ЗАБОРОВСЬКИЙ ВІКТОР ВІКТОРОВИЧ ПРАВОВИЙ СТАТУС АДВОКАТА В УМОВАХ СТАНОВЛЕННЯ ГРОМАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА ТА ПРАВОВОЇ ДЕРЖАВИ В УКРАЇНІ

summary

У Вступі обґрунтовується актуальність теми дисертаційного дослідження, розкривається зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами, визначаються мета, завдання, об’єкт, предмет і методи дослідження, характеризується наукова новизна та практичне значення одержаних результатів, подається інформація про апробацію результатів дослідження, публікації та структуру дисертації.
Розділ 1 «Концептуальні засади інституту адвокатури в умовах формування громадянського суспільства та правової держави в Україні» складається з трьох підрозділів та присвячений розкриттю на доктринальному рівні основних теоретичних положень щодо визначення як місця і ролі інституту адвокатури, його становлення та розвитку (в аспекті еволюції розуміння термінів «адвокат» і «адвокатура»), так і сутності професійної діяльності адвоката як суб’єкта надання правничої (правової) допомоги.
У підрозділі 1.1 «Місце і роль адвокатури як інституту громадянського суспільства в умовах формування правової держави в Україні» розкривається конституційно-правовий статус інституту адвокатури та відзначається дискусійність доктринальних позицій щодо визначення: правової природи, значення та ролі цього інституту на сучасному етапі становлення громадянського суспільства і формування правової держави в Україні; сутності взаємовідносин адвокатури із державою; її місця в механізмі здійснення правосуддя.
У цьому підрозділі, аналізуючи думки та позиції вітчизняних і зарубіжних науковців, дисертант розширює і збагачує загальне уявлення про адвокатуру як незалежний інститут громадянського суспільства, яка відіграє провідну роль у забезпеченні якісного розвитку такого суспільства.
У контексті визначення сутності взаємовідносин між адвокатурою та державою автором запропонована концепція рівноправності таких відносин, основою якої виступає заінтересованість держави в існуванні сильної адвокатури, і навпаки, адвокатури - у сильній державі. З одного боку, держава, яка позиціонує себе як правова, повинна бути заінтересована в існуванні сильної та незалежної адвокатури, оскільки гарантувати забезпечення прав і свобод людини (конституційний обов’язок, який взяла на себе держава) неможливо без функціонування такої адвокатури, якій і було делеговано виконання функції щодо надання професійної правничої (правової) допомоги, а з іншого - адвокатура теж заінтересована в існуванні сильної держави як інституції, що зможе забезпечити не тільки закріплення, а й належний механізм реалізації, зокрема, системи гарантій професійної діяльності адвоката.
Проаналізувавши різноманітні підходи щодо визначення місця адвокатури та адвоката в механізмі здійснення правосуддя, дисертант обґрунтовує позицію, відповідно до якої адвоката в жодному разі не слід сприймати як слугу, помічника правосуддя (тим більше - суду) або ж як посередника в процесі його здійснення, оскільки таке сприйняття принижує і надає викривлене розуміння його статусу, тому що не відображає сутності адвокатури як незалежної інституції в механізмі здійснення правосуддя, що займає самостійне та одне з провідних місць в такому механізмі, і на яку покладено виконання однієї з найважливіших функцій щодо забезпечення належної реалізації конституційного права особи на отримання професійної правничої (правової) допомоги. Все це свідчить про особливе конституційно-правове становище інституту адвокатури, що й зумовлює його теоретико-прикладне значення в нинішніх умовах реформування правової системи України.
Підрозділ 1.2 «Становлення та розвиток інституту адвокатури в аспекті еволюції розуміння термінів «адвокат» і «адвокатура» має теоретико-правовий характер та присвячений висвітленню генезису і еволюції розуміння вказаних термінів у ході історичного розвитку інституту вітчизняної адвокатури.
Розглянувши процес становлення інституту вітчизняної адвокатури в історичній ретроспективі, дисертант доходить висновку, що зародження такого інституту відбулося за часів Київської Русі (IX-XIII ст.), прототипом якого було судове представництво, у той час як формування адвокатури, що вже набуває рис професійного характеру (професійної адвокатури) відбувається в період польсько- литовської доби (XIV-XVI ст.). Цей період характеризується й використанням легально закріпленого терміна «прокуратор» (фактично є аналогом терміна «адвокат» у сучасному його розумінні) щодо позначення фахівця, для якого заступництво стає вже професією, тоді як застосування терміна «адвокат» (advocatus) мало зовсім інше значення, оскільки стосувалося посадової особи - «війта», на якого й покладалося здійснення судової влади в місті.
