| summary: |
ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ
У першому розділі «Історіографія та джерельна база дослідження» міститься історіографічний та джерелознавчий аналіз проблеми.
У підрозділі 1.1. «Стан наукової розробки проблеми» проаналізовано історіографію проблеми, яку умовно поділено на три групи. До першої групи віднесено праці з історії розвитку світової історичної думки та науки в другій половині ХХ ст., які дають цілісне уявлення про характерні риси історіографічної ситуації 1950–1990-го рр. та є важливими для з’ясування причин постановки теоретико-методологічних проблем історії на міжнародних конгресах істориків. Основоположне значення у цьому контексті займають дослідження американського історика Г. Іггерса, який у розвитку історичної думки у ХХ ст. виділив парадигму аналітичної соціальної історії. Для розуміння сутності теоретичних дискусій на конгресах 1950–1960-х рр. важливою є колективна монографія під редакцією І. Дємєнтєва та А. Патрушева, в якій проаналізовано характерний для повоєнної методології історичного пізнання ідіографічний напрям, що визначався відношенням до історії як науки про індивідуальні та унікальні явища. Також виділимо роботу Л. Зашкільняка, в якій зауважено на соціально-політичних доктринах, що чинили істотний вплив на історіографічну практику та відігравали помітну роль в ідеологічному протистоянні наддержав періоду 1950–1960-х рр.
Для з’ясування теоретичних пошуків західноєвропейських та американських істориків у другій половині ХХ ст. важливе значення має розвідка С. Стельмаха. Зміну методологічних пріоритетів автор відносить до 1960–1970-х рр., пов’язуючи це із зародженням «нової культурної історії», яка перенесла центр інтересу істориків від структур і процесів на культуру, образи життя, внутрішні досвіди конкретних людей. Особливості трансформації соціальної історії в соціокультурну прослідкувала Л. Рєпіна. Також виділимо монографію німецького історика Л. Рафаеля, в якій проаналізовано розвиток різних течій соціальної історії 1960–1990-х рр., поширення історичної антропології та нової культурної історії. Для визначення та характеристики проблем теорії та методології історії, які розглядалися на міжнародних конгресах історичних наук 1980–1990-го рр., важливе значення мають роботи про «лінгвістичний поворот» та вплив постмодерністської філософії на практику історіописання, а також спеціальні дослідження нових напрямів світової історіографії.
До другої історіографічної групи віднесено праці, присвячені окремим аспектам історії міжнародних конгресів історичних наук другої половини ХХ ст. Значну увагу їм приділено у дослідженнях західнонімецького історика К. Ердманна. Зауважимо, що теоретичні дискусії на міжнародних конгресах 1950–1980-х рр. він розглянув відособлено від провідних тенденцій розвитку тогочасної світової історіографії, а наукову роботу з’їздів тенденційно інтерпретував через прагнення істориків обох блоків до порозуміння. Розширення підрозділів координуючого органу співпраці істориків – Міжнародного комітету історичних наук (далі – МКІН), новації у діяльності Бюро та Генеральної асамблеї, щоправда, без визначення їх ефективності для роботи конгресів, з’ясував французький історик М. Франсуа. До другої групи також віднесено дослідження участі істориків СРСР у роботі міжнародних конгресів. В радянській історіографії панівною була теза про першість на форумах марксистсько-ленінської концепції історичного розвитку та позитивна оцінка роботи істориків соціалістичних країн, які її репрезентували. В сучасній російській історичній науці ситуація не змінилась: хоча М. Мохначева й порушила питання про необхідність неупередженого вивчення міжнародних зв’язків радянських істориків, проте нещодавно опублікований історичний огляд все ще повторює висновки радянської історіографії.
До третьої історіографічної групи віднесено аналітичні огляди роботи окремих конгресів. Основний масив цієї групи становлять статті радянських делегатів, присвячені як цілісній роботі з’їздів (публікації у журналах «Вопросы истории», «Вестник АН СССР» тощо), так і певній хронологічній, тематичній чи конкретно-історичній проблематиці, що розглядалася на форумах (публікації у журналах «Средние века», «Новая и новейшая история», «История СССР», «Народы Азии и Африки» тощо). Автори упереджено висвітлювали результати конгресів, детально зупиняючись лише на тематиці, яка підтверджувала марксистсько-ленінське тлумачення суспільних змін в історії. Статті переповнені ідеологічними штампами та перебільшують здобутки радянської історичної науки, яка нібито з кожним конгресом підвищує міжнародний авторитет і «озброївшись» марксистською методологією демонструє перевагу над «буржуазною». Ідеологічно наближені до радянської історичної літератури статті в східнонімецькому журналі «Zeitschrift für Geschichtswissenschaft», чехословацькому журналі «Nová mysl» та польському часописі «Kwartalnik Historyczny».
