УНДО В СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНОМУ ЖИТТІ ЗАХІДНОЇ УКРАЇНИ ПЕРШОЇ ПОЛОВИНИ 1930-Х РР. Автореферат

У вступі обґрунтовано актуальність, об'єкт, предмет, мету й завдання дослідження, його наукову новизну та практичне значення, окреслено територіальні та хронологічні рамки.

У першому розділі „Історіографія та джерела” проаналізовано стан наукового дослідження проблеми та джерельну базу дисертаційної роботи.

Історіографію даної проблеми умовно поділено на кілька груп. До першої групи належать праці, опубліковані у 1920–1930-х рр. Серед них – праці членів УНДО О. Черкавського, С. Барана, В. Целевича, В. Мудрого, Ю. Павликовського, нарис „Як повстало і розвивалося УНДО” (Львів, 1936). Загалом публікації даного періоду розкривають різноманітні аспекти діяльності політичних партій та національно-культурного життя Західної України. Серед узагальнюючих праць про суспільно-політичний рух на західноукраїнських землях варто назвати роботу П. Феденка. Політика УНДО критично оцінена у працях С. Томашівського „Наша чільна партія у власному зеркалі” (Львів, 1929) та М. Лозинського „Поневолені західноукраїнські землі” (Харків, 1930). Тогочасні автори комуністичного табору намагалися скомпрометувати національно-державницькі сили і тим самим перехопити політичне лідерство у краї. Це, зокрема, стосується книги „Политические партии в Польше, Западной Белоруссии и Западной Украине” (Мінськ, 1935). Критику політики УНДО за угодовство містили праці діячів радянофільського табору – А. Крушельницького, Ф. Федорціва (С. Білана), Авича та інших. У публікаціях заступника голови Української соціалістично-радикальної партії (УСРП) М. Стахіва применшено роль національних демократів у суспільно-політичному житті краю, натомість багато уваги приділено діяльності соціалістів-радикалів. Загалом історіографія міжвоєнного періоду відзначалася фрагментарно-фактологічним підходом до висвітлення національно-політичного руху на західноукраїнських землях, слабкістю джерельної бази.

Друга група – радянська історіографія – характеризується ідеологічною спрямованістю, відсутністю об’єктивного аналізу історичного процесу, перебільшенням ролі і місця КПЗУ у суспільно-політичному житті краю. До таких праць можна віднести роботи В. Маланчука, М. Волянюка, А. Ярошенко. Радянські історики І. Богодист, П. Йова, І. Компанієць обґрунтовували закономірність встановлення комуністичного режиму на західноукраїнських землях, перекручували справжню суть національно-політичного руху і трактували його як ворожий для народу. Розширення джерельної бази досліджень та їх наукової проблематики у другій половині 1950-х рр. не змінило тверджень про КПЗУ як провідну політичну силу в краї. Про це свідчать публікації М. Герасименка і Б. Дудикевича, М. Зільбермана, О. Швидака, О. Цибка.

І. Васюта у праці „Формування робітничо-селянського союзу в революційній боротьбі на Західній Україні 1921–1939 рр.” (1988) піддав критиці угодовську позицію УНДО та її участь в організації Всеукраїнського національного конгресу. Ю. Сливка, Є. Галушко, М. Панчук оцінювали діяльність ундовців з офіційних радянських класово-партійних позицій. Незважаючи на офіційно-догматичний характер радянської історіографії, нагромаджена нею джерельна база, окремі оцінки історичних процесів в західноукраїнських землях не втратили своєї актуальності донині.

Третя група – наукові праці українських істориків діаспори. Особливе зацікавлення українських дослідників на еміграції становила проблематика, присвячена діяльності Організації українських націоналістів (ОУН) та Української повстанської армії (УПА), меншою мірою досліджувались інші теми українського суспільно-політичного життя. Так, З. Книш історії УНТП та УНДО торкнувся лише при висвітленні відносин між керівництвом Західноукраїнської Народної Республіки і проводом Української військової організації (УВО) та спроб націонал-демократів підпорядкувати своєму впливові Союз української націоналістичної молоді у 1927 р. В. Мартинець на тлі діяльності УВО розкрив обставини, що призвели до посилення суперечностей між УНДО і УВО у зв’язку з трансформацією останньої в ОУН. У першому томі „Нарису з історії ОУН” (1968) П. Мірчука йдеться про взаємини ОУН та УНДО, негативно оцінена діяльність УНДО як партії, що стала на шлях „легалізму і угодовщини”. Третє видання цієї книги (2007) доповнене результатами сучасних досліджень, документами і матеріалами, які свого часу не були доступні авторові. У першому томі „Історичних есе” (1994) І. Лисяка-Рудницького міститься стаття про особливості польсько-українських стосунків на протязі кількох століть. У другому томі автор характеризує основні напрями української політичної думки, стверджує, що у Західній Україні під владою Польщі традиційні демократичні партії – націонал-демократи і радикали – залишалися офіційними речниками українства аж до початку Другої світової війни. М. Стахів у праці „Українські політичні партії у соціологічному насвітленні” (1954), вивчаючи українські політичні організації з точки зору соціології, простежив соціальну базу та кількісний склад, охарактеризував соціальний статус політичного активу націонал-демократів у різні історичні періоди. Окремі питання, які стосуються даної теми, досліджуються у працях І. Витановича, О. Субтельного, Т. Гунчака, М. Прокопа та інших істориків.

