ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ
У вступі обґрунтовується актуальність та новизна обраної теми, її хронологічні та географічні межі, визначаються об’єкт, предмет, мета і основні завдання дослідження, розкривається його зв’язок із науковими програмами, практичне значення дисертації, вказуються форми апробації результатів дослідження та його структура.
У першому розділі – «Історіографія, джерельна та методологічна база дослідження» викладено відправні засади проведеного наукового дослідження. Перший розділ складається з трьох підрозділів, у яких охарактеризовано джерела, теоретичні концепції й стан наукової розробки теми, а також сформульовано основні методологічні принципи аналізу матеріалів.
У першому підрозділі «Історіографія проблеми» розглянуто ступінь наукової розробки проблеми, виявлено причини наукового інтересу дослідників до історичного розвитку СЗПБ Європейського Союзу в 1991-2004 рр., виділено основні етапи досліджуваної проблеми, проаналізовано ключові роботи зарубіжних, вітчизняних та російських авторів.
Першу групу складають праці зарубіжних авторів – К.Армстронг, С.Балмер, С.Гоффман, А.Етціоні, Л.Ліндберг, Д.Мітрані, Е.Моравчик, Дж.Най, Дж.Піндер, П.Пірсон, А.Спінеллі, Е.Хаас, які дозволили розглянути основні теорії формування сучасної системи міжнародних відносин, еволюції європейської інтеграції, її форм та проявів, а також проблеми міжнародної і національної безпеки сучасності. Автором визначаються розбіжності, які існують між представниками цих методологічних підходів в трактуванні природи міждержавного співробітництва в сучасних міжнародних відносинах, які є визначальними при аналізі мотивів поведінки окремих держав в процесі інтеграції.
В роботах П. Буффото, Р. Данрейтер, Л. Бріттен, К. Коукер проаналізовано відносини між Європейським Союзом та Північноатлантичним альянсом у військово-політичній галузі, механізми здійснення СЗПБ Європейським Союзом, вказано на перспективи відносин останнього із Західноєвропейським Союзом.
Участь європейської спільноти у вирішенні збройних конфліктів, зокрема Балканської кризи 90-х рр. ХХ століття вивчали Д. Аналі, Ж. Бодсон, К. Бенет, Р. Бідельо, Л. Боск, Е. Мішлетті, Б. Ферон, Д. Шиффер.
До наступної групи віднесені роботи українських авторів, які вивчають процес становлення та розвитку СЗПБ крізь призму відносин ЄС-НАТО не як конкурентів, а як партнерів. Це такі дослідники, як Н. Антонюк, М. О. Володіна, О. В. Крапівін, І. Я. Тодоров. Значне місце в їхніх наукових розробках відводиться питанню участі України в процесах європейської безпеки. Праці М. О. Багмета, П. Ю. Буряка, В. Г. Воронкової, П. О. Демчука, В. В. Копійки, Я. Й. Малика, М. Марченко, А. С. Філіпенко містять узагальнюючі знання про Європейський Союз.
Проблеми сучасних міжетнічних відносин та їх вплив на розвиток європейського континенту знайшли відображення у роботах О. Р. Чугріної, питанням міжетнічних відносин в сучасній Європі, зокрема на Балканському регіоні на межі століть присвячені праці українських дослідників – А. Гуменюк, О. Малиновської, О. Маначинського, І. Тодорова, А. Шилової, В. Ярового .
Характеристика історіографії зазначеної наукової проблеми була б не повною без аналізу робіт російських авторів, які визначають основні тенденції економічного, політичного, соціального і культурного розвитку Європи в другій половині ХХ століття. Це праці, у яких аналізується характер відносин між західноєвропейськими країнами після Другої світової війни (О.В.Бургонов, О. А. Достанко, А. С. Намазова, А. І. Уткін, В. Г. Шемятєнков), передумови і причини об’єднання Західної Європи в другій половині ХХ століття, стратегія та етапи розвитку європейської інтеграції (В. Г. Барановський, Ю. А. Борко, О. В. Буторіна), розглядаються питання європейської безпеки, значення і ролі Європи в сучасному світі, її внесок у становлення сучасної політичної системи (Д. О. Данилов, В. В. Журкін, О. О. Колобов, Н. П. Шмельов ).
