ТРАНСФОРМАЦІЯ БРИТАНСЬКОЇ ІМПЕРІЇ В СПІВДРУЖНІСТЬ НАЦІЙ (1931–1947 РР.)

summary

У вступі обгрунтовано актуальність теми, визначено об’єкт та предмет дослідження, хронологічні і територіальні рамки роботи, мету і завдання, методологічні засади, розкрито новизну, наукове та прaктичне значення дослідження, апробацію його результатів.

Перший розділ ”Історіографія та джерельна база дослідження” містить огляд історіографії проблеми та аналіз джерельної бази дисертації.

З метою глибшого аналізу процесу нагромадження та систематизації знань з історії становлення і розвитку БСН та вивчення взаємовідносин Великої Британії з країнами Співдружністі було досліджено праці науковців Великої Британії та країн Співдружності, радянських вчених, роботи сучасних українських та російських авторів. Ріст наукового інтересу до даного періоду британської історії та спроби його нового пояснення значною мірою обумовлюються соціально-політичними факторами, розумінням самої суті імперіалізму, визначенням окремих етапів його історичного розвитку.

         Спеціальну історичну літературу, що розглядає трансформацію Британської імперії в 30-ті – 40-ві роки ХХ століття, можна умовно розділити на проімперську та антиімперську. Представники консервативної течії розглядали цей відрізок часу у внутрішньоімперських відносинах як період еволюції Британської імперії в Співдружність націй. Натомість рух у домініонах за розширення власних прав вони характеризували як спробу змінити свій внутрішньодержавний устрій. 

         Виникнення теорії трансформації було пов’язане з кризою Британської імперії. В. Хенкок, професор Бірмінгемського університету, дотримувався цієї теорії в 1930-х роках ХХ століття і присвятив двотомну працю “Огляд відносин Британської Співдружності” вивченню проблем рівності статусу домініонів та їх економічній політиці. Після Другої світової війни теорія трансформації стала панівною серед теорій, що пояснювали процес еволюції Британської імперії.

         Велику наукову цінність для даного дослідження становлять праці британських істориків Г. Бетерлі, К. Бредлі, Н. Мансерга А. Уокера, та ін. У їх роботах проаналізовано передумови створення БСН, подано періодизацію процесу перетворення колоніальної імперії в Співдружність націй. Вони розглядають розпад колоніальної імперії як її закономірну та мирну трансформацію в Співдружність незалежних та рівних партнерів.

         Відомий американський спеціаліст із колоніальної проблематики, професор С. Поссоні у праці “Ідея колоніалізму” доводить, що трансформація бувших колоніальних імперій у добровільні асоціації потребує нових форм воєнного, економічного та політичного співробітництва. А тому правильний курс для Заходу – не відступати, і не бути вигнаним, а знайти оптимальне рішення того, як залишитися.

Заслуговує ретельної уваги та аналізу праця Дж. Лоренса та Дж. Батлера “Велика Британія й імперія” (2002), в якій визначаються основні фактори та важелі, що впливали на зміну статусу Великої Британії в ХХ столітті, систему протиріч та поступовий занепад Британської імперії. Автори зазначають, що, будучи найбільшою імперією у світовій історії на 1930 рік, глобальна британська система зникла до кінця 1960-х років. Британська імперія розглядається як концепція неформальної імперії та амбіційних планів Великої Британії щодо зміни формального правління та впливу, трансформації залежної імперії на нову багатонаціональну Співдружність задля збереження та зміцнення позицій Великої Британії, як впливової сили глобального світу.

З робіт провідного британського історика сучасності Н. Фергюсона виділено книгу “Імперія. Становлення й занепад британського світового порядку та уроки для глобальної влади” (2004), у якій дослідник реабілітує історичну роль і місію Британської імперії у світі, називаючи її найкращою з усіх імперій, що існували в історії. У другому аналітичному дослідженні “Імперія: як Велика Британія створила сучасний світ” (2003) автор пояснює й аналізує процес створення та подає причини занепаду Британської імперії в контексті останніх зрушень сучасного світу. Основна теза дослідника: “подобається нам це чи ні, імперія у наш час – така ж реальність, як і протягом трьох сторіч, коли Британія правила сучасним світом і створювала його”.

         Сильні консервативні традиції характерні для історіографії Австралії й Нової Зеландії, оскільки тихоокеанські домініони були найбільш лояльними щодо Великої Британії. Їх економічне становище багато в чому залежало від метрополії. Постійно слідуючи у форватері британської політики ці країни підтримували її ідеологію, розділяли політичні погляди. У новозеландській історіографії тема участі країни в другій світовій війні стала об’єктом дослідження багатьох авторів, зокрема, Ф. Вуда, М. Ліссінгтон, Я. Мільнера, Т. Різа, К. Хенкока та ін.

         В антиімперській течії можна виділити лейбористську, ліберальну й комуністичну історіографії. Представники цих течій різко розходилися в поглядах на імперію і її майбутнє з представниками консервативної течії, називаючи 30-ті –  40-ві роки ХХ ст. боротьбою британських домініонів за державну незалежність.

