Загальнолінгвістична теорія фонеми та її розвиток в Україні

summary

У Вступi обґрунтовано актуальнiсть теми дослiдження, визначено мету i завдання роботи, пiдкреслено новизну одержаних результатiв, теоретичне та практичне значення проведеного дослiдження, відзначено, де здійснено апробацію роботи.

У першому роздiлi “Формування поняття “фонема” i його розвиток у свiтовiй лiнгвiстицi” розглянуто основнi етапи становлення i розвитку теорiї фонеми у свiтовому мовознавствi, здійснено системний аналіз фонологічних концепцій провідних лінгвістичних шкіл ХХ ст.

“Дофонемні уявлення” про фонему, що супроводжували розвиток ідеї фонеми до часів появи самого терміна “фонема”, почали формуватися у зв’язку з першими спробами записувати мови за допомогою знаків звукового письма. Уявлення про фонему містяться у працях стародавніх індійських граматистів (Паніні, Бхартріхарі), античних філософів (Арістотель, стоїки), а також у працях арабських філологів класичної доби (ал-Халіл, Сибавейгi, Іхван), котрі вперше здійснили термінологічне розмежування між літерою і звуком. Це розмежування згодом дало поштовх для виділення окремих наукових дисциплін – фонетики, графіки та орфографії. Варто зауважити, що поняття hurūf ’usūl (‘коренi’, ‘основнi’) та hurūf furū‘ (‘гiлки, вiдгалуження’, ‘похiднi’), що їх використовував Сибавейгi, відповідає прийнятому у сучаснiй лiнгвiстицi подiлові на фонеми й алофони. Концепції Бхартріхарі та Іхвана характеризуються спробами психологічно визначити поняття, яке є сумірним із поняттям “фонема” в сучасній лінгвістиці.

Термін “фонема” (від грецького φώνημα ‘звук’) уперше вжив французький фонетист А. Дюфріш-Деженет 1873 р. з метою заміни досить незручного для використання терміна “son du langage”. Ян Бодуен де Куртене вказав на різницю між “phone” (‘звуком мовлення’) та “phoneme” (фонемою), а М. Крушевський, учень Я. Бодуена де Куртене, висловив пропозицію вживати термін “фонема” на відміну від терміна “звук”.

У другому пiдроздiлi викладено аналiз теорiї фонеми, сформульованої наприкінці ХІХ ст. Яном Бодуеном де Куртене. Виходячи з того, що безперервність фонетичного аспекту мови – це пов’язана з уявленнями психічна безперервність, науковець запропонував розмежувати поняття “звук”, що позначає найпростішу одиницю вимови, та “фонему” як психiчний еквiвалент звука, комплексне фонетичне уявлення, котре є результатом об'єднання вражень від вимови певного звука. Складовими елементами фонеми, реально існуючої та відтворюваної одиниці мовленнєвого мислення, є кінема (мiнiмальний фонацiйний елемент), акусма (мiнiмальний акустичний, або аудиційний елемент) та кінакема (цiлiсне уявлення про кінему й акусму в тих випадках, коли їх утворення взаємно обумовлене). Психофонетика, що її учений видiлив як окрему галузь фонології, вивчає фонеми й оцiнює фонетичнi явища з точки зору психологiї. Термін “звук” є природничо-науковим терміном, звук вивчається, зокрема, у межах антропофонiки i тлумачиться як акустичний результат миттєвої iдентифiкацiї фонеми, яка існує у психіці окремого iндивiда.

Мовленнєве мислення людини відтворюється завдяки iдентифiкаційнiй ролі психофонетичних та психографічних уявлень, які існують у людській свідомості, й можуть семасіологізуватися чи морфологізуватися. Фонеми виділяються у мовленнєвому мисленні як окремі елементи, оскільки вони можуть збігатися з синтагмою, становити морфему у слові, бути головною складовою частиною морфеми. Семасіологізація і морфологізація є тими чинниками, які підтримують розрізнення фонем в історії окремої мови. Сукупнiсть фонем певної конкретної мови утворює систему фонематичних уявлень мовцiв.

