ЯЗЫКОВАЯ ЛИЧНОСТЬ АВТОРА В НАУЧНО-ГУМАНИТАРНОМ ТЕКСТЕ ХІХ ВЕКА (коммуникативный, культурологический, образно-стилистический аспекты)

summary

У вступі з’ясовано дослідженість наукового тексту в цілому та науково-гуманітарного тексту обраного періоду зокрема, обґрунтовано актуальність теми дисертації, сформульовано мету й завдання, описано методи дослідження, окреслено теоретичну і практичну цінність одержаних результатів та форми апробації, визначено наукову новизну роботи.

Перший розділ «Мовна особистість і науковий текст: діалектика суб’єктивного й об’єктивного» присвячено обґрунтуванню необхідності вивчення мовної особистості насамперед на основі створених нею текстів, яке здійснене завдяки розкриттю взаємозв’язку та взаємодії суб’єктивного й об’єктивного, індивідуального й колективного в таких лінгвістичних категоріях, як мова, текст, мовна особистість, мислення.

Філологічне дослідження особистості передбачає звернення до текстів, створених нею. Пізнання мовної особистості ґрунтується на пізнанні її мовної діяльності, при цьому текст залишається єдиною можливістю осягнути глибини свідомості творчої індивідуальності, пізнати через слово, зафіксоване в тексті, статичні та динамічні складники мовної особистості, її тезаурус і фрагменти картини світу, її ставлення до себе, оточення, дійсності.

Суб’єкт пізнання став об’єктом наукового вивчення, починаючи з робіт німецької класичної філософії. Завдячуючи трансцендентальній філософії І.Канта, діяльність суб’єкта почали розглядати як основу дослідження та вирішальний фактор способу пізнання, яке полягає не у спогляданні розумовоосягнутої сутності предмета вивчення, а в його конструюванні. Синтез чуттєвості й розуму утворюють результат наукового пізнання – знання, у структурі якого відповідно до дворівневої структури суб’єкта (емпіричний та трансцендентальний рівні) філософ розрізняє суб’єктивні й об’єктивні елементи. Об’єктивність знань Кант пов’язує із трансцендентальним рівнем, який називає надіндивідуальним началом в людині. Саме тому предметом теоретичної філософії має бути не «річ у собі», а пізнавальна діяльність, визначення законів людського розуму та його меж.

Подальше визнання історичного характеру суб’єкта пізнання, яким у філософії Гегеля є людська історія як певний «об’єктивний дух», чи субстанція-суб’єкт, дозволило говорити про різні рухомі історичні форми культури, які й тепер розглядають як результат діяльності різних історичних суб’єктів. Дослідження своєрідності цих форм і стало предметом аналізу наук гуманітарного циклу упродовж ХІХ і ХХ ст. Це й зумовило переорієнтацію іманентної лінгвістики, з характерними для неї внутрішніми проблемами мови «самої у собі та для себе», на лінгвістику антропологічної орієнтації, у межах якої мову визнано конститутивною ознакою людини. І тому одними з методологічних вимог лінгвістичної антропології є: а) пізнання людини на основі її мови, б) розуміння та пізнання природи мови можливе лише через людину та її картину світу (В. І. Постовалова). Таким чином, універсум людини визнано реальністю, необхідною для розуміння природи мови, а мовна особистість у дисертації розглянута як текстова іпостась людини, розуміння та пізнання якої ґрунтується на взаємозв’язку мови, мислення, свідомості, культури.

Кожна з названих категорій обов’язково містить суб’єктивні й об’єктивні складники як вияви єдиної сутності (Д.Будняк, Л.С.Виготського, Г.В.Колшанського, О.І.Кукушкіної, М.М.Маковського, Г.П.Щедровицького та ін.). Тому в дисертації гуманітарний текст розглянуто як посередника наукової комунікації, яку визнано суб’єктивно-об’єктивованою зовнішньою формою перебігу мовної діяльності (за Г.В.Колшанським), спосіб реального буття мовного світу, явлення мовної дійсності.

Виходячи з того, що людина може пізнати лише те, що реально існує, вона, пізнаючи, створює світ, який одночасно є об’єктивним світом, що оточує нас, і суб’єктивним – власне світом людини. Діалектика суб’єктивного й об’єктивного знайшла своє відображення у багатьох лінгвістичних категоріях (напр., мови та мовної діяльності, найближчого та дальшого значень слова О.О.Потебні, диктуму і модусу Ш.Баллі та ін.). Ця діалектична взаємодія знаходить своє відображення і в наукових текстах, реалізуючись у формулах «суб’єктивне в об’єктивному» та «об’єктивне в суб’єктивному», на основі яких розрізнено вузьке та широке розуміння суб’єктивного в лінгвістиці. Вузьке тлумачення пов’язане з аналізом різних аспектів індивідуального ставлення мовця до висловлення, що становлять основу модуса, чи суб’єктивної модальності (Ш.Баллі), та охоплюють лише частину пропонованої формули антропологічного принципу, а саме «людина в мові», чи «суб’єктивне в об’єктивному». Категорія «суб’єктивного» в широкому розумінні знайшла своє розкриття у роботах Е.Бенвеніста, Ю.С.Степанова і передбачає вивчення як «людини в мові», так і «мови в людині». Широке розуміння суб’єктивності і стало підґрунтям антропоцентричного та егоцентричного принципів антрополінгвістики.

Знання як результат мовно-мисленнєвої когнітивної діяльності людини зокрема та суспільства в цілому є тією сферою, у якій репрезентовано єдність суб’єктивного й об’єктивного. Діалектика суб’єктивних й об’єктивних складників знань у дисертації представлена на основі їхньої взаємодії в історичних текстах як суб’єктивність історика та  «суб’єктивність рефлексії», або «суб’єктивність філософська», тобто суб’єктивність читацька (П.Рикер). З цього у дисертації зроблено висновок про двовекторну перспективу текстової суб’єктивності: експліцитну авторську та імпліцитну читацьку суб’єктивність. Текст як посередник текстової комунікації може актуалізувати обидва суб’єктивних начала, визначаючи вектори текстової суб’єктивності, які по-різному виявлені на етапах текстотворчості та текстосприйняття. Суб’єктивне бачення світу, представлене у формі текстової об’єктивації знань про світ, насамперед є експлікацією позиції автора наукового дослідження, який відображає в тексті багатогранність навколишнього світу через призму власної картини світу. Тому авторська суб’єктивність є провідною формою текстової суб’єктивності.

Особистість, яка стала центральним поняттям багатьох досліджень антропологічної спрямованості у психології, філософії, соціології, так само у своїй структурі містить елементи суб’єктивного (внутрішній простір індивіда, його інтраіндивідуальні якості) та об’єктивного (риси, зумовлені відносинами з навколишнім простором). Діалектика суб’єктивних та об’єктивних складників особистості відображена в різноманітних психологічних, лінгвістичних, культурологічних, філософських типологіях особистості, які узагальнено в дисертації.

За основу розуміння терміна «мовна особистість» взято теорію Ю.М.Караулова, яка дає змогу, аналізуючи мовну особистість, враховувати взаємодію усіх чотирьох фундаментальних властивостей мови, а саме: історично зумовлений характер розвитку мови, її психічну природу, системно-структурну організацію, соціально зумовлений характер виникнення й використання. Залежно від можливостей мови відтворювати здібності людини до пізнання та самовираження, від прояву в ній особистісних мотивів, смислів, цінностей дослідник у структурі мовної особистості виділив вербально-семантичний (структурно-мовний), лінгвокогнітивний, мотиваційний (комунікативно-прагматичний) рівні. Усі вони мають інваріантну, позачасову, можна додати – об’єктивну, та варіантну, тимчасову, а отже, суб’єктивну, частини її картини світу. Інваріантні складники впливають на характеристику мовної особистості як певного етнопсихологічного типу, варіантні – визначають оригінальність, індивідуальність кожної мовної особистості. Отже, мовна особистість визнана однією з узагальнювальних категорій лінгвістики, що має ознаки системної організації та відповідний набір засобів реалізації, які досліджують в аксіологічному, когнітивному, прагматичному аспектах.

