Зархіна С.Е. Мова права як предмет філософсько-логічного аналізу (історичний аспект)

summary

У вступі обгрунтовується актуальність теми, дається загальна характеристика її розробленості, визначаються мета, завдання, об’єкт і предмет дослідження, характеризуються його новизна, практичне значення, апробація і структура.

У розділі 1. “Огляд літератури по темі і характеристика методології дослідження” у підрозділі 1.1. “Огляд літератури, присвяченої мові права” аналізуються роботи вітчизняних і зарубіжних авторів, що стосуються теми дослідження. Показано відсутність єдності підходів до тлумачення мови права; відзначається, що як у вітчизняній, так і в зарубіжній літературі існує невизначеність щодо встановлення початку теоретичної рефлексії над мовою права. Робиться висновок про необхідність проведення систематичного історичного аналізу основних філософських підходів до мови права та обгрунтовуються обмеження хронологічних рамок даного дослідження періодом між кінцем XVIII століття і сучасністю.

У підрозділі 1.2. “Проблема визначення мови права й особливості методології дослідження” розглядаються основні підходи до визначення мови права і пропонується її визначення як розробленої на основі національної (природної) мови системи знакових засобів, що призначена для фіксації, збереження і передачі юридично значущих результатів інтелектуальної діяльності.

Розділ 2. “Проблеми мови в німецькій філософії права xviii–xix століття та їхнє сприйняття у дореволюційній Росії” починається з підрозділу 2.1. “Проблеми мови в класичній філософії Канта, Шеллинга і Гегеля”. Показано, що в німецькій класичній філософії питання мови пов’язуються з вирішенням масштабних теоретичних і політико-правових завдань. Кант указує на необхідність формування професійної мови філософії, що була б здатною виразити універсальний зміст теоретичних міркувань і висновків. Шеллінг і Гегель пов’язують феномен мови зі становленням нації та національної самосвідомості. Гегель уперше в німецькій класиці вводить міркування про мову в контекст філософії права. Згідно з Гегелем мова поряд з культурою та релігією є найважливішою передумовою абсолютної моральності як підстави природного права. Для становлення правової семіотики принципово важливими є його положення про зв’язок між змістом і формою висловлювання, розрізнення чужого і власного сенсів мови, про мову як духовну субстанцію та інструмент здійснення державної влади, як про засіб вираження правового закону і теоретичної правової культури, про діалектику приватного і публічного інтересів у конституційно-правовому інституті свободи слова.

У підрозділі 2.2. “В. фон Гумбольдт і історична школа права” зазначено, що все ж таки в німецькій класичній філософії питання мови розглядалися лише фрагментарно. Починаючи з В. фон Гумбольдта ці питання стають центральними, а в історичній школі права починають досліджуватися в зв’язку з актуальними завданнями теоретичного правознавства. Філософська позиція Гумбольдта є суперечливою: з одного боку, він відмовляє професійним мовам у праві на визнання, а з другого – правильно вказує на різні способи усвідомлення того самого предмета залежно від застосовуваної мови. З філософсько-лінгвістичного підходу Гумбольдта випливає орієнтація не на мову права, а на більш високий і абстрактний рівень аналогії між іманентним і спонтанним характером формування мови і формування права, що стала основною для історичної школи права.

Ф. К. фон Савіньї поставив питання про мову права у зв’язку з національною правосвідомістю, рівню розвитку якого повинна відповідати ця мова. Г. Гуго висунув тезу про те, що тільки історико-лінгвістичні факти допомагають зрозуміти походження і розвиток правових понять, а питання про походження права не може бути правильно вирішене без урахування історичної послідовності виникнення тих або інших слів. Запропонована Г.Ф. Пухтою тріада форм і джерел права видається продуктивною для розрізнення трьох форм мови права: мови правового народного звичаю, мови законодавства і мови юридичної науки.

