Заінчковський М.Л. Права людини як новоєвропейський філософський та політико-правовий феномен

summary

У вступі обґрунтовано актуальність та необхідність розгляду обраної теми, розкрито мету та головні дослідницькі завдання, описано методологічні засади дослідження, визначено наукову новизну та можливості практичного застосування роботи.

Розділ I „Світоглядні передумови формування ідеї прав людини” присвячений вирішенню двох дослідницьких завдань: по-перше, з’ясуванню загального значення прав як засадничого регулятиву суспільного буття і ролі прав людини як способу легітимації самоврядної особистості, по-друге – аналізу процесу світоглядної емансипації людини з-під влади ієрархічного порядку життя і світорозуміння, властивого Середньовіччю, як вирішальній духовній передумові становлення ідеї невід’ємних людських прав.

Відповідно у першому підрозділі простежується радикальна зміна носія і джерела прав, що відбувається при переході від архаїчного (ієрархізованого) до громадянського суспільства. Виходячи з природи суспільства як організованої спільності життя людей, неможливо уявити соціального порядку, який би не визнавав за своїми членами певних можливостей діяти, володіти, реалізовувати свої інтереси. Ці соціальні можливості втілюються та акумулюються у правах члена суспільства, так само як право загалом акумулюється у системі законодавства, що регламентує всі відносини і дії. У переважній більшості політико-правових систем права належать людині (індивіду, особистості) не безпосередньо, а опосередкуються її місцем у соціальній структурі, тобто визначаються її соціальним статусом і роллю. Відтак носієм прав фактично є не особа, а соціальна спільнота, персоніфікована тим чи тим статусом.

Розгляд питання про чинники, що обумовлюють зміст і дію системи права, дозволяє стверджувати: її специфіка зумовлена соціальними особливостями суспільства, якому властива ця система. В свою чергу соціальний лад вписано у більш широку систему світоустрою, що робить його відображенням глибинних соціокультурних засад буття людей.

Серед інших політико-правових систем виокремлюється громадянське суспільство, в якому, по-перше, народ стає сувереном влади, по-друге, сутнісно змінюється джерело прав, яке відтепер закорінено не у соціальній системі, а у сутності (природі) людської особи, і відтак, по-третє, людський індивід стає наріжним каменем соціального устрою, який вибудовується у відповідності до висхідних прав людини і на основі консолідованої волі всієї спільноти учасників суспільства.

Історично громадянське суспільство виникає у вигляді античного полісу, який є першою з головних форм його існування. Визначальна риса громадянського суспільства античності – закритий/становий характер. Друга головна історична форма – модерне громадянське суспільство, яке представлене новітніми західними демократіями – має соціально відкритий характер. Світоглядно-культурною основою відкритого громадянського суспільства стало новоєвропейське обґрунтування людини як самоврядної особистості. Головні ознаки самоврядної особистості втілюються у принципах індивідуальності, свободної волі (свобода), рівності, невід’ємності її сутнісних (людських) прав.

Ідея прав людини – не абстрактний світоглядний чи правовий принцип. Свій сенс і регулятивно-внормовуюче значення вона отримує лише у системі похідних від неї і корелятивних їй політико-правових ідей, що складають сукупність взаємопов’язаних елементів правосвідомості. Це, передусім, ідеї природного закону, суспільного договору, верховенства і влади закону, народного суверенітету, примату суспільства над державою. Уявлення про людину як самоврядну особистість складає світоглядну основу комплексу цих політико-правових ідей. Відтак парадигма людини як самоврядної особистості є основою розуміння генезису ідеї прав людини.

У другому та третьому підрозділах простежено формування за доби Ренесансу і Реформації світоглядно-правознавчих передумов виникнення ідеї прав людини. Аналіз пізньосередньовічної думки у контексті з’ясування генезису ідеї прав людини дозволяє стверджувати: модерна політико-правова парадигма, основою і загальним титулом якої стали права людини, належить до новоєвропейської доби не як безпрецедентний витвір модерної свідомості і суспільної практики. Певні аналоги ідей природного права, суспільного договору, верховенства закону тощо існують й за часів Ренесансу або навіть Середньовіччя. Головна відмінність полягає у трьох основних вимірах: по-перше, за середньовічної доби ці правові ідеї вписані у сутнісно інший світоглядний і соціальний контекст, що надає їм принципово відмінного змісту, ніж у Новий час. По-друге, з зазначеними ідеями співіснують і мають великий вплив зовсім інші світоглядні і правові настанови. Модерна доба схарактеризовується не стільки тим, що у її межах певні правові ідеї виникли, скільки тим, що вони стали безумовно пануючими у вигляді єдиного цілісного нормативно-правового комплексу, средостінням котрого стали якраз права людини. Нарешті, третя відмінність полягає у радикальному перетворенні юридичної і загалом соціальної практики під впливом цих ідей у модерну добу.

