СТАНОВЛЕННЯ І РОЗВИТОК ЛІТЕРАТУРНИХ МОВ ШТОКАВСЬКОЇ ДІАСИСТЕМИ

summary

У вступі обґрунтовано актуальність теми, сформульовано мету і конкретні завдання дисертаційного дослідження, об’єкт і джерела дослідження, окреслено наукову новизну та практичне значення одержаних результатів, наведено дані щодо апробації дисертації.

У першому розділі „Специфіка формування літературних мов штокавської діасистеми” проаналізовано чинники, що сприяли формуванню мов штокавської діасистеми до періоду договірної сербсько-хорватської мови, а саме:

-           географічні й економіко-географічні показники – географічна поширеність конкретного діалекту або говірки, центри концентрації значної кількості мовців (центри торгівлі, ремесел тощо), міграції, які спричинили зміни в географічному поширенні певних діалектів та говірок;

-           політичні і культурно-соціальні чинники – центри державної влади, культурні осередки, що відіграли вирішальну роль у виборі діалектної бази цих мов для їхньої стандартизації;

-           чинник усвідомлення етнічної та мовно-культурної специфічності народів, носіїв цих мов;

-           відмінність у релігійно-політичній орієнтації (католицька – православна – мусульманська; прозахідна – просхідна – орієнтальна). Так, у хорватів релігійні течії (реформаційні рухи, контрреформація) не вплинули на розвиток мови та культури, оскільки їхні представники спрямували свою філологічну діяльність майже в одному напрямі; у чорногорців зміна католицизму на православ’я на початковому етапі зумовила східну орієнтацію Зети/Дуклі/Чорногорії, сербсько-візантійські культурні впливи на неї, за винятком її приморської частини, де в розвитку мови і культури співіснували східна  та західна традиції.   Для Боснії мусульманство стало визначальним чинником у народженні нової слов’янської нації – мусульман-босняків, зумовивши наявність у писемній практиці двох традицій: народної та чужої мов (вживання турецької й арабської);

-           наявність у цих мов мовно-літературних (ширше – мовно-культурних передтрадицій), як із спорідненими (старослов’янською, церковно­слов’ян­­ською, російською), так і з неспорідненими літературними мовами (латинською, німецькою, угорською, італійською, турецькою, арабською);

-           роль провідних представників інтелігенції, які власним прикладом дали поштовх до мовно-літературних процесів у певному мовному різновиді (діалекті, говірці): Вук Караджич – у сербів, Людевит Гай – у хорватів, Мехмед бег Капетанович – у босняків, Петро ІІ Петрович Нєгош – у чорногорців.

Усі мови штокавської діасистеми мали літературну передтрадицію, що забезпечувала їм умови й можливості існування спроб використання  місцевих говірок у ролі літературної мови. Через специфіку екстралінгвальних та соціолінгвальних чинників найменш тривалими ці процеси були у сербів, які у XVІІІ ст. увійшли з церковнослов’янською мовою сербської редакції.

Важливим є таке питання соціолінгвістичного плану, як ставлення носіїв мови до мовної традиції. Зміна діалектних баз, відмова від обласних літературних форм, конкурування переднорм різних діалектних різновидів, які спостерігалися в розвитку хорватської мови, були певною мірою відходом від традицій. Збереження традицій чи відмова від них відіграли важливу роль у розвитку насамперед сербської мови. Однак кожен із зазначених народів вимушений був відмовитися від традицій попереднього розвитку своєї мови – користуватися договірною сербсько-хорватською мовою. Зроблений ними вибір був зумовлений передовсім позамовними чинниками, зокрема:

–        часовим – максимально швидко зробити нову літературну мову засобом для розвитку культури широких народних верств у цілій державі;

–        консолідуючим – зблизитися з сусідніми етнічними зонами з метою максимального територіального поширення нової  літературної мови;

–        культурно-політичним – зробити мову спільним засобом для розвитку культури кількох націй.

