УКРАЇНСЬКА НАРОДНА БАЛАДА: естетичний аспект

summary

У “Вступі” до дисертації подано загальну характеристику стану вивчення проблеми в українській фольклористиці, її актуальність, сформульовано мету і завдання дослідження, з’ясовано наукову новизну, вказано теоретичне та практичне значення одержаних результатів роботи та форми її апробації. У вступі окреслено методологію дисертації та методи, за допомогою яких опрацьовано аналізований матеріал.

Перший розділ “Українське баладознавство: історико-теоретичний аспект” присвячено огляду джерел та історіографії поставленої проблеми.

У підрозділі 1.1. “Огляд джерел” з’ясовано головні етапи фіксації української народної балади та історію її видання. Дисертант зазначає, що незважаючи на перші записи баладних текстів, які припадають на середину  XVI ст., про їх систематичне збирання й публікування можна говорити  починаючи з XIX ст. Помітну роль у цьому контексті відіграв збірник М. Максимовича “Малороссийские народные песни” (1827). Тут не тільки опубліковано популярні на той час балади про Лимерівну і Бондарівну, а й подано естетичну оцінку народної творчості, яка у XX–XXI ст. оформилася у наукову проблему зі своїм предметом та методологією.

Надалі тексти балад стають невід’ємною складовою відомих збірок XIX ст., де поряд із фіксуванням ліро-епіки простежується спроба теоретичного осмислення жанру, що наклало відбиток на класифікацію текстів, запропонованих у цих працях. Так, за традицією, яку започаткував М. Максимович, баладну пісню інколи небезпідставно порівнюють з поетичними оповіданнями, вказуючи на одну з її головних художніх особливостей – епічність. Цього принципу дотримувався  Я. Головацький, який подав балади у чотиритомному корпусі “Народных песен Галицкой и Угорской Руси” під назвою “Думы о событиях обыкновенных лиц” (1878). Збірник, як і вся збирацька діяльність членів “Руської трійці”, виявився знаковим для української народознавчої науки, оскільки робота демонструє багатство та оригінальність баладної традиції, збереженої на теренах Західної України. Баладна ліро-епіка цікавила й інших членів гуртка – М. Шашкевича та    І. Вагилевича.

Народна балада поряд з іншими жанрами входить у збірник П. Лукашевича “Малороссийские и червонорусские думы и песни” (1836), тексти цього жанру подано у розділах “Малороссийские думы” і “Червонорусские думы”. Багатими на баладний матеріал виявилися “Этнографические материалы” (1899) Б. Грінченка. Важливим етапом у справі фіксації баладних текстів стала діяльність етнографічно-статистичної експедиції, яку очолював П. Чубинський. Її результати були опубліковані у п’ятому томі “Трудов этнографическо-статистической экспедиции в Западно-Русский край” (1876) і представили матеріал з багатим сюжетно-тематичним спектром. Численні мелодії до народних балад з’являються у “Галицько-руських народних мелодіях” С. Людкевича та О. Роздольського, що вийшли у світ у XXI–XXII тт. “Етнографічного збірника”. Вагоме місце історичній баладі відвели М. Драгоманов і В. Антонович у своєму збірнику “Исторические песни малорусского народа” (1874). Не залишались осторонь фіксацій народного ліро-епосу І. Франко, Леся Українка, Ф. Колесса, В. Шухевич, О. Кольберг та ін.

Значно ширше розгортається робота в справі видання українських балад у другій половині XX ст. Збірники цього періоду представляють баладний фонд як окремих реґіонів, так і України загалом. Зокрема, фольклор Закарпаття представлено у  книгах П. Лінтура (1959, 1966). У 1981 р. ліро-епічні пісні, зафіксовані в Українських Карпатах, публікує С. Мишанич. Своєрідним підсумком збирацької та видавничої роботи став вихід двох академічних збірників  “Балади кохання та дошлюбні взаємини” (1987) та “Балади. Родинно-побутові стосунки” (1988). Про те, наскільки багатою є баладна традиція на сучасному етапі, свідчить низка нових фольклорних видань. Баладна пісня посідає помітне місце у збірниках В. Сокола та Г. Сокіл “Фольклорні матеріали з отчого краю” (1998) і В. Сокола “Народні пісні з батьківщини Івана Франка” (2003). Наскільки балада здатна реагувати на сучасні виклики демонструють “Стрілецькі пісні”  О. Кузьменко (2005).

