| summary: |
ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ
У вступі обґрунтовано актуальність теми, територіальні та хронологічні рамки дисертації, сформульовані мета й завдання дослідження, наукова новизна отриманих результатів та практичне значення роботи, наведено відомості про апробацію дослідження та його структуру.
Перший розділ «Джерела та історіографія. Методологія та методи дослідження» присвячений аналізу літератури та джерельної бази за темою дисертації, а також характеристиці методології та методів, використаних у дисертації.
Історіографія. Інтерес до вивчення римської Дакії та її суспільства зароджується у другій половині XIX ст. Першими були загальні роботи з історії Римської імперії, у яких згадується про Дакію. До них належать роботи А. Убічіні та Е. Гіббона, дослідження з історії Дунайських провінцій Й. Юнга, Б. Піка, А. фон Домашевські. На початку XX ст. з'являється нова румунська історична школа, заснована на дослідженні літературних джерел, активному використанні археологічного та епіграфічного матеріалу. Саме до цієї школи належать дослідження А. Ксенопола, В. Пирвана, В. Крістеску.
Важливою подією в історіографії міжвоєнного періоду стала публікація перших робіт румунських істориків К. Дайковічу та Д. Тудора, які поклали початок дослідженням історії і суспільного життя окремих регіонів Дакії – Трансільванії, Ольтенії, Банату. Важливі узагальнюючі дослідження про міські й сільські поселення провінції, урбанізацію Дакії написані Д. Тудором, К. Дайковічу, Х. Дайковічу, Н. Брангою. В останній третині XX ст., коли автори сконцентрувалися на комплексному та всебічному вивченні окремих поселень, з'являються монографії, присвячені дослідженням історії певного населенного пункту. Цією темою займалися М. Давідеску, Н. Гудя і Д. Беня та інші. Дуже важливе значення для вивчення суспільства міст Дакії має монографія Р. Ардевана «Муніципальне життя римської Дакії». У цій роботі приділяється увага не тільки містам, а й поселенням сільського типу. Однак, окрім згаданої книги Р. Ардевана, а також монографій Д. Попи, інших досліджень про становище сільського населення провінції практично немає.
Загальні роботи з історії Дакії, що охоплюють усі сфери життя провінційного суспільства, починають з'являтися в післявоєнний період і першість тут належить радянській дослідниці І. Т. Кругліковій, що підготувала в 1955 р. книгу «Дакія в епоху римської окупації». Зразковим у цьому плані можна вважати ґрунтовне академічне видання «Життя в Римській Дакії» М. Макрі. Іншого видання такого рівня в Румунії поки не надруковано.
Серед важливих тем можна відзначити проблеми колонізації та романізації Дакії, становища в ній місцевого підкореного населення. З присвячених цим питанням робіт румунських авторів слід відзначити дослідження Д. Тудора, Д. Протасе, І. І. Руссу, а у працях радянських вчених – статтю Ю. К. Колосовської.
Досить значне місце в дослідженнях, присвячених римській Дакії, займає питання про роль армії в провінції, її склад, вплив на провінційне життя. У контексті «армійського» питання розглядалася проблема ролі у провінційному суспільстві ветеранів, яких у Дакії було багато. Слід виділити кілька робіт, присвячених військовим частинам, які розташовувались у Дакії. Книга В. Моги присвячена XIII Здвоєному легіону, М. Бербулеску написав монографію про воїнів та ветеранів V Македонського легіону. Допоміжним військам приділено увагу в роботах С. Чеппела і В. Герасимової. Ветеранам римської армії та їх ролі у провінційному житті Дакії присвячена спеціальна робота М. Бранги, статті Ю. К. Колосовської, Р. Ардевана та Л. Мрозевіча. Римській Дакії, її армії та ветеранам приділено увагу і у низці загальних праць про римську армію – монографіях Г. Веш-Кляйн, Я. Ле Боека, В. А. Максфілда, О. В. Махлаюка.
Але, зосередившись на вивченні історії міст і окремих регіонів Дакії, румунські автори недостатньо досліджували соціальну структуру та суспільні відносини в провінції, вважаючи за краще приділяти їм увагу в контексті загальних робіт. Спеціальні дослідження, присвячені генезису та складу провінційної еліті Дакії, написані авторами інших країн – М. Жиромські, Л. Мрозевічем, Ю. К. Колосовською. Приділяється увага дакійському суспільству і в деяких фундаментальних роботах з історії римського соціуму, наприклад, в дослідженнях Г. Альфельді та Ж. Гаже.
