УКРАЇНСЬКЕ ПИТАННЯ В ЗОВНІШНІЙ ПОЛІТИЦІ ПОЛЬЩІ І РАДЯНСЬКОГО СОЮЗУ. 1938

У вступі обґрунтовано актуальність теми; сформульовано наукове завдання; вказано на зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами; визначено мету і завдання, об’єкт та предмет, хронологічні та територіальні межі; окреслено методи дослідження; розкрито наукову новизну одержаних результатів, їх практичне значення та форми апробації роботи.

У першому розділі «Історіографія та джерела дослідження» розглянуто стан наукової розробки теми та її джерельну базу.

Аналіз наукової та публіцистичної літератури щодо ролі і місця українського питання в зовнішній політиці Польщі та СРСР здійснено у першому підрозділі «Стан наукової розробки теми». За тематичною спрямованістю, походженням і часом написання наявну історіографію можна розділити на кілька груп: історіографію СРСР і ПНР; діаспорну й емігрантську; сучасні: українську, російську, польську, західну.

Для більшості праць істориків радянської доби були характерні такі спільні риси: переважно пропагандистський характер і вузька джерельна база, що, до того ж, пройшла через цензурну фільтрацію й ідеологічне вивірення; представлення українського питання як «так званого» і висвітлення його у руслі політики «світової реакції» та «злочинної діяльності українських буржуазних націоналістів», виправдовування, а то й ідеалізація зовнішньої політики СРСР, наполегливе обґрунтування ортодоксальних компартійних стереотипів. Водночас деякі аспекти зазначеної теми знайшли ґрунтовне вивчення (насамперед у руслі залучення фактологічного матеріалу) у працях С. Макарчука, В. Парсаданової, С. Случа, Ю. Сливки, М. Швагуляка та інших.

Історики ПНР піддавали гострій критиці зовнішню політику міжвоєнної Польщі за те, що вона, нібито, була вороже налаштована до СРСР; замовчували або фальсифікували його політичні, дипломатичні та військові дії напередодні і після 17 вересня 1939 р., лише побіжно торкались українського питання в зовнішній політиці обох країн, висвітлюючи його здебільшого з суб‘єктивних позицій.

Другу групу історіографії складає діаспорна й емігрантська література. Її українські автори засуджували передвоєнну політику СРСР в українському питанні та «визвольний похід» Червоної армії; звертали увагу на те, що радянська влада була штучно та примусово нав’язана західним українцям; осінні події 1939 р. протиставляли Акту Злуки 22 січня 1919 р.; вказували на незавершеність процесу возз’єднання українських земель. Польські автори в основному оцінювали приєднання Західної України до УРСР як «четвертий поділ» їхньої держави, грубе порушення норм міжнародного права, заперечували антиукраїнську політику урядів міжвоєнної Польщі, ігнорували настрої та прагнення західних українців у вересні 1939 р., не визнавали кордону по «лінії Керзона».

Третю групу історіографії складають праці сучасних українських істориків. З вітчизняних дослідників означеної теми вагомий внесок в її розробку здійснив львівський учений М. Гетьманчук, у працях якого на значущій джерельній базі простежено боротьбу Польщі та СРСР за оволодіння українськими землями, показано використання ними українського питання у двосторонніх відносинах. Ґрунтовно розглянуто українське питання в міжнародних політичних кризах передодня і початку війни, тодішнє становище західноукраїнської спільноти й українсько-польські стосунки в працях М. Швагуляка і Ю. Сливки. Важливі аспекти українського питання в європейській політиці напередодні Другої світової війни, національну політику польських урядів стосовно українців висвітлювали у своїх публікаціях С. Віднянський, Б. Гудь, І. Дробот, М. Кучерепа, С. Макарчук, П. Полянський, Н. Свідерська та інші. Ю. Бисага, О. Богів, М. Болдижар, М. Вегеш, С. Віднянський, І. Гапоненко, І. Гранчак, В. Задорожний, Ю. Сливка та інші дослідники з наукових позицій розглядали різні аспекти міжнародного становища Карпатської України.

