| summary: | У «Вступі» обґрунтовуються вибір та актуальність теми дослідження, визначається ступінь її наукової розробленості, мета і завдання роботи, наукова новизна, теоретичне й практичне значення.
Перший розділ – «ГЕНЕЗА ПЕРСЬКОЇ МАЛОЇ ПРОЗИ». У цьому розділі з’ясовуються досвід оповідного жанру у фольклорі та класичній літературі Ірану, чинники еволюції малої прози в ХІХ ст., розглядаються поняття стилю, підходи іранського та вітчизняного літературознавства до класифікації жанрових різновидів малої прози, аналізуються стильові особливості текстів Мірзи Алі Акбар-хана Дегходи, що стали прологом до сучасної новели в новітній перській літературі, досліджується новелістика Мохаммада Алі Джамаль-заде.
У підрозділі 1.1. – «Оповідна традиція у класичній перській літературі» – на основі значної джерельної бази окреслено місце малої прози в класичній перській літературі, де спостерігається цілковите домінування поезії. Аналізуються праці таких дослідників перської літератури, як Є. Бертельс, Д. Коміссаров, Дж. Х. Доррі. Е. Алі-Заде, І. Брагінський, Л. Гіунашвілі, М. Бурджанадзе та ін. За слушним твердженням російського літературознавця Є. Бертельса, «у класичний період (Х – ХV ст.) проза в перській літературі (...) була засобом створення наукових робіт (...), оповідання були лише ілюстрацією до повчань». Д. Коміссаров наголошує на побутуванні майже до середини ХІХ ст. «дидактичних оповідань, історико-героїчних та фантастичних повістей, казок». Тексти наукового характеру мали повчальний зміст. Звертається увага на висновки Дж. Х. Доррі про те, що коротка оповідь побутувала в середні віки в Ірані у формі фольклорної новели, оповідання, анекдоту героїчного, історичного та побутового характеру, що «середньовічне оповідання значно відрізнялося від сучасного тим, що не мало завершеного образу героя й розгорнутого літературного сюжету».
У ХІХ ст. поряд з фантастичним романом поширеним було коротке оповідання лубочної літератури; тексти об’єднувалися в цикли або кожен подавався як самостійний твір. Наукові спостереження підтверджують існування короткого оповідання з давніх часів у фольклорній та літературній традиціях Ірану, що послугувало основою для виникнення й утвердження жанру сучасної новели в новітній перській літературі ХХ ст.
В іранському літературознавстві коротке оповідання та новела мають єдину назву «داستان كوتاه»(«дастан-е кутах», тобто – «коротка оповідь») і не діляться за європейською традицією на власне оповідання і новелу. Частина дослідників у вітчизняному літературознавстві використовує терміни оповідання та новела як синоніми. У радянській іраністиці стосовно перської малої прози також спостерігалася дана тенденція. У дисертації стильова парадигма новелістики розглядається за жанровими різновидами.
Розглядаємо стиль як «систему принципів і закономірностей організації художньої структури творів і цілих напрямів та течій». Аналізуючи перську новелістику, беремо до уваги також визначення одного із сучасних іранських літературознавців, Джамаля Мір Садегі, котрий класифікує стиль як «особливу манеру, яку використовує письменник для викладу того, про що він говорить (...), стиль – це те, як сказав автор те, що він сказав. Відтак стиль включає в себе манеру й порядок викладу думок, підбір слів, образи, структуру, тональність, і тому під час аналізу стилю кожного письменника звертається увага на всі ці складові, оскільки кожен автор використовує їх по-своєму, і тому стиль відрізняється від літературної школи» .
У підрозділі 1.2. – «Визначальні чинники трансформації перської літератури кінця ХІХ – початку ХХ ст.» – з’ясовується, що провідну роль у трансформації перської літератури означеного періоду відіграли преса та публіцистика, які почали активно розвиватися й функціонувати, виходячи з потреб суспільства в оперативних жанрах – творах на злобу дня. Подібні процеси спостерігаються також у ряді сусідніх з Іраном близькосхідних країн, зокрема в єгипетській літературі і засвідчують появу там перших елементів сучасної новели ще у 80-ті роки ХІХ ст. В іранському літературознавстві кінець ХІХ – початок ХХ ст. прийнято називати терміном «تجدد ادبى» («літературне оновлення»), що стосується літературних форм, тем, мотивів, стилів, художніх засобів тощо.