         У ліберальній історіографії посилилися тенденції щодо розробки економічних основ політики умиротворення та її воєнно-стратегічних аспектів. У роботах А. Мілуорда, Ф. Кохлена, Р. Паркера та інших містяться спроби більш детального обґрунтування зовнішньополітичного курсу британського уряду в 30-ті роки. Не знімаючи відповідальності з консервативного уряду за політику умиротворення, автори характеризували цей курс як частину державної оборонної політики.

Проблема ірландського нейтралітету одна з найгостріших в історіографії Ірландії. Нові дослідження, базовані на матеріалах ірландських архівів і документів, доводять, що Ірландія, незважаючи на офіційний нейтралітет, відіграла свою роль у світовому глобальному конфлікті, а тому так чи інакше, опинилася втягнутою в орбіту Другої світової війни. “Війна вплинула на всі сторони національного життя – політику, економіку, суспільство. Крім того, навіть опосередкова-но, Ірландія сприяла воєнним зусиллям союзників”, – вважають історики М. О’Дріскoл (2004) та Р. Фіск (1983).

         У післявоєнний період англо-канадські історики вже не могли повною мірою виправдовувати англійський колоніальний режим, не було єдності думок. Один із визнаних авторитетів із національних питань – М. Уейд у праці “Франко-канадці 1760-1967” (1968), не міг не визнати негативних наслідків англійського завоювання, але при цьому стверджував, що вони були врівноважені великодушною політикою завойовників та нездоланним бажанням французького населення вижити в умовах нового режиму.

Британський дослідник Дж. Бойсе в праці “Деколонізація та Британська імперія, 1775-1997” (1999) аналізує ідеї та політику деколонізації через призму політичних традицій Великої Британії, звертаючи уваги на досвід абстрактної теорії щодо розвитку імперії, її поступової трансформації, тобто безболісної втрати. Він розглядає процес деколонізації в широкому контексті, оцінюючи ХХ століття в контексті внутрішніх та міжнародних подій, що прискорили процес деколонізації.  

Антиімперський напрям в історіографії домініонів успадкував традиційний для британської історичної школи біографізм. Саме через призму біографій політичних діячів висвітлюються питання внутрішньоімперських відносин 1930-х років. Біографії прем’єр-міністра Канади М. Кінга, написані Г. Харді (1949) й Б. Хатчісоном (1952) містять багатий матеріал про діяльність ліберальної партії. У праці Р. Родінга “Ганді та боротьба за незалежність Індії” (1982) подається біографія М. Ганді, який відіграв ключову роль у боротьбі за незалежність Індії.

         Свій внесок у критику британського імперіалізму також зробила і радянська історіографія. Об’єктивний аналіз її здобутків у вивченні історії Співдружності націй ускладнений через домінування в працях радянських дослідників ідеологічних стереотипів. Але поза наявні ідеологічні нашарування, ці дослідження мають певну наукову цінність. Так, у працях В. Л. Тягуненка (1957), Г. Н. Мілейковського (1958), В. Г. Трухановського (1962), Л. В. Поздєєвої (1964), Н. А. Єрофєєва (1967), В. А. Горбика (1977), А. І. Мартинова і О. К. Русакової (1981), Б. А. Мартиненка (1986) зазначається, що колоніальна британська політика була спрямована на збереження провідних позицій Великої Британії в імперії. Політика Лондону в цьому питанні була чіткою і визначеною – зберегти панування над усіма територіями, що входять до складу Британської імперії.

Широкий спектр питань, пов’язаних з еволюцією та існуванням Співдружності, порушує сучасна українська історіографія. Серед існуючих робіт з даної тематики виділено дослідження О. В. Корнєєвої (2004), А. В. Криворучка (1997), Є. М. Кучменка (2000), О. А. Осмоловської (2005), О. О Чувпила (1996), Н. Л. Яковенко (2003), присвячені окремим аспектам трансформації Британської імперії.

З поміж робіт сучасних російських дослідників, які займаються проблемами британської історії, виокремлені праці Л. Гарта (1999), В. В. Грудзинського і В. П. Олтаржевського (1993), Г. С. Остапенко (1995), В. В. Согріна (1991), В. А. Субботіна (1992) та ін. Основна увага в них зосереджена на еволюції зовнішньої політики, головним чином, тихоокеанських домініонів у 1939–1945 роках, показано складні колізії відносин Сполучених Штатів, Англії, Австралії, Нової Зеландії щодо воєнних дій та післявоєнні плани держав у басейні Тихого океану, а також іншим складовим аспектам даної проблематики. 

Аналіз джерельної бази дав змогу класифікувати наявні джерела. Доленосного основоположного значення набуває для даного дослідження Вестмінстерський статут 1931 року, який юридично зафіксував рівноправність шести самоврядних домініонів (Австралії, Нової Зеландії, ПАС, Канади, Ньюфаундленду й Ірландії) у відносинах із Великою Британією та підтвердив факт остаточного вирішення головної проблеми: домініони отримали очікувану незалежність без фатальних наслідків для імперії.

