ЗАСТАВА В ЦИВІЛЬНОМУ ПРАВІ УКРАЇНИ (КОНЦЕПТУАЛЬНІ ЗАСАДИ ТА ПРАВОВА ПРИРОДА)

summary

У Вступі обґрунтовується актуальність дисертаційного дослідження, висвітлюються ступінь вивчення теми, зв’язок роботи з науковими програмами, визначаються мета, завдання, об’єкт і предмет дослідження, характеризуються методи, теоретичне, нормативне та емпіричне підґрунтя дисертаційної роботи, формулюється наукова новизна, підкреслюються наукове і практичне значення одержаних результатів, зазначаються особистий внесок здобувача в їх одержанні, апробація результатів дисертації та публікації.

Розділ 1. «Методологічно-філософське підґрунтя дослідження застави» складається з двох підрозділів і присвячений обранню методів дисертаційного дослідження і аналізу наукових праць з визначеної проблематики.

У підрозділі 1.1. «Методологічні засади формування застави в цивільному праві» розглядається питання щодо можливості та доцільності використання при дослідженні категорії застави всієї сукупності сучасних методів і підходів. На підставі проведеного аналізу засад визначення методології в дисертації зроблено висновок про доцільність використання загального світоглядного підходу, який забезпечує філософське підґрунтя дослідження і виражається у загально-філософському діалектичному методі. У дисертації використовуються такі загальнонаукові (загально-філософські) методи, як синергетичний (застосовується на тій стадії, коли ще не сформовано повністю категорії та поняття, тобто не може бути повною мірою використано діалектичний метод) та системний (метод системного аналізу). Сукупність цих методів забезпечує можливість аналізу поняття та правової природи застави, проблем, які виникають у цій галузі, взятих у їх розвитку, соціальній та історичній обумовленості. Аналіз окремих наукових методів дозволив дійти висновку про те, що найбільш важливим для даного дисертаційного дослідження є метод системно-структурного аналізу, за допомогою якого категорія застави може розглядатися як: складова частина загальної системи забезпечення виконання цивільних зобов’язань, ба-

гатогалузевий правовий інститут, суб’єктивне право, цивільне правовідношення тощо. Крім того, доцільним є використання структурно-функціонального методу, який за своєю сутністю значною мірою є також системним методом, але таким, що дає можливість більш повно дослідити функціональні особливості відповідного явища і на цьому підґрунті розглянути під різними кутами зору окремі види застави, з’ясувати їх особливості та функціональне призначення, а також їх функціонально-системні зв’язки з іншими інститутами цивільного законодавства та способами забезпечення виконання зобов’язань. Крім цього, серед окремих наукових методів для даного дослідження обрано такі методи, як догматичній, історичний, метод порівняльно-правового аналізу.

Підрозділ 1.2. «Філософсько-методологічний аналіз застави як правового явища» присвячений дослідженню понять «причина», «наслідки», «умова», «привід», які досить широко використовуються у праві, є важливими для з’ясування діалектично закономірних причинно-наслідкових зв’язків як між різними етапами розвитку застави, так і її формами. Характеристика поняття і суті застави неможлива без розгляду її походження, проте дуже складно точно визначити такий етап у розвитку людського суспільства, до якого б можна було віднести виникнення первинних елементів застави.

Говорячи про сутність взагалі, мається на увазі якась внутрішня субстанція на противагу її зовнішнім формам, що врешті-решт й узагальнено в понятті «явище». Якщо ж йдеться про суть правового явища, то досить часто дослідження починається з аналізу його зовнішньої форми, з того, що знаходиться на поверхні правової дійсності, ігноруючи внутрішню і найбільш важливу для розуміння суті явища субстанцію.

У роботі визначається, що внутрішню змістовну сторону застави важко дослідити, оскільки, починаючи з римського права і до сьогоднішнього дня, її логічна валентність, тобто відношення даного поняття до правової реальності, постійно змінюється.