На формування сучасної перської новелістики справили вплив національна фольклорна традиція та традиція європейських літератур. В Ірані з’являється багато перекладів, зокрема пригодницької літератури, збагаченої образною перською мовою, арабськими афористичними висловами, що дає підстави вважати ці переклади адаптованими. На межі ХІХ – початку ХХ ст. активніше на арену літератури виходить проза з її тенденцією до контактів з інолітературами.
У підрозділі 1.3. – «Мірза Алі Акбар-хан Дегхода – предтеча появи сучасної новели в перській літературі ХХ століття» – аналізується творчість відомого іранського філолога й прозаїка, що стала своєрідним прологом жанру сучасної новели в перській літературі, «проміжною ланкою між простою і нехитрою прозою попереднього періоду та новелістикою Джамаль-заде і Хедаята». Тексти Мірзи Алі Акбар-хана Дегходи – короткі оповідання-фейлетони на злободенні теми, влучні побутові та сатиричні картинки на межі журналістики й новелістики.
У підрозділі 1.4. – «Мохаммад Алі Джамаль-заде – основоположник сучасної новели в новітній перській літературі» – аналізується збірка оповідань «يكى بود و يكى نبود» («Бувальщини та небувальщини»).
Будучи надрукованою в Берліні, ця книжка з’явилася 1922 р. на полицях книжкових магазинів Тегерана. Тоді «ніхто не очікував, що вихід у світ невеличкої книжечки спричинить справжню революцію в перській новелістиці». Твори прозаїка мали соціальне спрямування, порушували злободенні теми, які впізнавано розкривали нужденне становище простих іранців та духовну вбогість і корисливість їхніх політичних та релігійних лідерів, ілюстрували «національний вид реалізму».
Реалістична поетика збірки була адекватно оцінена: її спалили на центральній площі Тегерана. Автора врятувало те, що він перебував в еміграції. Справді, цією книгою Джамаль-заде «викликав до життя новий, реалістичний напрям у літературі Ірану, став зачинателем жанру сучасної перської новели». Його твори втілювали авторську інтенцію оновлення рідної літератури через показ життя в усіх його проявах із орієнтацією на європейські зразки. А передмова до книжки стала своєрідним маніфестом літераторів нового покоління.
Аналізуються оповідання «فارسى شكر است» («Мова перська – що мед»), «رجل سياسى» («Державний муж»), «دوستى خاله خرسه» («Прихильність тітки ведмедиці») та ін. На тлі домінування реалістичної поетики і натуралістичної естетики тут спостерігаються елементи експресіонізму та імпресіонізму. Таким чином, Джамаль-заде, який навчався і жив тривалий час у Європі, заявляє про себе як про експериментатора, що прагнув збагатити національний ґрунт перської літератури здобутками європейської художньої практики. Його експериментальна проза була спрямована на оздоровлення суспільної атмосфери Ірану, в домінантних реалістичних малюнках із залученням модерної стилістики, творена, зокрема, засобами гумору, іронії, сатири.
У другому розділі – «СТИЛЬОВІ ОСОБЛИВОСТІ ПЕРСЬКОЇ НОВЕЛІСТИКИ РАННЬОГО ПЕРІОДУ (20-ті – 30-ті роки ХХ ст.)» – аналізуються тексти Сейд Мохаммада Багер Хеджазі, Садека Хедаята і Бозорга Аляві, з’ясовуються їх стильові константи та домінанти. Ідеться й про ті соціально-політичні обставини, що позначилися на виявах духовного життя, зокрема і в літературі. У 1925 р. Реза-шах встановив в Ірані військову диктатуру. Особливо жорстокою вона була в 30-х роках, які увійшли до історії країни під назвою «دوره سياه» («чорний період»). Багато громадських діячів та письменників опинилося у в’язницях, на засланні чи в еміграції.
У підрозділі 2. 1. – «Традиційність як стильова константа оповідань Сейд Мохаммада Багер Хеджазі» – на основі аналізу текстів письменника робиться висновок, що в них провідною тенденцією постає характерне для перського фольклору дидактичне спрямування. За стильовими ознаками вони тяжіють до реалістичної поетики. Так, п’ятдесят творів, що склали збірку «آﯾﻨﻪ» («Дзеркало»), розкривають окремі сторони побуту, поведінки людини, негативні риси її характеру. Автор, дидактично спрямовуючи текст, закликав людей не чинити одне одному зла, не ображати ближніх своїх, самовдосконалюватися тощо. Такими, зокрема, є оповідання «عيبجويى كار بديست» («Вишукування недоліків – справа погана»), «دو رفيق» («Два товариші»), «ﭘﺯﺷﮏ ﭼﺸﻢ» («Окуліст») та ін.