Четверту групу становлять наукові праці вітчизняних істориків періоду незалежності України. Вагомий внесок у вивчення суспільно-політичного руху на західноукраїнських землях у міжвоєнний період зробив М. Швагуляк. Він дослідив особливості пацифікаційної акції, розкрив причини українсько-польської конфронтації та її вплив на західноукраїнське політичне життя. Окремі роботи дослідника присвячені проблемі політичної консолідації українського національного руху Галичини у 1919–1939 рр. та діяльності Контактного Комітету. У публікації Л. Зашкільняка „Генеза і наслідки українсько-польської нормалізації” (1997) розкрито головні обставини, передумови і наслідки польсько-українського компромісу 1935 р. Автор наголосив, що генезу і підстави польсько-українського порозуміння слід шукати у складному переплетенні стосунків обох народів, починаючи з періоду боротьби за відбудову української і польської державності 1917–1920 рр. У першому томі „Історії української націонал-демократії” (2002) авторства М. Кугутяка досліджено передумови утворення УНДО, основні етапи його діяльності, висвітлено процес консолідації національно-демократичних сил, організаційно-політичну та парламентську діяльність партії, а у його ж роботі „Голодомор 1933-го і Західна Україна” (1994) вперше розкрито допомогову акцію західноукраїнської громадськості голодуючим в радянській Україні.

Першому періоду діяльності УНДО присвячені наукові праці І. Соляра, в яких висвітлено консолідацію національних сил Західної України 1923–1924 рр., платформу об’єднання та діяльність партії у 1926–1928 рр., розкрито діяльність Перемиського повітового комітету УНДО, організаційні засади і програмні орієнтири Народної організації українців міста Львова, проаналізовано діяльність українських представників на європейських конгресах національних меншин у 1925–1938 рр. Наукову цінність становлять роботи І. Федика про ставлення УНДО та ОУН до Польщі, а також І. Скочиляса про діяльність Чортківського повітового комітету УНДО.

Вибори до сейму та сенату Польщі 1922, 1928 рр. та парламентську діяльність західноукраїнських політичних партій висвітлено у наукових роботах О. Зайцева. Політична діяльність УНДО у 1925–1939 рр. досліджена у роботах Б. Хруслова. Автор з’ясував передумови та обставини консолідації національно-демократичних сил у 1923–1925 рр., зосередив увагу на протиборстві політичних угрупувань всередині УНДО, розкрив деякі аспекти активізації діяльності партії та її політичної еволюції у 1925–1934 рр., зробив спробу наукового аналізу політики нормалізації та діяльності УНДО напередодні Другої світової війни.

Громадсько-політична діяльність ундовських політиків досліджується у працях Я. Малика, А. Прокопа, Л. Шептицької, Б. Лаврука, А. Півня, Я. Комарницького, О. Медвідь. Для дослідження взаємин УНДО з соціал-демократами та ОУН означуваного періоду науковий інтерес становлять роботи І. Райківського про УСДП та М. Посівнича про ОУН.

