УДОСКОНАЛЕННЯ МЕХАНІЗМІВ ДЕРЖАВНОГО РЕГУЛЮВАННЯ КОНКУРЕНТОСПРОМОЖНІСТЮ АПК УКРАЇНИ Автореферат

У вступі розкрито актуальність обраної теми, визначено напрями, мету й завдання дослідження, сформульовано його наукову новизну; встановлено практичну цінність одержаних результатів; наведено дані щодо апробації результатів та їх опублікування.

У першому розділі – «Теоретико-методологічні засади державного регулювання розвитку підприємств АПК у конкурентному середовищі» – розглянуто передумови державного регулювання конкурентоспроможності АПК, що потребує дослідження особливостей аграрної політики, її інституціонального забезпечення та інструментарію реалізації.

Особливістю аграрної сфери АПК як системоутворювального елемента АПК є її залежність від державної протекції і підтримки. Тому державна політика, що забезпечує конкурентоспроможність аграрного сектора в усіх її проявах, може розглядатись як конкурентна політика АПК.

З погляду досліджень перспектив зростання економіки аграрного сектору як частини АПК саме врахування соціальної форми руху матерії спричиняє необхідність поправки методологічних підходів до досліджень з урахуванням економічних інтересів суб’єктів АПК, сільської громади з її особливими запитами щодо умов відтворення робочої сили на селі.

Поняття АПК визначає його мету: виробництво продуктів харчування, тому найважливішою комплексоутворювальною ознакою АПК є використання як засобу виробництва землі, а основною ланкою, що пов’язує суб’єктів АПК, є землеробство. Сільське господарство, а також галузі, що переробляють його продукцію, є монопольними постачальниками готового продукту, який виробляється із сільськогосподарської сировини, на ринок. Жодна із цих галузей не може бути замінена у виконанні своїх функцій, тому саме вони є складовими комплексоутворювального ядра АПК. За цією ознакою цілком логічно розглядати агропродовольчу сферу регіону як кластер.

Побудова прогресивного механізму регулювання аграрного сектора спирається на комплексне вирішення інноваційного процесу в рамках державної конкурентної політики як такого, що торкається економічної, політичної, соціальної, історичної, ідеологічної сфери українського суспільства. Тому системний підхід у державній політиці має втілитись у довготривалій стратегії інноваційного розвитку як складовій стратегії розвитку держави.

У сучасних умовах перспективною формою просування результатів НДДКР у господарський обіг є розробка програм і стимулів науково-технологічного партнерства між державними структурами в академічному, галузевому й освітянському секторах науки та аграрними підприємствами; суб’єктами такої взаємодії можуть бути регіональні центри координації науково-практичних розробок як складова кластерних утворень.

Пошук шляхів узгодження суперечливих інтересів у процесі функціонування АПК, забезпечення адаптивності системи до зовнішніх впливів потребує поєднання двох можливих напрямів – створення стратегії включення українського АПК у глобальне середовище та реалізації принципів прогресивного економічного механізму, метою якого є гармонізація діяльності АПК у природі і суспільстві.

У сучасних умовах простежується суперечливість регіонального розвитку і кластерної концепції, тому існує нагальна необхідність обґрунтування механізмів державного регулювання діяльності АПК у межах регіонів та кластерів. Мова йде про функції державного управління, здійснення яких забезпечить реалізацію конкурентної політики й досягнення місії агропромислових кластерів. Цьому передує створення інституціональних умов, які дали б регіонам змогу повністю реалізувати наявний у них потенціал, максимально збільшити їхній внесок у національну економіку, здобути конкурентні переваги на світових ринках.

У результаті при побудові стратегії розвитку АПК і реалізації конкурентної політики сферою її здійснення є сукупність механізмів державного регулювання у різних сферах, предметом державного управління є територія, об'єкт визначається як АПК-кластер, в основі якого лежить територіальний агропромисловий комплекс.

