СТАТУСНО-РОЛЕВА ДИФЕРЕНЦІАЦІЯ У ПРАВІ ЯК ПРОЯВ СОЦІАЛЬНОЇ СТРАТИФІКАЦІЇ Автореферат

У вступі обґрунтовується актуальність теми, визначається стан її наукової розробки, розкривається сутність наукового завдання та його значущість. З’ясовується зв'язок дисертаційного дослідження з науково-дослідницькими роботами, висвітлюється мета, завдання, об’єкт, предмет і методи дослідження, формулюється наукова новизна, теоретичне та практичне значення роботи, наводяться відомості про апробацію одержаних результатів.

Розділ 1 «Соціальна стратифікація як умова статусно-ролевої диференціації у праві» присвячений загальнотеоретичним питанням теорії соціальної стратифікації.

У підрозділі 1.1. «Соціальна структура суспільства як багатомірна система» підкреслюється, що суспільство є багаторівневою структурою. Саме поняття суспільства є соціально-філософською категорією для позначення великих об’єднань людей, і йому притаманні три основні позиції вітального, соціального і духовного характеру.

В першому випадку йдеться про особливі ознаки суспільства, які зближують його з органічними системами.

Друга позиція характеризує суспільство як сукупність множини штучностворених засобів і способів соціогенного характеру (політика, право, мораль тощо), необхідних для успішного існування соціуму.

Третій аспект суспільства – це світ культури, єдиний комплекс цінностей, які обслуговують духовні потреби членів цього суспільства.

Розкриті основні положення теорії соціальної стратифікації як одного із способів пояснення суспільної неоднорідності та строкатості суспільства.

Звернено увагу на те, що методологічне підґрунтя концепцій соціальної стратифікації є одним із способів багатомірного підходу до проблем соціальної нерівності.

Підкреслено, що теорія соціальної стратифікації набула особливого розвитку у ХХ столітті, хоча її першовитоками можна вважати вчення античних авторів про розшарування населення, марксистське вчення про класову диференціацію та положення соціальної теорії М.Вебера. Надалі основи теорії соціальної стратифікації були розроблені представниками функціоналізму – Б.Бербером, У.Муром; прихильникам структурно-функціонального аналізу – Т.Парсонсом, Р.Мертоном, Е.Шилзом, автором теорії взаємодій П.Сорокіним.

Доведено, що соціальна стратифікація є продуктом взаємної соціальної диференціації і соціальної оцінки, вона є структурно врегульованою нерівністю, у якій передбачається місце індивіда в групі або в соціальній ієрархії.

У підрозділі 1.2. «Правові статуси та ролі як різновид соціальних статусів і ролей» розкривається проблема соціальних статусів та ролей в соціально-філософських теоріях зарубіжних дослідників – М.Вебера, С.Ліпсета, Т.Парсонса, Л.Фоллета, Р.Мертона, Дж.Міда. Так, досить поширеними є функціоналістський, еволюціоністський, культурологічний, конфліктологічний підходи до проблеми соціального статусу, а також підхід з позицій теорії самоактуалізації та теорії справедливості.

Розглянуто особливості соціальних статусів та ролей як основних позиціонуючих орієнтирів у соціумі.

Доведено, що опосередкована актуалізація соціального статусу особистості детермінується соціальною взаємодією: для формування соціального статусу важливим є визнання нормативної орієнтації та ролі цінностей у міжіндивідних діях.

Формування теорії соціального статусу стало можливим завдяки тривалому процесу виокремлення самоцінного автономного індивіда, його можливості вільного вибору форм і сфер особистої життєдіяльності. З часів Відродження цей процес постає перед нами як процеси ідентифікації та сaмоідентифікації індивіда серед собі подібних. Соціальний статус особи має найпершою своєю ознакою соціальну активність, яка здатна декодувати спосіб соціального зв’язку індивіда із соціумом.

Вказано на те, що право за своєю природою, є ціннісно-нормативною системою, в якій особливу роль відіграють норми, стандарти поведінки людей, а також можливості їх реалізації.

Соціальний статус і соціальна роль по-різному відображають соціальне положення особи: роль визначає структуру та зміст соціальної діяльності і є динамічним аспектом соціального середовища, в той час як соціальний статус є відображенням статичних процесів і визначає соціальну приналежність особи.

Охарактеризовані основні ролеві теорії, які є найпомітнішими у сучасній гуманітаристиці: функціональна (Р.Ліптон), структурна (Р.Берт, М.Мендел, Х.Уайт), організаційна (Р.Кан, М.Ван-Сел), когнітивна, теорія символічного інтеракціоналізму (Дж.Мід). Найефективнішими, з точки зору дисертанта, для розкриття теми, є положення функціоналістської та структуралістської теорій.

Відзначено, що кожний статус включає в себе ряд ролей, які можуть бути розрізнені на емпіричному та раціональному рівнях, вони можуть також бути інституційними і неінституційними.

У розділі 2 «Правовий статус як сукупність прав та обов’язків особи» ставиться за мету означити специфіку правового статусу особи як особливої соціальної позиції індивіда в полі соціальної та правової комунікації.

Підрозділ 2.1. «Поняття правового та юридичного статусу особи» доводить, що проблеми правової стратифікації суспільства тісно пов’язані із проблемою правового статусу, що є закономірним результатом процесів індивідуалізації і персоналізації права, а також врахування значної правової самобутності особи. Підкреслено, що дана проблема набула особливого поширення у другій половині ХХ століття. Доведено, що особливість статусних аспектів права визначається самою природою права, а саме його бінарністю – існуванням двох іпостасей – позитивного та природного права. У світлі висловленого, особливого значення набуває означення особливостей правового та юридичного статусів. Поняття «правовий статус» («правове положення», «правовий стан») використовується тоді, коли йдеться про характеристику суб’єкта правового спілкування, і він є об’єктивованою позицією людини, яка дозволяє вибудовувати їй правові відносини у суспільстві. Правовий статус означає свободу кожного члена суспільства як особи, суспільну та громадянську рівність, автономність кожної особи від позаправового впливу держави.

