| summary: | У вступі обґрунтовується вибір теми дослідження, її актуальність і наукова новизна, визначаються мета і завдання роботи, методологічні принципи дослідження, окреслюється науково-теоретичне і практичне значення дисертації.
У першому розділі роботи “Методологічні питання вивчення проблеми мистецтва в романі “У пошуках утраченого часу” визначено загальну стратегію розвитку прустознавства, виокремлено найважливіші напрямки досліджень і детальніше розглянуто низку праць, що трактують проблеми мистецтва в романі “У пошуках утраченого часу”. Усі наведені варіанти інтерпретації твору М. Пруста, часто прямо протилежні у своїх методологічних підходах, демонструють помітну узгодженість у тому, що саме центр естетичних, мистецьких ідей у ньому розглядається як головний, визначальний для твору і творчості цього митця в цілому. Обґрунтування цієї тези прустознавці шукають як в унікальності особистості письменника, так і в характері продукованого ним тексту. Найчастіше у прустознавчих дослідженнях мистецька проблематика постає компонентом спроб критиків і теоретиків літератури визначити природу письма чи творчої уяви Пруста (М. Бардеш, Ж.-І. Тадьє, Ж.-П. Рішар, М. Бютор, Ж. Казо, Ж. Батай), рідше – жанрову типологію його роману (Е. Р. Курціус, А. Компаньйон, Р. Фернандез). Превалююча роль мистецької ідеї підкреслюється також в аналізі естетичних і метафізичних поглядів письменника (Р. де Шанталь, Дж. Н. Меґі, Е. Фізер, А. Віаль), його творчої долі (Л.Берсані, Ж. де Дісбах, П. Нікрог) або визначає репрезентацію окремих тем, образів чи художніх засобів його твору (К. Бурльє, С. Каді, Ж. Міллі). Окрему систему доведення цієї ідеї пропонують нещодавні філософські потрактування “Пошуків...” (Ж. Дельоз, М. Мамардашвілі).
У цьому розділі дисертації представлено широкий діапазон підходів до інтерпретації теми мистецтва, кожен з яких по-своєму розкриває оригінальність її відображення у романі Пруста, але при цьому дисертантом зауважено превалювання біографічного та культурно-історичного (Б.Крем’є, Л. П’єр-Кен, П. Абрахам, А. Моруа та ін.) методів у першій половині ХХ століття та феноменологічних і постструктуралістських тлумачень (Ж.-П. Рішар, Ж. Пуле, Ж. Женетт, Ж.-К. Дюмосель та ін.) у другій його половині. Сучасне вивчення мистецької проблематики “Пошуків...” розгортається в напрямку визначення загальної оповідної стратегії в них, спостережень за проявом у них деяких ментальних структур творчої свідомості, виявлення художньої своєрідності роману, зокрема й через його адресованість до мистецьких проблем і форм, а також вирішення питань рецептивного та інтерпретативного характеру у світлі протистояння герменевтичного та деконструктивістського підходів до них (вектор цих досліджень заданий у працях Р. Барта, Ю.Кристевої, П. де Мана).
Окрему увагу в цьому розділі приділено потрактуванню важливих для подальшої вибудови дисертаційного дослідження ідей і понять, серед яких – думка про “Пошуки...” як роман про становлення митця, ідея “сферичної форми роману” М. Бланшо, яка увиразнює характерний для модерністського твору принцип вільного співвіднесення елементів, що його конституюють; теза Ж. Дельоза про те, що світ мистецтва є вищим світом знаків; поняття метароману та методу mise en abyme в ньому; ідея мистецтва як організуючого центру грандіозної художньої будови М.Пруста, відображена у працях Ж.-І. Тадьє та Ж. Руссе.