Повчальна тональність оповідань, характерна для класичної перської літератури, фольклору, стосується і двох інших збірок – «اندﻳﺸﻪ» («Думи») та «ساغر» («Кубок»). Це своєрідні новели-притчі на взірець повчальних фольклорних історій; часом у текстах Хеджазі реалістичне розкриття дійсності замінюється абстрактним повчанням і середньовічною дидактикою, що, на наш погляд, є трансформацією фольклорної традиції з її правдоподібними деталями та обов’язковим виховним змістом, що має аналоги у світовій практиці.
У тому ж стилі повчання витримана й збірка оповідань «آﻫﻨﮓ» («Мелодія»), в якій автор переконує бідну людину в перевагах багатства, в корисності вивчення наук, у необхідності по-господарськи витрачати кошти тощо.
В цілому мала проза Хеджазі виявляє риси оповідання, тобто текст є «розповіддю більш ґрунтовною, словесно-зображувальною, (...), без ставки на карколомність чи авантюрність сюжету, несподівану екстраординарну подію». Однак, наприклад, твір «ﮐﺘﺎﺐ ﻓﺮﻮش» («Продавець книг») яскраво ілюструє жанр новели. Тут одна подія, парадоксальна ситуація, що й характерно для цього жанру, несподіваний конфлікт персонажів розв’язується через діалог. Новела-притча ілюструє в підтексті фольклорне новелістичне оповідання з дидактичною константою.
У підрозділі 2. 2. – «Стильові домінанти першого періоду творчості Садека Хедаята» – розглядаються твори видатного майстра новели, написані у 20 – 30-ті роки. Їх аналіз дає підстави стверджувати, що центральною проблемою творчості письменника в зазначений період є доля «маленької» людини. Як слушно зазначає І. Брагінський, «С. Хедаят виступив справжнім новатором, звернувшись до героїв, яких до нього не знала перська проза, і як справжній гуманіст, створив образ простої людини, що має право на щастя, любов, повагу». За словами сучасного іранського літературознавця Давуда Алі Бабаї, «Хедаят, безумовно, в усіх своїх творах перебував під впливом таких європейських художніх напрямів, як натуралізм та реалізм, і, за винятком «Сліпої сови», (...) в інших творах завжди є письменником, який працює в межах натуралізму та реалізму». На нашу думку, стильова палітра творів С. Хедаята багатша. Аналіз текстів показує, що, розкриваючи характери, він нюансує психологічні деталі, передає почуття, душевний стан персонажів; його письмо містить елементи імпресіонізму, експресіоністичні риси, екзистенційні тенденції.
Поетика Садека Хедаята, справді, ілюструє взаємодію з європейською літературою, з якою він мав можливість знайомитися, навчаючись і живучи тривалий час у Європі. Зокрема, в Бельгії С. Хедаят написав у 1925 – 1926 рр. своє перше оповідання «مرﮒ» («Смерть»), яке засвідчило прагнення синтезувати різні естетичні системи, вдаючись до екзистенційних елементів, відтворити настрої песимізму, що існували в іранському суспільстві.
У 30-х роках Садек Хедаят разом із Бозоргом Аляві, Моджтабою Мінові та Масудом Фарзадом створили літературну групу «رﺑﻌﻪ» («Раб’е», тобто «Четвірка»). Згодом літературна група «Раб’е» стала ширшим літературно-мистецьким об’єднанням і відігравала важливу роль у культурному житті Ірану. На її зібраннях проводилися диспути, обговорювались нагальні питання літератури й мистецтва, що мало вплив на подальший літературний процес.
У дисертації аналізується збірка оповідань «زنده ﺑﮕور» («Похований живцем»), до якої увійшли новели «مادلن» («Мадлен»), «حاجى مراد» («Хаджі Морад»), «زندﻩ ﺑﮕﻮﺮ» («Похований живцем»), «اسير فرانسوى» («Французький військовополонений»), «آﺗﺶ ﭘﺮﺳﺖ» («Вогнепоклонець»), «داود ﮔﻮﮋﭘﺸﺖ» («Давуд-горбань»), «آبجى خانم» («Абджі-ханум») «مرده ﺨﻮﺮها» («Стерв’ятники»), написані в Парижі і в Тегерані.