Історико-правовий аналіз розвитку вітчизняної адвокатури вказує на те, що вперше використання терміна «адвокат» («повірений») та спроба сформувати його дефініцію здійснюється в проекті Кодексу українського права під назвою: «Права, за якими судиться малоросійський народ» 1743 року, який хоча й не був затверджений царським урядом, проте використовувався на практиці. Негативне ставлення тогочасної влади до інституту адвокатури зумовило відсутність офіційного закріплення цього терміна в нормативних документах ще протягом тривалого часу, незважаючи на його поширеність і в юридичній лексиці, і в науковій літературі. Така ситуація простежувалася й на етапі організаційного оформлення інституту професійної адвокатури, що було юридично закріплено внаслідок проведення судової реформи 1864 року, яка передбачала введення в обіг нових термінів: «присяжний повірений», «приватний повірений», а також «стан» (рос.: «сословие»).
На сторінках дисертації комплексному аналізу піддається й еволюція розуміння вищевказаних терміно-понять під час радянського (післяреволюційного) періоду розвитку інституту української адвокатури (1917-1992 роки). Декрет № 1 «Про суди» 1917 року (аналогічною за змістом була постанова Народного Секретаріату України «Про введення народного суду» 1918 року) фактично став першим нормативним актом, в якому, хоча і формально, але згадується термін «адвокатура». Позитивним моментом прийнятого у 1939 році нового Положення Ради Народних Комісарів «Про адвокатуру» стало перше використання в нормативних актах терміна «адвокат», проте для відтворення сутності саме інституту адвокатури застосовувався термін «колегія адвокатів» (попереднє Положення ВЦВК «Про адвокатуру» 1922 року вживало інший термін - «колегія оборонців»). У Положенні про адвокатуру 1962 року адвокатура ототожнювалася із такою формою професійного об’єднання адвокатів як колегія адвокатів та надавалося визначення останньої, тоді як в Положенні про адвокатуру 1980 року вперше в описовій формі була сформована дефініція саме поняття «адвокатура».
Положення про адвокатуру 1980 року діяло аж до прийняття Закону України «Про адвокатуру» 1992 року, який і втілює сучасний, новітній етап становлення інституту незалежної вітчизняної адвокатури, особливістю якого є те, що в ньому вперше на законодавчому рівні було закріплено повноцінне визначення поняття «адвокатура» (ст. 1 Закону). На відміну від попереднього, чинний на сьогодні Закон України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» розкриває й дефініцію поняття «адвокат», але використання законодавцем бланкетних норм не дає можливості з’ясувати основну його сутність, а отже, не виправдовує необхідності існування такої одиниці логічного мислення.
У підрозділі 1.3 «Адвокат як суб’єкт надання професійної правничої (правової) допомоги (термінологічний та теоретико-методологічний аспекти)» досліджуються як наукові концепти щодо теоретичних проблем формулювання дефініцій понять «адвокат» і «адвокатура» та встановлення їх співвідношення, так і деякі фундаментальні положення діяльності адвоката як суб’єкта надання професійної правничої (правової) допомоги.
Аналізуючи фундаментальні теоретико-методологічні аспекти професійної діяльності адвоката, на підставі дослідження позицій законодавства та публікацій науковців, а також з’ясування етимології слів «правовий», «юридичний» і «правничий» дисертант розкриває співвідношення між поняттями «правова допомога», «юридична допомога» та «правнича допомога».
У подальшому автором дисертації досліджується питання щодо кола суб’єктів надання правової допомоги та аргументується доцільність використання вузького (обмежувального) підходу до його визначення, а також позитивність змін до Конституції України (щодо правосуддя), згідно з якими монополія на здійснення основних видів правової допомоги (захисту та представництва) закріплюється за адвокатами.
На завершення підрозділу дисертант робить висновок про доцільність застосовування насамперед словосполучення «професійна правнича (правова) допомога», що зумовлено, з одного боку, вживанням у Конституції України терміна «професійна правнича допомога», а з іншого - тривалим офіційним застосуванням терміна «правова допомога» та його поширеністю в науковій і практичній сферах.