У другому розділі дисертації – “Теорія мистецтва та художня практика у романі Марселя Пруста “У пошуках утраченого часу” необхідність увиразнення своєрідності новаторства Пруста у вирішенні теми мистецтва та митця в романі передовсім звернула дисертанта до проблеми співвіднесення теоретичного та художнього в ньому в її епістемологічному та поетологічному аспектах (2.1.). Вона випливає з присутності у тексті “Пошуків...” концептуально сформульованої естетичної теорії автора (у “Віднайденому часі” та в деяких попередніх фрагментах твору), а також із підпорядкованості її розкриттю структурно-композиційних і семантичних аспектів твору. Огляд характеру вирішення подібної проблематики у попередніх творах письменника – незакінченому романі “Жан Сантей” та літературно-критичному трактаті “Проти Сент-Бева”, а також аналіз впливу, що справляють на нього Д. Рескін, А. Берґсон, деякі інші мислителі та митці (Т. Карлейль, Р. В. Емерсон, Ш. Бодлер, С. Малларме та ін.) доводить, що у “Пошуках...”, де неможливо роз’єднати оповідача, автора та героя, раціональне та інтуїтивне, не можна також відділяти художню тканину від теоретичних екскурсів, які хоч і значно збільшують його об’єм та іноді, здавалось би, віддаляють наратора від предмету оповіді, водночас, парадоксальним чином, слугують більшій його цілісності та логічній вмотивованості сюжетобудови (що цілком відповідає характерові модерністського письма). Має рацію сучасний прустознавець П. Баяр, який, спостерігаючи за оповідною стратегією в романі Пруста, зауважує, що теоретичні вставки безпосередньо конституюють текст “Пошуків...” і вилучити їх з нього неможливо без того, щоби не порушити, ба навіть змінити, зміст твору.
Поряд із цим теоретичні екскурси “Пошуків...” є вираженням авторського кредо, а не лише символом віри їхнього героя. Тому подальше розкриття теорії мистецтва та концепції митця і мистецького твору Марселя Пруста (2.2.) у дисертації здійснюється через аналіз насамперед його роману. В парадигмі мистецтва Пруста виокремлюються такі позиції: потрактування французьким письменником реальності та можливостей її пізнання; визначення епістемологічних функцій мистецтва і принципової відмінності артистичних істин від істин чуттєвих; пов’язана з цим своєрідність прустової концепції природи творчої уяви та особистості митця; формулювання теорії твору мистецтва як розшифрування “внутрішньої книги знаків” душі митця; метафорична природа художнього творення; концепція стилю як вираження та увічнення автентичності митця.
Марселя Пруста хвилювали не стільки онтологічні питання, скільки когітальні проблеми свідомості. Уявлення про принципи буття у нього склалися ще в молодості та особливих змін не зазнавали. В одній з ранніх критичних праць Пруст підкреслював наближеність свого потрактування реальності до метафізики Аристотеля, тому що реальність, на його переконання, не будучи ні абстракцією, ні чистою матерією, є “те, що в кожній окремій речі ховається за матерією, як сенс її форми та закон її розвитку”. Але до кінця свого життя письменник перебував у невтомному пошуці засобів пізнання реальності. Час, винесений у заголовок його багатотомної епопеї, слід розуміти як понятійний синонім істини, правди, тому що лише в такому значенні розкривається сутність “пошуків утраченого часу” Прустом. Проблема пошуку Істини для Пруста (як і для А. Берґсона) складається в проблему впокорення реальності дії духу, де з особливою гостротою постає питання про характер поєднання субстанційної сутності світу з тяглістю життєвого здійснення та про можливості людської свідомості їх пізнавати й відображати.
У процесі осягнення Істини протагоністом роману “У пошуках утраченого часу” особливу роль відіграє досвід вражень і відчуттів, адже сферою єдиної приступної для кожного реальності автор уважає лише сферу власного відчуття. Звертаючись до типології вражень у Пруста, дисертант звертає увагу на відмінність загальноприйнятого потрактування цього поняття й оригінального авторського його розуміння, яке передбачає моменти відкриття людській свідомості об’єктивної природи буття. Останні в мові письменника дістають назви особливих, чистих вражень, impressions privilégiées або трансцендентних переживань, а також позначаються в романі термінами les réminiscences, les impressions initiatiques, les instants profonds (випадок із тістечком мадлен чи дзеленчанням ложечки у вітальні Германтів). Саме вони відкривають героєві істинну природу реальності, яка під цим кутом зору постає деяким внутрішньо відчутим індивідом зв’язком між його одномоментними реальними почуттями у теперішньому і спогадами про ідентичні, схожі переживання в минулому. Їх головною характеристикою є те, що вони збуджують його творчу уяву способом регенеруючої апеляції актуального враження до аналогічного відчуття в минулому, а також їхня постійна рухливість у полі життєвого самоздійснення творчої свідомості. З огляду на це у дисертації підкреслюється, що М. Пруст розрізняє два види уяви – репродуктивну, що слідує формам наявної зовнішньої реальності, маючи здатність подвоювати її, та творчу, яка породжує новий світ матеріальних форм, актуалізуючи дійсну реальність буття, що лише їй виявляється приступною. Як мислителя та митця остання його цікавить незрівнянно більше першої, тому що лише вона дозволяє інтуїтивно пізнавати засновки реального і матеріалізовувати їх мовою мистецтва. М. Пруст розглядає les impressions initiatiques як знаки тих метафізичних законів та ідей, що потребують розшифрування та відображення, без чого шлях до відкриття істинного не може бути завершеним. Для цього таке переживання, відчуття, враження потрібно вивести з мороку індивідуального психічного життя та перетворити у духовний еквівалент. Унікальність мистецтва, за Прустом, якраз і полягає в тому, що воно здатне вирішити це завдання, оскільки органічно суміщає в собі духовне з матеріальним і загальне з індивідуальним. Теорія мистецтва М. Пруста, вкладена в уста оповідача його роману в останній книзі циклу, будується на тезі про те, що лише мистецтво дозволяє людині вихопитися за межі її власного існування та емпіричного життєвого досвіду, піднестися над марним і несуттєвим, долучитися до істинного, вічного через відкриття універсального в собі. Звідси походить і його переконання в тому, що “єдине життя, життя, зрештою, відкрите і з’ясоване, а отже, єдине життя, прожите реально, – є література”.