Отож, народна балада була й надалі залишається одним із активних жанрів українського фольклору. І саме це зумовлює потужне наукове зацікавлення цим пластом ліро-епіки, що призводить до появи глибоких теоретичних розвідок з історії та теорії баладної пісні.

Підрозділ 1.2. “Історія дослідження жанру в контексті естетичної проблематики” – містить аналіз праць, присвячених народній баладі та естетиці фольклору. Вивчення баладної пісні має не менш давню історію, як збирання та публікування. Наукове осмислення жанру йшло різними шляхами. Незважаючи на те, що початковий період наукової рецепції балади не залишив узагальнюючих розвідок, спостереження, які відображають етап становлення та розвитку питання, заклали міцні підвалини теоретичного баладознавства. На цій стадії об’єктом наукового інтересу ставали лише окремі пісенні сюжети. Значний науковий доробок належить М. Драгоманову, який, опрацьовуючи значну кількість відомих на той час текстів, уводив їх у широкий міжнародний контекст. Наприклад, українські балади про кровосуміш у розвідці “Слов’янські перерібки Едіпової історії” вливаються у світове генеалогічне дерево мотиву про інцест. У роботі “Відгук лицарської поезії” порушується питання про час виникнення пісні. Широкий науковий резонанс отримав мотив про чоловіка, який за намовою коханки вбив свою дружину. До нього почергово зверталися І. Франко та  М. Драгоманов.

Цікавими є дослідження, що виходили друком у “Киевской старине”. На сторінках часопису з’явилися ґрунтовні праці М. Сумцова (про отруєння зміїним ядом), В. Доманицького (про Нечая), Ч. Неймана та Б. Познанського (про Бондарівну) та ін. Баладний сюжет про дітозгубницю став матеріалом для розвідок провідних українських фольклористів В. Гнатюка та К. Квітки. Помітним явищем у науці став корпус І. Франка “Студії над українськими народними піснями”, де зосереджено увагу на текстах історичної тематики. У поле зору дослідника потрапляють сюжети, які мають паралелі у фольклорі  інших народів: брат продає сестру турчинові, свекруха в полоні у зятя, батько продає доньку туркам та ін.

Згодом значної популярності набувають дослідження, в яких використано порівняльну методику, насамперед у загальнослов’янському контексті. Тут варто відзначити роботи П. Лінтура, М. Гайдая, Б. Путілова. Важливим етапом у вивченні жанру було дослідження балади у її взаємодії з іншими фольклорними жанрами. У такому аспекті написані статті П. Лінтура “Балладная песня и обрядовая поэзия” і “Балладная песня и народная сказка”. Проблему взаємозв’язку баладної епіки та пісень-хронік вирішував О. Дей у передмові до видання “Співанки-хроніки”. Саме О. Дей видав монографію “Українська народна балада” (1986), яка стала першою спробою узагальнюючої роботи у процесі вивчення жанру. Учений намагається визначити головні поетико-естетичні якості баладної пісні. Серед них виділяє реалізм як ознаку баладної епіки, що виявляється у безпосередній співвідносності художніх образів із конкретною дійсністю.

Щодо естетичних особливостей фольклору, то це питання порушено в передмовах до збірників М. Максимовича, П. Лукашевича, Б. Грінченка, але воно мало швидше оціночний характер. Йшлося про красу усної поезії, однак не було згадок про засоби, якими ця краса досягається. Визначальною подією стали студії О. Потебні, де естетику фольклору розглянуто під різними кутами зору. Велике значення вчений приділяв поетичній символіці, від якої залежить художня якість будь-якого тексту. Дослідник говорить про універсальність функцій народної творчості і зазначає, що фольклорний твір виконують не тільки тоді, коли виконавець може порівняти його із станом своїх почуттів, а й тоді, коли він захоче просто добре провести час.

Значне зацікавлення естетичною проблематикою спостерігається на сучасному етапі. З’являється низка нових статей та монографій, присвячених саме такій проблемі. Серед авторів слід відзначити М. Гайдая, І. Денисюка, В. Сокола,  В. Буряка, Я. Гарасима, Г. Сокіл, Н. Мельник, Н. Малинську. Проте питання баладної естетики тут порушується незначною мірою. Здебільшого його не виокремлюють і розглядають в комплексі з іншими проблемами.

