СТРУКТУРА ПОТОКУ СВІДОМОСТІ В РОМАННІЙ ТРИЛОГІЇ Г. МІЛЛЕРА “ТРОПІК РАКА”, “ЧОРНА ВЕСНА” І “ТРОПІК КОЗЕРОГА”

summary

У вступі визначено актуальність теми, історію проблеми, наукову новизну, практичне значення, методологічну основу й методи дослідження, сформульовано мету, завдання, об’єкт і предмет, висвітлено апробацію результатів дисертаційної роботи.

Перший розділ “Потік свідомості й модернізм” складається з трьох підрозділів. Перший підрозділ “Теорії потоку свідомості й проблема термінології” висвітлює провідні літературознавчі підходи щодо модерністської художньої техніки потоку свідомості й різноманітні інтерпретації терміну “потік свідомості”.

Художня техніка потоку свідомості є адекватним засобом передавання світовідчуття модернізму й неоміфологічного типу мислення, відповідає провідним настановам модерністської літератури – суб’єктивізації картини дійсності, індивідуалізму, розкриттю позасвідомих процесів особистості, пошуку універсалій для персональної світобудови. Теоретичними витоками зазначеної художньої техніки стали розробки філософа-прагматика й психолога В. Джеймса та філософа-інтуїтивіста А. Бергсона. Як В. Джеймс, так і А. Бергсон визначають головними рисами людської свідомості її плинність, безперервну тривалість у часі й просторі. Окрім того, американський філософ наголошує, що рух свідомості зумовлює асоціативне поєднання різних її елементів, серед яких спогади, думки, відчуття, враження, фантазії, сни. Також важливою особливістю плинної свідомості, за А. Бергсоном, є здатність постійно відтворювати та оновлювати суб’єктивний образ світу.

У літературознавстві потік свідомості став предметом полеміки щодо виділення основних форм репрезентації потоку свідомості в художньому тексті. Так, найпоширенішими формами передачі потоку свідомості ці дослідники називають прямий і непрямий внутрішній монолог, erlebte rede, опис всезнаючого автора, потік позасвідомого. У той же час проблематичним у літературознавстві виявилося чітке розмежування понять “потоку свідомості” і “внутрішнього монологу”, які часто ототожнювалися. У дослідженні ми дотримуємося розуміння “потоку свідомості” як художньої техніки, дискурсу, що набуває в тексті різноманітних форм, залежно від зображуваного шару свідомості, і тому є багаторівневою дискурсивною системою. Кожному виду потоку свідомості відповідає характерний дискурс і специфічна організація наративу, зумовлена мовними, емоційними, психологічними особливостями персонажів, носіїв потоку свідомості. Репрезентація різноманітних станів свідомості персонажів (спогадів,  роздумів, мрій, фантазій, снів тощо) у художньому тексті зумовлює застосування різновидів техніки потоку свідомості.

У другому підрозділі на матеріалі прустівського, джойсівського, вулфівського, фолкнерівського та міллерівського типів потоку свідомості досліджується взаємозв’язок цієї художньої техніки й світоглядної системи модернізму. Для художнього світу М. Пруста,              Дж. Джойса, В. Вулф, В. Фолкнера, Г. Міллера характерні асоціативність, іноді позбавлення тексту пунктуації, своєрідна ритміка наративу, зумовлена зміною емоцій. Крім цього, текст потоку свідомості характеризується циклічністю подій внутрішнього життя героїв, зосередженням на конфліктних опозиціях в їх психіці та намаганням розв’язати фундаментальні протиріччя; ірраціональністю, образністю, психологізацією часу, надзвичайно пружного в просторі, протиставленого хронологічній послідовності й дискретності.