Розділ 2 «Незалежний правовий статус адвоката: проблеми теорії та практики» складається з трьох підрозділів, в яких через призму розкриття як правової природи незалежності адвоката, так і сутності його правового статусу (поняття, структури, видів та особливостей в аспекті процесуальної форми діяльності адвоката) здійснюється спроба розроблення теоретико-прикладної концепції розуміння незалежного правового статусу адвоката як основоположної властивості його професійної діяльності.
У підрозділі 2.1 «Незалежність адвоката як основоположна умова надання професійної правничої (правової) допомоги», на підставі аналізу досліджень науковців, положень національного законодавства і міжнародних актів, які визначають стандарти адвокатської діяльності, досвіду законодавців зарубіжних країн, визначається правова природа незалежності і самостійності адвоката та розкривається співвідношення між ними.
Дисертант обґрунтовує позицію, відповідно до якої категорію «незалежність» у контексті цього дослідження необхідно сприймати як незалежність, з одного боку, недержавного самоврядного інституту, а з іншого - безпосередньо адвоката, в аспекті здійснення ним своєї професійної діяльності, розкриваючи при цьому фундаментальні їх положення та встановлюючи взаємозв’язок між ними.
У результаті поглибленого доктринального вивчення правової природи незалежності адвоката як основоположної умови надання професійної правничої (правової) допомоги робиться висновок про, по-перше, існування двох її рівнів, а саме зовнішнього і внутрішнього (виділяються групи джерел можливого впливу на зовнішній рівень незалежності адвоката та розкривається зміст внутрішніх чинників її забезпечення), а по-друге, абсолютний характер незалежності адвоката.
Значна увага приділяється й розкриттю сутності самостійності адвоката та з’ясуванню її співвідношення з незалежністю як взаємопов’язаних, але в той же час різних, не взаємозумовлених властивостей його правового статусу.
У цьому підрозділі дисертант виділяє і ще одну важливу проблему, а саме: забезпечення зовнішнього рівня незалежності адвоката, який включає в себе й незалежність від самої адвокатури. Обґрунтовується точка зору, згідно з якою, з одного боку, існування професійних асоціацій адвокатів та обов’язкове членство в них не порушує принципу незалежності адвокатської діяльності (враховуючи особливий статус такої асоціації та специфіку виконуваних нею публічно-правових функцій), а з іншого - діяльність органів адвокатського самоврядування повинна бути спрямована саме на забезпечення та гарантування незалежності професійної діяльності кожного адвоката, у тому числі й у фінансовому. Ставиться під сумнів і діюча в Україні система надання безоплатної правової допомоги, насамперед в аспекті діяльності центрів безоплатної правової допомоги та розміру винагороди за надання адвокатом такої допомоги.
У підрозділі 2.2 «Правовий статус адвоката: поняття, структура та види. Незалежний правовий статус адвоката», з огляду на різні наукові підходи до визначення та характеристики правового становища в суспільстві як особи в цілому, так і адвоката зокрема, дисертантом здійснюється спроба, по-перше, вивести цю проблему на новий концептуальний рівень, а по-друге, розроблення теоретико- прикладної концепції розуміння незалежного правового статусу адвоката.
Після системного аналізу наявних в юридичній науці точок зору дисертант обґрунтовує позицію про необхідність, з одного боку, застосування такого фундаментального, найбільш науково узагальнюючого елементу понятійно- категорійного апарату як правова категорія, а саме такої комплексної категорії як «правовий статус», враховуючи її багатогранне функціональне призначення, а з іншого - визначити такий видовий набір елементів правового статусу, який забезпечив би необхідну його універсальність, дієвість та системність.
У подальшому дисертант здійснює розкриття природи зазначених елементів структури правового статусу адвоката в контексті дії принципу незалежності адвокатської діяльності, вказуючи при цьому на необхідність розглядати категорію «незалежність» у діалектичному взаємозв’язку із категорією «правовий статус адвоката», наявність якого обґрунтовує необхідність використання поняття «незалежний правовий статус адвоката», а проведене дослідження надало можливість сформулювати його авторську дефініцію.