Що стосується вивчення становища рабів у римській Дакії, то найбільш відома робота на цю тему – «Історія рабства в римській Дакії», була написана Д. Тудором ще в 1957 р. Згодом до розгляду питання про рабство в Дакії, з урахуванням свідчень нових джерел та наукових підходів, звернулась Ю. К. Колосовська, яка присвятила йому окремий розділ в колективній монографії «Рабство в західних провінціях Римської імперії». Для кращого уявлення про рабство в Дакії необхідно залучати загальні дослідження з історії рабства в Римській імперії – класичні праці Й. Фогта, Ж. Бульвера, П. Вівера та інших авторів.
Таким чином, є достатня кількість робіт, які тим чи іншим чином стосуються суспільства римської Дакії, але комплексне дослідження дакійського суспільства до цього часу відсутнє. Багато аспектів теми потребують поглибленого вивчення. Деякі роботи, зокрема такі як дослідження рабства в Дакії, потребують перегляду з урахуванням нових джерел і сучасних підходів до вивчення матеріалу.
Джерела. Особливістю джерельної бази роботи є недостатня кількість відомостей про суспільство римської Дакії, наявних у наративних джерелах. Античні автори приділяли віддаленій провінції не багато уваги. Частіше за інших до теми Дакії звертався Євтропій. Питання формування і розвитку суспільства Дакії порушуються в книгах Секста Аврелія Віктора, Іордана, Руфія Феста, колективній праці «Scriptores Historiae Augustae». Слід відзначити також і роботи інших істориків давнини – Елія Геродіана, Діона Кассія Кокцеяна, Амміана Марцелліна, Павла Орозія, Лактанція Целія Фірміана, візантійських істориків Зосима та Іоанна Ліда, правові пам'ятки, зібрані в Дигестах і Інституціях, що необхідні при вивченні римського провінційного суспільства.
Основним видом джерел з історії суспільства римської Дакії є епіграфічні пам'ятки. Нам відомі численні написи, здебільше латинською мовою, що характеризують різні етапи перебування римлян на Дунаї. До них належать декрети, постанови муніципальних і провінційних органів влади, почесні написи, вотивні вівтарі, епітафії, військові дипломи, воскові таблички з договорами або записами господарського характеру. Цей вид джерел цінний тим, що дійшов до нас безпосередньо від осіб, які залишали написи. Епіграфічні матеріали відображають становище, яким воно було на момент створення пам'ятників, і дають нам виключно цінну інформацію з багатьох питань історії римської Дакії.
Понад сто років тому відомі тоді латинські написи з території Дакії було опубліковано в третьому томі видання «Corpus Inscriptionum Latinarum». У подальшому нові написи з цієї провінції регулярно публікувалися у французькому щорічнику «L'Année Épigraphique». Значною подією став вихід у 1977 р. першого тому епіграфічного зводу «Inscripţiile Daciei Romane», що видавався під загальною редакцією І. І. Руссу до 1988 р. Написи, відкриті після виходу в світ «Inscripţiile Daciei Romane», щорічно публікуються К. К. Петолеску в журналі «Studii şi cercetări de istorie veche şi arheologie» під рубрикою «Cronica epigrafică a României».
Корисними для вивчення суспільства Дакії є й археологічні джерела. Цей тип джерел поповнюється з кожним роком, доповнюючи картину історії Дакії новими фактами. Розкопками римських міст, сільських вілл, військових таборів на території Дакії займалися А. Беркечиле, К. Дайковічу, Г. Флореску, Д. Тудор, А. Барня, В. Крістеску, Д. Протасе, М. Гудя, Г. Кантакузино, К. Хоредт, І. Т. Липован, В. Мога, О. Флока та інші вчені. Археологічні матеріали дають можливість скласти уявлення про рівень розвитку дакійської економіки, стан торгівлі в провінції, характер експорту та імпорту, ступінь розвиненості різних видів ремесел і центри їх зосередження. Все це робить дані археології безумовно важливим джерелом для вивчення дакійського суспільства, хоча першорядне значення й залишається за епіграфічними пам'ятками.