П’ята група – польська історіографія, у якій проблему діяльності УНДО розглянуто в контексті аналізу польсько-українських взаємин. Серед них – наукові роботи А. Хойновського, Р. Тожецького, М. Папєжинської-Турек. Особливий науковий інтерес становить монографія Р. Томчика, присвячена чотирнадцятирічному періоду діяльності УНДО. Виникнення партії автор розцінив як найважливішу подію в легальному політичному житті українців Східної Галичини. У праці простежується політична еволюція ставлення УНДО щодо Польщі та УСРР. На думку дослідника, тактика УНДО 1930-х рр. випливала з реальної політичної ситуації та визнаної за репресивну національної політики польської влади. У праці відсутнє дослідження впливу партії в національно-культурних товариствах, організаційної структури та парламентської діяльності націонал-демократів. Праці Ч. Бжози та М. Шуміло розкривають діяльність УПР у Другій Речі Посполитій. М. Шуміло розглянув політичні передумови створення, ґенезу та організаційну структуру УПР у 1928–1939 рр., окреслив її роль у діяльності УНДО, показав еволюцію політики УПР щодо уряду. Дослідник дійшов висновку, що УПР, будучи найсильнішим клубом національних меншин у законодавчих палатах Польщі, мала значний вплив на відносини між урядом та українським суспільством і на становище українського населення в Польщі.

Основу джерельної бази дослідження складають документи і матеріали, виявлені і опрацьовані у Центральному державному історичному архіві України, м. Львів (ЦДІАУЛ), Державних архівах Тернопільської (ДАТО), Львівської (ДАЛО) та Івано-Франківської (ДАІФО) областей, Національній бібліотеці у Варшаві, у відділах україніки та періодики Львівської національної наукової бібліотеки України імені Василя Стефаника НАН України.

До першої групи джерел з історії УНДО належать архівні документи і матеріали, найбільша кількість яких знаходиться у ЦДІАУЛ. Документи фонду Українського національно-демократичного об’єднання (ф. 344) відображають діяльність партії за 1925–1939 рр. Серед них – нормативні акти та діловодна документація УНДО: статути, положення, обіжники, інструкції, відозви, комунікати, матеріали з’їздів, звіти, статистичні відомості та листування. У фонді Української парламентської репрезентації у польському сеймі та сенаті (ф. 392), колекції документів про діяльність урядів і армій УНР та ЗУНР (ф. 581) та фонді редакції газети „Діло” (ф. 779) містяться тексти промов послів і сенаторів, інтерпеляції (запити), внесення, законопроекти, скарги, листування та інші документи, які дозволяють дослідити парламентську діяльність УНДО. У фонді Осипа Назарука (ф. 359) знаходимо програмні тези, протоколи, обіжники, повідомлення про підготовку Всеукраїнського національного конгресу. Матеріали судових процесів проти ундовських депутатів, акти звинувачення зберігаються у фонді Прокуратури апеляційного суду м. Львів (ф. 205). Розпорядження, протоколи, звіти, листування, що містяться у документах фондів НТШ (ф. 309), „Союзу українок” (ф. 319), товариства „Просвіта” (ф. 348), „Народної торгівлі” (ф. 449), „Центросоюзу” (ф. 762), розкривають взаємини УНДО з громадськими організаціями краю.

Відомості про діяльність місцевих партійних організацій УНДО знаходимо у документах фондів воєводських управлінь та повітових староств Тернопільського, Львівського та Івано-Франківського обласних державних архівів. Це – донесення, інформації, звіти повітових старост та органів державної поліції про суспільно-політичну ситуацію в краї. У фондах Тернопільського воєводського управління (ф. 231), Тернопільської воєводської команди державної поліції (ф. 274) і Борщівської повітової команди державної поліції (ф. 281) містяться протоколи з’їздів, нарад, обіжники, комунікати, резолюції Народного, Центрального і повітових комітетів партії. Діяльність місцевих партійних організацій розкривають документи фондів Станіславського воєводського управління (ф. 2), Станіславського воєводського управління державної поліції (ф. 68), Прокуратури Станіславського окружного суду (ф. 226) та Львівського воєводського управління державної поліції (ф. 121). Серед них – нормативна, діловодна документація, статитистичні звіти тощо. У колекції мікрофільмів з архіву УНДО Національної бібліотеки у Варшаві знаходимо матеріали з діяльності ЦК, повітових і міських організацій партії та документи про діяльність УПР за 1922–1938 рр.

Другу групу джерел становлять опубліковані документи і матеріали. Серед них – збірник „На вічну ганьбу Польщі – твердині варварства в Європі” (Нью-Йорк, 1978), в якому зібрано описи польської „пацифікаційної” акції. Матеріали про створення та діяльність УНДО знаходимо у збірнику документів української суспільно-політичної думки, укладеному Т. Гунчаком та Р. Сольчаником. Особливий інтерес становить збірник документів і матеріалів про життя, суспільно-політичну діяльність і публіцистичну творчість члена УНДО та голови „Союзу українок” М. Рудницької. Другий том праці М. Кугутяка „Українська націонал-демократія” (2004) охоплює документи і матеріали про діяльність УНДП, УНТП та УНДО впродовж 1918–1929 рр. Цінними для даного дослідження є опубліковані документи УНДО – Політична програма, матеріали ІІІ і ІV Народних з’їздів та законодавчі акти Польської держави – конституції 1921 і 1935 рр., Виборчі ординації до сейму і сенату 1922 р.