Ян Бодуен де Куртене вперше провів чітке розмежування між звуком та фонемою, визначив критерії виділення фонем, а також окреслив принципи і методи фонологічних досліджень. У теорії фонеми, запропонованій Яном Бодуеном де Куртене, психологічний підхід є домінантним. 

Теорія фонеми Я. Бодуена де Кутене стала відомою в середовищі європейських та американських лінгвістів. У межах кожної лінгвістичної школи її тлумачили згідно з провідною концепцією відповідної школи, відтак протягом ХХ ст. теорію фонеми було розглянуто у широкому спектрі підходів – від психологічного і семіотичного до структурного й операціоналістичного. У концепціях провідних лінгвістичних шкіл ХХ ст., що інтерпретували теорію фонеми, для виділення фонеми застосовувався психологічний, семантичний, морфологічний, фізичний і логічний критерії.  

З огляду на те, що ще одним джерелом інтерпретації теорії фонеми стала теорія мовного знака Фердінана де Сосюра,  у третьому пiдроздiлi “Фонема i звук у теорiї мовного знака Ф. де Сосюра” викладено особливості розгляду фонем у теорії видатного швейцарського лінгвіста. Сформульовані Ф. де Сосюром дихотомія “мова / мовлення” і положення про фонему як тип у системі протиставлень з іншими типами дали поштовх до структурних інтерпретацій теорії фонеми і створили передумови для визначення фонеми як лінгвістичної одиниці. 

Подальші пiдроздiли першого роздiлу дисертацiйного дослiдження присвячено аналiзовi концепцiй провідних лінгвістичних шкiл ХХ ст., що мали особливий вплив на формування фонологічної думки в Україні. Послiдовнiсть викладу в першому роздiлi дисертацiї теоретичних побудов провідних лiнгвiстичних шкіл та окремих науковців зумовлена ступенем впливу кожної конкретної концепцiї на формування наукових уявлень про фонему, опрацьовуваних у межах української лiнгвiстичної школи.

 Інтерпретація теорії фонеми, що її пропонує Петербурзька (Щербiвська) фонологiчна школа (Л.В. Щерба, Л.Р. Зіндер, М.І. Матусевич, Л.О. Вербицька та ін.), ґрунтується на таких положеннях: фонема є найменшою, лінійно неподільною одиницею мови; звук – це реалізація фонеми у мовленні. Фонема як звуковий тип реалізується в окремих відтінках, серед яких виділяється типовий відтінок, котрий і усвідомлюється мовцями як фонема. Школа розрізнює комбінаторні, позиційні та факультативні відтінки фонем, а також відтінки, обумовлені різними стилями вимови. Згідно з думкою Л.В. Щерби, всі фонеми певної мови утворюють єдину систему протиставлень, причому кожна фонема або група фонем характеризується окремим набором протиставлень. Фонема є потенційним носієм змісту і здатна диференціювати слова й словоформи, відтак основною функцією фонеми є смислорозрізнювальна функція.

Вихідним для концепції Московської фонологічної школи (М.Ф. Яковлєв, П.С. Кузнєцов, О.М. Сухотін, О.О. Реформатський, Р.І. Аванесов, В.М. Сидоров) став визначений Я. Бодуеном де Куртене морфологічний критерiй виділення фонеми. Визначення фонеми, запропоноване М.Ф. Яковлєвим, базується на інтерпретації фонеми як єдності звукових варіантів, що сформувалася на основі єдності частин слова. Ключові поняття, що за їх допомогою здійснюють інтерпретацію теорії фонеми в межах Московської фонологічної школи, – це диференційні та інтегральні ознаки, валентність фонеми (О.О. Реформатський), сильна і слабка позиція, варіації та варіанти (модифікації фонеми у слабкій позиції), основний вид фонеми (Р.І. Аванесов, В.М. Сидоров), гіперфонема (термін П.С. Кузнєцова), сильні і слабкі фонеми, фонемний ряд (Р.І. Аванесов). Звуки об’єднуються в фонеми не за подібністю звучання, а за єдністю функцій; у вченні про систему фонем аналізується функціональний бік звуків мовлення. Фонема є мінімальною одиницею звукового складу мови, за її допомогою утворюють i розрiзнюють одиницi мови, які мають значення (О.О. Реформатський).