Вирішальне значення для подальшого генезису ідеї прав людини відіграв ренесансний гуманізм і здійснене ним світоглядне обґрунтування свободи як засадничої якості людського існування. Загалом кажучи, треба було спочатку ствердити свободу як універсальний принцип людського буття, щоб надалі цей принцип – перенесений у сферу політико-правової думки – оформився у концепцію прав людини. Разом з тим ренесансна думка здійснила емансипацію людини з традиційного для середньовіччя ієрархізованого соціального ладу, що стало передумовою до формування у подальшому ідеї про рівність людських прав.

Наступним кроком генезису ідеї прав людини і формування необхідних для її політико-правового домінування передумов, стало релігійне звільнення особистості за доби Реформації у протестантизмі. Гуманізм звільнив людину з-під влади природних визначень, перетворив її з частки світу у самоврядне суще – істоту, котра самовизначається і не має принципової перепони цьому самовизначенню з боку будь-якої якості оточуючого світу. Але людина середньовіччя – це людина передусім оцерковлена, віддана під владу церковних встановлень. Культурний сенс Реформації полягає в тому, що людина була вивільнена з-під влади церковного авторитету. Божа воля, котра дотоді маніфестувала себе передусім через церковні приписи, тепер втілюється у голос совісті, котрий діє зсередини людської особи. Порівняльний аналіз змісту гуманістичної ідеї про велич та гідність людини з протестантською ідеєю нікчемності людини дозволяє зробити висновок не про їх протилежність, а про взаємодоповнювальність. Адже “велич” у першому випадку є величчю перед світом, що цілком вписується й у лютерівську позицію. Обстоювана в останній “нікчемність” людини є її “малість” перед Богом, а не перед світом.

Враховуючи, що за часів середньовіччя церква слугувала основою соціальної інтеграції та загалом європейської ідентичності, рух Реформації з властивим йому деоцерковленням особи став прологом (і необхідною передумовою) для власне соціальної емансипації людини, обґрунтованої вже за доби Просвітництва у вигляді, передусім, концепції невід’ємних людських прав.

У розділі II „Права людини як втілення духу просвітництва” здійснено розгляд становлення ідеї прав людини за доби європейського Просвітництва (від XVI до XIX ст.).

У першому підрозділі простежено формування прав людини у контексті ранньопросвітницької думки – від Г. Гроція до Т. Гоббса. Але цей процес можна адекватно зрозуміти лише з огляду на те, що історично першим носієм невід’ємних прав у новій історії Європи став не громадянин, а християнин. Реформація, таким чином, з одного боку встановила і легітимізувала перший зразок всезагальної соціальної рівності, підготувавши цим ґрунт для модерного громадянського суспільства; з другого – звільнила світську, цивільну владу і загалом політичну систему від підпорядкування церковним приписам і верховенства церкви.

Світоглядно-ідейним контекстом, в якому формувалися нові політико-правові ідеї, що у подальшому стали елементами концептуалізації ідеї прав людини, є на початку модерної доби твори, присвячені осмисленню меж королівського абсолютизму на засадах ідеї суверенітету народу. Ця ідея активно розвивається у працях так званих „монархомахів” XVI ст. і дістає закінченого виразу у творчості французького мислителя Ж. Бодена (1530-1596), хоча у останнього вона виступає способом правового обґрунтування королівського абсолютизму проти принципу феодального імунітету. Принцип суверенітету держави (і королівської влади, що її уособлювала) спростовував феодальні імунітети і створював єдине правове поле.