Провідну роль у реалізації етнічно-культурних прагнень у ХІХ ст. відіграла ідея загальнослов’янської єдності, впливова в Балканському регіоні. Тогочасна австрійська, далі австро-угорська влада, використавши цю ідею, скерувала  діяльність слов’янських культурних діячів (зокрема Б.Копітара, а згодом і Ф.Міклошича) у напрямі протидії впливам Російської імперії. Це позначилося передовсім на розвитку літературної мови Сербії, що перебувала в той час під значним впливом церковнослов’янських і російських традицій.

Утворення сербсько-хорватської мови як договірної призупинило спонтанний на той час розвиток мов штокавської діасистеми і скерувало його в напрямі програмованої у Відні Б.Копітаром реформи. Реалізація цієї реформи (“принципів загальної правильності”) започаткувала процеси усування первинних мовних особливостей кожної з цих мов, які, витіснені сербсько-хорватськими мовними дублетами, залишилися функціонувати як діалектизми й провінціоналізми.

Визначальною рисою хорватської мови щодо інших мов штокавської діасистеми (за винятком приморського різновиду чорногорської) є її історичний зв’язок – з латинською (західною) культурою. Пізніше до цього латинського компоненту долучився і середньо­європейський (теж був виразно прозахідним). Упродовж історичного розвитку хорвати називали свою мову і словінською, і іллірійською, і слов’янською, і боснійською, і славонською, і далматинською тощо. Хоча назва мови змінювалася відповідно до вимог часу, завжди простежувалося усвідомлення хорватами необхідності своєї національної та мовної єдності, єдності трьох діалектів цієї мови. На ідеях такої спільності ґрунтувались програмні висловлювання католиків А.Далматина та С.Конзула – перших перекладачів Біблії з латинської мови на мову, зрозумілу всім південним слов’янам. Прихильниками гібридного типу мови були діячі контр­реформації – І.Пергошич, А.Врамец. Особливість розвитку хорватської мови полягала й у тому, що мовна основа творчості хорватських письменників епохи Відродження та бароко вже чітко співвідносилася з органічними хорватськими діалектами (у М.Марулича – з чакавськими, у М.Држича, І.Гундулича – зі штокавськими), важливим чинником чого було також взаємопроникнення цих органічних хорватських діалектів і говірок. Так, взаємопроникненню чакавиці та штокавиці сприяло безперешкодне поши­рення друкованого слова в чакавських і штокавських регіонах.

Тенденції до об’єднання чакавського та штокавського різновидів проявилися й у перших словниках і граматиках (латинсько-італійсько-німецько-далматинсько-угорському словнику Ф.Вранчича “Dictionarium quinque nobilissimarum Europae linguarum: latinae, italicae, germanicae, dalmaticae et ungaricae”, 1595; граматиці Б.Кашича “Institutionum linguae illyricae libri duo”, 1604), де спостерігалося прагнення до створення мовного різновиду, зрозумілого всім хорватам. Визначну роль при цьому відігравали позамовні та соціолінгвальні чинники, особливо функція мови при поширенні релігійного вчення серед якнайширших верств слов’янства, коли етнічні кордони втрачали своє значення, а назва мови змінювалася відповідно до цієї прикладної функції.

Спробою об’єднання всіх трьох діалектів було створення тримовного гібриду мови південно-західного регіону – озальського осередку, – описаного в граматиці Ю.Крижанича (1668). Лексикографічне відображення його зафіксоване в словнику І.Белостенеца (1740). Ці спроби засвідчили, що в кайкавській частині хорватських земель чакавські та штокавські елементи є звичним явищем.

У процесі подальшого розвитку мова дубровницької літератури, з одного боку, і поширеність штокавиці через міграції населення – з другого, забезпечили в умовах утворення сучасної нації в ХІХ ст. виникнення її особливого статусу як основи для єдиної мови хорватів. Стало зрозумілим, що рівноправно три мовні різновиди функціонувати не можуть, оскільки це порушує національну єдність і є просто непрактичним для стандартизації через значні відмінності в межах штокавської, кайкавської і чакавської мов як окремих мовних систем. Перемогу штокавського діалекту в хорватів можна пояснити й відносною нечисленністю представників діалектів – чакавського (у той час близько 200 тис. мовців) та кайкавського (декілька сот тисяч мовців) та їхньою периферійністю, хоча політично-економічний центр  Хорватії – місто Загреб – перебуває на території кайкавського діалекту.