Обсяг даного поняття є сукупністю всіх визначень, які охоплюють поняття, але в багатьох окремих визначеннях, що належать до конкретного правового явища, є одна основна засада, яка і містить його суть.

Визначення цієї засади з теоретичної точки зору і є завданням роботи. Поле якоїсь «відправної точки», з якої можна почати дослідження суті застави, приводить до необхідності ретельного вивчення вже накопиченого наукою юридичного матеріалу, оскільки будь-яка наукова проблема закономірно пов’язана з початковим етапом наукового дослідження.

У підрозділі 1.3. «Стан дослідження категорії застави у вітчизняній цивілістиці» звертається увага на те, що початковий етап дослідження – це, передусім, огляд літератури. Тому історія наукових поглядів з певної проблематики (в даному випадку йдеться про категорію застави, можливостях вдосконалення її правого регулювання) виконує функцію систематизації знання з метою подальшого поглиблення і розвитку накопиченого попиту. Розгляд спірних юридичних понять, які складають категоріальний апарат застави, неможливий

без розгляду загальнонаукових понять, які опосередковують взаємозв’язок окремих наук і філософії, і може бути здійснений в аспекті тих функцій, які виконує філософський світогляд по відношенню до практики і пізнання.

Значним вкладом в розробку методологічних проблем правознавства в післявоєнний період і пізніші роки стали роботи таких вчених, як: С.С. Алексєєв, Я.Ф. Аскін, С.М. Братусь, І.В. Блауберг, А.М. Васильєв, О.С. Зелькіна, О.С. Іоффе, Н.В. Карамишева, Д.А. Керімов, В.П. Кузьмін, П.В. Копнін, С.Ф. Кечек’ян, Г.В. Мальцев, Ш.В. Місабішвілі, В.С. Нерсесянц, А.А. Піонтковський, Ю.В. Тихомиров, А.П. Шептулін, І.П. Єлентух, Л.С. Явич, А.І. Уємов та ін. Окремо необхідно підкреслити той факт, що останнім часом, особливо у вітчизняній науковій літературі, з’явилися дослідження, присвячені проблемам методології права, філософсько-методологічному аналізу процесів трансформації гносеологічних концепцій минулого століття.

Проблемам методології права на сучасному етапі присвячені роботи таких учених, як: О.Ф. Іващук, І.С. Канзафарова, О.А. Івакін, А.А. Козловський, М.В. Кузьмін, М.І. Козюбра, Л.С. Лаптева, Л.А. Луць, С.І. Максімов, В.В. Мадіссон, Л.В. Петрова, Ж.А. Павленко, Е.А. Погорєлова, П.М. Рабінович, А.Й. Рогожин, С.С. Сливка, А.І. Уємов та ін.

До середини Х1Х століття західно-російське право (українське) розглядається як невід’ємна частина російського права. У той час з’являються праці, пов’язаних з дослідженням римського заставного права, а також рецепції римського права у праві Київської Русі, Великого князівства Литовського, Речі Посполитої та Російської держави, до складу якої в певні періоди часу входили українські землі. Безпосередньо дослідженню застави присвячені праці цілої плеяди українських, російських та іноземних вчених.

До праць, присвячених дослідженню застави в римському праві, можна віднести роботи К.Н. Анненкова, І.А. Базанова, Ю. Барона, Н.Е. Белогруда, К.І. Бернштейна, Є.В. Васьковського, В.А. Волконського, М.Ф. Владимирського-Буданова, Л.А. Гантовера, А.М. Гуляєва, Ф.М. Дидинського, А.С. Звоницького, Л. Колокольцева, Л.А. Кассо, Д.І. Мейєра, К.П. Победоносцева, Н.Н. Товстолеса, Г.Ф. Шершеневича, В.А. Удинцева, В.М. Хвостова, К.Ф. Чиларже, А.О. Енгельмана, М.Н. Ясинського та ін.