Окремо слід виділити російських дослідників з історії Балкан 90-х рр. ХХ – початку ХХІ ст., у наукових роботах яких поданий аналіз різних аспектів югославської кризи та оцінка миротворчої діяльності міжнародних організацій (ООН, НАТО, ОБСЄ, ЄС) – Т. В. Бордачов, В. К. Волков, О. Ю. Гуськова, О. Г. Пономарьова, С. О. Романенко, Д. Тренін.
Також не можна залишити поза увагою й югославських істориків – В. Джуретича, М. Йовановича, праці яких дають можливість ознайомитися з протилежними точками зору на балканську кризу та почерпнути багато фактичного матеріалу.
Аналіз історіографії свідчить, що становлення та розвиток СЗПБ Європейського Союзу в 1991-2004 рр. на матеріалах Балканської кризи є найменш вивченим. Це пов’язане з новизною та сучасним характером обраної теми і доводить необхідність комплексного вивчення правового становлення СЗПБ Європейського Союзу, формування Європейським Союзом власного потенціалу в галузі безпеки і оборони.
У другому підрозділі «Джерельна база дослідження» здійснена наукова класифікація документів, які становлять основу дисертаційного дослідження.
До першої групи належать міжнародно-правові акти, договори, резолюції і декларації органів ЗЄС, ООН, НАТО, Контактної групи, Групи «8», міжурядові угоди, заяви міністрів закордонних справ. Окрему підгрупу складають документи Європейського Союзу – це договори, що знаменували собою утворення Європейської спільноти, а також – декларації, резолюції зустрічей та самітів країн-членів Європейського Союзу з питань європейської інтеграції.
Основою вивчення міжнародного політико-договірного поля, на котрому була створена і регулювалася діяльність Європейського Союзу, стали найважливіші договори, згідно з якими функціонує – Договори, що впроваджують Європейські спільноти, Єдиний Європейський Акт, Маастрихтська, Амстердамська і Ніццька угоди .
Другу групу джерел складають вітчизняні офіційні документи, до яких належать законодавчі й нормативно-правові акти України, міжнародні договори та офіційні документи архівів України.
Документи державних органів влади України надають важливу інформацію відносно співробітництва нашої держави з провідними міжнародними організаціями, зокрема з ЄС.
Укази Президента України та Документи державних органів влади України надають важливу інформацію відносно співробітництва нашої держави з провідними міжнародними організаціями, зокрема з Європейським Союзом, Постанови Кабінету Міністрів щодо участі України у миротворчих операціях в зонах збройних конфліктів під егідою ООН, НАТО, ОБСЄ та ЄС відтворюють окрему сторінку зовнішньополітичних рішень. Заяви та постанови таких провідних державних установ, як Верховної Ради України, Міністерства закордонних справ України і Міністерства оборони України, дозволяють дослідити позицію державних структур, проаналізувати ставлення до наявних проблем та спроби їхнього розв’язання.
Вагомість джерельної бази роботи значно посилило використання документів архівних установ. З метою вивчення розвитку миротворчого процесу на Балканах в 90-х рр. ХХ століття й участі в ньому Збройних Сил України було опрацьовано близько 30 одиниць зберігання – дипломатичне листування, інформації, звіти, листи, офіційні декларації та проекти – із фондів Архіву Міністерства Закордонних справ України і Центрального архіву вищих органів влади та управління України. Матеріали цих установ допомагають відстежити процес прийняття рішень від їхнього зародження до втілення у життя в різноманітних документах міжнародно-правового характеру.
Зокрема, документи з Основного фонду МЗС України та Адміністрації президента України справ постійного зберігання за 1991-1994 рр. та 1994-1997 рр. ЦДАВО дають можливість простежити за формуванням позиції незалежної України відносно югославської кризи, встановленням і розвитком її двосторонніх зв’язків з новоутвореними самостійними державами на Балканах, дослідити участь українських військових у врегулюванні конфлікту в цьому регіоні.
Третя група поєднує джерела особистого походження, а саме виступи, промови провідних політичних діячів 90-х рр. ХХ – початку ХХІ ст. відносно означених проблем. На допомогу у з’ясуванні позиції тієї чи іншої країни-члени Європейського Союзу щодо конфлікту в Боснії і Герцеговині та Косово були залучені заяви, виступи, інтерв’ю, коментарі, мемуари політичних діячів та урядовців, які надали багатий матеріал для аналізу поглядів та оцінок зовнішньополітичних кроків відносно внутрішньодержавних етнічних конфліктів.