Додатковим джерелом є дані нумізматики. Монети можуть бути показником економічного становища провінції, інформувати про характер римської політики щодо Дакії, про ситуацію в провінції та навколо неї. Погіршення якості та зменшення кількості монет свідчить про економічний занепад в Дакії. Легенди на деяких дакійських монетах підкреслюють значну роль військового контингенту в провінції, відзначають успіхи в боротьбі з нападами варварів та активну участь в цьому місцевих мешканців.
Таким чином, стан джерельної бази цілком дозволяє дослідження історії суспільства римської Дакії. Комплексно використовуючи різноманітні, взаємодоповнюючі джерела, ми можемо всебічно аналізувати ситуацію та робити висновки з означеної теми.
Методологія та методи дослідження. Поставлені завдання і специфіка теми дослідження визначають і методологічну основу роботи. Її становлять принципи історизму та об'єктивності, що дозволяють розглянути явище в контексті конкретного історичного часу й оточення. Цивілізаційний підхід передбачає розгляд ситуації в умовах паралельного існування двох цивілізацій – римської та варварської, на межі яких існувало дакійське суспільство.Порівняльно-історичний метод – науковий метод, за допомогою якого шляхом порівняння виявляється загальне і особливе в різних історичних явищах. Він дозволяє порівнювати суспільство Дакії з суспільством інших провінцій, виявляючи загальні тенденції розвитку і відмінності. Порівнюються також і окремі соціальні групи всередині провінції, визначаються їх особливості та вплив на життя суспільства. Метод структурного аналізу передбачає розгляд окремих компонентів суспільства – індивідуумів, соціальних груп – у структурному взаємозв'язку між собою, що дозволяє створити комплексну картину суспільного життя Дакії.
Основою дослідження було опрацювання епіграфічних та наративних свідчень, а також нумізматичного та археологічного матеріалу, що розглядався на основі методу комплексного аналізу джерел. Це дало можливість виявити необхідну інформацію, присутню в стародавніх джерелах. Обробка матеріалів, одержаних з різних груп джерел, проводилася із застосуванням методу критичного аналізу, що дозволяє відібрати необхідні дані, відсіяти недостовірну, тенденційну інформацію.
У роботі з епіграфічним і наративним матеріалом використовувався просопографічний метод, який передбачає аналіз діяльності історичних осіб не як окремих персонажів, а як членів певного колективу. У дослідженні великої кількості епіграфічних даних активно застосовувався метод статистичного аналізу, на якому побудовано деякі висновки даної роботи. За допомогою цього методу ми мали можливість підрахувати наявні дані і порівняти кількісні показники, визначати ступінь активності різних суспільних груп, рівень добробуту жителів провінції.
В цілому, застосування зазначених методів дозволило всебічно вивчити суспільство Дакії, його основні структурні елементи, їх функціонування та роль у житті провінції.
У другому розділі «Формування, структура і соціальна взаємодія основних елементів провінційної еліти римської Дакії» визначаються і вивчаються категорії населення, які ми можемо відносити до числа провінційної еліти. Стосовно Дакії такими були вершники, муніципальна знать і ветерани.
У першому підрозділі досліджується становище римських вершників. Вершники були другим за становищем, після сенаторського, прошарком римського суспільства і становили військову або чиновницьку знать. Вершництво могло поповнюватися за рахунок відставних офіцерів римської армії, які зуміли досягти звань префектів когорт або ал допоміжних військ, трибунів легіонів або префектів військових таборів. Таких вершників у Дакії ми нарахували 15 із тих 44, про яких згадується у написах. Іншим джерелом поповнення стану вершників були представники муніципальної верхівки провінцій, які добре зарекомендували себе на адміністративних посадах, і які відповідали встановленому для вершників майновому цензу в 400 тисяч сестерціїв. Такий ценз не був занадто обтяжливим або недосяжним для заможних провінціалів. Багато хто з них активно займався торгово-підприємницькою діяльністю, яка приносила чималі прибутки. Дакія в цьому відношенні була дуже розвиненою провінцією, і підтвердженням цього може служити значно більша, ніж у сусідніх провінціях, кількість вершників, які проживали на її території.
