УКРАЇНСЬКО-АРГЕНТИНСЬКІ ЗВ’ЯЗКИ (1880-ті

У Вступі обґрунтовано актуальність теми, сформульовано мету та завдання дослідження, визначено об’єкт і предмет, хронологічні й територіальні рамки, дано характеристику наукової новизни, показано практичне значення роботи та зв’язок дисертації з науковими програмами, планами і темами, наведено відомості про апробацію результатів дослідження та публікації.

У першому розділі – «Стан наукової розробки проблеми, джерельна база та методологія дослідження» – розглянуто стан наукової розробки теми, проаналізовано документальну базу дисертації, висвітлено методологічні принципи та методи, що використовувалися в процесі наукового дослідження.

У підрозділі 1.1. «Стан наукової розробки проблеми» для характеристики наукової літератури за темою дисертації використано хронологічно-територіальний принцип її розподілу, за яким виокремлено чотири етапи історичних досліджень у розвитку українсько-аргентинських зв’язків: дореволюційний, міжвоєнний, післявоєнний і сучасний. За територіально-мовним критерієм автор виокремлює такі групи в історіографії проблеми, як праці аргентинських, німецьких, польських, російських та українських дослідників.

Ураховуючи міжнародно-політичну та соціально-економічну ситуацію, більшість з них акцентували увагу на таких питаннях, як: 1) міграція з етнічних українських земель, що входили до складу різних державних утворень, до Аргентини, зокрема, її передумови та причини, особливості міграційної політики держав, умови життя мігрантів в Аргентині та інші аспекти; 2) торгівельно-економічні відносини між указаними вище державами та Аргентиною, що здійснювалися, у тому числі й через українські землі; 3) політичні та культурно-гуманітарні контакти.

Виділяючи дореволюційну історіографію як етап у дослідженні проблеми, за нижню межу ми беремо 1880-ті рр., за верхню – 1917 р. – початок Української національної революції. Праці дореволюційних науковців часто виступають одночасно історичними та історіографічними джерелами, оскільки написані сучасниками подій, що підвищує їх дослідницьку цінність.

Аргентина в другій половині ХІХ століття проводила активну еміграційну політику, що знайшло відображення в науковій літературі, зокрема в працях Х. Альсіни, які містять як цінний статистичний матеріал, так і порівняльний аналіз державної політики Аргентини у сфері імміграції, характеристику процесу заснування аграрних колоній та ін. На жаль, Х. Альсіна не виокремлює українців-іммігрантів, а розглядає їх у числі поляків або росіян.

Польська історіографія репрезентована, насамперед, творами Л. Каро та Р. Йордана на тему заатлантичної міграції, зокрема до Аргентини. Україномовна література, що вийшла друком на терені Австро-Угорщини, представлена двома головними напрямами: популяризаторським і критичним. До першого слід віднести агітаційні брошури, наприклад, О. Олеськіва про життя українців в Америці. Критичний напрям репрезентований статтями І. Франка та З. Кузелі, у яких вони аналізують «бразилійську гарячку», її передумови та причини, статистику еміграції. На жаль, закцентувавшись на еміграційній проблематиці, дослідники недостатньо уваги приділяли політичним контактам і торгівельно-економічним відносинам західноукраїнських земель з Аргентиною.

Історіографічний доробок учених Російської імперії презентує висвітлення ширшого кола питань: заокеанська міграція населення південно-західних губерній Росії (Київської, Подільської, Херсонської); єврейська колонізація в Південній Америці та діяльність Єврейського колонізаційного товариства (ЄКТ); комерційні відносини з країнами Латинської Америки. Популяризаторський напрям репрезентований працями А. Беркенгейма, М. Крюкова, у яких позитивно оцінюється досвід створення сільськогосподарських колоній в Аргентині. До аналітичного напряму належить праця К. Воблого, у якій з’ясовано причини масової еміграції населення, умови переїзду, обставини працевлаштування, рівень заробітків, наведено статистичні дані щодо чисельності емігрантів, мешканців різних губерній, надано порівняння кількісного та якісного складу мігрантів – громадян Російської імперії та мігрантів з інших країн Європи. У творах М. Довнар-Запольського та І. Клінгена досліджуються торгівельно-економічні відносини Росії з країнами Латинської Америки та перспективи збільшення експорту до цього регіону.

У 1920-ті рр. відбувається становлення радянської історичної науки, яка, на жаль, майже не приділяла уваги досліджуваній проблемі. Відмітимо лише праці В. Оболенського (Осінського) та А. Волкова, присвячені аналізу статистики міграційного руху та міграції в Аргентину. Польські науковці Й. Околович і Й. Влодек надають характеристику польському міграційному руху та заснуванню колоній в Аргентині, виділяючи серед мігрантів православне та греко-католицьке населення «зі Східної Польщі». Відмітимо також роботу С. Вапровича про українську діаспору в Аргентині.