На завершення підрозділу, у розрізі класифікації правового статусу особи за характером (змістом), дисертантом пропонується можливість виділення загального, професійного та індивідуального правового статусу адвоката, розкривається взаємозв’язок між ними, а також обґрунтовується доцільність застосування саме правової конструкції «процесуальна та непроцесуальна форми діяльності адвоката» замість «процесуальний та непроцесуальний статус адвоката».
Підрозділ 2.3 «Правовий статус адвоката в умовах реалізації процесуальної форми його діяльності» присвячений як розкриттю концептуальних теоретико- практичних аспектів багатогранного правового становища адвоката в кримінальному, цивільному, господарському, адміністративному та конституційному судочинстві, так і з’ясуванню взаємозв’язку між захистом та представництвом як основними функціями професійної діяльності адвоката.
На підставі докладного аналізу теоретичних підходів та норм законодавства, що регулюють правовий статус адвоката у кримінальному судочинстві, дисертант обґрунтовує позицію про, з одного боку, багатогранне (багатофункціональне) правове становище адвоката в такому провадженні (може безпосередньо набувати статус захисника, представника або власне адвоката, а також бути як стороною кримінального провадження (і стороною захисту, і стороною обвинувачення), так і іншим учасником такого провадження), а з іншого - наявність ряду суттєвих прогалин та колізій в його правовій регламентації, зокрема в контексті відсутності чіткого визначення правового становища адвоката свідка та особи, у житлі чи іншому володінні якої проводиться обшук. Зроблено висновок про необхідність нормативного врегулювання права на професійну правничу (правову) допомогу зазначених учасників кримінального провадження (свідка (до того ж не повинно обмежуватися виключно кримінальним судочинством) та особи, у житлі чи іншому володінні якої якої проводиться обшук), що передбачає належне закріплення, по- перше, правового становища адвоката (набуває індивідуально-правовий статус власне адвоката (наприклад, свідка) та відноситься до інших учасників такого провадження) як активного учасника відповідних слідчих (розшукових) дій, а не просто статусу «присутнього» під час їх проведення, та, по-друге, відповідного порядку реалізації вказаного права, розкриваючи при цьому можливий механізм його забезпечення.
Значне місце в дисертації приділено розкриттю особливостей правового становища адвоката в цивільному судочинстві, де автор доходить висновку про необхідність сприйняття адвоката-представника як самостійного учасника такого судочинства, враховуючи наявність власного процесуального інтересу щодо результатів розгляду справи, в поєднанні із комплексом як невід’ємних професійних прав та обов’язків, що передбачені законодавством про адвокатуру, так і самостійних процесуальних прав, якими наділяється адвокат як представник особи в цивільному провадженні, та з урахуванням того, що представник не заміщує особу, яку представляє, а діє поряд з нею. Аргументується позиція, згідно з якою така самостійність адвоката, на відміну від його незалежності, має не абсолютний, а відносний характер.
Наявність професійної складової (реалізація якої, за загальним правилом, не залежить від виду ані адвокатської діяльності, ані процесуального провадження), а також необхідність сприйняття процесуального представництва як міжгалузевого правового інституту, що характеризується наявністю ряду спільних загальних рис та відсутністю суттєвих розбіжностей, свідчить про відносну процесуальну самостійність адвоката-представника в усіх видах судочинства.
Критичне дослідження позицій науковців щодо правової природи захисту та представництва як основних функцій професійної діяльності адвоката, дає можливість дисертанту розкрити і їх співвідношення, і взаємозв’язок між ними та набуттям адвокатом конкретного індивідуально-правового статусу представника, захисника чи власне адвоката.
Розділ 3 «Порядок набуття правового статусу адвоката» складається з двох підрозділів, у яких розкриваються теоретико-правові та практичні аспекти як здобуття особою такого статусу, так і оформлення повноважень адвоката, з чим пов’язується набуття конкретного його виду - професійного та індивідуально- правового (захисника, представника чи власне адвоката).
Основна мета підрозділу 3.1 «Теоретичні та практичні проблеми набуття статусу адвоката» полягає у формуванні, на підставі дослідження наукових концептів та досвіду законодавців ряду зарубіжних країн, такого механізму доступу до адвокатської професії, що гарантуватиме можливість отримання правового статусу адвоката виключно тими особами, кваліфікація та моральні якості яких можуть забезпечити належне надання правової допомоги на професійній основі.