На початку ХХ ст. існувало п’ять різних теорій про суть староруської застави: Д.І. Мейєра, М.Л. Дювернуа, Л.А. Кассо, І.А. Базанова і В.А. Удинцева, які були детально проаналізовані А.С. Звоницьким в роботі «О залоге по русскому праву» 1912 року.

Робота Д.І. Мейєра «Древнее русское право залога», видана в 1855 р., була однією з перших, присвячених вивченню джерел виникнення застави в староруському праві. Ряд положень, сформульованих Д.І. Мейєром, пізніше піддалися критиці таких учених, як А.С. Звоницький, М.Ф. Владимирський-Буданов, Н.С. Товстолес.

Слід зазначити, що загальною методологічною помилкою дореволюційної історіографії, було ігнорування суспільно-економічного розвитку, що не

дозволило досить глибоко проаналізувати виникнення і розвиток норм заставного права.

А.С. Звоницький і Л.А. Ганновер були одними з перших, хто звернув увагу на необхідність застосування порівняльно-історичного методу у вивченні розвитку застави. Л.А. Гантовер відзначав, що «заставне право» за своїм історичним розвитком є космополітичним, вказував, що Д.І. Мейєр хоча і висловлював прямо таке положення, але лінію своїх міркувань починає від прадавньої римської застави у формі fiducia.

У цей час проблеми категорії застави активно досліджують такі вчені, як Ч.Н. Азімов, В.М. Будилов, А.А. Вишневський, Б.М. Гонгало, А.А. Герц, С.П. Гришаєв, Б.Д. Завидов, О.М. Олійник, Ж.В. Завальна, М.В. Старинський, С.В. Сарбаш, С.М. Попова, О.В. Попова, О.А. Старостіна, Є.О. Суханов, О.О. Шапошніков, Т.С. Шкрум, І. І. Пучковська, В.В. Скворцов, В.Н. Ковальов, Ю.П. Пацурківський та ін.

Особливий інтерес представляє робота О.А. Старостіної «Правова природа застави» 2002 року, в якій було зроблено спробу дослідження не лише історичного розвитку застави в римському і староруському праві, але й дано порівняльну характеристику формування основних видів застави в германському, французькому і англо-американському праві.

У роботі встановлено, що за низкою показників застава є дуже своєрідним речовим правом, і найчастіше воно виникає на підставі договору з власником закладеного майна: це може бути як нерухомість (іпотека), так і рухомі речі, і навіть права.

У дослідженні звертається увага на виникнення і розвиток договірних відносин, і, передусім, на виникнення, функції і класифікацію договорів, як складового елементу заставних правовідносин. В різний час цією проблемою займалися: В. Ансон, М.Г. Александров, М.М. Андреянов, К.І. Берштейн, М.І. Брагінський, О.Л. Богданова, М.В. Боднар, О.І. Віцин, Е.В. Гладков, О.В. Дзера, О.C. Єркович, І.В. Жилінкова, К.І. Забоєв, О.С. Іоффе, А.А. Каравайкін, І.С. Канзафарова, І.І. Карницький, А.В. Корецький, В.В. Луць, А.В. Луць, О.О. Мережко, А.Г. Миров, Є.О. Мічурін, І.Б. Новицький, В.М. Нечаєв, В.Г. Олюха, І.С. Перетерський, С.О. Погрібний, Б.І. Пугинський, Ф.К. Савін’ї, Самонді Вільямс, М.М. Слюсаревський, Р. Сават’є, В.К. Райхер, С.В. Сарбаш, Р.О. Халфіна, Г.Ф. Шершеневич та інші вчені.

На підставі проведеного огляду літератури, яка стосується проблематики даної дисертації, зроблено висновок, що незважаючи на наявність значної кількості наукових робіт, до сьогодні поняття, обсяг і сутність, принципи, правова природа категорії застави залишаються недостатньо дослідженими. До того ж, практично всі згадані дослідження не враховують змін, які сталися у вітчизняній законодавчій концепції регулювання відносин забезпечення виконання зобов’язань, зокрема заставою.