В.В.Виноградов акцентував увагу на комунікативних, соціально-історичних, етнонаціональних особливостях мовної особистості, виражених системою спеціальних мовних засобів. Тому мовну особистість вивчають не як наукову абстракцію, а як мовну іпостась особистості, актуалізовану діяльністю конкретної людини чи групи осіб, об’єднаних спільними цілями й завданнями. Результатом таких досліджень є створення соціально зумовлених типів мовної особистості. Синтетична модель мовної особистості, яка відображає її соціально-лінгвістичні та літературно-стилістичні риси і створена на основі різних лінгвістичних підходів, описана у працях О.М.Байбулатової, Н.С.Дужик, Л.П.Іванової, О.Ю.Кукушкіної, О.О.Семенець, О.А.Семенюка, О.Я.Шмельової.

Мовну особистість в дисертації визначено як сукупність творчих (лінгвістичних) здібностей і соціопсихолінгвістичних характеристик індивіда, що зумовлюють створення і сприйняття мовних творів, які відображають відповідні риси особистості й тому мають певну когнітивну глибину, комунікативно-прагматичну спрямованість, структурно-мовну цілісність. У дослідженні описано риси мовної особистості ученого-гуманітарія, відображені в наукових текстах періоду формування засад наукового стилю, коли індивідуальне, творче начало ще не зазнавало впливу стилістичних норм і тому варіантні складники, що експлікують суб’єктивний потенціал мовної особистості, актуалізовані за допомогою максимального набору мовних засобів. Аналізуючи особливості мови конкретних учених, систематизуючи їх в загальну картину, у дисертації на основі вивчення вербально-семантичного, комунікативного, культурологічного, стилістичного рівнів створено узагальнений портрет мовної особистості українського ученого ХІХ ст.

У другому розділі «Діалогічна природа мовної особистості ученого ХІХ ст.» вивчено комунікативні риси мовної особистості, які в умовах текстового спілкування виявляються як відображення творчого характеру наукового пізнання, як рух знань до істини через зіткнення, взаємозбагачення різних думок, концепцій, теорій, тобто діалогічність розглянуто в логіко-гносеологічному та комунікативно-прагматичному аспектах.

Антропологічний підхід до аналізу пізнавальної діяльності, представленої науковими гуманітарними текстами ХІХ ст., зумовив необхідність визначення у структурі тексту суб’єктивного компонента, що формує антропоцентричне ядро процесів текстопородження і сприйняття, яке одночасно включає адресанта й адресата. Діалогічність у дисертації розглянуто як експліцитну реалізацію двонаправленого антропоцентричного начала пізнавальної діяльності.

На основі аналізу існуючих концепцій діалогу та діалогічності зроблено висновок про категоріальний статус діалогічності в гуманітарних текстах. Комунікативні властивості наукового тексту описані, виходячи з головної мети наукової творчості – передавання знань в акті інформування від творця теорїї до того, хто її сприймає. Незважаючи на пасивність адресата щодо змісту теорїї, він виявляє активність через пізнання її сутності відповідно до власного рівня знань. Тому науковий текст за своєю природою є явищем діалогічним, що передбачає розшифровування й розуміння того, що було досягнуто на попередньому етапі розвитку наукових знань, є посередником діалогу між автором та читачем. У такому розумінні діалогічність є близькою до комунікативності.

Людина, яка в гуманітарних науках одночасно є об’єктом і суб’єктом пізнання, становить антропологічну основу діалогічності як методу гуманітарних досліджень. Завдяки діалогу особистість усвідомлює себе у довкіллі. Тому діалог справедливо називають і способом розширення самоідентифікації людини, яка співвідносить особистісне із загальнолюдським. Діалогічність як характерна риса гуманітарного тексту досягається методом діалогу суб’єкта пізнання, який усвідомлює свою індивідуальність, оригінальність, з довкіллям, «людством», частиною якого він є.

Враховуючи те, що текст розглянуто як середню ланку акту комунікації, який передбачає два активних начала (адресанта й адресата), у дисертації проаналізовано лінгвістичні засоби вираження автора та адресата як учасників комунікативно-пізнавального процесу, свідомість яких «зустрічається» у тексті. Суб’єктами діалогічних стосунків можуть бути автор і читач, автор і колега-учений, колега-учений і читач, автор – колега-учений – читач. Відносини між суб’єктами комунікації визначають суб’єктивну перспективу тексту.

Автор як обов’язковий учасник комунікативно-пізнавального процесу є ініціатором, творцем і відправником важливої, на його думку, інформації. У тексті він представлений системою різноманітних засобів, кожен з яких бере активну участь у створенні мережі різнобічних відносин між учасниками наукової комунікації.

Аналіз лінгвістичних засобів та способів авторизації наукового тексту ХІХ ст. виявив особливе місце особових займенників 1 ос. одн. та мн., які називають категоріальним втіленням суб’єктивності висловлювання. Традиційна уява про ненормативність використання в сучасних текстах наукового стилю займенника я, який називають точкою, з якої мовець дивиться і висловлює у слові увесь світ (С.Булгаков), вимагала свого підтвердження чи спростування для текстів ХІХ ст.

Найбільший семантичний потенціал суб’єктивного смислу має займенник я та його похідні, які можуть називати автора тексту, експлікуючи сему «активної особи». Незважаючи на фактичну відсутність автора в конкретний момент комунікації, займенник я актуалізує суб’єктивний компонент висловлювання, а саме автора, який «говорить» в даний конкретний момент прочитання тексту, колись ним написаного: «Может быть, я возвращусь к этому еще раз, … Я уже привел определение…» (Потебня); «Я позволю себе сделать краткий обзор морфологических особенностей древнерусского языка…» (Житецький).

Одна з особливостей гуманітарних текстів, що полягає у використанні «чужої мови», позначилась і на контекстній семантиці займенника я, який у таких випадках називає суб’єкта мови, яким не є автор: «Я решился, - говорит Радзивилл, - показать королю, что он без меня не в силах достигнуть своих целей…» (Костомаров). Контекстна семантика займенника 1 ос. одн. дорівнює семантиці займенника 3 ос. одн.: «я» = «він». Автор залишається осторонь як спостерігач, його особисте «я» не актуалізувано. «Горизонт автора» (Г.Гадамер) не збігається з «горизонтом» суб’єкта висловлювання. У дисертації таке вживання я кваліфіковано як «я»-референта. У таких випадках роль адресанта надана автором іншому учаснику комунікації. Так у тексті відбувається персоніфікація, індивідуалізація учасників текстової комунікації, фактично зосереджених у різних часових вимірах, але згідно з волею автора актуалізованих в даний момент текстового спілкування. Тому читач стає співрозмовником не лише «я»-автора («я»-адресанта), а й «я»-референта, за допомогою якого автор активізує свого «співрозмовника», переносячи історичних персонажей, інших дослідників у реальність текстової комунікації, надаючи їм таку саму текстову активність, якою володіє сам.

Крім того, в аналізованих текстах виявлено функціонування я на позначення «усвідомлюваної людиною власної сутності, самого себе в навколишньому світі» (МАС, т.4, с.776): «Чтобы дойти до мысли о нашем я как о нашей душевной деятельности, как о чем-то немыслимом вне этой деятельности, нужен был длинный окольный путь... Этот путь заключает в себе, как частность, изменение взглядов на отдельную мысль, как одно из проявлений нашего я» (Потебня); «…объективно существующее слово есть сущность вещи, что оно относится к вещи так, как двойник и спутник к нашему я» (Потебня). До семантики я, що називає внутрішню сутність індивіда, автор тексту без сумніву включає й себе. У такій номінації спостерігаємо своєрідну рефлексію автора не лише стосовно себе, але й оточення, «я» ж характеризуємо як рефлективне. Наведені приклади демонструють факт динамічного, самоусвідомлювального сприйняття себе в сукупності з іншими «я».