У цьому підрозділі акцентується увага на розкритті правової природи позитивних та негативних умов як набуття статусу адвоката, так і здійснення адвокатської діяльності. У контексті з’ясування сутності негативних умов аргументується позиція про необхідність суттєвого розширення сфери їх дії, зокрема шляхом підвищення вимог насамперед до морально-етичного рівня претендента на здобуття статусу адвоката та встановлення заборони особі, яка набула статус адвоката, представляти інтереси будь-якої особи у справах (зокрема, в судах), в яких іншою стороною є орган (органи), в якому (яких) вона працювала, не менше ніж протягом трьох років з дня припинення попередньої такої її діяльності.
У підрозділі аналізуються й вимоги до освітньо -кваліфікаційного рівня особи, яка виявила бажання набути статус адвоката, та розкривається ставлення дисертанта до можливості набуття такого статусу особою, якій присуджено науковий ступінь у галузі права.
Значна увага в дисертації приділяється розкриттю сутності інституту стажування, а також умові про наявність стажу в претендента на здобуття статусу адвоката. Комплексний аналіз положень українського законодавства у цій сфері, з урахуванням досвіду зарубіжних країн, дає можливість дисертанту піддати сумніву як наявну процедуру проходження стажування (щодо самого порядку і строків його проведення), так і ставлення вітчизняного законодавця до наявності стажу як безальтернативної умови набуття статусу адвоката. На підставі дослідження правового статусу стажиста та помічника адвоката, автор вказує на те, що український законодавець відійшов від класичного розуміння статусу помічника адвоката та не враховує різницю в їхньому статусі. Обґрунтовується висновок про необхідність як вдосконалення наявного альтернативного способу набуття статусу адвоката без проходження стажування, так і взагалі збільшення їх кількості, а також закріплення норми про можливість здобуття такого статусу і в разі відсутності відповідного стажу.
У дисертації акцентується увага й на недоліках наявної процедури організації та складення кваліфікаційного іспиту особами, що виявили бажання набути статус адвоката, які є суттєвою перепоною у доступі таких осіб до адвокатської професії. Дисертант робить висновок про необхідність кардинальної зміни існуючої процедури, зокрема шляхом встановлення необхідності складення двох кваліфікаційних іспитів («вступного» - до проходження стажування та «випускного» - після його проходження), розкриваючи при цьому оптимальні форми їх проведення.
У підрозділі 3.2 «Оформлення повноважень адвоката як важливий елемент його професійної діяльності» розкривається правова природа такого невід’ємного елементу здійснення адвокатської діяльності, який не тільки встановлює сутність взаємовідносин адвоката зі своїм клієнтом, але й визначає особливості його індивідуального правового статусу (документи, що підтверджують повноваження адвоката, зокрема, можуть визначати й межі його процесуальної самостійності) та є необхідною умовою повноцінної реалізації професійної складової цього статусу.
У дисертаційній роботі розглядаються проблемні питання щодо визначення природи договору про надання правової допомоги, враховуючи, зокрема, відсутність єдиного підходу щодо встановлення місця такого договору серед інших груп договорів. Доктринальне обґрунтування дисертантом потреби розмежування понять «правова допомога» та «правові послуги», зважаючи, що надання такої допомоги повинно асоціюватися саме з професійною діяльністю адвоката, та враховуючи при цьому особливості як укладення, так і розірвання договору про надання правової допомоги, надає можливість аргументувати позицію про необхідність сприйняття такого договору як самостійного, специфічного договору, який є різновидом цивільно-правового договору (хоча є непойменованим у ЦК України), а основою правового регулювання якого є, зокрема, Закон України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» та Правила адвокатської етики. Специфіка такого договору полягає і в тому, що він, будучи підставою як здійснення адвокатської діяльності, так і реалізації особою свого конституційного права на професійну правничу допомогу, з одного боку, врегульовує взаємовідносини адвоката із своїм клієнтом (внутрішня форма відносин), а з іншого - є основою для подальших взаємовідносин адвоката з судом (зовнішня форма відносин).
У цьому підрозділі дисертантом аналізується сутність й інших документів, які підтверджують повноваження адвоката в аспекті процесуальної та непроцесуальної форми його діяльності. Розкриваються переваги і недоліки практичного застосування кожного з таких документів, а також звертається увага на наявні законодавчі прогалини в їх використанні.