Значно менше уваги роботі конгресів приділялося у західноєвропейських та американських фахових періодичних виданнях. Статті в «American Historical Review» та французькому «Revue historique» розкривають переважно окремі організаційні особливості проведення з’їздів, а на шпальтах західнонімецького «Historische Zeitschrift» охарактеризовано дискусії з вузького кола історичних проблем.
В сучасній зарубіжній історіографії ювілей Римського конгресу (1955) спровокував організацію на конгресі істориків у Сіднеї (2005) засідання «круглого столу», по слідах якого опубліковано серію статей. Серед підготовлених розвідок виділимо статтю німецького історика У. Шульца, в якій проаналізовано складні взаємовідносини східно- та західнонімецьких істориків у переддень та на самому конгресі в Римі.
Аналіз стану наукової розробки проблеми засвідчив, що в сучасній українській та зарубіжній історіографії теоретичні дискусії та ідеологічне протистояння на міжнародних конгресах історичних наук 1950–1990-го рр. ще не отримали належної уваги та потребують цілісного та всебічного дослідження.
У підрозділі 1.2. «Джерельна база дослідження» охарактеризовано комплекс архівних та опублікованих матеріалів, використання яких дозволило вирішити завдання дисертаційного дослідження. Умовно вони поділені на чотири групи.
Основу джерельної бази дослідження складають опубліковані матеріали міжнародних конгресів історичних наук – тексти доповідей (Rapports) та стенограми засідань секцій (Actes). Їх виявлено у фондах Державної публічної історичної бібліотеки Росії, Російської державної бібліотеки, бібліотеки Інституту наукової інформації із суспільних наук (ИНИОН) РАН (всі – м. Москва), Бібліотеки Російської академії наук (БАН), Російської національної бібліотеки ім. С. Щедріна (всі – м. Санкт-Петербург). Зауважимо, що через свою багатомовність (текти опубліковано англійською, німецькою, французькою, італійською, іспанською та російською мовами), ці матеріали раніше практично не залучалися до широкого наукового обігу. Їх інформативні можливості дозволили цілісно дослідити результати обговорення проблем теорії та методології історії на конгресах, з’ясувати вплив ідеологічного протистояння наддержав на роботу різних секцій та комісій. Також до першої групи джерел віднесено окремі російськомовні переклади доповідей іноземних істориків, підготовлені для Московського конгресу (1970), та передруки доповідей радянських делегатів у фаховій літературі.
Другу групу джерел становлять документи про участь радянських істориків у роботі конгресів. Переважно це матеріали з фондів Архіву Російської академії наук (м. Москва), більшість яких вперше введено до наукового обігу. У процесі дослідження опрацьовано фонди секції суспільних наук РАН, відділу історії РАН, ХІІІ Міжнародного конгресу історичних наук у Москві (1970), особові фонди першого голови Національного комітету істориків СРСР Г. Панкратової, президента МКІН (1972–1975) Є. Жукова. Серед залучених до аналізу документів виділимо розширені стенограми засідань Бюро Відділу історії АН СРСР. На цих засіданнях радянські делегати ділилися своїми враженнями щодо роботи різних секцій та комісій, характеризували ідеологічну атмосферу конгресів, розглядали історичні проблеми, які отримали місце в дискусіях, аналізували виступи зарубіжних колег, окреслювали перспективи міжнародної співпраці істориків. Використання джерел другої групи дозволяє повніше розкрити роботу радянських істориків на конгресах та проаналізувати репрезентований ними марксистсько-ленінський підхід до вивчення історії.
Третю групу джерел складають матеріали періодичної преси про роботу керівних органів МКІН. Передусім вони представлені матеріалами Інформаційного бюлетеня МКІН, в якому публікувалися статути комітету, а також витяги з рішень Бюро, Генеральної асамблеї, звіти про діяльність структурних підрозділів МКІН. Ці матеріали доповнено повідомленнями радянських делегатів в періодичній пресі, які містять важливі відомості про приєднання національних комітетів та афілійованих міжнародних організацій, зміни в організації та структурі роботи конгресів, особливості підготовки програми з’їздів. Джерела третьої групи дають змогу дослідити структурно-організаційні аспекти діяльності конгресів.