Отже, в умовах наукової комунікації через посередництво текстів спостерігаємо: 1) полісемантичність займенника 1 ос. одн. («я» = «я»-адресанта; «я» = «він», «я» того, про кого пише адресант, тобто «я»-референта; «я»-рефлективне, чи самоусвідомлювальне = «я» і адресанта, і адресата, і тих, хто поруч), 2) поліфункціональність я, що виявлена в актуалізації різних суб’єктів висловлювання. Необхідно вказати, що в аналізованих текстах М.П.Драгоманова займенник я не виявлено. Таким чином, узагальнюючи функціонально-семантичні особливості займенника я, вказуємо на дуалістичний характер його семантичних властивостей, здатних відображати дві сутності однієї особистості – спостерігача (суб’єкта сприйняття, споглядання) та діяча (суб’єкта будь-якої діяльності).

Аналіз функціонально-семантичних особливостей займенника 1 ос. мн. виявив семантичні варіанти сукупного суб’єкта, які в науково-гуманітарному тексті ХІХ ст. розподілені на дві групи значень із загальною семою: 1) «ми»-колективне (при цьому узагальненість осіб, з якими об’єднує себе мовець у «ми», якісно й кількісно різна: обмежена узагальненість адресата, корпоративна узагальненість об’єктів мови та абсолютна, чи тотальна, узагальненість) і 2) «ми»-індивідуальне («ми»-автора і «ми» = «він / вони»). Виникнення багатозначності займенника ми пов’язане з відсутністю одного з компонентів семантичної структури лексеми ми, виявленого в результаті лексико-семантичної взаємодії контекстного оточення, яке експлікує відсутню сему.

На підтвердження зауважень про перевагу певних займенників у дисертації описано методику та наведено результати підрахунків їх уживання в аналізованих текстах, які представлені у вигляді таблиць. Кількісні дані свідчать про те, що вже в період формування норм наукового стилю російської літературної мови спостерігаємо переважання займенникових форм 1 ос. мн. порівняно з формами 1 ос. одн. Проте якщо М.І.Костомаров та П.Г.Житецький намагаються індивідуалізувати висловлену думку, то в проаналізованих текстах М.П.Драгоманова, написаних практично одночасно з працями П.Г.Житецького, займенники 1 ос. одн. та їхні похідні відсутні навіть у цитованих фрагментах.

Наведені дані дозволили зробити висновок про перевагу колективної самоідентифікації, що є свідченням колективістських тенденцій у розвитку мовної свідомості вчених, які є відображенням колективного характеру наукового пізнання в цілому як одного з втілень «ми»-культури.

Серед дієслівних форм, які найбільш активно й часто вживані для експлікації суб’єкта мови, у дисертації проаналізовано особові дієслівні форми дійсного способу 1 і 2 ос. одн. і мн., безособові форми, що формують граматичну основу односкладного дієслівного речення: «…Мимоходом замечу, что из всех названий, какие были выдумываемы для южнорусского народа …» (Костомаров); «Не вдаваясь в подробности, остановлюсь главным образом на глагольном сказуемом» (Житецький); «Здесь ограничусь ссылкою на Штейнталя…» (Потебня).  Відсутність окремої номінації для виконавця дії у таких випадках компенсована активізацією даної семи в семантичній структурі дієслова, що дозволяє йому виконувати функцію засобу авторизації. При цьому лише означено- та узагальнено-особові реалізації відводять мовцю позицію активного суб’єкта.

Частотними є дієслова 1 ос. мн.: «Прибавим, что эти эпохи были временем, когда совершались революции…» (Драгоманов); «Заметим при этом, что рядом с этими причастиями, иногда безразлично употребляется аорист…» (Житецький). Визначення виконавця дії у таких випадках наближене до визначення семантики займенника ми. Тобто суб’єктивна семантика таких дієслів буде складатися з постійного компонента «я» і змінного «він / вони», який актуалізує адресата. Але якщо визначення займенникової семантики залежить від контексту, який дозволяє конкретизувати змінний компонент, то ідентифікація змінного компонента семантики дієслова враховує не так контекст, як семантичну структуру самого дієслова. Дієслова прибавить, заметить та ін. називають дії, що виконує сам автор дослідження. Форму 1 ос. мн. вживають замість форм 1 ос. одн., тому суб’єктивний компонент семантики цієї дієслівної форми умовно можна представити як «ми» = «я», тобто автор використовує граматичну форму мн., що представляє «ми»-автора. Тому функціональний і семантичний потенціал особового займенника і дієслівної форми несиметричні. За відсутності займенникової форми, що експлікує адресанта, перевагу надають формі дієслова 1 ос. мн., суб’єктивний компонент якої реалізує авторське «ми», що може свідчити про певну стилістичу тенденцію наукового стилю ХІХ ст.

Безособові дієслівні форми в дисертації зараховані до засобів, що реалізують авторське начало наукового тексту. Вживаючи їх у певному текстовому фрагменті, автор зосереджує увагу читача на самій дії, а не на виконавці, який є очевидним і в цей момент не є важливим: «О состоянии Киева под Русской державой можно сказать, что …» (Максимович); «Давно уже принято в науке мнение, что это было наречие южное, а не северное» (Житецький). Вибір автором безособової форми пояснено як стилістичними причинами (однією з норм наукового стилю традиційно вважають «невидимого», «нейтрального», «імпліцитного» автора, що створює «безособовість» викладу), так і семантико-граматичними (така форма експлікує насамперед семантику дії і вже потім семантику суб’єкта). Конкретизація суб’єктивного значення безособових дієслів коливається в межах 1 ос. одн. чи мн. Семантизація суб’єкта дії до «ми»- колективного припускає можливість розглядати пасивним виконавцем і адресата.

Проведені підрахунки вживання дієслівних форм свідчать про тенденцію суб’єктивної нейтральності наукового викладу, яка виявилася у переважанні безособових форм дієслова у працях досліджуваних авторів. Але якщо для досліджень М. П. Драгоманова суб’єктивна нейтральність є абсолютною, то М. І. Костомаров, П. Г. Житецький хоч і нерегулярно, але експлікують своє авторство, свій особистий внесок у загальний процес наукового пізнання.

Авторське начало в наукових текстах кваліфіковано в дисертації як суб’єктивізація викладу, яку досягають і за рахунок вживання пояснень, вставних слів, словосполучень, речень, які також проаналізовано як засоби вираження позиції, намірів адресанта. Різні види пояснень розглянуто як експлікатори суб’єктивного компонента в структурі наукового тексту. Аналіз текстового функціонування пояснень дозволив кваліфікувати їх як точку, що акумулює в собі двонаправлений характер суб’єктивності. З одного боку, пояснення є вираженням пізнавального процесу, що здійснює автор. З другого боку, адресат, зустрівши в тексті пояснення, сприймає їх як сигнал від автора, який вимагає від свого читача активізації мислення в момент сприйняття. Тому пояснення в науковому тексті розглянуто як засіб активізації діалогічних стосунків, як точку перетину суб’єктивних позицій.