У 1950-ті рр. здійснюються публікації розповідей репатріантів з Аргентини. У працях українського історика А. Стрілка досліджуються процеси української трудової міграції до Латинської Америки. Важливе значення для нашого дослідження має також науковий доробок радянських істориків М. Корольова та О. Сизоненка щодо проблеми історії відносин Російської імперії з країнами Латинської Америки.

Літературу української діаспори представлено, насамперед, працями М. Василика, М. Данилишина, Є. Онацького, які присвячені українцям Аргентини, і статтями В. Трембіцького про зв’язки УНР із країнами Америки.

Здобуття Україною незалежності сприяло більш тісним контактам із зарубіжним українством. На початку 1990-х рр. з’являється низка досліджень з історії та сучасного становища української діаспори. В. Ботушанський, С. Качараба, Г. Чайка, А. Шваб активно досліджують процеси заокеанської еміграції з Буковини, Волині, Галичини в імперську та міжвоєнну добу. Становищу української діаспори в Аргентині присвячена монографії О. Сапеляк і М. Василика.

Аналізу дипломатичної діяльності українських урядів 1917–1921 рр. присвячено праці Д. Вєдєнєєва, Б. Дацківа, В. Соловйової. Місце українських земель у системі світового ринку, передовсім, аграрної продукції, досліджують О. Реєнт, В. Степаненко та ін.

Важливе значення для нашого дослідження мали роботи сучасних російських істориків, зокрема Є. Діка та Е. Путятової, що містять цінний матеріал щодо місця українських губерній у російсько-латиноамериканських відносинах. Дослідження Д. Купріна та М. Мосейкіної присвячено аналізу процесів російської еміграції до Латинської Америки.

Сучасну зарубіжну історіографію представлено працями американських, аргентинських, німецьких і польських науковців. Праця Р. Агстнера містить цінні відомості щодо місця українських земель в Австро-Угорщині. Аналіз імміграційної політики Аргентини, історії та сучасного становища української діаспори знаходимо в роботах аргентинських дослідників Д. Баргмана, Н. Бранд, С. Новік. Монографії польських істориків Є. Мазурека та Р. Стемпловскі та статті К. Койровіч та Р. Помірко характеризують польську еміграцію до Латинської Америки та відносини між поляками, росіянами, українцями на території аргентинської провінції Місіонес.

Аналіз історіографії проблеми засвідчив як наявність значних здобутків у розробці окремих аспектів, так і відсутність комплексного дослідження українсько-аргентинських зв’язків кінця ХІХ – першої третини ХХ століття.

Підрозділ 1.2. «Джерельна база наукової роботи» присвячений класифікації та аналізу наявних джерел із питань українсько-аргентинських зв’язків означеного періоду, де чільне місце посідають матеріали, що знаходяться на зберіганні в архівних установах України. У дисертації було використано матеріали з 20 фондів центральних (ЦДАВО України, ЦДІА(л) України) та обласних архівів.

Документи з фондів національних урядів 1917–1921 рр., що зберігаються в ЦДАВО України, дозволили дослідити зв’язки Аргентинської Республіки з етнічними українськими землями в добу української національної революції 1917–1921 рр., установити рівень інтенсивності контактів українських урядів з Аргентиною, з’ясувати долю українських урядовців і військових, змушених емігрувати до Аргентини.

Фонди ЦДІА(л) України (м. Львів) містять різноманітну інформацію про еміграцію із західноукраїнських земель до Аргентини наприкінці ХІХ – у першій третині ХХ ст. Найбільшу інформаційну цінність мають матеріали фондів 422 «Представництво Варшавського еміграційного управління у Львові, 1924–1930 рр.» та 430 «Товариство опіки над українськими емігрантами, м. Львів, 1925–1939 рр.», зокрема обіжники і розпорядження з питань еміграції органів державної влади Польщі, інформаційні бюлетені, особові справи емігрантів, листування, матеріали про діяльність мореплавних компаній.

Матеріали з Волинського та Чернівецького обласних архівів використовувалися для характеристики процесу еміграції населення Буковини та Волині до Аргентини за австро-угорської та польської доби. Важливим джерелом є листування з консульськими установами, зокрема з Австро-Угорським консульством у Буенос-Айресі.