Частина вершників активно займалася відкупними операціями, орендуючи у держави пасовища та родовища корисних копалин. Такі вершники-відкупники як Публій Елій Стренуй і Тіт Елій Марус були одними з найбагатших людей в провінції. Вершники були пов'язані з ремеслом, володіли майстернями з виробництва черепиці. Найчастіше капітали вершників вкладалися у земельну власність, тому що тільки володіння землею на території міста відкривало шлях до ради декуріонів і до муніципальних магістратур. Значна кількість багатих вершників володіла землею не тільки одразу у декількох містах Дакії, а й у містах інших дунайських провінцій, а також в Італії.
Впливові родини вершників провінції нерідко прагнули поріднитися один з одним, створюючи особливий замкнений прошарок провінційної знаті. Дуже відомими і впливовими навіть за межами провінції були родини Проциліїв, Комініїв, Вареніїв, Еліїв Антипатрів і Еліїв Марцелів – провінційні клани, які значною мірою контролювали економічне і політичне життя у своїх містах.
Римські вершники відігравали важливу роль в муніципальних адміністраціях, займаючи різні магістратури. З 44 названих у написах вершників тільки чотири не згадують про займані ними муніципальні посади. Решта були неодмінно задіяні в міських адміністраціях. Посада sacerdos arae Augusti взагалі була вершницькою – ніхто інший у цій якості не фігурує. Все це дозволяє вважати вершницький стан провідною суспільної групою римської Дакії як в економічному, так і в соціальному відношенні.
Другий підрозділ присвячений ветеранам римської армії. До ветеранів належали особи, які отримали почесну відставку після 20-25 років служби в легіонах або допоміжних військах. Статус ветерана передбачав ряд пільг, звільнення від багатьох податків і повинностей, що перетворювало ветеранів та членів їх сімей в особливий привілейований стан. Заохочуючи поселення ветеранів у провінціях, римський уряд дбав про створення тут прошарку відданих імперії романізованих громадян, які були надійною опорою імператорській владі. Крім того, отримавши належні їм винагороди і пільги, ветерани могли обзавестися господарством, що сприяло загальному піднесенню провінційної економіки.
Розселялися ветерани в Дакії нерівномірно. Основна частина відставних воїнів розміщувалася поблизу військово-адміністративних центрів провінції, великих міст, в районах важливих сухопутних і водних шляхів сполучення. Не останню роль відігравали і природні багатства заселеної території. У цьому плані найбільш привабливою була центральна частина Дакії з її досить родючими ґрунтами, дуже розвиненою міською інфраструктурою, зручними шляхами сполучення. Відставні військові жили практично в усіх містах Дакії, причому в деяких з них вони фігурують серед перших поселенців. Для багатьох ветеранів привабливими для поселення були місця стоянок військових частин, фортеці, укріплені пункти на лімесі. Таких ветеранів особливо багато було у прикордонних районах північної Дакії. Довгий термін служби з частим перекиданням в різні райони Імперії у багатьох випадках призводив до відриву ветерана від батьківщини. Другою батьківщиною для нього ставав рідний підрозділ і його канаба, де ветеран нерідко і вважав за краще оселитися після відставки.
Матеріальне становище ветеранів і їх успіх у цивільному житті багато в чому закладалися в період військової служби. Після виходу у відставку ветеран отримував нагороду у вигляді земельної ділянки або грошової премії. Проте їх розміри були не дуже великі. Майбутній матеріальний добробут ветерана визначався переважно тим, яку суму він зумів накопичити за час служби. Платня римських солдатів, різні премії були досить великими, особливо для тих, хто дослужився до командних посад. У Дакії таких було більше третини з відомих нам ветеранів. За роки служби вони цілком могли накопичити необхідні кошти для безбідного цивільного життя.
Фінансове становище і почесний статус дозволяли частині ветеранів претендувати на заміщення різних муніципальних посад. Судячи з написів, ветеранам були доступні практично всі адміністративні і жрецькі посади в провінції Дакія. Громадська активність ветеранів була дуже висока – майже третина відомих нам з написів відставних військових займали різні муніципальні магістратури, а їх політичний та економічний вплив у провінції був досить великим.