Особливу наукову цінність для дослідження мали спеціальні публікації офіційних документів і матеріалів конференцій глав держав та урядів країн Співдружності щодо динаміки внутрішньоімперських відносин та відносин у межах Співдружності націй, надання пільг домініонам у зовнішній політиці, зміни політичного курсу британського керівництва. Особливе місце серед них займають звіти конференцій 1926, 1930, 1932 років. Саме на підставі цих документів простежено, як метрополія шляхом поступок задовольняла вимоги домініонів та поступово відбувалася трансформація Британської імперії.

В роботі використані дані офіційних економічних щорічників Канади, ПАС, Австралії та Нової Зеландії за досліджуваний період. Саме економічні чинники були одним із вирішальних пунктів, які змусили Велику Британію переглянути внутрішньоімперські стосунки. До цієї групи віднесено офіційні публікації британського міністерства торгівлі, в яких чітко викреслюється механізм надання пільгових мит.

При розгляді англо-індійських відносин увагу зосереджено на розгляді та аналізі законодавчих актів Індії та Великої Британії, зокрема, Акту про управління Індією від 1935 року, Закону про незалежність Індії 1947 року. Ці джерела дозволили дослідити еволюційний характер та етапи переходу Індії від стану колонії до набуття статусу незалежної держави по висхідній лінії: колонія – домініон – республіка.

Важливим джерелом дослідження внутрішньополітичної ситуації в Індії напередодні здобуття незалежності є офіційна британська дванадцятитомна публікація “Конституційні відносини між Великою Британією й Індією: передача влади на субконтиненті”, що включає документи за 1942–1947 роки і являє собою переписку провідних державних діячів Індії й Великої Британії. Документи трьохтомного видання “Парадокси розділу” (1998), що охоплюють період з 1937 по 1947 роки, розкривають причини прийняття Індійським національним конгресом плану Маунтбетена, яким порушувався принцип національної інтеграції та єдності, та наслідки колоніальної політики “розділяй і володарюй”.

До окремої групи джерел віднесено документи політичних партій Британської Індії та незалежної Індії. Документи Всеіндійського комітету Мусульманської Ліги представлені в офіційній публікації індійського уряду “Створення Пакистану. Документи Всеіндійського комітету Мусульманської Ліги за 1906–1947 роки”. Вивчення цих документів дозволило розкрити характер взаємовідносин обох партій напередодні розділу субконтиненту, визначити їх позиції щодо майбутнього устрою Британської Індії.

Важливою складовою джерельної бази дослідження є документи міністерства закордонних справ і торгівлі Австралії і Нової Зеландії, зокрема, Канберрський пакт 1944 року, австрало-новозеландська угода, в якій вперше були сформульовані післявоєнні завдання самостійної зовнішньої політики тихоокеанських домініонів. Так, вперше в історії Співдружності домініони укладали офіційні угоди без участі Англії, відкрито відмовляючись від принципу імперської єдності.

Аналіз питань зовнішньоекономічної та політичної орієнтації Канади, закріплення зовнішньополітичної незалежності від Англії, активні дії щодо забезпечення нових зовнішніх ринків, відступ від традиційного принципу автоматизму при вирішенні найважливіших питань, посилення канадсько-американського економічного співробітництва базується на ґрунтовному  та всебічному вивченні архівних документів міністерства закордонних справ Канади під редакцією Рідделла, Соварда, Глазебрука.         

Період 1931–1947 років ознаменувався щорічним проведенням засідань імперського клубу в Канаді, на яких обговорювалися питання координації зусиль щодо врегулювання питань спільного майбутнього та визначалися цілі, тактика і стратегія їх подальшого співіснування в межах Співдружності націй.

У дослідженні також використана і мемуарна література. Особлива цінність у блоці джерел належить щоденникам: “Щоденники та листи” Г. Нікольсона, “Дипломатичні щоденники” О. Харві, “Щоденники” А. Кадогана. Віддалені від подій добами і годинами, вони дозволяють при залученні інших джерел дати зв’язну історію консервативної опозиції як у хронологічному, так і в плані подій, оскільки в них відображені всі її найважливіші виступи.

У другому розділі ”Значення імперських конференцій (1926, 1930 рр.) та Вестмінстерського статуту 1931 року для врегулювання правових відносин між метрополією та домініонами” висвітлюються найбільш характерні тенденції розвитку британських домініонів, розглядаються економічні та правові чинники, які сприяли трансформації Британської імперії.