Важливою настановою для цих письменників при відтворенні глибинних процесів внутрішнього життя персонажа є креативність свідомості, її здатність відтворювати та постійно оновлювати образ дійсності. Першим на це наголосив М. Пруст, зображуючи спогади протагоніста. В. Вулф також протиставляє матеріальний світ, що руйнується, психічному, ментальному, в якому основою для відтворення картини дійсності поряд зі спогадами є “сяючі ореоли” свідомості. Дж. Джойс не тільки стверджує зародження нового образу реальності саме в суб’єктивній свідомості, а й наголошує на необхідності руйнування традиційного уявлення про світ. Цей мотив актуалізується й загострюється у Г. Міллера. Більше того, заявляючи про цілковите неприйняття, остаточне нищення віджитого образу дійсності й фундаментальність персонального позасвідомого для відтворення картини світу, Г. Міллер у той же час намагається знайти вихід за егоцентричні межі та встановити втрачений зв’язок із усеохопним потоком буття. В. Фолкнер (у ранній творчості), навпаки, підкреслює неспроможність особистості з розщепленою свідомістю відновити гармонійне світовідчуття.

Третій підрозділ присвячено аналізу провідних типів потоку свідомості в художній літературі модернізму. Тип потоку свідомості визначає власне авторське світовідношення. Показовими в цьому відношенні є тексти М. Пруста, Дж. Джойса, В. Вулф, В. Фолкнера і              Г. Міллера. У потоці свідомості романів М. Пруста виявились основні особливості цієї художньої техніки. Серед провідних рис техніки потоку свідомості, започаткованих у текстах М. Пруста, – превалювання спонтанних спогадів щодо логічно організованого наративу, зображення дійсності крізь суб’єктивний потік свідомості героя, специфічна інтерпретація часу з домінуванням психологічного часового виміру відносно хронологічного, а також синтез минулого з теперішнім та органічна взаємотрансформація цих категорій, асоціативна система образів, які ґрунтуються на відчуттях і враженнях героя.

Застосовуючи потік свідомості в наративі, кожен із письменників привносив у цю художню техніку й власну специфіку. Так, Дж. Джойс вводить у текст потік свідомості декількох персонажів, розкриваючи шляхом відмінних дискурсів своєрідність внутрішнього життя окремого героя, відтворює майже всі прошарки людської свідомості й зосереджується на змінених, галюцінативних станах, серед яких увагу приділяє епіфаніям, яскравим враженням, відкриттям одвічних істин, що виникають у потоці буденної свідомості індивіда. Подібними до епіфаній                      Дж. Джойса є “сяючі ореоли” В. Вулф, яка також зображувала в романах переважно потік свідомості декількох персонажів. Однак якщо у джойсівських героїв епіфанії – це результат вражень від потоку щоденних подій, то “сяючі ореоли” стають очевидними під час згадування вулфівськими персонажами визначних подій минулого. До зображення потоку спогадів як основного змісту свідомості серед модерністів першим звернувся М. Пруст, стверджуючи процес згадування базою для відтворення картини дійсності, що руйнується. Не менш значимими постають спогади й для художнього світу В. Фолкнера та Г. Міллера, хоча й мають свої дискурсивні, функціональні відмінності. Так, у В. Фолкнера згадування завжди пов’язане з конфліктною ситуацією, яку герой не в змозі пережити, переосмислити. Для Г. Міллера спогад – вихідна точка в русі потоку свідомості, яка активізує позасвідоме протагоніста та має специфічний дискурс блазня, маргінальної особистості. Новаторством Г. Міллера є вивільнення в потоці свідомості не тільки позасвідомих процесів особистості, безпосереднього руху її внутрішнього життя, а й мовного потоку, в якому “все називається своїми іменами”. Тобто міллерівський потік свідомості є засобом зняття табуйованості літературного слова й десакралізації застарілої картини світу (у цьому він наслідує та розвиває традицію започатковану Д. Г. Лоуренсом).

Міфопоетичний світ і художню картину дійсності в романах Г. Міллера “Тропік Рака”, “Чорна весна” і “Тропік Козерога” проаналізовано в другому розділі дисертації, який складається з чотирьох підрозділів.