У третьому підрозділі проаналізовано становище муніципальної знаті провінції. Дакія виділяється серед інших дунайських провінцій досить високим рівнем урбанізації – в провінції налічувалося 11 колоній і муніципіїв. Пояснити цей феномен можна деякими особливостями заселення римської Дакії. Для надання поселенню міського статусу (муніципія або колонії) було потрібно, щоб у ньому проживала достатня кількість заможних римських громадян, які могли скласти міську цивільну громаду. Спустіла після римсько-дакійських війн провінція заселялася переважно римськими громадянами, серед яких було достатньо заможних людей, яких приваблювали природні багатства провінції.
Відомості про представників муніципальної знаті дійшли з усіх міст провінції, але більшість їх походять з Сармізегетузи та Апула. Ми знаємо, що серед декуріонів було чимало досить багатих і відомих у провінції осіб, судячи з великої кількості заquot;Times New Roman.йманих ними посад. Враховуючи, що однією з умов входження до ради декуріонів було володіння на території міста землею, можна припустити, що одним з джерел доходів для них могло бути землеробство. Оскільки багато представників міської знаті були префектами і патронами ремісничих колегій, можна припустити їх зв'язок з ремеслом, причасність до ремісничого виробництва.
Ставлення декуріонів і магістратів до імператорської влади було підкреслено шанобливим – ця влада гарантувала їм стабільне і привілейоване становище. Про це свідчили також і багаторазові випадки встановлення статуй і вівтарів на честь імператорів та їх намісників. Навіть у період кризи III ст. н. е. провінційна знать зберігала лояльність і відданість центральній владі. Жоден з узурпаторів, наскільки нам відомо, підтримки від провінційної знаті Дакії не отримав. Оточена войовничими варварами, провінція не була зацікавлена в сепаратизмі.
Проте, з часу правління Северів становище декуріонів починає погіршуватися. З 60-х рр. III ст. у Дакії, яка потерпала від частих варварських вторгнень, спостерігається занепад міського життя. Представники провінційної еліти перестають бути «активними громадянами» з фінансових міркувань, стати декуріоном тепер ніхто не прагне. Багато хто з громадян, через послаблення її захищеності, взагалі залишає провінцію.
У третьому розділі «Торгівельно-ремісниче та сільське населення римської Дакії» досліджується становище основної маси провінційного населення Дакії – міських торговців та ремісників, а також сільських жителів провінції.
Перший підрозділ присвячено аналізу становища торгівельно-ремісничого населення. Дакійська торгівля була досить жвавою. Причина цього – зручне розташування провінції на перетині кількох торгівельних шляхів та її природні багатства. Але відомостей про торговців з Дакії до нас дійшло небагато. Своїми доходами і становищем порівнятися з торговцями з Галії або Сирії вони не могли. У самій Дакії торговці об'єднувалися в колегії і шукали собі впливових покровителів. Активна торгівельна діяльність велася дакійськими негоціаторами і за межами провінції. Тут вони також об'єднувалися в певні спільноти і мали патронів з числа місцевої знаті.
У розвитку ремесел Дакія також не могла зрівнятися з такими областями як Італія або Галія. Для Імперії Дакія була, перш за все, джерелом золота і різних видів сировини. Ремісники провінції орієнтувалися на задоволення насамперед місцевих потреб. У Дакії серед різних ремесел згадуються майстри з обробки каменю, будівельники, гончарі, ковалі, сукновали. На численних річках Дакії працювали перевізники, які об'єднувалися в колегії, а в столиці провінції – Сармізегетузі, була колегія лектикаріїв. Були в Дакії також представники творчих і інтелігентних спеціальностей – скульптори, художники, лікарі, вчителі, юристи, яких римляни також зараховували до категорії ремісників.
Практично все ремісниче населення Дакії входило до складу професійних колегій. Колегії виконували функції взаємодопомоги, крім того, члени колегій спільно брали участь у громадських заходах, обирали собі керівників – магістрів та декуріонів. Багаті та впливові особи часто ставали префектами і патронами ремісничих колегій. Патронат сприймався як почесний обов'язок і був дуже бажаним, адже колегія забезпечувала всебічну підтримку патрона, в тому числі на виборах. Зі свого боку, патрон гарантував захист і заступництво своєї колегії, матеріально її підтримував.