Отже, дисертант акцентує на тому, що найважливішою функцією мистецтва Марсель Пруст уважає висвітлення основних життєвих сутностей, яке виявляється можливим лише через заглиблення у нетрі індивідуальної свідомості й напруження творчої уяви. Самий творчий процес пізнання письменник презентує в образі внутрішньої книги незнайомих знаків, яку кожна людина носить у собі та може прочитати її, а точніше – розшифрувати її знаки, лише самостійно, у творчому акті, в межах якого її ніхто не може заступити. Ця робота, на думку Пруста, потребує від неї всієї самовідданності, щирості й максимального напруження духовних сил, тому він часто викладає свої роздуми про мистецтво у термінах моральної філософії та релігії.
У дисертації також зауважено, що зазначена ідея позачасових сутностей справила вплив і на оформлення прустової концепції митця. Адже, якщо на початку своєї творчості письменник погоджувався з думкою про співіснування у кожній творчій особистості тривіального індивіда та геніального, неповторного митця, то в “Пошуках...”, розмірковуючи про долю композитора Вентейля, він доходить висновку, що всі визначні митці якось перетинаються один з одним і представляють різні, іноді протилежні, аспекти єдиного творчого первня, який живе стільки, скільки існує людство. Проте загалом роздуми Пруста про творчу сутність митця вбирають у себе як уявлення про універсальність творчого первня, присутнього в кожній мистецькій натурі, так і оригінальність кожної особистості, що з усією наочністю проявляється в розмаїтті стилів і форм у мистецтві. Пруст щоразу підкреслює, що виявляти засновки реальності мистецтво спроможне лише через відображення неповторності індивідуального переживання цих універсальних буттєвих сутностей, яке в його термінології позначається поняттям vidi – “видива, візії”. За такого погляду на природу мистецтва предмет зображення у художньому творі втрачає визначальне значення, і головним у ньому стає автентичність передання сприйняття світу митцем, що втілюється в особливій стилістиці його творінь. Критерієм якості у мистецтві Пруст тому вважає суб’єктивний первень, самобутність митця, закарбовану в його індивідуальному стилі.
У теорії стилю французького письменника дисертант виокремлює тезу про метафоричність мистецтва. У “Пошуках...” думка автора рухається від концепції метафоричності людського мислення до ідеї про метафоричність мистецтва, про мистецтво як метафору Істини та роман як ряд розгорнутих метафор. З огляду на вагомість і оригінальність теорії метафори Пруста, її вивченню у дисертації відведено окремий підрозділ – “Специфіка метафори в “суб’єктивній епопеї” М. Пруста” (2.3.). В ньому підкреслено, що метафора у Пруста означає не стільки улюблений троп письменника, до якого він часто вдається у своїй прозі, скільки поняття теоретичного когнітивного мислення, що не лише формує уявлення про річ, але, що найголовніше, визначає засоби мислення про неї і, в кінцевому підсумку, стає чи не єдино можливим позначенням приступної людській свідомості істини. Моделюючу роль метафори Пруст вбачає в тому, що оповідач його роману називає “співвідношеннями”, “зв’язками” (rapports), сутність яких він установлює поза часом між інстинктивно зближеними або й ототожненими окремими явищами часового підпорядкування (у минулому й теперішньому), а також “зв’язками бачення” (rapports de vision), які виявляють аналогії в межах життєвого (а надто мистецького) відтворення свідомості. Отже, метафори стають ключами до пізнання духовної сутності творця.
