ЗАСОБИ ВИРАЖЕННЯ ВНУТРІШНЬОГО МОВЛЕННЯ В ХУДОЖНЬОМУ ТЕКСТІ

summary

У вступі обґрунтовується актуальність теми дисертації, формулюється мета і завдання, описуються методи дослідження, висвітлюється наукова новизна, теоретичне і практичне значення роботи.

Перший розділ “Внутрішнє мовлення у структурі мовленнєвого акту” присвячений лінгвістичному вивченню внутрішнього мовлення як багатоаспектного явища, яке досліджується у психології, фізіології, мовознавстві, психолінгвістиці.

У психологічному аспекті ВМ – певний етап (невербальний або вербальний) перетворення думки у слово під час породження та сприйняття мовлення, який складається з мовних елементів й спирається на індивідуальний код (мовні елементи та образи, враження, які виникли в результаті індивідуального життєвого досвіду, в індивідуально різних співвідношеннях) (В.Еггер, Дж.Бале, С.Штриккер, К.Гольдштейн, У.Джеймс, Х.Джексон, Р.Куссмаль, Дж.Міллер, Н.Хомський, Ч.Осгуд, В.Інгве та ін.). Таке розуміння ВМ накреслило проблематику вивчення названого явища в аспекті лінгвістики.

У лінгвістиці класично розглядається ВМ 2-х типів: 1) беззвучне вимовляння (органи мовлення рухаються, однак звук відсутній) (Ф.Ф.Фортунатов, І.О.Бодуен де Куртене, Ф.де Соссюр, Ф.Боас, Е.Сепір, Р.Якобсон та ін.) і 2) зредуковане, максимально скорочене фрагментарне мовлення (мовлення майже без слів) (О.О.Потебня, Ф.С.Бацевич та ін.). Проте лінгвісти ще не знайшли чіткого й об’єктивного визначення ВМ.

Найбільш широко ВМ дослідила Московська психолінгвістична школа (МПЛШ), методологічною основою якої є ідеї Л.С.Виготського, О.М.Леонтьєва, а також погляди попередників МПЛШ – О.Р.Лурії, М.І.Жинкіна. Зокрема, в 60-ті рр. XX ст. О.Р.Лурія, М.І.Жинкін, Б.Г.Ананьєв висунули гіпотезу (або положення) про спеціальний код ВМ, у якому велику роль відіграють зорові уявлення й різні так звані схеми.

Пізніше Л.С. Виготський уперше сформулював думку про те, що ВМ входить у процес породження вислову й виділив його основні характеристики: 1) згорнутість ВМ, його несловесний характер, 2) предикативний характер ВМ, 3) семантичну специфіку компонентів ВМ, яка пов’язана з ситуативною й контекстуальною обумовленістю.

У сучасному українському мовознавстві в аспекті теорії тексту М.П.Муравицька досліджувала семантику слова, Д.І.Терехова вивчає особливості сприйняття лексичної семантики слів у психолінгвістичному аспекті, С.І.Терехова займається проблемами локусу (відтворення простору та часу в мовленнєвій діяльності), а З.О.Пахолок – проблемами гендерного аналізу сприйняття дійсності.

Таким чином, ВМ можна визначити: 1) у психологічному аспекті як понятійну категорію, яка має зовнішньоситуативний і прагматичний зміст; 2) у фізіологічному аспекті як мовленнєву категорію, яка впливає на сприйняття та породження мовленнєвого акту; 3) у лінгвістичному аспекті як конотативну категорію, яка враховує локутивні та перлокутивні ефекти мовця (автора).

ВМ має своєрідне художнє зображення. Г.Г.Ярмоленко дослідила типи та функції ВМ у сучасній англомовній прозі (1982). До типів ВМ вона відносить вкраплення, внутрішній монолог та потік свідомості й виділяє ВМ як окремий тип викладу поряд з авторською розповіддю, невласне прямим мовленням та діалогом. Форми та засоби зображення ВМ у художньому тексті дослідили І.В.Страхов (який з’ясував функції ВМ у творах Л.М.Толстого, А.П.Чехова) (1969) та Ф.Б.Баєв (1958). Л.А.Соколова проаналізувала ВМ як явище невласне прямого мовлення (1968). Однак до сьогодні зображене в художньому тексті ВМ не аналізувалося як комплексна категорія.

Особливі параметри ВМ передбачають урахування двох принципів: комунікативного та когнітивного. В авторському контексті ВМ виконує загальні (комунікативну, пізнавальну, впливово-вольову) та спеціальні функції (характерологічну, конотативну, функцію діалогізації), вираження яких залежить від підтипів ВМ.

Отже, ВМ є категорією, яка характеризується фізіологічними, психологічними, лінгвістичними та літературознавчими параметрами.

