Типологія станів мовної ситуації в Центрально-Східній Україні в першій половині ХХ століття

summary

У вступі обґрунтовано актуальність теми, визначено об’єкт, предмет, мету, завдання, методи й джерела дослідження. Вказано на наукову новизну, теоретичне й практичне значення, особистий внесок здобувача та на апробацію дослідження.

У першому розділі описується мовна ситуація України в історичному аспекті, аналізуються критерії та фактори формування мовної ситуації, на основі яких будується типологія її станів, уточнюються поняття білінгвізму та диглосії для моноетнічного та поліетнічного суспільств.

На основі теоретичних соціолінгвістичних досліджень Ю.О.Жлуктенка, Н.П.Шумарової, О.О.Тараненка та ін.  розроблено таке робоче визначення мовної ситуації - це така етномовна ситуація, під якою  розуміється сукупність форм існування та територіальний розподіл мов різних етносів певних географічних регіонів або адміністративно-політичних утворень у межах конкретної країни.

Етномовна ситуація визначається за якісними, кількісними та оцінними параметрами.

За кількісними ознаками етномовної ситуації описується її:

а) однокомпонентність/багатокомпонентність – за кількістю ідіомів;

б) рівноважність/нерівноважність у полікомпонентних ситуаціях – за комунікативною значущістю;

в) однополюсність/багатополюсність у нерівноважних ситуаціях – за відповідно домінуванням/недомінуванням одного з ідіомів.

Якісні ознаки етномовної ситуації визначають:

а) одномовність/багатомовність суспільства;

б) гомогенність/гетерогенність ідіомів багатомовного суспільства;

в) гомоморфність/гетероморфність гетерогенних ідіомів.

Оцінні параметри характеризують етномовну ситуацію за комунікативно-функціональними параметрами, враховуючи:

а) збалансованість/незбалансованість ситуації, тобто соціальну рівноправність/нерівноправність ідіомів;

б) у незбалансованій ситуації – екзоглосність, коли металектом є одна з місцевих мов, та ендоглосність при домінуванні іноземної мови;

в) при ендоглосії – гіперглосність (переважає літературна мова) та гіпоглосність (літературна мова є лише одним з ідіомів).

Зазначені ознаки характеризують ідіоми з різних позицій. Їх компонування створює певні моделі, які можуть бути покладені в основу типологічної класифікації етномовної ситуації.

Мовну ситуацію формують такі фактори, як мовна політика, мовне планування, мовне будівництво, мовне прогнозування. Мовна політика є провідним фактором, оскільки під нею розуміється сукупність ідеологічних принципів і практичних заходів із розв’язання мовних проблем у соціумі, державі. Визначені ознаки та фактори формування мовних ситуацій дають підстави розробити типологію їх станів.

У другому підрозділі “Білінгвізм та диглосія як провідні стани мовних ситуацій” уточнюється, що  в сучасній соціолінгвістиці термін стан мовної ситуації вживається як до мононаціонального суспільства, так і до полінаціонального. З мононаціональних позицій мовний стан – це розмаїття репрезентацій національної мови у формах усного та писемного мовлення. У багатомовному суспільстві під станом мовної ситуації розуміється білінгвізм як взаємодія двох існуючих мов і диглосія як взаємодія двох існуючих різновидів однієї і тієї ж мови. Проте, враховуючи мовну практику мов народів України, диглосія як стан мовної ситуації у нашому дослідженні – це одночасне існування в суспільстві декількох форм однієї мови з функціональним їх розподілом.

У третьому розділі відзначається, що мовна ситуація України   розрізнялася історично й географічно впродовж усієї історії країни.