У підрозділі 2.3. “Погляди критиків історичної школи на мову права” показано, що історична школа права стала об’єктом критики з боку П.І.А. фон Фейєрбаха через її непослідовність у прагненні вивести загальні принципи нового загальнімецького законодавства з давніх правових систем, викладених “чужими термінами і чужою мовою”. Внаслідок ігнорування національної мови права відбувається відрив юридичної теорії і законодавства від практики. Р. фон Ієринг критикував історичну школу за некоректність аналогії розвитку права і розвитку мови. У сфері права провідна роль належить свідомому висуванню мети і боротьбі за неї, тоді як мова розвивається стихійно.

У підрозділі 2.4. “Джерела феноменологічного напрямку в семантичних дослідженнях права: Ф. фон Брентано” встановлено, що положення про мету в праві стало відправним пунктом для розробки феноменологічного напрямку в семантичних дослідженнях права. Ф. фон Брентано вперше висловлює семантичні міркування про концепт “природне право” і психологічні феномени, що стоять за ним. Він показує непереконливість розуміння природного права і як “даного від природи”, “природженого”, і як чогось принципово відмінного від позитивного права. Семантичний аналіз інших конструктів – “універсальні права”, “природна санкція”, “мета у праві” і “засоби” для її досягнення тощо — також приводить до висновку про необхідність їхнього уточнення. Правові конструкти, на відміну від понять інших наук, є переважно інтенціональними: вони не мають предметних аналогів у фізичній реальності, проте не просто присутні як фізично сприймані предмети, й активно впливають на цю реальність.

Підрозділ 2.5. “Сприйняття німецької традиції дослідження мови права в дореволюційній Росії: В.Д. Катков” присвячена розгляду теоретичної спадщини першого у світі дослідника, що поставив завдання систематичного вивчення мови права, — харківського цивіліста і теоретика права В.Д. Каткова. Будучи послідовником О.А. Потебні, Катков наполягає на тезі про нерозривну єдність мови права і правового мислення. Юриспруденція в аспекті використання і філософської оцінки її мови являє собою арену безперервної дискусії між номіналізмом і реалізмом у тлумаченні правових понять. У розв’я­занні дискусійних питань вирішальна роль повинна належати народній традиції використання правових понять і тієї словесної форми, що закріплена за цими поняттями в народній свідомості. Показано також, що Катков першим висунув положення про роль цілісної фрази і контексту в тлумаченні окремих правових понять, яке стало послідовно розроблятися лише у середині ХХ століття.

У розділі 3. “Становлення сучасної логіко-філософської семіотики” розглянуто логічні підстави сучасних філософських підходів до мови права. У підрозділі 3.1. “Формування сучасної семіотики Ч.С. Пірсом” показано, що Пірс, прагнучи створити точну логіку, запропонував розуміти її як загальну теорію знаків — семіотику. Один з напрямків практичного використання семіотики він бачив у методах створення точних наукових термінів і розробці критеріїв їхнього аналізу та оцінки (критерії прийнятності, простоти, зручності, сучасності і т.ін.). Особливістю семіотичного підходу Пірса є постійна вказівка на “чистий” логічний зв’язок предмета опису із суб’єктом. Цей зв’язок описується через систему логічних відносин між об’єктом, знаком та інтерпретантом, що розглядаються Пірсом на цивільних (акт дарування) або кримінальних (акт вбивства) прикладах. Семіо­тичний аналіз юридично значущих ситуацій вимагає застосування знаків різних типів – унарні відносини позначаються індексами, бінарні – іконами, тернарні – символами. Перехід до символічної мови опису дає змогу зробити логічний аналіз типових відносин, що становлять інтерес для юристів, більш точним і прозорим, ніж це можливо при використанні природної розмовної мови.