«Визвольний похід» Червоної армії на західні землі України, методи їх приєднання, черговий поділ Польщі, реакція на ці дії населення краю та УРСР, історико-правове висвітлення процесу возз‘єднання західноукраїнських земель з Радянською Україною знайшли ґрунтовне відображення у працях В. Барана, М. Боровика, В. Гриневича, Я. Грицака, В. Даниленка, В. Коваля, М. Коваля, К. Кондратюка, С. Кульчицького, О. Лисенка, М. Литвина, О. Луцького, В. Макарчука, К. Науменка, І. Патриляка, О. Рубльова, А. Руккаса, В. Сергійчука, В. Токарського, Ю. Черченка, Ю. Шаповала та інших авторів. Л. Зашкільняк, І. Ільюшин, І. Шишкін глибоко дослідили діяльність польського еміграційного уряду та підпілля, спрямовану на розробку та реалізацію української політики.

У сучасній російській історіографії деякі згадувані вище питання також привертали до себе пильну увагу і були предметом гострих дискусій, неоднозначних і суперечливих оцінок упродовж двох останніх десятиліть. Помітним явищем у ній стали праці Н. Лєбєдєвої, В. Мар’їної, М. Наринського, В. Парсаданової, А. Пушкаша, С. Случа, О. Чубар’яна, А. Яблокова, І. Яжборовської, в яких пролито нове світло на міжнародну кризу 1939 р., що в них розглянута як явище комплексне та багатопланове; значна увага приділена висвітленню зовнішньої політики СРСР і Польщі в 1938–1939 рр., вересневого збройного конфлікту між ними, поділу Другої Речіпосполитої. Певну апологетику тогочасної зовнішньої політики СРСР можна зустріти в працях О. Вішлєва, Я. Гришина, Ю. Жукова, М. Мельтюхова, С. Морозова, В. Сіполса та інших російських істориків. Водночас, у зазначених вище працях, за деяким винятком, практично не простежується місце та роль українського питання в зовнішній політиці СРСР та Польщі. В цілому ж російській історіографії притаманні недооцінка українського фактору в європейській політиці окресленого періоду.

Окрему групу складає сучасна польська історіографія. Ставлення Польщі до державотворчих процесів у Закарпатті знайшли відображення у працях Г. Батовського, Я. Куплінського, у четвертому томі «Історії польської дипломатії». С. Григорович, С. Дембський, Е. Дурачинський, М. Захаріас, М. Камінський, М. Корнат, В. Матерський є авторами ґрунтовних праць з питань зовнішньополітичної діяльності Польщі, її політики «рівноваги» або «рівновіддаленості» від Німеччини і СРСР, радянсько-польських стосунків. Разом з тим, у їхніх роботах лише побіжно згадується ставлення тогочасних Москви і Варшави до українського питання.

Значна кількість польської історичної літератури присвячена радянсько-польському збройному конфлікту та його наслідкам. Її автори Я. Войтковяк, Ч. Гжеляк, А. Гловацький, П. Жаронь, Є. Лоєк (Л. Єжевський), Я. Пекалкевич, В. Резмер, А. Сова, К. Собчак, К. Циган, Р. Шавловський (К. Лішевський) та інші частково висвітлювали й українське питання, зокрема українсько-польські сутички під час вересневої кампанії 1939 р. Об’єктивно і виважено розглядав двосторонні взаємини напередодні і протягом світової війни Р. Тожецький.

Українське питання в польському еміграційному середовищі і підпіллі після вересневої поразки Польщі, позицію її західних союзників стосовно східних кордонів досліджували В. Бонусяк, Я. Карський, К. Лада, Ч. Партач, Я. Тебінка, згадуваний Р. Тожецький.

