| summary: |
У вступі обґрунтовується актуальність обраної теми дисертації; визначено зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами; охарактеризовано мету, головні завдання, об’єкт, предмет і методи дослідження; розкрито наукову новизну та практичне значення одержаних результатів; наведено дані про їх апробацію та впровадження, а також щодо публікацій, структури й обсягу роботи.
Над проблемою прав людини, дотичних категорій і понять, їх стандартів аналізу рішень Європейського суду з прав людини та можливостями застосування їх в правовій практиці України працюють як українські, так і зарубіжні теоретики і філософи права, зокрема: О. Данільян, С. Максімов, О. Маноха, В. Опришко, В. Паліюк, А. Романов, П. Скурко, А. Фастовець, С. Шевчук., Ю. Тодика, О. Тихомиров, М. Цвік, Р. Дворкін, Дж. Ролз, Л. Фуллер, А. Ковлер, П. Новгородцев, В. Нерсесянц та ін.
Досліджуючи проблему євроінтеграції та адаптації вітчизняного законодавства до законодавства ЄС, В. Авер’янов, О. Андрійко, О. Андрійчук, Ю. Битяк, Т. Білозерська, І. Грицяк, Л. Луць, Н. Нижник, Є. Харитонов, В. Шилінгов та ін., зазначають, що вступ України до Ради Європи обумовив підписання низки міжнародних договорів рамкового характеру та виконання системного комплексу зобов’язань щодо їх наступної реалізації. Найважливіші з них мають характер міжнародних стандартів, закріплюють фундаментальні принципи права та його реалізації.
Такі науковці-правники як: О. Андрійчук, С. Головатий, А.П. Заєць, В. Кампо, М. Козюбра, А. Колодій, М. Костицький, В. Коссович та ін., зазначають, що в контексті демократичних змін в суспільстві має зрости роль принципів права як основоположних засад застосування норм права. Відступ від них у правовій діяльності зумовлює дисфункції правової сфери, порушення прав людини, наростання соціальної напруги.
Концепт «верховенство права» досліджували: А. Дайсі, В. Авер’янов, С. Головатий, А. Заєць, В. Кампо, О. Лукаш, Л. Луць, Н. Оніщенко, М. Патей-Братасюк, Б. Таманага, Р. Циппеліус та ін. Українські автори зазначають, що, із-за відсутності юридичної доктрини, в практиці та теорії відбувається ототожнення поняття «верховенство права» із «верховенством закону», «права» із «законом», «законодавством», що чинить негативний вплив на реалізацію права українцями загалом.
В.Коваленко, О. Бандурка, А. Безсмертний, Й. Горінецький, О. Джужа, В. Дяченко, А. Єндольцева, В.Кузьмічов, К. Мельник, В.Олефір, А. Гель, М. Хавронюк та ін. піднімають питання реформування правоохоронних органів, засад правоохоронної діяльності, якості нормативно-правової бази тощо.
Аналіз наукової літератури показує, що висвітлення правозастосовчої діяльності з позицій легістського підходу позбавляє її людиномірності, ціннісно-гуманістичного виміру, творчого характеру, зводячи до механічної реалізації законодавства. В умовах, коли з’явилися нові реалії життя, масово формується тип людини демократичного типу, з врахуванням сучасних євроінтеграційних тенденцій, є потреба проаналізувати правозастосовчу діяльність з позицій юридичного (природно-правового) підходу, оскільки він, на відміну від законницького, адекватно відповідає зазначеним вище реаліям сучасного розвитку.
