ВВОДНЫЕ И ВСТАВОЧНЫЕ КОМПОНЕНТЫ В СТРУКТУРЕ ВЫСКАЗЫВАНИЯ И ТЕКСТА

summary

У вступі обґрунтовується вибір теми, її актуальність, наукова новизна, ступінь опрацьованості теми у сучасному мовознавстві, визначається матеріал дослідження, формулюється мета та завдання, за допомогою яких відбувається її досягнення, названо використані методи, визначено теоретичне значення і практична цінність роботи.

У першому розділі “Ключові поняття та дискусійні питання теорії речення з вставними і вставленими компонентами” розглядається комплекс проблем загального мовознавства, пов’язаних з опозицією “мова - мовлення”. Об’єкт нашого дослідження: категорія вставності і категорія вставленості зв’язані своєю функціональною природою – виражати оцінку суб’єкта мовлення змісту свого висловлювання з механізмом реалізації мови в процесі мовлення.

У першому підрозділі цього розділу “Категорія вставності і вставленості в системі компонентів мовленнєвого акту: суб’єкта мовлення, висловлювання, дискурса, адресата” наголошується, що в теорії мови існує багато концепцій мовленнєвого акту та складу його компонентів (Бодуен де Куртене, Л.В.Щерба, С.Карцевський, Ш.Баллі, Е.Бенвеніст, М.Бахтін, Дж.Остін, О.М.Леонт’єв, Н.Д.Артюнова, О.О.Леонт’єв, Є.В.Падучева, О.Греймас, Ж.Курте, Т. ван Дейк та ін.). Аналіз відповідної літератури свідчить, що лише спорадично (див. Е.Бенвеніст “Формальний апарат висловлювання”) серед компонентів мовленнєвого акту мова йдеться про категорію вставності (як засіб ауторефлексії суб’єкта мовлення). Не знайшли належного місця ці категорії і в теорії дискурсу (Е.Бенвеніст, О.Греймас, Ж.Курте, Е.Косеріу, В.Дреслер, Т. ван Дейк та ін.). У роботі підкреслюється, що аналізовані категорії пов’язані не тільки з конкретним (дискретним) висловлюванням, а й з різним за глибиною дискурсом, як експліцитним, так й імпліцитним.

У другому підрозділі “Категорія модальності як невід’ємна властивість висловлювання та як фактор, що зумовлює категорії вставності і вставленості” зроблена спроба визначити коло питань у вивченні категорії модальності, які в сучасному мовознавстві не знайшли відповіді. Зокрема наголошується, що успадкований від античної науки синкретизм термінологічного апарату мовознавства (в даному разі мовознавства і логіки) був і є перешкодою в розумінні змісту і форм реалізації цієї універсальної категорії (пор. висновки Л.О.Бірюліна, Є.Є.Корді: “Витоки поняття “модальність” – з класичної формальної логіки, звідки лінгвістика запозичила класифікацію суджень... цим в загальних рисах було визначено обсяг змісту модальності” [Бірюлін, Корді 1990:67]). Погляд на модальність як на категорію, “навіяну” логікою, значною мірою зумовлює суперечливість і розбіжності у визначенні її змісту і кваліфікації модальних значень (Ш.Баллі, В.В.Виноградов, В.Т.Адмоні, Т.Б.Алісова, Н.Д.Арутюнова, В.З.Панфілов, В.Б.Касевич, Дж.Лайонз, С.Д.Кацнельсон, П.В.Чесноков, Є.М.Вольф, Г.П.Німець, В.В.Козловський, Н.Ю.Шведова та ін.). Зауваження В.В.Виноградова, що модальність є мовною універсалією, яка у західноєвропейських мовах “охоплює всю тканину мовлення”, цілком відповідає її сутності, але, на жаль, не отримало історичної аргументації (пор. висновки М.О.Луценка в статті “Ідея, число, ім’я”).

Ми наполягаємо на тому, що диференціація модальних значень історично пов’язана з конкуренцією комунікативної і когнітивної функцій мови. Комунікативна функція вимагала ведучої ролі суб’єкта мовлення у визначенні суб’єктної функції, з чим пов’язана часова означеність (реальність) / часова неозначеність (іреальність) дії суб’єкта. Когнітивна функція базувалася на актуалізації суб’єктно-предикатних зв’язків, які мали бути “об’єктивними”. Це сприяло емансипації модальності як категорії, що визначала відношення суб’єкта мовлення, і трансформації її в обов’язковий елемент предикації. Звідси – “об’єктивна модальність” Н.Ю.Шведової.