Особливе значення у формуванні джерельної бази наукової роботи відіграли матеріали архівів Півдня України. Окремої уваги заслуговують матеріали ДАОО (м. Одеса), зокрема фонду 2 «Канцелярія Одеського градоначальника, 1802–1919 рр.» щодо діяльності консульства Аргентинської Республіки в м. Одеса (листування аргентинських консулів із міською владою та царським урядом, звернення до одеського градоначальника з поточних справ), матеріали про діяльність Єврейського колонізаційного товариства в м. Одеса. Документи 1920-х – 1930-х рр. із фондів Р-7, Р-1915 містять відомості про діяльність Міжнародної організації допомоги борцям революції (МОДР) та її зв’язки з Комуністичною партією Аргентини, лікування на території чорноморських курортів аргентинських комуністів. Матеріали з Миколаївського й Херсонського обласних архівів розкривають питання єврейської еміграції до Аргентини за сприяння ЄКТ на початку ХХ ст. та діяльність Русько-канадсько-американського пасажирського агентства (РУСКАПА) у 1920-ті – 1930-ті рр.

Важливе місце займають також збірки документів, що підготовлені як українськими, так і російськими дослідниками.

Певна кількість матеріалів і документів, перелічених архівів уперше вводяться до наукового обігу.

За походженням і функціональним призначенням, характером інформації в масиві використаних джерел можна виділити такі групи, як:

- документи органів державної влади та управління (закони держав, до складу яких уходили українські землі, постанови та розпорядження місцевих органів державної влади та управління, зокрема, значний інтерес становить «Записка про український рух в Аргентині», яку підготовлено Консульством Польської Республіки в Буенос-Айресі (1935);

- міжнародні договори, угоди, декларації (репрезентовані збірником «СССР (Россия) – Аргентина: Страницы истории. 1885-1986 гг.» та документами про визнання Аргентиною УНР із фондів ЦДАВО);

- документи політичних партій, громадських організацій, підприємств (документи про співпрацю ВКП(б) і Комуністичної партії Аргентини в рамках Комінтерну, діловодна документація Єврейського колонізаційного товариства, Товариства опіки над українськими емігрантами, звітна та фінансова документація пароплавних компаній (РУСКАПА та ін.) та інших організацій);

- статистичні матеріали (звіт даних статистики зовнішньої торгівлі Росії, звіти про діяльність Одеського, Миколаївського та Херсонського торгових портів, у яких зберігається цінна інформацію про торгівельні контакти з Аргентиною, у тому числі, номенклатуру товарів експорту, обсяги експорту, чисельність емігрантів до Аргентини та інші матеріали);

- періодична преса («Буковина», «Киевлянин», «Одесский вестник», «Український емігрант», що виходили друком на українському терені, а також «Україна», «Українська робітнича трибуна», «Українське слово», опубліковані в Буенос-Айресі, містять різноманітну інформацію про розвиток українсько-аргентинських зв’язків кінця ХІХ – першої третини ХХ ст.);

- наративні джерела (мемуари, спогади, щоденники, епістолярії, дорожні нотатки) репрезентовані, насамперед, спогадами К. Андруховича, П. Губарчука, П. Карманського, Т. Михайлівської-Цимбал. Важливу інформацію про аграрні колонії в Аргентині містять нотатки видатного хіміка А. Беркенгейма та Є. Лапіна. «Автобіографія» (1910) А. Гершунова, «єврейського гаучо», яскраво змальовує життя єврейських іммігрантів в Аргентині. Епістолярна спадщина представлена листами Головного отамана УНР С. Петлюри Повіреному в справах УНР в Аргентині М. Шумицькому та ін.;

- довідкові матеріали (довідники для емігрантів, напр., «Довідкова книга з питань еміграції» підготовлена ЄКТ (СПб., 1913), твори довідково-агітаційного характеру, що містять інформацію про Аргентину, умови еміграції до країни, отримання землі, змальовують переваги життя та праці за океаном).

У підрозділі 1.3. «Теоретико-методологічна основа дослідження» викладено основні принципи та методи дослідження. Наукова робота базується на двох фундаментальних принципах історичних досліджень: наукової об’єктивності та історизму. У дисертації було застосовано низку підходів, зокрема конкретно-історичний та історико-ретроспективний.

Для відбору, оцінки, порівняння інформації з історичних джерел з метою її аналізу автором були залучені як загальнонаукові методи пізнання (дедуктивний та індуктивний, історичний і логічний, класифікації та аналогії, аналізу та синтезу), так і спеціальні історичні методи (історико-генетичний, порівняльно-історичний, проблемно-хронологічний, метод періодизації та ін.), що дозволило вивчати історичний процес у його динаміці та багатогранних взаємообумовлених зв’язках.

Зазначені принципи та методи наукового пізнання забезпечують наукову достовірність результатів дослідження українсько-аргентинських зв’язків кінця ХІХ – першої третини ХХ ст.

Другий розділ – «Становлення та розвиток зв’язків українських земель з Аргентиною» – висвітлює основні етапи в розвитку українсько-аргентинських контактів у 1880-ті – 1930-ті рр.