У своєму витоку модерна ідея прав людини тісно пов’язана зі становленням амілітарної, заснованої на праві, а не на примусі, соціальної організації суспільства. Це унаочнюється у вихідному для модерної ідеї прав людини творі Г. Гроція, згідно якому загальне джерело права полягає у прагненні кожного людського індивіда до мирного і розсудливого спілкування з подібними до себе. Відповідно права людини мають на меті передусім забезпечити таке становище особи, яке б гарантувало їй безпеку. Забезпечення безпеки, миру, життя – ось головне прагнення і покликання прав людини.

Макросоціальним покликанням ідеї прав людини на початку доби модерну (XVI–XVII ст.) стало обстоювання нового типу суспільства, в якому вищою соціальною цінністю є мир та безпека. Якщо Гроцій відстоює встановлення миру між народами, то його молодший сучасник Т. Гоббс опікувався тією ж самою проблемою встановлення і підтримання миру у межах самого суспільства. Аналіз творів Гоббса наочно демонструє, що саме у з’ясуванні умов забезпечення стабільності, безпеки, соціального миру полягає головна мета його соціальної філософії.

У другому підрозділі розглядається розвиток принципу правочинності особистості у період „високого Просвітництва” (від Локка до Руссо). У класиків модерної думки – від Гроція і Гоббса до Руссо і Канта – висхідним концептом, який дозволяє виокремити і мислити сам феномен невід’ємних прав людини є єдина, властива всім людям людська природа. Єдина людська природа маніфестує себе у вигляді природного закону (законів), які не є штучними встановленнями, а складають самоочевидності життя. Їх не можуть відкинути будь-які інші встановлення, оскільки онтологічною альтернативою природного закону як закону самозбереження і самозабезпечення життя є тільки знищення людини.

Гроцієвсько-гоббсівська вимога миру як фундаментальної засади існування суспільства і того онтологічного модусу, що відповідає потребі збереження людського життя складає першу стадію розвитку модерної ідеї прав людини у новоєвропейській думці. Обґрунтування вимоги миру як універсального – соціального і екзістенційного – імперативу будується на основі концепту єдиної людської природи, з визнання якої випливає перше і основне невід’ємне право людини – право на життя і його збереження.

Другу стадію розвитку модерної ідеї прав людини позначає локківська концепція формування політичного порядку і системи урядування у відповідності до вимог людської природи. Фактично Локк підводить світоглядний підсумок цілої епохи англійської історії, результатом якої стало створення нової соціальної системи – буржуазного громадянського суспільства. У виробленні власної позиції він опонує, з одного боку, роялістським прихильникам абсолютної і незаперечної влади короля, з іншого – демократичній доктрині урядування, представленій творами Д. Лільберна та інших левелерів.

На цій стадії, для якої Локк є лише найяскравішим представником, людська природа і невід’ємні від неї права перетворюються на основу (базис) конституювання політичної системи, державного устрою і позитивного законодавства. Сам закон має за критерій своєї дієвості відповідність засадничим людським правам. І якщо той чи той закон їх порушує, він не може бути визнаний за закон і втрачає свою зобов’язуючу силу. Не лише речі, майно, а загалом фундаментальні визначення людської природи, які не можуть бути відчужені від людини, позначаються Локком та іншими модерними мислителями поняттям „власність”.

Поруч з поняттям власності Локк розробляє також другий ключовий концепт модерної політико-правової думки – договірну теорію конституювання і легітимації держави. Саме завдяки спільній угоді, що робить їх членами політичного суспільства, люди виходять з природного стану. Політичне суспільство (або інакше громадянське урядування) з’являється як інституалізація природного закону і гарантія свободи людей, підтримання і забезпечення якої (у вимірі недопущення шкоди іншому) стає справою не окремої особи як такої, а суспільного інституту – держави.

Наступним кроком розвитку модерної ідеї прав людини стала вольтерівсько-руссоїстська програма критичної та соціально-перетворюючої дії, яка покликана привести у відповідність до проекту громадянського суспільства (як того соціального порядку, що побудований у відповідності до вимог людської природи і прав людини) наявний стан суспільних відносин. Головним завданням цього процесу є подолання соціальної нерівності у вигляді станової диференціації суспільства. Бо саме станова нерівність прав є соціальною перепоною здійснення вимог єдиної людської природи, відобразити які (вимоги) покликаний суспільний договір і заснований на ньому політико-правовий порядок.