У підрозділі 1.2. «» наголошується, що в роботі використано комплексний, поліметодологічний підхід до предмета дослідження. Розроблення методологічних засад європейських стандартів прав людини в контексті правозастосування треба інтенсифікувати, особливо з позицій природно-правового та антропологічного підходів, оскільки нині в цьому напрямі, на жаль, домінує і надалі законницький підхід, поліметодологізм здебільшого декларується. Особливу увагу в цьому контексті треба звернути на світоглядну функцію філософії, чого не дооцінювали представники легістського праворозуміння. Проаналізовано такі філософські (світоглядні) методи та підходи як: діалектичний метод, філософсько-ідеалістичний, феноменологічний, комунікативно-філософський, світоглядний, антропологічний, комунікативно-філософський, герменевтичний, аксіологічного підходу, синергетичний, феноменологічно-екзистенціальний. Їх використання дає можливість побачити правозастосування як цілісне, багатогранне явище, що має духовно-культурну природу, гуманістичну суть, є формою прояву принципу правової рівності, фокусує в собі характеристики, що випливають із сучасної філософії людини тощо. Для висвітлення європейських стандартів прав людини в контексті правозастосування сучасної України буде використано також спеціально-наукові (правові) та загально-наукові методи. Поліметодологічний підхід до аналізу правозастосування дає можливість адекватно відобразити предмет дослідження відповідно до духу права та часу.
У підрозділі 2.1. «Поняття і зміст європейських стандартів прав людини» показано, що поняття і зміст європейських стандартів прав людини не є однозначно науково трактованими. Особливої уваги заслуговує концепт «природні права людини», які відображають основні виміри людського буття, виростають із нього, адекватно виражають фундаментальні потреби та інтереси людини.
Завдяки міжнародному визнанню норм Загальної декларації, перелік, зміст і допустимі обмеження прав і свобод, які містяться в Декларації, перетворилися на загальновизнані звичаєві норми міжнародного права, тобто на міжнародні стандарти прав людини, яких мають дотримуватися всі країни світу.
У роботі дано авторське визначення стандартів прав людини з позицій юридичного підходу: стандартами прав людини є норми та принципи, що увібрали в себе найвищі досягнення загальнолюдської духовної культури, виражають змістовно принцип правової рівності, закріплюють такі правила поводження держави із людиною, які не принижують людську гідність, і які є підставою для вирішення правових справ та розвитку права у будь-яких формах. Також, встановлено ланцюговий зв’язок між поняттями світогляд – цінності людини – принципи права – стандарти прав.
Очевидним є те, що в основі всієї західної конструкції прав і свобод людини та громадянина лежить природно-правова доктрина з ідеєю існування певного незалежного від суспільства та держави комплексу основних прав і свобод, адже стандарти носять характер принципів більше, аніж закону, тобто є програмними засадами для поведінки, а не наперед прописаною нормою. Вони не є обов’язково закріпленими в положеннях Конвенцій, Декларацій чи інших нормативних актів ЄС, вони формуються також в процесі застосування Європейським судом права ЄС.
У підрозділі 2.2. «Юснатуралістичні витоки європейських стандартів прав людини» досліджено історичний розвиток природно-правової теорії та встановлено її впливи на формування права у традиції вітчизняній та зарубіжній. З розвитком міжнародного та появою комунітарного, наднаціонального, права Євросоюзу, до правової теорії додаються нові поняття – стандартів права, стандартів прав людини та європейських стандартів прав людини, зокрема.
У розділі показано, що формування стандартів у праві прямо залежить від принципів права, які, в свою чергу, ґрунтуються на основі цінностей в праві. Для ствердження та захисту вищих духовних цінностей, які є запорукою людяного та гармонійного співжиття, людина користується правом як специфічною формою буття духовно-культурного досвіду людства. Зазначено, що наявність у законодавстві норм та принципів, які заперечують критерій правності як змістовну відповідність ідеї права, що виражена принципом правової рівності, тобто є «узаконеним неправом», спростовує твердження позитивістів про тотожність законодавства і права. На підставі дослідження природно-правової традиції доведено, що стандарти прав людини – це модифіковані відповідно до сучасної філософії людини принципи природного права. Нинішнім українцям треба глибинно реформувати правову сферу, замінивши існуючу легістську доктрину на природноправову, щоб обперти на природноправові засади європейські стандарти прав людини, інакше створити правові засади життя видається неможливим. Існуюча в сучасній Україні легістська доктрина і теоретично, і практично несумісна з міжнародними стандартами прав людини.