Конкурентна політика у сфері АПК передбачає наявність активної наступальної маркетингової стратегії. У контексті дослідження маркетинг розглянуто як метод формування державної конкурентної політики. Система державного управління належить до складних імовірнісних систем з людиною в центрі, тобто являє собою складну соціально-економічну систему. Предметну специфіку маркетингу як галузі соціально-філософського знання формує те, що у центрі його стоїть людина як суб’єкт задоволення власних потреб, а не об’єкт управлінської чи виробничої діяльності. Маркетингова парадигма орієнтує державне управління не просто на задоволення потреб громадян, а на детальне вивчення цих потреб у всій складності інтересів соціальних суб’єктів і соціальних детермінант їх поведінки.

Конкурентоспроможність АПК визначається, зокрема, якістю маркетингу територій, і насамперед маркетингу регіонів. Маркетингова ж парадигма управління відповідає суб’єкт-суб’єктній парадигмі державного управління. Тому на цьому етапі дослідження доходимо таких висновків: суб’єктами державного управління у маркетинговій парадигмі є, з одного боку, вищий рівень виконавчої влади, галузеві центральні органи виконавчої влади, місцеві органи державного управління та окремі державні установи, з іншого – громадяни, підприємці–суб'єкти АПК , органи місцевого самоврядування тощо.

Формування та реалізація маркетингових стратегій у державному управління дає змогу дійти висновку: процедури маркетингу є інструментами формування державної конкурентної політики АПК так само, як і ринкових стратегій окремих АПК-кластерів.

Аналіз функцій державного регулювання конкурентоспроможності підприємств АПК дає змогу стверджувати, що основні регулятивні впливи здійснюються з боку центральних органів влади, що звужує можливості впливу регіональних та місцевих рівнів державного управління на розвиток АПК. Цьому сприяє централізація бюджетної системи і нестача власних коштів у суб'єктів АПК для здійснення регулятивних заходів. Забезпечення реалізації конкурентної політики в галузі державного управління потребує специфічної міжгалузевої координації функцій державного управління.

Тенденції подальшої регіоналізації у світовому порядку вимагають підсилення функції території та регіону як суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності, що можуть забезпечити високий рівень компетенції та якість державно-управлінських послуг, які надаються на регіональному рівні суб'єктам АПК.

Методологічним засобом забезпечення цих завдань є міжгалузеве (функціональне) управління, в процесі якого органи міжгалузевого управління наділені надвідомчими (міжгалузевими, функціональними) повноваженнями. При цьому надвідомча координація має функціональний характер – обмежена конкретними функціями.

Функції міжгалузевої координації, забезпечення пріоритетів у конкурентній політиці АПК може виконувати департамент при обласних державних адміністраціях. Спеціалісти департаменту повинні володіти всіма необхідними інструментами маркетингового аналізу АПК-кластерів (SWOT-аналіз, аналіз і вибір цільових ринків).

Складність і розгалуженість АПК спонукає до необхідності формування в межах національної інноваційної системи також і інноваційної системи АПК. У всій множині своєї взаємодії суб’єкт та об’єкт інноваційного процесу в агропромисловому комплексі повинні утворювати специфічну сферу взаємодії, яка реалізується за допомогою економічних механізмів регулювання і є по суті інноваційною системою АПК. У науковій літературі таку категорію пов’язують із пошуками шляхів результативних та ефективних управлінських впливів на інноваційний процес, можливості його моніторингу та оцінювання.

Інноваційну систему АПК визначено як узгоджену цілісність фінансових, економічних, правових, соціальних, науково-технічних інформаційних інститутів, а також організацій, підприємств, елементів інноваційної інфраструктури, які підтримують комунікативні зв’язки з метою забезпечення стійкого проходження інноваційних процесів на підприємствах АПК. При цьому досвід інноваційної системи США як найбільш ефективної у світі переконує, що інституціональним ядром інноваційної системи є великі фірми та корпорації.

Прогресивний механізм за рахунок притаманних йому ознак покликаний перетворити прибуток в економічній діяльності суб’єктів ринкового середовища, зокрема суб’єктів АПК, із самодостатньої мети на засіб підвищення добробуту селянства та гармонізації інтересів суб’єктів різних сфер АПК, відновлення природних багатств землі.

За таких умов подолання негативних реалій спекулятивної економіки, повернення фінансових потоків у реальний сектор має ґрунтуватись на оновленому механізмі державного регулювання інноваційного відтворення в АПК, а відтак, і механізмі управління самими підприємствами АПК.

