Теоретико-методологічні засади інформаційного права України: реалізація права на інформацію Автореферат

Актуальність теми. В сучасному світі важливі політичні, економічні, екологічні, інформаційні події безпосередньо впливають не тільки на міжнародно-правовий стан, а й на відповідні процеси у конкретній країні, а також на інтереси її громадян, діяльність політичних, соціально-економічних, соціально-культурних міжнародних та національних об’єднань. Впливові та взаємопов’язані процеси, що визначають життєдіяльність кожної держави, мають глобальний характер та отримали назву глобалізації.

В умовах глобалізації швидкими темпами формується новий тип людської формації – „інформаційне суспільство”. Однією з основних характеристик новітньої формації є швидкий обмін інформацією, розвиток усіх сфер людської діяльності за допомогою знань.

Наявність потужних інформаційних технологій, що, проникаючи в усі сфери суспільного життя, генерують не тільки нові можливості, але й загрози, вимагає існування єдиної взаємоузгодженої правової системи регулювання інформаційних відносин.

Особливістю управління інформаційною сферою є широкий спектр суспільних відносин, що охоплюються ним. Врегулюванню підлягають інформаційні відносини, які за правовим змістом забезпечують реалізацію основних прав людини, а також державні та міждержавні, міжнаціональні, міжконфесійні та інші відносини.

Відсутність єдиної правової системи регулювання інформаційних відносин, принципів та методики здійснення державної інформаційної політики, ефективного управління інформаційними ресурсами призводять до значного відставання України від темпів світового економічного та культурного розвитку, гальмування процесів інтеграції до міжнародного співробітництва.

Насамперед, ефективність державної інформаційної політики залежить від створення тотожної, узгодженої системи національного законодавства та її інтегрованості до міжнародно-правових стандартів. Теоретичне обґрунтування на відповідній науково-методологічній основі повинно бути покладено в теорію та практику багатопрофільного, складного процесу формування українського інформаційного права та інформаційної державної політики.

За даними Держкомстату України станом на 2008 рік інформаційні відносини регулюються 257 Законами України та 290 Постановами Верховної Ради України, 368 Указами та 87 розпорядженнями Президента України, 1149 постановами та 206 розпорядженнями Кабінету Міністрів України, а також 1095 нормативними актами міністерств і відомств України.

Державна інформаційна політика передбачає створення правових норм, які забезпечують можливості учасників правовідносин вільно реалізувати право на інформацію. Першочерговим завданням науки та галузі інформаційного права є встановлення основних міжнародних принципів права доступу громадян до інформації: презумпція відкритості та вільного доступу до інформації; повнота та достовірність інформації; своєчасність надання інформації; обмеження права доступу до інформації тільки відповідно до законних режимів доступу до інформації; право судового оскарження при забороні доступу громадян до інформації.

Перехід від індустріального до інформаційного суспільства впливає на економіку, політику, поведінку людей. Наприклад, серед сучасних технологій для розвитку держави велике значення має використання інформаційних мереж. Серед розвинутих країн використання Інтернету становить не менше 15 % від кількості населення. У США – 43 %, Німеччині – 21 %, Польщі – більше 5 %, Україні – менше 2 %.

Невпинне якісне оновлення суспільства, побудова правової держави призводять до кардинальних змін міждержавних відносин та світогляду людей. На перший план виходить вирішення глобальних завдань – формування в Україні єдиної системи регулювання інформаційних відносин, систематизація та захист інформаційних ресурсів, побудова інформаційної інфраструктури, розроблення державної політики захисту персональних даних, встановлення деліктних інформаційних правовідносин. Першочерговим завданням, яке, очевидно, постає перед державою, є правова підтримка інформаційних процесів, включаючи гармонізацію міжнародного законодавства в системі вітчизняного права.

Реалізація права на інформацію, як елемент державної інформаційної політики, повинна забезпечувати розвиток інститутів демократії, прав людини і громадянина, підвищення економічної могутності держави, її міжнародного авторитету, підйом матеріального та культурного рівня життя громадян. Так, за результатами проведеного автором опитування середньої ланки працівників органів виконавчої влади та місцевого самоврядування, рівень відкритості нормотворчості органів виконавчої влади задовольняє лише 13 % респондентів, а якість отриманої інформації від органів державної влади повністю задовольняє 16 % учасників дослідження. Слід зауважити, що неотримання громадянами повної інформації призводить до відповідного скорочення інформації від громадян, що надається для прийняття управлінських рішень і, як наслідок, прийняття органами державної влади хибних рішень.

Вирішення цих завдань вимагає вивчення досягнень української правової науки, узагальнення теоретико-методологічного досвіду формування науки та галузі інформаційного права, аналізу та використання зарубіжного законодавства і відповідних міжнародно-правових актів на рівні дисертаційного дослідження.

Тому і процес реалізації державної інформаційної політики української держави не може бути відсторонений від законодавчого регулювання, яке матеріалізується у правових формах і є засобом здійснення державою власних управлінських функцій.

