ЗАМОРСЬКА Любов Ігорівна ПРАВОВА НОРМАТИВНІСТЬ В УМОВАХ СТАНОВЛЕННЯ ТА РОЗВИТКУ УКРАЇНСЬКОГО ПРАВА: ЗАГАЛЬНОТЕОРЕТИЧНЕ ДОСЛІДЖЕННЯ

summary

У Вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, визначено її зв’язок з науковими планами та програмами, поставлено мету та визначено задачі дослідження, його об’єкт, предмет та методи, розкрито наукову новизну та практичне значення одержаних результатів, відзначено особистий внесок здобувача у їх одержанні, наведено дані про апробацію результатів роботи та їх опублікування.
Розділ 1 «Соціальна природа категорії «правова нормативність» складається з п’яти підрозділів, в яких розкрито зміст правової нормативності через соціальну природу цього явища.
Підрозділ 1.1. «Вплив природно-правового розвитку суспільства на формування соціального нормогенезу» визначає безпосередній результат впливу розвитку суспільства на становлення соціальної нормативності. Обґрунтовано, що нормативність завжди пов’язується з феноменом соціального регулювання, тобто нормативні регулятори як концепти соціального регулювання об’єднуються у нормативну систему, яка є хоча й найважливішою, але не єдиною в системі соціального регулювання. Таким чином, суспільство на будь-якому етапі свого розвитку не може обходитися без особливого соціального механізму, функції якого полягають у тому, що він регулює суспільні відносини, підтримує соціальну дисципліну, сприяючи таким чином цілеспрямованості функціонування і розвиткові суспільства в цілому та його окремих елементів, найважливішим з яких є особистість людини.
Доведено, що на формування нормогенезу впливають три типи механізму соціального регулювання: 1) самокерований механізм соціального регулювання поведінки у первісному суспільстві; 2) механізм, що виникає разом з утворенням класово-антогоністичного суспільства, коли соціальне життя суттєво ускладнюється; 3) соціальний механізм регулювання поведінки людей у суспільстві, який функціонує в рамках спільності якісних інтересів усіх його членів. Визначено, що нормативність суспільних відносин, які формуються в процесі соціальної взаємодії людей, їх соціального спілкування, – одна з важливих закономірностей розвитку суспільного буття, його універсальна властивість. Нормативність соціального буття людини – непорушна умова функціонування соціальної системи.
У підрозділі 1.2. «Взаємозв’язок соціальної норми та нормативності» проаналізовано основні наукові підходи до розуміння поняття соціальної норми взагалі, охарактеризовано її основні властивості. З’ясовано, що нормативність, яка походить від поняття «норма» і визначається через її сутність, в узагальненому вигляді розкрито у двох аспектах – нормальність і нормованість. Нормальність означає прийнятність певних соціальних відносин, а нормованість соціальної матерії означає її упорядкованість, встановлення моделей відносин, що класифікуються, рамок, масштабів, заходів поведінки. Нормативність є властивою всім соціально-правовим явищам. Суспільні відносини, суспільна свідомість, соціальні норми – усе це прояви соціальної нормативності.
Визначено, що зміст співвідношення норми і нормативності полягає у тому, що норма є квінтесенцією соціальної нормативності. Соціальні норми виражають нормативність у концентрованому вигляді, є найбільш певним, лаконічним її проявом. Підкреслено, що соціальні норми мають родові характеристики нормативності, яка обумовлює їх високі регулятивні можливості, проте тільки через поняття норми та її взаємозв’язок із цінністю можна лише впритул наблизитися до безпосереднього розкриття феномена нормативності. Тому, соціальна нормативність характеризується як невід’ємна властивість соціальної реальності.
Встановлено, що нормативність як соціальне явище об’єктивізується через систему соціальних норм, призначення і характеристики яких є похідними від соціальної нормативності в цілому. Іншими словами, вони (нормативність та соціальна норма) мають прояв як взаємозалежні, нерозривно діючі, взаємообумовлюючі явища соціальної дійсності.