У другому розділі “Типи внутрішнього мовлення в тексті” виділяються та аналізуються три типи зображення ВМ у тексті: 1) у формі прямого мовлення героя, 2) у формі авторської розповіді, 3) ВМ, у якому показано мовлення героя з коментарем автора. Ця класифікація включає принцип взаємодії автора й героя.

У першому підрозділі другого розділу “Внутрішнє мовлення у формі прямого мовлення героя” розглядається перший тип ВМ та його підтипи – внутрішній діалог і внутрішній монолог.

Перший тип ВМ характеризується тим, що автор відсутній як розповідач, на перше місце висувається герой. Сюди відноситься так зване класичне невласне пряме мовлення (далі НПМ): Председатель отвечал, что это вздор, и потом вдруг побледнел сам, задав себе вопрос: а что если души, купленные Чичиковым, в самом деле мертвые? а он допустил совершить на них крепость, да еще сам сыграл роль поверенного Плюшкина, и дойдет это до сведения генерал-губернатора, что тогда? (Н.В.Гоголь) (виділено жирним та підкреслено мною. – О.С.).

У першому пункті першого підрозділу характеризується внутрішній монолог, який безпосередньо не зв’язаний у смисловому аспекті з описом основних подій сюжету; має нерівномірний розподіл довжини речень (з одного боку, скорочення довжини речень у зв’язку із ситуативністю, з іншого – їх зріст, викликаний необхідністю показати неперервну течію думки та накопичення асоціацій); на структурному рівні переважають складні речення; змальовуються динамічні напружені структури (поширене використання речень, ускладнених напівпредикативними структурами з метою передачі граматичної аморфності ВМ); збільшення еліптичних конструкцій пов’язано з настановою на відображення предикативного характеру ВМ; засобами міжфразового зв’язку є сурядні сполучники; повтори – зовнішнього зв’язку.

У другому пункті першого підрозділу з’ясовано характеристики внутрішнього діалогу: зазначений підтип виражає комунікативну направленість, а також роздуми про зміст спілкування, яке тільки-но відбулося; внутрішньому діалогу властива часткова зверненість до удаваного співбесідника й одночасно форма вислову для себе; у смисловому відношенні цей підтип безпосередньо не зв’язаний з описом основних подій сюжету; за структурою членуються на плани вираження героя та внутрішнього світу героя; на рівні синтаксису прості й складні речення об’єднуються зв’язком субординації; діалоги ускладнюються за рахунок розширення речення підрядними частинами; характерний логічний послідовний зв’язок синтаксичних одиниць; у ролі підмета вживаються займенники 2-ої і 3-ої особи; міжфразовий зв’язок здійснюється у формі питання-відповідь, однак, коли герой звертається до себе, відповідь має бути виражена імпліцитно; зовнішній зв’язок відбувається за допомогою вживання сполучників, сполучних слів, вставних слів, повтору, лапок тощо.

У другому підрозділі другого розділу “Внутрішнє мовлення у формі авторської розповіді” аналізується другий тип ВМ та його підтипи – вкраплення і потік свідомості.

Другий тип ВМ виділяється на підставі того, що основну розповідь веде автор, але час від часу він дозволяє герою сказати своє слово. ВМ існує тут у вигляді слів, словосполучень, зворотів, властивих тільки герою: “Ач, як люди живуть! Ач, які будови помурували!.. які двері, вікна повставляли... всього тебе, як у воді, видно! І що то воно коштує?.. Адже, якби взяв цеглин та пошпурив у шибку, мабуть би, й за рік не одслужив за неї!.. Таке багатство, такі розкоші!” – думав він, проходячи широку вулицю величезних магазинів (Панас Мирний).

У цьому підрозділі вкраплення характеризуються:  незначною довжиною текстових одиниць; постпозитивним включенням у текст за допомогою авторських ремарок; широким використанням займенників; внутрішній та зовнішній плани розповіді постійно перехрещуються, що забезпечує двобічний зв’язок вкраплень із загальносюжетною лінією; основним типом є прості речення (еліптичні, односкладні, неповні).

Досліджується також потік свідомості як підтип ВМ і виділяються такі характеристики: спостерігається скорочення речень, що обумовлено потребою показати ті психічні процеси, які не оцінюються й не обробляються; наявна фіксація одиничних образів, неясних відчуттів, що призводять до спрощення структури речення; домінуючим типом є неповні речення; повні й еліптичні конструкції частотно співвідносяться; у значній кількості використовуються номінативні речення; авторська ремарка відсутня; використовується специфічне пунктуаційно-графічне оформлення речень (з одного боку – надмірне синтаксичне розщеплення фраз, з іншого – повна відсутність пунктуації).