Іншим, не менш важливим, чинником такого механізму є його фінансове забезпечення. Досвід розвинених країн доводить, що системна допомога – це не обов'язково гроші, потрібен механізм, який би сприяв роботі, стимулював.

У другому розділі – «Аналіз конкурентної політики агропромислового комплексу України на глобальних економічних ринках» – визначено, що найактуальнішою в розвитку вітчизняного АПК постає проблема реалізації конкурентних стратегій підприємств АПК у контексті підвищення конкурентоспроможності регіонів чи окремих АПК-кластерів та їх інвестиційної привабливості.

Проблема інтеграції України у світовий товарний ринок сільськогосподарської продукції полягає у суперечності між фактичною інноваційною спрямованістю світового аграрного виробництва, що впливає на попит і пропозицію в аграрній сфері, і практичною відсутністю інноваційного середовища в аграрній сфері України. Тому передумовою формування сучасної конкурентної політики в АПК є поєднання інтелектуального, інформаційного, організаційного ресурсу організації (території, регіону, кластера) і свідомої конкурентної стратегії, реалізація якої пов'язана, зокрема, з усуненням протидії оновленню. Подолання протидії пов'язане з реалізацією комплексу запланованих заходів і відповідних функцій державного управління.

Забезпечення ефективного використання територіального ресурсу, інструменту планування території при формуванні стратегії соціально-економічного розвитку АПК регіонів на сьогодні залишається актуальною проблемою та невикористаним резервом на шляху оптимізації територіальної організації суспільства.

Ураховуючи світові тенденції та європейський досвід, делегування окремих повноважень управлінь агропромислового розвитку на місцях щодо регулювання аграрного сектора самоврядним галузевим та міжгалузевим об'єднанням є актуальною тенденцією сьогодення. Запровадження кластерного підходу в державному регулюванні розвитку аграрного сектора, оскільки кластерна культура взаємовідносин стає формою виживання регіональної та національної економіки, є основою реформування систем управління. Кластерна організація господарства як цілого дає можливість у декілька разів перевищити просту суму результативності галузей, при цьому наявний синергетичний ефект. Однією з функцій органів влади на регіональному рівні є виявлення напрямів у регіональній економіці підприємств – локомотивів розвитку, потенційно можливих кластерів, що дають змогу нелінійно збільшувати ефективність господарювання. Така модель розвитку, в основі якої лежить управління інтересами суб'єктів господарювання АПК, у межах кластера з метою досягнення оптимального конкурентного статусу окремих суб'єктів АПК, має ознаки синергетично-інноваційної моделі розвитку, а отже, і конкурентної політики. Інноваційний процес в Україні, насамперед фінансові механізми, що його супроводжують, потребують застосування мобілізаційних підходів. У масштабах держави – це зосередження ресурсів на стратегічних напрямках розвитку, в масштабах підприємства – всіляке підтримання та закріплення економічного інтересу підприємця стосовно сталого розвитку.

У цьому контексті слід зробити застереження щодо того, що глобалізація в розвиткові економіки аграрного сектора окремої держави може сприяти делегуванню повноважень з визначення загальнодержавної стратегії розвитку АПК на загальнодержавний рівень за умов формування складових такої стратегії на регіональному рівні з прив'язкою до територіальних АПК-кластерів.

Стратегія конкурентоспроможності регіонів реалізується шляхом створення і використання регіональних конкурентних переваг відповідно до стратегій регіонального розвитку. Конкурентоспроможність регіонів тісно пов’язана з реалізацією принципів сталого розвитку та розглядається переважно в соціальному, екологічному, знаннєвому та інноваційному контекстах.

Діяльність регіональних органів влади в сучасних умовах передбачає перегляд їх ролі і функцій як у національному соціально-економічному просторі, так і поза його межами, визначення нових форм і методів роботи, застосування яких приводить до появи чи посилює дію наявних регіональних конкурентних переваг.

Загальнодержавна стратегія аграрного розвитку регіонів має складатись із сукупності регіональних стратегій. Саме завдяки цьому можна сформувати стратегію входження регіону у глобальний світовий аграрний простір, де щороку посилюються дефіцити харчових продуктів. Складовою конкурентоспроможності АПК є його інвестиційна привабливість.