Другим суттєвим моментом, що зумовив вибір штокавиці, була ідея південнослов’янської єдності, а також мовної спільності. Більшість хорватських культурних діячів, представників хорватського національного відродження – Ілліризму – була схильна до єдності з сербами, як і з іншими південними слов’янами. Вважалося, що така єдність у регіоні є бажаною для всіх південнослов’янських народів. Але для жодного з хорватських діячів це не означало, що хорвати повинні були зректися своєї тисячолітньої  національної ідентичності й державності (у тій чи іншій формі). Крайньою межею, до якої хорвати були готові йти в своїх прагненнях до єдності, стало створення єдиної з іншими південними слов’янами мови в ім’я нового, спільного “південнослов’янства”, до котрого кожен з народів мав внести найкраще зі своєї історії та традицій.

Специфічною екстралінгвальною рисою сербської мови щодо інших мов штокавської діасистеми є її традиційний зв’язок із православ’ям, а отже, – з візантійським (тобто східноєвропейським) культурним ареалом. Пізніше до цього долучився виразний проросійський компонент, також східноєвропейський.

Після розквіту сербської мови у ХІІ ст. її природний розвиток із середини XV ст. історично перервався турецькою навалою. У XVІІІ ст. Сербія ввійшла з церковнослов’янською мовою сербської редакції, зразками якої були переписні твори К.Рачанина і С.Венцловича. Незначна кількість оригінальних та компілятивних праць того часу мала деякі народні та російські лексичні елементи.

Оскільки Сербія майже відразу потрапила під культурний вплив Російської імперії, відбувся надзвичайно швидкий перехід її літературної та мовної практики на церковнослов’янську мову, названу там слов’яно-руською, зрозумілу, але доволі віддалену від місцевих різновидів. Протягом лише одного століття змінилося кілька її назв (сербсько-слов’янська, церковнослов’янська сербського зразка, слов’яно-руська, слов’яно-сербська, російська розмовна, змішана слов’яно-сербська з народними вкрапленнями тощо), жодний з цих варіантів, за винятком російських чи руських  різновидів (буквар Ф.Прокоповича, граматика М.Смотрицького), не був більш-менш унормованим. Відчувалося певне їх змішування у творах різних письменників, і навіть в одного письменника. Лише Д.Обрадовичу вдалося запровадити одномовність у всіх жанрах своєї літературної творчості і дійти до мовного різновиду, близького до народної мови. Але через непохитний авторитет церковнослов’янської мови на цьому етапі історії сербської мови різні її територіальні літературні різновиди та місцеві форми не конкурували між собою, що було характерним у розвитку літературної мови хорватів.

Діяльність В.Караджича призвела до повного розриву з попередніми традиціями розвитку мови сербів. Його реформа, санк­ціонована  Віднем, мала своєю лінгвістично-політичною метою обме­жен­ня потужних впливів Російської імперії на Сербію, і з огляду на це зраз­ком для спільної мови В.Караджич обрав діалект, який для мовно-лі­тературної традиції сербів виявився цілком чужим. Наприкінці XVІІІ–на початку ХІХ ст. на статус народної основи нової мови пре­тендували воєводинський і шумадійський штокавські діалекти. Вони бли­зь­кі за своєю структурою та формою і співіснували в тогочасній мовній традиції сербів із церковнослов’янськими й російськими чи русь­кими елементами. Вибір В.Караджича певною мірою зумовлю­вав­ся перенесенням у середині ХІХ ст. культурно-політичного центру сербів з Воєводини до Сербії (Белград, Крагуєвац) та зближенням з хорватами з метою створення національно-мовної єдності.