Підрозділ 1.3. «Основні ознаки соціальної нормативності» містить загальну характеристику основних властивостей соціальної нормативності, серед яких: вона характеризується повторюваністю соціальних процесів, явищ, відносин, наслідком якої і водночас наступною ознакою, є типовість суспільних відносин, яка є найважливішою характеристикою нормативності; типовість зумовлює стабільність суспільних відносин; нормативність виражає спільність (чи загальність) суспільних відносин і явищ; нормативність є способом вираження, моделювання типових, загальних та обов’язкових суспільних відносин; вона є проявом природної та необхідної потреби суспільства у врегулюванні окремих соціальних зв’язків; імперативність нормативних приписів (норм); соціальна примусовість, яка означає обов’язкову негативну реакцію з боку суспільства, соціальної групи на поведінку, що відхиляється від моделі соціальних зв’язків, які видозмінюються.
З’ясовано, що основні властивості соціальної нормативності характеризують її як самостійне, реально існуюче явище у суспільстві, що покликане перш за все забезпечувати інтереси і потреби людей шляхом безпосереднього врегулювання відносин між ними. Зазначено, що на особливу увагу заслуговує нормативність у сфері права, оскільки вона найбільш об’єктивно відображає усі вищезазначені особливості соціальної нормативності через формальне вираження у правових приписах (нормах).
Підрозділ 1.4. «Право як вираження соціальної нормативності» досліджує поняття права у загальносоціальному змісті. Підкреслено, що досі залишається досить актуальним поділ права на природне і позитивне, який породив плюралізм науково-обгрунтованих підходів до цього явища та його природи. Проте, позитивістському (нормативістському) підходу надається більшої переваги. Це пов’язано з тим, що передусім, нормативістський підхід до права є обов’язковим не лише як сутнісний елемент права, який розкриває його регулятивний характер, але і як засіб його демістифікації. Адже ні теорія природнього права, ні його філософське обґрунтування, що орієнтуються на неї, у сучасному розумінні самі по собі не існували й існувати не можуть, їх призначення полягає лише в тому, щоб втілитися безпосередньо у позитивному праві.
Обґрунтовано, що право характеризується як нормативна система регулювання суспільних відносин. Адже, місце права в системі соціонормативного регулювання визначається через поняття соціальної норми, зі змісту якої випливає суть нормативної структури, в якій знаходиться саме право, оскільки вона є однією з найважливіших властивостей соціального регулювання, яка включає в себе ряд визначених елементів, основне місце серед яких належить праву як соціально-нормативному явищу. Тому, право як соціальне нормативне утворення є не просто засобом регулювання, але ще й специфічним способом закріплення визначених для регулювання суспільних відносин.
У підрозділі 1.5. «Системний підхід до розуміння правової нормативності» визначено, що особливе місце серед плюралізму величезної кількості методологічних підходів у теперішній час належить саме системному, оскільки простежується неабияка увага більшості вчених-правознавців до поняття «система», яке є основним у методології юриспруденції, тому що інтегрує в собі усі її сутнісні сторони, принципи та головні ознаки.
Особливу увагу приділено сутності цього методу в юридичній науці, яка полягає в тому, що досліджуване явище розглядається як певна система, яка є частиною системи більш широкого порядку, виконує в ній певні функції і пов’язана з нею різними зв’язками. Наголошено, що цей метод є універсальним інструментом пізнавальної діяльності, незамінним у дослідженні складних динамічних цілісностей.
Системний підхід до права у цілому і до правової нормативності, зокрема, характеризується внутрішньою єдністю всіх діючих у державі правових норм, яка надає їм властивостей неповторної індивідуальності, що може бути названа національною системою права. Таким чином, системний підхід до розуміння права як нормативного утворення базується на поєднанні загальних і казуальних (індивідуальних) підходів до розуміння правової нормативності як на рівні права, так і на рівні правової системи в цілому.
Розділ 2 «Правова нормативність як специфічна властивість права» складається з чотирьох підрозділів, в яких зазначено, що право як складне явище характеризується власними рисами, серед яких однією з найважливіших є правова нормативність.
У підрозділі 2.1. «Основні властивості сучасного права» досліджено поняття категорії «право», яке було і в теперішній час залишається актуальним та дискусійним залежно від напрямів наукових досліджень. У сучасній загальнотеоретичній юридичній науці сформувалося таке визначення права, під яким розуміють систему загальнообов’язкових, формально-визначених, встановлених і охоронюваних державою норм (правил поведінки), що виражає міру свободи, рівності і справедливості, досягнуту певним суспільством у процесі його розвитку, і служить для регулювання та впорядкування суспільних відносин між людьми залежно від їх потреб та інтересів, а також забезпечуються всіма заходами легального впливу аж до державного примусу.