У третьому підрозділі названого вище розділу “Внутрішнє мовлення, представлене у формі невласне прямого мовлення” аналізується третій тип ВМ та його підтипи – монолог-роздум та монолог-спогад.

Третій тип ВМ відрізняється більш тісною взаємодією автора і героя, у відтворенні подій вони беруть участь на рівних правах, часто замінюючи один одного. Тому ВМ постійно перехрещується з авторським і має меншу довжину, ніж у першому типі: Вера Павловна даже вздумала: здоров ли он? Лопухов зашел посмотреть, не болен ли в самом деле. Какое нездоров! продолжает дуться. Лопухов приступил к нему настойчиво. Он, после долгих отнекиваний, начал говорить какой-то нелепый вздор… Ясно было, что господин вломился в амбицию (Н.Г.Чернышевский).

У цьому підрозділі дається аналіз монологів-спогадів, у яких: розвиток думки пов’язаний зі зміною й перетворенням його образних компонентів; поява в тексті пов’язана із зображенням свідомості в момент її пасивності; слово виконує функцію фіксації й регулювання образів; думка не контролюється персонажем, що призводить до скорочення розміру речень і спрощення їх структури; домінуючими є неповні та односкладні речення; наявне частотне співвідношення повних та еліптичних структур; включення до контексту здійснюється за допомогою дієслів думки; зв’язок мовлення автора й персонажа переданий у формі НПМ; є спеціальне пунктуаційно-графічне оформлення (в одних випадках вживаються лапки, в інших – не вживаються).

Монолог-роздум характеризується: різною довжиною синтаксичних одиниць, яка може виходити за межі надфразної єдності, причому кількість речень у структурі роздуму варіативна; міжфразовий зв’язок одночасно може бути асоціативним і логіко-семантичним; структура ускладнюється різними включеннями; компоненти внутрішнього монологу-роздуму зливаються в цілісну єдність; на структурному рівні відмічається середня довжина речень, за параметрами синтаксичної будови монологи-роздуми стоять ближче до внутрішніх монологів, ніж до вкраплень та інших підтипів; до контексту включаються за допомогою препозитивних та постпозитивних авторських ремарок; відмічається емоційно-забарвлена форма роздуму.

Характеристика ВМ передбачає встановлення не тільки типів і підтипів ВМ, а й способів і засобів його реалізації, що описуються й зіставляються у третьому розділі “Характеристика засобів вираження внутрішнього мовлення” на матеріалі російських, українських та англійських художніх творів. Кожний із засобів служить або включенню ВМ у контекст, або виділенню його з контексту, або виконує ці дві функції одночасно.

У першому підрозділі третього розділу засоби вираження ВМ, які включають його в контекст, поділяються на морфологічну та синтаксичну групи.

До морфологічної групи віднесли такі засоби:

1. Сурядні протиставні (але, та (але) (укр.), но, а (рос.), but (англ.)) та приєднувальні (і, та(і) (укр.), и, да (и) (рос.), and (англ.)) сполучники, а також підрядні (в українській та російській мовах найчастіше використовуються з’ясувальні що, что, в англійській можуть вживатися й інші типи (what, that, when, how)) використовуються як засіб включення ВМ у контекст. Аналіз текстів показує, що в тих випадках, коли протиставний сполучник починає нове речення; він входить до сфери мовлення героя, хоча водночас є формальним засобом зв’язку авторського і ВМ: 1. He was as upright – very nearly – as in those old times when he came every night; his sight was as good – almost as good. But  what  a  feeling of weariness and disillusion (V.Galsworthy). Протиставний сполучник, що входить до складу простого речення (за умови збереження перед сполучником звичайного розділового знаку), є й засобом зв’язку й водночас входить до сфери мовлення героя: Він чув потребу оповісти їй ціле своє життя, про свій тусок за нею, безрадісні дні, свою самотність серед ворогів... Але де вона була? Куди подалась. Може, наліво? (М.Коцюбинський). У наведених прикладах протиставні сполучники входять до складу ВМ й є певною мірою засобом зв’язку між ним й авторським контекстом. Усе це відноситься, в основному, до третього типу зображення ВМ, тому що для першого типу ВМ такий зв’язок нетиповий, хоча іноді й зустрічається: Личко, що в воді, собі усміхнулось. Та яка ж то привітна та втішна ухмилка!.. Христя замилувалась сама на себе (Панас Мирний).

При включенні ВМ за допомогою з’ясувального сполучника что ВМ передує дієслово думки (поймете): Взглянувши раз на ее доброе, сосредоточенное лицо,вы поймете, что ему некогда хлопотать о своей наружности, да и не умеет он... (А.П.Чехов). Якщо ж вводяться тривалі уривки, сполучник повторюється декілька разів і може набути таку самостійність як засіб включення ВМ, що з’являється навіть після крапки. Однак підрядні сполучники характерні для ВМ першого, третього типів, але частіше – для ВМ другого типу. Сурядні сполучники – для ВМ третього типу, у ВМ першого типу зустрічаються рідко.