До четвертої групи віднесено джерела особового походження, переважно автокомунікативного характеру – подорожні записки, щоденники, спогади делегатів. Серед них виділимо спогади українських учених західної діаспори (І. Лисяка-Рудницького, Л. Біласа, І. Каменецького, О. Войценко, Л. Винара), в яких наводяться яскраві приклади ідеологічного протиборства на трибуні конгресів. Крім того, цінність становлять спогади польських делегатів про роботу конгресів у Стокгольмі, Відні, Москві, Сан-Франциско, в яких міститься інформація про особливості реформування організаційної структури з’їздів.
Отже, джерельна база дослідження є достатньо широкою та різноманітною, що дозволяє цілісно дослідити результати обговорення теоретико-методологічних проблем історії на міжнародних конгресах історичних наук 1950–1990-го рр., виявити вплив на них організаційних особливостей з’їздів та ідеологем «холодної війни».
У другому розділі дисертації «Структурно-організаційні аспекти та політичні умови діяльності конгресів повоєнного періоду» розкриваються організаційні основи роботи з’їздів та визначається вплив ідеологічного протистояння наддержав на наукові результати конгресів.
У підрозділі 2.1. «Міжнародний комітет історичних наук: структурні підрозділи, керівні органи, основи функціонування» охарактеризовано діяльність Міжнародного комітету історичних наук – координатора міжнародної співпраці істориків. З’ясовано, що впродовж другої половини ХХ ст. його структурні підрозділи розширилися в результаті приєднання національних комітетів істориків з соціалістичних країн, країн Азії, Африки та Латинської Америки, афілійованих міжнародних організацій (асоціації, комітети та інші об’єднання, що спеціалізувалися на наукових дослідженнях в галузі історичної науки) та внутрішніх комісій (створені для розробки наукових проектів та організації спеціалізованих наукових зустрічей). 28 липня 1977 р. афілійовані міжнародні організації було зрівняно в правах з національними комітетами, що посилило їхній вплив на формування програми конгресів. Керівні функції МКІН виконувала Генеральна асамблея, яка збиралася не рідше, ніж один раз в три роки, а також на початку та по закінченні конгресів. Кожен національний комітет і афілійована організація були представлені на ній одним делегатом, що забезпечувало рівні можливості для всіх членів МКІН. В перервах між конгресами координація діяльності МКІН покладалася на Бюро, яке складалося з президента, двох віце-президентів, шести членів, генерального секретаря та скарбника. Оновлення складу Бюро раз у п’ять років та врахування при цьому дольового представництва географічних регіонів планети убезпечувало його роботу від впливів геополітичного протистояння. 21 серпня 1975 р. для членів Бюро встановлено віковий ценз (до 70 років) та урегульовано механізм заміщення посади президента.
У підрозділі 2.2. «Особливості організації та секційний поділ міжнародних конгресів істориків» прослідковано зміни в організації та структурі роботи міжнародних конгресів історичних наук 1950–1990-го рр. З’ясовано, що міжнародні конгреси істориків скликалися кожні п’ять років, а їх робота відбувалися за секціями. На повоєнному з’їзді в Парижі (1950) секції вперше було поділено за галузями історичної науки (соціальна, економічна історія тощо). На Римському конгресі (1955) відновлено хронологічний принцип поділу секцій (стародавній світ, середні віки, нова та новітня історія), виокремлено секцію методології, а першочергове право у формуванні програми надано самим учасникам. На Віденському конгресі (1965) скасовано короткі доповіді (повідомлення), запроваджено «великі теми», створено секцію «Історія континентів», яка інтегрувала історію країн Азії, Африки та Латинської Америки в загальну тематику з’їздів, а в рамки основної програми конгресів включено засідання афілійованих організацій МКІН. На конгресі істориків у Штутгарті (1985) апробовано «круглі столи», які стали місцем для презентації нових підходів історіописання. Для підвищення фаховості та ґрунтовності дискусій на Віденському конгресі по кожній з «великих тем» вперше запроваджено роботу експертів та введено практику написання колективних доповідей, яку від конгресу істориків у Бухаресті (1980) поширено на секцію методології.
У підрозділі 2.3. «Фактор «холодної війни» в тематиці та робочій атмосфері конгресів» визначено вплив протистояння політичних систем світу на наукову кооперацію істориків. Встановлено, що найбільш відчутним воно було на конгресах історичних наук у Москві (1970) та Сан-Франциско (1975). У періоди розрядки геополітичної ситуації риторика учасників з’їздів набувала рис тактовності та взаємоповаги, а із зростанням напруги посилювалися антагонізм та безкомпромісність. Найбільш гострі дискусії між істориками ворогуючих блоків точилися навколо ролі Жовтневої революції в Росії, історії соціалістичного та робітничого руху, діяльності Комінтерну, політики колективної безпеки, причин та наслідків Другої світової війни, міжнародних відносин повоєнного часу. Активними учасниками ідеологічної конфронтації були українські історики західної діаспори (М. Чубатий, П. Феденко, І. Лисяк-Рудницький, Т. Мацьків), які використовували трибуну конгресів для викриття національної політики СРСР. Згортання «холодної війни» та падіння партійного диктату в СРСР спричинили до завершення ідеологічного протистояння між істориками обох блоків, що засвідчив міжнародний конгрес історичних наук у Мадриді (1990).