Найбільш експліцитно суб’єктивний компонент висловлювання виражений за допомогою вставних одиниць, що актуалізують індивідуально-суб’єктивну орієнтацію речення та вказують на джерело інформації. Доповнюючи структуру речення вставними одиницями, що мають значення індивідуально-суб’єктивної орієнтації, автор об’єктивний зміст висловлювання корегує на себе, тобто стверджувальний об’єктивний зміст речення переносить у суб’єктивну площину, експлікуючи індивідуальне начало наукової творчості: «В этом заключается, по моему мнению, одна из важных причин, вызвавших на свет поэтическую песнь о походе Игоря в том виде, в каком она дошла до нас» (Житецький); «По моему мнению, описательная форма спряжения отличается от простой…» (Потебня). Експлікуючи суб’єктивно-авторську думку, вставні одиниці провокують читача до внутрішнього самозапитання як рефлексії щодо прочитаного. Так виникає затекстовий імпліцитний діалог, ініційований автором і підтриманий читачем. Виражаючи суб’єктивну думку одного учасника текстової комунікації (адресанта), вставні одиниці стимулюють творчу активність другого суб’єкта пізнавального процесу (адресата).

Підрахунки кількості вставних одиниць показали, що їх вживають в кожному четвертому реченні. Це свідчить і про розвиток аналітичних характеристик мови, які підтверджують тенденцію до зростання ролі та участі суб’єкта в пізнавально-мисленнєвих процесах, відображених (автором) й ініційованих (для читача) за допомогою тексту.

На підставі досліджених способів та засобів вираженості адресанта в дисертації  виділено такі типи адресантності: 1) експліцитний, коли автор відкрито заявляє про свою присутність у тексті, не боючись дискутувати й говорити про свої ідеї, роль в пізнавальному процесі: «Я избрал предметом своих чтений один из важнейших моментов в истории русского языка…»; «Мне кажется, что этих общих замечаний достаточно для того, чтобы объяснить Вам, почему я не могу взять на себя труда – обнять всю широкую область вопросов, связанных с изучением Слова…» (Житецький); 2) імпліцитний тип виникає за неявної присутності автора в тексті, автор бачить свою роль у комунікації пасивною: «…Невозможно теперь показать, в каком отношении между собою находились народные наречия в древности по сравнению с настоящим их положением» (Костомаров); 3) нейтральний тип адресантності, коли автор свої думки висловлює не від власного імені, а від узагальненої, колективної особи, для нього роль в пізнавальному процесі дорівнює ролі адресата, тому він ототожнює себе й читача як один колективний мисленнєво-пізнавальний організм: «Так, например, если не выходить даже за пределы чисто классических земель, мы встречаем памятники пещерного человека…» (Драгоманов). Експліцитний тип вираження авторського начала демонструє максимальний вияв егоцентричного потенціалу суб’єктивного компонента висловлювання, який в імпліцитному типі адресанта взагалі відсутній.

Текстові реалізації описаних типів адресантності демонструють їхню взаємодію та взаємодоповнення. Переважання певного способу вираження автора в тексті експлікує усвідомлення ним своєї ролі під час передавання нових знань і, ширше, в науковій комунікації, дозволяє говорити про ступінь індивідуальності стилю мислення ученого, виявлений ступенем вираженості категорії суб’єктивності у структурі окремого висловлювання і тексту в цілому.

Однією з ознак наукового тексту є цілеспрямованість і прагматична мета автора, який прагне змінити погляди адресата на предмет дослідження або ж змінити обсяг відомої йому інформації. Автор орієнтується на конкретний «образ читача», уявляючи певну «модель адресата» як людини компетентної в певній галузі, яка володіє прийнятою системою знаків, щоб одразу розуміти написане і брати участь в діалозі.

Активізації уваги адресата та його актуалізації в тексті сприяє система різнорівневих мовних засобів, які експлікують уяву автора про потенційного адресата. Саме вони лежать в основі функціонування категорії адресації. Основна функція цієї категорії полягає у створенні бази когнітивно-емоційного обробляння текстової інформації реальним читачем. Слідування опорним сигналам інтерпретативної програми та налагодження зв’язку завдяки засобам звернення між конкретним реципієнтом та «образом читача» (авторською уявою «ідеального» адресата) забезпечує виконання згаданої функції. Слід зауважити, що поняття «адресат» у роботі розширено завдяки включенню до нього так званого «чужого» компонента, представленого в аналізованих текстах «чужими» теоретичними розробками, окремими думками, які включено в текст у вигляді цитат, посилань. У таких випадках адресат є не потенційним «специфікованим» читачем, а конкретним дослідником із своїм науковим світоглядом.

Розширення кола потенційних адресатів сприяло різноманітності лінгвістичних засобів реалізації категорії адресації, серед яких у дисертації проаналізовано: а) власні та загальні назви; б) описові конструкції узагальненої назви групи осіб, до яких звернено слово автора (найбільш часто вживані в науково-гуманітарних текстах досліджуваного періоду); в) неозначені займенники, якими називають адресатів, що мають власну точку зору з певного питання; г) займенники 2 ос. одн. та мн.  як експліцитні показники діалогічності наукового спілкування (одиничні випадки); д) дієслівні форми 3 ос. мн. (одиничні приклади); е) спонукальні речення; є) питальні речення.

У результаті аналізу в дисертації виділено такі типи адресатності наукового тексту: а) егоцентричний (автор – автор), коли адресант і адресат є однією особою, коли автор звертається до себе із закликом виконати певну дію; б) індивідуалізований (автор – інший учений) – між названими в тексті співрозмовниками, частіше між автором і номінованим власною назвою чи займенником 3 ос. одн. іншим дослідником; в) неіндивідуалізований (автор – читач) – між автором тексту, інколи представленим колективним «ми», і читачем, гіпотетичним чи реальним адресатом, названим невласними іменами.

Аналіз структурно-композиційних особливостей розташування комунікативних векторів, що зв’язують адресанта й адресата, дозволив говорити про такі типи діалогічності: а) внутрішньотекстову – точки комунікації знаходяться всередині одного тексту, адресант і адресат мають внутрішньотекстову реалізацію; б) позатекстову (міждискурсну, інтертекстуальну) – один з комунікантів, частіше адресат, знаходиться поза текстом, звертаючись до нього, адресант виходить за формальні межі тексту.

Виділення у структурі діалогічної ситуації адресанта та адресата, вивчення можливих засобів їх вираження в науковому тексті стало основою опису форм діалогічності: я – він, вони; він – він – …(я); я – ви, ми з вами; я – я.

У третьому розділі «Національно-культурний компонент мовної особистості ученого в культурологічному просторі наукового тексту» здійснено аналіз маркерів, за допомогою яких можна створити портрет мовної особистості автора наукового тексту як представника певної етнонаціональної спільноти.

Одним із компонентів мовної особистості, що спряє виявленню її індивідуального й одночасно колективного начала, є культурологічний компонент. Звернення до тексту як до джерела, у якому відображені різні грані творчої особистості автора, дало можливість аналізувати текстові одиниці з погляду національно-культурної значущості. Результатом такого аналізу стало визначення національно-культурних особливостей мовної особистості, відображених у науково-гуманітарних текстах. У дослідженні національно-культурного компонента мовної особистості у роботі враховувалось, що М.О.Максимович, М.І.Костомаров, О.О.Потебня, П.Г.Житецький, М.П.Драгоманов є видатними представниками української наукової інтелігенції ХІХ ст., яка стала гордістю російської науки, кожен з них є білінгвом і бікультуралом. Проблему належності твору певній культурі та питання національної належності автора вирішено по-різному. Якщо першу проблему розв’язано на підставі мовного принципу, то для вирішення другого питання взято до уваги як лінгвістичні, так і екстралінгвальні чинники.