У третьому підрозділі аналізуються соціальні перетворення кінця XVIII сторіччя і кантівська ідея самозаконності людини як їх світоглядний підсумок. Дві видатні соціальні події, що змінили обличчя новоєвропейської цивілізації – Війна за незалежність США (1775-1783) та Велика французька революція (1789-1794) – стали практичною реалізацією соціальних проектів, що виникли на ґрунті природно-правового розуміння людини.

Аналіз програмних документів, які висловили ідеологію утворення США (трактати Пейна, „Листи федералістів”, „Декларація незалежності” тощо) засвідчують, що їх зміст визначається домінуванням ідеї прав людини і загалом природно-правової парадигми. США стали успішним історичним експериментом створення держави від народу, волею народу і для народу.

Дещо іншою була ситуація Великої французької революції, перед якою постало завдання створити новий соціальний порядок шляхом радикального перетворення, злому старого порядку з властивими йому відносинами та інститутами. Практика Великої французької революції кінця XVIII ст. оприявнила, що руссоїстська версія суспільної угоди містить можливість відчуження прав від людської особи і перетворення колективного суб’єкта – нації – на їх носія. Хід революції висунув ідею екстраординарного політичного режиму, що не зв’язаний з тими цінностями і правовими нормами, в ім’я яких він створений і діє. Це засвідчує, зокрема, проведений порівняльний аналіз „Декларації прав людини і громадянина” 1791 р. з аналогічним якобінським документом 1793 р.

Велика французька революція, з одного боку, стала апофеозом модерної ідеї прав людини, що набула у Руссо вигляду політичної програми радикального перетворення станового суспільства з властивою йому соціальною нерівністю; революція кінця ХVІІІ століття повною мірою здійснила цю програму. З другого боку, у ході соціальної практики революційних перетворень виник інший, принципово відмінний від природно-правового, сценарій суспільного урядування, заснований на ідеї колективного суб’єкта (нації), якому належить вся повнота суверенітету. Цей сценарій передбачав екстраординарний (революційний) режим політичної і державної дії, яка не зв’язана жодними правовими вимогами і фактично спростовує засадничі поняття теорії природного права.

Теоретичний підсумок розвитку модерної ідеї прав людини у її класичному вигляді, разом з урахуванням досвіду Великої французької революції, містить вчення Канта. Це доводиться за допомогою трьох головних аргументів: 1. у Канта головні положення теорії природного права і суспільного договору виголошені як певні світоглядні очевидності, що можливо лише за умови повної смислової закінченості теоретичної концепції; 2. Кант враховує весь попередній досвід соціально-філософської рефлексії стосовно природи людини і представляє вчення про права людини у систематизованому вигляді, пов’язуючи феномен людських прав з усіма найважливішими елементами суспільного життя; 3. історичний період після Канта – ХІХ століття – доба не стільки теоретичних розвідок у царині прав людини, скільки позитивної реалізації цих прав у системі організації суспільства, що вочевидь засвідчує їх остаточне ідейне прийняття. Те, що для кантівських попередників було соціальною перспективою, для нього є історичною даністю. Саме ця обставина підкреслює роль кантівського вчення як завершеного, класичного виразу модерної ідеї прав людини.

Розділ III „Політико-правовий зміст прав людини та їх відкидання тоталітарною ідеєю” містить систематизацію змісту прав людини, аналіз їх світоглядних альтернатив у модерній думці та заперечень у соціальній практиці XX сторіччя, а також визначення їх ролі у консолідації сучасної світової спільноти в умовах глобалізації.

У першому підрозділі здійснено узагальнення змісту комплексу прав людини, обґрунтованих модерною думкою. У даному узагальнені виділяються три головні аспекти: а) безпосередній зміст прав людини, характерний для модерної думки; б) головні, взаємопов’язані політико-правові концепти, завдяки яким права людини стають визначальною основою соціальної практики;
в) внутрішні соціальні протиріччя модерного громадянського суспільства, яке стало результатом реалізації новоєвропейської ідеї прав людини. Щодо змісту невід’ємних прав, можна визначити наступні основні положення. По-перше, невід’ємні людські права – це права людської природи, яка однаковим чином властива всім людям, незалежно від їх етнічної, соціальної, гендерної тощо належності. Права людини (людської природи) як регулятивний чинник людських відносин виступають у вигляді природного права. По-друге, природне право означає здатність людини вчиняти так або інакше, покладаючись цілковито на власну волю. Ця воля є незаперечною настільки, наскільки виражає вимоги людської природи, відносно яких всі інші норми і регулятиви є вторинними і похідними. По-третє, визначенням самої людської природи є те, що людина існує у спільному житті (спілкуванні) з подібними до себе.