У третьому розділі «Проблеми епістемології історії на міжнародних конгресах істориків 1950–1970-х років» проаналізовано обговорення делегатами проблеми суб’єктивності історичного пізнання та можливість сцієнтизації історії, які протиставлялися класовому підходу до вивчення минулого.
У підрозділі 3.1 «Проблема суб’єктивності історичного пізнання» розглянуто особливості осмислення західними делегатам проблеми суб’єктивного характеру історичного пізнання. Доведено, що її актуальність зумовлювалася зневірою в ідеї прогресу та поступальний розвиток людства, ґрунтований на раціональності. Учасники конгресів наполягали на важливому значенні історизму для розвитку історичної думки, зауважували на індивідуалізуючій стратегії історичного пізнання, вказували на вплив життєвого досвіду історика, його уяви та співпереживання під час дослідження минулого, порівнювали творчість історика з творчістю художника, наголошували на неможливості безстороннього вивчення історії, наближеного до природничих наук. Ці положення гостро критикували прихильники марксистсько-ленінського вчення, переконані у пізнаваності об’єктивних закономірностей історичного процесу. На конгресах 1970-х рр. новий імпульс обговоренню проблем суб’єктивності історичного пізнання надала робота Е. Карра «Що таке історія ?», яка звернула увагу на особистісні та загальнокультурні причини добору та визначення історичних фактів. Разом з тим, частина західних делегатів продовжували твердити про важливість категорії «розуміння» в історичному пізнанні.
У підрозділі 3.2. «Сцієнтизація та квантифікація історії» простежено тенденції обговорення на конгресах соціально-орієнтованих моделей історичної науки. З’ясовано, що на перших повоєнних з’їздах делегати закликали до активної інтеграції історії з іншими соціальними науками, запозичення соціальних теорій та моделей. Однак вже на конгресі в Москві (1970) учасники зауважували на обмеженнях методу інтерв’ювання, специфічному характері узагальнення в історії, а залучення інструментарію соціальних наук визнавали доцільним лише для вивчення минулого у синхронному вимірі. На конгресі в Сан-Франциско (1975) делегати підважили структуралістські підходи та конструювання історичних моделей, розкритикували наслідування істориками термінології соціальних наук, дійшли висновку про необхідність діалектичної взаємодії історії та соціології. Крім того, учасники конгресів 1970-х рр. зауважили на труднощах квантифікації історії, які виникають при характеристиці якісних історичних процесів, вказали на часту недостовірність історичних матеріалів, які піддаються кількісній обробці, застерегли від строгості дослідних гіпотез, переведених на машинну мову.
У підрозділі 3.3. «Марксистсько-ленінська концепція історичного розвитку та її критики» встановлено форми репрезентації на конгресах формаційного підходу до вивчення історії. З’ясовано, що впродовж періоду «холодної війни» вірними адептами цієї інтерпретації історії були радянські історики та делегати з соціалістичних країн. Теоретичний підмурок марксистсько-ленінського вчення складала оптимістична віра в об’єктивне пізнання законів суспільного розвитку, яка протиставлялася «буржуазним» ідеалістичним концепціям. В залежності від переважаючого способу виробництва матеріальних благ в основі всесвітньої історії виділялася послідовна зміна соціально-економічних формацій. Головним рушієм суспільного розвитку визначалася класова боротьба, а її найвищою фазою, кульмінацією – революція. Західні історики та історики-емігранти з країн Центрально-Східної Європи критикували марксистсько-ленінську методологію за класовий підхід, матеріалізм, схематизм, номологізм, детермінізм, телеологізм у вивченні минулого.
У четвертому розділі «Актуальні проблеми методології історії на міжнародних конгресах істориків 1980–1990-го років» встановлено обговорення на конгресах проблем історичної компаративістики, культурно-антропологічної історії, постколоніальних студій, гендерних досліджень, «нової інтелектуальної історії», психоісторії тощо. Детально розглянуто роботу методологічної секції, де серед основних тем делегати обговорювали проблеми мови історика, усної історії та науковий доробок М. Вебера.