Шосту групу складають праці західних авторів. Окремі аспекти вказаної проблеми зустрічаємо у працях Дж. Амстронга, А. Буллока, Я. Гроса, С. Дюллен, М. Керлі, К. Сворда, Т. Снайдера, А. Тейлора, І. Фляйшхауер, У. Шірера та інших.

З наведеного історіографічного огляду випливає: незважаючи на значний науковий доробок з історії зовнішньої політики Польщі та СРСР, проблема відображення в ній українського питання не отримала належного висвітлення у науковій літературі.

У другому підрозділі «Джерельна база дослідження» охарактеризовані джерела, використані в дисертації. Вони розділені на такі групи: 1) архівні матеріали; 2) опубліковані документи; 3) джерела особового походження; 4) преса. Найбільшу кількість неопублікованих матеріалів було виявлено в Архіві нових актів у Варшаві (Archiwum Akt Nowych w Warszawie). Зосереджена в них інформація стосується, зокрема, теоретичного обґрунтування місця і ролі української справи в зовнішній і внутрішній політиці країни, глибокого занепокоєння розвитком ситуації в Закарпатті, підштовхування Угорщини до захоплення краю, дипломатичних зусиль Варшави, спрямованих на встановлення спільного польсько-угорського кордону і ліквідації «українського П’ємонту», який міг «стати маяком для українців СРСР і Польщі», розгляду українського питання еміграційним урядом В. Сікорського.

Значний інтерес становлять матеріали Центрального військового архіву в Рембертові (Centralne Archiwum Wojskowe w Rembertowie), які розкривають підготовку, пропагандистське обґрунтування і проведення «визвольного походу» Червоної армії, реакцію місцевих українців і поляків на цей та інші зовнішньополітичні кроки СРСР, випадки розправ з польськими військовополоненими, прояви українсько-польської ворожнечі, оборонні бої збройних сил Речіпосполитої.

Цінний матеріал почерпнуто з архіву Станіслава Кота, одного з членів польського еміграційного уряду, що зберігається в Архіві осередку історії селянського руху (Archiwum Zakіadu Historii Ruchu Ludowego, Archiwum Profesora S. Kota) у Варшаві. Він стосується місця українського питання в політиці Польщі, польсько-українських стосунків у 1939 р., спроб налагодження контактів між польським емігрантським середовищем і представниками українського національного руху.

Другу групу джерел складають численні збірники опублікованих документів і матеріалів, у тому числі і фундаментальні видання. Вони дали змогу глибше з’ясувати зовнішньополітичну діяльність Польщі, СРСР, інших європейських держав і місце у ній української проблеми, пропагандистські, військові приготування і вторгнення Червоної армії на територію сусідньої країни, реакцію населення УРСР на радянсько-німецькі договори 1939 р. та розчленування Речіпосполитої, політичні переслідування на захоплених землях тощо.

Третя група представлена джерелами особового походження: щоденниками, спогадами, листами державних, політичних, громадських діячів, дипломатів, військовиків різних країн. Деякі з них носять унікальний характер, будучи подекуди єдиним чи майже єдиним джерелом відомостей, зокрема про окремі аспекти української політики Варшави і Москви, маніпулювання Берліном «українською картою» з метою примусити СРСР вдертись до Польщі, роль німецького чинника в політичних візіях українських партій і громадських сил, реакцію західних союзників останньої, а також населення Східної Галичини і Волині на вступ Червоної армії на територію Західної України.

Четверту групу склали матеріали тогочасної преси. Опрацювання їх як інформаційного джерела дозволило в ряді випадків ґрунтовніше з’ясувати важливі аспекти теми.

Узяті в сукупності, критично проаналізовані різноманітні за ступенем документальної достовірності та історичної цінності перераховані джерела та дотична до теми література дали можливість здійснити комплексне дослідження українського питання в зовнішній політиці Польщі та Радянського Союзу у 1938–1939 рр.

У другому розділі «Карпатська Україна в контексті європейської політики Польщі та Радянського Союзу» розкрита проблема краю у зовнішньополітичних розрахунках цих країн.