Структурні зміни інвестиційного потенціалу території – це не часткові уособлені зміни, а комплексні перетворення, які торкаються сфери інвестиційної привабливості території як на регіональному, національному, так і на міжнародному рівні. Головні орієнтири перебудови інвестиційного потенціалу мають бути спрямовані на посилення науково-технічного оновлення виробництва, що покращує економічний потенціал будь-якої території.

Дослідження підтвердило, що темпи зростання антимонопольної політики й темпи науково-технічного прогресу – речі практично несумісні та мають не пряму, а зворотну залежність, оскільки досконала конкуренція не сприяє інноваціям.

Україна отримала у спадок від СРСР економіку великих, потужних підприємств, економічних гігантів, які давали їй можливість на початку 1990-х рр. опинитись у перших рядах світових лідерів з різних галузей промисловості і сільського господарства. Проте в результаті реалізації Державної програми демонополізації економіки, розвитку конкуренції, яка визначила політику демонополізації як пріоритетний напрям здійснення антимонопольної політики, з цілісних майнових комплексів було виділено велику кількість самостійних підприємств. Це, безумовно, мало позитивний вплив на формування конкурентного середовища, але разом з тим країну було позбавлено можливості конкурувати на зовнішніх ринках.

Результати, отримані внаслідок здійснених реформ, свідчать, що акценти впровадженої політики демонополізації були розставлені не зовсім чітко, без урахування загальнодержавних пріоритетів збереження й укріплення конкурентної позиції України на світових ринках товарів та послуг.

Проблеми підтримки малого бізнесу дотепер залишаються надзвичайно гострими (це стосується не тільки проблеми оподаткування малого бізнесу, надходження іноземних інвестицій тощо). На сьогодні малий бізнес не вирішує проблеми інтеграції країни у світове конкурентне економічне середовище.

Як висновок слід зазначити, що конкурентна політика держави – це не стільки боротьба з порушеннями конкурентного законодавства, скільки комплекс заходів із створення ефективного конкурентного середовища в країні. З одного боку, слід створювати дійсно ринкові конкурентні умови для українського бізнес-середовища, з іншого – сприяти розвиткові й укрупненню підприємств, які найближчим часом створюватимуть можливість конкурувати на зовнішніх ринках товарів і послуг українському виробникові. Саме в цьому полягає вирішальна роль державного регулювання в процесі функціонування АПК.

Реформування організації сільськогосподарського виробництва має бути спрямоване, з одного боку, на підтримку формування і функціонування некомерційних об'єднань власників земельних ділянок з метою спільного їх обробітку та збуту продукції, з іншого – на розвиток конкурентоспроможних великотоварних інтеграційних агропромислових об'єднань, переважно на засадах кооперативного господарювання та кластерних форм територіального співробітництва. Таким чином, організаційно-функціональна модель реалізації конкурентної політики ґрунтується на тому, що кооперативне господарювання невеликих товаровиробників поєднується з кластерними формами територіального співробітництва, коли мова йде про вихід національного товаровиробника на зовнішні ринки.

В умовах загострення продовольчої кризи все більшого значення набувають можливості національного сільськогосподарського виробництва не лише забезпечити внутрішнього споживача, а і, враховуючи великі можливості країни щодо розвитку аграрного сектора створити для національного виробника умови участі в глобальних потоках продовольства.

Ринок не забезпечує достатніх механізмів управління регіональними відтворювальними процесами в умовах недосконалої конкуренції, а також з урахуванням базової ролі сільського господарства, тому держава регулює АПК з метою згладжування або зменшення негативних наслідків впливу ринкових механізмів, які визначають реалізацію довгострокових цілей розвитку економіки. Такі цілі полягають в інтеграції країни у світовий економічний простір як повноправного гравця на ринках продовольчих товарів. АПК регіонів України мають значний зовнішньоекономічний потенціал. Стратегічним напрямом інтеграції України в систему світового господарства має стати розвиток експортного потенціалу і імпортозаміщуючих виробництв на базі випуску вітчизняної конкурентоспроможної продукції. Регулятивна роль держави в цьому секторі особливо важлива в умовах перехідної економіки України, в якій ще не сформувався ефективний механізм державного регулювання. Відмінність аграрного потенціалу регіонів України, їх економіко-географічне положення, рівень розвитку регіональної економіки загалом зумовлюють регіоналізацію державного регулювання агропромислового комплексу.