Самі торговці і ремісники до провідних громадських груп провінції не належали. Фінансове становище не дозволяло їм претендувати на активну участь у соціально-політичному житті своїх міст. Нам відомий лише один випадок, коли торговець став декуріоном. Для торговців і ремісників залишалося лише проявляти активність у роботі колегій, які не тільки виконували функції економічної взаємодопомоги, а й давали можливість, на певному рівні, проявити себе в громадській діяльності. Самі колегії, завдяки тому, що дуже впливові люди прагнули до співпраці з ними, мали певну вагу в суспільному житті провінції. Все це дозволяє вважати торгівельно-ремісничі об'єднання повноцінними учасниками не тільки економічного, але й політичного життя Дакії.
Другий підрозділ присвячений сільському населенню римської Дакії. Переважна частина населення провінції проживала у сільській місцевості, займаючись землеробством і скотарством. Сільське господарство Дакії орієнтувалось переважно на внутрішній ринок.
Після завоювання на території провінції вводяться римські норми життя. Більшість сільських жителів провінції були посесорами або узуфруктаріями, сплачували досить значні податки. Далеко не всім провінціалам всі ці виплати дозволяли вести прибуткове господарство. У більш привілейованому становищі перебували ветерани, звільнені від поземельного податку і низки повинностей. Привілеями також були відзначені жителі земель, що належали містам-колоніям, наділеним італійським правом (ius Italicum). Найчастіше саме ветерани фігурують у якості успішних землевласників.
Основними типами поселень у сільській місцевості були села (vicі), паги (pagі) та сільські вілли, організовані за римсько-італійським зразком (villaе rusticае). Відомостей про конкретні сільські поселення в Дакії до нас дійшло не багато. Джерела згадують два паги та п'ять віків. Всі вони були центрами землеробської округи. Знайдено чимало написів ветеранів, які займали у своїх селах привілейоване становище і були, здебільше, їх найзаможнішими жителями. Управління віками та пагами було організовано за прикладом муніципальних центрів: їх жителі також самі обирали посадових осіб – магістрів та квесторів, кількість яких, вірогідно, залежала від розмірів поселення.
Іншим важливим типом поселень у сільській місцевості були сільські вілли. На даний момент більшістю фахівців тільки 13 вілл визнані як римські villaе rusticaе. Усі вони були середнього або малого розміру. Великих вілл, як у деяких сусідніх провінціях, у Дакії не виявлено. Серед власників вілл згадуються ветерани, представники муніципальної знаті, вершники.
Вілли та інші поселення були зосереджені, переважно, у найбільш урбанізованих північних і центральних районах Дакії, а не в родючих південних та південно-східних областях провінції. Вілли найчастіше розташовувалися поблизу міських центрів, які могли бути ринком збуту продукції та місцем постійного проживання господаря. Основну масу сільських жителів Дакії складали дрібні та середні землевласники. Значна частина колоністів були, мабуть, досить успішними господарями, якщо судити по збудованих ними спорудах і активному заміщенню сільських магістратур. Деякі створені ними сільськогосподарські комплекси проіснували, за даними археології, до самої евакуації римлянами Дакії.
Четвертий розділ «Раби і вільновідпущеники в римській Дакії». У розділі досліджуються сфери використання праці рабів та лібертинів в Дакії, їх правове та матеріальне становище, місце в соціальній структурі провінційного суспільства.
У першому підрозділі розглядається питання про застосування праці рабів і відпущеників у Дакії. Природні багатства цієї провіції сприяли досить інтенсивному розвитку її економіки. Значну роль тут, зокрема, відігравало сільське господарство, але відомостей про широке застосування в ньому праці рабів ми практично не маємо. Не дійшли до нас прямі згадки і про діяльність вільновідпущеників в цій галузі, немає свідчень ані про звільнення рабів із земельними ділянками, ані про володіння лібертинами землею. За аналогією з ситуацією в Імперії в цілому та в сусідніх провінціях можна припустити, що праця рабів мала місце в сільському господарстві Дакії. Однак про масштаби її застосування судити складно.
Досить активно розвивалася в Дакії підприємницько-комерційна діяльність. Нам відомі декілька випадків, коли раби та відпущеники торговців, багатих відкупників на власні кошти встановлювали дорогі вівтарі за здоров'я своїх господарів. Напевно, вони збагатилися, допомагаючи господарям у підприємницькій діяльності. Про самостійну торгівельну та підприємницьку діяльність вільновідпущеників на території римської Дакії інформації не багато.