У Розділі 2. «Концепція застави: цивілістична теорія та положення законодавства», який складається з трьох підрозділів, досліджуються питання

формування концептуальних положень категорії застави у цивільному праві, починаючи з часів Стародавнього Риму до визначення застави у сучасному цивільному праві та законодавстві.

У підрозділі 2.1. «Заставне право Стародавнього Риму» відзначається, що теоретичний аналіз такого правового явища, як застава, у вимірі «минуле–сьогодення–майбутнє», як правило, починається з римського права, оскільки саме на цьому етапі відбувається діалектична взаємодія соціальних інтересів – як приватних, так і публічних, а розвиток приватного права дав можливість категорії застави піднятись на вищий рівень свого розвитку.

Вже на ранніх етапах розвитку римського права тривав пошук таких способів забезпечення зобов’язань, які б, головним чином і у першу чергу, надійно захищали майнові інтереси кредитора. При цьому використовувались не тільки положення національного звичаєвого права (jus civile), але й найбільш вдалі досягнення інших правових систем, так званого «права народів» (jus gentium).

У римському приватному праві була розроблена ефективна система забезпечення належного виконання зобов’язань, яка була націлена у першу чергу на захист інтересів кредитора і до того ж, як правило, на стимулювання боржника до виконання зобов’язань шляхом впливу на його майнову сферу. Ця система вдосконалювалася протягом століть і виявилася настільки вдалою, що згодом без істотних змін була запозичена переважною більшістю європейських держав, у тому числі й Україною.

Розквіт заставного права у класичний період формування римського права (242 р. до н. е. – 212 р. н. е.) був, безумовно, пов’язаний з розвитком приватного права і появою юриспруденції як науки.

Договори застави були стародавнім інститутом римського права і як джерело акцесорних прав на чужі речі пройшли у своєму розвитку три основні етапи:

– fiducia – за яким товар передавався особі за умови, що після того, як вимоги одержувача товару будуть задоволені, він поверне товар. Сформувавшись у ранньому римському праві, fiducia існувала і в класичному праві, згадується навіть у Кодексі Феодосія ІІ;

– pignus – застава майна, при якій воно передається заставодавцем заставодержателеві;

– hypotheca – застава (в основному нерухомого майна), при якій майно залишалося у володінні боржника. На останньому етапі виникло розуміння про суперечність між єдністю природи заставного права і різноманітністю природи його об’єктів (поняття застава наповнилося необхідними структурними елементами, змістом та обсягом, у яких відповідно позначилися сукупні ознаки, важливі для виникнення поняття) та об’єктивна реальність, яка складає природу обсягу поняття «застава».

У підрозділі 2.2. «Визначення застави в сучасному цивільному праві» розглядається сучасне визначення категорії «застави» у цивільному праві. У підрозділі акцентується увага на двох питаннях: по-перше, які характерні риси
властиві речовому і зобов’язальному праву; по-друге, чи залежить віднесення застави до речового або зобов’язального права від конкретно-історичних умов розвитку суспільства.

Становлення інститутів цивільного права відбувається під впливом конкретно-історичних і соціально-економічних потреб. Повною мірою це стосується формування речового і зобов’язального права, застави тощо.

У підрозділі досліджуються умови формування концепції застави у різних історичних правових формаціях та правових системах.

Щодо сучасних правових систем, то, наприклад, у цивільному законодавстві ФРН заставне право належить до речового права, і його об’єктами можуть бути як рухомі речі, так і права, які поділяються на речові права із зобов’язань, права на цінні папери і права на нерухомість.