Новела, що дала назву збірці, є одним із найяскравіших втілень екзистенційних мотивів у творчості Садека Хедаята, звертань до метафізичної проблематики; тут виразно постають натуралістичні тенденції – не лише у фактографічному описі, а навіть в ідеї фатальної зумовленості життя фізіологічними та соціальними обставинами. Змучений персонаж шукає смерті, вбачаючи в ній порятунок від страждань. Порівнює себе зі скорпіоном, який, опинившись у вогненному колі, вбиває себе своїм же жалом. Безмежно нещасний, герой твору не вважає своє існування життям, чинить спробу самогубства. Екзистенційний текст сповнений натуралістичних образів, деталей:
«نفسم ﭘﺲ مى رود، از ﭼﺸﻢ هايم اﺷﮏ مى ريزد، دهانم بدمزه است، سرم ﮔﻴﺞ مى خورد، قلبم ﮔرفته، تنم خسته، كوفته، شل بدون اراده در رختخواب افتاده ام. بازوهايم از سوزن اﻧﮋكسيون سوراخ است. رختخواب بوى عرق و بوى تب مى دهد، به ساعتى كه روى ميز كوﭼﮏ كنار رختخواب ﮔذاشته شده ﻧﮕﺎه مى كنم. ساعت ده روز يكشنبه است»
«Мені спирає дихання, з очей котяться сльози, у роті поганий присмак, голова йде обертом, серце ниє, тіло стомлене, наче побите, розслаблений і безвольний, я валяюсь у ліжку. Мої руки подірявлені голкою від ін’єкцій. Ліжко смердить потом і гарячкою. Дивлюся на годинник, що стоїть на маленькому столику поряд. Десята година недільного ранку».
Тексти Садека Хедаята будуються на реалістичній основі, але модерністичні елементи в них широко представлені. Твори «ﭘس قلعه» («Паскале»), «ﻟﺎﻟﻪ» («Лале»), «ﺳﮓ وﻟﮕرد» («Бродячий пес») та ін., своєрідно відображуючи іранські реалії, розкривають традиції, звичаї, подають оригінальні характери; часом письменник деталізує картини аж до фіксування буття в дусі натуралізму. Як показують тексти, С. Хедаята приваблювало розкриття внутрішнього світу персонажів, осмислення порухів людської душі у зв’язку з різними життєвими ситуаціями – реальними чи фантасмагоричними, творення багатопланової художньої картинки-фантазії, картинки-алегорії.
Здатність до художніх розмірковувань із залученням імпресіоністичної естетики виявляємо в ряді оповідань збірки «سايه روشن» («Світлотінь»). Песимістичний настрій юнака, його болючі переживання, пов’язані з хворобливою закоханістю в манекен, – такий зміст оповідання «عروﺳﮏ ﭘﺸﺖ ﭘرده» («Манекен у вітрині»). Широко використовуються прийоми психологізму – виразні рухи персонажа, відтворення його внутрішнього світу через внутрішні монологи, психологічні портретні характеристики, зображення сприйняття на межі реальності і світу фантазій та мрій. Виходячи з внутрішнього змісту названого твору, його експресивного наповнення, психологічної сконцентрованості, робимо висновок про його тяжіння до новели.
Оповіданням «آفرﻳﻨﮕﺎﻦ» («Афрінаган») Садек Хедаят звертається до теми потойбічного світу, де зустрічаються тіні померлих. Вони говорять про земне й потойбічне, розповідають одне одному історії зі свого земного життя, їхні діалоги виявляють авторське зацікавлення загальнолюдськими проблемами. Цей твір є своєрідним продовженням теми, розпочатої в першому оповіданні «مرﮒ» («Смерть»): візії потойбічного світу подають символічні філософські уроки осмислення буття, звучить ідея його абсурдності, приреченості людини, фатальної обумовленості людської долі.
В алегоричному оповіданні «ﭘدران آدم» («Батьки людства») Садек Хедаят активно використовує натуралістичні образи, деталі; найбільш рельєфно в натуралістичному плані виписано сцену розправи вожака племені над сім’єю супротивника. Сюжет вибудувано як екстремальний, за концентрацією дії твір несе в собі риси новели.