Як компенсаційний механізм розподільчої функції суб’єкта мовлення в узусі складається система засобів ауторефлексії – оцінок суб’єктно – предикатних (та інших у структурі речення) зв’язків: інтонація, спеціальні частки, порядок слів, фразеологізовані конструкції, система оцінювальних кваліфікаторів. Усі ці засоби, за Н.Ю.Шведовою, погляд якої ми поділяємо, виражають суб’єктивну модальність. За нашим визначенням, оцінювальні кваліфікатори (вставні компоненти) утворюють парадигму суб’єктивної модальності.

Категорія вставленості відображає комунікативно - прагматичну оцінку суб’єктом мовлення інформативного плану свого висловлювання за віссю: “основна / додаткова інформація”, що пов’язує її з категорією модальності.

В останні роки категорія модальності почала розглядатися у співвідношенні з ученням про модус (Н.Д.Арутюнова, Т.Б.Алісова, М.І.Черемисіна, Т.О.Колосова, В.Шинкарук та ін.). Оскільки модус як психічно-інтелектуальну форму визначення диктуму пов’язують з будь-якою особою, а об’єкт нашого дослідження – форми і засоби ауторефлексії суб’єкта мовлення, ми не користуємось цим поняттям.

У третьому підрозділі “Обсяг поняття “вставність” та синтаксичний зв’язок вставного компонента з протичленом” піддано критиці традиційні погляди на лінгвістичне поняття “вставність”, які відображають або ототожнення категорії вставності і категорії вставленості, або кваліфікацію останньої як семантичного розряду в межах категорії вставності, або як відокремлення (Г.О.Руднєв, В.І.Кононенко, Г.П.Німець, А.Ф.Прияткіна, Н.Ю.Шведова та ін.). У підрозділі наголошується, що більшість сучасних синтаксистів, постулюючи диференціацію цих категорій за змістом (Н.С.Валгіна, О.С.Скоблікова, А.П.Медушевський, В.В.Бабайцева, М.У.Каранська, М.І.Черемисіна, Т.О.Колосова, А.П.Загнітко та ін.), не визначають головного – їх функціональної диференціації. Розрізняючи за змістом, об’єднують за синтаксичними параметрами, кваліфікація яких успадкована від О.Востокова, Ф.І.Буслаєва та інших учених XIX ст.: це компоненти речення, синтаксично ізольовані, не мають місця в позиційному складі речення, руйнують синтаксичні зв’язки у відповідному реченні – висловлюванні. Деякі лінгвісти розглядають їх як елементи аналітизму в синтаксисі (А.П.Загнітко).

Аналіз лінгвістичних фактів дозволив встановити, що категорія вставності є засіб (і форма) реалізації суб’єктивної модальності (якісної кваліфікації суб’єктом мовлення змісту свого висловлювання як специфічного роду субстанції, що здійснюється за аналогією механізму предикації (пор. Тодось Осьмачка і на допитах казав тільки те, що думав про владу, – це наймовірніше [Ю.Стефаник] (це n наймовірніше) – У тій страшній завірюсі, що нависла над Європою, він, наймовірніше, став здобиччю випадкової кулі [У.Самчук] (наймовірніше n він став здобиччю випадкової кулі). Оскільки носієм суб’єктивної модальності є суб’єктно-предикатні (або інші у складі речення) зв’язки, виразник суб’єктивної модальності (оцінювальний кваліфікатор висловлювання) ми розглядаємо як надбудовчий, вторинний предикат.

Категорія вставленості має комунікативно-прагматичне призначення: диференціювати інформативний план висловлювання за віссю: “основна / додаткова інформація”. Ця прагматична мета суб’єкта мовлення в конструктивному плані досягається: а) шляхом “пересування” структурно-семантичних компонентів простого / ускладненого / складного речення в “зону” додаткової інформації – квазівставлення; б) включенням у синтаксичний “шов” засобами міжфразового зв’язку синтаксичних конструкцій різної будови та обсягу – власне вставлення. Пор. Моєї мови не жахайтесь (Бо нею управля Зевес) і зараз з військом одправляйтесь Брать город ... [І.Котляревський] – ... з Дніпра повиринали малії діти, сміючись. “Ходімо грітись! – закричали, – Зійшло вже сонце!” (Голі скрізь; З осоки коси, бо дівчата) [Т.Шевченко].

У четвертому підрозділі “Місце вставних компонентів у позиційному складі речення” наголошується на тому, що формальний напрямок мовознавства не визначив ні функціональної природи вставного компонента, ні відповідної їй його синтаксичної позиції. У сучасній  лінгвістиці домінує традиційна негативна характеристика вставного компонента: синтаксично не пов’язаний з структурою речення, не є членом речення, а є синтаксично ізольованим елементом висловлювання. Ідея І.І.Мещанінова про наявність у структурі речення “модально-вставного члена речення” (1945 р.) не знайшла ні підтримки серед лінгвістів, ні подальшого розвитку. У дисертації обґрунтовується теза, що вставний компонент, відтворюючи механізм предикації як форми реалізації когнітивної функції мови, відповідно функціональному значенню – надбудовчий, вторинний предикат у позиційному складі речення має позицію надбудовчого, вторинного присудка.

