ПРАВОВИЙ СТАТУС ГОЛОВИ ВЕРХОВНОЇ РАДИ УКРАЇНИ: ПИТАННЯ ПРАВОВОГО ВРЕГУЛЮВАННЯ :

brief description

ІНСТИТУТ ЗАКОНОДАВСТВА ВЕРХОВНОЇ РАДИ УКРАЇНИ
На правах рукопису

РОЗВАДОВСЬКИЙ ВОЛОДИМИР ІВАНОВИЧ
УДК 342.525(477)

ПРАВОВИЙ СТАТУС ГОЛОВИ ВЕРХОВНОЇ РАДИ УКРАЇНИ:
ПИТАННЯ ПРАВОВОГО ВРЕГУЛЮВАННЯ

12.00.02. – конституційне право

Дисертація на здобуття наукового ступеня
кандидата юридичних наук

Науковий керівник:
доктор юридичних наук, професор
Костицький В.В.

КИЇВ – 2010

ЗМІСТ

ВСТУП…………………………………………………………………………………….3
РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИЧНІ ТА ІСТОРИЧНІ ЗАСАДИ ПРАВОВОГО СТАТУСУ ГОЛОВИ ВЕРХОВНОЇ РАДИ УКРАЇНИ………………………………………….12
1.1.Теоретичні основи правового статусу Голови Верховної Ради України………12
1.2. Особливості становлення сучасного статусу Голови Верховної Ради України
Висновки до розділу 1…………………………………………………………………..31
РОЗДІЛ 2. СТРУКТУРА ПРАВОВОГО СТАТУСУ ГОЛОВИ ВЕРХОВНОЇ РАДИ УКРАЇНИ. ………………………………………………………………………53
2.1. Правове регулювання процедури обрання Голови Верховної Ради України…...53
2.2. Система повноважень Голови Верховної Ради України………………………….66
2.3. Порядок припинення повноважень Голови Верховної Ради України…………..81
Висновки до розділу 2…………………………………………………………………..97
РОЗДІЛ 3. ОСОБЛИВОСТІ РЕАЛІЗАЦІЇ ПОВНОВАЖЕНЬ ГОЛОВИ ВЕРХОВНОЇ РАДИ УКРАЇНИ……………………………………………………….99
3.1. Особливості реалізації сесійних (“спікерських”) повноважень Голови Верховної Ради України……………………………………………………………………………..99
3.2. Особливості реалізації позасесійних повноважень Голови Верховної Ради України у відносинах з органами Верховної Ради України…………………………111
3.3. Особливості реалізації позасесійних повноважень Голови Верховної Ради України у відносинах з народними депутатами України та апаратом Верховної Ради України………………………………………………………………………………….138
3.4. Особливості реалізації повноважень Голови Верховної Ради України у відносинах з іншими органами публічної влади України…………………………...152
Висновки до розділу 3………………………………………………………………….172
ВИСНОВКИ……………………………………………………………………………176
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ…………………………………………...181