З огляду на те, що на теренах Боснії і Герцеговини проживало кілька народів різної конфесійної належності, то в цьому мовному регіоні співіснували різні традиції: сербські, хорватські, місцеві автохтонні й місцеві орієнтальні. Природний шлях розвитку мови – від церковнослов’янської з народними елементами до народної – був, як і в сусідній Сербії, загальмований турецьким завоюванням. В умовах поневолення народна мова функціонувала передовсім в усному спілкуванні, а писемна, залежно від конфесійної належності авторів, була арабською чи турецькою (за винятком алхаміядо-літератури народною мовою, де використовувалася турецька графіка) або базувалася на народній основі (твори монахів-францисканців). Слов’янська належність мусульман-босняків позначилася на їхній літературі і виявилася у вкрапленнях народної мови у творах, писаних іншими мовами (за ними, власне, з’ясовуються тенденції розвитку народної мови регіону; їх ми також виявляли у творах фольклору та перекладах на слов’янську графіку алхаміядо-літератури). Ці елементи засвідчують, що усна мовна практика регіону мала надкон­фесійний характер. Цей симбіоз, визнаний найкращим серед діалектів (в оцінках Я.Микалі, А.Канижлича, М.Катанчича та ін.), напередодні реформи В.Караджича мав усі підстави бути кодифікованим, і для цього пропонувалося два можливих шляхи: за хорватським або за вуківським зразком. Через те вважаємо, що до скарбниці сучасної мови мусульман-босняків зробили внесок усі народи регіону, незалежно від їхньої конфесійної належності.

Характерною особливістю чорногорської мови є те, що в її розвитку важливу роль відіграло поєднання двох мовних зон: ад­ріа­тичної (бокейської)  та континентальної, які зазнавали різних впливів: адріатична – переважно середземноморського, а також хорватського (західного), а континентальна через запровадження православ’я – сербського (східного). Вплив народної мови на обидва мовні різновиди зон призвів до їх симбіозу. Чимале значення у цьому мало запровадження мови народної поезії до мови художньої літератури.

І хоча під впливом мовної ситуації, що склалася в сусідній Сербії, у Чорногорії позначилися впливи церковнослов’янської мови в її різних різновидах – російської, суміші російсько-церковнослов’янської та церковнослов’янської сербської редакції (можливо чорногорської) – з одного боку, і народної мови, уніфікованої  на власній ієкавській основі – з другого, використання зазначених різновидів серед чорногорців мало значно розмежованіші сфери, аніж у сусідній сербській.

У Чорногорії, яка протягом століть відстоювала свою незалежність від турків, традиції розвитку народної мови не переривалися: розвивалася писемність народною мовою, сфера використання її постійно розширювалася. Тому там не було нагальної необхідності запроваджувати радикальні зміни, подібно до запропонованих В.Караджичем для сербської літературної мови. Зважаючи на низку обставин, серед яких чималу роль відіграла ідея південнослов’янської єдності, природний шлях для чорногорської мови як стандартної все ж був втрачений, а її розвиток у цьому напрямі – перерваний.

У другому розділі „Діалектна основа мов штокавської діасистеми і питання літературномовного койне” проаналізовано літературномовне койне, що стало основою багатьох літературних мов. Літературні мови формувалася здебільшого на ґрунті розмовно-діалектних і міських койне як найрозвиненіших, через що вони мали можливості функціонувати в найважливіших сферах життя суспільства. У цьому традиційному річищі проходив спочатку розвиток мов штокавської діасистеми: воєводинське койне, дубровницьке койне, койне Сараєва, чорногорське койне (його можна назвати літературномовним, оскільки воно включало елементи різних традицій континентальної та приморської частин Чорногорії) досягли належного рівня розвитку і задовольняли тогочасний рівень спілкування, забезпечуючи суспільство мовними засобами з власних органічних діалектів, із  запозиченнями з церковнослов’янської,  латинської, а також російської, руської/української, німецької, італійської та інших мов. 