У другому розділі “Комунікативна та текстотвірна функція вставних і вставлених компонентів” у першому підрозділі “Кваліфікуюча функція вставних і диференціююча функція вставлених компонентів в структурі висловлювання” розглядається як методологічно засаднича фундаментальна проблема теорії мови – проблема членування мовленнєвої діяльності (у розумінні Ф. де Сосюра). Зокрема підкреслюється, що запропонована Сосюром трихотомія

langage                                      вже майже сторіччя є предметом гострих суперечок, і кожний

лінгвіст пропонує свою інтерпретацію сосюрівської концепції (Л.Єльмслєв, Е.Косеріу, В.Дреслер, О.О.Леонт’єв, Н.О.Слюсарева, І.С.Торопцев, М.О.Луценко та ін.).

Аналіз категорії вставності свідчить, що це засіб “ауторефлексії” (Е.Бенвеніст) суб’єкта мовлення, елемент “формального апарата мовлення” (Е.Бенвеніст), тобто сфера вияву індивідуальної маніфестації мовної системи (parolе – за Сосюром). Ця ауторефлексія здійснюється у вимірах і межах ідеологічних категорій соціуму, бо, як підкреслював Сосюр, “звичаї нації відображаються в мові, а з іншого боку, значною мірою саме мова формує націю”. Інакше кажучи, засоби ауторефлексії, суб’єктивної  кваліфікації суб’єктом мовлення змісту свого висловлювання – це елементи колективної маніфестації мовної системи (langage – за Сосюром, узусу – за Єльмслевим, норми – за Косеріу та Дреслером). Напрацьована соціумом система ідеологічних, інтелектуальних, логічних, естетичних, емоційних, психологічних, прагматичних і т.п. оцінок результатів індивідуальної мовленнєвої діяльності (за Щербою) в нашій роботі розглядається як парадигма суб’єктивної модальності. Вона має шестичленну структуру, кожний компонент якої відтворює протиставлення позитивної оцінки – негативній: 1) впевненість / невпевненість у повідомлюваному; 2) емоційно позитивна / емоційно негативна оцінка повідомлюваного; 3) син­тагматично послідовно до дискурсу / ієрархічність повідомлюваного; 4) звичайність (узуальність) / незвичайність повідомлюваного; 5) моє / чуже (не моє) повідомлюване; 6) відповідає / не відповідає експлікація повідомлюваного процесу мислення. За аналогією до таксономії предикатів (Н.Д.Арутюнова, Ю.С.Степанов, Т.В.Булигіна, А.Т.Кривоносов, В.В.Лущай та ін.) парадигму суб’єктивної модальності можна розглядати як таксономію предикатів суб’єктивної модальності (1) Действительно, поезд запаздывает / Очевидно, поезд запаздывает; 2) К счастью, поезд запаздывает / К сожалению, поезд запаздывает; 3) Кстати, поезд запаздывает / Во-первых, поезд запаздывает, во-вторых, ...; 4) По обыкновению, поезд запаздывает / К нашему удивлению, поезд запаздывает; 5) По-моему, поезд запаздывает / По сообщениям диспетчера, поезд запаздывает; 6) Что называется, поезд запаздывает / Точнее, поезд запаздывает).

Засоби вираження компонентів парадигми суб’єктивної модальності, набуваючи в узусі ідіоматичності, репрезентують поліфункціональність елементів мови (langue – за Сосюром). Отже, здійснений аналіз категорії вставності можна розглядати як конкретну ілюстрацію сосюрівської трихотомії, як плідність його концепції мовленнєвої діяльності.

Категорія вставленості є також ауторефлексією суб’єкта мовлення: вона є засобом реалізації його комунікативно-прагматичного завдання: диференціювати інформативний план висловлювання за віссю: “основна / додаткова інформація”: Так люди (первый каюсь я) От делать нечего друзья [А.Пушкин]; Янтарна вулиця – руки (янтарні руки – красиво ...) [Н.Тубальцева] і т.п.

У другому підрозділі цього розділу “Текстотвірна та текстоорганізуюча функція вставлених компонентів” підкреслюється, що традиційне вчення про категорію вставленості (і вставності) ґрунтувалося на твердженні про відсутність синтаксичного зв’язку між вставленим (і вставним) компонентом та відповідним реченням - висловлюванням (і текстом). Конструктивна неоднорідність вставлених компонентів, з чим пов’язаний різний характер синтаксичного зв’язку і засобів його вираження, а також особливості їх дискурсивних зв’язків, не стала поштовхом до більш глибокого дослідження цієї синтаксичної категорії.