У плюралістичній концепції "трьох фонем" С.І. Бернштейна, учня Я. Бодуена де Куртене, здійснено спробу синтезу інтерпретацій теорії фонеми, які розроблялися Московською та Петербурзькою фонологічними школами.

Системність і функціональність – основні підходи до інтерпретації теорії фонеми в межах Празького лінгвістичного гуртка, проте на початковому етапі досліджень актуальним був і психологічний підхід. М.С. Трубецькой розмежував фонетику як науку про звуки мовлення (область якої лежить у сфері психічного) та фонологію як вчення про звуки мови. Такий поділ був логічним продовженням запропонованого Ф. де Сосюром розрізнення між мовою і мовленням та позначенням і позначеним, а також протиставлення антропофоніки і психофонетики у теорії фонеми Я. Бодуена де Куртене. В концепції М.С. Трубецького фонологія вивчає відношення та опозиції. Фонема є сукупністю фонологічно суттєвих ознак, властивих певному звуковому утворенню. Звук мови (і, відповідно, звук мовлення) є сукупністю фонологічно суттєвих і фонологічно несуттєвих ознак, які проявляються у тій точці звукового потоку, де реалізується фонема. Фонологічний зміст фонеми є сукупністю усіх спільних для певної фонеми ознак, що відрізняють її від інших фонем певної мови. У фонології провідну роль відіграють не фонеми, а диференційні опозицiї. М.С. Трубецькой запропонував розгалужену логічну класифікацію опозицій, виділивши багатомірні та одномірні, ізольовані та пропорційні опозиції; привативні, градуальні та еквіполентні опозиції; постійні та нейтралізовувані опозиції. З останніми пов’язане поняття нейтралізації, позиції нейтралізації та архіфонеми, яку вчений тлумачив як сукупнiсть спільних для двох фонем диференційних ознак. М.С. Трубецькой уточнив поняття кореляції і запровадив поняття багаточленного пасма кореляцій, корелятивної пари, корелятивної ознаки.

Таким чином, у межах Празького лінгвістичного гуртка було структурно прокоментовано метафору Я. Бодуена де Куртене про те, що фонеми подібні не до нот, а до акордів, які складаються з кількох елементів (наприклад,  Р. Якобсон (1927 р.) визначає фонему як пасмо диференційних ознак).

Аналіз розвитку теоретичних побудов, сформованих під безпосереднім впливом Я. Бодуена де Куртене, дає можливість відзначити поступовий відхід від психологічного критерію як у середовищі Петербурзької школи, так і серед науковців Празького лінгвістичного гуртка (Московська фонологiчна школа вiдразу зосередилася на морфологiчному критерієві). Послiдовно дотримувався психологiчного критерiю як провідного у виділенні фонеми постiйний дописувач Празького лiнгвiстичного гуртка Є.Д. Полiванов, який, проте, не вважав себе послiдовником жодної із зазначених шкiл.

У 50-х рр. ХХ ст. Р. Якобсон, М. Гале та Г.М. Фант запропонували модель акустичних диференційних ознак, на які можна розкласти фонеми; ці ознаки є найменшими дискретними сигналами і утворюють 12 бінарних опозицій.

У дескриптивізмі та дистрибуціоналізмі фонему аналізують як елемент фонологічної моделі мови. На підставі дистрибутивного аналізу науковці виділили три типи дистрибуції звуків – комплементарну, контрастну та вільне варіювання (М. Сводеш, В. Тводел). Звуки, що перебувають у відношенні комплементарної дистрибуції з іншим звуком (групою звуків), утворюють фонему та є алофонами цієї фонеми (Г. Ґлісон). В. Тводел вирізняє мікрофонеми і макрофонеми; поняття фонеми поширилося на просодичні явища (“сегментні” та “супрасегментні” фонеми Б. Блока і Дж. Трейґера). Для опису явищ, що виникають на стикові звуків, було використано термін “фонема стику” (Б. Блок, Дж. Трейґер, В.Г. Маултон). Психологічне пояснення процесів сприйняття і породження мовлення стало ключовим у психолінгвістиці, що почала активно розвиватися від 50-х рр. ХХ ст. Проблеми фонологічного аналізу досліджували і в межах трансформаційної фонетики.

