ЗВАТЕЛЬНЫЙ ПАДЕЖ В СТАРОРУССКОМ ЯЗЫКЕ

summary

У вступі обґрунтовано вибір теми дослідження, визначено його актуальність, наукову новизну, теоретичне і практичне значення, а також сформульовано мету і завдання дисертаційної роботи.

У першому розділі «Вираження суб’єктних відношень у конструкціях із кличним відмінком» розглянуто місце КФ у відмінковій системі іменника, її роль у структурі речення староросійської мови, особливості реалізації КВ суб’єктних відношень у пам’ятках XIV-XVII ст.

У підрозділі 1.1. «Кличний у системі відмінкових форм давньоруської та староруської мов» проаналізовано погляди лінгвістів на КФ, обґрунтовано її відмінковий статус.

Розуміння відособленості вокатива у відмінковій системі іменника сягає своїм корінням античності (Аристотель, стоїки). У дослідженнях нового часу заперечення відмінкового статусу КФ пов’язується з відсутністю відмінного морфо­логічного оформлення (Ф.Міклошич, М.С.Трубецькой), синтак­сичного підрядного зв’язку (Є.Ф.Карський, А.Шлейхер), відношень до інших слів, що реалізуються за допомогою цього зв’язку (О.В.Ісаченко, П.С.Кузнєцов, С.А.Савицька, Я.О.Спринчак, І.В.Устинов), а також із синтаксичною відокремле­ністю, обумовленою вживанням КФ у функції звертання, яке не входить до традиційної системи членів речення (Д.М.Овсянико-Куликовський, О.М.Пєшковський, Р.О.Якобсон), з позаконтекстністю, нефіксованою позицією, можливістю бути вилученим із речення (Л.Маршева), з відтворенням її мовцем у готовому вигляді (С.О.Коваль).

Зважаючи на погляди дослідників щодо історичного розвитку морфологічних показників вокатива (В.О.Богородицький, О.Єсперсен, А.Мейє, О.В.Попов, О.О.Потебня, О.І.Соболевський, О.О.Шахматов, Л.П.Якубинський), його значення (О.Х.Востоков, Ф.І.Буслаєв, М.В.Ломоносов, С.П.Cамійленко, П.Я.Черних), виходячи з білатерального розуміння мовного знаку (В.В.Виноградов, І.І.Мещанинов, Л.В.Щерба), а відмінка як категорії, для якої синтаксична функція є первинною в структурі мови (І.Р.Вихованець), обстоюємо думку щодо необхідності багатостороннього аналізу КФ як компонента граматичної категорії відмінка і речення. Це дає змогу кваліфікувати КФ у староросійській мові повноправним членом відмінкової системи іменника, оскільки:

1)      у формальному плані – це флективне утворення, що входить до системи протипоставлених одна одній словоформ з однорідним значенням;

2)      у процесі розвитку мови відбиває, як і інші відмінкові форми, явища формальної аналогії;

3)      категоріальне значення предметності на синтаксичному рівні реалізує в низці семантико-синтаксичних функцій, обумовлених синтаксичною системою, семантико-синтаксичною валентністю дієслова;

4)      в єдності граматичного (категоріального) значення й співвідносного з ним стандартного формального показника виступає як грамема «кличний відмінок».

У підрозділі 1.2. «Кличний відмінок у формально-синтаксичній і семантико-синтаксичній репрезентації підмета-суб’єкта» представлено традиційну думку щодо функціонування КВ у давньоруській та староросійській мовах, визначено засади, на яких базується в роботі його дослідження, проаналізовано формально-синтаксичні, категоріальні й семантико-синтаксичні особливості КВ у функції суб’єкта.

У слов’янському історичному мовознавстві розуміння відмінка як морфологічної категорії формується на синтаксичних засадах (А.Мейє). У зв’язку з цим у російській історичній граматиці вживання іменника в КВ традиційно й послідовно характеризують як функцію звертання (А.І.Павлович, С.А.Савицька, Я.О.Спринчак, О.М.Стеценко, І.В.Устинов, П.Я.Черних та ін.), а його використання у функції суб’єкта не знаходить однозначного пояснення в науковій літературі (Л.А.Булаховський, О.Єсперсен, Є.Ф.Карський, П.С.Кузнєцов, О.С.Мельничук, Т.М.Ніколаєва, Д.М.Овсянико-Куликовський, О.О.Потебня, О.І.Соболевський).

Багатоаспектний аналіз КВ у системі його зв’язків і відношень з іншими компонентами речення дає можливість доповнити й розширити уявлення про його місце і роль у староросійській мові. Враховуючи здобутки російської синтаксичної традиції (Ф.І.Буслаєв, В.В.Виноградов, О.М.Пєшков­ський, О.О.Потебня, О.О.Шахматов), ідеї та положення, розроблені в рамках структурного, семантичного й функціонального синтаксису (Н.Д.Арутюнова, Г.О.Золотова, Т.П.Ломтєв, І.О.Мельчук, О.М.Мухін, Н.Ю.Шведова), а також результати дослідження КВ українськими мовознавцями (С.П.Бевзенко, І.Р.Вихованець, М.С.Скаб, І.Т.Яценко), відмінкова словоформа у пам’ятках аналізується з урахуванням:

а) формально-синтаксичної організації речення – синтаксичні позиції КВ обумовлені певним типом синтаксичного зв’язку;

б) семантичної структури речення – семантико-синтаксичні функції (ролі) іменника в КВ детерміновані семантикою предиката, його семантико-синтаксичною валентністю і відображають відношення між предметами позамовної дійсності;

в) категоріального значення іменника як частини мови – значення предметності КВ як грамема категорії відмінка реалізує в усій сукупності свого функціонування;

г) асиметрії між формою та функцією КВ, дериваційних синтаксичних процесів, що уможливлює розрізнення первинної та вторинних функцій вокатива.