Естетику баладних пісень крізь призму категорій драматичного, трагічного та героїчного вивчали, але не виділяючи її як окрему проблему. Чи не найбільше уваги дослідники присвячували першим двом поняттям. На цю особливість ліро-епіки вказували Ц. Нейман, М. Драгоманов, Ф. Колесса, глибокий трагізм української балади відзначає І. Денисюк. Про специфіку вираження категорії трагічного писав С. Мишанич.

Таким чином, питання баладної естетики у фольклористиці вирішували кількома шляхами. По-перше, вона входила в комплексні дослідження, які стосувалися всіх фольклорних жанрів і окремо не виділялися. Другий шлях – це виокремлення зазначеної проблематики. Таку тенденцію спостерігаємо лише на сучасному етапі розвитку науки і поки що вона не має достатньої кількості наукової літератури для свого підкріплення.

У другому розділі “Категорія драматичного в українській народній баладі” зосереджено увагу на творах, які якнайкраще ілюструють поетичні особливості категорії драматичного в ліро-епіці.

Драматизм у баладній пісні всеохоплюючий, він пронизує її від першого до останнього куплету. Така особливість зумовлює співіснування цієї категорії з іншими – трагічним і героїчним. Художній конфлікт, який завжди драматичний, відповідно до розв’язки може бути трагічним або героїчним. Боротьба баладного персонажа супроводжується сильною емоційною напругою та переживаннями.

У дисертації відзначено, що естетична категорія драматичного досить об’ємна і може трактуватися як у широкому, так і вузькому значеннях. У першому випадку драматичне охоплює усі тексти, де наявне будь-яке протистояння незалежно від того, яке закінчення воно матиме. У вузькому значенні під драматичним розуміють ті конфлікти, які завершуються відносно щасливо, без катастрофічних наслідків для героя. Дисертант, узагальнивши думки М. Максимовича,                  О. Бодянського, М. Гоголя, виділяє життєву реальність як одну з першооснов баладного драматизму. Наголошується, що згадана категорія є визначальною для всієї української народної творчості.

У роботі акцентується на тому, що драматичне виражається через дію, яка відбувається у творі, характері персонажів і пов’язане з певним морально-етичним ідеалом. Драматичне в народній баладі – це перш за все шлях до певного ідеалу людського буття. Через ліро-епічну пісню народ прагне вивільнитися від негативного впливу дійсності і водночас певною мірою змінити її. Саме сильні зворушення та переживання є психологічними основами драматичного в жанрі.

Суттєвим моментом у естетичній системі балади є особливості конфлікту, який покладено в основу того чи іншого сюжету. Конфлікт – досить важливе поняття в поетиці ліро-епічної пісні, яке охоплює широкий зміст. Він може розвиватися зовнішньо – через стосунки в громадському або особистому житті індивідів, а може бути захований всередині духовного життя людини. Підкреслюється, що через конфлікт, як певне протистояння чи суперечність, балада втілює в життя певний ідеал. І робить це шляхом зображення негативних явищ дійсності, що є однією із закономірностей її естетики.

Звернено увагу на те, що проблема драматичного у баладі тісно пов’язана із світоглядом народу, його переконаннями, складом характеру. Конфлікт драматичний тоді, коли перебуває у колі інтересів слухача, містить у собі протистояння тих сил, одна з яких викликає співчуття у реципієнта. Отже, ще одним важливим чинником у розвитку категорії драматичного є суб’єктивний.

Важливу роль у з’ясуванні категорії драматичного відіграє система образів. Як правило, протиставляються непримиренні сили, наприклад, жінка з традиційними морально-етичними ідеалами та розбійник. Такий контраст текстуально наявний у баладі у формі поетичного протиставлення і є основою драматичного конфлікту. Поляризуються не просто два персонажі різних суспільних верств, це конфлікт різних світоглядів, які не мають спільних точок дотику. Не останню естетичну функцію відіграє композиційна побудова твору. Діалоги героїв, які уповільнюють розв’язку суперечки, поступове введення в текст нових персонажів, трикратні повтори окремих моментів здатні тримати у постійній напрузі слухачів. Діалогізація оповіді наближає ліро-епічну пісню до “маленької драми” з щасливою розв’язкою. Не менш цінне естетичне значення мають і складові елементи сюжету – мотиви. Деякі надають баладі гостроти і є своєрідними каталізаторами драматичних колізій, інші навпаки, знімають напругу, переводять виклад у спокійніше русло.