ВСТУП

Актуальність теми дослідження визначається політико-правовим значенням посади Голови Верховної Ради України як „другої особи” держави в Україні, що є парламентсько-президентською республікою, Голова Верховної Ради України не є суто „адміністративним” спікером, цілковито залежним від парламенту та парламентських фракцій. Він являє собою реальну та значиму політичну фігуру, яка очолює самостійний в конституційному відношенні, єдиний законодавчий та найвищий представницький орган Української держави – Верховну Раду України. Він тим самим уособлює законодавчу владу в державі, представляє її як всередині країни, так і за кордоном.
Парламент України володіє представницьким та колегіальним статусом у державі. Проте це не применшує ролі та значення одноосібного керівника парламенту: він спроможний здійснювати суттєвий, інколи вирішальний вплив на прийняття тих чи інших законодавчих актів. Існують й інші вагомі причини, що зумовлюють високий правовий статус Голови парламенту як одноосібного його керівника.
Конституційне законодавство України формулює численні повноваження Голови Верховної Ради України, його права та обов’язки, які змістовно не тотожні компетенції парламенту як органу державної влади. Саме такі повноваження роблять його самостійним суб’єктом конституційно-правових відносин, утворюють осердя його особливого конституційно-правового статусу, який вимагає глибокого науково-теоретичного осмислення.
Практика парламентської діяльності, що склалася в Україні упродовж останніх років, демонструє неусталеність правового статусу спікера Українського парламенту, що зумовлює необхідність розробки та здійснення продуманих та реалістичних пропозицій щодо посилення ролі та значення Голови Верховної Ради України, підвищення його реальної участі у формуванні та здійсненні не лише власне парламентської діяльності, але і державної політики загалом. Це, своєю чергою, зумовлює проведення всебічного, комплексного аналізу природи та особливостей правового статусу Голови Верховної Ради України, особливостей і співвідношення його прав, обов’язків, відповідальності, механізмів заміщення цієї посади та засад правової відповідальності даної посадової особи.
Актуальність обраної теми дослідження також об’єктивно зростає у зв’язку з тим, що новітня практика номінування (обрання) Голови Верховної Ради України тісно пов’язана з діяльністю коаліції депутатських фракцій у парламенті, ґрунтується на чіткому партійному зв’язку Голови Верховної Ради України з політичними партіями та їх парламентськими утвореннями – депутатськими фракціями.
Подібна практика, утім, не призводить і не повинна призводити до реального зменшення ваги та ролі Голови Верховної Ради України в управлінні парламентом як складноорганізованим органом державної влади. Голова Верховної Ради України, по суті, має стати внутріпарламентським арбітром політичних конфліктів та міжфракційних домовленостей.
Багато в чому саме від його активної державницької позиції залежить активізація законодавчого процесу, успішне виконання парламентом інших конституційних функцій. Зрештою, іноді сама доля всього парламенту може бути поставлена у певну залежність від позиції Голови Верховної Ради України (зокрема, у разі ініціювання процедури дострокового припинення повноважень Парламенту Президентом України і проведення відповідних політичних консультацій з цього приводу).
Подібна практика, що посилює політико-правове становище Голови Верховної Ради України, потребує докладного наукового опрацювання з позицій розвитку та вдосконалення конституційної форми державного правління сучасної України, забезпечення оптимального функціонування всього парламентського механізму, зміцнення засад парламентаризму в державному апараті України.
Пропонована дисертація ґрунтується на широкій інформаційній базі, що включає насамперед ґрунтовні наукові праці вітчизняних та зарубіжних авторів, присвячені актуальним проблемам розвитку парламенту та парламентаризму, дослідження статусу парламенту як самостійного органу державної влади, його місця в системі поділу влади, ролі та значення спікера парламенту в парламентському та в державному механізмах.
Передусім, це праці таких знаних вітчизняних авторів-конституціоналістів та юристів-теоретиків, як В.Б. Авер”янов, С.А. Агафонов, Ю.Г. Барабаш, О.М. Бандурка, Ю.Д. Древаль, В.І. Борденюк, Н.В. Ганжа, А.З. Георгіца, В.С. Журавський, Г.С. Журавльова, А.П. Заєць, П.Б. Євграфов, В.І. Кафарський, П.С. Кислий, І.О. Костицька, Л.Т. Кривенко, В.Ф. Кузнєцова, О.М. Мироненко, В.Ф. Опришко, В.Л. Федоренко, В.Ф. Погорілко, І.В. Процюк, П.А. Рудик, С.В. Сас, В.Є. Скомороха, О.В. Совгиря, Ю.М. Тодика, В.М. Шаповал, О.Ф. Фрицький, О.І. Ющик та ін.
Для розуміння тенденцій розвитку правового статусу Голови Верховної Ради України та з’ясування суб’єктивного сприйняття цих тенденцій і проблем інституціалізації статусу Голови Верховної Ради України певне значення мають і суб’єктивні позиції керівників українського парламенту, висловлені ними у своїх тематичних виступах щодо напрямів і перспектив розвитку вітчизняного парламентаризму. Зокрема, автором дисертаційного дослідження були залучені до наукового обігу та проаналізовані відповідні виступи та праці І.С. Плюща, О.О. Мороза, О.М. Ткаченка, В.М. Литвина, А.П. Яценюка, які в різний час обіймали посаду керівника українського парламенту і діяльність яких тією чи тією мірою прислужилася справі зміцнення правового статусу Голови Верховної Ради України, розбудові інших парламентських інститутів, розвиткові парламентаризму в Україні загалом.