Аналіз широкої емпіричної бази лінгвістичних фактів дає нам підстави розподілити вставлені компоненти за конструктивно-синтаксичними параметрами на дві групи: квазівставлення – “пересування” у зону додаткової інформації структурно-семантичних компонентів простого / ускладненого / складного речення (пор. Помогал он (денежно), должно быть, многим, но при этом четко и явственно записывал (должно быть) в свою книжку, чистую и аккуратную [К.Чуковский]; Слова, що прості і суворі (А інші – негідні слова). Як їхні децизії скорі, Як величність того Різдва [О.Ольжич]; У о.Кира был подъезд (к которому, впрочем, никто не подъезжал)[И.Бунин] і т.п.) та власне вставлення – включення засобами міжфразового зв’язку синтаксичних конструкцій різного обсягу, навіть досить завершених фрагментів (Ферсмана интересовала в основном техническая преобразующая биосферу деятельность человечества, а не ее движущие силы (кстати, не только разум направляет действия человека, но также и невежество, предрассудки и многие другие проявления человеческой личности и социальных систем) [Р.Баландин]).

Вставлені компоненти обох груп є засобом вираження семантико-синтаксичних відношень, що зумовлює їх текстотвірну функцію, але її потенціал різний.

Квазівставлення, за нашими спостереженнями, найбільш регулярне у сфері вираження відношень логічної єдності, зіставлення, альтернації, пояснювально-ототожнюючих між основною і додатковою інформацією (Може, саме тому поет не боїться бути самотнім наодинці зі світом (і читачем), що цей світ для нього єдиний і неповторний ... [Н.Білаш]; І, мабуть, пізніше цю формулу життя добре усвідомлять малюки, котрі поки що неохоче слухають правду з вуст сивого дідуся (а це ж і є казка без кінця!), що не може не пам’ятати: “Вибух. Дорога. Вітер. Сльози.Жінки. Війна ... ”[О.Логвиненко]; Жаловался он на то, что ввязался (или был втянут, так я хорошо и не понял) в совершенно безнадежное, бесполезное и даже бездарное дело [Ю.Домбровский]; Готую зараз до друку книжку, якій віддав усе своє творче життя (тобто, це має бути своєрідне вибране, яке б вмістило кращі з написаних віршів) [М. Петренко] і т.п.), а також допустових, причинних, умовних, наслідкових, мети, приєднувальних та інших логіко-граматичних відношень (Тільки Іван працює на заводі і робить революцію, і Мусій ховає гвинтівки (хоч в Одесі й стоять французи) [Ю.Яновський]; Еней один не роздягався, Еней один за всіх не спав; Він думав, мислив, умудрявся (Бо сам за всіх і одвічав)... [І.Котляревський] і т.п.). Потенціал текстотвірної функції квазівставлення обмежений структурно-семантичним змістом відповідних компонентів речення.

Власне вставлення дозволяє суб’єкту мовлення реалізувати будь-які, не обмежені “ні часом, ні простором” інформативного плану висловлювання, асоціативні смислові зв’язки, які виникають у нього в процесі мовленнєвої діяльності (у розумінні Щерби): І смерклося, а в Чигирині, Як у домовині. Сумно-сумно. (Отак було По всій Україні Проти ночі Маковія, Як ножі святили) [Т.Шевченко]; Я решился купить у старой негритянки (я всегда, где можно, отдаю предпочтение дамам) всю корзину апельсинов [И.Гончаров]; ... А з Чигирина й з Батурина в тумані (Козацьке сонце тільки виплива) Два гетьмани виходять мертві й п’яні, І кожен довго плаче і співа [Є.Маланюк] і т.ін. Виражаючи дискурсивні категорії ретроспекції, проспекції, ретро-проспекції, власне вставлення дозволяє окреслити обсяг імпліцитного дискурсу, на якому ґрунтується експліцитний, і створити панорамність тексту (дискурсу): Образ жизни – аскет, едва ли не оборванец, вегетарианец, постник. Правда, отказ от мяса и долгие одинокие прогулки ему прописали врачи еще в ранней юности. (Так – и так тоже – рациональная наука подталкивает ко всяческой трансцендентности.) [П.Вайль]; То я йому – галушок миску гарячих (він їсти страх любив), ложку в руки – їж, Карпе! [Григір Тютюнник] і т.ін. Здатність власне вставлення поєднувати в межах дискретного висловлювання далеко відокремлені (у часі і просторі) реалії та факти свідчать про високий потенціал його текстотвірної функції.