2. Зчіпні слова, тобто повторення одного й того ж слова або синоніма використовуються як засіб включення ВМ першого і третього типів у контекст. Однак у ВМ першого типу ці слова сполучаються з іншими засобами вираження ВМ (зокрема, зі сполучниками, модальними вигуками, з окличними та питальними реченнями за метою висловлювання): О мелких подлостях Варвара Ардалионовна не справлялась, как о мелочах; да где же и нет таких мелочей? Не идеала же искать? (Ф.М.Достоевский). Тут зчіпне слово “мелочи” сполучається із протиставним сполучником “да”, що підкреслює функцію включення.

3. Займенники є не зрозумілими без контексту, незважаючи на граматичну повноту речень, які їх включають. Саме ця особливість дозволяє особовим (він (укр.), она, его, ему та ін. (рос.), he, him (англ.)) та вказівним (це (укр.), это (рос.)) групам займенників виступати як засіб, що з’єднує ВМ з авторським контекстом. Такий засіб зв’язку властивий ВМ першого і третього типів: 1. But all this time James was musing and now he inquired of his host and brother what he had given for that house in Montpellier Square. He himself had had his eye on a house there for the last two years, but they wanted such a price (V. Galsworthy). 2. Чіпка йде збоку отари, похнюпивши голову... Об чім він думає? Що гадає? – Нічого він не думає, не гадає... Він прислухається, що діється у його в серці, в душі... (Панас Мирний).

4. Форми ступенів порівняння прислівників використовуються на початку ВМ для того, щоб підкреслити зв’язок попереднього авторського мовлення з ВМ (тобто показати, з чим відбувається порівняння). Цей засіб використовується для ВМ всіх типів, але у ВМ першого і другого типів він сполучається з іншими засобами включення: Но как раз в это время, когда он катился по лестнице, вошла Варенька и с нею две дамы; они стояли и глядели – и для Беликова это было ужаснее всего. Лучше бы, кажется, сломать себе шею, обе ноги, чем стать посмешищем: ведь теперь узнает весь город, дойдет до директора, попечителя, – как бы чего не вышло? – нарисуют новую карикатуру; кончится всё это тем, что прикажут подать в отставку (А.П.Чехов). У структурі ВМ прислівник, вжитий у формі вищого ступеня, разом із формою умовного способу дієслова (лучше бы сломать) служить засобом включення.

5. Вставні слова та сполучення слів можуть використовуватися як виключний засіб у зв’язку з уживанням їх як підсумку в роздумі героя, який  логічно зв’язаний із попередньою авторською розповіддю. Цей засіб властивий ВМ 1 і 3 типів: 1. The episode of the сat; the announcement of his own daughter’s engagement. So he had no more part or parcel in her than he had in the Puss! And the poetical justice of this appealed to him (V.Galsworthy). 2. До того ж її мов магнітом тягло побачити рідне село: може, як-небудь вона стріне своїх подруг, знайомих. Пізнають вони її? Ні, не пізнають, а вона їх пізнає... (Панас Мирний).

Характеризується синтаксична група:

1. Неповнота першого речення у структурі ВМ дозволяє виділити цей тип речень як засіб включення ВМ першого і третього типів у контекст: За этого чужого ей мальчика, за его ямочки на щеках, за картуз она отдала бы всю свою жизнь, отдала бы с радостью, со слезами умиления. Почему? А кто же его знает – почему? (А.П.Чехов). Усі члени речення, окрім питального слова, відновлюються з авторського контексту.

При підключенні таким способом ВМ першого типу неповним буває лише перше речення (точніше, лише неповнота першого речення може бути засобом зв’язку): The greatest opera-goсr of his day! There was no opera now! That fellow Wagner had ruined everything; no melody left, nor any voices to sing it. Ah! the wonderful singers! Gone! He sat watching the old scenes acted, a numb feeling at his heart (V.Galsworthy). Пропущений підмет.

2. Наявність вставлених конструкцій у межах ВМ характерна, в основному, для вкраплень та потоку свідомості, тобто для ВМ другого типу: 1. И Левину смутно приходило в голову, что не то что она сама виновата (виноватою она ни в чем не могла быть), но виновато её воспитание (Л.Н.Толстой). 2. It was his sayings one remembered; his eyes, his pocketknife, his smile, his grumpiness and, when millions of things had utterly vanished – how strange it was! – a few sayings like this about cabbages (V.Woolf).Точка зору героя зображена саме у формі вставлених конструкцій, які включаються в контекст, як правило, постпозитивно. Це своєрідний коментар думок персонажа.