У розділі 3 «Правозастосуання в сучасній Україні: проблема реалізації європейських стандартів прав людини» досліджено аспекти дії європейських стандартів прав людини на теренах України в контексті вітчизняного правозастосування.
У підрозділі 3.1. «Правозастосування: поняття та загальна характеристика в контексті основних типів праворозуміння» проаналізовано співвідношення поняття правозастосування в контексті законницького та природно-правового праворозуміння. У трактуванні правозастосування з позицій юридичного підходу наголошено на критерієві правності як відповідності правозастосовчої діяльності ідеї права. Наголошено, що з позицій цього ж підходу, необхідно по критерієві правності як відповідності застосовчої діяльності ідеї права, що виражена в принципі правової рівності, відрізняти правозастосування від нормо- чи законозастосування, що здійснюється поза цим принципом. Показано, що з позицій юридичного підходу, доцільно відрізняти правозастосування як державно-владну діяльність, спрямовану на реалізацію права, та позадержавну правозастосовчу діяльність громадянського суспільства, яке має за мету всебічну реалізацію прав кожного його представника. Переосмислено з позицій юридичного підходу і поняття правозастосовчого акту з наголосом на ідеї, що основною характеристикою, яка дає підстави вважати індивідуально-конкретизуючий акт правовим явищем, є його змістовна відповідність ідеї права, що виражена принципом правової рівності. З’ясовано, що в контексті легістського підходу правність (юридичність) як відповідність правозастосовчої діяльності ідеї права, у якості основного критерія, що дозволяє віднести її до юридичних явищ, не виступає, що і зумовлює підміну право-застосування свавільно- чи нормо- застосуванням.
Доведено, що правозастосовча діяльність є особливо значимою для людини, оскільки в кінцевому підсумку виконує людинотворчу функцію. Обґрунтовано ідею, що застосуванню повинні підлягати лише правові за змістом, а не за зовнішньою формою норми, норми лише правових за змістом законів. З’ясовано, що застосування норм державно-правових нормативних актів – це лише одна із форм застосування права. Наголошено на необхідності формування повноцінного, зрілого, а не декларованого, суб’єкта права і нового, адекватного сучасному образу права, суб’єкта правозастосування. Доведено необхідність посилення філософсько-світоглядної підготовки професійних юристів, що випливає із феноменальної природи права, його духовної сутності.
У підрозділі 3.2. «Принцип верховенства права як підвалина розвитку сучасного українського судочинства» проаналізовано категорію «верховенство права», як принцип, концепт, як засаду вітчизняного судочинства. Показано, що цей принцип був сформований і може прочитуватися лише в контексті природно-правової доктрини. З позицій легістського підходу він є тотожним принципові законності, хоча насправді, це різні принципи, так само як різними є право та закон. У концепціях відродженого природного права закон як форма права не заперечується, хоча на цьому спекулюють представники легізму. Наголошується лише на його змістовній відповідності ідеї права. Верховенство права – це ствердження «правовладдя» народу, або ж влада тієї справедливості (права), яка сформувалася в гущі народного життя, створена, напрацювана народом. Це панування рівної міри справедливості для всіх і кожного, а цього досягти, звівши право до закону, практично неможливо. Неоднозначне розуміння «верховенства права» в нашому правознавстві є природним, оскільки стереотипи легістського мислення поки що доволі міцно вкорінені з ідеєю законності в свідомості вітчизняних правознавців.