У староросійському реченні з реалізованими суб’єктними відношеннями КВ постає багатомірною одиницею. У формально-синтаксичному плані іменник у КВ староросійської мови характеризується: 1) взаємозалежністю з присудком на основі предикативного зв’язку, заступаючи, таким чином, позицію координованого члена речення; 2) ознакою центральності, беручи участь у форму­ванні структурного мінімуму речення. Це наочно виявляється в однорідному ряді клич­ного й називного відмінків: И в тот же град Вирит Ксенофонтова сына Иоаннъ и Аркадие пошъла бяста учить философии («Хож.» Дан., 82), що дозволяє визначити функцію підмета як первинну для вокатива у формально-синтаксичному плані.

Заступаючи синтаксичну позицію підмета і називаючи в реченні активного діяча, КВ виступав у нехарактерній для нього функції суб’єкта. Разом із цим пам’ятки староросійської мови свідчать про регулярний характер уживання КВ у цій функції. Регулярність його вживання в пам’ятках визначається двома критеріями: 1) повторюваністю у функції суб’єкта; 2) передбачуваністю, в основі якої лежить характерна для КВ ознака – номінація особи.

У групі власних імен КВ у функції суб’єкта спостерігаємо в пам’ятках XII-XVII ст. релігійного й житійно-дидактичного характеру, оповідального жанру. Категоріальне значення КВ у таких конструкціях реалізується в номінації: а) особи активного діяча: По соборнѣмъ отпѣтии пакы приде Арсение (О Пафн. Бор., 486); б) особи, що знаходиться в якомусь стані чи у певних відношеннях до інших осіб: От патриарха же пришедый Еумѣние…удивися велми (Пов. о клоб., 228); в) особи – ініціатора процесу комунікації: И се въпрашаетъ Исаакие…:«Что зрѣние се чудное, отче?» (Ж. Серг., 384).

У пам’ятках, що відбивають розмовну мову XIII-XV ст. (рідше XVI-XVII ст.) – двінські, новгородські, псковські грамоти, ревельські акти, – своє категоріальне значення вокатив реалізує в номінації особи, яка одержує, набуває чи передає що-небудь: Се купи Иване… землю и воду на Поморьи… (СлРЯ, в-9, 218).

КВ загальних іменників-назв істот у функції суб’єкта менш продуктивний у староросійській мові й номінував: а) соціально-статусне положення суб’єкта: И таковую грамоту смерде исторже у попа… (СлРЯ, в-6, 330).; б) бога як творця всього сущого (родоначальника): Многие борьбы блудныя бывали, да всяко сохранилъ владыко (СлРЯ, в-1, 301); чи виступав почесним іменуванням духовних осіб: Преподобьне отьче добру обрѣте лѣствицю… (СлРЯ, в-4, 270).

Вживання у функції суб’єкта вокатива загальних іменників-назв неістот у пам’ятках староросійської мови представлено поодинокими випадками: О… господи боже мой Исусъ Христосъ, прилне душе моя по тебѣ (О кн. Ольге, 278).

У реченнях зі складеним іменним присудком категоріальне значення КВ у функції суб’єкта однотипне – номінація особи власним іменником, предикативна ознака якої названа іменною частиною присудка: Макарие же сподобленъ бысть сего зрѣниа… (Ж.Серг., 384).

У староросійській мові КВ власного іменника в поєднанні з лексемами святой, великий, блаженный, преподобный тощо виступав як узагальнена назва особи стосовно християнської моралі, праведності, святості життя: Пишет же великий Василие… (Ж. Серг., 258); И нача святый Николае молити святых апостолъ… (Казан. ист., 498). Ці лексеми як статусне ім’я нероздільні з іменником у КВ, пор.: К сему прииде блаженый Феодосие… і поряд – Феодосий же много не хотѣвь (К.-Печ. пат., 458). Узагальнена статусна кваліфікація особи сприяє продуктивній субстантивації цих лексем: Преподобный же навыче грамоте… (СлРЯ, в-2, 263).

Суб’єктні відношення КВ у староросійській мові реалізує у сполученні з предикатами різних типів. Семантика акціональних дієслів обумовлює вживання суб’єктної синтаксеми, що вказує на спроможність особи бути ініціатором дії: Агапие же рече къ нимъ…(Сказ. Агап., 162). Суб’єктна синтаксема стану, детермінована відповідним предикатом, представляє особу як пасивний суб’єкт, для якого цей стан є тимчасовою, а не постійною ознакою: Снѣдаше же ся утробою блженный Саватие (СлРЯ, в-11, 117). Предикат якості характеризує суб’єктну синтаксему з боку ознаки, що є внутрішньою особливістю особи: Бѣ же добръ Цимисхие…(СлРЯ, в-3, 94).