3. Причинно-наслідкові відношення у структурі надфразної єдності класифікуються  як включний засіб ВМ: 1. Then came the most exquisite moment of her whole life passing a stone ea with flowers in it. Sally stopped; picked a flower; kissed her on the lips. The whole world might have tu ed upside down! The others disappeared; there she was alone with Sally (V.Woolf). 2. Василина спинилась і вернулась до воза. Вона так бажала поради! Для неї здавалось, що вона тоне у річці, що, може, Лейба подасть їй руку і вирятує од смерті (І.Нечуй-Левицький).

У другому підрозділі третього розділу засоби вираження ВМ, які виділяють його з контексту, поділяються на лексичну, морфологічну та синтаксичну групи.

Тут розглядаються лексичні видільні засоби, які найбільш властиві ВМ третього типу і представлені двома підгрупами.

1. Слова і словосполучення, які виділяються з авторського контексту завдяки емоційно-експресивній або стилістичній забарвленості слова.

1.1. Загальновживані й доречні слова в авторській розповіді, але не прийнятні в цьому контексті як слова, які відображають авторське ставлення і які внаслідок цього відносяться до явища ВМ: 1. [...] и в то же время слышала этот отвратительный, не умолкающий голос мужа (Л.Н.Толстой). 2. Вони прохали у бога, щоб вівця мала гаряче серце, як гарячий вогонь, який переступала, щоб господь милосердний заступив християнську худібку на росах, на водах, на всіх переходах од всякого лиха, звіра й припадку (М.Коцюбинський).

1.2.       Випадки використання ВМ у формі слів, де емоційно-експресивне забарвлення утворюється за рахунок окремих морфем (суфіксів): так, Л.А.Соколова наводить приклад, де в романі М.Г.Чернишевського “Что делать?” героїню автор називає Вірочкою або Вірою Павлівною. Однак, коли розповідь переключається до сфери мовлення й мислення Марії Олексіївни, звичайно, з’являється інше найменування – Вірка.

1.3.       Слова і словосполучення, які виділяються стилістичною приналежністю до мовлення героя (діалектні або застарілі слова, просторіччя й вульгаризми, неологізми й жаргонізми), а також будь-які шари лексики й синтаксичні конструкції, за допомогою яких імітується стиль мовлення героя: Но удивляло его то, что за эти два года жена его успела приобрести себе репутацию “d’une femme charmante, aussi spirituelle, que belle” (Л.Н.Толстой). У наведеному першому прикладі слова I seen, if I had’ve known відносяться до просторічної лексики. У другому випадку використано цілий вираз іншомовної лексики (d’une femme charmante, aussi spirituelle, que belle – рос. прелестной женщины, столь же умной, сколько прекрасной).

2. Слова і словосполучення, які виділяються з контексту своїм незвичним значенням:

2.1. Відбір слів у межах розвитку героя, його поглядів, інтересів тощо, тобто слова, які відображають різні види незнання: Фракишка на нем гадкий, рожа такая, что плюнуть хочется, а посмотри ты, какую он дачу нанимает! (Н.В.Гоголь). Тут події й предмети характеризуються в аспекті знань героя за допомогою введення замість термінів неспеціальної лексики, загальновживаного слова власні назви героя (наприклад, замість лицо – рожа), , а також часто зустрічаються займенники.

2.2.       Шрифтове авторське виділення: Мысль, что ее барон любит или любил  эту женщину, терзала ее (А.П.Чехов). Виділення попереджає читача, що в них закладений незвичайний смисл. Займенник “ее” несе додаткове смислове навантаження, у ньому сполучаються значення ‘тільки її’, ‘єдиний’, ‘необхідний’, ‘найкращий’.

Аналізується морфологічна група:

1. Модальні слова, які служать засобом переключення розповіді до сфери думок персонажа, є основним включним засобом зв’язку авторського й ВМ третього типу, для ВМ другого типу можливе лише змінювання модальності на лексичному рівні: Она была твердо уверена в том, что у него скоро пройдет это бешенство любви, которое она понимала по-своему, не очень лестно для него, а когда пройдет, на нее посыплются укоры, побои… Да и жить до самой смерти все с одним и тем же человеком в одной комнате, дни и ночи – все с одним, – то, должно быть, невероятно скучно! (М.Горький). Тут відбувається зміна часу (минулий змінюється теперішнім), але теперішній час має значення теперішнього типового, звичайного, і тому може бути віднесений до сфери мовлення автора, а не героя. І лише модальне слово должно быть служить засобом переключення розповіді до сфери думок героя.