Наступну за значенням групу джерел становлять статистичні й довідкові видання. У роботі над дослідженням дисертант залучив статистичні матеріали. Вивчення статистичних даних було здійснено з метою отримання інформації щодо кількісного складу збройних сил (сухопутних, морських військ) країн-членів Європейського Союзу, кількості військової техніки, залученої під час миротворчих операцій, грошових витрат на військову галузь країн Західної Європи та США. У пропонованій роботі використано матеріали соціологічного дослідження – ставлення європейської спільноти до югославського питання (1991 р.).
До джерел останньої групи належать періодичні видання і поточні публікації вітчизняних та зарубіжних ЗМІ – «Зеркало недели», «Народна армія», «Розбудова держави», «День», «Сourrier inte
ational», «Monde» та інші. Преса як джерело представляє різнобічні характеристики і оцінки інтеграційних процесів та дозволяє простежити ставлення політичних, державних та військових діячів до процесу розвитку СЗПБ Європейського Союзу, а також до проблем врегулювання кризи на Балканах наприкінці ХХ – початку ХХІ ст.
Таким чином, складаючи джерельну базу дисертаційного дослідження, автор намагався залучити достатній обсяг документальних джерел із врахуванням різноманітних точок зору на ті чи інші історичні проблеми, визначені завданнями дисертації. Найкращі результати дає комплексний підхід до джерел, тобто використання декількох джерел, які взаємодоповнюють та уточнюють одне одного і тим самим підвищують рівень достовірності.
У третьому підрозділі «Методологічна база дисертаційного дослідження» визначено, що основу дослідження складає сукупність загальнонаукових та спеціальних принципів.
Методологічними засадами дослідження виступають загальнонаукові принципи науковості, об’єктивізму, історизму, гуманізму, системного, комплексного, діалектичного та міждисциплінарного підходу.
Основоположними принципами дисертаційного дослідження є принципи історизму та об’єктивності. Принцип об’єктивізму вимагає виходити тільки із фактів у їх сукупності, наполягає на неупередженому, правдивому висвітленні того чи іншого питання розвитку СЗПБ Європейського Союзу незалежно від стереотипів, що існують у суспільстві, особистих чи державних інтересів тощо. За допомогою принципу історизму процес розбудови СЗПБ країнами-членами Європейського Союзу розкрито у послідовно-часовому розвитку, що дозволило зробити узагальнення, виявити основні тенденції формування зовнішньополітичної галузі у певний період.
Наступною засадою дослідження є системний і комплексний підхід, тобто розуміння того, що СЗПБ Європейського Союзу – цілісне явище з багатьма елементами у всій сукупності зв’язків між ними. Це дозволило розглянути етапи формування СЗПБ як цілісність з безліччю взаємопов’язаних елементів і одночасно як складова суспільства у всій сукупності його політичних та економічних зв’язків.
Принцип діалектичності дозволив з’ясувати принципи й напрямки розвитку СЗПБ, співвідношення теоретичних і практичних можливостей врегулювання криз, виявити суперечливість позицій країн-членів Європейського Союзу протягом формування СЗПБ.
Дослідження також базувалося на основі принципу гуманізму, який дозволяє аналізувати ті чи інші явища в нерозривності й єдності інтересів людини, етнічної спільноти та людства на основі пріоритету загальнолюдських цінностей.
Автор використав як загальнонаукові, так і міждисциплінарні та власне історичні методи дослідження: ретроспективний (передумови формування СЗПБ країнами-членами Європейського Союзу), порівняльно-історичний (тексти Маастрихтської, Амстердамської, Ніццької угод щодо правового оформлення СЗПБ), проблемно-хронологічний (проблеми у становленні та розвитку СЗПБ), метод періодизації (основні етапи становлення і розвитку СЗПБ), аналіз соціологічних опитувань (ставлення європейської спільноти до югославської кризи), статистичний метод (витрати коштів країнами-членами Європейського Союзу на розвиток галузі СЗПБ, кількісний склад збройних сил країн-членів Європейського Союзу).
Застосований автором методологічний інструментарій дозволив визначити реальну сутність становлення та розвитку СЗПБ Європейського Союзу в 1991-2004 рр., а також проаналізувати послідовність урегулювання конфліктів на Балканах на межі століть.
У другому розділі «Основні етапи розвитку зовнішньої політики Європейського Союзу в контексті європейської інтеграції» аналізуються найважливіші етапи становлення СЗПБ Європейського Союзу. Досліджено становлення нормативно-правового та інституційного механізмів європейської безпекової політики.