Слід відзначити велику кількість статей, що регулюють заставу у цивільному законодавстві Франції. Заставі присвячені §§ 113-1190, §§ 1204-1296 Цивільного кодексу Франції (далі – ЦКФ). Іпотека у ЦКФ 1804 року розглядалася як самостійний спосіб речового забезпечення зобов’язання (поряд із заставою і правом притримання). За загальним правилом, іпотека може виникнути лише на нерухоме майно, але закон допускав встановлення іпотеки на морські, річкові й повітряні судна, які належать до категорії рухомого майна. Іпотека і застава у французькому законодавстві розглядаються як різні форми речового забезпечення зобов’язань (до способів речового забезпечення належить також право притримання і привілею), тобто застава у французькому праві розуміється у вузькому значенні й не включає іпотеки.

Заставне право Великої Британії зазнає на собі вплив особливостей її правової системи; норми цивільного права, складовою частиною якого є заставне право, у цій країні не кодифіковані. Наприклад, правила передачі в заставу рухомого або нерухомого майна регулюються окремими законодавчими актами і судовими прецедентами. Основне обмеження видів заставних обтяжень в англійському праві відбувається і на підставі загального (статутного права), і на підставі права справедливості. Говорити ж про речове або зобов’язальне право і віднесення застави до того чи іншого взагалі не можна, оскільки стосовно англійського права ці поняття є досить відносними.

У праві Великої Британії, як і у США і в Німеччині, право застави віднесене до обмежених речових прав. Через свій абсолютний характер обмежені речові права діють відносно всіх третіх осіб і повинні дотримуватися всіма третіми особами.

Цивільне право США розвинулося з англійського цивільного права і зберегло незмінними деякі інститути, перш за все, це стосується права власності на нерухомість. У праві більшості штатів США в діючому Єдиному торговельному кодексі найбільш повно регулюється питання про забезпечувальний інтерес у нерухомості. Категорія «забезпечувальний інтерес» багато в чому відповідає забезпечувальній функції застави у цивільному праві України. Під забезпечувальним інтересом розуміється інтерес у власності, що надається боржником
кредиторові для забезпечення боргових зобов’язань. Ця категорія забезпечує інтереси кредитора тим, що вона дозволяє йому отримати власність, внесену як забезпечення, у тому разі, якщо боржник не виплатить борг. Як і в інших країнах, у США застава є одним із основних способів забезпечення виконання зобов’язання. Характерна особливість цивільного права США, на відміну від багатьох європейських країн, полягає в тому, що воно допускає іпотеку рухомих речей.

Отже, віднесення застави до речового або зобов’язального права в різних країнах, залежно від традицій, що склалися в праві, відбувалося по-різному. Можна дійти висновку про те, що у ряді країн (Великої Британії, Німеччині, Франції, США та ін) застава належить до речового права. Однак, ще в ХІХ столітті в німецькій і французькій доктринах були висловлені сумніви в такій кваліфікації заставних прав.

Розглядаючи визначення правової природи застави у вітчизняному праві, слід зазначити, що дискусія з цього питання тісно пов’язана з формуванням сучасної концепції застави.

Теоретична дискусія про природу застави, на думку автора, є нескінченною, оскільки в заставі як були, є, так і надалі будуть речові й зобов’язальні ознаки.

Прибічники речової природи застави (наприклад, В.Д. Буділов) визнають наявність зобов’язально-правових ознак застави, проте зазначають, що природу застави складають виключно речові ознаки. Прибічники зобов’язально-правової природи застави, а до них, перш за все, слід віднести М.І. Брагінського і В.В. Вітрянського, на користь зобов’язальної природи застави спираються на такі міркування: застава не надає своєму суб’єктові можливості тривалої безпосередньої (тобто без посередництва) дії будь-якої особи на річ, вважаючи, що панування кредитора над річчю не має характеру рівномірної дії; під час існування боргу застава призводить до обтяження речі; зі сплатою боргу обтяження знищується.

На українських землях, які в різні історичні періоди перебували під владою Польщі, Литви, Росії, практично з Київської Русі й до кінця ХVIII століття, природа застави мала безумовний речовий характер, і законодавство закріплювало конструкцію застави як права привласнення.