Текстоорганізуюча функція (логіко – композиційне структурування тексту) категорії вставленості детермінована її функціональним значенням.

У третьому підрозділі “Текстотвірна та текстоорганізуюча функція вставних компонентів” доводиться, що активна синтаксична валентність вторинного предиката – вимагати реалізації лівоактантної позиції: Здається ↔ нема ні одного європейського народу, в якого цей напрямок не знайшов би своїх послідовників [О.Чорненко]; Правда ↔ в этом замечательном стоическом учении о лектон Кроче не разобрался ни терминологически, ни понятийно [А.Лосев] і т.п. є проявом його текстотвірної функції.

Семантика вторинних предикатів вимагає більш / менш насиченого мотивуючими “аргументами”, а тому більшого / меншого за обсягом дискурсу. Пор. А може, я й темний, нічого не бачу, Злая доля, може, по тім боці плаче, – Сироту усюди люде осміють [Т.Шевченко] (суб’єкт мовлення не має підстав для припущення висловлюваних фактів), з одного боку, а з другого, – Одну з книжок, писану віршем, викопано разом із глечиком. Академіки кажуть, що, очевидно, чухраїнці накривали глечики з молоком поезією – настільки в них була розвинена вже тоді культура [О.Вишня] (суб’єкт мовлення має підстави для припущення: “одну з книжок ... викопано разом із глечиком”). Семантика вторинного предиката зумовлює його валентність на “вертикальний” дискурс, що в дисертації розглядається теж як текстотвірна функція.

Наші спостереження свідчать, що вторинні предикати  різною мірою детермінують структуру дискурсу: На жаль, вулиця тепер перейменована [М.Ільницький] (вторинний предикат не зумовлює послідовність висловлюваного). З другого боку: Необычность работы 53-летнего Фараха заключается, во-первых, в том, что он пишет по-английски (в особенности это непривычно для страны устной языковой культуры). Во-вторых, за «Секреты» в 1998 году он стал лауреатом престижной Ньюстадской премии, от которой – прямая дорога к Нобелевской (в свое время этот путь прошел Габриэль Гарсиа Маркес). В-третьих, он – первый африканец, этой премии удостоенный [Салон Д. и Б., №91, 1998] (вторинні предикати визначають структуру дискурсу) і т.ін. Структурування вторинними  предикатами дискурсу кваліфікується в роботі як їх текстоорганізуюча функція.

У третьому розділі “Структурно-синтаксична роль вставних компонентів у реченні” у першому підрозділі “Активна та пасивна синтаксична валентність вставних компонентів у складі речення на структурно-синтаксичному й комунікативно-синтаксичному рівнях” обґрунтовується наявність у вставних компонентів активної і пасивної синтаксичної валентності. Активна валентність – здатність приєднувати залежні мовні форми (словоформи, словосполучення, предикативні одиниці) – зумовлена 1) семантичним потенціалом синтаксичної позиції – вторинного присудка; 2) активною синтаксичною валентністю словоформи. Пор. Кажется ¥ город изнывает от жажды [Л.Арнаутов, Я.Карпов]; Звичайно¥ хибно було б цілком відкидати елементи неоклясицизму в поезіях М.Драй – Хмари [Ю.Шерех]. Пасивна синтаксична валентність – здатність приєднуватись як залежний мовний елемент – зумовлена атрибутивним характером вставного компонента: він виражає оцінку змісту висловлювання як специфічного різновиду типу субстанції як оцінююче " оцінювальне, тобто як ознака " субстанція. У цілому ж відтворює зв’язок між присудком і підметом у структурі двоскладного речення: Кажется 1  город изнывает от жажды.

У другому підрозділі цього розділу “Імпліцитна та експліцитна поліпредикативність речень з вставними компонентами” стверджується, що функція вторинного предиката вставного компонента за відсутністю у складі власної предикативності (словоформа, словосполучення) утворює з оцінювальним висловлюванням (своїм протичленом) синтаксичну конструкцію з імпліцитною поліпредикативністю, яка може бути трансформована в експліцитну. Пор. Між іншим, розмірковуючи над чернетками митця, ми не завжди можемо безпомильно відтворити плин авторської думки [Ю.Лавріненко] → Розмірковуючи над чернетками митця, ми не завжди можемо безпомильно відтворити плин авторської думки, це / що / те / воно – між іншим. Такі синтаксичні конструкції в дисертації розглядаються як прості ускладнені речення, що являють собою самостійний типологічний клас речень у загальній типології синтаксичних одиниць, місце якого між простими та складними реченнями.