Перший підрозділ присвячений огляду творчості Г. Міллера та визначенню місця трилогії в його літературному доробку. “Тропіки” і “Чорна весна” виявилися першими загальновизнаними романами письменника. Саме в цих текстах яскраво розкрився міллерівський талант, який був до цього лише в латентному стані і формувався протягом майже двох десятиліть. Окрім того, у “Тропіках” і “Чорній весні” Г. Міллер стверджує свій ідіолект, залучає художню техніку потоку свідомості, оновлюючи її. Потік свідомості, починаючи з цих творів, стає провідною технікою наративу в міллерівській романістиці (показовою є романна трилогія “Роза розп’яття”, 1940–1959). Саме перша міллерівська трилогія виявилася новаторською та дуже своєчасною в літературному процесі, оскільки в ній представлена “реформа загальноприйнятої суспільної літературної традиції, яка давно назрівала”.

У другому підрозділі аналізується світоглядна система Г. Міллера. Базовими для цього слугують есеїстичні праці письменника “Аерокондиційований кошмар” (1945), “Згадувати, щоб пам’ятати” (1945) та “Книги в моєму житті” (1952). Світоглядна система Г. Міллера є в контексті європейської модерністської парадигми й у той же час пройнята власне американським світовідчуттям, знаходиться в тісному зв’язку з національними коренями. Заперечення та неприйняття автором “усього американського” виявляє центральну міллерівську установку щодо деструктивності традиційної картини дійсності та необхідності її кардинального оновлення.                   Г. Міллер зосереджується на проблемах свідомості, свободи, співвіднесення творчої особистості й суспільства, ролі митця у формуванні цивілізації. Світоглядна система Г. Міллера характеризується неоднозначністю і діалектичністю. З одного боку, вона тісно переплітається з провідними установками модернізму, такими, як зосередженість на індивідуальному, суб’єктивному, позасвідомому, ірраціональному; тексти письменника пройняті неоміфологізмом, імморалізмом, загостренням і в той же час зняттям бінарних опозицій. З іншого боку, у міллерівському світовідношенні простежується зародження деяких рис постмодерністської чуттєвості, зокрема, тотальної іронії, інтертекстуальності, текстоцентричності, автор також звертається до філософії дзен-буддизму.  Письменник маніфестує віджитість старих форм світовідношення (в європейській і американській ментальності) через остаточно втрачений зв’язок індивідуума й суспільства, що призвело до усамітнення людини, абсурдизації й дисгармонійності її світовідчуття. Натомість він пропонує остаточно знищити традиційний образ дійсності та створити новий, з абсолютно іншими світоглядними установками. Для цього необхідно змінити свідомість людства, а провідними тенденціями мають стати антиутилітаризм, креативний підхід до життя, органічне поєднання інтуїції та розуму, антидогматизм, імморалізм, сприйняття буття як циклічного потоку життя і смерті. Носієм такого типу свідомості, вважає Г. Міллер, є митець, який постає провісником змін у суспільстві, провідником для нього. Однак оскільки митець завжди випереджає людство своїм ментальним, духовним розвитком, він у той же час – ізгой, аутсайдер, злочинець. Призначення митця-бунтівника – не тільки знищувати застарілі норми суспільства, а служити людству, йти шляхом створення, гармонізації та прийняття потоку дійсності.

Третій підрозділ присвячений дослідженню специфіки картини світу в міллерівській трилогії. Специфіка картини світу в “Тропіках” і “Чорній весні” зумовлена особливим станом свідомості міллерівського героя, який кардинально переосмислює своє місце та призначення в суспільстві, намагається відшукати основи власної світобудови, а навколишній образ реальності в його уявленні абсурдизується та руйнується. У зв’язку з цим персональна картина світу протагоніста міфологізується й набуває таких рис, як циклічне уявлення про розвиток світу, бінаризм і намагання його зняти шляхом введення медіаторів, імморалізм, партиципація, універсальність, ритуальність, синкретизм, симбіоз і психологізація часово-просторових відрізків. Центральне місце в картині світу романів Г. Міллера посідає образ художника, який виступає своєрідним індикатором реального стану речей у суспільстві й тих змін, що мають відбутися. Світоглядна система міллерівського персонажа амбівалентна, оскільки, з одного боку, він виступає трикстером, ізгоєм у суспільстві, з другого – потенційним деміургом іншої картини світу. Світовідчуття героя пройняте песимізмом, відчаєм, відчуттям відчуженості, але в той же час має потужну оптимістичну, життєствердну інтенцію. Оновлений образ дійсності уявляється герою Г. Міллера у вигляді суцільного творчого потоку буття, в якому фундаментальні опозиції є нерозривною, органічною єдністю і мають властивість взаємопроникнення в циклі буття.