У дослідженні широко використаний і чималий доробок російської конституційно-правової думки в даній сфері, зокрема роботи С.О. Авакьяна, О.С. Автономова, В.О. Ачкасова, М.В. Баглая, О.М. Булакова, М.В. Вітрука, Б.В. Гризлова, С.А. Єгорова, І.П. Ільїнського, О.Д. Керімова, О.І. Ковлера, Н.С. Крилової, М.А. Крутоголова, О.О. Кутафіна, В.І. Лафітського, М.І. Левіної, Ю.І. Лейбо, В.О. Лучіна, В.В. Маклакова, О.М. Медушевського, А.А. Мішина, М.А. Могунової, М.О. Нікіфорової, Л.О. Нудненко, Л.О. Окунькова, М.Ю. Попова, Б.О. Страшуна, Ю.О. Тихомирова, Ю.П. Урьяса, Р.М. Уянаєва, Т.Я. Хабрієвої, В.Є. Чиркіна та ін.
Також були використані наукові праці зарубіжних авторів, присвяченні питанням парламентаризму та статусу спікера, зокрема М. Амеллера, В. Бьорнзена, Т. Вюртенбергера, Дж.Ст. Мілля, М. Дюверже, Ч. Вайза, Т. Брауна, Г. Кречмера, Ж. Зіллера, К. Хессе, К. Джадда, Д.М. Беррі, Д. Голдмана, К.В. Хула, Ж. ле Шательє, Б. Шлоєра, Т.Д. Шона та ін.
Формулюванню авторського бачення порушеної проблеми сприяв і докладний науковий аналіз законодавчих актів, присвячених питанням правового статусу спфікера парламенту – як українських, так і зарубіжних (в останньому випадку – передусім текстів зарубіжних конституцій).
Водночас у вітчизняній конституційно-правовій науці відсутні на сьогодні комплексні монографічні та дисертаційні дослідження, присвячені цілісному науковому аналізу індивідуального правового статусу Голови Верховної Ради України. Окремі ж, передусім перелічені вище, наукові праці в цій сфері не дають цілісного та ґрунтовного уявлення про цю значущу та відповідальну державну посаду, нинішній правовий статус та перспективи її еволюції в контексті розвитку парламентаризму в сучасній Україні.
Дана дисертація, хоч і не вичерпує всієї наукової проблематики, пов’язаної зі статусом і діяльністю Голови українського парламенту, тим не менше, є першим у вітчизняній конституційно-правовій науці дослідженням, що містить системну та розгорнуту наукову оцінку статусу Голови Верховної Ради України як державного діяча, державного керівника, накреслює історико-теоретичне підґрунтя інституціалізації та розвитку відповідного конституційно-правового інституту.
Зв’язок з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження виконано, як складова загального плану науково-дослідної роботи інституту законодавства Верховної Ради України за темою «Стратегія розвитку законодавства України» (державний реєстр. № 0103U007975).
Мета і завдання дослідження. Метою дослідження є концептуальне наукове обґрунтування правового статусу Голови Верховної Ради України, системний науковий аналіз його елементів та особливостей їх реалізації у контексті державотворення і правотворення в сучасній Україні.
Для досягнення поставленої мети в дисертації вирішуються такі наукові завдання:
– дослідити роль і місце спікера парламенту, його політико-правової ролі як керівника парламенту у теоретичному доробку правової науки та у законодавчій практиці зарубіжних держав;
– проаналізувати еволюцію правового статусу Голови Верховної Ради України за радянської доби та протягом періоду незалежності Української держави у контексті становлення і розвитку національної моделі парламентаризму;
– обгрунтувати проблеми номінування (обрання) Голови Верховної Ради України у контексті взаємодії депутатських фракцій у парламенті України;
– дослідити повноваження Голови Верховної Ради України у співвідношенні з компетенцією парламенту як органу державної влади, їх систематизація;
– здійснити аналіз особливостей та специфіки конституційно-правової відповідальності Голови Верховної Ради України, механізмів її реалізації у парламентській практиці (інститут відкликання Голови Верховної Ради України);
– дослідити конституційно-правовй механізм реалізації повноважень Голови Верховної Ради України у взаємодії його зі структурними органами та посадовими особами Верховної Ради України, апаратом парламенту, з іншими органами державної влади та місцевого самоврядування України;
– розробити авторські рекомендації і пропозицій щодо науково-теоретичного та законодавчого вдосконалення правового статусу Голови Верховної Ради України з урахуванням потреб і перспектив здійснення конституційної реформи Україні, подальших процесів розгортання державного будівництва у країні.
Об’єктом дослідження виступають конституційно-правові відносини, взяті в їх системній єдності, що виражають зміст інституту Голови українського парламенту, його правового статусу в системній єдності всіх його елементів.
Предмет дослідження, будучи елементом означеного об’єкта, являє собою теоретичні, законодавчі і практичні основи існування інституту Голови Верховної Ради України в його правовому вимірі.
Методи дослідження. Методологічну основу дослідження склав сучасний науковий інструментарій, концептуальні підходи до вивчення інститутів державної влади загалом і парламентаризму зокрема, вироблені сучасною юридичною наукою.
Дослідження проведене на основі як загальнонаукових методів – діалектичного, історичного, формально-логічного, системного, так і спеціально-наукових – порівняльно-правового та доктринально-юридичного аналізу.
Сукупність комбінацій обраних методів дослідження теми на теоретичному та емпіричному рівнях обумовила достовірність положень і висновків, що виносяться на захист.