Натомість, поняття «юридичний статус» є сукупністю прав та обов’язків, законних інтересів, гарантій їх реалізації, що мають законодавче закріплення. На основі аналізу сучасної юридичної літератури зроблено висновок про те, що у юридичній літературі позитивістського спрямування поняття «правовий статус» та «юридичний статус» ототожнюються. Водночас вказується, що юридичний статус особи не є чимось сталим і незмінним порівняно із статичним правовим статусом, юридичний статус може бути означений як відносно-статичний, оскільки його тривалість та актуальність значною мірою залежить від волі законодавця.

Але разом з тим доведено, що правовий та юридичний статус особи при відмінності в джерелах походження, різниці просторово-часових рис є невід’ємними характеристиками особи як учасника соціальної взаємодії та правової комунікації.

Підрозділ 2.2. «Особливості юридичного статусу в чинному праві України» конкретизує теоретичні положення щодо юридичного статусу через аналіз чинного законодавства України, зокрема, через призму феномену конституції. Існування юридичного статусу сьогодні неможливе без відповідних юридико-правових норм, передусім конституційних, що регулюють найважливіші відносини громадянина та держави. Складні зв’язки між державою й індивідом, а також взаємовідносини між людьми сьогодні, зазвичай, мають юридичну форму фіксації.

Акцентовано увагу на тому, що в основі юридичного статусу особи лежить соціальний статус, який представляє собою сукупність політичних, економічних, духовних та інших умов життя людини. Чинне право закріплює місце індивіда в конкретному суспільстві й визначає необхідний комплекс прав та обов’язків, юридичні можливості особи, гарантії їх здійснення та інші юридичні норми, що через правові настанови формалізують соціальний статус особи відповідно до чинного законодавства. При цьому юридичний статус поєднує в собі два види свободи індивіда – формальну та фактичну.

Доведено, що сучасний юридичний статус особи в Україні представляє собою триєдність загальноюридичного, спеціального та індивідуального статусів особи. Наявність цих трьох видів юридичного статусу є підґрунтям для здійснення особою юридичної комунікації, предметною формою якої є правовідносини. Безсумнівним є те, що кожний учасник правовідносин є в один і той же час учасником багатьох інших соціальних і правових зв’язків, але при цьому в кожному конкретному випадку реалізується лише певна одна сутнісна сторона суб’єкта.

Розділ 3 «Правова роль як динамічний аспект правового статусу» складається із двох частин.

Підрозділ 3.1. «Правові ролі як нормативно-врегульована поведінка в контексті загальноприйнятих цінностей» висвітлює питання ієрархієзації права з точки зору ролевих стандартів. Правові ролі беруть свій початок у процесі хабітулізації і можуть бути представлені в залежності від їх ступеня узагальнення. Так, правовою мега-роллю можна вважати роль суб’єкта права, яка в подальшому диференціюється в залежності від системи критеріїв, суспільних запитів. Таким чином, суб’єкт права є такою роллю, яка в онтологічному порядку передує усім конкретним правовим ролям, і яка є їх контекстом існування та реалізації. Означення ролі суб’єкта права детермінується відповідними уявленнями про людину в межах кожного соціокультурного простору.

У межах права існують ролеві стандарти двох видів – конформістського та девіантного. Тобто правові ролі репрезентуються як поведінкові алгоритми у полі правомірної та неправомірної поведінки: за своєю формою правові ролі є алгоритмічно заданими поведінковими стандартами, найважливішими з яких є роль порушника і роль того, хто дотримується вимог права.

У підрозділі 3.2. «Особливості правових ролей у праві України» розглядаються існуючі правові ролеві стандарти і набори відповідно до чинного законодавства України. Вказується на таку особливість правових ролей як впізнаваність і сценарність, анонімність, алгоритмічна наповненість. Як юридичні потенції правові ролі набувають конкретного виразу через виконавця, тобто конкретної живої людини, яка за збігом обставин, вільно чи невільно виконує певні дії.

Значна увага приділена основним критеріям диференціації правових норм: кожне галузеве право України чітко визначає ймовірні та доступні ролі у категорії «особи», які надалі конкретизуються в особливі категорії-позначення юридико-правового стандарту поведінки («контрагент», «позивач», «відповідач», «обвинувачений», «потерпілий» тощо).

Виконавцями правових ролей (вибірково) в Україні можуть бути не лише громадяни України, а й іноземці та особи без громадянства, про що свідчить Конституція України, визнаючи за цими категоріями осіб здатність до правового спілкування та права нести відповідальність за свої вчинки в контексті правового простору України.

Розглянуті такі правові ролі в полі дії чинного законодавства країни, як добровільні та недобровільні.

До добровільних правових ролей ми відносимо такі поведінкові стереотипи, які свідомо обираються особою, або які є обов’язковими для виконання внаслідок свідомо вчинених дій. Значна увага в підрозділі приділена професійній ролі юриста як одного із видів добровільних правових ролей.

До недобровільних ролей відносять всі ті законодавчо передбачені поведінкові алгоритми, виконання яких є нав’язаними ззовні, що стають необхідними для виконання особою, якій завдали шкоди або образи.

Розглянуто і феномен посади як ролі. У межах чинного права України посада передбачає уповноваження її виконавця на вчинення організаційно-розпорядчих функцій і службових юридичних дій, а також наділення її функціональною владою, що спрямована на виконання спеціальних повноважень, наданих їй у встановленому законом порядку.