2. Прислівники часу сприяють переключенню авторського розповідного плану до часового плану героя, а також можуть сполучатися з іншими засобами (сурядними протиставними й підрядними сполучниками, неповними реченнями та ін.): так, прислівники теперь, сейчас, здесь тощо, використані в контексті, де дієслова поставлені в теперішньому чи майбутньому часі, виконують другорядну видільну функцію: Она была прелестная шестнадцатилетняя девочка, очевидно, страстно его любящая. Отчего же ему было не любить ее теперь и не жениться даже, но, но… теперь столько еще других радостей и занятий (Л.Н.Толстой). В англійській мові, навпаки, прислівники типу now, just now, here в контексті використовуються як включно-видільні засоби, тому що, як правило, займають постпозицію у ВМ.

3. Вказівні частки служать засобом переключення авторської розповіді до мовлення героя. Названі частки, по-перше, підсилюють значення прислівників і відносних займенників: So then, of course, when they saw that, that made them think that there was something gone wrong with him… (J.Joyce). По-друге, використовуються при вказівці на послідовність дій, які відбуваються неначе перед очима:    1. Потом она слышала, как подали коляску, как отворилась дверь, и он вышел опять. Но вот он опять вошел в сени, и кто-то взбежал наверх. Это камердинер вбегал за забытыми перчатками. Она подошла к окну и увидела, как он не глядя взял перчатки (Л.Н.Толстой). 2. Їй пригадався її недавній прихід. Ось вона у двір ввіходе... пусто; сінешні двері зачинені. Вона йде у кухню... Тихо, сумно; сірі померки окривають хату... Де ж люди? (Панас Мирний). По-третє, для логічного виділення будь-якого слова: Ему показалось, что он знает, почему она не приходила все это время: просто у нее болели зубы; но вот, как только стало немного легче, она и пришла. Добрая какая! (А.П.Чехов). Крім того, вказані частки можуть сполучатися з іншими засобами зв’язку ВМ з контекстом (зокрема, зі сполучниками, з неповними реченнями).

4. Використання особових форм займенників та деяких форм дієслів з точки зору героя може бути видільним засобом ВМ, якщо займенники 1-ої та 2-ої осіб використовуються у прямому узагальненому значенні: 1. Со страхом оборотился он: боже ты мой! Какая ночь! (Н.В.Гоголь). 2. Jimmy set out to translate into days’ work that lordly car in which he sat. How smoothly it ran. In what style they had come careering along the country roads! The jou ey laid a magical finger on the genuine pulse of life and gal­lantly the machinery of human nerves strove to answer the bounding courses of the swift blue animal (J.Joyce).

Розглядається синтаксична група:

1. Зміна часових відношень у структурі надфразної єдності вживається для розмежування авторського й ВМ, тому відокремлюється  як виключний засіб зв’язку ВМ у контекст: Болі з тіла доходили до серця, доймали його; голова горіла; думки мутилися: ображали його неправдивою карою, лякали людським сміхом... Він радніщий би був просити, в ногах лазити, молити, — аби тільки забути те, що було! А воно стояло перед його очима (Панас Мирний). В авторському мовленні, яке оточує ВМ, дієслова (мутилися, стояло) використані в абсолютному значенні (розповідне), а ВМ виражене в теперішньому відносному, що одразу переносить розповідь до сфери мовлення героя й дозволяє встановити межі між авторським мовленням і ВМ.

2. Модальні відношення у структурі надфразної єдності можуть служити засобом включення ВМ в авторський контекст для ВМ першого типу. Зміна модальності не є основною видільною ознакою, якщо не поширюється на весь уривок, у ВМ третього типу типовими є недовгі форми. Саме тут граматична зміна модальності може бути досягнута граматично або лексично. При цьому у ВМ першого типу модальний план змінюється не завжди або змінюється частково. Ця зміна модальності відбувається за допомогою введення до ВМ модальних слів, питальних речень, зміни способу. Усі засоби зміни модальності можуть сполучатися з іншими (зокрема, модальне слово й питальне речення, модальне слово і зміна способу, зміна модальності й введення питального речення), крім того, в одному уривку можуть зустрічатися декілька способів зміни модальності: There was a great clapping of hands when he sat down. It must have been a good speech. Farley clapped him on the back and laughed loudly. What jovial fellows! What good company they were! (J.Joyce). Тут  зміна способу показана у зміні часових відношень: have been змінюється на clapped і сполучається з введенням модального слова (must).

3. Номінативні речення служать для ствердження наявності предмета чи явища і мають тільки форму теперішнього часу. У минулому й майбутньому часі цим реченням відповідають двоскладні. Розповідь автора відтворюється, як правило, у формі минулого часу, зміна минулого часу на теперішній сприяє переключенню розповіді до сфери ВМ: 1. Я раскрыл рот, чтобы начать ругаться, и … о ужас! В старичке я узнал директора того банка… (А.П.Чехов). 2. I crammed my mouth with stir about for fear I might give utterance to my anger. Tiresome old red-nosed imbecile! (J.Joyce).