Суспільний стан думки в конкретному науковому тексті опосередковано втілено в різних особливостях функціонування мовних одиниць, тому останні розглянуто як складова частина культурологічного вияву дійсності в науковому тексті. При цьому культурологічний простір наукового тексту досліджено як неоднорідний. Діалектична взаємодія національного та загальнолюдського, індивідуального та національного знайшла відображення в розрізненні, з одного боку, компонентів, що відображають індивідуальні особливості культурологічного освоєння дійсності, з другого – демонструють загальнолюдські культурні факти в індивідуальній картині світу. В дисертації розрізнено суб’єктивно-текстові рівні культурологічного простору тексту, що відображають індивідуально-авторське та колективне національно-специфічне бачення світу, які актуалізують різні складники (позачасові та тимчасові) мовної особистості ученого ХІХ ст. Суб’єктивно-авторський  рівень реалізовано лексико-семантичними, ідіоматичними засобами мови, що обрані й включені в текст з волі автора й тому репрезентують особливості його (автора) національної свідомості, представляючи авторський варіант узвичаєних мовних фактів. На цьому рівні відображено конкретно-історичну ситуацію, актуалізовану творцем тексту й експліковану за допомогою лексико-семантичних засобів, що передають історико-культурні реалії певного періоду як тимчасові варіантні феномени. Суб’єктивно-колективний, або загальнокультурний, рівень реалізовано відображеними в тексті експлікаторами етнічної свідомості, що дозволяють виявити певні відношення, традиції, звички, вірування і т.п., виразником яких є автор тексту як один з носіїв етнокультурних констант, що мають позачасовий інваріантний характер. Обидва рівня схарактеризовано як суб’єктивно-текстові: суб’єктивні, тому що репрезентують етнокультурний компонент суб’єкта пізнання, мовної особистості, як індивідуально (варіантно) чи колективно (інваріантно) засвоєний фрагмент етносвідомості; текстові, тому що актуалізовані в тексті, де й виявляють комунікативні властивості.

Вважаючи лексико-фразеологічну систему мови вербальним вираженням освоєння людиною довкілля, яка відображає певні культурні пресупозиції, в роботі проаналізовано функціонально-семантичні особливості лексем, що характеризують ціннісно-смислове буття українського народу, визначають національні феномени, архетипні ознаки і створюють полікультурний простір російського науково-гуманітарного тексту.

В аналізі українського мовного елемента враховувався усвідомлюваний чи позасвідомий спосіб його включення. Тому вияви українського компонента на граматичному рівні не досліджувались як такі, що не відображають лінгвокультурного діалогу. Такі приклади, як «Что касается до языка русского, то…» (Максимович); «…слово сила… постоянно приводило на мысль представление вязанья…»; «…из этого рассказа про обезьяну следует непосредственно для меня то,…» (Потебня) та ін., у дисертації, розглянуто як «периферійні (розмовні або діалектні) елементи російської мови», що стали «наслідком певних розходжень і паралелей в нормах літературно-мовного вираження» (Г.П.Їжакевич). Їх кваліфіковано як неусвідомлювані факти, що стали наслідком «генетичного білінгвізму» (О.С.Герд) авторів.

Проте наукові російськомовні тексти містять українські лексеми, наявність яких можна пояснити необхідністю створення певного національно-культурного колориту в науковому дослідженні. Так, лексему рада вживають в російському історичному тексті самостійно, без перекладу, незалежно від семантично еквівалентних, на перший погляд, російських лексем собрание, съезд і т.п. Словник В.І.Даля фіксує її як лексему російської мови, у С.І.Ожегова вона відсутня. В сучасній російській мові її значення містить певну історико-культурну інформацію: «название народных собраний и советов представителей на Украине, в Белоруссии, Литве и Польше в разные исторические периоды» (МАС, т.3, с.579; Ушаков, т.3, с.7). На її давньоруське походження та запозичення через польську мову вказує М.Фасмер (т.3, с.429). Її включення в російський текст формує в межах своєї семантики певне культурне поле, що передбачає імпліцитне включення ланцюга звичаїв і традицій, описаних авторами. Тому лексема рада в російському контекстному оточенні одночасно викликає ефект насичення російського історичного тексту українським культурним контекстом, який не локалізований в одному слові, а використовує його як сигнал-опору для відповідного семантичного наповнення навколишнього контексту. В досліджуваний період розвитку російської мови ця лексема однозначно асоціювалася з народним зібранням запорожців. У сучасній російській мові для її семантизації потрібен контекст, оскільки вона може сприйматися і як історичний термін, і як термін державного управління України, що свідчить про варіантний характер значення лексеми, виявлений у її здатності в історичному дослідженні бути словом-стимулом, що викликає певні історико-культурні асоціації, образи.

Якщо слово рада називає історичне явище, що виникло як орган народного самоврядування в період Запорозької Січі і виявляє властивості терміна, то такі лексеми, як батько, горилка, хлопец, тын та ін., використані виключно з метою створення певного національного колориту. Як загальновживані лексеми української мови, вони не потребують спеціальних історико-культурних знань для семантизації в тексті. Навколишній контекст допомагає однозначно визначити семантику таких лексем тим, хто не володіє українською мовою і знаннями українських реалій. Такі випадки в роботі розцінено як експлікація суб’єктивно-колективного рівня культурологічного простору наукового тексту.

Особливе місце серед засобів експлікації культурологічного простору в аналізованих текстах посідають стійкі ідіоматичні вислови (фразеологізми, приказки, прислів’я), які проаналізовано як засоби адаптації спеціальних знань до певного національно-культурного середовища, що виконують ряд текстових і стилістичних функцій. У дисертації їх розглянуто як експлікатори етнопсихологічних стереотипів поведінки, стосунків, почуттів людини, отриманих як результат освоєння довкілля попередніми поколіннями й відтворюваних відповідно до комунікативних завдань, екстралінгвальних (історико-культурних) умов комунікації та до рівня етнокультурної компетенції носія певної мови. Термін «етнокультурна компетенція» вживають на позначення здібності мовця використовувати чи створювати стійкі мовні формули, вживати інші лінгвістичні одиниці як знаки певної культури. Як позачасові утворення, ідіоми актуалізують загальнокультурний рівень суб’єкта пізнання, який використовує готові формули як вербалізований результат мовно-мисленнєвої діяльності попередніх поколінь. Проте автор інтерпретує його відповідно до власного досвіду. Суб’єктивно-авторську активність виявлено у функціональному призначенні використаних ідіом, у  створенні нових стійких висловів. Таким чином, ідіоматичні вислови в тексті наукового дослідження є, з одного боку, експлікацією етнонаціональної свідомості суб’єкта пізнання, яка відображає володіння загальнонаціональним культурним фондом, і тому вони є виявами суб’єктивно-колективного культурологічного рівня, напр.: «…эта цель заставила автора высказать эстетические воззрения на поэзию и поэта, которые он влагает в уста разных действующих лиц своего романа» (Житецький); «Согласно с гетманом, обвиняющим более старосток, чем самих вельможных панов, гласит и украинская простонародная поговорка “Не так паны, як ти пидпанки”» (Максимович). З другого боку, функціонально-стилістичні особливості їхнього використання, що є результатом інтерпретативної діяльності суб’єкта текстотворчості, представляють суб’єктивно-авторський рівень культурологічного простору тексту, напр.: «…и мало знали друг друга, чтоб завязать между собою сношения» (Костомаров); «Ужасы инквизиции не успели еще притупить ум и убить литературную производительность» (Житецький).

Володіння багатствами обох мов стало основою для переплетення декількох національно-культурних площин в межах одного тексту, результатом чого є створення полікультурного простору тексту. Включаючи стійкі вислови чи лексеми з певним національно-культурним наповненням, автор звертається до культурного досвіду своїх читачів, розраховуючи на культурний діалог з ними.