Ще в XVI ст. в Хорватії було сформовано два окремих літературних койне: одне – на півночі, друге – в південній частині. Політичні умови того часу не сприяли їхнім контактам. Койне на базі діалектів мали елементи нового. При виборі койне враховувалися системні риси діалектів (діалект чи група говірок, а не окрема говірка). Тоді основою літературної мови хорватів міг стати кожен діалект, яким вони в той час розмовляли (кайкавський, штокавський, чакавський). Діалекти з цього погляду були цілком рівноправними. Але ними розмовляла пропорційно неоднакова кількість мовців. Кайкавський діалект як основа літературної мови був обмежений північним заходом (якщо не брати до уваги кайкавізмів, що стали частиною мови ренесансної літератури). Чакавський діалект був основою літературної мови на всьому мовному просторі. Діалектні відмінності в межах чакавського діалекту тоді не були значними. Крім того, приморські зв’язки між чакавськими північчю та півднем не переривалися, впливи  були взаємними, а в усьому регіоні – і на півночі, і на півдні – відчувалися впливи романських мов. Через те подекуди було важко визначити, що прийшло з одного чакавського різновиду до літературної мови, а що – з іншого.

Штокавський діалект становив основу мови ренесансної літератури Дубровника, і його проникнення в тексти двох інших хорватських діалектів було значним, активніше здійснювалося в чакавському, а слабше – у кайкавському різновидах. Майже ідентичний за системою наголосу штокавський діалект відрізнявся найістотніше через ікавський та ієкавський рефлекси давнього ě. Між тим, і на цьому рівні остаточного вибору зроблено ще не було. Теоретично рівноправними були обидва рефлекси, тобто і один, і другий могли вживатися в літературній мові, хоча в художній літературі тоді переважав ієкавський рефлекс (зазначимо, що ікавські рефлекси в ієкавському різновиді можливі, напр., форми vidio, smijati se й ін., а в ікавському ієкавські рефлекси не трапляються).

З огляду на те, що політичний, економічний та культурний розвиток хорват­ського суспільства не проходив рівномірно ані в часі, ані за регіонами, це виявилося несприятливим для кайкавського, ча­кав­ського і периферійних штокавських діалектних різновидів, якими користувалися в регіонах з вищим рівнем розвитку хорватської спільноти. Вони стали відносно сприятливими для новоштокавських діалектів, не підготованих для тогочасного розвитку суспільства.

У подібній ситуації опинилися й серби – для розвитку їхнього суспільства сприятливішою була б поступова асиміляція вживаних у цій мові церковнослов’янських елементів (як це відбувалося в російській мові). Проте В.Караджич за основу сербської літературної мови обрав новоштокавський діалектний тип, подібний до того типу, якому надали перевагу іллірійці. Лише так  літературні мови обох народів – сербів і хорватів (а також їхніх близьких сусідів) – могли одразу функціонувати в єдиній мультинаціональній спільноті. За таких умов набагато більше часу було витрачено на те, щоб ця мова почала нормально виконувати належні літературній мові функції.

Оскільки розвиток обох цих мов ішов у напрямі створення договірної сербсько-хорватської мови, її основою мало стати фольклорне койне, новоштокавська база якого під впливом міграцій стала надбанням великої комунікативної спільноти, хоча й це койне ще не могло задовольнити лексичними засобами всі сфери життя тогочасного суспільства.

Прогалини в об’єднаній мові дуже швидко почали заповнюватися турцизмами, які для В.Караджича не були чужими словами, оскільки належали народній мові. Він надавав їм перевагу перед церковно­слов’янізмами, германізмами, мадяризмами, романізмами, росіянізмами тощо. Колишні автохтонні місцеві чи запозичені кожною з цих мов факти ставали діалектними або місцевими явищами, які значно пізніше і в незначній кількості  перетворилися в кодифіковані дублети.