У підрозділі 2.1. «Українські землі в російсько-аргентинських відносинах кінця ХІХ – початку ХХ ст.» зазначається, що дипломатичні відносини між Російською імперією та Аргентинською Республікою були встановлені у 1885 р. Питання утворення консульства у м. Одеса порушувалося з 1889 р., однак його формальне заснування відбулося лише у 1909 р. Першим консулом Аргентини в м. Одеса став Е. Перес.

Кінець ХІХ – початок ХХ ст. стали добою масової еміграції єврейського населення з південно-західних губерній Російської імперії до Аргентини. Діяли представництва Єврейського колонізаційного товариства (1891) на чолі з бароном М. де Гіршем, діяльність якого на теренах імперії була легалізована Наказом імператора Олександра ІІІ (1892). Незважаючи на урядові заборони, агенти іноземних пароплавних компаній (британських, італійських, німецьких, франко-бельгійських) проводили активну агітаційну діяльність, сприяючи зростанню еміграційного руху. Після революції 1905–1907 рр. Аргентина стала країною політичного притулку для учасників повстання на панцернику «Потьомкін».

Порт Одеса мав пряме пароплавне сполучення з Буенос-Айресом завдяки іноземним компаніям. На жаль, спроби вітчизняних ділових кіл установити власне сполучення з Буенос-Айресом через деякий час зазнали невдачі внаслідок конкуренції іноземних пароплавних товариств.

Українські та аргентинські виробники виступали конкурентами на світовому ринку зерна, що ставало на заваді зростанню торгівельних зв’язків та розширенню номенклатури товарів. До Аргентини експортувалася продукція металургійних заводів Півдня України (Дніпровського, Макіївського), насамперед рейки для залізниць, папір, текстиль тощо. Імпортували бавовну, каву, какао, каучук, лікарські рослини. Експортно-імпортні операції здійснювались через південні порти Миколаїв, Одесу, Херсон.

Підрозділ 2.2. «Українські землі в австрійсько-аргентинських відносинах кінця ХІХ – початку ХХ ст.» розкриває місце Галичини, Північної Буковини та Закарпаття в становленні зв’язків з Аргентиною.

Офіційні відносини між Австро-Угорщиною та Аргентиною були встановлені у 1872 р. Еміграція до Аргентини з території цієї держави була однією з найбільших серед європейських країн, третьою після іспанської та італійської. Значне місце в цьому процесі посідали вихідці з Західної України, які становили головну частину першої хвилі, власне, української еміграції та заклали підвалини для формування української діаспори в Аргентині. Даний феномен зумовив прагнення аргентинського уряду до відкриття консульських установ у Львові та Чернівцях. Першим консулом Аргентини у Львові став А. Кандіотто (1913). Перша світова війна привела до занепаду еміграційного руху, і у 1916 р. Аргентина закрила консульства на західноукраїнських землях.

Комерційні відносини між двома державами розвивалися переважно через порт Трієст, однак продукція українських виробників у цих зв’язках майже не була представлена.

Підрозділ 2.3. «Українсько-аргентинські зв’язки періоду української національної революції 1917–1921 рр.» присвячений висвітленню становлення офіційних відносин між українськими національними урядами та Аргентиною.

У 1917–1918 рр. консульство Аргентинської Республіки продовжувало свою діяльність у м. Одеса. Українські уряди висловлювали свою зацікавленість у встановленні дипломатичних відносин, проте Аргентина займала вичікувальну позицію. Протягом 1919 р. дипломати УНР через посольства в Берліні та Парижі висловлювали думку про встановлення офіційних відносин. Після визнання УНР країнами Антанти Аргентина, єдина серед країн Латинської Америки, 5 лютого 1921 р. визнала УНР та встановила з нею дипломатичні відносини. Повноважним представником УНР у Буенос-Айресі став М. Шумицький.

За дорученням Головного Отамана УНР С. Петлюри у 1919–1924 рр. відбулося світове гастрольне турне Української Республіканської Капели (засновано 1919 р.) під керівництвом О. Кошиця, до програми якого входили концерти в Аргентині. На початку 1920-х рр. Аргентина стала країною української політичної еміграції, до якої емігрували, наприклад, Є. Онацький (завідувач секретаріату Центральної ради, згодом голова Української Центральної репрезентації в Аргентині (1917–1918), Н. Блаватний (ад’ютант гетьмана П. Скоропадського), І. Ухів (співзасновник першої «Просвіти» у м. Беріссо).

У підрозділі 2.4. «Зв’язки Радянської України з Аргентинською республікою у 1919–1939 рр.» автор акцентує увагу на зв’язках українських земель, насамперед, Радянської України, з Аргентиною в міжвоєнний період.