Доведено, що право наділено власними рисами, які відрізняють його від типових соціальних явищ і процесів у суспільстві, а також надають можливість визначити напрям динамічного розвитку його як нормативного утворення без прямого втручання держави у цей процес. При цьому виокремлено ряд основних властивостей права: по-перше, визнання за правом мінливого змісту, іншими словами, слід спиратися не на статику, а на динаміку права при збереженні його нормативності; по-друге, поєднання у праві об’єктивності, що виражає його нормативний характер, та активності суб’єкта; по-третє, поєднання у праві протилежних елементів (належного і сущого, матеріального та ідеального, загального та особливого тощо), що забезпечує діалоговий характер права; по-четверте, ситуативність права, яка при вирішенні різних правових питань дозволяє вийти на необхідний рівень його ціннісно-нормативного прояву.
Визначено, що розуміння сутності права є необхідним для розкриття його змісту як інституційного утворення. Завдяки своїй інституційності право володіє низкою важливих ознак – правовою нормативністю, формальною визначеністю, високою забезпеченістю тощо, які розкривають його місію істотної соціальної сили суспільства, носіями значної соціальної енергії. Саме інституційність дозволяє праву бути стійким утворенням.
У підрозділі 2.2. «Особливості правової нормативності» встановлено, що, правова нормативність є різновидом соціальної нормативності і в цьому значенні має якісні відмінності. З’ясовано, що визначення сутності правової нормативності дає можливість визначити сферу дії права з огляду на його роль та соціальне призначення. Суть останнього полягає в тому, що право перш за все має бути соціальним регулятором за допомогою норм, внаслідок чого воно трансформується на нормативний регулятор.
Констатовано, що нормативна основа права складається з трьох елементів – дозволів, велінь і заборон, таким чином нормативний характер права – це найважливіша ознака, яка дозволяє відрізнити право від правосвідомості, суб’єктивного права та правовідносин.
Встановлено, що специфічною особливістю правової нормативності як особливої ознаки права є її цінність, яка свідчить передусім про її соціальну орієнтованість.
Аргументовано, що правова нормативність: по-перше є визначальною властивістю права, яка є способом об’єктивації, тобто формою вираження правових цінностей, яку зорієнтовано на виникнення «належної» моделі поведінки у соціальних суб’єктів; по-друге – це функція правової системи, яка полягає в упорядкуванні її структурних елементів, зокрема суспільних відносин; по-третє, вона характеризується поєднанням загальнообов’язковості та загальнозначущості права для необмеженого кола суб’єктів.
У підрозділі 2.3. «Зв’язок формальної визначеності та правової нормативності» аргументовано, що, будучи нормативним утворенням, право ззовні має прояв у вигляді правових приписів, що наділяє його також особливістю формальної визначеності, яка означає перш за все чіткість, однозначність та стислість формальних правових приписів, яких виражено в законах, указах, постановах та інших нормативно-правових актах.
Підкреслено, що формальна визначеність права та правова нормативність є взаємообумовленими властивостями права як цілісної упорядкованої системи, оскільки нормативність визначається такою особливістю, яка визначає право як сукупність правових норм, а формальна визначеність дає можливість зовнішньо закріпити їх зміст у нормативно-правових актах. На теперішній час така ознака, як формальна визначеність норми права, відіграє одну із провідних ролей у дотриманні особою правил поведінки, оскільки є письмово закріпленою в офіційних документах, має особливий правовий характер, покладає на суб’єкта правовідносин не тільки права, але й обов’язки, та у разі її порушення наступає різного роду юридична відповідальність, що стимулює громадян суспільства добросовісно виконувати свої обов’язки і не зловживати своїми правами, закріпленими у змісті правових норм.
У підрозділі 2.4. «Системність та правова нормативність» наголошено, що у той же час право розглядається як унікальна соціально-нормативна система, яка, власне, визначає його форму і зміст, іншими словами, воно є цілісним утворенням, що складається з безлічі чітко упорядкованих та узгоджених нормативних приписів. Саме вони пов’язані між собою ієрархічно і об’єднані у певні структурні підрозділи. Увагу акцентовано на тому, що правова нормативність і системність є самодостатніми особливими властивостями права, які визначають його зміст, взаємозалежать одна від одної, проте не ототожнюються.