Провідний представник Лондонської фонетичної школи Д. Джоунз сформував фізичну концепцію, розвиваючи ідею “широкого” і “вузького” типів фонетичної транскрипції основоположника британської фонетики Г. Світа, а також залучаючи елементи психофонетики й антропофоніки Я. Бодуена де Куртене. Д. Джоунз застосував поняття фонеми для аналізу фонологічної системи певної кількості мов, котрі з цієї точки зору ще не розглядали, що дало можливість визначити фонему як сім’ю споріднених звуків конкретної мови, використовуваних так, що кожен звук зустрічається в певному, чітко визначеному фонетичному контексті. Звуки – “члени сім’ї” перебувають у відношенні комплементарної дистрибуції. У концепції Д. Джоунза, орієнтованій на аналіз фонологічної системи мов, викладання їхньої вимови, а також на опрацювання фонетичної транскрипції та орфографії, психологічний підхід був допоміжним.

Згідно з А. Мартіне, представником “структурно-функціональної фонетики”, фонема (операційна одиниця) збігається з певною психофізіологічною реальністю. У запропонованій ученим теорії подвійного членування мови фонеми є одиницями другого членування. 

У сформованій представниками Копенгаґенського лінгвістичного гуртка глосематиці провідним був логічний підхід. Фонеми та їх розрізнювальні ознаки було описано як члени функцій, саме поняття “фонема” розглядали лише дотично, у контексті інтерпретації понять, розроблених у межах цього напрямку структуралізму.

С.К. Шаумян створив операційну теорію фонеми, залучивши до інтерпретації фонеми засоби символічної логіки і семіотичну теорію.

Останній пiдроздiл першого роздiлу (“Теорiя фонеми у сучасних лiнгвiстичних дослiдженнях”) присвячений аналізу теорії фонеми у фонологічних дослідженнях 1980 – 90-х рр. Саме у цей часовий період активізуються дослідження у галузі теорії фонеми в Україні. Зіставлення співвіднесених у часі досліджень, взаємний вплив котрих виключений, дозволяє з’ясувати, які саме з проблем лінгвістики, пов’язані з теорією фонеми, є актуальними на даному етапі.

Аналіз інтерпретацій теорії фонеми на сучасному етапі дає підстави твердити, що наприкінці ХХ ст. теорія фонеми стала невіддільним i обов'язковим складником опису фонологічної системи мови. Поглиблене вивчення фонеми з точки зору психології призвело до створення окремої лінгвістичної дисципліни – психологічної фонології. Одним з напрямків сучасних досліджень представників Лондонської фонетичної школи є з’ясування нейропсихологічних процесів, що дозволяють людині розуміти мовлення, а також вивчення впливу моделей сприйняття рідної мови на здатність вивчати іноземні мови. У дослідженнях кінця ХХ ст., присвячених розгляду питань зі сфери теорії фонеми, пріоритет надається психологічному підходу.