На початку 20-х років ХХ ст. зв’язки Радянської України з Аргентинською Республікою розгортаються в контексті загальносоюзних і мають декілька напрямів: 1) робота по лінії Комінтерну та Міжнародної організації допомоги революції; 2) економічні відносини, зокрема, зовнішня торгівля; 3) еміграційний рух до Аргентини. У 1921 р. Аргентина встановила торгівельні контакти з РРФСР. Очільники НКЗТ розглядали цю країну як потенційний ринок збуту, проведення експортно-імпортних операцій планувалося через чорноморські порти.

У 1925–1931 рр. в Буенос-Айресі діяло представництво радянського АТ «Южамторг». Воно розв’язувало широке коло питань, пов’язаних із торгівлею, політикою, навіть розвідувальною діяльністю, ураховуючи відсутність саме тоді офіційних відносин між СРСР та Аргентиною. У цей період тривала міграція населення з української території, головним чином євреїв, до Аргентини з допомогою РУСКАПА.

До неофіційних зв’язків доцільно віднести фінансову та кадрову допомогу з боку ВКП(б) Комуністичній партії Аргентини, діяльність аргентинської секції Міжнародної організації допомоги революції (МОДР) із наданням широкого спектру допомоги в здійсненні нелегальної діяльності, зокрема фінансуванні преси прокомуністичного спрямування, лікуванні діячів КПА на курортах Півдня України, проведенні політичних акцій, здійснення розвідувальної діяльності.

У третьому розділі – «Еміграція до Аргентини з етнічних українських земель» – охарактеризовані передумови, причини, хід еміграції з українських земель до Аргентини, визначено особливості відповідного процесу в Наддніпрянській і Західній Україні.

Підрозділ 3.1 «Передумови та детермінанти еміграції з українських земель до Аргентини» присвячений аналізу передумов та чинників еміграції населення українських земель до Аргентини.

Кінець ХІХ – перша третина ХХ ст. є часом зародження та розвитку такого феномена, як заокеанська еміграція. Імміграційне законодавство Аргентини (Закон № 817 від 6 жовтня 1876 р. та ін.) закріпило експортоорієнтований шлях розвитку аргентинської економіки та сприяло масовому залученню іммігрантів з європейських країн. До головних причин розгортання еміграційного руху слід віднести: соціально-економічні, етноконфесійні, політичні, інформаційні.

Аграрне перенаселення українських земель, нестача орної землі, неврожаї та голод, хронічні злидні, соціальне пригноблення, низький рівень доходів населення, безробіття ілюструють економічні детермінанти процесу заокеанської міграції. Дискримінація (у наданні роботи, зайнятті посад) та переслідування за національною й релігійною приналежністю (наприклад, антисемітизм, єврейські погроми та ін.) відображують етноконфесійний чинник у міграційному процесі. Поразка різних політичних сил у роки революції 1905–1907 рр., української національної революції 1917–1921 рр. віддзеркалюють політичну детермінанту еміграції до Аргентини. Етнічні українські землі, що входили до складу різних держав, ставали ареною соціально-економічної й політичної напруженості, яка отримувала вихід в еміграційному русі. Інформаційний чинник набув утілення в діяльності посередницьких установ, еміграційних бюро, агентів пароплавних компаній, еміграційних і колонізаційних товариств, за якими часто стояли великі транспортні чи промислові фірми.

У підрозділі 3.2. «Перша хвиля еміграції з українського терену до Аргентини» автор здійснює порівняльний аналіз процесів еміграції в Наддніпрянській і Західній Україні наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст.

Перша хвиля еміграції до Аргентини – 1880-ті – 1917 р. – мала такі особливості, як: 1) викликана, найперше, економічними причинами, етноконфесійні, інформаційні причини мали додаткове спонукальне значення; 2) основну масу мігрантів складали безземельні та малоземельні селяни, ремісники, напівпролетарії, дрібні підприємці, часто з низьким освітнім рівнем; 3) еміграція з теренів Наддніпрянської України відбувалося через порти Одеса та Бремен, у складі мігрантів переважали представники єврейської й німецької національностей, росіяни та українці становили меншу чисельність; 4) головну роль у процесі єврейської еміграції до Аргентини відігравало Єврейське колонізаційне товариство; 5) еміграція переселенців з Австро-Угорщини відбувалася через порти Трієст і Гамбург, українці становили більшість у складі мігрантів з Буковини, Галичини, Закарпаття, також значний відсоток належав євреям та полякам; 6) головними заняттями мігрантів в Аргентині ставало заснування сільськогосподарських колоній у провінціях Місіонес, Чако та ін.; 7) наявні поодинокі випадки політичної еміграції, наприклад, учасники революції 1905–1907 рр.