Оскільки вставні компоненти – засоби вираження суб’єктивної модальності, вставна предикативна одиниця кваліфікується як предикативна одиниця суб’єктивної модальності, а відповідні синтаксичні конструкції – як складні речення з предикативною одиницею суб’єктивної модальності: Может быть, в птичьем мире есть тоже понятие о красоте? [В.Песков]; Нам здається, ця Самчукова трилогія посідатиме в ній провідне і центральне місце [Г.Костюк].

У третьому підрозділі “Диференційні ознаки вторинного присудка” аналізуються синтаксичні параметри вторинного присудка у зіставленні з первинним (базовим). Зокрема визначаються такі ознаки вторинного присудка: факультативність, виражає якісну кваліфікацію змісту висловлювання (суб’єктивну модальність); протичленом є висловлювання як специфічного типу субстанція; виражається досить обмеженою системою словоформ, словосполучень, предикативних одиниць, які є результатом синтаксичної транспозиції і мають ідіоматичний характер; відтворює з протичленом (висловлюванням) механізм синтаксичного зв’язку між присудком та підметом двоскладного речення; зберігає свій синтаксичний статус при будь-якому актуальному членуванні висловлювання.

У четвертому підрозділі “Вставні компоненти як результат синтаксичної транспозиції” підкреслюється, що ідея “трансляції” частин мови та речень у частини мови належить Л.Тен’єру, окремі аспекти механізму маніфестації мовної системи розроблялись багатьма вченими (О.Есперсен, А.Сеше, Є.Курилович, А.Фрей та ін.). Вчення про синтаксичну транспозицію належить Ш.Баллі. У сучасному мовознавстві проблеми транспозиції і трансформації елементів мовної системи на всіх рівнях розробляються вченими різних напрямів, часто в різній термінологічній кваліфікації: субституція, трансформація частин мови, процеси перехідності частин мови та членів речення та ін. (В.Н.Мігірін, П.А.Соболєва, М.Ф.Лукін, О.С.Кубрякова, В.Г.Гак, В.В.Лущай та ін.).

У нашій роботі синтаксична транспозиція визначається як реалізація у процесі маніфестації мовної системи (“мова у дії”) словоформою (або іншою мовною формою) не відповідної її граматичним параметрам (морфологічному апарату) синтаксичної позиції. Пор. 1. Правда – оружие смелых [Послов.] (словоформа “правда” (іменник в називн. відм.) реалізує відповідну загальнокатегоріальному значенню і граматичним категоріям синтаксичну позицію підмета, тобто є спеціалізованою для даної позиції); 2. В лесу немного посуше – это правда, но зато ноги уходят в мох, вся почва зыблется под вами [И.Гончаров] (ця ж словоформа у невідповідній її морфологічному апарату синтаксичній позиції – присудка, тобто є тільки функціональним еквівалентом спеціалізованої словоформи); 3. Правда, что лето в тот год было дождливым [В.Казанцев] (аналізована словоформа в позиції присудка, при якому підмет – підрядна з’ясувальна предикативна одиниця, тобто – функціональний еквівалент спеціалізованої); 4. Да, правда, не свои беды – для вас забава ... [А.Грибоедов] (ця словоформа в позиції вторинного присудка). Отже, 2-4 функціональні значення словоформи “правда” є результатом її синтаксичної транспозиції; 1-4-утворюють її омосинтаксемний ряд. Синтаксична транспозиція ґрунтується на семантиці синтаксичної позиції. Наслідком її є асиметрія мовного знака.

У п’ятому підрозділі “Система засобів вираження вставних компонентів та їх категоріальний статус у відношенні до мовної системи і мовлення” підкреслюється, що визначення частиномовної природи “вставних слів” як засобів реалізації суб’єктивної модальності – окремий аспект загальнотеоретичної проблеми – встановлення принципів класифікації частин мови. Її розв’язання пов’язане з розв’язанням проблеми членування мовленнєвої діяльності (у розумінні Сосюра).

Запропонована Ф. де Сосюром трихотомія і інтерпретована сучасними мовознавцями (Л.Єльмслев, Е.Косеріу, В.Дреслер, М.О.Луценко та ін.) як “мова – узус (норма) – мовлення” дозволяє зрозуміти розподіл засобів вираження категорії вставності (вираження суб’єктивної модальності) між системою і узусом.