Аналіз змін у взаємовідносинах метрополії зі своїми домініонами в 1920–1931 роках, що призвели до утворення БСН, дозволив виявити особливості трансформації тоталітарної системи керівництва, властивої для імперії, у прообраз суспільства з демократичними принципами. З боку домініонів чітко спостерігалися устремління офіційно зафіксувати новий статус та відмінити несумісні з ним застарілі юридичні норми, що й знайшло своє відображення в ході імперських конференцій 1926, 1930 років та прийнятті Вестмінстерського статуту 1931 року. Посилення економічної незалежності та політичної самостійності домініонів ставили на порядок денний питання про існування Британської імперії.

Щоб зберегти домініони в сфері свого впливу Велика Британія задовольняла їх вимоги щодо розширення політичних прав у сфері внутрішньої і зовнішньої політики. До них відносилися: вимоги Канади про перегляд конституції, вимоги ПАС щодо проголошення “рівного статусу” з Великою Британією і визнання права домініонів на відокремлення від імперії, вимоги Ірландії про скасування апеляцій домініонів до судового комітету Таємної Ради Великої Британії. Деякі з них, зокрема, вимога  ПАС про право домініонів на вихід з імперії, не  були, та й не могли бути на той час задоволені.

Компроміс, досягнутий між правлячою верхівкою Великої Британії та домініонів, досягнутий Вестмінстерським статутом, змінив співвідношення сил у межах Британської імперії. Устремління домініонів у 30-ті роки ХХ століття щодо політичної та економічної незалежності призвели до посилення центробіжних тенденцій. Разом з розгортанням національно-визвольного руху народів колоній та домініонів, появою багатопартійної системи управління, активною боротьбою робітничого класу та поширенням масового страйкового руху ці тенденції послаблювали імперію. Структура, яка на перший погляд здавалася міцною та непорушною як граніт, зазнавала підривної дії внутрішніх сил.

Вестмінстерський статут 1931 року юридично затвердив рівноправність шести самоврядних домініонів (Австралії, Нової Зеландії, ПАС, Канади, Ньюфаундленду й Ірландії) у їх відносинах із Великою Британією. Вони визнавали британського монарха не лише главою Співдружності, але й головою відповідної держави-домініону. Отже, у 1930–1931 роках був остаточно оформлений статус домініонів, які, будучи практично незалежними державами, ставали автономними одиниця-ми в рамках Британської імперії, і членами БСН.

Встановлено, що завдяки виваженій політиці Велика Британія змогла не лише зберегти домініони в складі імперії, але й об'єднати їх у нове утворення, що будувалося на більш демократичних засадах. З прийняттям Вестмінстерського статуту розпочався новий етап трансформації Британської імперії, перехід внутрішньоімперських відносин на новий рівень, що символізував зростання ролі домініонів в імперії та прагнення їх урядів до рівноправності з урядом метрополії.

У третьому розділі ”Зміцнення політики імперської єдності, 1931–1939 рр.” досліджується політика метрополії, спрямована на збереження статус-кво в імперії; розглянуто особливості формування й реалізації економічних та суспільно-політичних відносин між метрополією та британськими домініонами. 

Посилення відцентрових тенденцій у Британській імперії в умовах світової економічної кризи 1929–1933 років та в перші роки після неї поставили британську зовнішню політику перед вибором: чому віддати перевагу – європейському континентові, чи владнати стосунки з домініонами й колоніями. Заклопотана своїми внутрішніми справами, скасуванням золотого стандарту, введенням тарифів і відновленням порушених імперських торговельних зв’язків, Англія на початку 30-х років згортала свої економічні стосунки з континентальними державами. Восени 1931 року уряд Великої Британії ввів тимчасові тарифи на ввіз продукції, а в лютому 1932 року підтримав закон про імпортні мита. Відтоді на весь іноземний імпорт накладалося мито в розмірі 10 % від загальної вартості. Імперський протекціонізм став здійсненним фактом.

         Розміри преференцій, які надавали кожен із домініонів англійським товарам, коливалися від 10 до 20 %. Поворот Великої Британії до імперського протекціонізму означав втрату Великою Британією свого статусу на світових ринках, став визнанням послаблення її економічної могутності. 

У вищезазначений період важливе місце в зовнішній політиці Канади, як одного з найбільш впливових домініонів, належало закріпленню зовнішньополітичної незалежності від Англії, з одного боку, а з іншого, активні дії щодо забезпечення нових зовнішніх ринків, у тому числі в рамках Британської імперії. У 1930–1935 роках Канада слідувала переважно британським курсом, головним гарантом якого було перебування при владі в домініоні традиційно пробританської партії консерваторів.

         На відміну від Канади, Ірландії, ПАС Австралія незмінно виступала на підтримку принципу дипломатичної єдності імперії, що пояснювалося слабкістю Австралії, а не її бажанням відмовитися від активної участі в басейні Тихого океану. Недоліки системи консультацій у межах БСН та обережність підходів австралійського керівництва щодо здійснення самостійних кроків на міжнародній арені об’єктивно відображали характер залежності. Друга світова війна внесла значні корективи в її зовнішньополітичний курс, по-іншому поставивши проблеми союзників, союзів, ролі країни в міжнародних відносинах.