Третя група джерел – мемуарна література, спогади відомих політичних діячів – І. Кедрина-Рудницького, А. Чернецького, І. Макуха. У збірнику під назвою „Дмитро Паліїв: життя і діяльність“ вміщено нарис про життя і діяльність громадсько-політичного діяча, листи, промови у польському сеймі, статті, спогади рідних, приятелів.

Важливим джерелом для написання даної роботи стала тогочасна західноукраїнська („Діло”, „Свобода”, „Новий час”, „Батьківщина”, „Неділя”, „Громадський голос”, „Подільський голос”, „Земля Волинська”, „Сурма”, „Розбудова нації”, „Культура”, „Наш клич”, „Українська школа”, „Учительське слово”) та польська („Sprawy Narodowościowe”, “Gazeta Polska”, “Wiek Nowy”) преса.

Таким чином, в історичній науці немає комплексної праці, яка б цілісно розглядала діяльність УНДО означеного періоду. Проведений джерелознавчий аналіз досліджуваної теми підтверджує, що для з’ясування діяльності УНДО у 1930–1935 рр. важливе значення мало вивчення і залучення до наукового обігу нових архівних документів і матеріалів, їх аналіз, узагальнення і систематизація.

У другому розділі „УНДО у політичній системі міжвоєнної Польщі другої половини 1920-х рр.” проаналізовано процес утворення УНДО, особливості програмних засад, організаційної структури та соціальну базу партії.

Утвердження польської влади в Західній Україні у 1923 р. призвело до консолідації національно-демократичних сил краю в рамках Українського національно-демократичного об’єднання (УНДО). Продовжуючи традицію давньої УНДП, партія не визнавала польського панування і проголосила кінцевою метою своєї діяльності створення незалежної Української держави на всіх українських землях. Аналіз форм та методів боротьби за розв’язання національного питання дозволяє стверджувати, що у партійно-політичній системі Західної України УНДО посідало позиції легальної, опозиційної, реформістської, ліберальної, центристської, національно-визвольної політичної організації. Вироблення політичної програми, стратегії і тактики дій, що було важливим завданням для УНДО, ускладнювалося існуванням всередині партії автономістського, радянофільського, націоналістичного та центристського угрупувань. Після подолання опору радянофілів і автономістів всередині організації шляхом згуртування центристсько-націоналістичних сил у керівництві УНДО розпочалося ідейно-політичне оформлення партії, яке завершилося схваленням партійної програми на ІІ з’їзді УНДО в листопаді 1926 р.

Політична програма партії охоплювала всі сфери суспільного життя, поєднувала національні та соціальні питання. Національно-державна політика УНДО була спрямована на побудову самостійної, соборної, незалежної української держави з конституційно-парламентським устроєм, а провідними політичними орієнтирами націонал-демократів стали зміна існуючої політичної системи та демократизація влади, надання широких демократичних та громадянських прав. Реалізація політичних завдань була пов’язана також із соціальним визволенням українського народу. Ундовці розробили ґрунтовну соціально-економічну програму, зорієнтовану на розв’язання земельного питання та розвиток кооперації. Партія приймала засади християнської моралі як основу духовного розвитку нації. В культурно-освітній сфері партійна програма сприяла збереженню культурних традицій українського народу. Створення УНДО та прийняття партійної програми стали важливою подією українського громадського життя Західної України. В умовах владного режиму УНДО опрацьовувало свою стратегію і тактику подальшої діяльності, спрямовану на захист національних інтересів західних українців.

Щоби здобути представництво у парламенті Польської держави і стати виразником національних інтересів західноукраїнського населення, в березні 1928 р. націонал-демократи взяли участь у парламентських виборах і здобули 25 сеймових і 9 сенатських мандатів. Це підтвердило домінуючий вплив УНДО в Західній Україні. На засіданні сейму 29 березня 1928 р. голова Українського клубу Д. Левицький заявив, що український народ не визнає жодних міжнародних документів про належність населених українцями земель до Польщі і буде прагнути до утворення на цих землях незалежної української держави. Політична стратегія і тактика УНДО стала головним предметом обговорення ІІІ Народного з’їзду партії в грудні 1928 р., який гостро засудив політику польської влади в західноукраїнських землях та висловився за продовження опозиційної політики щодо Польщі. Її невід’ємним елементом були питання захисту інтересів українського шкільництва, розбудови культурно-освітніх та господарських товариств краю.