У підрозділі 4.1. «Особливості мови історика» висвітлено дискусії з проблем мови історика на конгресі історичних наук у Бухаресті (1980). Встановлено, що в центрі обговорення перебували питання обумовленості мови історика соціокультурним середовищем, її тісна залежність від розмовної та наукової мови, а також мови джерел. Водночас, делегати проаналізували вплив «лінгвістичного повороту» в історіографії. Вони хоча й зауважили на важливості риторичних форм для презентації історичних напрацювань, а також значення герменевтики для вивчення історії ідей, але рішуче виступили проти спроб зведення роботи історика до літературної творчості. Радянські історики та історики з соціалістичних країн робили акцент на детермінованість мови дослідника науковою та суспільної теорією, в першу чергу, марксистсько-ленінською методологією. Це положення викликало гостру критику західних делегатів, які зауважили, що робота історика несумісна з дотриманням догм, а уніфікація мови на основі класового підходу загрожує т.зв. «кінцем історії».
У підрозділі 4.2. «Проблеми усної історії» охарактеризовано обговорення проблем усної історії на конгресі істориків у Бухаресті (1980 р.). Встановлено, що частина делегатів підтримали положення про використання усних спогадів лише у ролі додаткового джерела історичного дослідження. Інші історики наполягали на першовартості усних свідчень у порівнянні з писемними джерелами, наголошували на їх невід’ємній ролі для реконструкції повсякденного життя різних етнічних та соціальних груп, незамінність у заповненні т.зв. «білих плям» історії. Разом з тим, частина учасників засідання виступили з постпозитивістським підходом до спогадів та оцінки достовірності історичної пам’яті. Вони проаналізували практичні проблеми збирання усних свідчень, наголосили на значенні науково-технічного прогресу для розвитку усної історії, виокремили етапи підготовки та ведення інтерв’ю, розглянули критерії вибору респондентів, відзначили міждисциплінарний характер усної історії. Розмаїття висловлених думок яскраво ілюструє роль конгресів як майданчика для діалогу між представниками різних підходів до вивчення минулого.
У підрозділі 4.3. «Актуалізація наукової спадщини Макса Вебера» висвітлено спроби переосмислення на конгресі істориків у Штутгарті (1985) наукового доробку М. Вебера. З’ясовано, що західні делегати відзначили важливість обґрунтування М. Вебером принципів соціально-історичного пізнання, широту його історіософії, наголосили на цінності поняття ідеального типу, яке дозволяє вдало поєднувати теорію та емпірію в історичних дослідженнях. Тимчасом історики з СРСР та соціалістичних країн критикували М. Вебера за відступ від традицій класичної філософії, заперечення важливості виявлення каузальних зв’язків, що призводить до суб’єктивної інтерпретації історичного процесу, слабкість його методології у порівнянні з теорією класової боротьби, яка підтверджена суспільною дійсністю міжконтинентального соціалізму. Роботи М. Вебера з античної та середньовічної історії, а також соціології азійських суспільств оцінювалися делегатами неоднозначно.
Кукарцева М. Лингвистический поворот в историописании: эволюция, сущность и основные принципы / М. Кукарцева // Вопросы философии. – 2006. – № 4. – С. 44–55; Хвостова К. В. Постмодернизм, синергетика и современная историческая наука / К. В. Хвостова // Новая и новейшая история. – 2006. – № 2. – С. 22–33; та ін.
Бадя Л. В. Советские историки на международных конгрессах (20–50-е годы) / Л. В. Бадя. // История СССР. – 1974. – № 3. – С. 63–71; Дудзинская Е. А. Международные научные связи советских историков / Е. А. Дудзинская. – М.: Наука, 1978. – 290 с.; та ін.
Мохначева М. П. Советская историческая наука на международных научных форумах: истоки несостоявшегося диалога / М. П. Мохначева // Советская историография / Ю. Н. Афанасьев (ред); Российский гос. гуманитарный ун-т. – М., 1996. – С. 78–123.
Maier Ch. Retu
to Rome: Half a Century of American Historiography in Light of the 1955 Congress for Inte
ational Historical Studies / Charles S. Maier // La storiografia tra passato e futuro. Il X Congresso Inte
azionale di Scienze Storiche (Roma 1955) cinquant’anni dopo, Atti del Convegno Inte
azionale Roma, 21-24 settembre 2005. A cura di Hans Cools, Manuel Espadas Burgos, Michel Gras, Michael Matheus, Massimo Miglio. Premessa di Walter Geerts, redazione di Gerhard Kuck. – Roma, 2008. – P. 189–211; та ін.
|