Підрозділ 3.3. «Еміграція з українських земель до Аргентини в міжвоєнний період» висвітлює процеси міграції населення з території радянської України, а також Буковини, Волині, Галичини, Закарпаття, що входили до складу інших держав.

Друга хвиля міграції припадає на 1919–1939 рр. Загальна чисельність мігрантів зростає до Аргентини як із Наддніпрянської, так із Західної України, а також відсоток емігрантів за політичними мотивами (службовці, інтелігенти, офіцери). Підвищення освітнього рівня української громади є наслідком формування свідомої української діаспори в Аргентині, розбудови мережі громадських організацій (Товариство «Просвіта» (1924), освітніх закладів (школи, читальні), закладів культурного й творчого спрямування (хори, художні та мистецькі студії), появи низки періодичних видань («Відвойовник», «Україна», «Українське слово», «Український сокіл» тощо).

Найвищі показники міграції із Західної України до Аргентини спостерігаються в другій половині 1920-х – на початку 1930-х рр., перше місце впевнено тримала Галичина (31 тис. осіб), далі Західна Волинь (21 тис. осіб), Закарпаття (3 тис. осіб). Як і у попередню добу, більшість складають селяни й робітники. Вони поповнювали склад низько кваліфікованої робочої сили (понад 90%) в Аргентині. У провінціях Ентеріос, Кордоба, Формоса з’являються місця компактного проживання українського населення. У 1925 р. у Львові виникло «Товариство допомоги українським емігрантам», що мало свій друкований орган «Український емігрант» (1927).

Еміграція до Аргентини з території Радянської України у 1920-ті рр. була невеликою та охоплювала, передувсім, єврейське населення південно-західних районів. Головну роль у даному процесі відігравало РУСКАПА.

На сучасному етапі в Аргентині налічується близько 300 тис. осіб, що вважають себе українцями та біля 450 тис. представників єврейської громади, 200 тис. з яких були вихідцями з етнічних українських земель.

Alsina J. A. La inmigración europea en la República Argentina / J. A. Alsina. – Buenos Aires : Imprenta, Mexico 1422, 1900. – 352 p.

Caro L. Wychodźstwo polskie / Leopold Caro. – Warszawa : Gebethner i Wolff, 1907. –127 p.; Jordan R. Argentyna jako teren dla polskiego wychodźtwa: sprawozdanie z podróży informacyjnej / R. Jordan. – Kraków : Polskie Tow. Emigr., 1912. – 44 s.

Олеськів О. О еміграції / О. Олеськів. – Львів : Тип. Ставропигийского ин-та под упр. Ив. Пухира, 1895. – 70 с.

Франко І. Я. Еміграція українського населення / І. Я. Франко // Зібр. Творів : в 50-ти т. – К. : Наукова думка, 1985. – Т. 44. Кн. 2. – С. 282–283 ; Кузеля З. Ф. Причинки до студій над нашою еміграцією / З.Ф. Кузеля // ЗНТШ. – Львів, 1911. – Т. 105. – С. 175–204.

Беркенгейм А. М. Развитие колонизации и устройство земледельческих колоний в Аргентине / А. М. Беркенгейм // Русская мысль. – 1894. – № 9, 10 ; Крюков Н. А. Аргентина: Сельское хозяйство в Аргентине в связи с общим развитием страны / Н. А. Крюков. – СПб. : тип. В.Ф. Киршбаума, 1911. – 522 с.

Воблый К. Г. Заатлантическая эмиграция, ее причины и следствия. (Опыт статистико-экономического исследования) / К. Г. Воблый. – Варшава : Тип. Варшавского учеб. округа, 1904. – 195 с.

Довнар-Запольский М. В. Русский вывоз и мировой рынок : в таблицах и диаграммах / М. В. Довнар-Запольский. – К. : Тип. И. И. Чоколова, 1914. – 46 с. ; Клинген И. Н. Русский хлебороб в борьбе с североамериканским фермером и Аргентиной на всемирном рынке / И. Н. Клинген. – СПб. : Пушкинская скоропечатня, 1904. – 166 с.

Оболенский (Осинский) В. В. Международные и межконтинентальные миграции в довоенной России и СССР / В. В.Оболенский. – М. : ЦСУ, 1928. – 138 с. ; Волков А. Иммиграция и колонизация в Аргентине / А. Волков // Мировое хозяйство и международная политика. – 1927. – № 7. – С. 109–115.

Okołowicz J. Zadania polskiej polityki emigracyjnej / J. Okołowich. – Warszawa, 1918.– 34 s. ; Włodek J. Argentyna i emigracja: ze szczególnym uwzględnieniem emigracji polskiej / Józef Włodek. – Warszawa : M. Arct, 1923. – 513 s.