Констатовано, що системність права є його невід’ємною властивістю, а також специфічною закономірною рисою не тільки самого права, але й правової нормативності, оскільки, визначаючи право у нормативному змісті, необхідно впорядкувати наявні у ньому правові приписи, що дасть можливість їх правильно застосовувати для врегулювання різного роду суспільних відносин.
Розділ 3 «Правова нормативність як категорія юриспруденції» складається з чотирьох підрозділів, в яких розкрито зміст правової нормативності з початку формування цього явища у суспільстві та його власні риси і вплив на соціальне регулювання.
У підрозділі 3.1. «Роль позитивізму в утвердженні правової нормативності» досліджено вплив позитивізму на формування правової нормативності, засновником якого небезпідставно вважають Д. Остіна. Найбільшого поширення юридичний позитивізм набув у Німеччині (К. Бергбом, П. Лабанд, Е. Кант) та Франції (А. Есмен). Прибічники цього напряму не визнавали теорій природного права і стверджували, що існує тільки позитивне право, матеріалізоване у прийнятих державою правових нормах.
Установлено, що на початку XX ст. позитивізм набуває якісно нового змісту, тобто утворюється нормативізм як науковий напрям, що сформувався на основі «чистої теорії права» Г. Кельзена, та обґрунтованої ним же ідеї про основну норму. Слід зазначити, що специфічним у нормативізмі є те, що він звертає увагу на такі особливості права, як нормативність, формальна визначеність, які сприяють удосконаленню права як системи та його формалізації. Підкреслено, що нормативізм значною мірою посприяв розвиткові провідного в юриспруденції логічного методу дослідження права, наголошуючи на необхідності поглибленого вивчення форм права, їх ієрархічної субординації. Нормативізм випливав із примату права над державою, а його розвиток в юриспруденції послужив еволюційному розвиткові та утвердженню правової нормативності як специфічної і основної ознаки права.
У підрозділі 3.2. «Ґенеза правової нормативності в радянському праворозумінні» містить історіографічний огляд розвитку наукових поглядів на становлення правової нормативності у ранній період козацтва (XV – XVIII ст.ст.) та в радянській правовій науці. Встановлено, що правова нормативність як основа формування права виокремлювалась іще в період існування козацького права і як сукупність норм звичаєвого права стала першоосновою впорядкування суспільних відносин між козацтвом. Вона дала також значний, потужний поштовх до подальшого розвитку й удосконалення права як нормативної системи.
Наголошено також, що науковці у сфері права радянських часів намагалися відобразити систему радянського права як складне, самоорганізуюче утворення, яке розвивається, змінюється та удосконалюється за своїми особливими законами. Але ця ідея за радянських часів була приреченою, оскільки суперечила принципові історичного матеріалізму, згідно з яким право та його система належали до надбудови, тобто були суб’єктивним чинником суспільного розвитку. Перевантажена ідеологічними ознаками норма права того часу трактувалася як веління держави, покликане виражати волю господарюючого класу, внаслідок чого вона набула декларативного характеру, тобто радянські правознавці того часу були обмежені не просто позитивістським, а класовим праворозумінням, їм заважала заідеологізованість науки в цілому. Їх дослідження були завідомо приречені на певну обмеженість, оскільки не виходили – та в тих умовах і не могли вийти – за межі класової теорії.
Нормативність у дослідженнях багатьох авторів того часу розглядалася як функціональна властивість права, похідна від юридичних норм, як «вираженість права у нормах загального характеру». Саме через таке трактування нормативності виникала необхідність у критиці нормативного розуміння права. Якщо додати сюди, що правові норми, незважаючи на всі вказівки на їх об’єктивну зумовленість, продовжували тлумачитися як встановлення держави, то стає зрозумілим перманентне прагнення розширити нормативне поняття права, збагатити його соціальними характеристиками.
Аналізуючи розвиток радянської теорії права, слід зазначити, що радянські вчені досягли досить значних результатів у розробці цілого ряду проблем, які стосуються вивчення питань праворозуміння, соціальної нормативності, соціальної зумовленості права. І тільки обмеженість теоретичних досліджень класовим підходом не дозволила довести їх до логічного кінця, що стало можливим у сучасний період. Отже, ідеологічна концепція нормативності пов’язана з абсолютизацією деяких суб’єктивних моментів нормогенезу, для якої характерним є державно-вольове трактування правових аспектів соціальної дійсності.