Четвертий підрозділ розкриває мономіф, міфологеми, символи, лейтмотиви, що домінують у художньому світі міллерівської романної трилогії. Міфопоетика “Тропіків” і “Чорної весни” характеризується амбівалентністю міфоелементів. Специфіку міфопоетичного світу романів зумовлює мономіф створення/руйнування (вмирання/відродження), згідно з яким, усі міфологеми, символи, лейтмотиви та образи набувають одночасно деструктивної та конструктивної семантики. У текстах Г. Міллера домінують такі міфоелементи, як міфологема ріки, символ книги, образи митця (чоловіка), жінки як прояву архетипу матері, опозиції життя/смерть, хаос/космос, ерос/танатос. З одного боку, вони виявляють центральний мономіф створення/руйнування, розкривають його конфліктність, з іншого, постають медіаторами, нейтралізують його опозиційність. Продуктивним у міллерівській міфопоетиці є також архетип матері, який втілюється не тільки в амбівалентному образі жінки, а й у численних символах – материнської утроби, піхви, яєчників, а також у хтонічних символах землі, могили, образі повії. З образом митця тісно пов’язаний символ книги, який співвідноситься з новим образом дійсності. Написання книги митцем є запорукою руйнування неприйнятної застарілої картини дійсності й у той же час створення нової, що змінює статус художника від ізгоя до деміурга. Але така книга книг має бути написана мовою, позбавленою суспільних табу й традиційних моральних обмежень. У зв’язку з цим у “Тропіках” і “Чорній весні” актуалізується діалектика сакрального/нечистого й тема сексу як космічного акту та як засобу десакралізації, нищення віджитого образу світу. Усеохопним міфосимволом у романах Г. Міллера постає ріка, яка уособлює постійний рух, плинність людської свідомості, буття, відображає сутність життя і смерті, їх циклічність, постійне чергування.

Третій розділ присвячений вивченню механізмів та особливостей функціонування потоку свідомості в романах Г. Міллера.

Перший підрозділ “Дискурсивні складові” визначає основні складові потоку свідомості міллерівського протагоніста, їх кількісне співвідношення, функціональні й дискурсивні особливості в текстах. Структуру потоку свідомості в романах Г. Міллера зумовлює амбівалентний мономіф створення/руйнування (умирання/відродження), а також провідний лейтмотив буття-течії й занурення до позасвідомого як джерела творчості. Превалюють у потоці свідомості героя такі психічні стани, як згадування, роздуми, фантазування й видіння з притаманною для кожного мовною, синтаксичною, стилістичною, тематичною специфікою. Кількісно в “Тропіках” більше спогадів, дещо менше роздумів і фантазій, видіння займають найменший обсяг. У “Чорній весні” домінують роздуми-видіння й фантазії, спогади ж складають меншу кількість. Процес згадування характеризується наявністю у свідомості героя раціоналістичної цензури, що виявляється в логічній організації наративу, його реалістичності, простежується хронологічна послідовність зображуваних подій, причому герой акцентує увагу на предметах і перипетіях зовнішньої дійсності. Спогади передаються в тексті переважно формою прямого внутрішнього монологу та описом усезнаючого автора. Застосовується також дискурс трикстера, позасоціальної особистості, на що вказують жаргонізми, нецензурні, лайливі вирази у тексті, часте згадування скатологічних образів, образів соціального “дна”. Процес згадування, як правило, є відправною точкою в русі потоку свідомості: спогад викликає емоційну реакцію героя, активізує свідомість, спричиняє занурення протагоніста у внутрішній світ.