З опорою на методологію сучасного інтерактивного аналізу метафори, введену Айвором Річардсом та розвинену Максом Блеком, у дисертації проаналізовано деякі “класичні” метафори роману “У пошуках утраченого часу” (марини Ельстіра, заквітчаний глід, “внутрішня книга знаків”). Здійснене дослідження вказує на те, що за своєю природою метафори у прозі Пруста мають як часове, так і просторове (тісно пов’язане з психологією) походження і зроджуються на перехресті загальноприйнятих і особистих асоціацій автора. Показово, що прустові метафори, будучи відображенням унікальної уяви французького письменника, зокрема його внутрішнього світу, сповненого естетичних референцій, дуже часто мають культурне, мистецьке походження й підтекст.
Деякі з них розглядаються також у наступному, третьому розділі дисертації – “Роман пошуків покликання митця”, що присвячений аналізові втілення естетико-теоретичних ідей М.Пруста в художній тканині його роману “У пошуках утраченого часу”. Своєрідність цього твору увиразнюється в порівнянні з класичними взірцями (романом виховання, романом-біографією, романом про мистецтво), на які М. Пруст почасти орієнтувався під час його написання, водночас у цілому послуговуючись новітніми принципами художнього творення. Дисертант звертає увагу на те, що художня організація “Пошуків...”, яка підпорядкована специфіці відображення свідомості та стихійної пам’яті героя, великою мірою визначається також тим, що це – свідомість потенційного митця. З огляду на це у розділі доводиться теза про важливість такого сюжетотворчого принципу в романі, як відображення процесів усвідомлення індивідом свого життєвого покликання у мистецтві й творчого становлення митця. На доказ цієї думки дисертант прослідковує співвіднесення композиції роману Пруста зі своєрідністю потрактування автором проблем мистецтва і творчої діяльності. Це, крім іншого, засвідчує також особливу дифузність художнього і теоретичного дискурсу в його творі (див. § 1 розділу 2).
Поряд із головними конституюючими елементами цього художнього комплексу – основоположною сюжетною лінією пошуку героєм свого мистецького покликання, теоретико-художнім симбіозом естетичних ідей та образів, превалюванням мистецького дискурсу у світоглядній системі героя та, відповідно, тексті “Пошуків...”, визначальною структурно-семантичною роллю образів митців-“світочів” у ньому – дисертантом виокремлюється й низка опосередкованих указівок на непересічну роль теми мистецтва у романі та новаторство її репрезентації в ньому. У дисертації вони прослідковуються на рівні образної системи роману та у зрізі структурно-семантичної ролі ідеї синтезу мистецтв у ньому, зокрема її проявів у його стильовій оригінальності й архітектонічній будові.
Художнє новаторство Пруста-письменника дисертантом вивчається й на рівні структурної координації мистецьких мотивів у “Пошуках...” (3.1.). Серед них провідними називаються дві тісно сплетені між собою лінії роману – пошуків протагоністом свого покликання в житті та його входження у світ, “пробивання до справжньої реальності”, за посередництвом мистецтва і митців. Але поряд із цими основними вирізнено і низку інших мотивів, що з певною постійністю з’являються у “Пошуках...”: роздуми про спроможність мистецтва боротися з часом і відображати Істину; кардинальна відмінність соціальної та творчої іпостасі митця; єдино можливе увічнення душі творця в неповторній стилістиці його художньої мови і т. ін. Структурно-семантичний аналіз роману виокремлює в ньому постійний (хоча попервах лише фрагментарно позначений у тексті) мотив бажання героя стати письменником; притаманний героєві естетизуючий погляд на світ, його ґрунтовне знайомство з найрізноманітнішими витворами мистецтва, зрештою, надзвичайне мистецьке оточення, що супроводжує його впродовж усього життя, адже його доля виявляється сплетеною з долями багатьох визначних тогочасних митців.