Компаративістикою доведено, що семантичним ядром КВ виступає значення адресата. У дослідженні семантико-синтаксична функція суб’єкта для КВ староросійської мови визначається як вторинна і є наслідком функціональної асиметрії відмінкової форми, її внутрішньо відмінкової транспозиції: функція суб’єкта не є основною для КВ, не відбиває типових синтагматичних моделей староросійської мови. У зв’язку з цим у конструкціях на зразок купи Игнате, исторже смерде іменник визначаємо не як називний відмінок (пор.: Д.М.Овсянико-Куликовський), а як кличний у своїй вторинній функції.

У підрозділі 1.3. «Зауваження щодо позавідмінкової транспозиції кличного відмінка» розглянуто нечисленні випадки реалізації КВ предикативної функції. Таке використання КВ свідчить про можливість уживання відмінкової форми іменника у функції іншої частини мови й пов’язано з вербальною транспозицією вокатива, яка носить синтаксичний характер: іменник у КВ зберігає частиномовну належність, але в присудковому комплексі дієслівна зв’язка переводить форму КВ у позицію, що притаманна дієслову: (Святий Миколай) …глаголя: «Аз бо есмь Николае мирликийский святитель…» (Казан. ист., 500). КВ у таких конструкціях подає ім’я суб’єкта як його предикативну ознаку: Вторый идол былъ Волосъ, бг̃ъ скотов… четвертыи идол Ладо (СлРЯ, в-1, 102) або виступає предикативною постійною, статичною характеристикою святого: …вси моляхуся къ святѣй богородици…: «…буди теплая заступнице и предстателници» (Пов. о Т.Акс., 236-238).

Другий розділ «Кличний відмінок у його взаємовідношеннях із категорією особи й особовими займенниками» присвячено аналізу взаємозв’язків між категорією особи дієслова, іменником і особовим займенником у конструкціях із КВ, особливостей вираження ним суб’єктно-об’єктних відношень.

У підрозділі 2.1. «Формально-, семантико-синтаксична і модально-комунікативна характеристика кличного відмінка в конструкціях без особового займенника» простежено зв’язок між категорією особи дієслова й іменником у реалізації КВ формально-синтаксичних і семантико-синтаксичних характеристик, з’ясовано його роль у формуванні модальних відтінків імперативних конструкцій, проаналізовано семантико-синтаксичне ускладнення сакрального імені в КВ.

Категорія особи, як і категорія відмінка, тісно пов’язана з передачею у мові суб’єктно-об’єктних відношень (В.В.Виноградов). Наявність у реченні КВ свідчить про те, що іменник уживаний як друга особа (О.Єсперсен, О.О.Потебня). Виникнення у свідомості мовця поняття про активно діючу особу призводить до розвитку в дієслові розгалуженої системи особових флексій (Л.П.Якубинський), які в синтаксичному плані виступають знаками зв’язку присудка з підметом.

Пам’ятки староросійської мови послідовно відображають координацію іменника в КВ з дієсловами 2-ої особи дійсного та наказового способу. На такі конструкції натрапляємо в пам’ятках релігійно-культового, житійного змісту, літописно-оповідального, сюжетного, публіцистичного та дидактичного характеру, в приватному листуванні протягом усього старо­російського періоду: Отиди, сестро, не стужай ми… (Вел. Зерц., 66); …имаши, господине, побѣдити супостаты своя (Сказ. о Мам., 146); …тщеславити ли ся велиши, любимче? (Посл. Клим., 286). Наявність у староросійській мові формального прояву предикативного зв’язку між іменником у КВ і дієсловом, морфологічна форма членів речення, синтаксичні особливості поєднання ознакових слів з іменником і дієсловом дозволяють кваліфікувати роль КВ у конструкціях без особового займенника як первинну в формально-синтаксичному плані функцію підмета: Поганый сыне темнаго дѣмона Бахмѣтья, отступи от земли сея…(Ист. сиб., 558).

У категоріальному плані такий КВ у староросійській мові не вказує, як це було б при заміщенні позиції підмета займенником, а називає особу, реалізуючи значення 2-ої особи у своїй семантиці. В пам’ятках писемності КВ номінує особу власним ім’ям, характеризує її з боку монархічної, саново-духовної ієрархії, вікової, родинної, професійної або національної ознаки, за допомогою лексеми человече виступає як узагальнена назва живої істоти (проте в кожному конкретному випадку ця лексема є символом, назвою конкретної особи): Что твориши, человѣче, бесчинно и скарѣдно живый…(Измар., 62). Категоріальне значення вказує на семантику відношень вокатива до інших компонентів речення. КВ у реченнях на зразок И Михайла рече: «Всуе тружаешися, княже, чего богъ не дастъ» (Ж. Мих. Клоп., 344) або Алимпияда… рече: «Предаи, Нектонаве, своему...» (Алексан., 30) набуває адресатно-суб’єктного значення (Л.І.Шаповалова) і виступає складною синтаксемою із синкретичним значенням як відображення суб’єктно-об’єктних відношень. Синкретизм змісту КВ обумовлений детермінацією з боку двох предикатів (М.С.Скаб): домінантне значення адресата спричинене спрямованістю дієслівної дії (дієслова мовлення) від суб’єкта-мовця на об’єкт-адресат, а суб’єктне значення детерміновано предикатами у формі індикатива чи імператива, які в модальному плані визначають реальність / потенційність дії цього суб’єкта.

