ЗАСТОСУВАННЯ ЄВРОПЕЙСЬКОЇ КОНВЕНЦІЇ З ПРАВ ЛЮДИНИ ТА ПРАКТИКИ СТРАСБУРЗЬКОГО СУДУ В УКРАЇНІ (ЗАГАЛЬНОТЕОРЕТИЧНІ АСПЕКТИ)

summary

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Минуло майже 15 років відтоді, як Україна ратифікувала Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Європейська конвенція з прав людини; Конвенція) та визнала юрисдикцію Європейського суду з прав людини (далі – Страсбурзький суд; Суд). На сьогодні доводиться відзначити, що Україна посіла одне з чільних місць серед тих держав, справи яких розглядаються Судом найчастіше. Як констатував 24 вересня 2010 року Голова Верховної Ради України (далі – ВРУ) В.М. Литвин у доповіді на загальних зборах Національної академії правових наук України, ефективних механізмів реалізації Конвенції в Україні поки що не вироблено.

Одним із основних шляхів забезпечення реалізації Конвенції в Україні має стати інтенсифікація застосування цього акту, а також практики Суду як джерел права. Слід відзначити, що на початку 2000-х рр. окремими суддями в Україні (такими, як В.П. Паліюк) обґрунтовувалася доцільність і робилися спроби безпосереднього застосування Конвенції при вирішенні справ. Впродовж  2004–2005 рр. Верховний Суд України (далі – ВСУ) навіть розробляв проект спеціальної постанови його Пленуму щодо застосування міжнародних договорів у національному судочинстві, яка торкалася і питання застосування Конвенції судами України. Зрештою, вельми радикальний крок було зроблено у 2006 році, коли у ст. 17 і ч. 5 ст. 19 Закону України «Про виконання рішень і застосування практики Європейського суду з прав людини» (далі – Закон про застосування практики Суду) Конвенція та практика Суду були безпосередньо визначені як джерело права для судочинства та адміністративної практики в Україні.

Що ж до вітчизняної юридичної науки, то проблематика, пов’язана саме із застосуванням в Україні Конвенції і практики Суду фрагментарно досліджувалась представниками загальної теорії права (С. Головатий, Д. Гудима, Т. Дудаш, П. Рабінович, Н. Раданович, О. Трагнюк, С. Федик, Д. Хорошковська, С. Шевчук) та декількох інших галузей права: конституційного права (О. Васильченко, М. Козюбра, О. Назаренко, М. Савенко, Д. Терлецький); міжнародного права  (К. Андріанов, М. Анісімова,  М. Антонович, М. Баймуратов, М. Буроменський, В. Буткевич, Л. Гусейнов, В. Євінтов, В. Капустинський, О. Климович,  В. Кононенко, Л. Липачова, П. Мартиненко, В. Мотиль, Л. Пастухова, В. Репецький, Н. Сергієнко, Д. Супрун, А. Федорова), філософії права (Ю. Білас). Проте монографічних загальнотеоретичних праць з означеної проблематики не з’явилося. Між тим, оскільки характеристика системи джерел національного права і правозастосувальної діяльності належить до предмета загальнотеоретичної юриспруденції, таке дослідження видається цілком нагальним.