Чинне на сьогодні антимонопольне (конкурентне) законодавство в галузі ціноутворення пов'язане, насамперед, із заходами, спрямованими на захист інтересів покупців від монопольної влади виробників-продавців стосовно встановлення необґрунтовано високих ринкових цін на продукцію. Разом з тим, існують не менш актуальні проблеми регулювання монопсоній в АПК. Проблема криється у монопсонічно низькій ціні, якою, виходячи з вітчизняних реалій на первинному аграрному ринку (низька рентабельність і навіть збитковість на середньогалузевому рівні), можна вважати таку ціну, що не покриває собівартості закуповуваної продукції і не забезпечує її виробникові одержання нормативного прибутку на законодавчо встановленому рівні.

У третьому розділі – «Шляхи реалізації конкурентної політики та процеси державного регулювання АПК-кластерів» – доведено, що складність та нелінійність процесів інтеграції країни у глобальний простір потребують нових підходів в управлінні не лише підприємствами, а й цілими територіями. Найбільш актуальними на сьогодні з погляду ефективного подальшого розвитку є мережеві структури.

Актуальною науковою проблемою є визначення характеру інституціональної підтримки діяльності інноваційних кластерних утворень АПК з метою їх уявлення як суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності та отримання організаційного сприяння з боку органів державної влади.

У межах відповідальності держави є також і інституційне сприяння утворенню ефективних форм взаємодії суб'єктів бізнесового середовища в процесі забезпечення високоефективного виробництва, орієнтованого на експорт і такого, що визначає місце України у глобальному розподілі праці. До переліку таких виробництв, безумовно, слід зарахувати і аграрний сектор, а також переробну промисловість.

Мотивацією для утворення мережевих структур у межах економіки транзакційних витрат є їх оптимізація, а також розподіл ризиків, зменшення невизначеності бізнес-середовища, обмін нематеріальними ресурсами (інформацією, досвідом, навичками).

Формальна співпраця може розвиватись на основі попередніх неформальних відносин, а стратегічні альянси та спільне виробництво можуть безпосередньо залежати від взаємної довіри. Важливим досягненням науки стало визнання мережевої структури як окремої організаційної структури, яка відмінна від ринкової та бюрократичної структур.

Застосування її переваг лежить в основі прийняття відповідних управлінських рішень. Для цих цілей може застосовуватись не лише розрізнена фінансова й економічна інформація про стан кластера, а й результати комплексного оцінювання рівня капіталізації кластера, зокрема і з використанням консолідованих даних.

Одним з можливих механізмів діагностики характеру регіонального розвитку і виявлення факторів, що визначають бюджетну самостійність територій, є метод оцінювання активів і зобов'язань інтегрованих підприємств на основі консолідованих балансів. При цьому, на думку В. Васильєва, важливим є проведення аналізу сукупних результатів діяльності держави і приватних осіб, встановлення взаємозв'язку отриманих ресурсів з фінансовими і виробничими показниками територій, що дає можливість розглядати регіон як єдиний суб'єкт діяльності.

Такий метод оцінювання територій у динаміці, на наш погляд, може бути ефективним не лише для оцінювання інтегральної ефективності діяльності територій, а і для прийняття управлінських рішень в галузі організаційного сприяння утворенню й подальшому розвитку інноваційних кластерів.

Засобом просування інноваційних кластерів у зовнішньоекономічній діяльності є маркетингова діяльність органів державного управління та місцевого самоврядування. Розробка й упровадження принципів маркетингу в практику регіонального розвитку передбачають необхідність тісної співпраці центральних та місцевих органів державної влади, структур місцевого самоврядування, наукових організацій, підприємств та установ регіону, об'єднань громадян з метою прийняття раціональних управлінських рішень у сфері підвищення капіталізації суб'єктів кластера.