Найяскравіший вияв модернізму, синтез різних естетик знаходимо в стильовій палітрі новели «بوف كور» («Сліпа сова»), де реальний план оповіді накладається на хворобливі сни персонажа, його фантазії, видіння. Розповідь розгортається від імені художника:
«من فقط براى سايه خودم مى نويسم كه جلوى ﭼراغ به ديوار افتاده است، بايد خودم را بهش معرفى بكنم»
«Я пишу лише для своєї тіні, яка падає на стіну від світла лампи, я повинен їй себе відрекомендувати».
Час і простір тексту – реальний і уявний – подано широко, проте напружено відтворена душевна динаміка, обмежена кількість персонажів, несподівана розв’язка відповідають формі новели; стильова палітра фіксує тенденції екзистенціалізму, деталі натуралізму, константою постає тло в реалістичних образах. Не маючи стрункого сюжету, новела головним чином реалізована у формі потоку свідомості; повтори його структурують, вони потрібні авторові для посилення динаміки, емоційної напруги, допомагають творити експресіоністичні візії.
Ряд оповідань Садек Хедаят присвячує темі жінки в іранському суспільстві, як-от, наприклад, «زنى كه شوهرش را ﮔم كرده بود» («Жінка, яка втратила свого чоловіка»). Для посилення відчуття правдоподібності автор веде оповідь від першої особи; ідучи за традицією народної прози, подає рельєфні картини побуту, характерів, реалістичні портрети, що мають глибоке закорінення в національний ґрунт:
«ﭼﺸم هاى او درشت، سياه، ابروهاى قيطانى بارﻳﮏ، بينى كوﭼﮏ، لب هاى برجسته ﮔوشتالو و ﮔونه هاى تورفته داشت. ﭘوست صورتش تازه، ﮔﻨدﻣﮕون و ورزيده بود»
«Мала великі чорні очі, тонкі брови шнурочком, маленький ніс, пухлі губи й запалі щоки. Шкіра в неї була гарна, смаглява й гладенька».
Тут через долю молоденької селянки Заррінколах письменник прагне широко подати сучасну йому дійсність. Тому художньо виправдане максимальне використання в цьому тексті реалістичної естетики.
У підрозділі 2. 3. – »Новелістичне письмо Бозорга Аляві« – з’ясовується стильова палітра письменника, зокрема, аналізується одна з найбагатших у цьому плані новела першого періоду творчості «رقص مرﮒ» («Танець смерті»). Тут використано автобіографічний прийом. Оповідач – політичний в’язень, так було насправді в долі Бозорга Аляві. Поруч з ним кримінальний в’язень Мортеза, якого засуджено до страти за вбивство. Саме цей новелістичний факт складає конфлікт твору. Справжню ситуацію навколо вбивства оповідач і з’ясовує, розв’язуючи притому багато естетичних завдань. Фабула будується не за хронологічним, а за логічно-психологічним принципом. Відповідно до класичного зразка новели динаміку сюжету тримає багато разів повторювана фраза, що вперше звучить на початку твору: «Його вчора забрали», – і виконує композиційну роль, посилює експресіоністичну тенденцію.
Конфлікт новели становить реалістичне тло твору. Однак уся стильова палітра ілюструє залучення елементів різних естетичних систем: психологічний реалізм поєднується з романтизмом, є також елементи сентименталізму, експресіонізму, а натуралістичні деталі тюремного побуту в поєднанні з романтичною тенденцією наближають часом текст до сюрреалістичних візій.
У третьому розділі – «СТИЛЬОВА ПАРАДИГМА ПЕРСЬКОЇ НОВЕЛІСТИКИ 40-х років ХХ ст.» – аналізуються твори вже відомих майстрів слова з періоду 20-х – 30-х років ХХ ст. (Мохаммада Алі Джамаль-заде, Садека Хедаята, Бозорга Аляві) і тих, що прийшли в літературу в 40-ві – час падіння диктаторського режиму і демократичних змін, національно-визвольного руху, активізації літературної діяльності, зокрема Бехазіна, Ехсана Табарі та інших, які у 50-х роках стали широко відомі у всій країні.
Розвиток художньої прози помітно випереджає еволюцію поезії.
Підрозділ 3. 1. – «Друга книжка Мохаммада Алі Джамаль-заде: наростання дидактизму» – присвячено розглядові збірки «عمو حسينعلى يا هفت قصه» («Дядечко Хосейн Алі, чи Сім оповідок»). Тут домінує реалістична поетика, однак порівняно з творами першої збірки в цих текстах спостерігається уповільнення динаміки, переобтяження розгорнутими філософськими відступами, що є своєрідною художньою трансформацією фольклорної дидактичної традиції.