Від того, наскільки життєздатними серед носіїв варіантів сербсько-хорватської мови залишалися попередні традиції розвитку їхніх мов, залежав рівень міжваріантної поляризації сербського, хорватського, боснійсько-герцеговинського та чорногорського мовних різновидів. Уважаємо, що найжиттєздатнішими такі традиції були в сербів та хорватів, прикладом чого може бути, зокрема, факт повернення сербів до екавиці. Ці зміни ставали можливими під впливом дії соціолінгвальних та позалінгвальних чинників.

У формування літературномовного койне мови боснійського регіону  значний внесок зробили представники всіх конфесій. Зафіксоване воно в літературі монахів-францисканців (католиків), зокрема творах М.Дивковича (1563–1631), у словнику “Потур-Шахідія” М.Хеваії Ускуфії (1631), в “Літописі Башескії” (1746–1804), творах Мехмеда-бега Капетановича Любушака (1839–1902), а також у боснійському фольклорі, який збирав і видавав Любушак („Народне багатство”, 1883). На той час літературномовне койне цього регіону базувалося насамперед на західно-штокавській діалектній базі. Його формування остаточно завершилося вже після прийняття мовної концепції В.Караджича з внесенням елементів східної новоштокавиці.

Найдосконаліша форма літературномовного койне Чорногорії виявилася у мові творів чорногорського владики Петра ІІ Петровича Нєгоша (1830–1851), що становила найвищу форму загального наддіалектного чорногорського типу мови.

Сучасна усна мовна практика чорногорців надзвичайно близька до її діалектної основи. Але існування об’єднаної мови не мог­ло не позначитися на мові Чорногорії, як і на мові Боснії і Герцего­вини, котрі теж через це стали набагато більше подібними між собою та сербською і хорватською мовами на різних мовних рівнях, ніж були б, якби їхній розвиток проходив окремо, як це відбувалося до ХІХ ст.

У третьому розділі „Роль позамовних чинників у визнанні сербської й хорватської окремими мовами і в соціолінгвістичному трактуванні боснійської й чорногорської мов як стандартних” розглянуто мовну ситуацію, що склалася на теренах поширення мов діасистеми наприкінці ХХ ст. Вона зумовлена виходом з уживання договірної сербсько-хорватської мови і появою чотирьох мов – боснійської, сербської, хорватської, чорногорської. Вирішальними для повторної появи чотирьох мов стали такі чинники:

-           різні шляхи формування мов штокавської діасистеми;

-           дезінтеграція югославської спільноти, сильна народна гомогенізація і, з огляду на це, повернення до національних традицій, а також до мови, що сягає національних джерел;

-           релігійний чинник – одним з визначальних чинників ідентифікації кожного із зазначених народів знову стала його релігійна належність: хорватів – до католицької віри, сербів – до православної, чорногорці в межах православної церкви утворили власну чорногорську православну церкву. З церквою ці народи пов’язують повернення до своїх національних коренів. Зважаючи на це, серед мов штокавської діасистеми своє місце знову посіла боснійська мова, яка стала установчим компонентом боснійсько-мусульманської національної сутності; вона стала мовою нації босняків-мусульман, другий компонент назви якої в усіх інших країнах передбачає релігійну, а не національну належність.

Оскільки сербсько-хорватська мова становила групу діалектів, пов’язаних на рівні абстракції (Д.Брозович), у цій мові кожна нація використовувала власний мовний різновид, який якісно відрізнявся від трьох інших. Потреба в спільній сербсько-хорватській мові виходила насамперед з необхідності виконання нею ролі мови міжнаціонального спілкування в державному об’єднанні СФР Югославії. З ліквідацією об’єднання  відпала потреба в мові для такого спілкування (“lingua communis”), і ця мова стала категорією минулого.

Припинення функціонування сербсько-хорватської мови логічно випливало з факту наявності в ній двох виразних варіантів – сербського і хорватського, а також боснійсько-герцеговинського і чорногорського різновидів, теоретичне обґрунтування яких вперше було представлене Д.Брозовичем 1970 р. і модифіковане 1985 р. У загальних рисах теоретична концепція Д.Брозовича зводиться до таких положень: сербсько-хорватська мова існує як діасистема південнослов’янських діалектів; у цій діасистемі на основі новоштокавиці розвинулася абстрактна модель стандартної мови, яку можна розуміти як код; у ній сформувалися конкретні різновиди – поляризовані сербський і хорватський варіанти, а також специфічні різновиди мови у Боснії і Герцеговині та в Чорногорії.