Лінія пізнання героєм світу в аспекті мистецької проблематики, на думку дисертанта, у тексті “Пошуків...” реалізується насамперед через сюжетний розвій теми власної творчості протагоніста (зокрема етюду про танок Мартенвільських шпилів), а також науки, яку дають йому зустрічі з письменником Берґоттом, художником Ельстіром, композитором Вентейлем та акторською майстерністю актриси Берми. Кожен із митців-“світочів” роману Пруста посідає певне місце в історії пошуку героєм свого мистецького покликання, але при цьому позначений самобутністю, наділений цілком самостійною творчою долею та історією життя, яка пов’язується з певним комплексом естетико-теоретичних проблем, що прослідковуються Прустом у романі. Тому в дисертації вивченню конституюючої ролі образів митців-“світочів” у романі Пруста (3.2.) відведено окремий підрозділ. Загальна стратегія побудови сюжету в “Пошуках...” дисертантом оцінюється в аспекті властивої Прусту схильності рухатися в глиб будь-якої проблеми, що ним розв’язується. Це дозволяє довести, що, хоча деякі мотиви історій згаданих вище митців перегукуються, у тексті роману нема випадковостей і тавтологій, оскільки в ньому все підпорядковано інтенсивному розгортанню вихідних тез і, отже, є необхідним компонентом художньої цілісності багатотомного роману.
Берґотт зображений у перспективі майбутнього письменництва героя як його духовний батько (3.2.1. Теорія читання Марселя Пруста та роль Берґотта у становленні його героя). Він стає одним із перших наставників героя в науці пізнання природи реальності та проявів у ній краси, іноді він зображений і як посередник між героєм та реальністю (зокрема в історії першого кохання героя). Лінія Берґотта вводить й інші теми роману: взаємозв’язку митця й середовища; співвідношення усного й писемного стилів мовлення і переваг письма; ролі мистецтва у боротьбі людини з часом. На особливу увагу заслуговує теорія читання Пруста, викладена в романі у розповіді героя про своєрідність сприйняття ним книг Берґотта. Вона дає ключі до сприйняття твору самого Пруста і постає однією з перших у його романі теоретичних тез про сутність мистецького завоювання буття.
Ельстір відіграє в історії героя роль відкривача основ творчої діяльності – бачення та внутрішньої душі художника, їх метафоричного відтворення матеріальними засобами вибраної ним художньої мови, націленості на пошук загальних істин (3.2.2. Уроки об’єктивної краси Ельстіра). Малярство Ельстіра унаочнює ту думку про метафоричну природу мистецтва, до якої має прийти герой наприкінці твору. Ельстір зображений у “Пошуках...” також у зв’язку з доведенням Прустом ідеї про відмінність творчої та соціальної іпостасей митця, яку ілюструють й історії інших митців у романі (Берґотта, Вентейля). Йому відведено важливу роль у зародженні кохання героя до Альбертіни.
Функція Берми у процесі пошуків мистецького покликання героєм пов’язана з висвітленням ідеї про визначальну важливість особистого здійснення у мистецтві, яке вимагає “розкрилення своєї думки” і стає доступним лише тому, хто шукає в ньому власного творчого шляху (3.2.3. Театральність і музичність у свідомості та досвіді героя роману “У пошуках утраченого часу”). Сповнена психологічної глибини гра Берми стверджує також героя у думці про залежність мистецької досконалості від глибини проникнення у царину універсальних законів людської душі. І все ж театральне мистецтво Берми не може переконати Марселя в абсолютній реальності мистецтва. Цю функцію в “Пошуках...” покладено на музиканта і композитора Вентейля, який проливає світло на розв’язання “всіх істотних питань: реальности Мистецтва, Вищої Реальности, Безсмертя душі”. Історія Вентейля стає виразною ілюстрацією прустових ідей про джерела мистецтва, які б’ють із внутрішнього єства митця, лише опосердковано торкаючись області практичного й дискурсивного розуму. Над усім масивом тексту “Пошуків...”, що стосується долі Вентейля, височіють роздуми оповідача про “духовну вітчизну” митця, яка в розумінні Пруста є єдиною справжньою батьківщиною мистецтва. Зустріч з музикою Вентейля безпосередньо наближає героя роману до художньої творчості, що єдина спроможна навічно зафіксувати неповторну конфігурацію його душі.