Роздуми пов’язані з поступовим абстрагуванням героя від подій зовнішньої дійсності, заглибленням у суб’єктивний світ. При цьому поряд із логічною організацією наративу з’являється асоціативна, спостерігається ірраціоналістичність, образність, психологізація тексту, зміщення хронологічної послідовності подій, оскільки раціональна цензура свідомості послаблюється. В потоці свідомості трилогії роздуми, як правило, оформлюються в прямий внутрішній монолог, поєднаний з внутрішнім аналізом. Змінюється й дискурс протагоніста: його оповідь набуває характеру пророкування, творчих, мистецтвознавчих маніфестацій. Герой поступово переосмислює свій соціальний статус, призначення в суспільстві. Образ міллерівського персонажа трансформується з трікстера, аутсайдера в митця з потужною волею до творчості. Роздуми міллерівського протагоніста чітко викристалізовують у тексті його провідні світоглядні інтенції, а також загострені фундаментальні опозиції, виявивши які, герой прагне нейтралізувати. Це приводить до ще більшого заглиблення протагоніста у свій внутрішній світ і, у результаті, – до розкриття позасвідомого рівня.

Психічними станами, найбільш наближеними до позасвідомого, у потоці свідомості художнього світу Г. Міллера постають фантазії та видіння. Їх зображення зумовлює міфологізацію наративу, домінування асоціативних відношень у тексті, інколи його алогічність, ірраціоналістичність, архетипічність, символічність, еліптичність. Із розкриттям позасвідомих процесів героя в тексті виявляють себе мономіф створення/руйнування картини світу, міфоелементи, що визначають специфіку його світоглядної системи. Міфологізація свідомості міллерівського протагоніста в його фантазіях і видіннях відображається в особливостях мови та стилістики. Відтворюючи фантазії в потоці свідомості, Г. Міллер використовує форму прямого внутрішнього монологу, який може поєднуватися з внутрішнім аналізом. Видіння персонажа передаються в наративі переважно у формі потоку позасвідомого. Змінюється й дискурс протагоніста, оскільки він остаточно усвідомлює своє місце та призначення в світі, бере на себе роль деміурга оновленого образу дійсності. Разом з цим він розв’язує конфліктні світоглядні протиріччя шляхом їх прийняття, переосмислення полюсів складовими єдиного цілого. У фантазіях і видіннях героя відображається його духовне та ментальне переродження, тому внутрішній стан протагоніста стає самодостатнім, а мова спокійною й урівноваженою.

У другому підрозділі аналізуються точки переходу між визначеними станами свідомості протагоніста, а також способи їх поєднання в текстах. Загальний рух потоку свідомості в трилогії побудований на поступовому загостренні, взаємочергуванні та нейтралізації провідних світоглядних опозицій протагоніста. Загострені протиріччя також можуть зніматися в потоці свідомості завдяки медіації, підміною їх менш напруженими полюсами. Нейтралізація, переосмислення фундаментальних опозицій у художньому світі Г. Міллера залежать від ступеня зануреності героя в позасвідоме. Тобто чим відкритіша свідомість міллерівського персонажа, вільніша від раціональної цензури, наближена до міфологічного рівня, тим ефективніше розв’язання загострених протиріч. Окрім того, рух потоку свідомості зумовлює й притаманний для цієї художньої техніки асоціативний принцип, сутність якого полягає в пошуку й установленні позараціональних і алогічних зв’язків між фрагментами наративу або словами – в тих випадках, коли причинно-наслідковий розвиток фабули поступається місцем каталогізації певних станів свідомості героя. Різні елементи свідомості в “Тропіках” і “Чорній весні” утворюють між собою два види зв’язків – кореляції й тригерства. Кореляція передбачає об’єднання або чергування спогадів і роздумів, роздумів і фантазій, видінь спільною тематикою. Точками переходу при цьому можуть бути певні символи, лейтмотиви протагоніста, образи та події. Тригерство характеризується відокремленням один від одного станів свідомості героя через різку зміну теми або переходом від спогадів одразу до фантазій і видінь. У міру переходу з одного рівня свідомості до іншого може зростати емоційне напруження в наративі, змінюватися ритміка мовлення персонажа й стиль від реалістичного до сюрреалістичного. Завершення асоціативного ряду передається в тексті зниженням інтенсивності емоцій, уповільненням внутрішньої мови протагоніста, інколи зростанням раціонального контролю в потоці свідомості і, відповідно, знову переходом до реалістичного наративу.

