ЗАОХОЧЕННЯ У ПРАВІ: ЗАГАЛЬНОТЕОРЕТИЧНЕ ДОСЛІДЖЕННЯ Автореферат

У Вступі обґрунтовано актуальність теми; зазначено зв’язок роботи з науковими планами, темами; визначено мету, завдання, об’єкт, предмет і методологію дослідження; розкрито наукову новизну та практичне значення одержаних результатів; наведено дані про їхню апробацію.

Розділ 1 «Теоретико-методологічні засади дослідження» складається з двох підрозділів.

У підрозділі 1.1 «Історія становлення інституту заохочення у праві (огляд літератури за темою дослідження)» на підставі проведеного історико-теоретичного екскурсу встановлено, що на всіх стадіях своєї еволюції правові заохочення були своєрідним маркером розвиненості соціуму. Система цих заохочень у конкретно-історичний період розвитку держави демонструє своєрідну реакцію суспільства на актуальні проблеми його існування, оскільки інститут заохочення у праві є одним з юридичних засобів досягнення поставлених державою цілей.

Визначено, що обсяг правового заохочення, як і масштаб юридичного примусу, зумовлений сутністю держави і права. Традиційним для досить тривалого періоду було заохочення поведінки, вигідної переважно для держави і лише в окремих випадках – для людини. Зі зміною влади, як правило, змінювалася і система правових заохочень, яка часто ставала засобом реалізації політики цієї влади та її «служницею».

Констатовано, що нині, як і на ранніх етапах свого розвитку, заохочення у праві в багатьох державах є лише допоміжним засобом правового регулювання.

У підрозділі 1.2 «Методологія дослідження» визначено методологію теоретико-правового дослідження, зокрема її триступеневу структуру (дослідницькі підходи, методи та прийоми).

Дослідження заохочення у праві з позиції потребового підходу дозволило розкрити зумовленість об’єкта дослідження різними групами потреб й інтересів, а також продемонструвати здатність правового заохочення ці потреби й інтереси задовольняти.

У дисертації сприйнято «інструментальне» розуміння права як системи встановлених (санкціонованих) державою юридичних норм, що виступають засобом регулювання суспільних відносин (позитивне право). Використання інструментального підходу дозволило обґрунтувати місце та роль правового заохочення у правовому регулюванні загалом і як юридичного засобу реалізації інтересів суб’єктів права зокрема.

Відповідно до вказаних підходів вибрано методи (філософські, загальнонаукові, спеціальний, окремі) та прийоми дослідження. З-поміж останніх: індукція (наприклад, для формулювання узагальнених висновків про заохочення у праві, беручи за основу знання властивих йому ознак); дедукція (під час дослідження особливостей заохочення у праві як засобу правового стимулювання); класифікація (для групування за різними критеріями правових заохочень); аналіз (під час розгляду історії становлення інституту заохочення у праві); теоретичний синтез (у дослідженні юридичного складу заслуги як підстави для застосування заохочення); екстраполяція (для поширення висновків щодо правових стимулів на інститут заохочення у праві); абстрагування (для вичленування в досліджуваних об’єктів різноманітних ознак, властивостей, якостей та їх мовної фіксації, зокрема під час визначення, обмеження, узагальнення та поділу понять); опис (зокрема особливих ознак заохочень у праві); характеристика (наприклад, різних видів правових заохочень); порівняння (у процесі дослідження особливостей заохочень в окремих сферах правового регулювання); роз’яснення (для з’ясування суті окремих досліджуваних явищ); доведення (скажімо, щоб виявити загальнотеоретичні властивості заохочення у праві); спростування (для критики поглядів деяких науковців).

Розділ 2 «Загальна характеристика заохочення у праві» складається з трьох підрозділів.

У підрозділі 2.1 «Поняття й ознаки заохочення як правового засобу» обґрунтовано застосування в дисертації понять «заохочення у праві» та «правове заохочення» як синонімів. Сформульовано дефініцію правового заохочення в широкому та вузькому розуміннях. Виокремлено й охарактеризовано первинні і вторинні (секундарні) ознаки цього поняття.

Розмежовано поняття суб’єкта правового заохочення та заохочуваного суб’єкта права. Суб’єктом правового заохочення є наділений компетенцією щодо встановлення та (або) застосування заходів заохочення орган публічної адміністрації, посадова особа або інший уповноважений на це суб’єкт права. А заохочуваним суб’єктом права є фізична особа, яка отримує матеріальні та (або) нематеріальні блага за здійснення заслуженого вчинку (заслуги).