Встановлено, що уряд Польської Республіки, який під час чехословацької кризи фактично солідаризувався з політикою нацистського керівництва, різко негативно відреагував на державотворчі процеси в Карпатській Україні, побоюючись їхнього впливу на Західну Україну і розглядаючи цей край як «український П’ємонт», з якого могло розпочатися створення «Великої України» під німецьким протекторатом. Зроблено висновок, що його дії, спрямовані на встановлення спільного кордону з Угорщиною, випливали з бажання ліквідації небезпеки утворення карпато-української держави і запобігання обходження Польщі з флангу ворожими силами, побоювання використання української проблеми Третім райхом, а також створення бар’єру для німецької агресії з допомогою «нейтрального блоку».

На основі, насамперед архівного матеріалу, а також опублікованих документів, преси і спогадів, які раніше не залучалися до наукового обігу, доведено, що офіційна Варшава продовжувала відстежувати події в краї і після приєднання його до Угорщини.

У розділі проаналізована позиція СРСР стосовно державотворчих процесів у Карпатській Україні. На конкретних прикладах доведено, що, як і польське, радянське керівництво було стривожене розвитком там національно-визвольного руху, ідеями «Великої України», використанням у зовнішній політиці Німеччини «української карти», можливістю появи навіть маленької української держави, яка могла б стати взірцем для всіх українців, центральним місцем кристалізації національного руху за незалежність.

У третьому розділі «Радянсько-польські відносини та українська проблема. 1938–серпень 1939 рр.» проаналізовано стосунки між Польською Республікою і Радянським Союзом крізь призму їхнього ставлення до української проблеми, виокремлено український аспект під час тристоронніх переговорів у Москві і радянсько-німецького зближення.

Зміст першого підрозділу «Польща в стратегічних планах СРСР і українське питання» розкриває ставлення Радянського Союзу до Другої Речіпосполитої, протиріччя їхніх взаємин, вплив на них української проблеми. Підкреслено, що СРСР розглядав Польщу як одну з опор ненависної йому Версальської системи, як реального противника в прийдешній війні.

У підрозділі акцентується увага на тогочасних польсько-українських відносинах. Дослідження показало, що з 1939 р. офіційна Варшава планувала здійснювати вирішення українського питання у двох площинах: 1) на міжнародному рівні, зокрема залученням підтримки з боку Берліна, що вміло використовував «українську карту» для дипломатичного тиску на Польщу, Румунію, СРСР і Чехословаччину; 2) радикальне його розв’язання в межах Другої Речіпосполитої. Враховуючи основні елементи української справи й оцінку тогочасної ситуації, МЗС країни мало намір «паралізувати німецькі спроби розширення української агітації, зосередженої на Підкарпатській Русі, на територію Східної Малопольщі», а також посилити пропаганду і роз’яснення серед західних країн щодо нереальності українських концепцій незалежності, які ґрунтувалися на відокремленні східних земель від Польської держави.

Аналіз тристоронніх військових переговорів і підписаного радянсько-німецького договору у Москві в серпні 1939 р., виділення в них українського аспекту відображено у другому підрозділі «Український сюжет в англо-франко-радянських переговорах і пакті Ріббентропа-Молотова».

Обґрунтовано, що стратегічною метою Й. Сталіна було зближення з Третім райхом, а переговори з представниками Великобританії та Франції – затягуванням часу, симуляцією, «грою на двох стільцях», зручним маневром для торгу з А. Гітлером. Не дивно, що на таємному засіданні політбюро ЦК ВКП(б) 19 серпня 1939 р. генсек запропонував своїм соратникам «прийняти німецькі пропозиції і ввічливо відіслати назад англо-французьку місію. Першою перевагою, яку ми видобудемо, буде знищення Польщі до самих підступів до Варшави, включаючи українську Галичину».