Третій підрозділ “Види потоку свідомості, характерні для наратива міллерівської трилогії”. Найпоширенішими видами потоку свідомості в “Тропіках” і “Чорній весні” виступають прямий і непрямий внутрішній монолог, поєднані з внутрішнім аналізом, що розкривають спогади та роздуми протагоніста, рідше застосовується в міллерівському художньому світі потік позасвідомого, який передає фантазії та видіння. В основі диференціації видів потоку свідомості в текстах Г. Міллера – мовленнєві, синтаксичні й міфопоетичні ознаки, що найбільш показово свідчать про відмінності між зазначеними формами відтворення потоку свідомості в наративі (серед таких покажчиків ритміка, емоційні характеристики, моторика мови героя, наявність того чи іншого дискурсу, міфопоетичних елементів у рамках певного виду потоку свідомості). Так, для прямого внутрішнього монологу, поєднаного з внутрішнім аналізом, притаманні хронологічна та причинно-наслідкова послідовність наративу, раціоналістичні фільтри, реалістична манера оповіді, логічна організація тексту, інколи знижений стиль мовлення, жаргонізми, міфоелементи знаходяться в латентному стані. Потік позасвідомого позначений найменшою присутністю в тексті раціоналістичної цензури, алогічною організацією наративу, домінуванням асоціативного мислення й довербального рівня свідомості героя, забарвлений сюрреалістичними картинами. Усе це відбивається на мові протагоніста: вона еліптична, стрімка, експресивна, насичена яскравими образами та метафорами, за стилістикою наближається до віщувань. Цей вид потоку свідомості характеризується в текстах Г. Міллера міфологічним, образним сприйняттям дійсності персонажем. Сам протагоніст ніби позбавляється власної особистості й розчиняється в цьому просторі, що проявляється в превалюванні безособових речень у мовленні персонажа. Багато видінь героя уподібнюються до пророкувань, споглядання майбутнього.

У висновках розкриті основні результати дослідження, викладена теорія щодо специфіки художньої техніки потоку свідомості в трилогії Г. Міллера “Тропік Рака”, “Чорна весна” і “Тропік Козерога” і особливостей міфопоетичного світу романів.

Г. Міллер є неоднозначною постаттю в модерністській літературі. Письменник експериментує з мовою, літературним словом, застосовує в наративі модерністську техніку потоку свідомості,  звертається до неоміфологізму. Однак Г. Міллер, як і Дж. Джойс, виходить у своїй творчості та сприйнятті дійсності за рамки епохи, наближаючись до постмодерністської чуттєвості. Так, провідним лейтмотивом у світовідношенні й мономіфом у романістиці для Г. Міллера є руйнування неприйнятної картини дійсності й створення на цьому тлі персонального, відмінного образу світу. У той же час письменник намагається переосмислити цю інтенцію: не втручатися в потік буття, приймати його й саме цим змінювати його напрямок своєю волею до творчості, робити саме життя книгою (текстом). Міллерівський протагоніст не тільки нищить застарілу картину дійсності детабуйованим словом, а й іронізує над її “одвічними цінностями” і натомість пропонує людству (європейській цивілізації) змінити свідомість і звернутися до східного, буддистського типу світовідношення.