Підрозділ 3.3. «Поняття правової нормативності як соціально-правового явища та її властивості» досліджує поняття правової нормативності як соціального явища. Сутність нормативності як соціально-правового явища в теперішній час може бути розкритою через категорію належності, яка є специфічним феноменом соціального буття, що існує у нормативній формі як правило поведінки, адресоване суб’єктові.
Встановлено, що правовій нормативності притаманні власні ознаки, які дозволяють охарактеризувати її правову природу, до яких можна віднести: визначається як найособливіша і найнеобхідніша ознака права як соціального явища; має загальнообов’язковий характер, оскільки норми, які виражають її зміст, поширюють свою дію на всіх суб’єктів права і, відповідно, є обов’язковими до виконання у разі їх використання чи застосування; обґрунтовується як рівний масштаб правил поведінки, який застосовується правом до всіх суб’єктів для врегулювання й упорядкування відносин між ними; виражає соціальне призначення права у суспільстві, тобто крізь призму його функціонування та аксіологічне призначення регулювати поведінку суб’єктів-учасників суспільних відносин; відображається (закріплюється ззовні) у формі юридичних норм, без яких не існує у формі особливої властивості права як соціально-необхідного явища; характеризується постійністю і повторюваністю як особливими ознаками; визначається як соціально необхідне (значуще) явище у суспільстві, без якого існування права є неможливим; дає можливість виразити типові для конкретного суспільства протиріччя та способи їх вирішення через посередництво правових норм; своєю цінністю визначає її соціальну орієнтацію у суспільстві; процесуальність як ознака прояву правової нормативності; комунікативність правової нормативності, яка характеризує її як соціальне явище.
У підрозділі 3.4. «Правова нормативність і соціальне регулювання» проаналізовано правову нормативність, яка пов’язується з феноменом соціального регулювання, а відтак і правового. Встановлено, що регулювання є способом підтримки рівноваги в об’єкті, засобом самопідтримки системи. У найзагальнішому вигляді соціальне регулювання можна визначити як іманентне суспільству, що визначає соціальний порядок. Тому рівень правової нормативності зумовлено, передусім, повнотою врегулювання в юридичних нормах суспільних відносин, які потребують правової регламентації.
Доведено, що в основі регулювання соціальних процесів за допомогою спеціальних правил стоїть їх нормативність, оскільки переважна більшість суспільних відносин упорядковується саме за допомогою соціально-нормативного регулювання. Розгляд нормативного регулювання у соціальному житті дав змогу з’ясувати, що нормативність має прояв переважно як сукупність особливих правил, стандартів, еталонів поведінки учасників суспільних відносин. Зазначено, що регулятивний вплив права на суспільні відносини полягає у тому, що воно у своїх нормах конструює модель обов’язкової або дозволеної поведінки різних суб’єктів суспільних відносин. Доведено, що особливість соціонормативного регулювання має прояв у нормативності суспільних процесів і явищ та в окремих формах його відображення, особливе місце серед яких посідають соціальні правила поведінки – норми. Тому нормативне регулювання можна визначити як особливу форму соціальної діяльності, спрямовану на створення, реалізацію і забезпечення різноманітних загальних норм поведінки людей, з метою упорядкування їх відносин і досягнення стабільності у суспільстві.
Розділ 4 «Інституціоналізація правової нормативності» складається з п’яти підрозділів, в яких розкрито прояв правової нормативності через категорії «система права», «галузь права», «інститут права» та «норма права», а також визначено нормологію права як новий науковий напрям на основі змісту правової нормативності.
У підрозділі 4.1. «Система права та правова нормативність» увагу акцентовано на тому, що право в цілому не є простою сукупністю правових явищ, його розуміння не зводиться до простих форм його буття, а становить певну внутрішньо пов’язану й закономірно обумовлену їх систему, яка формується об’єктивно, незалежно від волі будь-яких осіб, внаслідок природних та історичних закономірностей розвитку суспільства. Вона охоплює правові норми, об’єднуючи їх у правові інститути та галузі права, що утворюють ієрархічну структуру. Встановлено, що поняття системи визначається не тільки як склад взаємодіючих та взаємопов’язаних елементів, але і як структура, тобто як спосіб упорядкованості елементів між собою та системою в цілому.
Охарактеризовано основні функції системи права у співвідношенні з правовою нормативністю, до яких належать: функція правової цілісності; інформаційна функція; регулятивна функція; статична функція; динамічна функція. Визначено, що системі права належать такі принципи: цілісності; примату цілого над складовими частинами; ієрархічності; структурної упорядкованості; самоорганізації.