У третьому підрозділі третього розділу засоби оформлення ВМ, які одночасно і включають його в контекст, і виділяють із нього, поділяються на морфологічну та синтаксичну групи.

У цьому підрозділі досліджується морфологічна група:

1. Уводжувані слова відносяться до включно-видільних засобів, можуть стояти у будь-якій позиції, характеризуючи особливості розвитку думки або мовлення персонажа. Як уводжувані слова використовуються дієслова говоріння (рассказал, говорил, наговорил, зовет, спросил, просил, вьложил (рос.), розповідав, відповідав, запитав (укр.), told, talk, speak, say, in other words (англ.) та ін.), думки (размышляет, задумалась, не мог согласиться, думал, сообразил, прикидывал, не мог понять, пришла мысль, осеняет догадка, помечтал, вспоминается (рос.), міркував, замислювався, думав, розумів, майнула думка, не міг погодитись (укр.), become thoughtful, was lost in  thought, was lost in a reverie  (англ.) й ін.), а також можуть зазначати стан мовчання. Однак для ВМ першого, третього типів цей засіб є основним, для ВМ другого типу – нетиповим: Уводжувані слова найчастіше стоять у препозиції (в російській й українській мовах): 1. Он чувствовал всякий миг минуты, что на плечах его новая шинель, и несколько раз даже усмехнулся от внутреннего удовольствия. В самом деле, две выгоды: одно то, что тепло, а другое, что хорошо (Н.В.Гоголь). 2. Іван слухав тоненький дівочий голос і думав: вона давно вже засіяла гори співанками своїми, їх співають ліси й лани, груні й полонини, дзвонять потоки і виспівує сонце... Але прийде пора, він поверне до неї, і вона знов позбирає співанки, щоб було одбуть чим весілля... (М.Коцюбинський).

В англійській мові уводжувані слова також найчастіше можуть стояти у препозиції ВМ: She knew what he was thinking. If Irene had no money she would not be so foolish as to do anything wrong; for they said – they said – she had been asking for a separate room; but, of course, Soames had not… James interrupted her reverie (V.Galsworthy).

2. Сполучні слова є самостійними членами речення (як правило, відносними займенниками), а тому вони входять до складу ВМ, залишаючись включно-видільним засобом зв’язку: 1. Марья Алексеевна, не подозревая ничего подобного, стояла ошеломленная, стараясь понять и все, не понимая, что же это говорит дочь, что же это значит и как же это? Но только с минуту или меньше... (Н.Г.Чернышевский). 2. For they might be parted for hundreds of years, she and Peter; she never wrote a letter and his were dry sticks; but suddenly it would come over her. If he were with me now what would he say? – some days, some sights bringing him back to her calmly, without the old bitte ess […] (V.Woolf). Крім того, названі слова сполучаються одночасно з уводжуваними словами. Цей засіб характерний для ВМ першого та третього типів.

Аналізується синтаксична група:

1. Узагальнено-особові речення: а) виконують видільні функції за рахунок формальної та смислової зміни особи (3-ої або 1-ої особи 2-ою узагальненою): 1. Чувство радости, острой и яркой, охватило меня, и, бросившись на кучу соли, я заплакал. Заплачешь!.. (М.Горький). 2. This meeting was terrible after all those years, for nothing in the world was so terrible as a scene (V.Galsworthy).У структурі ВМ форма часу залишається однаковою і в авторському, і у ВМ; б) мають у ролі головного члена речення дієслова теперішнього часу, а авторське мовлення витримано у формі минулого часу, що сприяє зміні часового плану: Вона несподівано вгляділа його й не знала, чи йти далі, чи вернутись (І.Нечуй-Левицький).

2. У номінативних реченнях суб’єкт думки без попереднього контексту не зрозумілий; дієслова в цих реченнях вживані у формі теперішнього часу, тоді як авторська розповідь зображена в минулому часі: Тоді я зрозумів врешті, що мене мулить. Ой! Ті страшні, чорні, жахливі очі... (М.Коцюбинський). Звідси номінативні речення визначаються як включно-видільний засіб.

3. Як включно-видільний засіб інфінітивні речення, хоча й зустрічаються у складі ВМ першого типу, але більш типові для ВМ третього типу в російській та українських мовах, тому що у тривалих уривках вони менш помітні й підпорядковуються іншим засобам вираження. Названі речення, якщо мають модальне забарвлення, сполучаються з питальною чи окличною інтонацією: Он не хотел понять этой нотки, а бранился и хватал себя за длинные волосы. Плевать ему на страдания, если вечером спектакль! (А.П.Чехов). Хоча займенник он і використаний з точки зору автора (об’єктивно), а займенник ему – з точки зору героя (суб’єктивно), за формою вони єдині й зберігають синтаксичну однорідність розповіді. Перехід від авторського мовлення до ВМ нерізкий через те, що в інфінітивних реченнях немає вираженої граматично незалежної форми активного діяча. Для англійської мови використання інфінітивних речень не властиве.