Діалектичний метод застосовувався при врахуванні факторів, що впливають на перебіг процесів інституціалізації правового статусу Голови Верховної Ради України (підрозділ 1.1.). Історичний метод застосований при аналізі та узагальненні етапів інституціалізації правового статусу Голови Верховної Ради України (підрозділ 1.2.). Системно-структурний метод застосовувався при дослідженні обсягу поняття “правовий статус Голови Верховної Ради України” в діалектичній єдності його елементів: прав, обов’язків та відповідальності (підрозділи 2.1 – 2.3). Порівняльно-правовий метод використаний в ході аналізу особливостей інституціалізації спікера парламенту в зарубіжних кранах та проведенні паралелей з розвитком цього інституту в Україні (підрозділи 1.1. – 1.2.). Доктринально-юридичний метод застосовувався при аналізі й тлумаченні актів національного конституційного, зокрема парламентського, законодавства та практики його реалізації (підрозділи 2.1. – 3.4.). Формально-логічний метод використовувався при визначенні тенденцій подальшого удосконалення правового статусу Голови Верховної Ради України (підрозділ 3.4.).
Нормативно-правову базу дослідження становлять: Конституція України, закони та інші нормативно-правові акти України в галузі парламентського законодавства та суміжних підгалузей конституційного законодавства України.
Емпіричну базу дослідження складають: відповідні акти законодавства України, законодавчі акти зарубіжних країн, а також наукові дослідження у цій сфері.
Використання сучасної методології наукового пошуку дозволило автору з’ясувати природу і призначення інституту Голови Верховної Ради України у парламентському та державному механізмах України, провести порівняння національного та зарубіжного конституційного досвіду, визначити закономірності і перспективи розвитку досліджуваного конституційно-правового інституту в Україні.
Наукова новизна одержаних результатів дисертації полягає в тому, що вона являє, по суті, перше дослідження, що містить комплексний науковий аналіз інституту Голови українського парламенту в його конституційно-правових параметрах функціонування, виконане на основі дослідження системи чинного законодавства та практики парламентської діяльності і розвитку парламентаризму в сучасній Україні.
Вперше:
– розглянуто структуру правового статусу Голови Верховної Ради України;
– визначено систему критеріїв, що впливають на перебіг інституціалізації даного правового інституту в системі парламентського права України;
– систематизовано повноваження Голови Верховної Ради України;
– запропоновано концептуалізувати через внесення відповідних змін до законодавчих актів України викладені автором доктринальні пропозиції щодо вдосконалення статусу Голови Верховної Ради України, зокрема в частині встановлення підвищеного вікового цензу для відповідних осіб; запровадження обмеження щодо ветування законів у разі виконання Головою парламенту обов’язків Президента України; обмеження права Президента України щодо розпуску Парламенту без згоди Голови Верховної Ради України у ході відповідних політичних консультацій; надання посаді Голови Верховної Ради України надкоаліційного статусу, більш незалежного від коаліції, принаймні в сенсі незбігу строків інституціалізації останньої та обрання керівника парламенту України.
Удосконалено:
– концептуальні засади вивчення процедур номінування та відкликання Голови українського парламенту;
– розмежування та аналіз сесійних та позасесійних повноважень Голови Верховної Ради України.
Дістали подальший розвиток:
– аналіз історичних тенденцій становлення сучасного статусу Голови Верховної Ради України;
– дослідження зарубіжного досвіду у сфері правового статусу спікера парламенту;
– аналіз практики діяльності голів українського парламенту у контексті розвитку парламентаризму в Україні;
– обґрунтування пропозицій щодо закріплення повноважень Голови Верховної Ради України та особливостей їх реалізації виключно на рівні законів.
Обґрунтованість і достовірність результатів дослідження визначається вибором та застосуванням наукової методології та комплексним науковим характером проведеного дослідження, аналізом та узагальненням практики взаємодії різних гілок влади з парламентом України. Достовірність отриманих у ході дослідження результатів підтверджується також широким використанням наукових праць у галузі конституційно-правової науки, а також грунтовного аналітичного та емпіричного матеріалу.
Практичне значення отриманих результатів полягає в можливості використання висловлених у роботі висновків і рекомендацій в інтересах удосконалення конституційно-правового інституту Голови Верховної Ради України, підвищення його конституційно-правового статусу.
Дослідженні в дисертації теоретичні узагальнення та висновки можуть бути використані в таких видах діяльності:
- у законодавчій діяльності - при підготовці проектів законів про внесення змін і доповнень в частині правоого статусу Голови Верховної Ради України;
- у науково-дослідній діяльності – для подальшого дослідження проблемних питань, зокрема, номінування, утвердження над парламент-
ських повноважень Голови Верховної Ради України;
у навчальному процесі - при викладанні конституційного права, підготовці відповідних навчальних програм, розділів підручників, навчальних посібників, лекцій та спецкурсів в юридичних вищих навчальних закладах і на юридичних факультетах.