Доведено, що системі права належать такі основні ознаки, як: об’єктивна зумовленість; органічна цілісність, єдність і взаємозв’язок правових норм, а не їх випадковий набір; структурна різноманітність; поєднання динаміки і стабільності; інтегративний характер правових норм, що утворюють систему права.
У підрозділі 4.2. «Галузь права як вираження правової нормативності» охарактеризовано галузь права, яка традиційно інтерпретується як найбільш велика, відособлена сукупність юридичних норм, які регулюють якісно однорідні групи суспільних відносин, що має власний предмет і метод правового регулювання. Констатовано, що кожна галузь права являє собою уособлену сукупність правових норм, яка вирізняється єдністю внутрішньої структури та органічним зв’язком її елементів і при цьому безпосередньо виражає правову нормативність.
Доведено, що серед властивостей, які характеризують галузь сучасного права і відображають стан його нормативного розвитку, можна виокремити загальні, індивідуальні, субстанціональні, предметні, юридичні і структурні. До загальних можна віднести: а) нормативність; б) зв’язок з державою; в) загальнообов’язковість; г) формальну визначеність. Під субстанціональними слід вважати такі властивості, які належать галузі права як елементу підсистеми. Групу ж індивідуальних особливостей галузі права утворюють ті, що виникають із суто галузевих принципів, функцій, методів, джерел, внутрішньої структури галузі, її місця в системі або підсистемі права та її конкретно-історичного значення, понятійного апарату, міри наукової дослідженості проблем тієї або іншої галузі. Обґрунтовано, що особливою ознакою галузі права як нормативного утворення є її системний характер.
Підрозділ 4.3. «Інститут права як вираження правової нормативності» визначено, що норми права створюють галузь права не безпосередньо, а через інститути, які, будучи проявом правової нормативності, відрізняються від галузі права передусім за обсягом правового регулювання, вони регулюють не всю сукупність якісно однорідних суспільних відносин, а лише їх окремі сторони. Увагу акцентовано на основних рисах інститутів права, через які має вираження правова нормативність: комплексність, певна сукупність правових норм; логічна замкненість, нормативна відокремленість сукупності норм за сферою регулювання суспільних відносин; автономне (самостійне) функціонування; регулятивний характер; взаємозв’язок і взаємодія між нормами права, які входять до різних правових інститутів, що надають його (інституту) змісту нормативного характеру; наявність юридичних засобів впливу на певну частину відносин у суспільстві; внутрішня організованість; предметний характер; повнота правовідносин, що врегульовуються; відповідність галузевому сутнісному змістові, тобто такому, який складається з норм відповідної галузі права.
У підрозділі 4.4. «Норма права і правова нормативність» обґрунтовано, що категорія «правової нормативності» нерозривно пов’язана з категорією «правова норма», оскільки остання є вираженням правової нормативності. Доведено, що при цьому правові норми є особливим видом соціальних правил поведінки загального характеру, установлених, визнаних або санкціонованих компетентним органом держави або в іншому, передбаченому ним порядку, які мають загальнообов’язкову силу, що регулюють суспільні відносини в інтересах громадян і суспільства, мають вираження публічно у формально-визначених приписах, як правило, у письмовій формі та передбачають можливість застосування державно-примусових заходів, включаючи відповідальність перед державою у разі порушення цих норм з метою їх підтримки та неухильного виконання.
У підрозділі 4.5. «Становлення нормології права» доведено необхідність виокремлення нового фундаментального наукового напряму, присвяченого власне проблематиці правової норми, шляхом формування вчення про неї – нормології права. Право як явище соціальної дійсності є немислимим без норми, адже без неї не існує права як такого та унеможливлено його пізнання. Запропоновано визначити нормологію права як науковий напрям, що досліджує таке коло питань: нормативне вираження права у суспільстві; нормативна безпосередня дія права у суспільстві; теоретико-гносеологічний зміст категорії «правова норма» як підґрунтя функціонування та розвитку правової нормології; загальний аналіз підходів до критеріїв класифікації правових норм; вираження правової нормативності у сучасному суспільстві.
Розділ 5 «Взаємодія правової нормативності та цінності права» складається з п’яти підрозділів, в яких розкрито зміст ціннісно-нормативного вираження права.