Розвиток нових форм застави відбувався дуже повільно, і практично до ХV століття немає свідчення про майнову заставу, однак є величезна кількість вказівок на існування особистої застави. До кінця ХVIII – початку ХІХ століття на тих українських землях, що входили до складу Російської імперії і які виявилися в зоні дії російських законів і російського законодавства про заставу. Норми заставного права були значно менш «гнучкими» у порівнянні з виникненням різних видів заставного обтяження. Наприклад, перелік предметів, які могли стати предметом застави із залишенням закладеного майна у заставодержателя, був досить обмеженим.

Подальший розвиток застави як речового права був перерваний створенням у Росії 1917 року нової правової системи і руйнуванням системи речового права, що існувала раніше, із забороною власності приватних осіб на землю, промислові підприємства тощо. Вони вилучалися з цивільного обігу, а отже, не могли бути предметом застави.

Аналіз національного законодавства і правової літератури дозволяє виявити певну тенденцію зобов’язально-правових аспектів заставного права.

Під час вдосконалення українського цивільного законодавства було визнано неправильним положення про внесення застави до розділу «Речове право» Цивільного кодексу УРСР 1922 року, оскільки, на думку багатьох юристів, було би правильніше вважати заставне право суто зобов’язальним правом, у якому моменти реального речового забезпечення відійшли на задній план. Полеміка з даного питання велася багато років, а в Цивільному кодексі УРСР 1963 року, Цивільному кодексі РРФСР 1964 року заставне право, як і в сучасному російському законодавстві, було віднесено до зобов’язального права.

Поступово до кінця ХІХ – початку ХХ століття з розвитком кредитних відносин застава набувала дедалі більше зобов’язально-правових ознак, які ніби якісно зрівнювалися з речово-правовими ознаками застави. Але з переходом у законодавстві до конструкції застави як права кредитора на задоволення з вартості предмета застави та із доданням у заставне правовідношення багатьох ознак зобов’язально-правового характеру, природа застави набула подвійного (змішаного) характеру.

У підрозділі 2.3. «Основні категорії речового та зобов’язального права в правовій природі застави» розглядаються такі категорії цивільного права, як «зобов’язання», «договір», «речове право», «право власності», які складають категоріальний апарат поняття «застави» та є вирішальними при визначенні правової природи застави.

У дисертації категорія зобов’язання розглядається, перш за все, через визначення понять «обов’язок» та «зобов’язання», які не є тотожними. З правової точки зору – це різні поняття, і зобов’язання розглядається «як правовий зв’язок між суб’єктами права», при якому кредитор (creditor – від credo – вірити) має право вимагати від іншої особи (debitor) певної дії. У науковій літературі питання про підстави виникнення зобов’язань зводиться, як правило, до зіставлення зобов’язань, що виникли з договорів (ex contractu), і зобов’язань, що виникли з правопорушень (ex delicto), що само по собі вже передбачає існування певного правового відношення, а отже, і певного юридичного факту.

У римському праві договір вважався найбільш важливою підставою зобов’язань, і були зроблені певні спроби для дослідження його ознак, можливості співвідношення договору як регулятора суспільних відносин зі всіма іншими регуляторами. Одна з основних функцій договору – це встановлення юридичного зв’язку між сторонами у вигляді зобов’язання. Для заставних відносин ця функція набуває особливого значення, оскільки завдяки їй заставодавець і заставодержатель мають можливість у разі потреби реалізувати свої

інтереси. При розгляді таких понять, як «договір», «зобов’язання», «застава», звертається увага на їх зовнішній прояв у певній системі суспільних відносин.