В історії мовної ситуації України це такі періоди:

- імперський (1900 – 1921 рр.), для якого характерним є те, що мовна політика царизму як важлива складова внутрішньої політики спрямовується на зміцнення єдності імперії шляхом денаціоналізації і насильницької русифікації, а щодо національних меншин, то російське законодавство передбачало значні обмеження та заборони у виборі місць проживання й користуванні рідною мовою;

- коренізація (1921 – 1930 рр.) – це час упровадження політики коренізації, створення національних адміністративно–територіальних одиниць, національних органів влади, переведення освіти, преси, науки на національну основу;

-  русифікація (1930 – 1950 рр.) – відступ від політики коренізації, що згодом переростає у відкриту боротьбу з національними меншинами, ліквідація тих позитивних наслідків, які були здобуті в сфері національно-державного та національно-культурного будівництва, русифікація.

Лише після проголошення незалежної України українська мова одержує статус державної, а всім іншим мовам національних меншин гарантується вільний розвиток.

Мовна політика в Центрально-Східній Україні (до складу якої) входять сучасна територія Дніпропетровської, Запорізької та  Кіровоградської областей, тобто територія, населення якої об’єднано історико-географічно, геополітично та соціально-економічно) у першій половині ХХ ст. набуває як конструктивного (політика, спрямована на розширення функцій мов), так і деструктивного (спрямована на звуження їх сфери застосування, їхньої соціально-комунікативної ролі) характеру.

Для конструктивного періоду (1920 – 1930 рр.) власне активне мовне прогнозування та будівництво. Це полягало в розвитку освітньої справи, оформленні офіційно-ділових документів, друкуванні художньої літератури й публіцистики українською мовою та мовами національних меншин.

У лінгвосоціологічному плані населення зазначеного регіону є багатонаціональним,  воно, у переважній більшості, володіє двома мовами (українською й рідною), хоча з домінуванням до недавнього часу російської мови в усіх сферах суспільного життя.

Наприкінці розділу робиться загальний висновок, що період першої половини ХХ ст. не був сприятливим для впровадження україномовної політики.

Другий  розділ  присвячений  соціолінгвістичній  характеристиці  етномовної  ситуації  Центрально-Східної  України  в  першій  половині ХХ ст.

Традиційно мовну ситуацію характеризують за трьома параметрами (Л.Б.Нікольський, В.Г.Костомаров, Н.Г.Красножон, І.Г.Ілішев та ін.): національний склад населення й компактне проживання національних меншин, розвиток освітньої справи, стан та мовний характер видавничої справи, у тому числі й засобів масової інформації.

Ці параметри відносяться до екстралінгвальних і розглядаються нелінгвістичні основи соціолінгвістики, проте від цього вони не стають менш важливими (В.І.Бєліков, Л.П.Крисін).

Для визначення соціально-економічних та етноісторичних чинників розвитку білінгвізму та диглосії на досліджуваній території застосовуються, передусім демографічні показники як фактор формування  мовної ситуації. До цих параметрів лінгвісти звертаються в  тих випадках, коли досліджують мовні особливості значної частини населення, яка є типовим представником певного явища, тенденції тощо. Демографічна інформація дозволяє отримати відомості про етнічний і мовний склад певних територій, соціальних груп, прогнозувати розвиток мовної ситуації та ін.

Найбільш точну інформацію дають переписи населення. Перший російський перепис населення датується 9 лютим 1897 р. Його дані дають підставу стверджувати, що найчисельнішою нацією в Центрально-Східній Україні  в імперський період була українська. Внаслідок темпів міграції, яка проводилася в цей період, зростає частка росіян. Серед інших національних меншин більший відсоток становлять болгари, німці та євреї.

У першій половині ХХ ст. перепис проводився в 1926  і 1939 рр. Проте навіть такі надійні джерела, як дані перепису населення, не завжди відповідають дійсності. Так, наприклад, заздалегідь готувалися словники національностей та їх мов. У таких матеріалах нерідко відбувалося “укрупнення” одних народів за рахунок інших, частина населення підпадала під категорію “інші”. Отже, в першій половині ХХ століття не існувало жодної наукової праці, в якій би комплексно досліджувалися процеси змін національного складу та мовної структури населення України, тому в нашій роботі ми спираємося переважно на архівні матеріали.