У підрозділі 5.1. «Цінність права та її прояви» охарактеризовано, що право є цінністю, тому що може внаслідок своїх змістовних і формальних властивостей задовольнити потреби членів суспільства, тобто бути інструментом реалізації і погодження їх інтересів тощо. Особливу увагу акцентовано на тому, що цінність права є похідною від більш загальних людських цінностей, оскільки вона закріплює й охороняє численні цінності суспільного життя – свободу, справедливість, життя, здоров’я, гідність, матеріальний добробут тощо. Ці цінності не тільки становлять зміст і сутність права, але й служать його метою, цілями певних правових норм і правових інститутів. Досліджено, що основними проявами цінності права є соціальні, особистісні та інструментальні цінності. Через особистісну і соціальну цінність має вираження власна цінність права, формуються правові цінності. Цінності у праві, тобто цінності, створювані та забезпечувані правом, правові цінності (права людини, демократія, свобода, рівність, поділ влади, місцеве самоврядування тощо) входять до арсеналу загальнолюдських цінностей, що виробляються поколіннями людей протягом історії.
У підрозділі 5.2. «Громадянське суспільство у забезпеченні єдності цінності та правової нормативності» встановлено, що в теперішній час повага до права як ціннісно-нормативна орієнтація набула статусу значної наукової проблеми у контексті першочергових завдань, які стоять перед громадянським суспільством і правовою державою. Доведено, що право у громадянському суспільстві постає як аксіологічна основа його еволюційного розвитку, а також як необхідність, утворена внаслідок нормативного змісту та еволюційного розвитку самого суспільства. Зазначено, що визнання особою права як нормативної цінності досить потужно впливає на регулювання суспільних відносин, у свою чергу, критерії оцінки права є ідеями істинності та справедливості права як нормативного явища.
Підрозділ 5.3. «Право як ціннісно-нормативна система» містить аналіз норми як вираження цінностей. Можна стверджувати, що норми в суспільстві є вираженням панівної системи цінностей у ньому. У такому разі ці норми сприймаються в суспільстві більшістю. Аргументовано, що право як ціннісно-нормативне явище наділено техніко-юридичним змістом суто логічного характеру, яке, на відміну від інших соціальних явищ і процесів, покликане вносити у суспільне життя, у поведінку людей чітку визначеність, а також визначати на основі системного аналізу тієї чи іншої життєвої ситуації юридично обов’язкові примусові наслідки.
У підрозділі 5.4. «Оціночні поняття як конструкції правової нормативності» визначено, що ціннісно-нормативний аналіз права є дещо «неповним», без змістовного аналізу нормативної природи оціночних понять у праві, які існують у ньому для об’єктивізації та загальновизначеності права як соціально-значущого, необхідного явища. Саме вони мають прояв у праві у таких аспектах цього феномена, до яких слід віднести: а) гносеологічний; б) логічний; в) аксіологічний; г) соціометричний; ґ) прагматичний; поєднання яких утворює найбільш суттєві риси і властивості оціночних понять у нормативному вимірі права.
Акцентовано увагу на тому, що використання оціночних понять є необхідним для охоплення всіх випадків і ситуацій, коли неможливо перелічити всі прояви того чи іншого явища і врегулювати його на нормативному рівні.
У підрозділі 5.5. «Цінність українського права: стан та шляхи розвитку» встановлено, що в теперішній час в Україні відбувається переосмислення цінностей і здійснюється орієнтація праворозуміння на функціонування та виконання загальнолюдських принципів і стандартів, відбуваються поступова переоцінка багатьох правових цінностей, їх нове переосмислення, що є важливими для всього світового співтовариства. Все це вимагає відповідного розуміння певних категорій права, зокрема самого права та його сучасних ціннісно-нормативних вимірів. Аргументовано, що право, яке сприймається як цінність за своєю природою і призначенням, з’являється в українському суспільстві скоріше високоефективним засобом підтримки співіснування і порядку, забезпечення захисту від свавілля та інших несправедливостей, а також результативним інструментом соціального контролю.
Розділ 6 «Галузева специфіка правової нормативності в Україні» складається з чотирьох підрозділів, в яких розкрито зміст вираження правової нормативності в умовах становлення та розвитку основних галузей українського права.