Категорія драматичного у народній баладі може виявлятися на кількох рівнях: людина – людина, людина – суспільство, людина – світ.

У третьому розділі “Трагізм української народної балади як одна з форм естетичного осмислення дійсності” йдеться про типологію категорії трагічного в жанрі балади. Окреслено низку основних моментів, які зумовлюють дослідження зазначеного естетичного поняття. Увага акцентується на тих темах та ідеях, що сприяли появі трагічних колізій, ситуацій і вказано на ті поетичні моменти, які є безпосереднім виявом естетичних почуттів чи оцінок народу. Дисертант вважає, що у народній баладі чітко простежується типологія трагічних конфліктів та їх поетичні особливості. Цьому сприяла жанрова природа ліро-епічної пісні, визначивши дві головні форми трагічного бачення світу: ліричну та епічну.

Підрозділ 3.1. “Ліричний трагізм” розкриває коло сюжетів, тем та поетичні особливості трагічного, які відповідають зазначеному типові. Однією з його ознак є те, що персонаж постає не активним учасником подій, а пасивним, він не впливає на ситуацію й виступає як безсила жертва обставин. Трагічне у таких текстах передається не через дію, а переноситься у внутрішній світ персонажа і виявляється через його почуття. Домінування ліричного елементу в тексті допомагає краще пізнати естетичні смаки народу, адже у такому випадку виконавець більше ототожнює себе з головним героєм, з конфліктною ситуацією, яка йому може бути знайомою з власного досвіду, що додає таким творам більшої експресії та чуттєвості.

Виділено низку тем, на основі яких формувалися трагічні сюжети. Одна з них – тема розлуки.  Цей момент людського буття викликав сильні емоційні зворушення в індивіда, оскільки це означало неповторну втрату того, хто покинув родинне вогнище. У баладах, сюжети яких побудовані на такому матеріалі, домінує ліричний струмінь. Поетична оповідь йде від першої особи й передається як внутрішні переживання героя. Трагічну ситуацію подано через страждання персонажа, зумовлені втратою одного з членів родини, коханого чи коханої, розлукою з родом і т. д. Баладу не дуже цікавить перебіг подій та їх передумови, вона всю свою увагу концентрує на образах покинутих, скажімо, дівчини чи жінки. Наголошування на жертві ситуації зумовлює специфічну поетику, покликану збудити в слухачів сильні емоційні зворушення. Цей епізод і є центральним у пісні, адже через нього розкривається естетика трагічного, безпосередньо представлена самим народом. Категорія трагічного виявляється як те, що здатне викликати сум, сльози, співчуття і зумовлює насичення творів відповідною лексикою: покидати, плакати, забувати, зажуритися, горе, сум. Ліро-епічні твори такого типу пронизує ідея всемогутності долі і неможливості їй протистояти, звідси й пасивність характерів головних персонажів. Для ліричного типу трагічного притаманне використання мотивів самогубства головних героїв. Щоправда, смерть не подається безпосередньо, що різнить баладу від так званих жорстоких романсів, а опосередковано, як порівняння чи натяк. Трагічне – це відчуття неповторності, незамінності того, що втрачено безповоротно.

Колізії, спричинені розлукою, досить тісно пов’язано з конфліктами, у яких виражаються страждання героя, викликані смертю рідних. Загибель персонажа передається не через послідовність певних дій, а як вихідна точка сюжету. Розлука тепер є наслідком смерті героя, а не її причиною. Цей момент найкраще ілюструють балади, де наявний мотив загибелі воїна на полі бою. Категорія трагічного в цих піснях набуває нових рис, що свідчать про певну еволюцію естетичного мислення українців. Перш за все з’являється приуроченість (інколи умовна) до певних історичних подій, трагедія особи більше пов’язується із всенародною трагедією. Щоправда, побутова сторона конфлікту продовжує домінувати. У текстах такого типу трагізм найкращого свого вираження набирає через образи матері, коханої, сестри. Саме на першому лежить чи не найбільше естетичне навантаження. Страждання передається за допомогою гіперболи. Сльози, які проливають родичі за загиблим персонажем, порівнюються з рікою (Дунаєм), криницею. Особливу роль у баладах такого типу виконують зловісні образи. Уже сама їхня поява символізує горе чи якесь нещастя. Це, як правило, кінь, крук, зозуля, орел.