Вапрович С. Аргентина: українська еміграція в ній / С. Вапрович. – Львів : Видавнича спілка «Діло», 1935. – 33 с.

Губарчук П. Українці в Аргентині / П. Губарчук // Жовтень. – Львiв, 1956. – № 12. – С. 70–74 ; Як ми жили за океаном: Розповiдi репатриантiв. – Л. : Кн.-журн. вид., 1958. – 76 с.

Стрелко А. А. Славянское население в странах Латинской Америки. Исторический очерк / А. А. Стрелко. – К. : Наукова думка, 1980. – 144 с. ; Стрелко А. А. Первые иммигранты-украинцы на латиноамериканском континенте / А. А. Стрелко // Латинская Америка. – 1972. – № 4. – С. 87–93 та інші.

Королев Н. В. Страны Южной Америки и Россия (1890–1917 гг.) / Н. В. Королев. – Кишинев: «Штиинца», 1972. – 180 с. ; Сизоненко А. И. 100 лет дипломатических отношений России и Аргентины / А. И. Сизоненко // Латинская Америка. – 1985. – № 10. – С. 76–80 та ін.

Василик М. Українське поселення в Аргентині / М. Василик. – Мюнхен : УВУ, 1982. – 147 с. ; Данилишин М. Українці в Аргентині : [монографія про суспільно-організаційне життя української спільноти в Аргентині] / М. Данилишин. – Буенос-Айрес : Видавнича комісія української громади Аргентини, 1979. – 392 с. ; Онацький Є. Українці в Південній Америці. Українці в Аргентині / Є. Онацький // Українці у Вільному Світі : Ювілейна книга Українського Народного Союзу, 1894–1954. – Jersey City, 1954. – С. 215–227.

Трембіцький В. Український дипломатичний корпус 1917–1945 / В. Трембіцький // Свобода: Альманах Українського Народного Союзу. – Джерсі-Сіті, 1989. – С. 70–76 ; Його ж. У пошуках історичної правди // Записки Наукового товариства імені Шевченка. – Т. 205 : зб. на пошану Миколи Чубатого, 1889–1975. Ч. 2. – Н.-Йорк; Париж ; Сидней ; Торонто, 1987. – С. 453–467 та ін.

Зарубіжні українці. – К. : Україна, 1991. – 252 с. ; Історія української еміграції. – К. : Вища школа, 1997. – 520 с.; Українці в зарубіжному світі. – К. : Наукова думка, 1991. – 139 с.

Ботушанський В. М. Еміграція з Буковини (60-ті рр. ХІХ – початок ХХ ст.) : [монографія] / В. М. Ботушанський, Г. В. Чайка. – Чернівці : Технодрук, 2009. – 384 с. ; Качараба С. П. Еміграція з Західної України (1919–1939) / С. П. Качараба. – Львів : ЛНУ, 2003. – 416 с. ; Українська еміграція. Еміграційний рух зі Східної Галичини та Північної Буковини. 1890–1914 рр. / С. Качараба, М. Рожик. – Львів : Б.в., 1995. – 124 с. та ін.; Чайка Г. В. До питання про еміграцію з Буковини в Аргентину / Г. В. Чайка // Науковий вісник Чернівецького університету. – Чернівці : Рута, 2006. – Вип. 323–324. – С. 191–194 ; Шваб А. Г. Національний склад переселенців з Волині в контексті еміграційної політики Другої Речі Посполитої / А. Г. Шваб // Українська історична наука та порозі XXI століття. – Чернівці, 2001. – Т. 21. – С. 215–221 та ін.

Сапеляк О. А. Українська спільнота в Аргентині: історико-етнологічний аспект / О. А. Сапеляк. – Л. : Червона Калина, 2008. – 286 с.; Василик М. Українці Аргентини: історія та сучасність / М. Василик. – Л. : Вид. Укр. католицького ун-ту, 2009. – 312 с.

Вєдєнєєв Д. В. Юність української дипломатії: становлення зовнішньополітичної служби Української держави 1917–1923 роки / Д. В. Вєдєнєєв, Д. В. Будков. – К. : К.І.С., 2006. – 311 с. ; Дацків І. Б. Дипломатія українських державних утворень у захисті національних інтересів. 1917–1923 рр. / І. Б. Дацків. – Тернопіль : Астон, 2009. – 520 с. ; Соловйова В. В. Дипломатична діяльність українських національних урядів 1917–1921 рр. / В. В. Соловйова. – К.-Донецьк, 2006. – 393 с.

Реєнт О. П. Сільське господарство України і світовий продовольчий ринок (1861–1914 рр.) / О. П. Реєнт, О. В. Сердюк. – К. : Ін-т ІУ НАНУ, 2011. – 365 с. ; Степаненко В. В. Експорт промислової та сільськогосподарської продукції й сировини через порти Північного Причорномор’я / В. В. Степаненко // Наукові праці: науково-методичний журнал. – Т. 45. Вип. 32. Історичні науки. – Миколаїв : Вид-во МДГУ ім. Петра Могили, 2005. – С. 36–41.