З’ясовано, що однією із смислових характеристик верховенства права є справедливість. Влада є цінною, коли служить справедливості. Принцип верховенства права – це не тільки визнання основних прав людини, а й процедура їх додержання, забезпечення, можливість реалізації та захисту. Серед проявів верховенства права в сфері судочинства можна виділити ще й такі, як: гарантія доступу до суду, гарантія виконання судового рішення у разі набрання ним законної сили, рівність перед законом, юридична визначеність, авторитетність та незалежність суду, судовий контроль за порушенням органами та посадовими особами виконавчої влади прав людини, законність. Щодо останнього, то судові рішення, прийняті відповідно до закону, але всупереч праву, теж не вважаються такими, що спрямовані на здійснення правосуддя. Запропоновано ч. 3 статті 129 Конституції України подати в наступній редакції: «Основними засадами судочинства є: 1) принцип верховенства права; 2) принцип правової законності…» і далі по тексту.
У підрозділі 3.3. «Принципи європейського права як базові засади здійснення правозастосування в органах виконавчої влади сучасної України: проблеми та перспективи» показано, що в новому баченні владоустрою повинно мовитись про взаємовпливи людини (громадянина) та державної влади. Остання повинна здійснюватися відповідно до принципу верховенства права, що означає підкорення її народові, зміну її пріоритету із власних інтересів на людиноцентризм, служіння її людям, якими вона була створена.
Досвід європейських країн засвідчує, що одним з основних напрямків адміністративних реформ традиційно вважається децентралізація і деконцентрація влади, тобто передача певних функцій та повноважень на нижчі рівні управління, місцевому самоврядуванню, а також утворення автономних організаційних структур, які володіють фінансовою самостійністю і несуть повну відповідальність за результати діяльності, чого в Україні донині не зроблено. Невідчужувані права і свободи людини мають стати основою стримувань і противаг державній владі, яка завжди має тенденцію до виходу з-під контролю суспільства. Це той обмежувальний бар’єр, який не може бути подоланий на власний розсуд жодною гілкою влади.
Принцип відповідальності органів виконавчої влади (посадових осіб) за доручену справу перед людиною і державою випливає зі змісту статей 3, 17, 19 Конституції України. Згідно зі ст. 3 Конституції держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження й забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави. Так, суд може на підставі статті 144 Конституції України визнати такими, що не відповідають Конституції чи законам України, рішення органів місцевого самоврядування, а на підставі статті 124 – акти органів державної виконавчої влади. Проте, утвердження в Україні європейських стандартів управління – це важка комплексна проблема, вирішити яку поки що не готові ні влада, ні громадянство, що, безумовно, позначається на правозастосуванні.
У підрозділі 3.4. «Необхідність реалізації європейських стандартів прав людини у правозастосовчій діяльності правоохоронних органів України» проаналізовано ряд окремих основних нормативних актів України, що стосуються правозастосовної діяльності, на предмет відведення особливого місця серед засад її здійснення принципу верховенства права. Запропоновано законодавцеві вдосконалити відповідні норми шляхом увідповіднення їх європейським гуманістичним вимогам. Оскільки такого принципу в праві як верховенство закону немає, а є принцип законності, а ще вірніше, правової законності, вважаємо за доцільне подати ст. 4 Закону України «Про прокуратуру» в наступній редакції: «діяльність органів прокуратури спрямована на всемірне утвердження верховенства права», а також в Законі України «Про міліцію» статтю 3 змінити наступним чином: «діяльність міліції будується на принципах верховенства права, правової законності…» і далі по тексту. Наголошено на необхідності зміни підходів до розуміння права, переорієнтації на демократичних засадах світогляду пересічного українця.
Міжнародно-правовим підґрунтям діяльності правоохоронних органів є Загальна декларація прав людини, Європейська конвенція про захист прав і основ них свобод людини, Кодекс поведінки посадових осіб з підтримання правопорядку та інші правові акти. Доведено, що підготовка фахівців для правоохоронної сфери як і вся юридична освіта має грунтуватися на юридичній, а не законницькій доктрині. Від здатності громадянського суспільства виконувати контрольну функцію стосовно правозастосовчої діяльності державної влади, в т.ч. і правоохоронних органів, у великій мірі залежить реалізація прав людини, розвиток права, творення правового суспільства.
|