Філософський погляд на поняття «договору» виводить на такі його принципи, як справедливість і сумлінність, що є необхідним при дослідженні категорії застави. Еквівалентність зобов’язань сторін у заставних правовідносинах є загальною вимогою взаємної справедливості, а концепція сумлінності належить до найбільш ефективних інструментів її перевірки. На думку автора, формування застави необхідно розглядати в аспекті рівнів правового забезпечення потреб особи – суб’єктивного права, юридичного обов’язку і законного інте¬ресу. Заставні правовідносини полягають у намірі сторін створити між ними зобов’язання, тобто в покладанні на боржника обов’язку його виконувати і в наданні кредиторові права вимагати виконання, причому це не лише моральне, але й правове зобов’язання.

Щодо категорії «речового права» у правовій природі застави, то відзначається, що сьогодні можна говорити про наявність речово-правових ознак у заставі, особливо в іпотеці.

У Розділі 3. «Поняття застави в цивільному праві України», який складається з трьох підрозділів, досліджується поняття застави в цивільному праві України, визначається місце застави в системі способів забезпечення виконання зобов’язань, здійснюється класифікація видів застави.

У підрозділі 3.1. «Визначення застави в цивільному праві України» встановлюється загальне визначення категорії застави в цивільному праві України.

Визначення застави як правового інституту закріплено у главі 49 ЦК України, законах України «Про заставу» від 2 жовтня 1992 р., «Про іпотеку» від 5 червня 2003 р., «Про іпотечне кредитування, операції з консолідованим іпотечним боргом та іпотечні сертифікати» від 19 червня 2003 р. та ін. Згідно зі ст. 572 ЦК України та відповідно до Закону України «Про заставу» в силу застави кредитор (заставодержатель) має право в разі невиконання боржником (заставодавцем) зобов’язання, забезпеченого заставою, одержати задоволення за рахунок заставленого майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника. Однак у ЦК України чітко встановлено, що таке переважне право може бути обмежено законом.

Заставою може бути забезпечена вимога, яка може виникнути у майбутньому (ст. 573 ЦК України). При цьому слід підкреслити, що така вимога може бути як дійсно існуючою на цей час, так і виникнути у майбутньому, якщо це не суперечить законодавству України. Тобто ця вимога повинна бути визначена у встановленому частиною 2 ст. 3 Закону України «Про заставу» порядку і закріплена договором сторін про розмір забезпечених заставою вимог. На підставі ст. 19 Закону України «Про заставу» застава забезпечує вимогу у тому обсязі, який існує на момент задоволення. Заставою забезпечуються вимоги в повному обсязі, що визначається на момент фактичного задоволення, включаючи проценти, необхідні витрати на утримання заставленого майна, відшкодування збитків, завданих простроченням виконання (а у випадках, передбачених дого-

 
вором або законом, — неустойку), а також витрати на здійснення забезпеченої заставою вимоги, якщо інше не передбачено договором застави.

У підрозділі виділяються наступні загальні ознаки застави:

– застава виступає як спосіб забезпечення зобов’язання, у разі порушення або невиконання якого кредитор наділений правом за рахунок заставленого майна відшкодувати свої збитки;

– застава виникає в силу договору, закону або рішення суду, має похідний характер;

– застава дає заставодержателю можливість першочергового задоволення основної вимоги за рахунок заставленого майна перед іншими кредиторами цього боржника;

– застава забезпечує наявність і збереження заставного майна на той момент, коли боржнику треба буде розраховуватися з кредитором;

– застава забезпечує вимоги заставодержателя щодо відшкодування збитків, завданих порушенням основного зобов’язання чи умов договору застави;

– предмет застави, властивості якого не суперечать чинному законодавству, заставодавець визначає самостійно.

У підрозділі 3.2. «Застава в системі способів забезпечення виконання зобов’язань» головна увага приділяється визначенню та характеристиці окремих способів забезпечення виконання зобов’язань. Гарантія виконання зобов’язання багато в чому залежить від оптимального вибору кредитором способу забезпечення зобов’язання, який, у свою чергу, залежить від суті зобов’язання.