Визначення В.В.Виноградовим “вставних слів” як “особливого структурно-семантичного типу слів” тільки на підставі їх функціонального значення (“визначають погляд суб’єкта мовлення на відношення висловлювання до дійсності”) не відповідає принципам класифікації частин мови. По-перше, не встановлене загальнокатегоріальне значення – головний атрибут частини мови. По-друге, посилання І.І.Мещанінова, В.В.Виноградова та ін. на їх граматичну незмінюваність, “застиглість” мовної форми у відповідному синтаксичному вживанні як на показник трансформації у нову частину мови не відповідає мовній практиці. По-третє, не встановлена синтаксична позиція в структурі речення “вставного члена речення”, що є умовами кристалізації частин мови. По-четверте, підкреслювана І.І.Мещаніновим ідіоматичність “вставних (модальних) слів” – загальна риса узуальних (“унормованих” – в дусі Е.Косеріу) граматичних форм.

У дисертації на підставі аналізу функціонування мовних елементів у мовленні аргументується висновок: так звані “вставні слова” є реалізацією одного з синтаксичних значень, а саме – вторинного предиката поліфункціональних словоформ (словосполучень, предикативних одиниць), тобто є елементами узусу, а не системи.

Підтвердженням цього висновку є, на нашу думку, існування в системі російської та української мов “справжніх” модальних слів: в позиції вторинного присудка шляхом редукції речення – висловлювання (й тексту) та інтеграції мовних елементів утворилися нові лексичні одиниці, які функціонують тільки в цій позиції: итак, например, впрочем (рос.); отже, наприклад, втім, щоправда, мабуть (укр.). Вони являють собою елементи системи.

У четвертому розділі “Речення з вставними та вставленими компонентами в загальній типології синтаксичних одиниць” у першому підрозділі “Складні речення з предикативними одиницями суб’єктивної модальності” підкреслюється, що традиційну кваліфікацію речень з “вставними реченнями” (предикативними одиницями суб’єктивної модальності) як простих ускладнених треба визнати нелогічною: ігнорується факт поліпредикативності відповідних синтаксичних сполук. Аналіз принципів кваліфікації і класифікації складних речень у теорії синтаксису, а також великого за обсягом фактичного матеріалу дозволяє зробити висновок, що синтаксичні конструкції, складовою частиною яких є “вставне речення” (предикативна одиниця суб’єктивної модальності) треба визнати складними реченнями (Він знайде вірний шлях у житті, це безперечно [Ю.Лавріненко]; Кажется, дождливый период наших тропических мест кончился [И.Бунин];Високе мистецтво, як я думаю, сильніше діє на душу людини, сильніше, як сама природа [Т.Шевченко]; И сейчас я невольно являюсь твоим палачом, что меня огорчает [М.Булгаков] та ін.).

Відповідно до загальноприйнятого в сучасному синтаксисі принципу диференціації складних речень у дисертації виділені  складносурядні речення з предикативною одиницею суб’єктивної модальності (Мы можем, и это естественно, с самых разных позиций оценивать действенность тех или иных методических приемов [КП, №25, 1987]), складнопідрядні речення з підрядною предикативною одиницею суб’єктивної модальності (засобом зв’язку є сполучникові слова “что” / “що”; “как” / “як”; сполучник “если”/ “якщо”): Новую школу уместно назвать эстетической, или, что будет точнее, ориентирующейся на художественность, искусство [В.Кожинов]; ... Коцюбинський на той час як письменник мав вже немалий творчий набуток і, що найголовніше – мистецький досвід [Є.Федоренко], безсполучникові складні речення з предикативною одиницею суб’єктивної модальності (Он [Ломоносов], лучше сказать, сам был первым нашим университетом [А.Пушкин]; Отже, ми засіли, можна сказати, на середині дороги [У.Самчук]).

У другому підрозділі “Вставлені предикативні одиниці у відношенні до інших функціональних типів предикативних одиниць” проводиться аналіз тих логіко-синтаксичних та структурно-семантичних відношень між предикативними одиницями в структурі відомих типів складних речень, які можуть мати прагматичну модифікацію: на ці відношення накладається оцінка суб’єктом мовлення інформації, яка міститься у відповідних предикативних одиницях, на основну і додаткову (квазівставлення). Унаслідок цього синтаксичний зв’язок (і відношення) набувають відтінку приєднувальності (Наверно, Вы скажете (или только подумаете), что в моих “впечатлениях” есть много чисто женского [Л.Украинка]; Але те, що в першій збірці зачепило лише окремі вірші (і критика це відразу стурбовано запримітила), у другій набуло загрозливого поширення [Н.Білоцерківець]; Генерал глядел на меня пристально, полагая, вероятно, что я с ума сошел (в чем и не ошибался) [А.Пушкин]; На свята (якщо батько дозволить і дасть грошей) збираюся до Німеччини – побачитися з подругою дитинства [В.Вовк]).