Теорію поляризованих варіантів – загребського і белградського – сербсько-хорватської мови хорватські лінгвісти вперше чітко провели в життя на конгресі югославських славістів ще 1965 р. в Сараєві, де проти неї виступили майже всі сербські мовознавці. У 1967 р. її знову підтвердила хорватська культурна еліта в “Декларації про назву й становище хорватської мови”. Сербські письменники й лінгвісти головно погодилися з її положеннями за умови поважати права сербської меншини в Хорватії. Прийняття декларації було зв’язане з політичними репресіями щодо підписувачів. Це викликало супротив новосадському договору (1954 р.) й поглибило кризу в стосунках між мовознавцями Сербії та Хорватії. Згодом боротьба проти мовного унітаризму перекинулася в галузь політики. Мовна політика в Боснії і Герцеговині та Чорногорії, котру проводили унітаристи, теж викликала гостру критику в політичних колах Югославії. Протягом 1971 р. мовні проблеми, зокрема в Хорватії, досягли критичної межі. Керівництво Матиці хорватської розірвало новосадський договір.

У 80-ті роки ХХ ст. мовні питання здебільшого розглядалися на місцях. На думку В.П.Гудкова, спільні міжнаціональні заходи з нормування літературної мови, ініційовані новосадським договором та його рішеннями, були зупинені й замінені акціями в межах окремих республік. Останні постанови 1986 р. ЦК Союзу комуністів Хорватії і Заява наради представників Президій Центральних комітетів СК республік і працівників науки та освіти, пов’язаних з мовною політикою, не внесли до неї кардинальних змін. Уведення в Хорватії нового терміна для називання спільної мови – “хорватська чи сербська мова” – істотного впливу на мовну практику не мало, оскільки не знайшло підтримки в хорватських академічних колах, з огляду на що цей термін не застосувався. Тогочасна наукова думка Хорватії рішуче заперечила існуючі уявлення про історію хорватської мови, а порівняльний аналіз хорватської з сербською став предметом нових правописних суперечок. Члени загребського повоєнного мовного товариства: С.Бабич, З.Вінце, Д.Брозович, Л.Йонке, Р.Катичич – зняли штучно проведену межу між хорватською літературою епохи відродження й літературою подальшого періоду, а також мовою цієї літератури. У Хорватії остаточно утвердився термін “хорватська мова”.

Третій мовний різновид розвивався в Боснії і Герцеговині, незважаючи на те, що офіційні структури республіки постійно акцентували, що регіон є багатонаціональною спільнотою, котра користується однією сербсько-хорватською літературною мовою. Такі засади мовної політики мали на меті свідому уніфікацію місцевого різновиду мови з сербсько-хорватською моделлю, запрограмованою новосадським правописом.

У документі про мовну політику в регіоні “Літературна мова і літературномовна політика у Боснії і Герцеговині” (1971) було сформульовано головні засади цієї політики: 1) прийняття сербсько-хорватської/хорватсько-сербської мови як єдиної мови з усіма різ­ни­цями між варіантами; 2) відкритість для позитивних культурних і мов­­­них впливів з усіх республік, усіх культурних центрів країни; 3) уваж­не ставлення до автохтонних літературномовних і культурних цінностей, які є спільним багатством усіх народів Боснії і Герцеговини й мостом між культурами; 4) повна свобода інди­відуального вибору мовних засобів без огляду на їхню варіантну належність або належність до інших центрів. Таке формулювання, з одного боку, підкреслювало уважне ставлення до автохтонних цінностей, а з другого – прокламувало відкритість до мовних впливів і повну свободу вибору мовних засобів, відображаючи діалектику мовної ситуації Боснії і Герцеговини. Воно також накреслювало, як вважа­лося, шляхи до вирішення мовної проблеми.