Четверте. Основу всіх людських прав складає право на життя, виявом якого є прагнення до самозбереження. П’яте. Комплекс невід’ємних людських прав, що його визначає новоєвропейська думка, має тенденцію до розширення у процесі історичної еволюції модерного громадянського суспільства. Базовими вже у перших політико-правових вченнях модерної доби виступають право на життя і безпеку, право власності, право на свободу, що виявляє себе у самочинності дій і відповідальності, серед яких центральною є укладання і виконання угод.

У другому підрозділі проаналізовані світоглядно-правові альтернативи концепції прав людини, що складають характерну відзнаку модерної доби. Ідея прав людини безумовно домінує у Новий час. Але паралельно у тому ж світоглядно-культурному контексті розгортаються дві лінії світоглядного опонування цій ідеї. Перша з них – юмівсько-бентамівський утилітаризм. Ця лінія втілює перехід від ранньоліберальних доктрин до класичного лібералізму. Тут відбувається заперечення не стільки концепції природних прав, скільки революційної практики їх реалізації. Загалом утилітаризм залишається у соціальних межах модерного громадянського суспільства, не дивлячись на відкидання низки його засадничих концептів. Друга лінія – власне відкидання прав людини як основи організації соціальності. Її втілюють тоталітарні (соціалістичні) утопії. Соціальний утопізм розробляє проект соціалістичного суспільства – тобто такого, де на перший план виступає чітка регламентація суспільного і особистого життя задля здійснення соціальної справедливості. Або вільна людина – або найкращий з світів, такою є контроверза соціальних пріоритетів природно-правової парадигми з одного боку, і соціального утопізму з іншого.

Основою відкидання ідеї прав людини соціальним утопізмом і його найсильнішими, крайніми версіями – марксизмом та іншими тоталітарними ідеологіями – є визнання носієм прав не окремої особи (кожної людини, незалежно від її якостей, соціального положення та інших ознак), а людської спільноти – тотальності. Причому йдеться не про конкретну спільноту, а про віртуальний всезагальний суб’єкт (пролетаріат/експлуатовані маси у комуністичній ідеології і народ /раса у фашистській ідеології).

Тоталітарні утопії були спростовані не теоретично, а історичним досвідом XX сторіччя, в якому громадянське суспільство підтвердило своє значення як провідної форми соціального розвитку людства. Це дістало свій вираз, зокрема, у всепланетному визнанні прав людини як головної політико-правової цінності сучасного людства (у період після II світової війни).

У третьому підрозділі розглянуто комплекс і структуру сучасних прав людини, як вони дістали визнання з середини XX сторіччя та зафіксовані у головних міжнародних актах з цього питання.

Простежуючи еволюцію соціально-правової ролі прав людини у державній та правовій практиці XX сторіччя, обґрунтовується твердження про те, що на сьогодні права людини стали акумуляцією міжнародно визнаних досягнень цивілізаційного розвитку. Права людини впродовж двох століть свого існування як визнаних фундаментальних цінностей суспільства не залишалися собітотожньою сутністю, а змінювали свій зміст. У XX сторіччі їх еволюція здійснювалася передусім під впливом двох історичних викликів. Першим стали соціал-демократичні перетворення буржуазного суспільства, другим – національно-визвольний рух. Відповіддю на ці виклики стала трансформація структури комплексу прав людини та поява нових категорій прав. Це, по-перше, соціальні права, по-друге, національні і культурні права.

Комплекс сучасних прав людини включає чотири основних компоненти: а) базові права людини („права людської природи”), б) громадянські права,
в) політичні права, г) соціальні, економічні, культурні права („права гідного життя”). Саме цей комплекс прав дістав всесвітнє визнання у міжнародних пактах з прав людини.

Аналіз міжнародних документів з прав людини дозволяє зробити висновок, що у сьогоднішньому світі права людини утворюють висхідну основу будь-якого цивілізованого законодавства і мають примат над конкретними національними законодавствами. В умовах глобалізації права людини можуть виступити основою вироблення нового всесвітнього політико-правового консенсусу і широкого конструктивного співробітництва всепланетного людства.