Дисертант зазначає, що ліричний тип трагічного в українській народній баладі відображає одну з граней естетичного освоєння світу в усній словесності. Увагу зосереджено на внутрішньому станові персонажів. Людина постає незахищеною перед зовнішнім світом та суспільно-політичними колізіями. Герої змальовуються в найдраматичніші моменти їхнього життя, коли вже змінити нічого не можна, залишається тільки страждати.

Підрозділ 3.2. “Епічний трагізм” характеризує баладні сюжети, що відповідають цьому типові. На думку дисертанта, його особливість полягає в тому, що герої пісень особисто визначають свою долю, навіть якщо їхні дії з самого початку приречені на поразку.  

   У таких творах важливу роль відіграє епічний елемент. Увагу звернено на зовнішній бік конфлікту, на головних, з народного погляду, його моментах. На перший план виносяться не внутрішній, душевний стан героя, а зовнішні його дії. Категорія трагічного набуває іншого характеру в способі свого вираження. Важливу роль відіграють елементи композиційної побудови твору, система дій головного персонажа. Традиційно значне естетичне навантаження отримують ті компоненти сюжету, в яких ідеться про причини вчинків героя. Інколи така мотивація проглядається лише з контексту, що визначає не тільки естетичну сторону конфлікту, а й етичну. У свою чергу, в групі балад, об’єднаних “епічним трагізмом”, виділяється два типи конфліктів: герой – жертва обставин та герой – жертва власних дій. Критерієм поділу постає персонаж, який визначає подальший хід сюжету. Над героєм ліро-епічної пісні постійно тяжіє своєрідний фатум як у вигляді визначеної наперед долі, так і у формі сімейних чи суспільних стереотипів і переконань. Важливе значення для розуміння мотивів поведінки деяких баладних персонажів має знання загальносуспільної моралі, яка виступала своєрідним регулятором поведінки молодої особи. Існували неписані правила, порушення яких усувало індивіда із системи традиційних громадських відносин. Яскравим прикладом подібних конфліктів є балади, що розробляють сюжети дошлюбних відносин молоді. Часто балада відображає той момент у розвитку спільноти (як правило, сільської), коли вона була чітко диференційована, кожен її член займав у ній своє визначене місце. Перехід з одного стану в інший вимагав певних обрядових дій, без яких він вважався нелегітимним. Скажімо, трагедія дівчини-покритки полягає в тому, що вона змінює статус, оминувши весільний обряд, і, відповідно, втрачає своє місце в ієрархічній системі тогочасної громади. Отож, конфлікт у сюжеті зароджується не через активність зовнішнього світу, а в діях та свідомості героїв. Ініціатором протистояння стає індивід, який прагне подолати ті стереотипні схеми мислення, що існували в суспільстві. Але його прагнення не відповідають можливостям персонажа, тому з самого початку приречені на поразку. Подібні намагання надають образам нового звучання і якості. Це вже  герої, що борються, а не страждають. Категорія трагічного реалізується тут шляхом змалювання активних учасників конфлікту, розв’язка якого і залежить від їхніх вчинків.

Одним із важливих поетичних прийомів, що використовується для підсилення трагічного ефекту є введення у текст епічного мотиву, пов’язаного із попередженням про катастрофу, що очікує героя внаслідок вчинення певних дій. У дисертації зазначено, що інколи трагічне набуває оптимістичного характеру, оскільки злі сили хоча й перемагають, але завжди зазнають  моральної поразки.

Баладні сюжети, розглянуті у цьому підрозділі, незважаючи на розробку різних мотивів та системи образів, будуються за схожими композиційними схемами, що дає підстави говорити про типологію виявлення в них категорії трагічного.

У четвертому розділі “Типологія героїчного в українській народній баладі” розглянуто баладний ліро-епос крізь призму естетичної категорії героїчного. Поняття героїчного тісно поєднується з категорією свободи, яка в баладній ліро-епіці втілюється в життя двома шляхами – особистісному та суспільно-політичному.