У підрозділі 6.1. «Сутність правової нормативності у конституційному праві України» визначено, що нормативним проявом сучасного українського конституціоналізму є Основний Закон України – Конституція. Підкреслено, що конституційне право України є фундаментальною галуззю сучасного права, яку наділено нормативним характером, оскільки складається з конституційно-правових норм, що приймаються в особливому порядку і спрямовані на врегулювання та впорядкування конституційно-правових відносин між суб’єктами права, а також воно є одним з найважливіших засобів забезпечення повновладдя народу України у політичній, економічній і соціально-культурній сферах його життєдіяльності. Проаналізовано і зроблено висновок, що конституційно-правова нормативність має прояв перш за все через правові норми, які об’єднуються в інститути конституційного права.
У підрозділі 6.2. «Прояв правової нормативності в цивільному праві України» проаналізовано вираження правової нормативності в основній галузі приватного права – у цивільному праві. Аргументовано, що цивільне право характеризується наявністю встановленої нормативної формально-юридичної рівності учасників цивільно-правових відносин, тобто її зміст полягає у тому, що в конкретних правовідносинах кожен з учасників отримує «свій» комплекс прав і обов’язків, які є необхідними для виконання певної ролі в них, а також нормативно закріплено пріоритетність інтересів приватних осіб, які є учасниками цивільно-правових відносин. Акцентовано увагу на використанні нормативно-договірної форми регулювання цивільно-правових відносин за власним розсудом їх учасників, і нормативно закріплено ініціативність сторін при встановленні цивільно-правових відносин, що дозволяє чітко стверджувати про нормативний зміст сучасного цивільного права України.
Підрозділ 6.3. «Особливості правової нормативності у кримінальному праві України» зазначено, що однією з основних галузей сучасного публічного права в Україні є кримінальне право, якого на теперішній час уже сформовано як галузь українського права і повною мірою наділено властивостями системності та нормативності, які розкриваються через єдність кримінально-правових норм, що характеризуються певною ієрархічністю та внутрішньою організованістю, а також у своїй сукупності становлять зміст інститутів кримінального права, яких логічно поділено на Загальну та Особливу частини. Доведено, що нормативний зміст галузі кримінального права визначається через поняття кримінально-правової норми, які, на відміну від інших галузевих правових приписів, є загальнообов’язковими правилами поведінки не для суб’єктів кримінального правопорушення, а державного органу, що дає правову оцінку діям злочинця і притягує його до відповідальності за вчинене ним протиправне, винне і карне діяння (бездіяльність) у відповідному, встановленому законом, порядку. Встановлено, що у теперішній час кримінальне право є достатньо динамічним у нормативному розумінні, певною мірою нестабільним правовим інструментом регулювання відносин у суспільстві, яке є галуззю публічного права і посідає особливе місце в системі права України. Воно охороняє ті цінності, які є визначальними для інших галузей права, встановлюючи, які діяння є злочинами і яка міра кримінальної відповідальності має застосовуватися до осіб, які скоїли ці злочини. Тому нормативне закріплення усіх основних засад сучасного кримінального права є необхідною умовою захисту й охорони прав, свобод та інтересів людини і громадянина.
У підрозділі 6.4. «Правова нормативність в інших галузях права України» проаналізовано ознаки, властиві правовій нормативності в адміністративному та трудовому праві України. Доведено, що нормативність адміністративного права, наділяючись динамічним характером, імперативною сутністю та державно-владним змістом, відрізняється від прояву в інших галузях права перш за все тим, що норми адміністративного права мають власні юридичні засоби примусу (адміністративна та дисциплінарна відповідальність), а також має прояв через цілі та правові приписи (норми), які є ідентичними за змістом та яких спрямовано на забезпечення організації й упорядкування та функціонування як усієї системи виконавчої влади, так і окремих її елементів, їх раціональної взаємодії. Визначено, що вони встановлюються не законодавчими органами, а суб’єктами системи виконавчої влади у процесі державно-управлінської діяльності. За допомогою цього забезпечується врегульованість суспільних відносин, що входять до предмета регулювання інших галузей права.
Доведено, що не менш актуальною є проблема виявлення нормативного змісту трудового права як галузі приватного права, що розкривається через його внутрішню структуру, що складається із чітко відокремлених складових елементів (загальна, основна і спеціальна підсистеми). Крім того, нормативний прояв трудового права обґрунтовується наявністю правових норм, що логічно об’єднуються в інститути трудового права, яких спрямовано на регулювання відносно однорідних суспільно-трудових відносин.