         Міцна прив’язка до ринків метрополії, сильна фінансова залежність від неї, панування англійського капіталу в економіці країни в кінцевому підсумку визначили характер взаємовідносин Нової Зеландії з Великою Британією. Мета новозеландських консерваторів полягала не в досягненні незалежного статусу, а в забезпеченні гарантій своєї автономії в рамках Британської імперії та захисті власних інтересів у південній частині Тихого океану. Прагнення зберегти та зміцнити позиції Британської імперії в системі міжнародних відносин стало головним фактором, який визначив підхід Нової Зеландії щодо міжнародних конфліктів другої половини 30-х років ХХ століття.

         Таким чином, можна констатувати, що 1931–1939 роки ознаменували період зміцнення політики імперської єдності. Союз з Великою Британією вважався основоположним принципом зовнішньополітичного курсу домініонів, а міцні відносини з нею розглядалися як противага надмірному впливу США. Наприкінці 30-х років ХХ століття домініони стали достатньо незалежними державами, об’єднаними загальним підданством короні. Проте саме тепер безпека та міць Британської імперії опинилися перед зовнішньою загрозою: Німеччина, Італія, Японія, посилаючись на нестачу території, життєво-важливого простору для розвитку, внесли до порядку денного питання нового переділу світу за рахунок Великої Британії як найбільшої колоніальної держави.

Четвертий розділ ”Вплив війни на формування самостійного зовнішньополітичного курсу британських домініонів, 1939–1947 рр.” містить аналіз характерних рис та особливостей змін зовнішньополітичних пріоритетів домініонів, процесу трансформації Британської імперії у нову форму взаємовідносин – Співдружність націй.

         Протягом двох десятиліть між Першою та Другою світовими війнами в усіх частинах Британської імперії росли центробіжні тенденції, спрямовані проти англійського домінування. Одночасно в самому центрі послабли ті економічні зв’язки, які скріплювали воєдино розкидані елементи імперської системи.

         Ірландія – єдина з держав-членів БСН, яка під час Другої світової війни не входила до складу антигітлерівської коаліції, дотримуючись політики нейтралітету, не брала участі у воєнних діях. Проте війна, очевидно, продемонструвала економічну залежність Ірландії від колишньої метрополії й домініонів.

         Ставлення Канади до участі у війні сформувалося ще в середині 30-х років та було узгоджено двома головними політичними партіями країни – ліберальною і консервативною,  весною 1939 року. Разом з тим, Друга світова війна активізувала канадсько-американські відносини. Огденсбергська угода 1940 року, укладена між Канадою і США, розглядалася як важливий етап на шляху оформлення блоку англосаксонських країн. Причини переходу Канади від британського етапу її історії до американського пояснювалися воєнною слабкістю Канади, її залежністю від американської допомоги.

         В дискусіях 1944–1945 років щодо майбутньої ролі БСН канадська сторона висловлювалася проти концепцій блокової політики імперії та Співдружності. Уряд Канади був зацікавлений у збереженні свого членства в Співдружності, розглядаючи її як противагу надмірному тиску з боку США.

         Початок війни на Тихому океані перетворив його на основний театр воєнних дій для Австралії. Єдина імперська стратегія орієнтації лише на Сінгапур не лише залишила тихоокеанські домініони без воєнного захисту Англії, але і позбавила власних збройних сил. Прагнучи протистояти диктату метрополії та США вони пішли на зближення, уклавши 17 січня 1944 року двосторонню угоду – Канберрський пакт. Саме в ній вперше були сформульовані післявоєнні завдання самостійної зовнішньої політики тихоокеанських домініонів щодо представництва інтересів БСН в південному та південно-західному районах Тихого океану.

         Участь Нової Зеландії в Другій світовій війні стала закономірним результатом її історичного розвитку. Розвиваючись спершу як колонія Великої Британії, а згодом як її домініон, вона встановила міцні відносини з метрополією та Британською імперією в цілому. Проте втрата Великою Британією провідних позицій на міжнародній арені та її нездатність захистити інтереси країн БСН, очевидно продемонстровані в роки Другої світової війни, змусили Нову Зеландію в повоєнні роки ще енергійніше прагнути самостійності в зовнішньополітичних відносинах та шукати більш надійного покровителя.

         Хоча Велика Британія формально залишалася державою переможницею, але криза старої імперії та імперської єдності вже стала здійсненним фактом: домініони стали незалежними, позбувшись надмірної ролі Великої Британії у визначенні своєї зовнішньої й оборонної політики та вступивши у воєнний союз зі США (Канада в Огденсберзі в 1940 році, Австралія і Нова Зеландія – відповідно до угоди про створення АНЗЮС у 1951 році). Однак вони не вийшли зі складу Співдружності, використовуючи її як базу для збереження колишніх зв’язків та спільних традицій, дистанціюючись від США.