Підрозділ 4.1. “Героїчне як утвердження особистої свободи в українській народній баладі”. У цьому підрозділі розкривається суть особистісної героїки, її поетичні особливості, переважно на матеріалі балад про родинні та дошлюбні стосунки.

У дисертації зазначено, що головним моментом вираження категорії героїчного є конфлікт, який ґрунтується на протистоянні двох сил. З одного боку, постає особа з її прагненнями та уподобаннями, а з іншого – суспільство, яке намагається придушити всі вільнолюбні пориви особи й спрямувати їх у потрібне йому русло. З цього протистояння й зароджується конфлікт. Правда, героїчності йому надає позиція головного персонажа, яка виражається в тому, наскільки далеко може зайти герой заради досягнення мети, у такому випадку особистої свободи. Конфлікти, зображені у простежуваному типі, переносяться в побутову площину, що зумовлює певну специфіку категорії героїчного, оскільки її, зазвичай, розглядають у контексті національно-визвольної боротьби.

Ця категорія характеризує ті тексти, у яких відображено початки переходу суспільства на інший етап відносин і в родинній сфері, і в громадській. Але така трансформація відбувалась інколи досить болісно. Старі моральні норми зберігали ще сильні позиції, а нові лише починали набувати сили й подекуди поступалися першим. Героями балад, які характеризують цей тип, є, як правило, молоді люди, що прагнуть звільнитися від старих заборон та утвердитися у суспільстві як особистість зі своїми поглядами на життя. Під героїчним традиційно розуміють боротьбу двох сил і відповідними рисами наділяють сторону, яка відповідає та відображає ідеали тієї спільноти, в репертуарі якої побутує твір. Протистояння відбувається проти набагато чисельнішого та сильнішого суперника. У побутових баладних піснях таким суперником є загальноприйняті моральні приписи та стереотипи.

У роботі виділено кілька конфліктів, де можна говорити про героїчний характер дійових осіб. Серед них – протистояння свекрухи й невістки, молодої жінки та чоловіка-розбійника, дітей і батьків. Одним із поетичних засобів, використаних для реалізації категорії героїчного, є мотив самогубства. Він виконував визначальну роль у піснях, що були виразниками “ліричного трагізму”. У такому випадку персонаж пісні вимушений під впливом зовнішнього світу покінчити з життям, утвердивши цим ідею непереможності долі. У текстах, що репрезентують категорію героїчного в баладі, цей мотив набуває інших поетико-естетичних властивостей. Персонаж наважується на самогубство не після того, коли тиск зовнішнього світу стає нестерпним або коли життя для нього з тих чи інших причин втрачає сенс, а перед тим, як потрапити в залежність до цих обставин. Герой не може допустити будь-яких зазіхань на його свободу й відповідно обирає для себе трагічний фінал, який не створює відчуття приреченості, а навпаки, героїзує та звеличує особу в її прагненні свободи. Цей мотив використано й у баладах на історичну тематику, особливо про турецький полон. Баладна пісня вживає відповідні тропи, які характеризують антагоністичні сторони конфлікту. Нелюб в образі царя порівнюється з чорною хмарою, художній засіб добре відомий українській ліро-епіці на історичну тематику. З чорною хмарою асоціювалося нашестя ворожих сил, що додає баладі зловіщого тону, гіперболізує суперника-нареченого дівчини. Отож, епітет “чорна хмаройка” в процесі свого побутування набув семантики ворожого, загрозливого, непривітного. Це, своєю чергою, підсилювало образ позитивного персонажа. У дисертації відзначено, що розглянутий тип героїки є своєрідною передумовою появи інших поетичних мотивів, пов’язаних з національно-визвольними змаганнями.

Підрозділ 4.2. “Особливості героїки національно-визвольних змагань в українських народних баладах” характеризує поетичну специфіку баладної героїки переважно в контексті подій XX ст.

Дисертант виділяє групу балад про турецько-татарський полон як перехідну між двома типами героїчного – особистісним та суспільно-політичним. Проте пріоритет надається текстам про смерть вояка на полі бою. Образ центрального героя поставлено в загальноукраїнський контекст, наголошено на його значущості в розвитку подальшої долі України. У баладі використовуються поетичні елементи, які більше тяжіють до художньої системи історичних пісень. Це, зокрема, стосується зображення батальних сцен, де змальовано наступ українського війська на ворожі позиції.