У підрозділі 3. 2. – «Другий період творчості Садека Хедаята: наростання екзистенціалізму та притчевості» – робиться висновок, що у змістовому плані в прозі письменника переважають екзистенційні тенденції, а в плані форми він часто вдається до фантастичних і алегоричних елементів, як-от у збірці «وﻠﻨﮕﺎرى» («Розпутність»). Садек Хедаят вводить алегоричну форму. Якщо у творах першого періоду літературної діяльності Садека Хедаята значне місце посідає побутова тематика, то у творах другого періоду переважає соціально-політична. Такою, наприклад, є сатирична новела «ميهن ﭘرست» («Патріот»). Оповідання «فردا» («Завтра») – одне з найбільш моностильових у творчості Садека Хедаята. Воно є фактично суцільним роздумом, осмисленням людиною свого буття, відтак цілком правомірно говорити про екзистенціалізм як змістову домінанту стильової палітри цього твору.
Робиться висновок про звертання Садека Хедаята в цьому періоді до жанру казки-новели, казки-притчі, яка в алегоричній формі відтворює суперечності доби, містить соціально-політичне спрямування. Мова творів наближена до живої розмовної.
Підрозділ 3. 3. – «Еволюція ідіостилю Бозорга Аляві» – розкриває нові нюанси новелістичного письма автора, який 1941 р. вийшов з ув’язнення, а вже 1943 р. оприлюднив дві нові книжки «ورق ﭘﺎره هاى زندان» («Тюремні записки») та «ﭘﻧﺠﺎه و سه» («П’ятдесят три»). Їх писано під час тюремного ув’язнення на шматках обгорткового паперу, на коробках з-під цигарок тощо. Це документально точні мемуари і водночас публіцистично гострі репортажі із зали суду або тюремної камери, де поєднуються лірико-філософські відступи з художньою оповіддю, що реалістично відображає тюремний побут і відповідно відтворює атмосферу шахського поліційного терору. «Тюремні записки» тематично близькі «П’ятдесяти трьом», але за формою відрізняються, змінюється тип героїв: це вже не розчаровані юнаки, які не можуть знайти застосування своїм силам, а яскраві особистості. Зроблено висновок про звертання Аляві в цьому періоді до поетики романтизму, яка орнаментує в цілому реалістичний текст. Він містить багато філософських узагальнень, що виступають знаками-формулами життя. На матеріалі оповідання انتظار» («Очікування») ілюструється відтворення психологічного стану людини за межових обставин – очікування вироку. На реалістичному тлі вводяться експресіоністичні деталі, натуралістичні елементи, імпресіоністичні візії. Оповідання «عفو عمومى» («Амністія») за спрямуванням і поетикою близьке до оповідання «انتظار» («Очікування»): автора цікавить стан персонажа, але вже в очікуванні амністії.
Новела «ﮔﻴﻠﻪ مرد» («Селянин-гіляк») розкриває подію в хронологічних межах одного дня й однієї ночі; текст синтезує поетику імпресіонізму, експресіонізму з елементами натуралізму. Робиться висновок про широку стильову палітру Аляві, яка своїми елементами проникає в підґрунтя реалістичної поетики, що складає основне тло текстів.
У підрозділі 3. 4. – «Публіцистична домінанта новелістики Ехсана Табарі» – аналізуються твори прозаїка молодшого покоління, чию життєву позицію загартували роки ув’язнення й посилили настрої антиколоніальної боротьби та опору внутрішній реакції, що відобразилося і в його прозі, яка несе виразні викривальні інтенції. Сповідуючи естетику реалізму, автор дбав, щоб його тексти були доступні широким масам, щоб мова їх була точна, лаконічна, містила алегоричні та символічні образи. Його новели-нариси друкувалися в періодиці, несли в собі потужний публіцистичний елемент. Тематика – життєва правда («نوبت نوبت ماست» – «Прийшов наш час», «سرنوشت انسان» – «Доля людини», «انقلاب فغفور» – «Революція богдихана», «هواسنج» – «Барометр», «طوفان نزدﻳﮏ مى شود» – «Буря наближається», «در دوزخ» – «У пеклі», «خدايان از بند رسته» – «Звільнені боги» та ін.).