Четвертий різновид – чорногорський – теж не мав характеру поляризованого. Через подібність до сербського варіанту з ієкавською вимовою – його називали підваріантом сербського варіанту. В енциклопедії Югославії (видання 1990 р.) чорногорський різновид коментується так: “…У лінгвістичному сенсі він є ієкавською версією східного варіанту”. Значній подібності до сербського варіанту сприяли спільні процеси нормування сербсько-хорватської мови, які на цих теренах через дію об’єктивних обставин – сербсько-чорногорської релігійної спільності та перенесення цієї спільності в галузь спільності етнічної сприймалися майже без застережень. Про відкритість комунікативного простору Чорногорії яскраво свідчать дані, що його на 65,56% становила сербська періодика і лише 29,44% – власні газети та журнали. Для порівняння наведемо дані про рецепцію сербської пре­си в інших колишніх республіках Югославії: у Хорватії – 3,03%, у Бо­с­­нії і Герцеговині – 1,76%, у Словенії – 0,09%, у Македонії – 0,02%.

Теорія Д.Брозовича щодо мовних варіантів, яка певною мірою стосувалася національної належності носіїв сербсько-хорватської мови, була піддана критиці саме в Боснії і Герцеговині, де існувала багатонаціональна спільнота. З’явилася теорія “соціокультурних середовищ”, яка давала можливість акцентувати не національні, а соціокультурні центри. Згідно з нею сербсько-хорватська літературна мова мала одну структуру, норму, а також спільну для всіх реалізацій (варіантів) основу. Відмінності й варіації в межах цієї мови пояснювалися фактом, що сербсько-хорватська мова обслуговувала чотири соціокультурні середовища, рівноправні у виборі мовних засобів. Незважаючи на різні трактування, існування різновидів у тій чи іншій формі усе ж визнавалося.

Відсутність єдиного розуміння статусу варіантів сербсько-хорватської літературної мови, неможливість координувати мовну політику, що проводилася в різних республіках СФРЮ, де рідними для населення були мовні різновиди з однією назвою “сербсько-хорватська”, різні уявлення про норму сербсько-хорватської літературної мови (одна чи кілька норм) виразно помітні в мовній практиці засобів масової інформації. У більшості випадків у редакціях газет та журналів уже не дотримувалися принципів рівноправності варіантних норм.

Сербсько-хорватська мова ніколи не визначала національної ідентичності (крім, очевидно, специфічної нації югославів), не була мовою національної держави, не ідентифікувала особистості з національною спільнотою,  не була виразником національної культури, а отже, не була національною мовою. Через це вона в цей час не може функціонувати в державах, де, за винятком Боснії і Герцеговини, визначальним є не полінаціональний чинник (але й там полінаціональність має свою специфіку), а національний. Національна концентрація сербів, хорватів, чорногорців у власних республіках колишньої Югославії за демографічними даними 1990 р. була надзвичайно високою. У наш час, зважаючи на розпад Югославії, військові події на цих теренах у новоутворених державах, вона стала ще вищою. Про це свідчать статистичні дані, а також результати нашого соціологічного опитування.

У функціональному плані мови штокавської діасистеми мають низку відмінностей. Сербська та хорватська належать до мов із найповнішим переліком сфер застосування. Боснійська вирізняється особливостями, зумовленими специфікою мовної ситуації регіону її поширення, де рівноправно функціонують ще дві мови – сербська та хорватська. Чорногорська мова поки що застосовується лише в деяких галузях, оскільки на цей час вона ще не є державною чи офіційною. Зважаючи на соціолінгвальну ситуацію, що склалась у новостворених державах, де мовні різновиди колись локального характеру почали трактуватися як національні мови, ми брали до уваги й такі сфери як культурні установи, оскільки власне в них на зазначених теренах, зазвичай, зароджувалися тенденції до мовної ідентифікації, які згодом завершилися створенням нових мовних проектів.