КВ як грамема 2-ої особи, оскільки суб’єкт дії (стану) співвідноситься з адресатом мовлення (Г.О.Золотова), тісно зв’язаний у староросійській мові з модально-комунікативним планом речення. В пам’ятках первинна адресатно-суб’єктна функція КВ підкреслюється цільовою установкою мовця. Так, у питальних реченнях, у яких для мовця пріоритетним є бажання отримати відповідь, за допомогою граматичних засобів (питальних займенників, питальних часток, обставинних прислівників) акцентується увага на адресатній стороні семантично складної синтаксеми з метою конкретизації самої дії, визначення її мети, причини, часу та напрямку або для модальної характеристики всього речення. Проте у всіх реченнях предикатом обумовлена реальна дія особи, що представлена КВ: Егда же, господине, отгониши пьянственнаго змия…(О Хмеле, 249).

У реферованому дослідженні співвідношення інтенцій мовця, які пов’язані з його комунікативним завданням, і потенційних можливостей особи, що належать до позамовної дійсності, проаналізовано у зв’язку з визначенням ролі КВ у реалізації модальних відтінків імперативних конструкцій. Раціональна аналітична природа того, що повинно бути, в конструкціях з дієсловами наказового способу і формою КВ у староросійській мові виявляється в тому, що «суб’єктивне» як спонукання й «об’єктивне» як зміст цього спонукання виражаються неподільно. «Суб’єктивне», емоційне не може існувати само по собі, тільки як воля мовця, для цього повинні бути об’єктивні підстави. «Об’єктивним» фактором реалізації волі, бажання мовця стає можливість особи, що представлена формою КВ, виступати в реченні не тільки в якості адресата, але й мати значення потенційного суб’єкта дії (стану). В пам’ятках співвідношення волі мовця й можливостей адресата – потенційного суб’єкта дії (стану) в КВ має неоднакову реалізацію залежно від самого характеру дії (стану), соціально-статусної характеристики особи, пре- чи постпозиції вокатива. Так:

1) у реченнях із імперативом дієслів переміщення в просторі виступають модальні значення наказу, вимоги, заклику, поради, прохання. Реалізація цих зна­чень залежить від певної характеристики особи в адресатно-суб’єктній функції. В конструкціях із препозитивним КВ пам’ятки переважно подають модальне значення прохання, яке пов’язане з потенційними можливостями особи, що знаходиться в певних відношеннях з мовцем або характеризується з боку соціально-статусної, родинної ознаки: нн̃ѣ оубо братѣ отсюду ни какож иди (Соч. Ерм.-Ер., 267).

Постпозитивний КВ уживається в пам’ятках у конструкціях із модальним значенням наказу, вимоги. Залежно від значення дієслів переміщення він називає особу в її кровній чи духовній близькості, характеризує з боку соціально-статусної ознаки: И рече царь: «…нынѣ же поиди, невѣсто, в мою палату» (Суды Солом., 86); Изыди, пелгриме, да возму помсту на тебѣ (Рим. д., 160).

Реалізація в реченнях з дієсловами цієї групи модального значення заклику обумовлена наявністю в адресатно-суб’єктній функції постпозитивного КВ для позначення особи, в характеристиці якої закладена можливість виконання певної дії: Възлелѣй, господине, мою ладу къ мнѣ… (Слово, 384);

2) у реченнях із дієсловами передачі, залучення чи відторгнення об’єкта КВ використовується переважно в конструкціях з модальним значенням прохання. Статусна характеристика особи, її можливостей детермінує бажання мовця й уточнює зміст речення-прохання. Так, уживання в якості потенційного суб’єкта препозитивного КВ імені святого або номінація особи в її соціально-статусній ієрархії пов’язана з бажанням мовця звільнитися від негативних явищ: ст̃ый Николае, избави нас от врагъ наших (СлРЯ, в-9, 241). Позиція КВ вказує на певну залежність між характеристикою особи й тими модальними відтінками, що супроводжують значення прохання: препозитивний КВ, називаючи особу, яка займає більш високе соціальне положення, сприяє появі поруч із значенням прохання модального відтінку заклику: Благовѣрный царю Констянтине… избави мя в час сей от…бѣды..! (Пов. о клоб., 216), а постпозитивний КВ разом із імперативом дієслів залучення об’єкта формує конструкції з супроводжувальним відтінком побажання: И глагола ему игумен: «Прими ясти, брате» (Измар., 68).