Розділ 4 «Елементи правового статусу адвоката» складається з трьох підрозділів, в яких на новому концептуальному рівні розкривається правова природа кожного із структурних елементів категорії «правовий статус адвоката», комплекс яких забезпечує необхідну універсальність, системність та дієвість цієї категорії.
У підрозділі 4.1 «Професійні права та обов’язки адвоката» розглядаються теоретико-прикладні проблеми регламентації та реалізації таких фундаментальних елементів правового статусу адвоката.
Вивчення теоретичних розробок щодо критеріїв класифікації прав як адвоката в цілому, так, зокрема, й адвоката-захисника, переконує дисертанта в доцільності використання саме формально-юридичного критерію їх класифікації, що вказує на можливість виокремлення двох рівнів прав адвоката (професійні та процесуальні), сукупність яких і відображає права адвоката відповідного індивідуально-правового статусу (статусні права адвоката).
Комплексний підхід до з’ясування правової природи професійних прав адвоката, зокрема в контексті діяльності адвоката-захисника, дає можливість аргументувати позицію, відповідно до якої, з одного боку, український законодавець закріплює за адвокатом значну кількість таких прав, а з іншого - відсутність як особливого порядку, так і належного (або ж взагалі) механізму реалізації багатьох з них (зокрема, що стосується прав, які пов’язані із діяльністю адвоката щодо збирання доказової інформації (адвокатським розслідуванням) та насамперед її процесуальним оформленням як доказів), свідчить про те, що адвокат не наділяється достатнім їх комплексом, який є необхідним для виконання свого конституційного обов’язку щодо надання правничої допомоги на засадах професійності та незалежності.
Основна увага в підрозділі зосереджена на розкритті на доктринальному рівні правової природи двох основних професійних прав функціонального характеру, а саме - права адвоката на запит та на опитування осіб за їх згодою, які спрямовані на формування належної та допустимої доказової бази. Проведене дослідження дало можливість дисертанту, по-перше, виявити ряд суттєвих недоліків їх нормативного регулювання, а по-друге, сформулювати певні концептуальні положення вдосконалення механізму їх практичної реалізації.
У цьому підрозділі дисертантом розкривається й сутність професійних обов’язків адвоката, у тому числі заборон, які за своєю природою є певними негативними доповненнями до таких обов’язків, спрямованими на захист інтересів клієнта від можливих зловживань з боку адвоката. Зроблено висновок, що адвокат у будь-якій своїй діяльності, у тому числі й позапрофесійній (у повсякденному житті), повинен неухильно дотримувати, насамперед, ті моральні обов’язки, які на нього покладає специфічний статус адвоката, його професія, які в поєднанні з правовими становлять його професійний обов’язок, невиконання або неналежне виконання якого є дисциплінарним проступком адвоката.
У підрозділі 4.2 «Гарантії у професійній діяльності адвоката» розкривається багатогранне функціональне призначення таких гарантій, які, будучи структурним елементом правового статусу адвоката, покликані забезпечувати належну реалізацію всіх інших елементів статусу. Г арантії адвокатської діяльності спрямовані і на захист адвоката від можливих проявів свавілля з боку держави, органів адвокатського самоврядування та інших суб’єктів, і на забезпечення права особи на професійну правничу (правову) допомогу, реалізація здійснення якого перебуває в тісному взаємозв’язку з наявною системою таких гарантій.
Значну увагу в підрозділі приділено розкриттю сутності, по-перше, заборони вимагати від адвоката надання відомостей, що є адвокатською таємницею, та її меж (обґрунтовується доцільність розголошення такої таємниці у деяких випадках (в інтересах або ж адвоката, або ж його клієнта), але така можливість не повинна бути пов’язана із розкриттям інформації як про злочин, що вже відбувся й не відомий правоохоронним органам, так і про злочин, який клієнт адвоката тільки готується вчинити), а по-друге, - засобів, за допомогою яких забезпечується збереження такої таємниці (досліджується нормативне регулювання, а також наявні проблеми реалізації, зокрема таких гарантій як свідоцький імунітет адвоката та заборона втручатися у його приватне спілкування з клієнтом, а також гарантій у разі проведення обшуку чи огляду житла, іншого володіння адвоката, приміщень, де він здійснює адвокатську діяльність).