Другий роздiл дисертацiйного дослiдження “Внесок українських учених у розвиток загальнолiнгвiстичної теорiї фонеми” присвячено аналізу особливостей рецепції і розвитку теорії фонеми в українській лiнгвiстиці. Я. Бодуен де Куртене обґрунтував теорію фонеми на матеріалі польської мови, залишаючи проблему застосування теорії фонеми до інших мов відкритою. Як можна простежити з першого роздiлу дисертації, науковцi спершу застосували теорiю фонеми до матерiалу своїх нацiональних мов, що в результатi давало нову iнтерпретацiю самої теорiї. Такий шлях пройшла й українська лiнгвiстика: теорiю фонеми застосували до ще не дослiдженого у цьому аспектi матерiалу української мови. Результати  цього застосування власне і стали внеском українських учених у розвиток загальнолiнгвiстичної теорiї фонеми. Природно, що при дослідженні інших мов (російської, англійської і т.д.) науковці передусім зверталися до доробку тих фонологічних шкіл, для яких конкретний мовний матеріал був пріоритетним (а саме: російська мова для Петербурзької чи Московської фонологічних шкіл, англійська мова для Лондонської фонетичної школи). Це дало пiдстави обрати для аналiзу тi працi провiдних українських учених, виконані на матерiалi української мови, якi визначали розвиток самої теорiї фонеми в українському мовознавствi. Остання обставина зумовила також необхiднiсть розгляду доробку українських учених у хронологiчному порядку.

Протягом “дофонемного періоду” української лінгвістики, який тривав від початку ХХ ст. до початку 20-х рр. ХХ ст., було здійснено спроби узагальнити розмаїття звуків української мови та її діалектів і класифікувати їх (на підставі фізіологічного, акустичного чи психологічного критерію) як у синхронічному, так і в діахронічному аспектах (праці Я. Демченка, О. Брока, П.Ф. Залозного, Є.К. Тимченка, І.С. Свєнціцького, В.І. Сімовича, С.М. Кульбакіна). У науковий обіг було запроваджено поняття окремих типів звуків та форми звука. Психологічне тлумачення цих понять, зокрема у працях Є.К. Тимченка, І.С. Свєнціцького та С.М. Кульбакіна, наближається до того змісту, який вкладав у поняття фонеми Я. Бодуен де Куртене. Форма звука як слухове враження (Є.К. Тимченко) сумірна з акусмою, складової частиною фонеми. Отже, на початковому етапі інтерпретації ідей теорії фонеми в українській фонології психологічний підхід був визначальним.

Термін “фонема” до української лінгвістики запровадив  М.Г. Йогансен (1924 р.). Характеризуючи особливості вимови однієї української говірки (“Фонетичні етюди (замітки з нагоди фонетики м. Шишак на Полтавщині у зв’язку з літературною вимовою)”, 1927 р.), учений застосував увесь комплекс наявних на той час методів фонетичного аналізу, унаочнивши психологічне підґрунтя процесів вимови та ідентифікації окремих фонем і з позиції мовця, і з позиції науковця, який ці процеси відстежує та аналізує.

В інтерпретації О.Б. Курило (1926 р.) звук є сумою усіх звукових відтінків, які об’єднані в уяві мовців однією психофонетичною одиницею, тобто фонемою. Науковець додала до спектру “вражень” (уявлень), необхідних мовцеві для відтворення звуків, зорові уявлення про їх артикуляцію. О.Б. Курило продемонструвала можливості застосування теорії фонеми як для характеристики мовлення окремого індивіда (на підставі його аудиційних, фонаційних та графічних звичок), так і для характеристики діалектів, літературної мови, кількох мов, нарешті, мови як системи.

Є.К. Тимченко (1927 р.) застосував поняття теорії фонеми та законів психології для пояснення історичних звукових змін української мови. Вчений визначав звук як слухове враження, що виникає внаслідок подразнення слухового нерва, натомість фонему – як звуковий тип, що об’єднує групу історично близьких діалектних варіантів. Завдяки тому, що фонема може позначати у словоформі певну граматичну категорію, вона зберігається у процесі історичного розвитку мови. Є.К. Тимченко запропонував психологічне пояснення виникнення відтінків вимови внаслідок процесів асиміляції, дисиміляції та інших звукових змін і подав класифікацію артикуляторних рухів, зумовлених відповідними психологічними законами, посилаючись на виклад згаданих законів у дослідженні нідерландського мовознавця Й. ван Гіннекена “Principes de linguistique psychologique” (1907 р.). 