У межах власне вставлення розглядаються також ті логіко-синтаксичні відношення, які суб’єкт мовлення реалізує за відповідною моделлю, та засоби міжфразового зв’язку. Найбільш регулярні серед перших – приєднувальні, зіставлення та причинові, а серед других – вторинні предикати з високим рівнем текстоорганізуючої потенції (кстати, впрочем, к примеру, например, в частности / до речі, між іншим, наприклад, зокрема та ін.), анафоричні та лексичні елементи (Святая литература – называют литературу русскую (кстати, формулу эту впервые применил Томас Манн) [ЛГ, №52, 1988]; А біля його молоденький козак та дівчина лежить. Цікаві (ніде правди діти)... [Т.Шевченко]).

У третьому підрозділі “Предикативні одиниці суб’єктивної модальності в структурі тексту” аналізуються конструктивні та дискурсивні особливості відповідних предикативних одиниць. У конструктивному аспекті їх поділено на дві групи: предикативні одиниці суб’єктивної модальності, які реалізують лівоактантну активну синтаксичну валентність (тобто “симетричні” комунікативному значенню) і предикативні одиниці суб’єктивної модальності, які реалізують правоактантну синтаксичну валентність (тобто “асиметричні” комунікативному значенню).

В аспекті дискурсивних особливостей виділяються предикативні одиниці суб’єктивної модальності на позначення “чуже повідомлення”, які мають високий потенціал ретроспективної функції. Це дозволяє суб’єкту мовлення відтворити дискурс, значний за часовими межами.

Основні результати дослідження категорії вставності і категорії вставленості сформульовані у загальних висновках.

1.     Оскільки в теорії мови членування мовленнєвої діяльності як трихотомія “мова – узус – мовлення” більше сприймається як предмет дискусії, а не як методологічне вихідне положення, виконане з цих позицій дослідження конкретних синтаксичних категорій може бути використане як аргумент на користь розв’язання фундаментальної проблеми загального мовознавства.

2.     Унаслідок змішування онтологічних і гносеологічних аспектів у вченні про категорію модальності в мовознавстві відсутнє досить виважене визначення цієї мовної категорії. Наше дослідження дозволяє встановити лінгвістичну суть категорії модальності як категорії, яка є засобом маркування індивідуальної маніфестації мовної системи.

3.     Виконаний аналіз засобів реалізації парадигми суб’єктивної модальності дозволяє продемонструвати, що а) якісна кваліфікація суб’єктом мовлення змісту свого висловлювання (функціональне значення категорії вставності) відтворює механізм предикації; б) асиметрія мовного знака (в розумінні С.Карцевського) є наслідок (а не причина!) його синтаксичної (або іншої) транспозиції; в) компонент релятивної семантики, що надається морфологами словоформам, словосполученням та предикативним одиницям як вставним компонентам, є виявом семантичного потенціалу позиції вторинного (надбудовчого) присудка; г) мовний знак (словоформа, словосполучення) у позиції вторинного присудка входить до відповідного ряду омосинтаксем як його складовий елемент.

4.     “Шкала цінностей”, яку репрезентує в узусі система засобів вираження суб’єктивної модальності і в категоріях якої кваліфікується індивідуальна маніфестація мовної системи, подається в роботі як парадигма суб’єктивної модальності, яка може бути основою для побудови таксономії вторинних предикатів.

5.     Дискурсивна природа вторинних предикатів зумовлює їх синтаксичну валентність на “вертикальний” дискурс, яка лежить в основі їх текстотвірної та текстоорганізуючої функцій.

6.     Установлена нами предикатна функція категорії вставності, яка відокремлює її від диференціюючої за віссю: “основна / додаткова інформація” функції категорії вставленості, дозволяє однозначно кваліфікувати поняття “вставність”.

7.     Конструктивно-синтаксичні параметри вставлених компонентів вимагають їх диференціації за двома типами: квазівставлення і власне вставлення. Перші є результатом “пересування” відповідно до розв’язання суб’єктом мовлення у процесі мовленнєвого акту прагматичних завдань структурно-семантичних компонентів простого / ускладненого / складного речення в “зону” додаткової інформації. Власне вставлення є включення в структуру висловлювання і тексту синтаксичних конструкцій, різних за обсягом, навіть відносно автономних в конструктивному та змістовому плані текстових блоків.

8.     Реалізація вставленими компонентами дискурсивних категорій проспекції та ретроспекції (в обсязі всього дискретно і недискретно поданого дискурсу) свідчить про притаманну їм текстотвірну функцію. Функціональне значення категорії вставленості зумовлює її текстоорганізуючу функцію.

9.     Текстоорганізуюча функція категорії вставленості є основою використання її в художньому тексті (дискурсі) як стилістичного засобу (або як стилетвірного елемента).

10. Поданий у роботі перелік словоформ російської та української мов, які функціонують виключно в позиції вторинного присудка, може бути матеріалом для типологічних досліджень.