У підрозділі 3.2. “Джерела сучасного логічного аналізу смислу і значення понять у Г. Фреге” розглянуто семіотичні ідеї німецького математика і логіка Г. Фреге. Йому належить заслуга деміфологізації логіки і встановлення її об’єктивного значення для загальнонаукової методології. Заслугою Фреге є також уточнення понять сенсу і значення знака, що й до нього змішували, та й після нього часто змішують. Значенням знака є сам предмет позначення (денотат), його сенсом – та змістовна характеристика, якою ми наділяємо цей предмет. Фреге запропонував аналізувати судження не в термінах суб’єкта і предиката, а в термінах логічних функцій. Він показав хибність змішування критеріїв істинності і осмисленості висловлювань — сенс є у всіх видах речень, але далеко не всі вони можуть характеризуватися в термінах істинно/хибно (спонукальні речення, що містять накази, речення, що містять побажання або прохання, вигуки, питальні речення). Інша важлива для логіко-семіотичного аналізу мови тема – вираження і сенс заперечення. Згідно з Фреге заперечення неправильно розуміти як твердження про відсутність істини або про відсутність сенсу в деякому реченні. Введення оператора заперечення в речення (або видалення цього оператора) істотно впливає на форму і зміст висловлювання “Обвинувачений на момент вчинення вбивства був (чи не був) у Берліні”.

У підрозділі 3.3. “Логічний атомізм і теорія дескрипцій Б. Рассела” відзначено, що Б. Рассел запропонував філософські принципи логіцизму і логічного атомізму, які відіграли величезну роль у становленні наукової методології першої половини ХХ століття. Згідно з Расселом структура природних мов може бути зведена до “базової структури” формальної мови логіки. Основною перешкодою для такого зведення є розпливчастість (vagueness) природних мов. Позбутися її допоможе тільки математична логіка як інструмент для прояснення речень будь-якої природної мови. Для виявлення “базової структури” речень природної мови Рассел запропонував проводити розрізнення між “атомарними” і “молекулярними” висловлюваннями. В атомарному висловлюванні частинами є окремі слова. Молекулярне висловлювання утворюється з двох і більше атомарних висловлювань за допомогою логічних сполучників “і”, “або”, “якщо..., то...” тощо. Отже, з’являється можливість розкласти будь-яке молекулярне висловлювання на набір атомарних висловлень і логічних зв’язок. Значення молекулярного висловлювання видається можливим прояснити, аналітично розкладаючи його на складові атомарні висловлювання. Завдання логічної мови, таким чином, полягає в правильному описі (дескрипції) того, що відбувається у світі. Запропонована Расселом теорія описів виходить з того, що внаслідок неправильного використання мови філософи часто вводять в оману ймовірними міркуваннями про те, що насправді не існує і ніколи не існувало.

У підрозділі 3.4. “Вплив Л. Вітгенштейна на сучасну філософію мови” аналізується “Логіко-філософський трактат” (ЛФТ) Л. Вітгенштейна, де викладені ключові ідеї філософії мови, згодом розвинуті в логічному позитивізмі та сучасній аналітичній філософії. Мовні речення є описами, “картинами” фактів, що утворюють світ. Висловлювання логіки і математики нічого конкретного не говорять про світ – вони тільки організують позитивне знання. Про світ щось говорять лише речення природознавства, які піддаються експериментальній верифікації. На відміну від речень логіки, математики і природознавства речення метафізики, етики і, як можна зрозуміти Витгенштейна, речення права — це позбавлені фактичного сенсу псевдо-речення. Вони не відображають реального світу, а тільки створюють псевдо-образи світу й одночасно псевдо-проблеми. Оскільки “мова переодягає думки”, щоб уникнути можливих лінгвістичних пасток, варто застосовувати дуже точну мову, в якій не буде полісемічних знаків і буде використано точний логічний синтаксис. Якщо ж таке рафінування думки не вдасться здійснити, то слід узагалі відмовитися від спроб щось говорити про той або інший стан речей, оскільки такі твердження не матимуть сенсу.