Відвага народних героїв підкреслюється за допомогою гіперболізації сили їхніх супротивників. Цього ефекту балада досягає завдяки порівнянням: “кулі летять, мов град”, “кулемети торохкочуть, мов навіжені”. Важливу роль відіграє епітет. Щоб зобразити жорстокість та непримиренність сутички, використовуються відповідні поетичні тропи: бій великий, кривавий бій, остра стрілянина, гострії гармати. Гіпербола підсилює й трагічний ефект та акцентує на загальнонародному значенні загибелі повстанців. У пісні наголошено, що “кров червона” семи українських вояків “заливає” гори і долини, а за ними плачуть “всі люди”. Трагічний момент, викликаний смертю героя, передано символікою кольорів, що досягає свого ефекту частим використанням постійних епітетів – “біле тіло” та “кров червона”.  

Незважаючи на те, що основними мотивами у баладній ліро-епіці, де категорія героїчного набуває свого поетичного вираження, є картини опису загиблого козака, стрільця або повстанця, відчувається оптимістичність пісні, сповнена віри в перемогу. Проаналізувавши баладні тексти, які є виразниками зазначеного типу героїчного, можна стверджувати, що специфіка вираження цієї категорії спирається на міцну традицію, яка збережена у багатьох фольклорних жанрах. Такий зв’язок досить чітко простежується між баладою та історичною піснею як на рівні поетичних тропів, так і на рівні мотивів.

У “Висновках” відзначено, що пропоноване дослідження є першою  спробою на матеріалі баладного фонду України, в якому простежено основні естетичні закони творення та побутування жанру. Для аналізу залучено великий масив текстів, що представляють майже усі тематичні групи та цикли народних балад і репрезентують значну українську територію. У роботі наголос поставлено на дослідженні баладного ліро-епосу крізь призму естетичних категорій та специфіці їх поетичного вираження. 

Підкреслено, що історіографічний огляд головних джерел народних балад засвідчує активність та розвиток жанру загалом. Ці джерела відображають, з одного боку, стан теоретичної фольклористичної думки на певному етапі її розвитку, а з другого –  розкривають ті проблеми, що залишалися й залишаються в українському баладознавстві. Складність аналізу текстів із таких збірників полягає в тому, що баладна пісня потрапляла до різних пісенних жанрів: історичних пісень, ліричних, весільних тощо.

У роботі акцентовано на тому, що, незважаючи на напрацювання з теорії жанру балади, які посідають помітне місце в українській науці, спеціальних монографічних досліджень, присвячених естетиці баладних пісень, немає. Спроби окреслити певні естетичні закономірності ліро-епосу та й фольклору в цілому робилися з самого початку наукового осмислення усної народної словесності. Зокрема, такі намагання помітні в працях М. Максимовича, О. Бодянського,         М. Драгоманова, Ф. Колесси та ін. Розвідки провадилися переважно на основі одного сюжету і їх висновки стали актуальними для всього баладного пласту. Потужного поштовху ця проблема набула у другій половині XX ст. і пов’язується з такими іменами, як М. Калениченко, М. Гайдай, В.Сокіл, І. Денисюк, Я. Гарасим, Н. Малинська. На цій проблемі зосереджувалися й О. Дей, П. Лінтур, С. Мишанич.

Дисертант аргументував, що однією з основних естетичних категорій, яка притаманна усьому баладному масиву, є категорія драматичного. Підкреслено, що природа цього поняття тісно пов’язується зі способом існування народу. Бурхливе, сповнене тривог і небезпек життя українців, наклало свій відбиток не лише на окремий уснопоетичний жанр, а й на фольклор у цілому. Другою складовою є ментальність народу, його світогляд, а звідси розуміння ідеалу. Саме це поняття є тією ключовою точкою, яка визначає ступінь естетизму твору. Що глибше конфлікт заходить у суперечність з ідеалом, то більшою стає його драматична напруженість. З іншого боку, в ліро-епічній пісні категорія драматичного це не тільки відхід від ідеалу, а й своєрідний шлях до нього. На поетичне вираження категорії драматичного впливає структура фольклорного тексту, від розміщення найдрібніших складових сюжету – мотивів залежить підвищення чи спад напруженості конфлікту. Свою роль виконує діалогізація оповіді, яка наближає баладну пісню до драматичного дійства.