Виконання зобов’язання за ст. 548 ЦК України може бути забезпечено неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком та іншими видами забезпечення, які можуть бути встановлені договором або законом. Спільним між ними є те, що вони дають кредиторові додаткову можливість досягти мети набуття ним того, що він має отримати за зобов’язанням. Аналіз основних способів забезпечення виконання зобов’язань дозволив виявити основну системоутворюючу ознаку, яка полягає в захисті інтересів кредитора і стимулюванні боржника до виконання узятих зобов’язань шляхом впливу на сферу його майнових інтересів.

Якщо розглядати способи забезпечення виконання зобов’язань як систему, то інтегруючою ознакою, безумовно, виступає їхній майновий зміст. Саме тому майже у всіх юридичних пам’ятках застава завжди згадується поряд з іншими видами забезпечення виконання зобов’язань. Проте кожен з них має свої особливості й різний характер взаємозв’язку із заставою.

Перелік загальносистемних властивостей не може вважатися вичерпним, але існують елементи, які мають певне значення для визначення системи способів забезпечення виконання зобов’язань. До них відносяться однорідність, завершеність, мінімальність, детермінованість та стабільність.

Про однорідність способів забезпечення виконання зобов’язань як системи можна говорити, виходячи із ставлення до системоутворюючої ознаки, а вона явно є в кожному з них.

Завершеність або мінімальність як одна з основних властивостей системи, притаманна системі способів забезпечення виконання зобов’язань, оскільки на певному етапі історичного розвитку, коли ані застава, ані право притримання не входили до неї (мається на увазі радянський період), вона існувала і розвивалася. Сьогодні дані інститути в ній присутні, а отже, може йтися про вилучення або приєднання нових структурних елементів без руйнування даної системи.

Детермінованість – з аналізу перерахованих способів забезпечення виконання зобов’язань видно, що вони мають ряд схожих ознак, а отже, знання їх вистачає для визначення й інших ознак, наприклад: 1) всі вони мають акцесорний характер; 2) недійсність основного зобов’язання тягне за собою недійсність зобов’язання, що забезпечує його, і навпаки, недійсність угоди про забезпечення виконання зобов’язання не впливає на дійсність основного зобов’язання; 3) забезпечувальне зобов’язання слідує долі основного під час переходу прав кредитора до іншої особи, наприклад, при поступці вимоги за основним зобов’язанням; 4) припинення основного зобов’язання, як правило, тягне і припинення його забезпечення. Безумовно, що є й певні винятки, наприклад, коли майно вже знаходиться в заставі, воно може стати предметом ще однієї застави в забезпечення інших вимог (наступна застава, ст. 588 ЦК України) тощо.

Стабільність – будь-які потенційно можливі зміни в її структурі не повинні впливати на стійкість всієї системи. Так, наприклад, впровадження права притримання не спричинило порушення стійкості системи способів забезпечення виконання зобов’язань.

Таким чином, перелік загальносистемних властивостей (а він не може вважатися вичерпним) дає можливість на теоретичному рівні говорити про систему способів забезпечення виконання зобов’язань. Що стосується застави, вона посідає певне місце в даній системі, що значною мірою розширює можливості її вдосконалення, оскільки, як свідчить досвід, дана система постійно розвивається.

У підрозділі 3.3. «Класифікація застави в цивільному праві України» аналізуються особливості окремих видів застави з встановленням певних підстав класифікації.

З позиції логіки класифікація визначається як поділ предметів на класи на підставі найбільш істотних ознак. У правовій науці сталого поняття класифікації на сьогодні не визначено, але застосовується поняття «класифікації» як поділу обсягу поняття на види, групи та інші класифікаційні множинності на основі чітко визначеної ознаки, критерію.

Необхідність видової класифікації застави визначається такими обставинами: 1) вона може бути використана в правозастосовчій діяльності з укладан-

ня конкретних договорів; 2) запропонована класифікація може бути використана для нормотворчості й нормативного регулювання; 3) дозволяє врахувати особливості основних видів предмета дослідження, які необхідні при науковому розгляді.