Проблематика дослідження знаходиться, з одного боку, на стику теорії інформаційного та конституційного права, що підтверджує функціональну єдність державно-правової сфери, а з іншого – визначає об’єктивний зв’язок і взаємодію права і державної інформаційної політики.

Інтеграція України до світової спільноти об’єктивно вимагає посилення уваги до проблем, що виникають у площині інформаційних відносин. Для забезпечення реальної демократії та розвитку правової держави право людини на інформацію розглядається як один із головних елементів цього процесу.

Вдосконалення правового регулювання суспільних відносин в інформаційній сфері набуває сьогодні особливого значення та розглядається як найголовніше питання демократичного, правового, економічного, соціального розвитку держави. Ця обставина вимагає проведення відповідних наукових досліджень, на підставі яких повинна оновлюватись та удосконалюватись практика правового регулювання суспільних відносин в інформаційній сфері.

Розробка фундаментальної теорії розвитку інформаційних відносин при врахуванні сучасних світових модельних та національних законів, своєчасне встановлення чітких напрямів розвитку національного інформаційного законодавства при вирішенні наявних та майбутніх проблем встановлення пріоритету права людини на інформацію дозволить спростити процедуру входження України у світову спільноту правових, демократичних країн.

На думку О.А. Баранова, К.І. Бєлякова, В.М. Брижко, В.Д. Гавловського, В.Г. Хахановського, В.С. Цимбалюка, М.Я. Швеця, існуюча значна сукупність нормативно-правових актів, що регулюють інформаційні відносини, потребує узгодженості, систематизації, тобто вимагає формування системи інформаційного права. Постає нагальна наукова задача – обґрунтувати на теоретичному рівні єдність у системі українського права інститутів демократії, інформаційних відносин, інституту прав та свобод людини і громадянина.

Необхідність наукового дослідження методологічних засад формування науки інформаційного права України в сучасних умовах і зумовила написання цієї роботи.

Автор, досліджуючи та осмислюючи цю проблему, опирався на праці вітчизняних учених і дослідників у галузі юридичної науки: В.Б. Авер’янова, І.В. Арістової, О.А. Баранова, К.І. Бєлякова, В.М. Брижко, В.Д. Гавловського, О.Б. Горова, М.В. Гуцалюка, Р.А. Калюжного, А.М. Колодія, В.К. Колпакова, Т.А. Костецької, О.В. Кохановської, Н.В. Кушакової, А.І. Марущака, М.І. Мельника, Є.М. Моісеєва, Н.Р. Нижник, А.Ю. Олійника, А.А. Письменницького, В.Ф. Погорілко, І.І. Родіонова, Ю.М. Тодики, А.Й. Француза, В.Г. Хахановського, В.С. Цимбалюка, М.Я. Швеця, Ю.С. Шемшученка, а також зарубіжних науковців Ю.М. Арського, Г.В. Атаманчука, В.Г. Афанасьєва, І.Л. Бачило, Д. Галла, Я. Гонцяжа, О.Г. Данільяна, В.А. Дозорцева, В.С. Єгорова, О.С. Йоффе, В.О. Калятіна, А.Н. Колмогорова, С.В. Лінецького, В.Н. Лопатіна, О.А. Лукашової, А.В. Малько, Н.І. Матузова, Т. Маунца, В.С. Нерсесянца, С.В. Полєніної, А.П. Сергєєва, Е.В. Талапіної.

У роботі, одночасно з дослідженнями державно-правового характеру, використані праці філософів, економістів, соціологів, зокрема Д. Белла, У. Дайзарда, Р. Ієринга, Ю. Масуда, А. Милка, С. Нора, М. Портера, Т. Стоуньєра, А. Ралстона, Е. Реллі, Е. Тоффлера, А. Тойнбі, А. Турена, К. Ясперса, В.С. Іванова, В.В. Ільїна, І.Б. Новицького, Ф. Хайєка та ін.

Слід зауважити, що наукові праці, тим чи іншим чином розглядаючи окремі питання розвитку інформаційного законодавства, не мають спеціальних монографічних (або дисертаційних) досліджень теоретико-методологічних засад визначеної проблематики, єдності інституту прав людини з інститутами демократії. Між тим, вивчення теми безумовно вказує, що в сучасних умовах виникає не тільки теоретична, а й практична необхідність у науковому обґрунтуванні концепції реалізації прав суб’єктів інформаційних відносин як одного з головних чинників розвитку правової держави та гарантування розвитку інститутів демократії.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами

Напрям дослідження узгоджується та спрямований на виконання основних положень, визначених законами України „Про Національну програму інформатизації” від 04.02.1998 року, „Про Основні засади розвитку інформаційного суспільства в Україні на 2007–2015 роки” від 09.01.2007 року. Дисертація виконана відповідно до планів наукових досліджень „Пріоритетні напрями наукових та дисертаційних досліджень, які потребують першочергового розроблення і впровадження в практичну діяльність ОВС на 2007–2009 роки” (п. 27), та є складовою Основних напрямів науково-дослідних та дослідно-конструкторських робіт у Київському національному університеті внутрішніх справ на 2008 рік (п. 106).