Дисертант звертає увагу на те, що в романі Пруста переважна більшість героїв пов’язана з мистецтвом, адже їхні образи заломлюються в естетизуючій свідомості героя, яка є непорушним центром роману, здебільшого крізь призму мистецтва. Стосовно цього гравітаційного центру “Пошуків...” особливим чином вибудовується й ієрархія всіх персонажів твору (3.3.). У цій системі персонажі вибудовані не стільки згідно з їхнім зовнішнім композиційним значенням, скільки відповідно до того ідейного наголосу, який визначає внутрішній сюжет роману, цілковито співвіднесений з еволюцією мистецької свідомості його героя. У такому розрізі постають наступні щаблі цієї ієрархії: митці (куди, крім “світочів”, долучені й менш масштабні Леґранден, Скі, Морель, Рахиль і деякі інші), що справляють важливий вплив на розвиток героя та відкриття ним свого життєвого покликання; “пустоцвіти мистецтва” (це, насамперед, Шарль Сванн і барон де Шарлюс), чиї поразки в житті слугують пересторогою, втіленням тих життєвих спокус, що їх герой мусить подолати на шляху до відкриття власного художнього покликання; ті, кого можна охарактеризувати як “споживачів мистецтва” (аматори живопису, літератури, музики, які не творять мистецтво, але цікавляться ним, мають постійну потребу у зверненні до нього; серед них – герцогиня Германтська, Жільберта й Альбертіна, бабуся та матір героя), що наочно демонструють героєві всю палітру функцій мистецтва у житті; зрештою, всі інші, хто не має стосунку до мистецтва, але репрезентований у романі через мистецькі референції (Франсуаза, Жюп’єн, “ліфтер” Бальбецького готелю та ін).
Вивчення мистецького дискурсу “Пошуків...” спонукало дисертанта до аналізу специфіки його функціонування у стилі Пруста. Ось чому в дисертації зауважено, що артистична атмосфера роману твориться сповненою естетичних референцій мовою письменника, властивою йому манерою дивитися на світ крізь призму мистецтва. Стилістиці роману притаманна постійна поліфонія мистецької присутності навіть там, де йдеться про сфери, далекі від мистецтва (скажімо, в описах світського життя чи військової справи). Світовідчуття героя роману М. Пруст також відображає у спосіб інтерференції різноманітних мистецьких світів, де поряд із вигаданими письменником митцями постійно трапляються посилання на реальних артистів, чиї твори оживають на сторінках роману в алюзіях і цитатах, у метафоричній репрезентації письменником світобачення свого героя через його зближення з відомими мистецькими образами і формами.
З огляду на це 4 розділ дисертаційного дослідження присвячений проблемі “Синтезу мистецтв і його ролі у композиційно-стильовому оформленні роману “У пошуках утраченого часу”. Тяжіння до синтетичності є характерною рисою художнього мислення французького письменника: воно виразно представлене як у способі доведення ним окремих ідей, прагненні досягти універсальних висновків і завершених художніх форм, так і в мовній стихії його роману. Тому поліфонічність і синтетична зв’язність мистецьких явищ у “Пошуках...” є наслідком не стільки слідування традиції та літературній моді (хоча тут можна зауважити, наприклад, зв’язок із символістськими ідеями єдності, універсальності, відповідностей, синтетичності нового мистецтва, висунутими Ш. Бодлером, С. Малларме, Р. Ваґнером), скільки властивому Прустові баченню реальності, що виявляє єдність світу через відкриття аналогій і кореляцій між окремими артистичними та життєвими явищами.
Оригінальність синтетичної репрезентації у “Пошуках...” різноманітних видів мистецтва, на думку дисертанта, полягає в тому, що, з одного боку, вони постають тут як складові життєвого досвіду героя і мають важливе значення у віднайденні ним свого художнього покликання, а з іншого – представляють у романі той узагальнений образ мистецтва, який є ідеалом автора. Становлення його окремих аспектів відображає еволюція свідомості героя його роману, увінчуючись теоретичними викладками “Віднайденого часу”. Крім того, синтетичні тенденції активно і своєрідно проявляються у формі та стилістиці роману Пруста. Їх характерними проявами є поєднання теорії та поетичності в романі, насиченість тексту розмаїтими алюзіями та цитаціями, його гармонізація введенням системи порівнянь, паралельних ліній, симетричних образів, повторів, яка будується не на екстенсивній основі, а за принципом поглиблення мотиву, та ін.