У п’ятому розділі ”Англо–індійські відносини в процесі трансформації Британської імперії” розглянуто історико-правові аспекти надання незалежності Індії та створення домініонів Індія і Пакистан. Аналізуються національно-визвольна боротьба індійського народу в роки Другої світової війни, тактика й стратегія основних політичних партій Індії та маневри правлячих кіл Великої Британії. Досліджується характер кризи британської колоніальної системи в Індії, прийняття “Акту про незалежність Індії 1947 року”.

Шлях Індії до державної незалежності пройшов, в цілому, мирну, хоча і небезконфліктну, трансформацію всієї системи економічних, політичних та інших зв’язків з Великою Британією. Індія була найбільшою частиною Британської імперії. Її площа перевищувала 4 млн. км кв., що в 20 разів більше за площу Англії й становило 1/7 площі Британської імперії. Населення Індії по цензу 1941 року дорівнювало близько 389 млн. чоловік – більше ніж 70 % жителів Британської імперії й в 8 разів більше населення Великої Британії. 

         Індія була єдиною із країн-учасниць Другої світової війни, в якій піднявся масовий рух проти участі в бойових діях на боці метрополії. За таких умов відразу після оголошення війни Великою Британією Німеччині, віце-король Індії Лінлітгоу оголосив Індію воюючою країною без жодних консультацій з індійськими політичними партіями, що суперечило діючій конституції країни.   

         В розділі наголошується, що Британська імперія, послаблена Другою світовою війною, була неспроможна стримувати зростання національно-визвольного руху в Індії. Спроба нового лейбористського уряду Великої Британії у червні 1945 – січні 1946 років відтягти надання незалежності Індії не мала успіху. Наявність суперечливих тенденцій у політичних колах Індії та Великої Британії щодо подальшого устрою Британської Індії унеможливили створення єдиної держави на субконтиненті. Переговори, що розпочалися в березні 1946 року, зазнали невдачі після конференції в Сімле 1947 року, і продемонстрували непримиримість позицій ІНК і Мусульманської Ліги щодо державного устрою Індії.

У грудні 1946 – січні 1947 років ситуація в Індії набула загрозливого для Великої Британії характеру, що змусило уряд у Заяві від 20 лютого 1947 року визначити термін, механізм і принципи передачі влади до червня 1948 року. Намагаючись зберегти контроль над Індією, новий віце-король Індії лорд Маунтбетен запропонував так званий балканський план, що містив пропозицію передати владу провінціям або конфедераціям провінцій. Різка критика плану Конгресом змусила Маунтбетена звернутися до плану, за яким на території Британської Індії утворювалися два домініони, а влада передавалася двом центральним урядам.

         Проголошення незалежності Індії спричинило зміни характеру англо-індійських відносин. Перед Індією відкрилися перспективи самостійного національного розвитку. Проте взаємна зацікавленість в збереженні економічних, політичних і воєнних зв’язків у постколоніальний період змусила обидві сторони шукати й знаходити мирні, конструктивні рішення щодо подальшого розвитку англо-індійських відносин і становлення державного суверенітету Індії.

Акт про незалежність Індії від 18 липня 1947 року став правовою підставою припинення британського правління в Індії. З 15 серпня 1947 року територія Британської Індії поділялася на два домініони – Індію й Пакистан; верховенство Англії над індійськими князівствами припинялося; конституційним правом домініонів стали Акт про незалежність Індії  та Акт про урядовий лад Індії 1935 року зі змінами. При цьому Індія добровільно залишилася членом БСН та зберегла дружні стосунки з колишньою метрополією.

Таким чином, Велика Британія змушена була “добровільно” надати незалежність Індії. Разом з тим, Індія отримала не повну незалежність, а статус домініону; вона була послаблена шляхом подріблення на кілька частин. Велика Британія зберегла політичний вплив над Індією і Пакистаном та потужні економічні позиції у “нових домініонах”.

У висновках узагальнено результати дисертаційного дослідження, сформульовані положення, які виносяться на захист.

Ø З’ясовано, що Джерельна база є достатньо репрезентативною, вона представлена всіма різновидами документальних та вербальних свідчень. Історіографія проблеми є значною, але існують ще недостатньо вивчені напрями. Це стосується зростаючої ролі домініонів як суверенних держав, аналізу базових документів щодо еволюції колоніальної політики Великої Британії в період між двома світовими війнами. Простежено тенденції дослідження процесу формування та реалізації спільної зовнішньої політики країн-членів БСН, методи та засоби впливу домініонів на формування англійської зовнішньої політики напередодні другої світової війни, їх місце в системі імперської оборони. Встановлено, що питання переходу від політики імперської єдності до реалізації самостійного зовнішньополітичного курсу, визначення ролі Індії в структурі Британської імперії ще не знайшли належного висвітлення у сучасній історичній науці. Саме на цих аспектах зосереджене наше дослідження.