Пам’ятки староросійської мови фіксують поодинокі випадки вживання постпозитивного КВ з імперативом дієслів цієї групи в реченнях із модальним значенням наказу, вимоги: Престани отъ игралища, Удоне… (СлРЯ, в-6, 80) та препозитивного КВ у конструкціях зі значенням поради: Сн̃у, перваго друга не о<т>гоняй…(СлРЯ, в-11, 387);

3) у реченнях із дієсловами мовлення залежно від особливостей взаємодії КВ й імперативної форми з більшою частотністю реалізуються два модальних значення: прохання або бажання, запрошення до діалогу. КВ знаходиться в препозиції до імператива, який передає прохання звернутися з молитвою до Бога. Потенційним суб’єктом виступає КВ, який називає особу в її сановій ієрархії, в характеристиці святості її життя, родинних стосунків: (Мандрівники під час бурі)…нача глаголати: «Епископе, помоли бога!» («Хож.» на соб., 472). У конструкціях із модальним значенням бажання, запрошення до діалогу потенційним джерелом інформації виступає постпозитивний КВ, що характеризує особу в плані соціальної або духовної ієрархії, статусної кваліфікації, належності до біологічної статі тощо: Повиждь нам, после великаго самодержавнаго, откуду се… (Фомы слово, 274);

4) у реченнях із дієсловами стану реалізуються модальні значення побажання, поради, заклику, прохання. Побажання пасивному потенційному суб’єкту знахо­дитися в радісному, піднесеному стані пов’язано з постпозитивним КВ, що номінує особу в її соціальній ієрархії або подвижницькій діяльності на благо християнської віри: Радуйся, отче и наставниче, иже мирьскыа плища отринувъ и млъчание възлюби! (К.-Печ. пат., 448). Таку ж характеристику особи репрезентує постпозитивний КВ у конструкціях із модальним значенням побажання позбутися негативного емоційного стану: И Михайлушко князю молвить: «Не скорби, княже» (Ж. Мих. Клоп., 338). Модальні значення заклику, поради (у реченнях із дієсловами емоційного стану) або прохання (у реченнях із дієсловами емоційного ставлення) реалізуються в староросійській мові незалежно від позиції КВ: Умьрьтви наши съмыслы, чл̃вклбче… (СлРЯ, в-1, 265); Брате, помилуй мя, не лиши мя зрити образа божиа… (Пов. о Вас. II, 508). Потенційна можливість виступати носієм цього стану або відношення закладена в характеристиці КВ потенційного суб’єкта й визначається конкретною ситуацією: Прости мя, Савво, яко солгах ти (СлРЯ, в-6, 121);

5) у реченнях із імперативом дієслів сприйняття дійсності за допомогою органів слуху, зору, розумових процесів представлений широкий спектр модальних значень. Постпозитивний КВ виступає в конструкціях, у яких від особи вимагають самого процесу сприйняття або роздумів: Рекоша отци: Слыши, Арию, безглавьный звѣрю, нечистый душе, оканьный человѣче (СлРЯ, в-1, 100), яку закликають почути або замислитися: …увѣжь, чл̃вче: книги сут<ь> всему добру мт̃и…(СлРЯ, в-7, 196), запрошують побачити або почути: …послушай убо, боголюбивый царю, аще клятва по нужи бывает, прощати с таковых… (Посл. В. Рыло, 530), просять побачити або зрозуміти: Не учи, батюшко, гоголя на водѣ плавать…(Ерусл., 309), якій радять щось побачити або випробувати, перевірити: …виждь, гемоне, праздни ти бози стоять и не сѣдять… (СлРЯ, в-4, 161). Препозитивний КВ разом із імперативом дієслів зорового або слухового сприйняття формує конструкції з модальним значенням заклику, а з імперативом ментальних дієслів – значення поради, прохання. Ці модальні значення співвідносяться з тією можливістю виконати дію, яка закладена в характеристиці особи з боку КВ.

Можливість виконання дії потенційним суб’єктом, що представлений КВ сакрального імені, обумовлена його власне семантико-синтаксичними й комунікативними особливостями в імперативних конструкціях. Перший етап будь-якого діалогу – номінація особи (його імені), від якої очікується зворотна реакція. Первинність комунікативного ти знайшла своє відображення в середньо­вічному християнському теїзмі. Прагнення суб’єкт-суб’єктного діалогу знаходить свою реалізацію в структурі мови, де КВ разом із імперативом репрезентують це бажання. Основною формою такого бажання в пам’ятках староросійської мови виступає молитва: Суди, господи, обидящия ми и возбрани борющия ми, и приими оружие свое и щит, и востани в помощь мою, и запрѣти сопротивно гонющих мя (Казан.ист., 442). Молитовно-онтологічний КВ у пам’ятках указував на самототожність Бога у своєму імені, що засвідчувалося в таїнстві молитви. Широкий спектр потенційної можливості реалізації дії обумовлений тією онтологічною природою, що вкладається православієм в ім’я Бога: творець, захисник, усетриматель, світлодатель, кормитель, помічник тощо.

Проте пам’ятки староросійської мови у реченнях з дієсловами дати, помиловати, спасати, судити та ін. засвідчують випадки втрати КВ сакрального імені у профанному вживанні своєї адресатно-суб’єктної функції й використанні його як своєрідного штампу, кліше зі значенням побажання: Дай господи вам здорово опочивати (Чин свад., 186), Не дай же мнѣ, боже, напраслину терпѣти (Песни Кв., 596); згорнутої імперативної синтагми привітання: Священникъ глаголетъ: Спаси, боже, люди своя; людие рекут: Исполаете деспота (СлРЯ, в-6, 279); єдиного нечленованого вигуку: И единому отъ нищихъ отъ согнетениа въспившу: господи помилуй! (СлРЯ, в-6, 294).