Дик Е. Н. Россия–Аргентина: торгово-экономические отношения в XIX – начале ХХ столетия / Е. Н. Дик // Латинская Америка. – 1994. – № 9. – С. 99–105 ; Путятова Э. Г. Русско-аргентинские отношения конца XIX – начала XX в. : автореф. дис. на соискание науч. степени канд. ист. наук : 07.00.02 / Э. Г. Путятова. – Ленинград, 1989. – 16 с. ; Ее же. Россия и Южная Америка: трудовая эмиграция и дипломатические отношения в конце XIX – начале XX вв. / Э. Г. Путятова. – СПб. : Изд-во Политех. ун-та, 2006. – 158 с.

Куприн Д. О. Эмиграция из России в конце ХІХ – начале ХХ вв. : автореф. дис. на соискание науч. степени канд. ист. наук : 07.00.02 / Д. О.Куприн. – М., 2000. – 26 с. ; Мосейкина М. Н. Русская эмиграция в странах Латинской Америки в 1920–1960-е гг.: автореф. Дис. на соискание науч. степени докт. ист. наук : 07.00.02/ М. Н. Мосейкина. – М., 2012. – 47 с.

Agstner R. Von Kaise
, Konsuln und Kaufleuten – Österreich und die Ukraine 1785–2010 / R. Agstner. – Berlin–Münster–Wien–Zürich–London: LIT Verlag GmbH & Co. KG, Dr. W. Hopf, 2011. – 416 p.

Bargman D. Un ambito para las relaciones interetnicas: Las colonias agricolas judias en La Argentina / D. Bargman // Revista de Antropologia. – 1992. – № 11. – P. 50–58; Brand N. Migración ucraniana en la Argentina: Omisión o intencionalidad? / N. Brand [Електронний ресурс] // Instituto de Investigaciones Gino Germani. Facultad de Ciencias Sociales. Universidad Buenos Aires. – Режим доступу : www.iigg.fsoc.uba.ar/pobmigra/archivos/14.pdf ; Novick S. Migración y políticas en Argentina: tres leyes para un país extensor (1876-2004) / S. Novick // Cuade
os del Pensamiento Crítico Latinoamericano. – Buenos Aires : CLACSO, Consejo Latinoamericano de Ciencias Sociales, 2008. – № 14. Noviembre.

Mazurek J. Kraj a emigracja: ruch ludowy wobec wychodźstwa chłopskiego do krajów Ameryki Łacińskiej (do 1939 roku) / J. Mazurek. – Warszawa : Muzeum Historii Polskiego Ruchu Ludowego & Instytut Studiów Iberyjskich i Iberoamerykańskich UW, 2006. – 479 s. ; Polacy, Rusini i Ukraińcy, Argentyńchycy. Osadnictwo w Misiones 1892–2009 / Redakcja naukowa Ryszard Stemplowski. – Warszawa, 2011. – 593 s.

Kojrowicz C. S. Los inmigrantes polacos en Misiones y su primer pan de maíz / C. S. Kojrowicz [Електронний ресурс] // XII Conferencia Inte
acional de Historia Oral. – Pietermaritzburg, Sudáfrica. 24–27 de junio 2002. – Режим доступу : http://www.elaguilablanca.com.ar/Descargas/ Primerpandemaiz.pdf ; Pomirko R. Los ucranianos en Argentina: cooperación intercultural, humanitaria, económica y profesional / R. Pomirko // Revista del CESLA. – Varsovia, Polonia, 2010. – Vol. 1. № 13. – Р. 257–263.

Евреи Одессы и Юга Украины / авт. сост. Л. Г. Белоусова, Т. Е. Волкова. – Одесса : ООО «Студия «НЕГОЦИАНТ», 2002. – Кн. 1. (Кон. XVII – нач. XX вв.). – 300 с. ; Історія української дипломатії: перші кроки на міжнародній арені (1917–1924 рр.) : документи і матеріали / Держ. ком. арх. України, Укр. НДІ арх. справи та документознавства ; [авт. передм., упоряд. : І. Б. Матяш та ін. ; редкол. : К. І. Грищенко (голова) та ін.]. – К. : Вид-во гуманіт. л-ри, 2010. – 592 с. ; Коминтерн и Латинская Америка. Сборник документов / под ред. Калмыкова Н. П. – М. : Наука, 1998. – 395 с. ; СССР (Россия) – Аргентина : Страницы истории. 1885-1986 гг. Документы и материалы. – М. : Политиздат, 1990. – 336 с.