Перший підрозділ «Передумови формування спільної зовнішньої політики й політики безпеки країн Європейського Союзу» присвячений аналізу поступового історичного процесу європейської інтеграції.
Першочергово інтеграційний процес в Європі був зорієнтований на економічну галузь співпраці. Згодом країни-члени Європейського Союзу розгорнули співробітництво в політичній сфері, яке відбувалося за двома напрямами: по-перше, проведення скоординованої зовнішньої політики і, по-друге, забезпечення спільної політики в галузі безпеки з перспективою формування спільної оборони.
З пом’якшенням міжнародних відносин в практичній площині зовнішньополітичного співробітництва започатковуються регулярні міждержавні контакти та зустрічі, покликані на забезпечення обміну зовнішньополітичною інформацією, приймаються рішення про координацію зовнішньої політики країн-учасниць Спільноти на міждержавному рівні.
Прийняття Єдиного Європейського Акту розпочинає новий етап зовнішньополітичної діяльності західноєвропейських країн, на якому створюється відповідна база для виникнення СЗПБ Європейського Союзу. Вперше офіційно співпраця в галузі СЗПБ була визначена в якості сфери діяльності Європейської Спільноти. При цьому не слід забувати, що стимулом розвитку цієї галузі стали також події на міжнародній арені у 80-90-х роках ХХ ст. Зниження військово-політичної залежності європейських країн від США та нові загрози європейській безпеці спонукали західноєвропейських лідерів до пошуку автономних підходів у проведенні зовнішньої політики і політики безпеки.
У другому підрозділі «Динаміка розвитку спільної зовнішньої політики і політики безпеки Європейського Союзу на межі століть» окреслюються причини зростання активності Європи щодо створення СЗПБ. Зовнішніми факторами, які сприяли прискоренню інтеграції у зовнішньополітичній сфері стали: значні успіхи Європейського Союзу в економічній інтеграції, послаблення залежності країн Західної Європи від США, розпад держав та збройні конфлікти на європейському континенті.
Автор умовно визначає етапи розвитку співпраці країн-членів Європейського Союзу у зовнішньополітичній та безпековій сферах за трьома основними угодами – Маастрихтською, Амстердамською і Ніццькою.
Надається аналіз нормативно-правового та інституційного механізмів СЗПБ на основі головних договорів Європейського Союзу.
V розділ Маастрихтської угоди (1993 р.) заклав правову основу формування СЗПБ і визначив основні цілі. Новими інструментами здійснення зовнішньої політики були призначені спільна позиція і спільні дії. Маючи певні недоліки, ця угода стала певним імпульсом для подальшої інтеграції країн Західної Європи у зовнішньополітичній галузі.
Амстердамська угода (1997 р.) стала суттєвим доповненням до попередньої. Цей документ більш конкретизував цілі СЗПБ, вдосконалив інституційну систему керування даною сферою, додав новизни до механізмів – спільна стратегія, покращив процедури прийняття рішень – поступово відходили від принципу одноголосності, закріпив рішення про можливість інтеграції ЗЄС до Європейського Союзу у майбутньому.
Наступна Ніццька угода (2001 р.) виокремила складову СЗПБ - Європейську безпекову і оборонну політику, зафіксувала важливе рішення про створення контингенту європейських сили швидкого реагування.
Багатовекторність і багатоаспектність політики Європейського Союзу перетворили його на більш активного суб’єкта світової політики.
Третій підрозділ «Європейський Союз на шляху розвитку власного потенціалу в галузі безпеки і оборони» аналізує наступний етап у розбудові СЗПБ – процес формування Європейських сил швидкого реагування.
Закінчення «холодної війни» принесло світові нову серйозну загрозу – міжетнічні конфлікти, для розв’язання яких потрібні відповідні сили. Крім того, зміни міжнародної системи та глобалізаційні процеси активізували міжнародний тероризм. До цього слід додати і нестабільність на периферії Європи, і конфлікти на Близькому Сході, і прагнення США утримувати власні позиції на міжнародній арені. Всі ці причини призвели до активізації зусиль Європейського Союзу зі створення системи спільної європейської безпеки й оборони. Основними етапами цього процесу стали франко-британська зустріч в Сен-Мало (1998 р.), саміти в Кельні та Гельсінкі (1999 р.), Санта-Марія-де-Фейра та Ніцці (2000 р.).