Ø Доведено, що після Першої світової війни загострився процес розпаду Британської імперії. Якщо імперська конференція 1926 року проголосила самостійність домініонів у галузі внутрішньої та зовнішньої політики та їх рівноправність з Англією в рамках Британської імперії при збереженні формального підданства англійській короні, то чергова конференція (жовтень–листопад 1930 року) затвердила рекомендації і запропонувала англійському парламенту оформити їх у законодавчому порядку до кінця 1931 року. Відповідний закон був затверджений англійським парламентом 24 листопада 1931 року і набув чинності 11 грудня 1931 року, отримавши назву Вестмінстерського статуту 1931 року.

Ø Встановлено, що поява преференційних тарифів стала позитивним явищем для внутрішньоімперської торгівлі, ставши важливим центроустремлінським фактором розвитку імперії. Разом з тим, вони були зорієнтовані на те, щоб підірвати конкуренцію на ринках Британської імперії з боку іноземного, переважно американського капіталу. 1930-ті роки яскраво продемонстрували прихильне ставлення Канади, Австралії, Нової Зеландії, ПАС до пробританського курсу. Прагнення зберегти та зміцнити позиції Британської імперії в системі міжнародних відносин стало важливим фактором, який визначив підхід тихоокеанських домініонів, як найбільш лояльних, по відношенню до міжнародних конфліктів другої половини 30-х років ХХ століття.   

Ø Показано, що напередодні Другої світової війни проблеми імперської оборони не були в центрі уваги кабінетів ні в Лондоні, ні в Канберрі чи Оттаві. Лише початок війни з усією очевидністю продемонстрував розпад загальноімперського оборонного простору: Австралія, Нова Зеландія, певною мірою Канада зіткнулися з прямою загрозою своїй національній безпеці, оскільки імперські збройні сили вже не могли вирішити цю проблему.

Ø Досліджено наслідки міжсоюзницьких відносин Канади з США та Великою Британією  головні з них зводилися до того, що Канада, використовуючи створену війною ситуацію, британські замовлення та американські капітали, багаті національні ресурси та віддаленість від театру воєнних дій, зуміла форсувати розвиток національної промисловості, особливо її воєнних галузей. Її зовнішня політика напередодні Другої світової війни мала одну визначальну особливість: вона передбачала включення в сферу старих імперських відносин нового партнера – США. Курс на розширення зв’язків зі США, як засіб зміцнення незалежності від британської метрополії, призвів до глибокого проникнення монополій США в Канаду, економічного та політичного підкорення країни. Юридично зберігаючи статус британського домініону Канада дедалі більше ризикувала перетворитися на протекторат США.

Ø Доведено зміну зовнішньополітичних приорітетів Австралії. Війна спричинила глибокі зміни її економічних та політичних позицій. Країна позбулася англійської опіки в зовнішній політиці та встановила дипломатичні відносини з цілим рядом країн. Так, уже в 1945 році, окрім відносин з усіма домініонами, вона мала дипломатичні відносини зі США, СРСР, Францією, Голландією, Бразилією, Чилі. Якщо перед війною Австралія та Нова Зеландія були найлояльнішими домініонами Англії, то на її кінець опинилися у становищі Канади, тобто в значній залежності від США.

Ø З’ясовано, що в роки війни фактично закінчився процес перетворення Нової Зеландії з домініону на суверенну державу. Нова Зеландія, яка насторожено відносилася до конституційних змін у межах БСН, останньою з домініонів ратифікувала Вестмінстерський статут 1931 року (у 1947 році). Одним із найбільш важливих підсумків Другої світової війни стало оформлення воєнно-політичного союзу зі США, який завершився підписанням Австралією, Новою Зеландією, США угоди про створення блоку АНЗЮС (1951 р.). Безперечно, організація блоку була пов’язана з ідеєю створення регіональної зони оборони в південно-західній та південній частинах Тихого океану, висунутої Канберрською угодою.

Ø Встановлено, що сучасна Співдружність націй з’явилася в результаті поступового розпаду Британської імперії й отримання статусу незалежних держав колишніми колоніями Великої Британії. Старт цьому процесу дала Індія, яка отримала незалежність у 1947 році. Акт про її незалежність 1947 року став правовою основою зміни конституційного статусу Індії, розподілу території на два домініони, визначив їх склад і дату утворення, структуру й компетенцію органів влади й управління, подальший розвиток Індії й Пакистану та долю індійських князівств. Рішення Індії залишитися в Співдружності після завоювання нею незалежності в 1947 році стало прикладом для інших нових незалежних держав – бувших колоній, і цим рішенням було покладено початок наступного етапу трансформації Британської імперії в Співдружність.

---

Hancock W. K. Survey of British Commonwealth Affairs [in 2 volumes] / W. K. Hancock. – London, 1937. – Vol. 1 : Problems of Nationality, 1918–1936. – 317 p.; Hancock W. K. Survey of British Commonwealth Affairs / W. K. Hancock. – Oxford, 1952. – Vol. 2 : Problems of Exte al Policy, 1931–1939. – 324 р.