Встановлено, зокрема, простий і складний суб’єктний склад відносин щодо застосування заходів правового заохочення. Простий суб’єктний склад передбачає безпосередню взаємодію суб’єкта правового заохочення та заохочуваного суб’єкта права щодо застосування заходів заохочення. Складний суб’єктний склад зумовлений ускладненою процедурою застосування правового заохочення, коли застосування тих чи інших видів заохочення пов’язане з поданнями, представленнями, клопотаннями тощо суб’єктів нижчих ланок перед вищим за ієрархією суб’єктом заохочення.

Розмежовано поняття «правове заохочення» з поняттями правового стимулу, правової пільги та правової винагороди, а також проаналізовано наукові підходи до розуміння заохочення у праві як позитивної санкції.

У підрозділі 2.2 «Класифікація заохочень як правових засобів» для розкриття юридичної природи правових заохочень здійснено їх видову класифікацію, враховуючи яку в законодавстві можна закріплювати ті з них, які найбільш ефективні для регулювання конкретної сфери суспільних відносин, а також встановлювати окремі режими відповідних правових заохочень для їх різних видів. Зокрема за предметом правового регулювання заохочення у праві поділяють на: конституційні, адміністративні, трудові. За змістом: фінансово-економічні, моральні, організаційні. Залежно від статусу суб’єктів заохочень: державні та недержавні. За особливостями суб’єкта правового заохочення: індивідуальні та колективні. За територією впливу: загальнодержавні, регіональні, муніципальні та локальні правові заохочення. Залежно від форми зв’язку із заохочуваним благом заохочення поділяються на такі, що надають додаткові блага та ті, які звільняють від обтяжень. З огляду на характер правових заохочень їх поділяють на: матеріальні та процесуальні.

У підрозділі 2.3 «Функції заохочення як правового засобу» розкрито соціальну цінність правового заохочення через напрями його впливу на суспільні відносини. Запропоновано виділяти первинні і похідні (вторинні) функції заохочення у праві. Встановлено, що і первинні, і похідні (вторинні) функції правового заохочення спрямовані на створення умов для розвитку ініціативи, творчості заохочуваних суб’єктів права, а також для відвернення їх неправомірної поведінки та забезпечення дієвості юридичних норм.

Розділ 3 «Особливості застосування заохочень як правових засобів» містить чотири підрозділи.

У підрозділі 3.1 «Принципи та підстави застосування правових заохочень» запропоновано визначення поняття принципів застосування правового заохочення і схарактеризовано кожен із цих принципів.

Досліджено поняття й ознаки заслуги, яку розуміють як добросовісний правомірний учинок, пов’язаний з «перевиконанням» суб’єктом права його обов’язків або з досягненням ним загальновизнаного корисного результату. Встановлено юридичний склад заслуги як підстави для застосування правового заохочення (суб’єктивні й об’єктивні ознаки), до яких, відповідно, належать: суб’єкт і суб’єктивна сторона заслуженого вчинку, а також його об’єкт і об’єктивна сторона).

У підрозділі 3.2 «Державні нагороди як вища форма заохочень у вітчизняному праві» визначено, зокрема, чинники, що зумовлюють особливе значення державних нагород у системі правових заохочень.

З’ясовано деякі проблеми, характерні для системи державних нагород України. Встановлено, що ця система перенасичена нагородами, а також оціночними формулюваннями підстав для нагородження.

У підрозділі 3.3 «Умови ефективності заохочення як правового засобу» встановлено, що ефективність правових заохочень залежить не тільки від якості їх правотворчого оформлення, а й від особливостей діяльності самого суб'єкта заохочення, оскільки вплив на поведінку суб’єктів права через правове заохочення може здійснюватися і на нормативному, і на правозастосовному рівні.

З-поміж умов ефективності правового заохочення виділено і схарактеризовано ті, які мають бути забезпечені на правотворчому рівні, і ті, яких потрібно дотримуватися на рівні правозастосування.

У підрозділі 3.4 «Деякі проблеми вітчизняної практики застосування заохочення як правового засобу» виокремлено і схарактеризовано деякі напрями оптимізації застосування правових заохочень у вітчизняному праві.

З метою систематизації й усунення недоліків чинного вітчизняного законодавства у сфері застосування правового заохочення запропоновано провести тематичну інкорпорацію та здійснити відповідні кодифікації. Підготовано зміни до ст. 268–269 проекту Трудового кодексу України.