Результатами цих зустрічей стали рішення Європейського Союзу про формування збройних сил в кількості 60 тисяч осіб до 2003 р. для виконання операцій із запобігання конфліктів і врегулювання криз.
Стрімкого розвитку набрала європейська безпекова й оборонна політика. Чітка структуризація цієї галузі дозволила виокремити її компоненти (військове і цивільне врегулювання кризових явищ та запобігання конфліктів) та створити механізми, орієнтовані на невійськові аспекти антикризової діяльності.
Автором було виявлено, що позитивним моментом у створенні власного військового потенціалу Європейського Союзу стала поетапна інтеграція ЗЄС до Європейського Союзу, яка дозволила не лише сформувати Європейські сили швидкого реагування, а й розпочати самостійні місії Європейського Союзу в кризових регіонах світу, зокрема в Боснії і Герцеговині та Косово.
Третій розділ «Практичні аспекти реалізації спільної зовнішньої політики й політики безпеки Європейського Союзу» структурно поділяється на три підрозділи, присвячені участі країн-членів Європейського Союзу у врегулюванні Балканської кризи у 1991-2004 рр.
У першому підрозділі «Європейський досвід врегулювання криз на матеріалі конфлікту в Боснії і Герцеговині (1991-1995 рр.)» відображено процес врегулювання країнами-членами Європейського Союзу боснійської кризи.
Розкрито характер і причини внутрішніх конфліктів в республіках колишньої Югославії, зокрема, в Боснії і Герцеговині. Югославські події викрили глибокі розбіжності у зовнішній політиці країн-членів Європейського Союзу та їхні національні амбіції, які позбавили їх спільної позиції у процесі подолання кризи та дозволили НАТО взяти ситуацію під свій контроль.
Діяльність Європейського Союзу під час війни в цій колишній югославській республіці співпала за часом з першими роками існування СЗПБ Європейського Союзу. Виявивши недоліки, вона вивела дану галузь на якісно новий рівень, про що свідчить її подальше реформування.
Автор дійшов висновку, що посередницькі місії Європейського Союзу мали певний внесок у процес мирного врегулювання конфлікту на Балканах, а поліцейська місія та військова операція «Алтея» в Боснії і Герцеговині сприяла зміцненню міжнародної ролі Європейського Союзу, що в свою чергу дозволило йому затвердитися на міжнародній арені в якості нового актора в сфері світової політики, зокрема в миротворчій діяльності.
Другій підрозділ «Європейська спільнота і косовська проблема (1998 р.): здобутки, втрати, перспективи» висвітлює події в Косово 1998-1999 рр. та участь Європейського Союзу у вирішенні конфлікту.
Маючи певний досвід з врегулювання конфлікту в Боснії і Герцеговині, лідери західноєвропейських країн проявили велику обережність під час врегулювання косовської кризи, адже проблеми етнічних меншин знайомі і самій Європі - війна Великобританії та Північної Ірландії, Країни Басків та Іспанії, складні взаємовідносини Франції та Корсики, загроза розколу Бельгії на держави валлонів та фламандців тощо.
Автор відмітив, що у процесі врегулювання конфлікту в Косово країни-члени Європейського Союзу прагнули діяти єдиним фронтом і виявили більш злагоджену політику. Головний акцент у миротворчій діяльності Європейського Союзу був зроблений на вирішенні проблеми мирними шляхами.
Суттєвою перешкодою у більш самостійному подоланні кризи в Косово стала відсутність у Європейського Союзу відповідного потенціалу, що змусило його діяти у фарватері політики НАТО.
Основними завданнями третього підрозділу «Залучення країн Східної Європи до балканської політики Європейського Союзу» стало дослідження ролі країн Східної Європи у розбудові нової системи євроатлантичної безпеки в контексті співробітництва з Європейським Союзом.
Певну увагу приділено й Україні, як складовій Східної Європи. Зважаючи на те, що Україна є молодою державою, вона пройшла складний шлях від здобуття незалежності до отримання ролі самостійного гравця на міжнародній арені.
Розглянуто основні засади участі України у миротворчих операціях на Балканах наприкінці 90-х рр. ХХ століття. Українська політика під час югославської кризи вирізнялася свою цілеспрямованістю і зваженістю в обраній позиції, зроблених заявах і прийнятті рішень. Нейтральність та неупередженість нашої держави під час конфліктів в колишніх югославських республіках знайшли позитивну оцінку у світової спільноти.
| 