В доробку Ехсана Табарі цього періоду важливу роль посідають казки та оповідання з потужним фантастичним елементом. Це алегоричні новелістичні твори з підтекстами, що містять публіцистичне забарвлення, сповнені, як і новели-нариси, пафосу боротьби, викривальних мотивів («وقايع فوق العاده مهمى در قبرستان» – «Надзвичайно важливі події на кладовищі», «رؤياى ﭼﻴﻨﻰ» – «Китайські марення» та ін.). У стильовій палітрі Табарі константою постає реалістична деталь, об’єктивний факт, квінтесенція публіцистичної ідеї закладається в назві.
У підрозділі 3. 5. – «Жанрове новаторство Махмуда Етемад-заде (Бехазіна)» – наголошується, що багато творів письменника написано в реалістичній поетиці. Крім того, він увів до перської прози новий для неї жанровий різновид – ліричної новели-мініатюри, що в своєму підґрунті має національну традицію: популярність поезії упродовж багатьох віків призвела до поширення в Ірані мелодійного мовлення. Римованість і ритміка спостерігалася до недавнього часу навіть у науковій літературі, нині зразки ритмічної прози спостерігаються в промовах та урочистих зверненнях. Тексти мініатюр – це своєрідна ритмічна проза, в Ірані їх називають «شعر ناموزون» («шеере намоузун» – «неметричні вірші», що не мають ніякої рими і віршованого розміру).
Персонаж однієї з мініатюр – «دريا» («Море») – захоплений спогляданням моря, розмовляє з ним про сенс буття. З твору випливає художня ідея прославляти працю й життя, хоч якими б важкими вони були. Ліричними мініатюрами Бехазін створює моральні притчі, закладаючи в них думки і мрії звичайної людини про сенс буття. Лаконічний текст містить символи, порівняння, образи узагальнено-філософського характеру («در بازار تهران» – «На тегеранському базарі», «ما سه نفر» – «Нас троє» та ін.).
Ліричні новели почали писати в 40-х роках і інші іранські письменники – Назер-заде Кермані, Незам Вафа, Мохаммад Хеджазі, що дає підстави говорити про коротеньку поетичну оповідь не як про епізодичне явище в перській літературі, а як про усталений жанр. Серед характерних рис таких творів – невеликий обсяг, метафоричність і символічність образів, тонкий ліризм, романтична піднесеність.
У «Висновках» стверджується, що творчість найвідоміших іранських письменників періоду 20-х – 40-х років ХХ ст. становить новий етап перської прози, яка виборола на той час пріоритет у поезії. Змінилося співвідношення видів самої прози, значно збільшилася частка малих прозових форм. Перше місце серед жанрів посіли новела й повість, які найкраще відповідали запитам часу. Послабився зв’язок із традицією дидактико-сатиричного побутового оповідання, письменники дедалі частіше почали використовувати такі сучасні засоби творення художнього образу, як алегорична форма, символічне зображення, психологічний аналіз.
Короткі оповіді-фейлетони Мірзи Алі Акбар-хана Дегходи на злободенні теми, із влучними побутовими та сатиричними картинками постають своєрідним прологом до творення жанру сучасної новели в новітній перській літературі.
Новеліст-сатирик і гуморист Мохаммад Алі Джамаль-заде своєю першою збіркою «يكى بود و يكى نبود» («Бувальщини та небувальщини») запровадив жанр сучасної новели в новітній перській літературі. Йому вдалося подолати пряму дидактику, успадковану від просвітницької літератури, збагатити перську прозу новими художніми прийомами та засобами. Залучаючи елементи різних естетичних систем, він, проте, віддавав провідну роль реалістичній поетиці.
У 20-х – 30-х роках ХХ ст. жанр новели пройшов етап становлення й утвердження, що найяскравіше засвідчено в творчості Мохаммада Хеджазі, Садека Хедаята та Бозорга Аляві. В їхніх текстах основу складає реалістичне тло, на яке наносяться стилістичні штрихи інших естетичних систем. Традиційність постала як стильова константа в оповіданнях Мохаммада Хеджазі. Садек Хедаят продемонстрував синтез стильових ознак, переважаючу роль у його текстах відіграли тенденції натуралізму, екзистенціалізму, імпресіонізму. Новелістичне письмо Бозорга Аляві подало домінування експресіоністської естетики.