Одним з першочергових завдань ЦК була організаційна розбудова партії. Згідно політичної платформи, партія брала за основу організаційні установи УНТП. Організаційна діяльність націонал-демократів була тісно пов’язана із щоденними проблемами українців – боротьбою проти земельної колонізації, осадництва, захистом національної школи, церкви тощо. Найпоширенішою формою організаційної роботи стали повітові віча, довірочні наради, збори, мітинги, маніфестації, повітові й окружні конференції, які, як правило, завершувались створенням місцевих партійних осередків.

Процес формування мережі партійних організацій розпочався з серпня 1925 р. і активно проходив у трьох воєводствах: на кінець 1926 р. ундовці поширили впливи на одинадцять із дев’ятнадцяти повітів Станіславщини, всі шістнадцять Тернопільського та шістнадцять із двадцяти повітів Львівського воєводств. З труднощами УНДО зіткнулося на Прикарпатті, де значний вплив зберігала УСРП. На Волині, Холмщині, Поліссі та Підляшші впливи УНДО були слабкими через існування т. зв. „сокальського кордону”. В результаті поширення на Волині культурно-освітніх та господарських організацій у 1926–1928 pp. потужні осередки партії сформувалися в Дубно, Рівному та Луцьку. На 1929 р. під впливом УНДО на Волині перебували 43 українські кооперативи і 44 філії „Просвіти”, але загалом вплив партії тут на кінець 1920-х рр. був незначним. На Лемківщині на кінець 1928 р. на території Краківського воєводства було створено п’ять Повітових народних комітетів (ПНК), а на лемківських землях, що входили до Львівського воєводства, головним політичним осередком партії стало м. Сянок. Місцеві партійні організації були створені у Кросно, Ліську та Устриках Долішніх. Загалом, організаційне становлення УНДО на Лемківщині набрало динаміки після ІІІ з’їзду партії в грудні 1928 р.

УНДО, як одна з найвпливовіших політичних сил краю, володіла складом найбільш кваліфікованих фахівців. Найбільший відсоток політичного активу партії становили юристи, на другому місці були інженери-кооператори, вчителі, лікарі. У партійно-політичному житті селянство було більш активне, ніж робітники і міщани. Посиленню впливу партії у суспільно-політичному житті Західної України сприяла її чітка організаційна структура. Згідно організаційного статуту її найвищою ланкою був Народний з’їзд, виконавчим органом – Центральний комітет, проміжною ланкою між ними – Народний комітет. На території повітів діяли повітові організації, у великих містах – міські. Найнижчою ланкою була громадська (сільська) управа. Незважаючи на численні труднощі, накреслений план організаційної розбудови члени УНДО проводили цілеспрямовано та послідовно. 1926–1928 рр. були періодом активного становлення повітових осередків, у наступні роки партійці УНДО активізували діяльність на низовому рівні, серед сільського населення краю. Націонал-демократи розширили свою діяльність як у Східній Галичині (у 1926 р. було 43 організації, а у грудні 1928 р. – 74), так і на Волині. Активна організаційно-політична діяльність УНДО наприкінці 1920-х рр. забезпечила йому безумовне лідерство в західноукраїнському національно-політичному русі.

У третьому розділі „Еволюція політичної платформи” висвітлено особливості зміни політичної стратегії та тактики УНДО під впливом внутрішньо- та зовнішньополітичних факторів в бік порозуміння з владними інституціями Польщі.

Загострення польсько-українських стосунків восени 1930 р. стало вирішальним чинником у формуванні політичної лінії УНДО та його ставлення до Польської держави. Організовані владою після розпуску парламенту масові арешти та пацифікація в краї мали на меті усунути радикальні тенденції з українського опозиційного руху, головним представником якого було УНДО, а також досягти бажаних результатів на нових парламентських виборах (листопад 1930 р.). Після ув’язнення опозиційно налаштованих до Польщі членів проводу УНДО прихильники співпраці з урядом на чолі з М. Галущинським та О. Луцьким, щоб зменшити масштаби репресій, поспішили запевнити владу, що партія не причетна до саботажів і розпочала виборчу кампанію, створивши спільний український виборчий блок.