Розглянуті підходи до маркетингу території дають змогу, виходячи з особливостей формування АПК-кластерів, сформулювати основні принципи і напрями реалізації маркетингу територіальними органами державного управління. Як складова державного управління маркетинг передбачає послідовність реалізації функцій державного управління.

Територіальний комплекс маркетингу АПК-кластеру повинен, на наш погляд, включати такі блоки:

1) на етапі планування – аналіз маркетингового середовища території – пошук ринкових можливостей, SWOT-аналіз;прогноз варіантів розвитку території; – синтез можливостей АПК кластера: формулювання мети для кожної маркетингової можливості території; визначення ієрархії цілей, яких необхідно досягти при реалізації стратегії розвитку кластера;

2) на етапі мотивації – стратегічний маркетинг – визначення стратегії маркетингу АПК-кластера; сегментування і вибір цільового сегмента ринку. Саме в межах обраного ринку відбувається мотивація і підтримка підприємств–потенційних учасників ринку;

3) на етапі організації – операційний маркетинг – позиціонування АПК-кластера та ін.; розробка оперативного плану маркетингу; моніторинг поточних результатів;

4) на етапі контролю – маркетинговий контроль – розрахунок ефективності маркетингової діяльності; корекція планів маркетингу за каналами зворотного зв'язку.

Корпоративна стратегія АПК-кластера, яку розробляють його учасники за участю територіальних органів державного управління, виконує загальні функції, виконувані і будь-якими іншими стратегіями, а саме: координація дій суб'єктів АПК-кластерів в часі з метою адаптації до мінливих умов зовнішнього середовища і досягнення стійких позицій у довгостроковій перспективі (стратегічний напрям); координація дій суб'єктів на кожному етапі розвитку, спрямована на досягнення поставлених на цьому етапі цілей і завдань (оперативний напрям); обґрунтування принципів розподілу ресурсів за напрямках діяльності і, виходячи з цього, між суб'єктами АПК.

Проте, їх перелік потребує розширення стосовно: обґрунтування принципів і сфер, у яких відбувається дієве втручання (підтримка, промоція чи обмеження) з боку органів державного управління підтримкою АПК-кластерів; обґрунтування й оприлюднення сфер діяльності підприємств – суб'єктів розробки та реалізації інноваційних технологій в АПК.

При цьому загальнодержавна стратегія розвитку АПК країни має складатись із сукупності регіональних стратегій. Саме завдяки цьому можна сформувати стратегію входження країни у глобальний світовий аграрний простір, де щороку посилюються дефіцити харчових продуктів.

Концептуальний підхід до удосконалення організаційно-правових засад діяльності органів виконавчої влади в процесі реалізації конкурентної стратегії АПК полягає у запровадженні менеджменту якості державного управління на тлі синергетичного ефекту, який можливий в умовах міжгалузевої координації державного управління в процесі реалізації стратегій АПК-кластерів.

Обмежений фінансовий ресурс держави, пов'язаний із реалізацією структурної політики, повинен спрямовуватись на впровадження інноваційної моделі відтворення саме у вітчизняному АПК. Саме так має виглядати прагматична політика уряду щодо інтеграції країни у глобальний світовий аграрний простір. На сьогодні галузевий підхід до розвитку окремо сільського господарства, переробної промисловості чи сільськогосподарського машинобудування не є актуальним у руслі сучасних світових тенденцій.

В Україні поки що відсутня стратегія кластеризації регіонів, недооцінена з боку державної влади роль кластерів у забезпеченні економічного прогресу. Проте в умовах української економіки можна очікувати виникнення нових кластерів з ініціативи органів державної влади. Слід погодитись з тим, що найближчим часом важко очікувати виникнення кластерів методом об’єднання підприємств «знизу», коли ініціатива йде від самих підприємств чи науково-дослідних установ, оскільки існує брак взаємної довіри між господарюючими суб’єктами, так само, як і відсутня воля підприємств до інноваційного розвитку. Тому мова йде про втручання держави на організаційному та фінансовому рівнях.