40-ві роки засвідчили час інтенсивного розвитку перської прози взагалі й новели зокрема. Новелістична проза найвизначніших іранських письменників передає атмосферу доби. В цей час розквітла творчість таких майстрів художнього слова, як Садек Хедаят, Бозорг Аляві, Ехсан Табарі, Бехазін, Абдольхосейн Нушін, Мохаммад Афраште, Мехді Оховват, Керім Кешаварз, Махмуд Дежкам та ін.
Спираючись на національні літературні та фольклорні традиції, творячи свою індивідуальну манеру письма, вони більшою чи меншою мірою вели діалог із течіями європейського модернізму, що й зумовило стильове багатство тогочасної перської новелістики. Тут помітне відлуння різних художніх напрямів, звертання до реалістичної поетики, естетики натуралізму, романтизму, а також застосування стильових прийомів таких естетичних систем, як імпресіонізм, символізм, експресіонізм, сюрреалізм та екзистенціалізм.
Стильові уподобання, що намітилися у творах провідних іранських письменників у попередньому періоді, розвиваються, розширюються. В Мохаммада Алі Джамаль-заде домінантою стає дидактизм, що до певної міри знижує динаміку текстів через певну розтягнутість сюжету. Садек Хедаят, крім новел із широким спектром естетичних тенденцій, рис, ознак, звертається до жанру казки, в якій за алегорією подає філософські погляди й оцінки сучасної йому дійсності, засвідчуючи також неоромантичні тенденції. Бозорг Аляві демонструє натуралістичні, романтичні риси ідіостилю, подає зразки ангажованої малої прози. Ехсан Табарі активно залучає публіцистичний елемент, який використовує і в новелі-нарисі, і в алегоричній казці політичного спрямування. Ознаки неоромантизму фіксують мініатюри Бехазіна, поставши як новий жанр у перській прозі і знайшовши багатьох послідовників.
Традиція характеризувати перську новелістику 20-х – 40-х років ХХ ст. в річищі реалістичної поетики та оцінювати її набутки, відштовхуючись від критеріїв художнього методу реалізму, яка склалася свого часу в радянському літературознавстві, була спричинена особливостями часу й історичними обставинами. Тим часом аналіз перської новелістики виявляє стильове багатство, засвідчує активне звертання перських письменників до поетики модернізму, яке аж ніяк не применшило художньої цінності того чи іншого твору, а навпаки, збагачуючи образну та стильову палітру текстів, допомагало творити яскраві самобутні твори.
Іранське літературознавство не розмежовує новелу та оповідання, використовує щодо них єдиний термін «дастан-е кутах». На основі вітчизняного досвіду стильова парадигма малої прози розглядається в дисертації за жанровими різновидами – власне оповідання, новела, мініатюра, казка, новела-нарис та ін. Робиться висновок про новелістичну тенденцію чи спрямованість оповідання, казки, що реалізується засобами певного стилю за законами внутрішнього розвитку тексту.
Бертельс Е. Предисловие // Рассказы персидских писателей. – М., 1955. – С. 3. Комиссаров Д. Очерки современной персидской прозы. – М., 1960. – С. 13.
جمال مير صادقى. ادبيات داستانى: ﻗﺻﻪ، رمانس، داستان كوتاﻩ، رمان. – ﺗﻬران، ۱۳۷۶. – 306 .С Дорри Дж. Персидская сатирическая проза. Традиция и новаторство. – М., 1977. – С. 12.
Дорри Дж. Мохаммад Али Джамаль-заде. – С. 13.
Литература Востока в новейшее время (1917 – 1945) / Под. ред. И. Брагинского и др. – М., 1977. – С. 159. صادق ﻫدايت. مجموعه آثار: ﭘﻨﺞ جلد. – جلد ﭼﻬﺎرم. – بوف كور، سايه و روشن: به همراه نقد و بررسى / به كوشش و اهتمام داود على بابايى. – تهران، ۱۳۸۲. – 18 .С.
. صادق ﻫدايت. بوف كور. – اﺻﻔﻬﺎﻥ، ۱۳۸۳. – 11 .С صادق ﻫدايت. مجموعه آثار: ﭘﻨﺞ جلد. – جلد ﭼﻬﺎرم. – بوف كور، سايه و روشن: به همراه نقد و بررسى / به كوشش و اهتمام داود على بابايى. – تهران، ۱۳۸۲. – 155-154 .С . |