4. Безособові речення мають пропущений додаток у давальному відмінку, що сприяє перенесенню авторської розповіді до сфери ВМ; у смисловому аспекті не містять вказівки про суб’єкт мовлення, тому відсутність займенника свідчить про розмежування сфер авторського і ВМ: В доме только что встали, и повар шел за провизией. Надо было прожить еще по крайней мере два часа (Л.Н.Толстой). Пропущений займенник переносить розповідь до сфери мовлення героя. Це дає підстави виділити безособові речення як включно-видільний засіб зв’язку ВМ з контекстом.

5. Конструкції з подвійним значенням віднесені до включно-видільних засобів унаслідок того, що одне значення (з точки зору авторської розповіді) з’єднує в одне ціле авторське мовлення й ВМ, а інше (з точки зору характеристики елементів мовлення героя) відзрізняє одне мовлення від іншого: За этой комнатой есть еще другая, куда не пускают и где мелькает папа – личность в высшей степени загадочная! (А.П.Чехов). Тут ВМ як частина всього речення є додатком до підмета (папа). Але як елемент мовлення героя цей додаток набуває смислової та інтонаційної самостійності й сприймається як самостійне речення.

У висновках підсумовуються результати дослідження:

1. Наявність у ВМ лінгвістичних, фізіологічних, комунікативно-когнітивних та психолінгвістичних параметрів дає підстави для визначення внутрішнього мовлення як лінгвістичної категорії, яка представлена в таких аспектах: 1) психологічному – понятійною категорією, яка має зовнішньоситуативний і прагматичний зміст; 2) нейрофізіологічному – мовленнєвою категорією, яка враховує сприйняття та породження мовленнєвого акту; 3) лінгвістичному (психолінгвістичному) – конотативною категорією, яка враховує локутивні та перлокутивні ефекти мовця (автора).

2. ВМ, яке характеризується особливою структурою і спрямованим характером, не може бути точно зафіксоване за допомогою коду природної мови. Його репрезентація в сучасній літературі є повністю умовною формою художнього уявлення психічних процесів мислення. Зображене ВМ являє собою художню репрезентацію ВМ і є його аналогом.

3. ВМ у художньому тексті виражається включними, видільними та включно-видільними засобами, які визначені на лексичному, морфологічному й синтаксичному рівнях за основною одиницею.

3.1. Включні – засоби, за допомогою яких автор вводить ВМ у контекст (сполучники, зчіпні слова, займенники, ступені порівняння прислівників і прикметників, вставні слова та сполучення слів).

3.2. Видільні – засоби, які сприяють створенню чіткої межі між авторським контекстом і ВМ (емоційно-експресивні та стилістично-забарвлені слова, прислівники часу, вказівні частки, особові займенники, модальні слова, деякі форми дієслів, номінативні речення, зміна часових та модальних відношень у структурі надфразної єдності).

3.3. Включно-видільні – засоби, які включають ВМ у контекст і разом з тим служать засобом його виділення (уводжувані та сполучні слова, номінативні, безособові, узагальнено-особові й інфінітивні односкладні прості речення, конструкції з подвійним значенням).

4. Наявність типових засобів:

- в українській мові (сполучників та(але), але, і, та (і), що, зчіпних слів, займенників він, вона, це, ступенів порівняння прислівників типу краще, вставних слів та сполучень слів наприклад, словом тощо, неповних речень, вставлених конструкцій; емоційно-експресивних та стилістично-забарвлених слів, модальних слів, уводжуваних слів типу було цікаво, міркував, майнула думка, односкладних речень),

-у російській мові (сполучників но, а, и, да(и), что, зчіпних слів, займенників он, она, ему, это, ступенів порівняння прислівників типу краще, вставних слів та сполучень слів например, между тем, значит, одним словом тощо, неповних речень, вставлених конструкцій; емоційно-експресивних та стилістично-забарвлених слів, модальних слів, номінативних речень, уводжуваних слів типу усмехнулся, удивился, думал, односкладних речень),

- в англійській мові (сполучників but, and, what, that, when, how, зчіпних слів, займенників he, him, вставних слів та сполучень слів so, example й т.п., неповних речень, вставлених конструкцій; емоційно-експресивних та стилістично-забарвлених слів, дієслів мислення, номінативних речень, уводжуваних слів типу thought, recognize, smiled) свідчить про те, що ВМ є універсалією.