На сторінках дисертації розкривається правова природа та недоліки в побудові норм, що передбачають існування гарантій, які безпосередньо пов’язані з кримінальним переслідуванням адвоката, гарантій його безпеки, а також гарантій, що свідчать про наявність індемнітету адвоката.
У підрозділі 4.3 «Професійна відповідальність як елемент правового статусу адвоката» розкриваються концептуальні засади адміністративної, кримінальної, цивільно-правової (майнової) та дисциплінарної відповідальності адвоката.
У пункті 4.3.1 «Сутність адміністративної та кримінальної відповідальності адвоката» вона розглядається насамперед через призму дії гарантій адвокатської діяльності.
У цьому пункті основна увага дисертанта приділена розкриттю правової природи неповаги до суду як найпоширенішого адміністративного проступку адвоката та робиться висновок, згідно з яким відсутність в українському законодавстві легально закріпленої дефініції поняття «неповага до суду», а також належного переліку діянь, які потрібно кваліфікувати як неповагу адвоката до суду, і ознак, які б надали можливість відмежувати її від інших подібних діянь (наприклад, обґрунтованої критики адвоката на адресу судді), наявність ряду оціночних термінів, у поєднанні з недоліками процедури розгляду судами справи про адміністративний проступок фактично нівелюють те значення, що повинно надаватися інституту відповідальності за неповагу до суду, та вказують на можливі непередбачувані наслідки в його застосуванні, допускаючи існування випадків упередженого ставлення судді до професійної діяльності адвоката.
Аргументується позиція, згідно з якою особливість кримінальної відповідальності адвоката, яка є тісно пов’язаною з дисциплінарною, полягає не тільки в наявності системи гарантій його професійної діяльності (особливий порядок кримінального провадження стосовно адвоката), але й в необхідності закріплення правових засобів, які б на більш високому рівні запобігали випадкам несумлінної діяльності адвокатів, обґрунтовуючи при цьому деякі з них.
У пункті 4.3.2 «Цивільно-правова (майнова) відповідальність адвоката. Страхування відповідальності адвоката» правова природа цього виду його професійної відповідальності сприймається як поєднання елементів обмежувального та споживчого концептуальних підходів. Обґрунтовується висновок про необхідність існування інституту страхування цивільно-правової відповідальності адвоката (як надає додаткові гарантії клієнту в належній реалізації його конституційного права, так і мінімізує можливі негативні наслідки професійної діяльності адвоката), але запровадження обов’язкової його форми потребує врахування потенційних фінансових ризиків адвокатської діяльності та можливе лише за умови створення надійного й ефективного механізму такого страхування. Дисертантом розкриваються основні положення зазначеного механізму та аргументується насамперед необхідність (зокрема - на підставі аналізу дисциплінарної практики) розроблення Стандартів професійної діяльності українського адвоката, які б стали основою при подальшому формуванні типових правил страхування цивільно-правової відповідальності адвоката.
Пункт 4.3.3 «Дисциплінарна відповідальність адвоката» має теоретико- прикладний характер та досліджує проблемні аспекти притягнення адвоката до дисциплінарної відповідальності, яка покликана не тільки створити відповідні умови існування професійної та високоморальної адвокатури як інституту громадянського суспільства, а й забезпечити функціонування незалежної адвокатури в цілому і професійної діяльності адвоката зокрема (у тому числі й у відносинах безпосередньо з органами адвокатського самоврядування).
На підставі комплексного аналізу позицій науковців, норм українського законодавства, досвіду законодавців зарубіжних країн, міжнародних стандартів адвокатської діяльності, а також результатів дисциплінарної практики, дисертантом запропоновано авторську дефініцію поняття «дисциплінарний проступок адвоката» і обґрунтовується необхідність як розширення кола дисциплінарних стягнень відносно адвоката та закріплення конкретного переліку підстав для кожного виду таких стягнень (формування їх у вигляді самостійного складу), так й існування вичерпного переліку приводів для порушення дисциплінарного провадження щодо нього (розкрито сутність кожного з таких приводів).
У контексті дослідження питання про процедуру притягнення адвоката до дисциплінарної відповідальності, дисертант звертає увагу як на концептуальні моменти, так і на основні недоліки нормативного регулювання змісту стадій дисциплінарного провадження.