Людина в науково-гуманітарних текстах є не тільки об’єктом пізнання, але й його суб’єктом. Тому комплекс людських стосунків реалізується тут, з одного боку, як об’єкт опису, з другого – як відображення суб’єктивно-авторських почуттів, оцінок, ставлення до досліджуваних явищ, фактів, подій. Властиве українцям ставлення до представників інших національностей, зображення історичних діячів національної культури, народних героїв, оцінка певних фактів також відображають особливості етнонаціональної свідомості як одного з фрагментів генетичного коду, актуалізованого за допомогою тексту. Вивчення інформації такого рівня здійснено на основі аналізу функціонально-семантичних особливостей групи етнотопонімів, етнонімів таких, як москаль, великороссиянин, великорус; малороссиянин, малорус, южнорус, украинец, хохол; поляк, лях; Малороссия, Украина та ін. Напр., лексеми москаль і великороссиянин, вжиті в одному реченні, несуть додаткову експресивність в першому слові та офіційну нейтральність авторського коментаря в другому: «Настроенные против москалей, козаки стали везде задерживать, грабить и оскорблять великороссиян, где только встречали в своей земле» (Костомаров). Крім того, слово москаль створює ефект імпліцитної прямої мови українських козаків, виводячи лексему на «горизонт» історичних персонажів: «Выговский не показывал своей охоты начальствовать. Он говорил старшинам так: “Москаль ни во что считает выборы по нашим стародавним правам, …не поддавайтесь москалю, не позволяйте себе давать гетмана, - выбирайте вольными голосами, как прежде всегда в старину бывало”» (Костомаров). Конотативний компонент семантичної структури лексеми москаль відображає реальне вороже ставлення простого народу до своїх утискувачів. Тому такі лексеми є експлікаторами суб’єктивного (нейтрального або емоційно-оцінного) ставлення, вираженого в тексті й зумовленого екстралінгвальними (соціально-політичними, історичними) причинами, що відображають архетипові, етнонаціональні риси героїв, автора.

Групу етнонімів, що можуть називати етнонаціональні риси представників певної національності, названо етнопсихологемами. До них віднесено лексеми москаль, хохол, лях, які, потрапляючи до будь-якого тексту, актуалізують комплекс психологічних, поведінкових рис особистості незалежно від її національних ознак.

Тому використання певного номена в науковому тексті розглянуто як один із способів актуалізації конкретної історичної епохи з усім багатством її культурних, мовних, соціально-економічних характеристик та як вияв на лексичному рівні прагнення до національного самоствердження, яке відображене в пошуку та поясненні номінацій для свого народу й держави. Тут виявилась етнокреативна сила мови та культури в цілому, здатна актуалізувати не лише те, що реалізовано у житті, а й  нереалізовані можливості.

У дисертації подано узагальнений портрет українців, який створений науковцями в їхніх дослідженнях, і проаналізовано етнонаціональні особливості особистості автора, що актуалізують суб’єктивно-колективний рівень культурологічного простору наукового тексту. Зважаючи на залежність місця й ролі в історії від того, яким народ себе усвідомлює, зауваження щодо національного характеру набувають не лише констатувального, а й проекційного значення.

У четвертому розділі «Відображення творчого потенціалу мовної особистості в гуманітарних текстах ХІХ ст.» проаналізовано образно-стилістичні засоби, що відображають творчий потенціал мовної особистості ученого-гуманітарія, експлікують діалектичну взаємодію суб’єктивних і об’єктивних чинників мовної особистості та створюють ефект «образності» наукового викладу.

Загальновизнано, що стилістика найближче торкається суб’єктивної сторони мови й одночасно є дисципліною, предметом якої є форми вживання мови, які можна схарактеризувати як колективні. Тому використані в науковому тексті мовно-зображальні засоби розглянуто як такі, що демонструють індивідуальне використання узвичаєних засобів творення образності з метою найбільш точного та зрозумілого вираження наукової ідеї, що дозволяє інтерпретувати особистісні властивості мовця з точки зору відображення колективного досвіду. Вивчення стилістичної складової мовної особистості розглянуто у зв’язку з комунікативно-прагматичним та тезаурусним (вербально-семантичним) рівнем мовної особистості. Вибір лінгвостилістичних засобів у дисертації пов’язано як із жанрово-стильовими особливостями наукової комунікації досліджуваного періоду, так і з комунікативно-прагматичними завданнями. Грані творчого потенціалу вченого перебувають як безпосередньо в науковій, так і у мовній сферах. Якщо підставою для оцінки наукової творчості є багатоаспектність, глибина, оригінальність підходів до розв’язання наукових проблем, то підґрунтям для оцінки мовної творчості є такий відбір лінгвістичних засобів, за допомогою якого думки та ідеї автора-вченого стають доступнішими читачеві.

Образність наукового викладу пояснено як відображення цілісної парадигми розвитку наукової мови до гуманізації, емоційного впливу та естетичної цінності. Образ же розглянуто як типовий елемент кодової системи мислення, як пізнавальний засіб та результат номінативної діяльності мовної особистості. Серед засобів, що виявляють творчий потенціал мовної особистості ученого та створюють образність наукового викладу, проаналізовано порівняння та метафору.

У дисертації розглянуто порівняння як метод наукового дослідження та як лінгвостилістичний засіб, основу яких складають аналогійні механізми, пов’язані з актом мислення, за допомогою якого класифікують, впорядковують й оцінюють зміст буття та пізнання. В обох випадках порівняння можливе тільки в межах сукупності однорідних предметів за ознаками, суттєвими для конкретного аналізу.

Комунікативний підхід до аналізу гуманітарного наукового тексту дозволив розглядати порівняння як один із засобів актуалізації міжсуб’єктного діалогу. Адже, з одного боку, порівняння певним чином характеризує автора, демонструючи не лише діапазон його ментально-пізнавальних (сферою порівнюваних об’єктів), але й різноманітність його лінгвістичних можливостей (набором мовних засобів вираження порівняльних відношень). З другого боку, порівняння сприяє моделюванню комунікативно-інтелектуального портрета адресата. Апелюючи до логіко-понятійних (як методичний засіб) чи до асоціативно-образних (як образне порівняння) компонентів мислення читача, автор тим самим сподівається на адекватне декодування інформації, переданої за допомогою порівняння. Тому порівняння, з одного боку, є авторизувальним засобом, що демонструє суб’єктивне бачення довкілля, з другого – воно спрямоване на оптимізацію процесу інтерпретації тексту через вплив на логіко-понятійну чи емоційно-образну сферу свідомості читача, тобто є засобом вираження діалогічності наукового тексту.

Основними лінгвістичними засобами вираження порівняльних відношень у досліджуваних текстах є: 1) лексико-семантичні засоби, напр.: подобный, похожий, общий, сходный, сравнить, так и, тоже та ін.; 2) порівняльні сполучники как, как и, тогда как, как …так и; 3) вищий, найвищий ступінь порівняння прикметника чи прислівника: «Народ образованный крепче стоит за свое прежнее, упорнее хранит свои обычаи и память предков» (Костомаров); 4) частка не, яка вказує на протиставлення порівнюваних об’єктів, експліковане іноді за допомогою протиставного сполучника а: «Сравнивая отдельный акт речи «пять верст», «отъ млады вьрсты» и т.п. и отвлекая общее, находимое в этих актах, мы должны считать это общее лишь сокращением, а не неизменною субстанцией, окруженною изменчивыми признаками» (Потебня); 5) синкретичні засоби мови, тобто комбінація граматичних і лексико-семантичних засобів вираження компаративних відношень.

Розглядаючи механізм порівняння як основу пізнання довкілля, в дисертації розрізнено два семантико-функціональних типи порівняння в науковому тексті: 1) порівнювані величини є частковими чи повними еквівалентами в межах однієї наукової або іншої сфери, тобто порівнюють однопорядкові величини: «От этого удал-молодец по большей части, в конце концов, сознает себя виноватым и или винится перед царем и народом на плахе, или старается заслужить свои вины перед государем, как Ермак в песне и действительности» (Драгоманов); 2) порівнюють предмети однієї сфери знань за схемою опису явищ іншої сфери знань, тобто порівнюють неоднопорядкові величини: «Считая его знатным человеком, пираты дорожили им, как дорогим товаром» (Житецький). Порушення принципу однопорядковості порівнюваних величин спричинює виникнення образності, експресивності. Порівнюючи неоднопорядкові явища на основі однорідності порівнюваної ознаки, намагаючись конкретне зіставити з абстрактним чи навпаки, автор тим самим залучає перш за все не логіко-понятійні, а асоціативно-образні механізми пізнання. Отже, розпізнавальною ознакою порівняння як метода наукового пізнання та як стилістичного засобу в роботі визнано однопорядковий чи неоднопорядковий характер порівнюваних одиниць та їхніх ознак.