Після виборів, які не принесли бажаних результатів для УНДО та інших українських партій, склалася нова політична ситуація, яка призвела до зміни тактики та сприяла посиленню угодовських настроїв в УНДО. Виявом цього стала низка публікацій І. Кедрина-Рудницького наприкінці 1930 р. в „Ділі” на тему ідеології, політики і тактики УНДО. Автор рекомендував припинити опозицію УНДО щодо Польської держави і стати на шлях „позитивної” співпраці з нею. Наступним кроком була таємна зустріч у Варшаві представників УПР (В. Загайкевич, М. Галущинський, О. Луцький) і президії Безпартійного блоку співпраці з урядом (ББСУ) (Т. Голувко і Я. Єнджеєвич) в лютому 1931 р. Українці вимагали звільнення політичних в’язнів та відновлення діяльності українських національно-культурних товариств, гімназій, а поляки – відкликання петицій з Ліги Націй. Переговори були перервані, але вже тоді більшість керівництва УНДО була готова до порозуміння з владою. Тенденція до зміни тактики УНДО виявилася у відновленні гасла територіальної автономії, яке висувалось на засіданнях сейму та сенату О. Луцьким, Я. Олесницьким, А. Горбачевським у 1931 р.

Наприкінці 1931 р. всередині УНДО виділилася опозиційна, радикально налаштована група Д. Паліїва, яка відкидала політику порозуміння партії з польським урядом. На ІV Народному з’їзді УНДО в березні 1932 р., незважаючи на опозицію, партія схвалила програму-мінімум – вимогу національно-територіальної автономії. Нова тактика УНДО знайшла відображення у промові Д. Левицького на засіданні сейму 3 листопада 1932 р. Незважаючи на критику з боку Д. Паліїва та В. Кохана, більшість членів ЦК схвалили декларацію, розцінивши її як початок нового періоду польсько-українських відносин. Протестуючи проти „угодовської” політики УНДО, Д. Паліїв організував проти її керівництва т. зв. „пресову кампанію” в „Новому часі”, після чого був виключений з УНДО.

До зміни політичної лінії УНДО спричинилася комуністична політика на Наддніпрянщині на початку 1930-х рр. Індустріалізація, примусова колективізація і „культурна революція” в УСРР, що супроводжувалися масовими репресіями, викликали могутню хвилю протесту західноукраїнської громадськості, зокрема й УНДО. Судове засідання над Спілкою визволення України (СВУ) в листопаді 1929 р. та арешти української інтелігенції викликали вкрай негативне ставлення націонал-демократів до політичного режиму у радянській Україні. УНДО стало ініціатором організації всенародної протестаційної акції проти Голодомору. В липні 1933 р. президія УПР скликала у Львові з’їзд 48 представників від 44 громадських організацій та установ Західної України, на якому було утворено Громадський комітет рятунку України (ГКРУ). Головою було обрано Д. Левицького, а керівництво здійснював діловий комітет (ДК) у складі В. Мудрого, З. Пеленського, М. Рудницької, В. Целевича та ін. УНДО через ГКРУ доклало чимало зусиль до організації акції допомоги голодуючим в радянській Україні. Були створені повітові рятункові комітети у багатьох місцевостях Львівського, Волинського, Станіславського та Тернопільського воєводств, які розгорнули активну роботу в масах щодо збору коштів, продуктів, організації протестаційних віч і демонстрацій, направлення відповідних телеграм до радянського посольства. З ініціативи УНДО ГКРУ оголосив 29 жовтня 1933 р. Днем національної жалоби і протесту. Польська влада обмежувала його відзначення через підписання радянсько-польського договору про неагресію в 1932 р., а після замаху ОУН на представника СРСР у радянському консульстві у Львові заборонила проведення масових зборів. Проте демонстрації протесту проти більшовицької політики проходили по всій Західній Україні аж до кінця 1934 р. Ундовці розкрили трагедію Голодомору в Україні на міжнародній арені, сподіваючись тим самим вплинути на політику більшовицького режиму щодо українців, спричинити безпосередню чи опосередковану допомогу голодуючим. М. Рудницька та З. Пеленський від імені ГКРУ брали участь в роботі Конгресів національних меншин в Берні (1933, 1934 рр.), зверталися з проханням розглянути справу голоду на засіданні ради Ліги Націй. Хоча спроби надати реальну допомогу зазнали невдачі, однак розгляд цієї справи на міжнародній арені був великою морально-політичною перемогою УНДО.