Виключно важливою галуззю дакійської економіки була експлуатація золотих копалень. Управління рудниками здійснював великий апарат чиновників, який складався, здебільше, з імператорських рабів і відпущеників. Втім, про працю рабів безпосередньо у рудниках відомостей нема. Навпаки, є згадки про використання на рудниках вільних найманих працівників.
До найбільш важливих елементів економічної системи провінції відносилася митна служба. До правління імператора Коммода збір мита віддавався на відкуп кондукторам, які здійснювали його за допомогою своїх рабів і відпущеників. З часу правління Коммода управління митним округом здійснював прокуратор вершницького рангу, що мав штат імператорських рабів і відпущеників, які, ймовірно, могли заробляти на цій службі. Неодноразовими були випадки зведення такими рабами дорогих споруд з написами на честь імператора. Вірність правителю і добросовісна служба були для імператорських рабів запорукою успішної кар'єри і, можливо, майбутньої волі.
Досить активною була участь імператорських рабів і вільновідпущеників в адміністративній системі провінції, фінансовій та податковій службах. Існував певний порядок проходження посад від лібрарія до диспенсатора, але, в підсумку, все залежало від ставлення імператора, власних здібностей і старанності раба.
Таким чином, праця рабів і лібертинів найбільш широко застосовувалася в тих сферах, де була більш вигідною та ефективною з огляду на зацікавленість самого працівника.
У другому підрозділі аналізується суспільне становище рабів і відпущеників, їх соціальні зв’язки. Закон не визнавав за рабом права на власність, тому що він сам був власністю господаря, але у деяких випадках раби могли накопичити певні суми грошей і навіть купити собі свободу. В основному, це раби імператора. Про пам'ятники і вівтарі, зведені приватними рабами, згадок небагато. Такі споруди могли звести лише ті, хто служив багатому господарю, зумів виділитися й накопичити певні кошти, допомагаючи господарю в підприємницькій та комерційній діяльності. Серед імператорських рабів більше половини зі згаданих у написах відзначилися якимись будівлями. Такі раби отримували платню, мали можливість і законне право володіти пекулієм. Свій статус раба імператора вони не тільки не намагалися приховати, а, навпаки, з гордістю вказували в написах. Знаходячись на важливих посадах в провінційній адміністрації, такі раби, мабуть, займали досить високе становище в суспільстві римської Дакії. Саме імператорські раби та лібертини забезпечували налагоджену та стабільну роботу провінційної та міських адміністрацій, були надійними провідниками офіційної римської політики та ідеології.
Імператорські вільновідпущеники, як і раби, виділялися в своєму середовищі. Багато хто з них займав різні посади в імператорській адміністрації, нерідко дуже високі і прибуткові, що наближало їх за соціальним становищем до провідних груп провінціалів. Свій статус імператорського відпущеника вони постійно з гордістю підкреслювали, тримаючись, мабуть, дещо окремо по відношенню до решти населення Дакії. Приватних вільновідпущеників було, ймовірно, значно більше – вони складають більше половини з 92 відпущеників, відомих нам з написів. Проте матеріальне становище більшості з них значно поступалося фінансовим можливостям імператорських лібертинів. Від великих відкупних операцій вільновідпущеники були відтиснуті вершниками. Лібертину залишалися лише торгівля і ремесло, але масштаби торгівельно-ремісничої діяльності відпущеників у Дакії були значно меншими, ніж у сусідніх Паннонії або Далмації, тож лише деяким з них вдавалося накопичити досить великі кошти. Перш за все – це були лібертини багатих вершницьких сімей, які допомагали колишнім господарям у підприємницькій діяльності. Частина багатих відпущеників отримувала право увійти до складу колегії августалів, що надавало їм можливість участі у міському громадському житті, а їх синам – шлях до складу декуріонів. Деякі багаті августали за заслуги перед містом могли отримати відзнаки декуріонів, що було для них вищою почестю. За соціальним статусом такі вільновідпущеники належали до вищих верств провінційного суспільства, їх роль в громадському житті була досить значною.
style= |