У структурній концепції О.Н. Синявського (1929 р.) створено класифікацію типів фонем (“фонеми зі значення”, “фонеми зі становища”, а також “фонеми словосполучення” (термін на позначення звукових явищ, які виникають на стикові слів); самостійні та менш самостійні фонеми, поширені і менш поширені фонеми). Учений першим серед українських мовознавців застосував статистичні методи до фонологічних досліджень. Відтак у запропонованій О.Н. Синявським класифікації системи фонем української літературної мови було враховано і критерій частотності вживання фонем.

Реакцією на дослідження О.Н. Синявського стала модель системи фонем О.Б. Курило (1930 р.). Фонема в інтерпретації науковця є найкоротшим відтинком мови, звуковим типом, що існує у мовній свідомості членів певної мовної групи і може диференціювати слова; найпростішим елементом комунікації у мовному колективі. Звук натомість визначається як акустичне враження від усіх фізіологічних процесів, внаслідок яких він виникає. Наукова вартість фонеми полягає у її приналежності до системи фонем. Характерною ознакою системи фонем є протиставлення між фонемами; з’ясування цих протиставлень є обов’язковим елементом встановлення системи фонем певної мови. О.Б. Курило створила модель системи фонем української мови завдяки поєднанню психофонетики та елементів структурної лінгвістики.

            Психологічне пояснення необхідності розмежування звука як акустичного явища і фонеми як найкоротшого фонетичного уявлення певної мови, що може змінювати значення слова, подав І. Троян (1929, 1931 рр.).

            У ході фонологічної дискусії було представлено ще одну інтерпретацію теорії фонеми. І.П. Сунцова (1934 р.) запропонувала визначати фонему, зважаючи на її соціальну сутність. Фонема як соціально значущий тип, як узагальнення ряду звуків мови, котрі є близькими і з акустичної, і з фізіологічної точки зору, може розрізняти або руйнувати значення слова. І.П. Сунцова першою з науковців розглянула відношення між фонемою та її відтінками як між загальним і окремим (1934, 1952 рр.).

            Виходячи з того, що підґрунтям процесу звукотворення є психічна діяльність людини, академік М.Я. Калинович (1940, 1947 рр.) подав характеристику процесів породження та сприйняття мовлення з огляду на особливості функціонування центральної нервової системи мовця, а також, слідом за проф. Є.К. Тимченком, навів психологічне пояснення явищ асиміляції та дисиміляції. Трактування процесів сприйняття мовлення у викладі М.Я. Калиновича підтверджує зроблений пізніше висновок британського фонетиста Д. Аберкромбі про те, що мовець сприймає мовлення іншого “мовою м’язів”. Фонема у визначенні М.Я. Калиновича є сукупністю відтінків певного звука або групою окремих звуків певної мови і може диференціювати значення слів або їх частин і, таким чином, служити цілям комунікації. Натомість звук є слуховим враженням, яке людина отримує внаслідок роботи органів артикуляції.

Українська лінгвістична школа перебувала у тісній взаємодії з іншими лінгвістичними школами (передусім з Петербурзькою та Московською фонологічними школами); елементи структуралізму, що розвивалися в межах Празького лінгвістичного гуртка, знайшли відображення у працях О.Б. Курило; активно обговорювалися досягнення провідних європейських лінгвістів. Однак найбільший вплив на інтерпретацію теорії фонеми українськими лінгвістами мали ідеї автора теорії фонеми Я. Бодуена де Куртене, що й зумовило пріоритетність психологічного підходу.

Українські мовознавці 1920 – 40-х рр. (М.Г. Йогансен, О.Б. Курило, Є.К. Тимченко, І. Троян, М.Я. Калинович) приділяли першочергову увагу психологічному поясненню сутностi фонеми та процесів сприйняття і породження мовлення. Цей факт дає можливість виділити в українській фонології 20 – 40-х рр. ХХ ст. психологічний напрямок, який мав власні традиції; проблеми, що розглядалися в його межах, були актуальними і для відповідних напрямків інших лінгвістичних шкіл. У цьому зв’язку доцільним видається згадати, що на семінарі з питань психолінгвістики у Блумінгтоні (США) в 1953 р. йшлося про виділення психолінгвістики в окрему наукову дисципліну.