Протиукраїнський терор в УСРР позбавив УНДО надій на зростання національних сил на Наддніпрянщині. Згортання „українізації”, антирелігійна політика, репресії проти української інтелігенції, примусова колективізація сільського господарства і штучний Голодомор 1932–1933 рр. стали тими факторами, які підштовхнули партійне керівництво націонал-демократів до налагодження польсько-українських взаємин.

Про посилення угодовських тенденцій виразно засвідчила промова Д. Левицького в сеймі 5 лютого 1935 р. Голова УНДО дав зрозуміти, що його партія готова припинити боротьбу з польською владою за ціну „утворення в межах польської держави П’ємонту для українських визвольних змагань”. Пропонувався компроміс з польською владою на антирадянській платформі. Однак уряд не мав наміру відкрито укладати антирадянський блок з українцями: перша спроба досягти порозуміння з польськими правлячими колами провалилася. Це підірвало авторитет Д. Левицького, тому з квітня 1935 р. виконувачем обов’язків голови партії став рішучий прихильник угоди з Польщею – В. Мудрий. Ухвалена в квітні 1935 р. нова Конституція Польщі різко обмежувала права парламенту, сейм фактично втратив значення центру прийняття політичних рішень, реальна влада зосереджувалася в руках президента. В таких умовах керівництво партії пішло на компроміс з урядом. У травні та липні 1935 р. відбулися зустрічі лідерів УНДО з польськими урядовцями, наслідком яких стало укладення „нормалізаційної” угоди. В її основі лежав виборчий компроміс, відповідно до якого в кожному з 15-ти виборчих округів Східної Галичини на виборах у вересні 1935 р. до сейму мав бути обраний один українець і один поляк. Домовленість передбачала узгодження українських кандидатур з владою. УНДО підготувало вісімнадцять „меморіалів”, які містили найважливіші питання, що потребували позитивного вирішення. З відставкою Д. Левицького 12 жовтня 1935 р. остаточно був закріплений курс на нормалізацію.

Масові репресії на початку 1930-х рр. у зв’язку з пацифікацією, більшовицький терор на Наддніпрянщині стали вирішальними факторами трансформації політичної платформи УНДО.

У четвертому розділі „Місце УНДО в національно-державницькому таборі Західної України першої половини 1930-х рр” розкрито взаємини УНДО з українськими політичними партіями та ОУН, з’ясовано спектр впливів націонал-демократів серед національно-культурних товариств краю.

В умовах загострення польсько-українських відносин провід УНДО став ініціатором консолідації українських національних сил та створення Українського і білоруського виборчого блоку у складі УНДО, УСРП, УСДП та двох білоруських. Міжпартійне порозуміння виходило за межі виборчої кампанії та позитивно впливало на загальний уклад політичних відносин у західноукраїнському суспільстві. Учасники виборчого блоку у спільній заяві від імені організованого українського громадянства відмежувалися від актів саботажу, організованих представниками УВО восени 1930 р., і засудили їхні дії.

У надзвичайно важких передвиборчих умовах на парламентських виборах в листопаді 1930 р. націонал-демократи здобули 17 місць до сейму і 3 до сенату, соціалісти-радикали – 3 до сейму і 1 до сенату. У стінах варшавського парламенту, обрані за списком № 11, депутати утворили два окремі клуби: Українську парламентську репрезентацію (УПР), яку до звільнення з в’язниці Д. Левицького очолював А. Горбачевський, і Клуб українських соціалістів-радикалів, головою якого став І. Макух. Розглядаючи польський парламент як важливий осередок боротьби за національні інтереси, депутати від УНДО висунули своїх представників у більшість парламентських комісій.

У першій половині 1930-х рр. через ідейні і тактичні розходження стали напруженими відносини між УНДО та УСРП.. Вони поглибилися суперечкою за посольський мандат. Після смерті члена УНДО посла Я. Олесницького (липень 1933 р.) його мандат дістався наступному у списку кандидатів А. Гривнаку – членові УСРП. Це суперечило виборчій угоді (вересень 1930 р.), згідно якої у випадку звільнення мандату він повинен був перейти до члена тієї ж самої партії. УСРП відмовилася поступитися мандатом. Суперечка вилилися у низку газетних статей, в яких УНДО звинуватило УСРП у порушенні виборчої угоди, та справила негативне враження на західноукраїнську громадськість.

Націонал-демократам опонувала створена у 1930 р. Українська католицька народна партія (УКНП) (з 1932 р. – Українська народна обнова (УНО) єпископа Г. Хомишина). Члени УНО звинувачували ундовців у відсутності чіткої суспільно-господарської програми, втручанні у внутрішні справи церкви, проведенні помилкової (опозиційної щодо польської влади) політики. На їх думку, така політика призвела до саботажної акції, організованої ОУН восени 1930 р., та погіршення умов життя українського народу.