У підрозділі зазначено, що підписаний у серпні 1939 р. таємний додатковий протокол до радянсько-німецького пакту про ненапад передбачав входження західноукраїнських земель до сфери впливу СРСР, вносячи тим самим вагомі зміни в зовнішньополітичні аспекти української справи. Висвітлено ставлення національно-патріотичних сил Західної України до порозуміння між Москвою та Берліном і невідворотного німецько-польського конфлікту.

У четвертому розділі «Вторгнення СРСР в Польщу та українське питання» простежено агресію Радянського Союзу проти Польської Республіки, проаналізовано український вектор його зовнішньополітичних дій восени 1939 р.

У першому підрозділі «Визвольний похід» Червоної армії на західноукраїнські землі у вересні 1939 р.» висвітлено підготовку і здійснення військової операції, її пропагандистське забезпечення. Наведений у ньому матеріал розкриває агресивний характер зовнішньої політики СРСР, який, вступивши у змову з нацистською Німеччиною, був зацікавлений у розгромі збройних сил Другої Речіпосполитої, ліквідації її державності, захопленні і приєднанні обумовлених таємним протоколом територій.

Аналіз численних документів і матеріалів засвідчив: підготовка і входження радянських військ на територію Західної України супроводжувалися розпалюванням антипольських настроїв серед особового складу, підбурюванням населення краю до зведення рахунків за минуле, знищення «експлуататорів», пограбування їхнього майна, а також збройними сутичками між українськими повстанцями і регулярними частинами польської армії, боротьбою з українським національним рухом.

У другому підрозділі «Українська проблема в зовнішній політиці СРСР восени 1939 року» проаналізовано зовнішньополітичні кроки Радянського Союзу, спрямовані на її вирішення. Наведені в дисертації різноманітні матеріали підтвердили, що в ході «визвольного походу» Червоної армії розв’язанню українського питання надавалося величезного значення. Звернено увагу на те, що використавши вікові прагнення українського народу до соборності, СРСР здійснив приєднання західноукраїнських земель силовими методами, всупереч міжнародному праву, хоча здобуття територіальної цілісності відповідало корінним інтересам і бажанням українців.

У підрозділі розглянуто неоднозначну реакцію населення західноукраїнських земель і УРСР на військові та зовнішньополітичні акції Німеччини і Радянського Союзу.

У п’ятому розділі «Українське питання в політиці польського еміграційного уряду. Жовтень–грудень 1939 року» проаналізовано спроби налагодження контактів з українським національним рухом, розкрито вплив західних союзників Польщі на позицію уряду В. Сікорського в українському питанні.

Аналіз зовнішньополітичних цілей еміграційного уряду в перші місяці його існування засвідчив, що він послідовно виступав за відновлення довоєнних кордонів Польщі, враховуючи також входження до її складу Східної Галичини та Західної Волині. А все це, своєю чергою, було тісно пов’язане з українською проблемою.

У розділі охарактеризовано спроби емігрантського середовища встановити зв’язки з певними українськими політичними силами. З’ясовано, що зазначені дії переслідували мету залучити розрізнені українські угруповання до боротьби з Третім райхом і виступити спільним фронтом проти окупантів. Встановлено, що натомість поляки не пропонували жодної реальної поступки українцям. Така позиція була неприйнятною для українського національного руху, а тому закінчилася провалом ініційована поляками спроба утворити загальноукраїнський комітет, під орудою якого об’єдналися б усі українські політичні сили, і зайшли у безвихідь двосторонні взаємини.

У розділі проаналізовано ставлення західних союзників Польщі до радянського вторгнення на її територію. Зауважено, що, на відміну від німецького, воно не зустріло однозначної реакції Великобританії та Франції. Доведено, що декларуючи необхідність відродження Польщі, західні держави вважали: вона не обов’язково постане в довоєнних кордонах; підкреслювали пріоритетне значення етнографічного чинника при розгляді питань, пов’язаних із її східними кордонами; припускали, що останні будуть проходити по «лінії Керзона».