У підрозділі 2.2. «Семантико-синтаксичні особливості кличного відмінка в конструкціях із особовими займенниками» охарактеризовано місце і роль КВ у конструкціях визначеного типу, а також причини втрати ним своєї відмінної форми.

Специфічна функція КВ у староросійській мові виявляється у конструкціях із займенниковими іменниками. На відміну від особових займенників, які своїм вказівним значенням лише окреслюють учасників ситуації, КВ називає їх, встановлюючи тотожність між узагальненою вказівкою й реальною особою. Поширення в староросійській мові вживання особових займенників у синтаксичній позиції підмета-суб’єкта призводить до того, що в таких реченнях КВ стає компонентом, який дублює їх семантико-синтаксичну функцію. В дослідженнях з української мови таку функцію КВ визначають як ідентифікуючу (І.Р.Вихованець).

Як відповідна грамема КВ у пам’ятках староросійської мови дублює семантико-синтаксичну функцію займенника 2-ої особи. 42 % проаналізованих конструкцій з КВ і особовими займенниками складають речення, в яких він виконує функцію ідентифікатора суб’єкта. При цьому семантика ідентифікуючого КВ корелює з семантикою предиката. Так, у реченнях: а) з дієсловами дії або стану КВ називає конкретну особу: По чьто ты, Пармениде, и ты, Таллу, въ пустошь бѣсѣдуеши, и ты, Демокрите (СлРЯ, в-3, 92); Чему ся ты сему дивиши, невѣсто? (Суды Солом., 84); б) з дієсловами розумового сприйняття КВ ідентифікує суб’єкт знання: Ты убо, владычице, вѣси веру нашу и любовь…(Пов. о Благов., 464); в) з дієсловами наказу КВ ототожнює його джерело з реальною особою в її соціальній (сановій) ієрархії: ты ми велѣлъ, царю, двери отврьсти…(Пов. о стар., 48).

Наявність у реченнях із дієсловами наказового способу ідентифікуючого КВ сприяє трансформації значення наказу, вимоги в модальне значення прохання, поради, заклику: Но ты, милостивый Спасе, простри руку свою невидимую…(Новг. пов., 408); Ты же, читателю, зря вышеписанное, вспоминай бога паче дыхания…(Ист. сиб., 573). КВ у вторинній семантико-синтаксичній функції ідентифікатора стає необхідним компонентом речення, коли ототожнює предикативну ознаку з її носієм: Блажена ты, царице, яко раби твои прелѣтают стѣны вышняго Иерусалима (Сказ. А.П., 278).

Поширення в староросійський період уживання особового займенника в позиції підмета-суб’єкта, ідентифікуюча роль КВ у таких конструкціях стала, на нашу думку, однією з причин втрати КВ своєї особливої, відмінної форми. Це може бути пояснено внутрішньо мовною тенденцією до «економії» мовних засобів, яке спричинило обмеження надлишку спеціальних форм для вираження граматичного значення 2-ої особи як з боку допоміжного дієслова, так і з боку КВ.

У конструкціях із займенниками в непрямих відмінках КВ обмежується лише уточненням, конкретизацією особи, на яку вказує займенник, що заступає позицію адресата: Аз ти, старче, дарую дщерь…(Пов. о стар., 48) об’єкта: Вознѣсу тя, господи, боже мой, яко подъялъ мя… (Ж. Елеоз., 299); об’єктного суб’єкта: Вижю тя, отче, вельми печаленъ! (Пов. о Басар., 570); суб’єкта дії (стану) в односкладному реченні: Некогда тебе, о царю, ключилось впасти в болезнь тяжку (СлРЯ, в-7, 185); Такову ти достоит быти свѣтлу, яко же солнцу…о пресвятый отче и учителю (Пов. о клоб., 212).

У третьому розділі «Кличний відмінок у простому семантично ускладненому реченні» досліджено вживання КВ у функції адресата мовлення (волевиявлення).

У підрозділі 3.1. «Семантико-синтаксичні й комунікативні особливості кличного відмінка у функції адресата» проаналізовано модифікаційний характер КВ у функції адресата мовлення, досліджено його вживання в різних комунікативних регістрах староросійської мови.

Питання, пов’язані з визначенням місця в структурі мови іменника у функції звертання, адресата мовлення, до сьогодні не знайшли свого остаточного розв’язання в лінгвістичних дослідженнях (Л.П.Іванова, В.І.Карасик, Є.В.Кротевич,  О.М.Пєшковський, В.П.Пронічев, О.Г.Руднєв, М.С.Скаб, І.І.Слинько, Л.П.Столярова, Л.І.Шапо­валова, О.О.Шахматов, Н.Ю.Шведова, І.Т.Яценко та ін.).