Приводом до суперечностей між УНДО, УСРП та УКНП на початку 1930-х рр. були впливи на Українське педагогічне товариство „Рідна школа”, домінуючі позиції в якому займали націонал-демократи. Напружені стосунки між УНДО та соціалістичними партіями проявилися у відмові УСРП та УСДП створити спільний комітет для організації протестаційної акції проти Голодомору в радянській Україні. В результаті цього соціалістичні партії створили власний комітет, а націонал-демократи – ГКРУ.

Трагічні події в радянській Україні спричинили згуртування розпорошених національно-демократичних сил Західної України та висунули ідею скликання Всеукраїнського національного конгресу (ВУНК). Підтримавши цю ідею, в січні 1934 р. УНДО доручило УПР зайнятися підготовчою роботою. На платформі боротьби на захист української нації, за відновлення соборної самостійної Української держави відбулося зближення західноукраїнських політичних партій – УНДО, УСРП, УСДП, УНО та емігрантських наддніпрянських політичних організацій – Української партії соціалістів-революціонерів (УПСР), Української радикально-демократичної (УРДП) та Української соціал-демократичної робітничої (УСДРП). Однорічна підготовча робота увінчалася частковим успіхом – конференцією 24–28 грудня 1934 р. у Львові, учасники якої визнали потребу консолідації національних сил та скликання ВНУК для спільного вирішення загальнонаціональних питань. Однак, заява Д. Левицького в сеймі в лютому 1935 р. про співпрацю з польським урядом для спільного „походу” проти СРСР зупинили підготовку Конгресу, оскільки УНДО не дотрималося третього пункту платформи ВУНК, яка вимагала узгодження будь-яких політичних рішень, виступів та заяв між партіями-учасницями. Проте співпраця українських політичних сил в краї і за кордоном сприяла згуртуванню всіх національних сил.

У першій половині 1930-х рр. на грунті польсько-українського порозуміння розгорілася боротьба між УНДО та ОУН. УНДО обстоювало легальний парламентський шлях боротьби, а ОУН виступала за здобуття української держави революційним шляхом. Спершу ОУН не відмовлялася від легальних методів діяльності. Перелом у відносинах між організаціями стався восени 1930 р., коли легальні українські партії спільною заявою відмежувалися від саботажів, організованих представниками ОУН та засудили їхні дії. Вдруге ундовці виступили проти ОУН у вересні 1931 р. після вбивства оунівцями прихильника переговорів з УНДО Т. Голувка, що зменшило шанси партії на порозуміння з польськими урядовими колами. Відносини між організаціями загострилися після вбивства членами ОУН міністра внутрішніх справ Польщі Б. Пєрацького в 1934 р. УНДО засудило терористичні методи боротьби ОУН, вважаючи їх шкідливими для життя та розвитку української нації. На середину 1930-х рр. відбулося остаточне розмежування націоналістичного і національно-демократичного напрямів українського визвольного руху. Радикальні націоналісти зробили ставку на підготовку національної революції, а УНДО стало на шлях пошуку польсько-українського компромісу.

Будучи легальною політичною партією, УНДО займало позиції провідної загальнонаціональної демократичної сили краю. Націонал-демократи опанували центральні освітні і господарські установи краю, були керівниками та активними діячами цих організацій. Разом з товариством „Рідна школа” ундовці вели активну боротьбу проти полонізації українського шкільництва, були діячами учительських товариств та оборонцями їх інтересів у стінах варшавського парламенту. Лідери УНДО на місцях брали найактивнішу участь у заснуванні читалень „Просвіти”, проводили активну роботу, спрямовану на піднесення народної освіти, культури, виступали організаторами широкого кооперативного руху в краї, були активними діячами таких господарських та фінансових організацій, як РСУК, „Маслосоюз”, „Сільський господар”, „Центросоюз”, „Центробанк”. Під переважаючим впливом націонал-демократичної ідеології перебувало культурно-освітнє та економічне товариство „Союз українок”, молодіжні організації. Стоячи на засадах християнської моралі, партія підтримувала науку та захищала права греко-католицької Церкви в Галичині і православної в інших українських землях, користувалась підтримкою Церкви та виступала захисником її інтересів перед владним режимом. Отже, в першій половині 1930-х рр. – в період найбільшого загострення українсько-польських відносин – УНДО обіймало політичну, економічну, культурно-освітню сфери життя українського населення краю.