На кінець 40-х років ХХ ст. в українській лінгвістиці було сформовано основні параметри визначення фонеми і звука, поняття фонеми було застосовано до матеріалу української мови, окреслено у першому наближеннi фонологічну систему української мови.

Для теорії фонеми в інтерпретації М.Ф. Наконечного (1951 р.) провідною є семантична (смислорозрізнювальна) функція фонеми. Конкретним проявом фонеми, найменшої звукової одиниці, яка розрізняє подібні звучанням слова певної мови, є варіанти. Комбінаторні варіанти фонем є обов’язковими ознаками фонем; у них закладено можливості нових фонематичних розрізнень. Регулятором фонетичних процесів часто виступає семантичний фактор.

Функціональну концепцію опрацьовував у 1960-ті роки П.П. Коструба. Поняття “фонема” вчений розглядав у парадигмі мовної системи: фонема як одиниця фонологічної підсистеми є елементом, з якого будуються одиниці вищих підсистем – морфологічної та лексичної. Фонема є науковим узагальненням, поняттям про звук, її функція в системі мови полягає у тому, щоб бути одиницею фонологічної підсистеми. Для дослідження фонем як функціональних одиниць мовної системи вчений запропонував виділити окрему галузь фонології – фонематику. Основні функції фонем у системі – конститутивна, ідентифікаційна та дистинктивна. Звукове поле фонеми утворюють усі її звукові реалізації (головний вияв фонеми, основні та додаткові варіанти). Систему фонем можна встановити на підставі структурного аналізу.

У структурно-семантичній концепції Н.І. Тоцької (1973 р.) фонема є найменшою самостійною лінгвістичною одиницею, потенційно пов’язаною зі значенням; фонема утворює план вираження мовних знаків. Система фонем формується на основі смислових асоціацій і встановлюється шляхом парадигматичної ідентифікації, після якої відбувається семантична ідентифікація. Характеристику фонем як одиниць фонологічної системи в цілому необхідно починати з характеристики їх типових відтінків, натомість повна характеристика фонеми складається з артикуляційно-акустичних характеристик всіх її реалізацій.

Ю.О. Карпенко у психологічно-структурній концепції (1990, 1996 р.) визначив фонему як ядро звука мовлення. Фонеми і звуки є засобом передачі змісту; автоматична ідентифікація почутого або вимовленого звука з еталоном фонеми забезпечує процес комунікації. За допомогою нейролінгвістичної схеми Ю.О. Карпенко продемонстрував процеси сприйняття і породження мовлення, а також роль фонеми та звука у цих процесах. Органи слуху слухача виділяють з потоку мовлення саме фонеми, тоді як дистрибутивно зумовлені та вільні варіації, як правило, не сприймаються.

Лiнгвiстичну модель аналізу теорії фонеми запропонував С.В. Семчинський (1988, 1996 рр.) У лінгвістичній моделі наголошується на місці фонеми як сегментної смислорозрiзнювальної одиниці у системі зв’язків і взаємовідношень з іншими фонемами та на функціонуванні фонеми у мовній системі як рівноправної мовної величини у комплексі з іншими мовними величинами. У моделі С.В. Семчинського поєднано і лінгвістичний, і психологічний підходи.

У нейролінгвістичній моделі фонеми К.М. Тищенка природу фонеми проаналізовано і з нейрофізіологічної, і з когнітивно-лінгвістичної точок зору, зокрема, послідовно розрізняються: 1) рівень реальних фізичних звуків мовлення (фізіофонетика); 2) рівень їхнього чуттєвого психічного відображення (психофонетика, конкретні образи, уявлення про реальні звуки) і 3) рівень узагальненого психічного відображення (фонологічні ‘побутові’ узагальнені образи (інваріанти) певних класів звуків мовлення). У спеціальній розвідці вчений запропонував пояснення психофізіологічних причин обмеження числа голосних фонем в етномовних системах.