Художнє новаторство реалізації Прустом у романі ідеї синтезу мистецтв прослідковується в дисертації на прикладах “перекодування” (відтворення одного виду мистецтва через інші різновиди мистецтва, одного митця через зіставлення його з іншими творцями, репрезентація якого-небудь життєвого явища через ансамбль мистецьких паралелей тощо); повторів (кохання героя до трьох жінок, лінії Сванна та Марселя і под.); інтертекстуальності (що її в цьому контексті дисертант розглядає як різновид “перекодування”) в таких її проявах, як мистецькі інтерполяції в його тексті, деякі алюзії та цитування в ньому. Відповідно до поставлених у дослідженні завдань аналіз проведено в ракурсі структурно-композиційних і тематичних характеристик роману, а не власне лінгвістичного його аспекту. Він свідчить про те, що синтетичність у романі Пруста має органічне походження і не є наслідком звичайного поєднання, згрупування чи повторів тематичних ліній або симетричних образів. При цьому дисертант зазначає, що феномен “перекодування” у “Пошуках...” передусім зумовлений інтегральністю творчої свідомості їхнього творця, тоді як паралелізм і тавтологічність у них часто виявляють свідоме прагнення романіста надати якомога більшої цілісності своєму творові.
Окрему увагу в цьому дисертаційному дослідженні приділено тому факту, що в романі кожен вид мистецтва, крім належності до універсального поля творчості людського духу взагалі, має і своєрідні функції, які розподіляються таким чином, що лише скріплюють його зв’язок з іншими мистецькими феноменами і закладають основи єдності твору Пруста. Архітектура, музика, театр, живопис, література та деякі інші види мистецтва – кожен по-своєму – позначають манеру художнього творення Пруста у “Пошуках...”, розмаїто і щедро представлені у тексті й структурі його роману. Проте у цьому розділі дисертації вони розглядаються лише в зв’язку з увиразненням своєрідності проявів ідеї синтетичності на формальному і стильовому рівнях “Пошуків...”. Архітектура дає ідею гармонійної цілісності мистецького твору і найчастіше пов’язується з можливістю у мистецтві монументально фіксувати автентичне відчуття-переживання життя. Архітектурна тематика дуже широко задіяна на ілюстративному рівні тексту, а також у композиційній побудові роману.
Музика в “Пошуках...” якнайтісніше пов’язується з темою вічності, а також із теорією мистецького транскрибування душі за допомоги художнього твору. Їй присвячено найрозлогіші відступи-роздуми у романі. Орієнтація на музичну архітектоніку – плинну, рухливу, динамічну і водночас підпорядковану чітким законам гармонії, ритмам, пропорціям і тональності – певним чином допомагає письменникові зняти в романі конфлікт між сенсуалістичними, релятивістськими його поглядами і прагненням надати раціонального усвідомлення своєму життєвому досвіду. Важливу роль музичні образи відіграють і в композиції твору, що базується на системі лейтмотивів, а також у композиційному принципі контрапункту.
Живопис у романі Пруста представлений майже так само широко та багатофукціонально, як і музика. Автор постійно демонструє свою обізнаність з історією малярства, вдається до контекстних порівнянь та алюзій. Дискурс живопису широко задіяний у романі в конституюванні метафор, в оформленні теоретичних тез твору (найвиразнішим прикладом цього є роль картини Вермеера “Вид Дельфта”). Не можна обминути увагою й той факт, що Пруст був письменником, наділеним надзвичайно чутливим і гострим зором, умів передавати в живописно-пластичному образі своєрідність оригінального бачення світу, що, як неодноразово зауважувалося прустознавцями, зближає його манеру з творчістю художників-імпресіоністів, Ж. Тернера та ін. Синтетичність стилю Пруста не в останню чергу визначається симбіозом живописного, імпресіоністичного первня у ньому з раціоналізмом та аналітичністю.
Літературні моделі та алюзії створюють у романі Пруста необхідне тло для вияскравлення особистої письменницької концепції героя. У цьому розділі дисертації виявилося доречним звернення до аналізу уривка із псевдощоденника Едмона Гонкура, що вміщений на початку “Віднайденого часу” і є виразним прикладом інтертексту в “Пошуках...”. Своєрідність його введення у синтетичну цілість роману демонструє віртуозність Пруста-стиліста, так само як і інтегруючі можливості модерністської форми твору.
У дисертації звернено увагу також на те, що прагнення Пруста надати своєму романові довершеної естетичної єдності зумовило його зосередженість на формотворчих принципах гармонізації тексту. Основні моделі, на які зорієнтовано архітектоніку роману, також інспіровані авторові кількома видами мистецтва. З-поміж них дисертант вирізняє архітектурні зразки готичного собору, розети та будівельного ансамблю, музичні форми сонати й симфонії, а також органічні образи хризаліди й зернини, що хоча прямо не співвідносяться з мистецтвом, все ж пов’язані з ним певними інтертекстуальними перегуками.