Підрозділ 3.5. “Логічний позитивізм” присвячено розгляду поглядів М.Шліка, О. Нейрата, Р. Карнапа на природу мови науки. Ідейним обґрунтуванням логічного позитивізму стали ключові положення ЛФТ. Застосування логічного аналізу полягає в тому, щоб відокремити емпірично верифіковані і тому осмислені речення від неверифікованих і тому безглуздих метафізичних тверджень і тим самим позбутися в будь-якій науці від “симуляції теоретичного змісту там, де його взагалі немає”. Кожне висловлювання, що має сенс, повинно бути або аналітичним, або синтетичним, але не тим і іншим одночасно. Всі аналітичні висловлювання належать формальній логіці, оскільки вони істинні внаслідок своєї формальної структури, а всі синтетичні висловлювання вимагають дослідної перевірки. Аналітичні висловлювання перевіряються вивченням значень слів, що до них входять, і логічного виведення предиката із суб’єкта. Синтетичні висловлювання є результатом об’єднання двох логічно незв’язаних, але фактично зв’язаних речей. Оскільки істинність аналітичних висловлювань залежить не від існування або неіснування згаданих у них предметів, а залежить винятково від їхньої логічної форми, вони вважаються тривіальними, тоді як істинні синтетичні висловлювання завжди інформативні тому, що в них робляться деякі твердження про світ. Принцип верифікації полягає у встановленні того, що висловлювання, яке перевіряється, або є аналітичним, або синтетичним, або безглуздим. Відносячи до метафізики і “вчення про норми”, Р. Карнап стверджував , що “мнимі речення цієї галузі є цілком безглуздими”. Це вже був прямий виклик юристам-теоретикам, котрий незабаром був ними прийнятий.

Розділ 4. “Сучасна філософія мови права” починається з підрозділу 4.1. “Тлумачення мови в юридичному позитивізмі”. Показано, що всупереч усталеній думці погляди Г. Кельзена розвивалися не як продовження, а як подолання логічного позитивізму в дусі феноменології Ф. фон Брентано та Е. Гуссерля. Підставою для цього твердження є методологічні акценти, зроблені Кельзеном на “чистоті” його підходу до права і встановленні його сенсу, споріднені загальнофілософському феноменологічному підходу. Кельзен фактично користується методом феноменологічної редукції в послідовному очищенні автентичних сенсів, які надаються ключовим правовим поняттям (право, норма, причинний зв’язок), що, на його думку, дає змогу встановити специфіку правової норми в порівнянні з будь-якими нормами взагалі і етичними нормами зокрема. Змішування етики і права засновано на нерозрізненні між нормовстановлюючим актом і встановленою нормою як сенсом цього акта. Об’єктивне правове значення деякого акта не можна сприйняти безпосередньо, на відміну від сприйняття фізичних властивостей предмета. Його можна встановити тільки через його суб’єктивний сенс, що вимагає правильного вербального оформлення для юридично прийнятної фіксації акта.

Кельзен звертається до філософсько-семантичного аналізу слова “повинен” (sollen) і показує, що в юриспруденції це слово вживається в більш широкому, ніж звичайно, нормативному сенсі акта, інтенціонально спрямованого на поведінку людей. “Повинен” включає тут також “може” і “має право”. Згідно з Кельзеном норма як специфічний сенс акта, інтенціонально спрямованого на регулювання поведінки інших, відрізняється від акта волі, сенс якої вона становить. Семантичний аналіз знімає проблему — з того, що щось є, не може випливати, що щось повинно бути, так само як з того, що щось повинно бути, не може випливати, що щось є.

Для подальшого розвитку семіотики права принципове значення має таке положення Кельзена. Якщо позначити специфічне існування норми як її “дійсність”, то тим самим буде виражений особливий характер її існування — на відміну від буття природних фактів. Цей модус дійсності істотно визначає всі сторони суспільного буття, починаючи з його матеріально-економічної і закінчуючи релігійною складових.