Концепції теорії фонеми в українській лінгвістиці другої половини ХХ ст. характеризуються орієнтацією на положення Петербурзької (М.Ф. Наконечний, Н.І. Тоцька) і Московської (П.П. Коструба, Ю.О. Карпенко) фонологічних шкіл. При застосуванні теорії фонеми до матеріалу української мови було використано фонологічну концепцію М.С. Трубецького, модель диференційних ознак, елементи дистрибутивного аналізу. Мала місце полеміка з представниками Лондонської фонетичної школи та Копенгаґенського лінгвістичного гуртка. Таким чином, розвиток загальнолінгвістичної теорії фонеми відбувався в Україні у контексті актуальних пошуків та інтерпретацій світових лінгвістичних шкіл.

ВИСНОВКИ

Проведене дослідження дозволяє зробити такі висновки:

  Дослідження підтвердило провідну роль Я. Бодуена де Куртене у закладанні фундаменту теорії фонеми, визначенні супровідної номенклатури та окресленні принципів і методів подальших фонологічних досліджень. Учений виділив поняття “фонема” як психічний еквівалент звука, що дало поштовх для вивчення фонеми як психологічної одиниці. 

Ф. де Сосюр у положенні про фонему як тип у системі протиставлень з іншими типами створив передумови для визначення фонеми як лінгвістичної одиниці. Теорія мовного знака Ф. де Сосюра стала ще одним джерелом інтерпретації фонеми – вже як елемента позначення.

Концепції, що інтерпретують теорію фонеми, можна поділити на три типи:

1) такі, що розбудовують співвідношення “фонема як психологічна одиниця – мовець” – теорія фонеми Я. Бодуена де Куртене, ранній дескриптивізм, сучасний нейропсихологічний напрямок Лондонської фонетичної школи;

2) такі, що розбудовують співвідношення “фонема як одиниця фонологічної системи мови – система мови” – Щербівська фонологічна школа, Московська фонологічна школа, різні напрямки структуралізму: фонологічна концепція М.С. Трубецького, глосематика, модель диференційних ознак, дистрибуціоналізм;

3) такі, що розбудовують обидва ці співвідношення при домінуванні одного з них – фізична концепція Д. Джоунза (при домінуванні співвідношення ІІ типу), теорія подвійного членування мови А. Мартіне (при домінуванні співвідношення ІІ типу).

Наприкінці ХХ ст. переважали концепції І та ІІ типу.

За визначеними типами нам видається за можливе здійснити класифікацію концепцій, що розвивають теорію фонеми в українській лінгвістиці.

До І типу належать концепції психологічного напрямку 1920 – 40-х рр. (М.Г. Йогансена, І. Трояна, Є.К. Тимченка, М.Я. Калиновича).   

До ІІ типу належать: структурна концепція О.Н. Синявського, концепція І.П. Сунцової, семантична інтерпретація теорії фонеми М.Ф. Наконечного, функціональна концепція П.П. Коструби.

До ІІІ типу належать: модель системи фонем О.Б. Курило (при домінуванні співвідношення І типу), структурно-семантична концепція Н.І. Тоцької (при домінуванні співвідношення ІІ типу), психологічно-структурна концепція Ю.О. Карпенка (при домінуванні співвідношення І типу), лiнгвiстична модель аналізу теорії фонеми С.В. Семчинського (при домінуванні співвідношення ІІ типу) та нейролiнгвiстична модель фонеми К.М. Тищенка (домінує співвідношення І типу).

Проведена класифікація концепцій дозволяє зробити висновок, що психологічний підхід до інтерпретації теорії фонеми переважає в українській лінгвістиці як на першому – визначальному – етапі інтерпретації теорії фонеми, так і на сучасному етапі.

У межах концепцій, які утворюють фундамент загальнолінгвістичної теорії фонеми, протягом ХХ ст. було подано лінгвістичну характеристику основного об’єкта теорії, визначено місце фонеми у системі мови, відкрито закономірності функціонування системи фонем, створено класифікації фонем.

Встановлення причин існування основного об’єкта загальнолінгвістичної теорії фонеми переводить фонему і до сфери досліджень нейролінгвістики.