Якщо порівняння є початковим етапом пізнання об’єкта дослідження, то метафора є завершенням процесу «пошуку подібності» (В.М.Телія), який завершується номінацією. Наявність метафори в наукових текстах мотивовано як загальнолінгвістичною тенденцією розвитку мови в цілому та мови науки зокрема, так і метафоричністю мислення як властивості індивіда. У дисертації метафору проаналізовано як один із способів експлікації логіко-пізнавальних та емоційно-експресивних процесів, що відбуваються у свідомості автора. Тому метафора відображає мисленнєві, мовні та культурні процеси, характерні для мовної особистості певного періоду розвитку суспільства, мови, культури. Отже, відповідно до теорії мовної особистості Ю.М.Караулова, виникнення метафори в науковому тексті можна схарактеризувати як процес, з одного боку, суб’єктивний, що експлікує індивідуальні асоціації творця метафори, з другого, об’єктивний, оскільки асоціації зумовлені колективним досвідом носіїв мови й відображають стереотипи, закладені в колективному позасвідомому етносу. В дослідженні визнано діалогічну основу метафори, її орієнтація на сприйняття і вплив заданих смислів, зумовлених антропометричним поглядом людини на світ.

Аналіз текстового матеріалу дав змогу виділити два способи функціонування метафори в наукових текстах досліджуваного періоду: а) використання метафори з пізнавальною метою під час номінації, характеристики, опису терміна, концепта, об’єкта наукового пізнання, в такому випадку мова йде про когнітивну метафору; б) метафори, використані з емоційно-експресивною метою, в результаті чого виникає «поетичність», «образність» наукової мови, визначено як експресивні.

Когнітивні метафори проаналізовано як показники суб’єктивної інтерпретації мовною особистістю колективного досвіду, актуалізованого на рівні колективного позасвідомого в колективному образі світу як загальнолюдські та національно-етнічні стереотипи світосприйняття. Одним з універсальних та архаїчних стереотипів, що знайшов втілення і в когнітивних метафорах, є поділ усього існуючого на живу й неживу природу. Переважальним принципом пізнання світу є антропоцентричність та антропометричність. Цей стереотип реалізовано в текстах досліджуваного періоду за домогою антропоморфних метафор, модель яких можна представити як «дії, ознаки, стан людини → дії, ознаки, стан артефактів, абстрактних понять, мисленнєвих конструкцій і т.п.», які втратили свою експресивність та стали «сухими», «звичними»  в сучасній мові, напр.: «Московское государство должно было поправляться от ран, нанесенных ему смутною эпохою» (Костомаров); «Но уния кинулась на Киев пуще татар, посягая на подавление православной веры…» (Максимович).

Антропометричний принцип відбито в багатьох прикладах поодинокого слововживання, які демонструють початковий етап пізнання нового, спробу його описати, спираючись на суб’єктивне сприйняття, що ґрунтується на колективному позасвідомому. Для таких випадків запропоновано термін «термінологізована метафора»: термінологізована – оскільки вона не стала справжнім терміном, але, як і будь-який термін, називає конкретне явище, предмет і т.п. і позбавлена експресивності; метафора – оскільки є назвою за подібністю та реалізує універсальну метафоричну модель «живе → неживе». Так, результатом порівняння внутрішнього устрою держави з людським тілом стала метафора государство – единое тело: «Южная Русь опять в совокупности своих этнографических особенностей вошла в соединение с Польшею, как единое тело, отлично от Белоруссии, Земли Кривской» (Костомаров); «А когда совершилось соединение их (України та Польщі – І.С.)  в одно политическое тело – духа терпимости не стало скоро…» (Максимович). Створення таких словосполучень свідчить про свободу мовної особистості вченого у виборі засобів для відображення та фіксації процесів пізнання, що є підтвердженням творчого підходу не лише до досліджуваного питання, а й до трансформації наукових результатів у словесну форму.

Водночас з антропоморфною метафоричною моделлю з’являються окремі експлікатори технократичного стереотипу світосприйняття, який сформувався вже у другій половині ХХ ст. (Н.П.Тропіна). Техноморфна метафора, реалізована у моделі «неживе → живе», представлена в аналізованих текстах лише одним прикладом рабы – живые машины: «Потому-то шляхтич с такою горячкою и предавался пирам и удовольствиям, что у него были рабы, живые машины, посредством которых ему легко было доставать средства к жизни…» (Костомаров). Проте широко представлені приклади реалізації метафоричної моделі «неживе → неживе». Серед термінів-метафор широко розповсюджені й функціонують як широко відомі терміни такі, як форма слова, построение речи, устройство речи: «… сам на себя возлагает обязанность говорить не об одних звуках изучаемого наречия, но обо всех проявлениях его индивидуальной жизни как в формах слов, так и в построении речи» (Житецький); «Господства гласных звуков нет в образцовом устройстве славянской речи» (Максимович), так і такі, що зустрічаються одинично: литературная производительность – «Ужасы инквизиции не успели еще притупить ум и убить литературную производительность»; «Киевскою летописью заканчивается литературная производительность Киева, но эта летопись дошла до нас в Ипатском списке ХУ в., следовательно, о звуковых особенностях киевского наречия по ней судить мы не можем» (Житецький). Аналіз термінологізованих метафор привів до висновку про те, що умовою набуття метафорою статусу терміна є втілення абстрактної ознаки в конкретну. Таким чином, наукова метафора демонструє співіснування абстрактного механізму її породження та конкретної, когнітивної мети її функціонування. Когнітивна метафора актуалізує переважно архетипові моделі світосприйняття адресанта й адресата, породжує образ як основу зіставлення логічно незіставних сутностей, що зустрілися в одному акті номінації з метою назвати щось нове. Тут образ потрібен тільки на етапі формування та передавання нового знання, потім він зникає, нейтралізується контекстом і тому не є носієм, експлікатором емоційно-експресивного змісту (напр., тело государства, чиновничья ступенька, внутренность республики, семейство слов, коренное свойство).

Експресивна метафора орієнтована на активізацію чуттєвого сприйняття. Створюваний образ – і мета, й обов’язкова умова її реалізації. Використовуючи ті самі метафоричні моделі, експресивна метафора не впливає на понятійний зміст об’єкта метафоризації,а характеризує його з боку емоційно-експресивного сприйняття, оцінки суб’єктом пізнання, напр.: «Пробегая слегка по всем струнам народной жизни и ударяя forte только на две (на бесчинство польских жолнеров, квартировавших на Украине, и на строгие меры польского правительства к обузданию козачества от наездов на Туреччину), Вы думаете заглушить ими говор истории о том, что польское правительство и владельцы украинских имений угнетали Украину» (Максимович). Використавши в науковому контексті традиційний поетичний образ натягнутої струни, автор демонструє приклад креативного мислення, що відображає пізнавальний процес як взаємодію логіко-понятійних й асоціативно-образних складників свідомості.

Метафора є основним носієм образної експресивності, має найбільший заряд «художньості», «естетичності», в науково-гуманітарному тексті виявляє властивості ядра текстової образності, навколо якого відбувається процес розгортання. Цей процес полягає у формуванні навколо метафори різних тропів, стилістичних засобів, які пов’язані один з одним, бо розкривають певний образ. Так, у наступному прикладі відбувається розгортання метафори поле истории: «На поле, сжатом наскоро историками Малороссии, я собираю пропущенные и оброненные ими колосья, и понемногу передаю их в общую известность» (Максимович).