Ключову роль у розвитку кластерів відіграє приватна ініціатива. Роль державних органів, передусім регіональних органів виконавчої влади, в реалізації кластерних ініціатив полягатиме у сприянні або створенні таких умов: 1) ініціювання розвитку «синтетичного» кластера у разі відсутності ініціатив з боку приватного сектора (проведення маркетингових досліджень, встановлення діалогу між потенційними учасниками кластерів); 2) в ініціативних кластерах – створення ефективних координаційних механізмів (наприклад, координаційні ради), що забезпечують взаємодію між потенційними учасниками кластера: виробниками, постачальниками, сервісними компаніями, науково-дослідними інститутами, вищими навчальними закладами, регулятивними органами і фінансовими інститутами; 3) формування і розвиток інфраструктури, що забезпечує для кластерного розвитку надання виробничих і складських приміщень, під'їзних шляхів, формування транспортно-логістичних вузлів, центрів підвищення кваліфікації кадрів; надання земельних ділянок з інженерними мережами та інших об'єктів, що забезпечують розвиток кластерів. На наш погляд, такі функції можуть належати органам місцевого самоврядування; 4) організація інформаційного забезпечення розвитку кластерів, що передбачає: сприяння у створенні і функціонуванні інформаційної системи для забезпечення учасників кластера необхідною інформацією (про ринки, законодавчу базу, перспективні проекти тощо); організацію і проведення конференцій, спеціалізованих виставок, семінарів, рекламно-презентаційних заходів, ознайомлювальних поїздок потенційних учасників кластера в зарубіжні країни, випуск брошур, каталогів та інших матеріалів; 5) розробка і реалізація заходів щодо стимулювання аутсорсингу великими іноземними і національними компаніями, що передбачає передачу на підряд іншим підприємствам (суб'єктам малого і середнього бізнесу) тих бізнес-функцій або частин бізнес-процесу, які підрядник може виконати краще ніж саме підприємство; 6) посилення місцевої складової в галузях, де оперують великі іноземні компанії, передбачає залучення національних виробників для постачання окремих видів продукції та послуг іноземним компаніям, які працюють в Україні, у тому числі за рахунок: формування спільних з іноземними інвесторами підприємств у допоміжній, обслуговуючій і переробній сферах із створенням умов для здійснення ними вигідних інвестицій у розвиток місцевих компаній; підвищення потенціалу малих і середніх компаній шляхом упровадження міжнародних стандартів якості, передових методів організації й управління виробництвом, у тому числі із заохоченням зусиль іноземних компаній у цій сфері; підготовки висококваліфікованих кадрів, у тому числі із залученням до цієї роботи зацікавлених іноземних інвесторів; створення умов для активного й ефективного інформаційного обміну між великими компаніями і місцевими постачальниками (інформація про місцевих підрядників для великих компаній, можливості, що надають великі національні і міжнародні компанії).

Заходи із впровадження аутсорсингу і посилення місцевої складової, що дають змогу знизити витрати виробництва і підвищують конкурентоспроможність продукції вертикально інтегрованих компаній на глобальному ринку, повинні стати частиною операційної діяльності великих компаній, а не додатковою адміністративною вимогою для них; доступ місцевих компаній до технологічного ланцюжка великих іноземних компаній дасть їм можливість підвищити конкурентоспроможність своєї продукції і послуг та в перспективі вийти і на зовнішній ринок. Подібна спеціалізація може тривати і після виснаження сировинних ресурсів (на прикладі м. Х'юстон, яке є центром нафтової промисловості, незважаючи на виснаження нафтових ресурсів декілька десятиліть тому).

При визначенні напрямів державної політики слід виходити з того, що Україна – величезна держава в центрі Європи з різноманітними природними, географічними умовами, кліматом, якістю ґрунтів, з такими, що природно склалися внаслідок минулого господарювання, відтворювальними процесами та зв'язками, замкнутими циклами у сільському господарстві. У таких умовах слід виокремити, а десь і відродити відтворювальні комплекси-кластери і забезпечити для них, особливо тих, що мають для України стратегічний характер, реалізацію режиму найбільшого державного сприяння.

Результати дослідження дають можливість сформулювати підходи до оцінювання управлінської діяльності з таких позицій: стратегічного планування, спрямованого на досягнення певних цілей у стратегічній перспективі; формування бюджетів за програмно-цільовим методом, що дає змогу забезпечити процес виконання цілей; системи менеджменту якості.