Нами було визначено, що в імперський період геополітичне становище України, її місце в міжнародних торговельних зв’язках сприяли осіданню в Катеринославській губернії вихідців із інших країн. Порівняно з іншими губерніями, у Катеринославській здебільшого проживали великороси й німці. За чисельністю українців вона займала сьоме місце (у зіставленні з іншими губерніями), євреїв – шосте, поляків – п’яте [ЦДАВО України. – Ф. 413. – Оп. 1. – Спр. 481. – Арк. 26].

У підрозділі “Реалізація програми мовного будівництва в освіті” відзначається, що в досліджуваний період у Центрально-Східній Україні до комплексних заходів, які вплинули на розвиток білінгвізму, можна віднести: 1) запровадження російської мови  у дошкільних закладах, що сприяло розвиткові  раннього білінгвізму; 2)  читання переважної більшості лекцій у вищих навчальних закладах російською мовою (нормативний білінгвізм);  4) прийом вступних іспитів також російською мовою (односторонньо-нормативний і ненормативний білінгвізм). Оскільки вища школа, безумовно, впливала на школу середню, то студенти, які вільно володіли мовою російською, мали суттєві переваги перед своїми колегами, що закінчували українські школи. Це також сприяло швидкому поширенню мережі російськомовних шкіл у Центрально-Східній Україні в першій половині ХХ століття. Отже, реалізація програми мовного будівництва в досліджуваному регіоні сприяла розвиткові освітньої справи, а це, у свою чергу, виникненню різноманітних типів білінгвізму. Імперському періодові властива  відсутність шкіл, вищих навчальних закладів з українською й іншими національними мовами навчання. Така ситуація спричинює виникнення штучного білінгвізму.

На другий період припадає безпосереднє створення системи національної освіти. Проте формування національних навчальних закладів відбувається не за національним складом учнів, а за критерієм мови навчання. Унаслідок цього виникають  змішані школи,  які сприяють функціонуванню активного, змішаного, цільового білінгвізму.

У період русифікації спостерігається швидке витіснення української та інших національних мов з навчальних програм. Розширюється мережа російських шкіл. Білінгвізм набуває активного, односпрямованого характеру, скерованого в бік російської мови. Отже, протягом 1930-1950 років тривала політика русифікації, яка полягала в швидкому витісненні української, мов національних меншин з освітніх програм і заміні їх мовою російською. Найбільших “успіхів” у цій сфері було досягнуто в Центрально-Східній Україні.

Таким чином, дослідження освітньої справи мовами національних меншин у Центрально-Східній Україні в першій половині ХХ ст. дає нам підстави узагальнити основні типи білінгвізму залежно від  характеру мовної політики, тобто засобу реалізації програми мовного планування та будівництва.

У підрозділі “Впровадження мовної політики держави у видавничій справі” доводиться, що в імперський період преса як один з провідних компонентів реалізації мовної політики держави була переважно російськомовною, хоча існувала й україномовна преса, а також видання мовами національних меншин, що свідчить про певне підґрунтя для виникнення явища білінгвізму в Центрально-Східній Україні.                                                                                                                                                                

У 20 – 30 рр. ХХ ст. спостерігається помітне зростання видань національними мовами внаслідок реалізації політики коренізації. Це був нетривалий розквіт мов і культур народів, які мешкали на досліджуваній території.

У наступний період мовне будівництво сприяло цілеспрямованій русифікації Центрально-Східної України, результатом якої було знищення видавничої справи мовами національних меншин, а також обмеження функціонування української мови.

У третьому розділі наводяться типи диглосних станів мовної  ситуації в Центрально-Східній Україні в першій половині ХХ століття на тлі численних видів білінгвізму.

   Характерною рисою даного періоду є те, що офіційною мовою була російська мова, а українська виступала в ролі диглосного варіанту білінгвальної комунікації. Усі інші мови національних меншин були монофункціональні, тобто не були функціонально спеціалізовані.

У період коренізації урядом здійснюється політика одночасної “країнізації” та націоналізму з метою політичної та культурної консолідації радянського суспільства. Мовне будівництво щодо української та національних мов було спрямоване на розробку та кодифікацію мовних норм.