 Доведено, що у народній баладі досить чітко простежується типологія трагічних конфліктів та їх поетичні особливості. Уже її жанрова природа визначила дві головні форми бачення світу: ліричну та епічну. Ліричний трагізм характеризується незначним колом тем та деякими поетичними особливостями у зображенні героїв. Персонаж постає не активним учасником подій, а пасивним, він ніяк не впливає на ситуацію, а є безсилою жертвою обставин. Трагічне у таких творах передається не через дію, а переноситься у внутрішній світ персонажів і виявляється крізь призму почуттів. Природа трагедії тісно пов’язується з ідеалами, які панують у суспільстві, неможливість досягнення або порушення яких призводить до катастрофи. Трагічне виявляється як руйнація не тільки ідеалу, а й гармонійного, що постає естетичною домінантою народної словесності загалом. Основними темами, на основі яких розгортаються трагічні конфлікти, є розлука, зрада коханого, смерть рідних. Щоб підкреслити своє ставлення до героя та підсилити глибину його горя, народ шукає якнайвлучніших та стислих форм передачі цих моментів. Для того поетичний геній народу вдається до метафоричного мовлення, що своєю незвичайністю привертає увагу слухачів. У баладі все спрямоване на те, щоб викликати співчуття в аудиторії, а з іншого боку – це безпосередня естетична оцінка конфлікту самим народом. Крізь тексти проходить ідея всемогутності долі і неможливості їй протистояти, звідси й пасивність окремих головних персонажів.

Друга форма вираження трагічного – епічна. В українському баладному фонді значна частина сюжетів відповідає саме такому типу. Герої пісень самі визначають свою долю, навіть якщо їхні дії з самого початку приречені на поразку. Увага зосереджена на зовнішній стороні конфлікту, на основних, з народного погляду, його моментах. Важливу роль відіграють елементи композиційної побудови твору: трагічна ситуація у вигляді невирішеного протиріччя, особливий хід подій з драматичними фіналом. У народній баладі деякі із поданих елементів можуть опускатися або залишатись поза сюжетом. Значне естетичне навантаження отримують ті компоненти, в яких ідеться про причини вчинків персонажа. Інколи мотивацію дій героя можна визначити лише з контексту.

У дисертації наголошено на своєрідному синтезі героїчного з категорією трагічного, що впливає на особливості поетичної структури тексту. Поняття героїчного тісно поєднується з категорією свободи, яка в баладній ліро-епіці реалізується на двох рівнях – особистісному та суспільно-політичному. Відповідно до цього дисертант виділив два типи героїчного – героїка особистості та героїка суспільно-політична. Якщо в центрі історичного епосу стоять образи осіб, що мають або мали значний суспільний резонанс, то в баладах, які розглядалися крізь призму зазначеного типу, на перший план виступають пересічні людські типи за своїм соціальним статусом та непересічні за своїми вчинками. Сюжети розробляють тему свободи особи у системі громадських стосунків. Конфлікти, зображені у цьому типі, переносяться в побутову площину.

 Про риси категорії героїчного в українській народній баладі можна говорити в сюжетах як родинно-побутового циклу, так і на історичну тематику. Традиційними способами поетичного вираження категорії героїчного є гіпербола, порівняння, метафора та антитеза. Домінує мотив загибелі персонажа, що поєднує героїку боротьби та її трагічні аспекти. Щоправда, такі тексти мають оптимістичний характер. Специфікою категорії героїчного є те, що вона не тільки використовує художній арсенал інших жанрів усної словесності, а й створює притаманне лише їй естетичне бачення героїки національно-визвольних змагань.

ОПУБЛІКОВАНІ ПРАЦІ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

1. Козловський В. Трагічне як один з естетичних аспектів української народної балади // Мандрівець. – 2004. – № 5. – С. 43 – 54.

2. Козловський В. Категорія драматичного в українській народній баладі // Народна творчість та етнографія. – 2004. – № 6. – С. 69 – 75.

3. Козловський В. Естетичний аспект української народної балади (типологія конфліктів та їх поетичні особливості) // Народознавчі зошити. – 2005. – № 1–2. – С. 87–97.