У підрозділі 4.2. “Логіко-лінгвістичний компонент аналітичної юриспруденції Х.Л.А. Харта” показано вплив логіко-лінгвістичних ідей про “правила мовних ігор” пізнього Вітгенштейна, його британських послідовників Дж. Л. Остіна і П.Ф.Строусона на аналітичну юриспруденцію Х.Л.А. Харта. З погляду Харта аналітичний підхід до значень уживаних в юриспруденції термінів покликаний подолати “заплутаність теорії права” і допомогти відповісти на фундаментальне запитання “що таке право?”.Те, що це питання все ще залишається невирішеним для самих юристів, є наслідком складності самого питання, яке при його логіко-семантичному аналізі розпадається на три проблеми, що зумовлюють можливе визначення права: “Чим відріз­няється право від наказів, під­кріплених погрозами, і що їх поєднує? У чому розходження і що спільного між юридичним і моральним зобов’язаннями? Що таке правила і якою мірою право є результатом застосування правил?”.

Ключем до вирішення цих проблем є виявлення їхнього сенсу через проведення логіко-семантичного аналізу понять наказу, добровільної чи недобровільної поведінки, санкції, морального зобов’язання, справедливості, розуміння юридичного правила. Внаслідок відкритості мовної текстури права суддя може вибирати між альтернативними значеннями, які можна надати словам того чи іншого закону, особливо словам конституцій. Отже, усі три проблеми, що виникають при відповіді на питання про “природу” права, у кінцевому результаті впираються в проблему з’ясування точного значення слів, застосовуваних у формулюваннях відповідей на це запитання.

У підрозділі 4.3. “Погляди Л. Фуллера на мову права” показано, що опонент юридичних позитивістів і представник оновленої традиції природного права Л. Фуллер переводить питання про сутність права у функціональну площину, вказуючи на принципову відмінність ролі мови в англо-американській і континентально-європейській системах права. Внаслідок більшої свободи у формулюваннях і прийнятті рішень порівняно з їхніми континентальними колегами, зобов’язаними використовувати тільки лексикон і мовні конструкції писаного закону, юристи англо-американської традиції мають і більшу свободу мовного оформлення своїх рішень і вироків. Разом з тим не континентальна, а англо-американська система права висуває більш жорсткі вимоги до словесного оформлення судових рішень і текстів законів, оскільки лінгвістично недопрацьовані закони з розпливчастими формулюваннями можуть бути оголошені неконституційними. Практика тлумачення прецедентів, широко поширена в судах загального права, показує неадекватність поширення принципів позитивізму на сферу права. Раціональність права має природні межі, і вони значною мірою обумовлені недосконалістю реальної мови, яка ніколи не досягне чіткості й однозначності ідеальної мови логічних позитивістів.

Підрозділ 4.4. “Право як лінгвістична конструкція в тлумаченні К. Олівекрони” присвячено аналізу концепції шведського історика і філософа права К. Олівекрони, котрий розвинув ідеї Вітгенштейна і запропонував розуміння права як особливої лінгвістичної реальності. На його думку, для сучасної правової теорії проблема полягає в пошуках семантичної референції конструктів, що, подібно грошам, не мають фізичних аналогів. Приклад із грошовою одиницею багато чого прояснює в природі права, яке за своєю суттю також є лінгвістичною грою, подібною до ігор грошового обігу. Машина права діє точно в той самий спосіб, яким діє машина економіки. Для філософії мови права тим самим відкривається перспектива теоретико-ігрового аналізу, що вже давно й успішно застосовується у військовій справі, економічному моделюванні, стратегічному плануванні та інших важливих галузях соціальної практики. У дисертації робиться висновок про те, що розуміння права як лінгвістичної реальності вимагає також подальшої теоретичної розробки в руслі онтології права.