Діалектичністю, амбівалентністю характеризується й міфопоетичне поле Г. Міллера. Окрім мономіфа створення/руйнування (умирання/відродження), у цих текстах виділяються опозиції митець/цивілізація, життя/смерть, хаос/космос, ерос/танатос, чоловік/жінка. Центральною фігурою в картині світу романів є митець, що позиціонує себе руйнівником, злочинцем у неприйнятній для нього моделі реальності й у той же час – деміургом нового образу дійсності. Головним інструментом руйнування і створення виступає книга. Для написання такої книги герой мусить зануритися до позасвідомого. Архетипічний образ жінки також посідає важливе місце в міфопоетиці міллерівських текстів, генеруючи низку хтонічних символів (таких, як місто, могила, земля, повія) і образ жінки-всесвіту, який співвідноситься з репродуктивними символами. Провідною міфологемою художнього світу трилогії є ріка, яка втілює одвічний рух буття, циклічний розвиток світу, де постійно чергуються життя і смерть.

Мономіф створення/руйнування й міфологема ріки визначають також художню структуру текстів Г. Міллера. Застосування художньої техніки потоку свідомості відповідає лейтмотивам буття-течії й занурення до позасвідомого як джерела творчості. У зв’язку з цим у міллерівській художній техніці виділяється такий засіб організації потоку свідомості, як каталогізація. Сутність його полягає в асоціативному об’єднанні в тексті шляхом перерахування близьких за тематикою символів, образів, метафор, що підсилює їх загальне значення. Окрім того, провідними засобами організації потоку свідомості в “Тропіках” і “Чорній весні” виступають асоціативність і принцип бінаризму, коли рух свідомості протагоніста зумовлюється поступовим загостренням, взаємочергуванням і нейтралізацією світоглядних опозицій. Таким чином об’єднуються в потоці свідомості героя спогади (які кількісно превалюють), роздуми (їх дещо менше у “Тропіках”, у “Чорній весні” вони навпаки домінують), фантазії та видіння (яких меншість). Усі вони відрізняються функціональними, мовними, синтаксичними й стилістичними характеристиками – від трикстерського дискурсу з реалістичним наративом у спогадах героя до дискурсу пророка, майбутнього деміурга з ірраціоналістичним наративом у роздумах, і сюрреалістичним – у фантазіях і видіннях. Спогади й роздуми в міллерівських текстах передаються переважно у формі прямого внутрішнього монологу, поєднаного з внутрішнім аналізом, фантазії та видіння – потоком позасвідомого.

Основні положення дисертації викладені у таких публікаціях:

1. Художественные особенности техники потока сознания в романах              Г. Миллера “Тропик Козерога” и “Чёрная весна” // Наукові записки ХДПУ ім. Г. С. Сковороди. – 2003. – Вип. 4 (36). – С.117 – 121.

2. Хаотизация картины мира в романе Г. Миллера “Тропик Козерога” // Вісник ХНУ ім. В. Н. Каразіна. – 2004. – №607. – С.140 – 144.

3. Миллеровский вопрос в литературоведении // Вісник ХНУ ім. В. Н. Каразіна. – 2004. – №632. – С.315 – 318.

4. Структурні елементи міллерівського потоку свідомості (на матеріалі роману “Тропік Козерога”) // Гуманітарний вісник (Серія: Іноземна філологія, Черкаси). – 2004. – № 8. – С.113 – 115.

5. Принципы структурирования романа Г. Миллера “Тропик Козерога” // Наукові записки ХДПУ ім. Г. С. Сковороди. – 2004. – Вип. 4 (40). – С.148 – 151.

6. Потік свідомості як спосіб світовідношення в художній системі модернізму (на матеріалі творчості Г. Міллера) // Наукові записки ХДПУ ім. Г.С. Сковороди. – 2006. – Вип. 2 (46). – С.131 – 137.

7. Міфоелементи романів Г. Міллера “Тропік Рака”, “Чорна весна” і “Тропік Козерога”// Питання літературознавства. – 2007. – Вип. 71, Чернівці. – С.85 – 89.

8. Виды потока сознания в трилогии Г. Миллера “Тропик Рака”, “Чёрная весна” и “Тропик Козерога” // Вестник СевГТУ – 2008. ­ №89. – С.152 – 157.