Можливість поєднання на перший погляд протилежних способів пізнання навколишньої дійсності, що знайшли відображення в одному тексті, пояснено як результат синтезуючої дії мовної особистості автора, що здійснює акт пізнання.

Висновки

У дисертації наведено теоретичне узагальнення й нове вирішення проблеми вираження людини в мові та мови в людині, суб’єктивного й об’єктивного в мові, тексті, мовній особистості, яку розглянуто як сукупність творчих (лінгвістичних) здібностей та соціопсихолінгвістичних характеристик індивіда, що зумовлюють створення та сприйняття ним мовних творів, які відображають відповідні риси особистості й тому мають певну когнітивну глибину, комунікативно-прагматичну спрямованість, структурно-мовну цілісність.

Результатом аналізу науково-гуманітарних текстів ХІХ ст. стало створення узагальненого, колективного портрета мовної особистості ученого-гуманітарія. Вивчення лінгвістичного матеріалу, що експлікує вербально-семантичний, комунікативний і культурологічний рівні та демонструє мовні вподобання, дозволяє говорити про вченого насамперед як про мовну особистість. Історичний аспект такого аналізу підтвердив не лише лінгвостилістичну значущість наукової творчості українських учених-гуманітаріїв, але й виявив особливості індивідуального та суспільного світогляду, відображеного в картині світу й характерного для певного історичного періоду.

Єдність індивідуального та соціального, суб’єктивного й об’єктивного, представлена картиною світу узагальненої мовної особистості, є результатом взаємодії духовно-індивідуальної (особистісної) та соціально-культурної (колективної) складових мовної особистості.

Творчий потенціал ученого, його наміри пізнати об’єктивний світ і висловити своє ставлення до нього та його розуміння, відображені в тексті, становлять те суб’єктивно-особистісне начало, експлікація якого визначає міру суб’єктивності наукового пізнання. Аналіз текстової комунікації виявив активізацію за допомогою мови відносин між адресантом (автором, відправником) та адресатом (читачем, отримувачем). Адресат у дисертації кваліфіковано як інший компонент суб’єктивного начала тексту, на якого орієнтований адресант і дії якого він передбачає. Тому категорія суб’єктивності є багатовекторним, не одностороннім явищем, на формування якого в тексті впливає і фактор адресата.

Індивідуальна й соціальна сутність мовної особистості виявлена і в текстово-комунікативній діяльності. Науково-гуманітарні тексти ХІХ ст. розглянуто як вербальну реалізацію фрагментів картини світу, яка відображає індивідуальне й соціальне (колективне, етноспецифічне) світобачення в їх нерозривній єдності, реалізацію, яка дозволяє інтерпретувати не лише експліцитні, а й імпліцитно виражені складники мовної особистості та її картини світу. Такий підхід став підґрунтям для опису рис узагальненої мовної особистості.

На основі аналізу особливостей вираження діалогічних відношень у науковому тексті зроблено висновок про діалогічність як комунікативну властивість наукового тексту, яка відображає його суб’єктивну природу (від адресанта) і суб’єктивну орієнтацію (на адресата). Антропологічний аспект вивчення цієї властивості тексту дозволив виділити два суб’єктивних начала: адресанта й адресата, які здійснюють комунікацію за допомогою тексту, використовуючи різні лінгвістичні засоби. Як показав аналіз, обидва учасники комунікативно-пізнавального процесу відображені на поверхні тексту, що говорить про «ектропічний простір» не лише поезії, а й будь-якого тексту. Вивчення комунікативних рис мовної особистості ученого-гуманітарія ХІХ ст., здійснене на основі аналізу комунікативної структури наукового тексту, продемонструвало її відкритий, діалогічний характер, орієнтацію на комунікацію, що виходить за межі текстового спілкування і за синхронне часове обмеження. Колективістська свідомість автора виявлена в періодичному передаванні функцій адресанта іншому учаснику текстової комунікації, у переважанні «ми»-форм над іншими.

Структурно-композиційні особливості розміщення комунікативних векторів, що зв’язують адресанта й адресата, дозволили виділити такі типи діалогічності: а) внутрішньотекстову  та б) позатекстову (міждискурсну, інтертекстуальну).

Комунікативні риси мовної особистості ученого-гуманітарія ХІХ ст. визначено як риси особистості діалогічної, яка прагне викласти свої наукові погляди так, щоб вони були почуті й зрозумілі читачами як співучасниками наукового пізнання.

Наукові тексти представляють певний культурний рівень розвитку суспільства і вже тому належать сфері культури. Як засіб комунікації, що здійснюється в історико-культурному контексті свого часу, науковий текст відображає загальнокультурний контекст, який у свою чергу регулює комунікативні властивості тексту. Така різновекторна взаємодія можлива завдяки активній позиції автора-ученого, який є включеним в соціально-культурні процеси свого часу.

Особистість ученого виявлена і в культурологічному просторі тексту як така, що належить певному етнонаціональному колективу. Відповідно до позачасових, інваріантних та тимчасових, варіантних складників мовної особистості розрізнено загальнокультурний (суб’єктивно-колективний) та суб’єктивно-авторський рівні культурологічного простору тексту. Загальнокультурний рівень є текстовою реалізацією лінгвокультурної особистості як базового національно-культурного прототипу носія певної мови, яка виявлена в тексті через експлікатори етнічної свідомості, що актуалізують певні стосунки, традиції, звички, вірування та ін. і представлені лексико-граматичними маркерами, культуремами, етнопсихологемами. Суб’єктивно-авторський рівень відображає індивідуальне сприйняття та інтерпретацію вченими загальнокультурних мовних фактів, що репрезентують особливості авторської національної свідомості на лінгвістичному рівні.

Стійкі вислови, виявлені у досліджуваних текстах, є утвореннями, які відображають досвід пізнання об’єктивної дійсності попередніми поколіннями носіїв певної мови й актуалізують загальнокультурний рівень суб’єкта текстотворчості. Включаючи їх у текст, автор наукового дослідження використовує результати колективного пізнання світу, інтерпретуючи їх відповідно до власного досвіду, або вдається до творення власних словесних формул з образною семантикою, застосовуючи традиційні смислоутворювальні моделі. Тому стійкі вислови проаналізовано як експлікатори етнонаціональної свідомості суб’єкта пізнання.

Вербально-семантичний рівень мовної особистості відображає належність учених двом національним культурам. Володіння двома мовами і мовними багатствами обох культур є основою формування полікультурного простору науково-гуманітарного тексту. Лінгвістичними експлікаторами національно-культурного простору є лексеми, ідіоматичні вислови, що актуалізують мовний простір певної національної культури. Використовуючи лексико-семантичні експлікатори, автор апелює до культурного досвіду своїх читачів, розраховуючи на культурний діалог з ними. Таким чином, діалогічність як основна риса мовної особистості ученого ХІХ ст. виявляється і на культурному рівні.

Мова гуманітарних досліджень ХIХ ст. позначена підвищеною індивідуалізацією, що є результатом використання логічних та образних методів узагальнення результатів пізнання. Тому образність, що схарактеризовано факультативною стильовою рисою, демонструє у наукових текстах рівень естетичної і, ширше, мовної свободи автора. Характерною рисою образності є семантична прозорість структури образу, що полегшує процес породження-сприйняття. Основне функціональне призначення засобів образності (порівняння, метафори) визначене метою наукової комунікації – передавання адресату важливої, з точки зору автора, пізнавальної інформації про сутність явища чи процесу, про зовнішній вигляд, характер досліджуваних історичних, літературних персонажей і т.п. Образність, емоційність є виявом індивідуального в мові, виявом коригувальних та креативних здібностей мовної особистості ученого в гуманітарному тексті ХІХ ст.