У підрозділі 4.5. “Сучасні підходи до взаємодії філософії мови і філософії права” проаналізовано теоретичні позиції Х. Перельмана, Ю. Хабермаса, Дж.Л. Остіна і Дж. Серля. Відзначено, що для сучасних підходів до взаємодії філософії мови і філософії права характерною є критика традиційного юридичного раціоналізму в його обох конкуруючих версіях — і як юридичного позитивізму, і як юснатуралізму. Пропозиції виходу за рамки цих версій було сформульовано в теорії комунікативної дії Ю. Хабермаса та концепції “нової риторики” Х. Перельмана. Останній показав, що ідеали універсальних прав людини і юридичної легітимації влади вимагають вільного обговорення моральних і політичних альтернатив автономними індиві­дами. Формалістична концепція, у свій час виправдана Монтеск’є та Бентамом необхідністю боротьби проти абсолютистського режиму з його змішуванням влади і залежністю суддів від монархічної виконавчої влади, в сучасному демократичному суспільстві видається архаїчною і повинна бути змінена динамічною практикою поширення аргументації та інтерпретації в суді.

Хабермас бачить справжній базис для “емансипаційної” комунікативної дії в розвитку “публічного простору” висловлювання. Теорія комунікативної дії наголошує на прогресі, що має місце тільки в сучасності, — потенційно універсальний публічний простір, визнання кожного індивіда потенційним “джерелом” аргументів, необхідність публічного виправдовування морально-політичних заяв владних інстанцій, презумпція невинності та ін.

Соціально-філософські і теоретико-правові новації Перельмана і Хабермаса вплинули ще на один важливий теоретичний напрямок — аналітичну філософію мови або лінгвістичну філософію (Л. Вітгенштейн, Дж. Остін, Г. Райл, Дж. Сьорль та ін.), експансія якої поширилася і на філософію права. Зокрема, Сьорль розробив логіко-прагматичну методологію аналізу мовленнєвих актів, ключовими положеннями якої є такі.

Аналіз людської поведінки пов’язаний із установленням залежності між формою комунікативного акта і діями тих, на кого цей акт спрямований. Мовленнєвий вплив змушує учасників спілкування здійснювати деякі дії або утримуватися від них. Результат залежить від того, який рівень — прямого або непрямого значення і сенсу — в переданому повідомленні виявляється найважливішим у конкретній ситуації. Пряме значення і прямий сенс являють собою відповідно безпосередню вказівку на сферу людського інтересу і вказівку на мету дій, пов’язану з цією сферою. Тоді непрямий рівень є формою подання інформації, що імпліцитно присутня у тексті.

У структурі мовленнєвого акту виділяють такі компоненти: “локуція” — відтворення деякого звукового ряду; “іллокуція” — вираження спонукального мотиву, що викликає проголошення саме даних слів і фраз; “перлокуція” — чекання відповідної реакції, що задається локутивною формою. Відповідно до цього розподіляються і рівні значення і сенси кожної зі складових.

Перлокутивний акт, що виражає чекання конкретних реакцій з боку адресатів, прямо вказує на характер очікуваної відповіді, побічно ж він накладає заборону на поведінку, що не відповідає здійсненому мовному акту. Відповідно його прямим значенням буде вказівка на певні зміни дійсності, породжені очікуваними реакціями адресатів, а непрямим — оцінка відповідності передбачуваних змін вихідному наміру автора переданого повідомлення.

В реальній практиці всі зазначені рівні і компоненти вступають між собою в складні взаємини, утворюючи безліч “синтетичних” форм мовленнєвих актів: вердиктиви, експозитиви, екзерситиви, комісиви і бехабітиви (за класифікацією Остіна), або репрезентативи, директиви, комісиви, експресиви і декларації (за класифікацією Сьорля). Методи логічної прагматики дають можливість виявляти прихований зміст наявної інформації і подавати його в явній формі.