Апробація результатів дисертації. Основні теоретичні положення дисертації та їх аргументація, рекомендації практичного характеру були оприлюднені у виступах автора на всеукраїнських, міжвузівських і науково-практичних конференціях і семінарах: науково-практичній конференції «Державна політика розвитку цивільної авіації ХХІ століття: економічний патріотизм та стратегічні можливості України» 7-8 лютого 2008 року у м. Києві в Національному авіаційному університеті, ІІ Всеукраїнській науково-практичній конференції «Філософські, методологічні та психологічні проблеми права» 31 січня 2009 року у м. Києві в Київському національному університеті внутрішніх справ, ІІ науково-практичній конференції «Державна політика розвитку цивільної авіації ХХІ століття: економічний патріотизм та стратегічні можливості України» 19 лютого 2009 року у м. Києві в Національному авіаційному університеті.
Публікації. Основні положення і висновки дисертаційного дослідження викладені здобувачем у п»яти статтях, опублікованих у фахових виданнях, та двох тезах доповідей на конференціях і семінарах.
Структура дисертації
Дисертаційна робота складається зі вступу, трьох розділів, що включають у себе дев'ять підрозділів, висновків і списку використаних джерел.
Загальний обсяг роботи становить 195 сторінок. Список використаних джерел займає 14 сторінок і нараховує 168 найменувань.