Batterlee H. T. Idea of Commonwealth / H. T. Batterlee. – L., 1960. – 128 p.; Bradly K. Living Commonwealth / K. Bradly. – L., 1961. – 254 p.;  Mansergh N. Commonwealth Perspectives / N. Mansergh. – L., 1958. – 175 p.; Mansergh N. Survey of British Commonwealth Affairs. Problems of Exte al Policy, 1931–1939 / N. Mansergh. – L. : Oxford Univ. Press, 1952. – 481 р.; Walker A. The Commonwealth : A New Look / A. Walker. – Oxford, New York : Pergamon Press, 1978. – 130 p.

The Idea of Colonialism. – New York, 1958. – 498 p.

Кокшаров А. Глобализация невозможна без империй / А. Кокшаров // Эксперт. – 2005. – № 4. – С. 61– 62.

  Hancock K. New Zealand at War / K. Hancock. – Wellington : Reed, 1946. – 351 p.; Lissington M. New Zealand and United States, 1840–1944 / M. Lissington. – Wellington, 1971. – 205 p.; Lissington M. New Zealand and Japan, 1900–1941 / M. Lissington. – Wellington : A. R. Shearer, Govt. Printer, 1972. – 206 p.; Milner I. New Zealand’s Interests and Policies in the Far East / I. Milner. – N. Y., 1940. – 131 p.; Reese T. Australia, New Zealand and the United States, 1941–1968 / T. Reese. – London : A Survey of Inte ational Relations, 1969. – 376 p.; Wood F. Political and Exte al Affairs. Official History of New Zealand in the Second World War / F. Wood. – Wellington : Historical Publication Branch, 1958. – 396 p.

Coughlan F. Armaments. Economic Policy and Appeasement : Background to British Foreign Policy, 1931–1937 / F. Coughlan // History. – 1972. – Vol. 57. – Р. 205–216; Parker R. Economics. Rearmament and Foreign Policy / R. Parker // Jou al of Contemporary History. – 1975. – Vol. 10. – № 4. – Р. 637.

Mode History Sourcebook : Statute of Westminster, 1931. – Access mode : http://www.fordham.edu/halsall/mod/1936 westminster.html.; Wheare K. S. The Statute of Westminster and Dominion Statute / K. S. Wheare. – Oxford : Univ. Press, 1942. – 328 р.

Imperial Conference 1926. Appendices to the Summary of Proceedings. – L., 1927. – 187 p.; Imperial Conference 1930. Appendices to the Summary of Proceedings. – L., 1930. – 197 р.; . Imperial Conference, 1930. Summary of Proceedings Presented to Parliament by Command of his Majesty, November, 1930. – Access mode : http://www.statusquo.org/aru_html/imp_conf.html; Conference. Imperial Economic Conference. – HL Deb. 26 October 1932. – Vol. 85. – Cc. 819-886. – Access mode :  http://hansard.millbanksystems.com/Lords/1932/oct.

/26/the-imperial economic-conference.

The British Empire. A Report on Its Structure and Problems by a Study Group of Members of the Royal Institute of Inte ational Affairs. – Oxford, 1938. – 319 р.; The Record of the Colonial and Dominions Offices. – L., 1964. – 81 р.

Indian  Independence Act, 1947. – Access mode :  http://www.geocities.com/capitolhill/cogress/4568/memorandum/a113-204.html.

Constitutional Relations between Britain & India : the Transfer of Power, 1942–1947 / [ed. by  N. Mansergh, E. Lumby & P. Moon]. – L. :  HMSO, 1970–1983. – Vol. 6–12. – Access mode : http://librariesaustralia.nla.gov.ua.; White Paper on Jammu & Kashmir. – New Delhi : MEA, 1948. – 89 p. – Access mode : http://www.kashmir-information.com/WhitePaper.html.

Documents on Australian Foreign policy. Australian Gove ment Department of Foreign Affaires and Trade. Historical Publications. Vol. 7. Australian – New Zealand Agreement 1944. – Canberra, 21, January 1944. – Access mode : http://www.info.dfat.gov.au/info/historical/HistDocs.nsf/7-26.

Documents on Canadian Foreign Policy, 1917–1939 / [ed. by W. A. Riddell]. – Toronto, 1962. – 783 р.; Glazebrook G.  P. History of Canadian Exte al Relations / G.  P. Glazebrook. – Toronto : British Archival Material : Cabinet Office, 1950 (revised 1965)

– Access mode : http://library.stanford.edu/depts/jonsson/brit/cab.html; The Department on Exte al Affaires and Canadian Autonomy 1899–1939 / [ed. by Soward]. – Ottawa : The Canadian Historical Association. Booklets № 7, 1972. – 27 p. – Access mode : http:/www.collectionscanada.gc.ca.

The Empire Club of Canada Speeches 1931–1947. – Toronto : The Empire Club of Canada. – 268 p. – Access mode :  http://speeches.empireclub.org.

Nicolson H. Diaries and Letters 1930–1939 [in 3 volumes] / H. Nicolson. – L., 1966. – Vol. 1. – 447 p.