У Центрально-Східній Україні ситуація щодо розвитку української мови не була сприятливою, оскільки  спостерігалася певна диспропорція:

-     між російською, українською та мовами національних меншин за соціальними сферами функціонування в суспільстві (у державному обслуговуванні переважала російська);

-     між уживанням міським населенням  переважно російської мови, а сільським – української.

Отже, на території Центрально-Східної України існував російсько-український білінгвізм, диглосні форми якого соціологічно розрізнялися за функціонуванням у міському та сільському середовищах.

У період русифікації  мовна політика досліджуваного регіону повністю віддзеркалювала основний курс Комуністичної партії Радянського Союзу на злиття націй і народностей. Центральною проблемою стає функціонування мови в суспільно важливих сферах, за якими визначається її популярність. Найбільш престижною мовою в Центрально-Східній Україні стає російська, яка обслуговує всі сфери суспільного життя.

Щодо української мови, то слід зазначити, що простежується подальший, хоча й повільний,  розвиток української літературної мови в усіх її стилях. Однак переважною формою розвитку української мови в цей період стає усний її різновид.

Мови національних меншин усе більш втрачають свої соціальні позиції, набуваючи діалектних рис. Виникає дистантний білінгвізм, диглосія або втрачається, або залишається на рівні родинного спілкування.

Таким чином, функціонування літературної мови на території Центрально-Східної України виявляється в трьох іпостасях:

-  як державна/офіційна мова – російська мова, яка обслуговує всі сфери суспільного життя й сприяє розповсюдженню російсько-українського білінгвізму;

- як літературна мова корінного населення – українська мова, сфери функціонування якої були, особливо в писемній формі, значно звужені, це мова переважно сільського населення;

- як мови національних меншин – болгарська, німецька, польська, чеська та ін., які межують із острівними діалектами, використовуючись переважно в усній формі в неофіційному приватному спілкуванні.

Усі ці фактори спричиняють розвиток не лише контактного та дистантного білінгвізму, але й диглосії на міжмовному та інтрамовному функціональному рівні.

Здійснення в Центрально-Східній Україні мовної політики в галузі офіційно-ділового спілкування полягало в тому, що в імперський період офіційно-ділова документація на зазначеній  території велася виключно російською мовою, що свідчить про існування міжмовної диглосії. У період коренізації основна увага зверталася на функціонування мов національних меншин, що віддзеркалилося в низці урядових документів, які дозволяли вести діловодство та листування між державними та господарськими органами, установами окружної та районної ланки, а також на рівні сільських рад національними мовами. У цей період, хоча й під значним впливом російської мови, вибудовується система мовних засобів офіційно-ділового стилю української мови.

У подальший період тотальної русифікації позиції мов національних меншин повністю втрачаються.

Таким чином, стан діловодства в Центрально-Східній Україні дає підстави стверджувати, що на зазначеній території в умовах російсько-українського білінгвізму надзвичайно розвиненою, особливо з 1921   по 1930 рр., була міжмовна функціональна диглосія.

Щодо розвитку наукового  стилю, то в  його створенні значну роль відіграв процес унормування наукової термінології, складовими частинами якого була діяльність різноманітних комісій.

На території Центрально-Східної України – це Катеринославська губернська архівна комісія,  яка сприяла  складанню словника українських діячів науки, історії, мистецтва та громадського руху (1918 - 1933 рр.),  енциклопедичного словника (1921 - 1930 рр.), історично-географічного словника української землі (1918 - 1930 рр.), а також  розробці правописних норм (1919 - 1930 рр.).

У початковий період коренізації розпочався процес дерусифікації української мови. У 20-ті роки була створена українська науково-технічна термінологія. У 30-ті - вона вже була вилучена з наукового обігу. У другій половині 30-х років відбулося інтенсивне проникнення російської лексики, граматичних форм в українську літературну мову, зокрема,  в науковий стиль.