У Висновках узагальнено результати проведеного дослідження та наголошено, що вивчення специфіки відображення Марселем Прустом мистецьких феноменів у його романі “У пошуках утраченого часу” сприяє глибшому розумінню характеру художнього усвідомлення проблем мистецтва і творчості французьким романом минулого і нинішнього століть.
У висновках також підкреслено, що важлива роль, яка відводиться роману Пруста в історії світової літератури, зумовлена не лише новаторськими відкриттями романіста у сферах психології, наратології та літературної форми, а й специфікою потрактування ним мистецької проблематики. Без урахування останнього неможливо вповні поцінувати художнє новаторство роману “У пошуках утраченого часу”.
Вивчення епістемологічних і поетологічних аспектів репрезентації мистецької тематики в романі Пруста уможливлює висновок про їхню важливу, а то й визначальну роль у конституюванні теоретичних, сюжетотворчих, композиційних, архітектонічних, стильових його особливостей. Зважаючи на багатофункціональність прояву у “Пошуках...” теми мистецтва і митця, дисертант уважає, що дослідження цієї проблеми може бути ефективним і результативним лише за умови комплексного вивчення складових мистецького дискурсу в ньому.
Лише полікритичний аналіз “Пошуків...” у ракурсі мистецької проблематики дозволяє належно витлумачити такі чинники їхньої художньої оригінальності, як взаємопроникнення теоретичного і художнього дискурсів у тексті твору, пріоритетна увага автора до проблем і потенцій художнього творення, цілковите підпорядкування складної сюжетної канви роману відображенню “топології шляху” людської свідомості до відкриття нею можливості самовизначення у творчому процесі та мистецькій діяльності.
Розгляд специфіки репрезентації тематики мистецтва та митця у “Пошуках...” підтвердив визначальність у прустовій художній уяві тяжіння до протиставлення поверхні та глибини, часткового й цілісного, раціонального та інтуїтивного. Він також засвідчив властиву їй схильність до естетизації сприйняття реальності, виявивши її закоріненість у метафізичних поглядах письменника, зокрема в тому, що мистецтво є єдиним доступним індивіду засобом відображення пізнаних ним таємниць сущого, а отже, засобом істинного спілкування між людьми. Самобутність vidi Пруста проявляється також в інтертекстуальній насиченості “Пошуків...” мистецькими алюзіями, естетичній витонченості їхньої стилістики, особливій метафоричності художньої мови автора, аналітизмі й синтетичності його мислення.
Аналіз функціонування мистецької тематики в романі Пруста приводить також до значного переосмислення його сюжетобудови, структури, системи образів. Модерністську сферичну форму “Пошуків...”, центром якої є унікальна творча свідомість митця, необхідно співвідносити з прагненням романіста передати сам процес художнього пізнання в усій його внутрішній суперечливості. А персонажі роману дотично до цього центру неуникно набирають додаткових значень і вибудовуються в нову ієрархічну систему згідно з тією роллю, яку вони відіграють у внутрішній біографії протагоніста як майбутнього митця.
Визначення стильової оригінальності “Пошуків...” також засновується на вивченні мистецького контексту роману, який активно формує його стильову оригінальність у таких її проявах, як синтетичність і артистизм мови Пруста, розмаїття мистецької присутності у творах письменника. Його необхідно враховувати і під час вивчення структури романної епопеї Пруста, адже з мистецького дискурсу письменник черпав моделі архітектонічного оформлення свого роману, з-посеред яких вирізняються образи роману-собору та роману-симфонії.
Окреслення ролі роману “У пошуках утраченого часу” в літературному процесі ХХ і ХХІ століть має обов’язково враховувати оригінальність потрактування в ньому мистецької тематики, оскільки твір Пруста безумовно пов’язаний з такими пріоритетними у сучасному французькому романі явищами, як поширеність мистецької тематики, підвищений інтерес романістів до пошуку нових художніх засобів відображення специфіки творчої свідомості й процесів творення. Вплив М. Пруста відчувається в переконанні багатьох сучасних митців у тому, що лише особистісний ракурс світобачення є вартим творчого увічнення. Це має своїм наслідком відображені в сучасній романістиці наполегливі шукання авторів самовираження у стилі, мові й формі своїх творів, психологізацію та інтеріоризацію оповіді, превалюючий інтерес до наратологічних і формальних аспектів романного жанру (Новий роман, Новий Новий роман, Д. Мартен, П. Модіано та ін.).
|