Розуміння речення як одиниці, у якій зв’язок між словами не знаходиться в одній площині, сприяє пошуку і виявленню «прихованих» видів синтаксичного зв’язку, що виникають у реченні. В тих випадках, коли керування не моделюється імпліцитно, ми маємо право очікувати синтаксичної конденсації (В.В.Мартинов). Предикативність вокатива у функції адресата мовлення, наявність «прихованих» синтаксичних зв’язків між КВ та іншими компонен­тами конструкції характеризує його як елемент, що ускладнює структуру простого речення.

На синтаксичному рівні КВ у функції адресата мовлення представляє собою конденсацію вихідного судження, формально тотожного простому реченню. Пам’ятки староросійської мови дають змогу виділити два варіанти трансформації конструкцій у речення з КВ у цій функції. Перший варіант: ти як суб’єкт характеризуєшся певною ознакою (соціально-статусним положенням), тому я тебе сповіщаю, що… - тако рекли мы, господине, земли не вѣдаем…(Гр. XV в., 198). Другий варіант: ти як суб’єкт у своїй соціально-статусній характеристиці володієш чимось, маєш якусь ознаку, якість, по відношенню до якої я (мовець) або хтось інший виконує дію, про що я тебе повідомляю… - потребитъ господь гладом семя твое, аспиде, и останокъ твой (Ист. сиб., 569). У цих реченнях для номінації адресата мовлення використано іменник, у якому предикативна ознака особи кон­денсована в самій назві. Трансформація мовцем предикативної ознаки в позицію адре­сата призводить до редукції процесуально-модально-часової характеристики особи, а це – до нівелювання значення реального або потенційного суб’єкта. Вто­ринність семантико-синтаксичної функції адресат – нівельований суб’єкт дії під­тверджується її модифікаційним характером. КВ у цих конструкціях зберігає свій зв’язок з 2-ою особою і як адресатна синтаксема реалізує це значення у своїй семантиці.

Семантична ускладненість речень із КВ у функції адресата, відсутність валентної обумовленості відмінкової форми з боку предиката дозволяє визначити як детермінантний синтаксичний зв’язок вокатива з іншими компонентами висловлювання. В староросійській мові іменник у формально-синтаксичній функції детермінанта характеризується відношенням до всього речення, зв’язком вільного приєднання, поширенням за допомогою прислівного зв’язку, здатністю утворювати однорідні ряди: Наслѣдниче божии, съпричастьниче Христовъ, слуго господьнь, святе Николае, по имени твоему тако и житие твое (СлРЯ, в-10, 254).

Непередбачуваний характер детермінантного зв’язку свідчить про обумовле­ність КВ староросійської мови в адресатній функції комуніка­тивним завданням мовця, реалізацією суб’єктивного (модусного) змісту речення в певних комунікативних регістрах. КВ у цій функції стає необхідним компонентом у змістовній структурі речення у висловлюваннях: 1) інформативно-розповідного регістру при повідомленні факту впливу на об’єкт, що входить до сфери володіння адресата; 2) інформативно-описового регістру у зв’язку з описом стану, що обумовлений діяльністю адресата, або відношенням мовця до об’єкту володіння адресата; 3) репродуктивного регістру, коли враховується участь адресата в тому, що спостерігається; 4) генеритивного регістру при характеристиці потенційних можливостей адресата; 5) волюнтативного регістру, коли властивості, якості адресата є предметом бажання мовця; 6) реактивного регістру, тому що оцінна реакція пов’язана саме з адресатом мовлення.

Підрозділ 3.2. «Зауваження щодо комунікативно-предикативних можливостей іменника в кличному відмінку» є спробою виділення моделі синтаксичної конденсації у дискусійному питанні стосовно вокативних речень у російській мові. У певних комунікативних ситуаціях визначення мовцем індивідуальної, соціально-статусної (в широкому розумінні) ознаки особи в староросійській мові набуває «згорнутого» суб’єктно-предикативно-адресатного значення: И тако ему моляшуся вечеру сущу глубоку, слыша глас, глаголющь: «Сергие!» (Ж. Серг., 364); Адамъ же возкликнувъ: Евво! (СлРЯ, в-3, 39). У подібних конструкціях мовець стверджує наявність суб’єкта у його індивідуальній, соціально-статусній характеристиці, до якого він звертається з певною метою.

У підрозділі 3.3. «До питання про «втрату» кличного відмінка в російській мові» обґрунтовано думку про збереження КВ у російській мові. Конденсація вихід­ного речення з іменником у КВ спричиняє синкретизм його значення (адресат – потенційний / реальний суб’єкт дії, адресат – нівельований суб’єкт дії), що на формальному рівні виявляється в синкретизмі форми – граматичній омонімії: використанні форми, омонімічної називному відмінку, для репрезентації значення КВ. Такий погляд на співвідношення плану змісту й плану вираження дозволяє говорити про збереження вокатива як грамеми в російській мові. Крім того, доказом збереження КВ може слугувати: а) реалізація у формі, омонімічній назив­ному, семантики адресатності, що притаманно КВ як грамемі 2-ої особи; б) специфіка його зв’язку з присудком або з усім висловлюванням; в) формування особливого типу висловлювання – односкладного вокативного речення; г) інтонаційне оформлення, що не притаманне називному в «звичайній» функції; ґ) відображення російськими говорами різних історичних етапів у співвідношенні значення КВ і форми представлення цього значення.