По лінії Кабінету національних меншин здійснювалися обстеження місць компактного поселення національних меншин,  робота якого зосереджувалася на вивченні специфіки мовних діалектів. Для забезпечення навчального процесу в національних навчальних закладах видавалася різноманітна наукова та методична література.

В аспекті видавничої справи імперський період характеризується російськомовним спрямуванням преси, у тому числі й у виданнях для певних етнічних груп. Проте, хоча й нечисельна, існувала україномовна преса, а також видання мовами національних меншин, що свідчить про явище білінгвізму на досліджуваній території.

 Специфікою другого та третього періодів є те, що мова газет усе більше шаблонізується, уніфікується на всіх рівнях (районному, обласному, республіканському, союзному). Разом з тим підсилюється ідеологізація, яка сприяє маніпулюванню свідомістю населення. Виникає таке явище, як тотальна мова, тобто мова, єдина для всього радянського масового інформаційного простору, незалежно від націй і національностей, а головне мов видання. Газетне мовлення Центрально-Східної України нічим не  відрізнялося від мовлення інших регіонів.

Мова церкви є надзвичайно показовою щодо збереження національних інтересів.

В імперський період рішуче заперечувались будь-які спроби українізації церковного життя. Лише новостворені українські братства намагалися втілити в життя церкви українську мову. Однак, починаючи з часів Гетьманату, усі консисторії вели службове листування українською мовою.

У період коренізації на території Центрально-Східної України серед німецько-, чесько-, польськомовного населення в окружних центрах та на селі продовжували діяти католицькі, лютеранські та інші громади. Досить замкнену спільноту становили також 27 протестантських-менонітських громад у межах Бердянського, Запорізького та Мелітопольського округів.

У період інтенсивної русифікації вплив церкви значно знизився. Проте в мовному аспекті вона намагалася зберегти свої позиції.

Католицька церква, яка знаходилася на території Центрально-Східної України, в досліджуваний період  проводить централізовану мовну політику, засновану на компромісі латині як  мови католицтва і національної мови католиків різних країн. Протестантські громади використовують у богослужбовій практиці національні мови своєї пастви.

Українське православ'я ж використовує в богослужінні різні мови, а саме: греко-католицька українська церква – українську мову, Українська  автокефальна церква й Українська Православна церква (Московського Патріархату) - різні версії церковнослов'янської мови. Таким чином, мова церкви більш наближена до національних інтересів населення.

У Висновках узагальнюються результати проведеного дослідження, а саме:

1. Дослідження архівних матеріалів та офіційних повідомлень щодо національного складу населення й компактного проживання національних меншин в Центрально-Східній Україні  в першій половині ХХ століття дають підстави стверджувати, що мовну ситуацію в цей період можна визначити як дисгармонійну.

2. Одновекторне спрямування національної політики створює умови для незбалансованого, переважно російсько-українського, білінгвізму, який не завжди обумовлювався національним складом населення.

3. У досліджуваний період  на території Центрально-Східної України в місцях компактного проживання національних меншин спостерігався не лише білінгвізм, але й диглосія. 4. В імперський період офіційною мовою була російська мова, а українська мова виступала в ролі диглосного варіанту білінгвальної комунікації. Усі інші мови національних меншин були монофункціональні, тобто не були поліфункціонально спеціалізовані.

5. У часи коренізації урядом здійснюється політика одночасної “країнізації” та націоналізму з метою політичної та культурної консолідації радянського суспільства. Мовне будівництво щодо української та національних мов було спрямоване на розробку та кодифікацію мовних норм.

6. У період русифікації російська мова обслуговує всі сфери суспільного життя. Мови національних меншин усе більше втрачають свої соціальні позиції, набуваючи діалектних рис. Виникає дистантний білінгвізм, диглосія або втрачається, або залишається на рівні родинного спілкування.

Таким чином, на території Центрально-Східної України в першій половині ХХ ст. спостерігається розвиток не лише контактного та дистантного білінгвізму, але й диглосії на міжмовному та інтрамовному функціональному рівні.