У «Висновках» узагальнено результати проведеного дослідження.

Проблемні питання, пов’язані з кваліфікацією КВ, віддзеркалюються в неоднозначному термінологічному визначенні цієї мовної одиниці: клична форма, кличний відмінок, вокатив, звертання, апелятив, комунікативне звертання, комунікат. Багатоаспектний аналіз КВ у пам’ятках староросійської мови дозволив систематизувати, доповнити й розширити уявлення про його місце і роль на певному історичному зрізі.

1.      КВ у староросійській мові виступає повноправним членом відмінкової системи: в пам’ятках писемності він представлений у єдності граматичного (категоріального) значення і співвідносних із ним формальних показників, системою формально-синтаксичних і семантико-синтаксичних функцій, що обумовлені синтаксичною системою, семантико-синтаксичною валентністю предикатів.

2.      Синтаксичні позиції іменника в КВ є реалізацією його формально-синтаксичних функцій. Залежно від типу синтаксичного зв’язку КВ у староросійській мові заступає позицію координованого члена речення – підмета, другорядного члена речення – детермінанта, а також виступає в позиції ідентифікуючого члена речення.

3.      Позицію КВ у відмінковій парадигмі староросійської мови заміщують іменники зі значенням особи активного діяча, ініціатора процесу комунікації; особи, що знаходиться в якомусь стані або відношенні; особи, що отримує, здобуває або передає щось; особи в її соціально-статусній (у широкому розумінні) характеристиці.

4.      У пам’ятках староросійської мови КВ у переважній більшості випадків уживається для позначення співрозмовника (адре­сата мовлення, волевиявлення) і як відповідна грамема реалізує значення особи семантично. Семантика адресата, зв’язок із двома предикатами, формально-синтак­сична функція підмета дозволяє визначити центральними для вокатива конструкції, в яких він виступає в первинній семантико-синтаксичній функції адресата – суб’єкта дії (стану). В імперативних конструкціях староросійської мови суб’єктно-об’єктні відношення як вираження інтенцій мовця й потенційних можливостей особи виконати дію виражаються неподільно. Співвідношення волі мовця й можливостей адресата – потенційного суб’єкта дії (стану) залежить від самого характеру дії (стану), соціально-статусної характеристики особи, пре- чи постпозиції вокатива.

Вторинність суб’єктної функції КВ – наслідок функціональної асиметрії відмінкової форми, її внутрішньо відмінкової транспозиції, що було підтримано морфологічними особливостями дієслова староросійської мови. Про регулярний характер уживання КВ у функції суб’єкта свідчить його повторюваність і передбачуваність у цій функції, в основі якої лежить характерна для нього ознака – номінація особи. Зафіксована пам’ятками староросійської мови предикативна функція КВ знаходиться поза системою відмінкового вживання й пов’язана з його вербальною транспозицією, яка носить синтаксичний характер.

5.      Поширення в староросійський період матеріального вираження підмета особовими займенниками призводить до зміни підметово-присудкової норми, способу представлення особи. Відсутність у займенникових іменників будь-якого речового змісту, характер конкретної комунікативної ситуації слугували вживанню КВ у функції ідентифікатора особи. В пам’ятках староросійської мови такий КВ встановлює тотожність між узагальненою вказівкою на 2-гу особу й реальною особою. Тенденція до «економії» мовних засобів щодо вираження граматичного значення 2-ої особи сприяла втраті вокативом своєї особливої, відмінної форми.

6.      КВ зберігає значення 2-ої особи, виконуючи в староросійській мові функцію адресата, яка є результатом конденсації вихідного простого речення. Редукція процесуально-модально-часової характеристики особи призводить до втрати ним значення потенційного або реального суб’єкта. КВ у функції адресата стає необхідним компонентом конструкції як реалізація комунікативного завдання мовця, суб’єктивного (модусного) змісту речення. В староросійській мові КВ виявляє неоднакову обумовленість свого вживання в різних комунікативних регістрах залежно від інтенцій мовця по відношенню до позамовної дійсності.

7.      Конденсація вихідного простого речення з іменником у КВ сприяє формуванню синкретизму його значення, що на формальному рівні виявля­ється в синкретизмі форми – граматичній омонімії. В процесі історичного розвитку мовне співвідношення форми й змісту специфічно відображалося в конструкціях із КВ. Етапний характер «самоорганізації» між сторонами мовної одиниці виявляється у вигляді тенденції в певний історичний період: 1) розвиток у праслов’янській мові формальних показників КВ на базі неоформленої іменної основи; 2) переважання в давньоруській мові етимологічних форм КВ у іменників ч., ж. родів у однині; 3) паралельне використання в староросійській мові особливої форми КВ й форми, омонімічної називному; 4) закріплення в кодифікованій підсистемі мови форми, тотожної називному, для вираження значення КВ; в некодифікованих підсистемах російської мови про­стежується тенденція до закріплення мовного вираження кличності, що відобража­ється в поодинокому збереженні етимологічної форми КВ, використанні форми, омонімічної називному, розвитку у КВ нових відмінкових форм.