bibliography

ВИСНОВКИ

Під статусом Голови Верховної Ради України слід розуміти положення вищої посадової особи парламенту України у структурі парламентаризму, реальне співвідношення посади Голови Верховної Ради України з іншими органами парламенту та його посадовими особами. Водночас, під правовим статусом Голови Верховної Ради України слід розуміти врегульовану правовими норами сукупність правовідносин, що складаються у процесі реалізації ним своїх прав та обов’язків, а також норм, що встановлюють особливості юридичної відповідальності даної посадової особи.
Правовий інститут Голови Верховної Ради України позначає собою сукупність правових норм, що регулюють умови виникнення, реалізації та припинення повноважень Голови Верховної Ради України.
Предметом правового статусу Голови парламенту є багатоманітні відносини Голови Верховної Ради України, що мають як внутрішній по відношенню до функціонування парламенту (відносини з парламентськими інститутами, народними депутатами України та апаратом Верховної Ради України), так і зовнішній по відношенню до парламенту характер (відносини з іншими органами та посадовими особами органів публічної влади України).
Зміст правового статусу Голови Верховної Ради України, всіх складових його елементів ґрунтується на засадах парламентаризму, демократії, верховенства права, конституційності, законності тощо. Вони знаходять свій вияв не лише в його правах, але і в обов’язках та відповідальності перед парламентом, у глибокому усвідомленні ним свого високого покликання – зміцнювати та утверджувати засади парламентаризму, парламентської демократії, підвищувати авторитет єдиного органу законодавчої влади в Україні.
Змістовне осердя інституту Голови Верховної Ради України складають норми конституційно-правового характеру, зокрема конституційні положення, що вміщують відправні правові ідеї, на яких ґрунтується національна модель інституту керівника парламенту України. Довкола цих положень концентруються норми інших законодавчих актів, що регулюють окремі сторони, прояви та особливості реалізації повноважень цієї посадової особи.
Специфіка правової інституціалізації статусу Голови Верховної Ради України враховує ті ж чинники, які впливають на аналогічні процеси за кордоном: специфіку форми державного правління, традиції розвитку парламентських інститутів, особливості конституційного закріплення відповідного статусу, наявність дискреційних повноважень у керівника парламенту, особливості партійної залежності даної посадової особи тощо.
Правова інституціалізація статусу Голови Верховної Ради України відбувається нині здебільшого на двох нормативних рівнях: конституційному та законодавчому (у тому числі – регламентному). Нормативно-правовою основою цієї інституціалізації виступають приписи Основного Закону України. Визначальним щодо такої інституціалізації є принцип необхідності забезпечення керованості парламентом як органом державної влади, управління всіма внутріпарламентськими процесами, організації його діяльності на різних стадіях парламентського життя, належного забезпечення функціонування всіх парламентських інститутів.
Чинна нормативно-правова основа цього статусу дає підстави стверджувати, що основні механізми забезпечення діяльності цієї посадової особи у структурі українського парламенту вже сформовані. Конституція України створила умови для подальшої правової інституціалізації даного конституційно-правового інституту, зокрема через конкретизацію та уточнення повноважень та відповідальності згаданої посадової особи.
Порівняно з відповідними західними моделями парламентаризму, вітчизняна його модель розвивалася значно швидшими темпами. Якщо на Заході процес правової інституціалізації статусу спікера парламенту тривав сотні років, то в Україні – менше 20 років. За таких стрімких темпів правової інституціалізації правового статусу Голови Верховної Ради України не завжди враховуються всі практичні аспекти організації та результати його діяльності, що призводить до частих і не завжди обґрунтованих змін законодавства, які не завжди виступають об’єктивною та закономірною основою для реального вдосконалення правового статусу Голови Верховної Ради України, збереження системної єдності всіх його елементів. Часті трансформації цього виду правового статусу були зумовлені тривалою невизначеністю правового статусу самої Верховної Ради України, конституційним реформуванням всіх державних інститутів, які неодноразово суттєво оновлювалися упродовж 1991-2009 років.
Голова Верховної Ради України нині володіє індивідуальним конституційно-правовим статусом, що передбачає наявність у нього власних конституційних повноважень, які існують поряд з конституційною компетенцією Верховної Ради України в цілому і покликані сприяти реалізації останньої, мають допоміжний, похідний характер від компетенції Верховної Ради України. Водночас у здійсненні своїх повноважень Голова Верховної Ради України реалізує власну правоздатність, виступає самостійним суб’єктом публічно-правових відносин.
Голова Верховної Ради України, не будучи окремим від парламенту органом державної влади, в той же час має власний конституційно-правовий статус. При цьому конституційна та адміністративна самостійність парламенту України, що уособлює законодавчу владу в державі, дозволяє розглядати і самостійний статус Голови Верховної Ради України. Йдеться не про організаційну самостійність, властиву керівникові будь-якого державного органу, повноваженого об’єднувати і скеровувати роботу колективу. Мається на увазі державно-правова автономія, що випливає з наявності у Голови Верховної Ради України його власного державно-правового, конституційного статусу, що дозволяє йому індивідуально взаємодіяти з іншими суб’єктами конституційно-правових відносин, передусім з вищими органами влади України, що формує обриси державного керівника вищого рівня, по суті, “другої” особи в державній ієрархії.
У дослідженні систематизуються найсуттєвіші конституційно-правові характеристики Голови Верховної Ради України, що формують його індивідуальний конституційно-правовий статус. Зокрема, йдеться про повноваження організаційного та розпорядчого характеру щодо управління парламентом як органом державної влади, а також про здійснення ним інших важливих повноважень у різних сферах функціонування парламентських інститутів особисто, без прийняття додаткових актів Верховної Ради України, тобто відносно самостійно від нього як органу державної влади.
Особливість правосуб’єктності Голови Верховної Ради України полягає в тому, що він бере участь не у всіх, а лише в тих конституційно-правових відносинах, які пов’язані з діяльністю єдиного органу законодавчої влади України та опосередковуються власне парламентською діяльністю. Водночас, поза парламентськими процедурами Голова Верховної Ради України вправі брати участь у державній діяльності лише у разі виконання обов’язків Президента України та факультативно – у діяльності Ради національної безпеки і оборони при Президентові України.
Нинішньому правовому статусу Голови Верховної Ради України притаманні тенденції до подальшої еволюції: уточнення окремих елементів системи повноважень, розширення його компетенції, деталізації окремих повноважень, що призводить до істотного розширення та поглиблення сфери правового регулювання його діяльності. При цьому такі тенденції мають різні чинники впливу, і до того ж не лише правового характеру.
Існуючі кваліфікаційні вимоги до кандидата на пост Голови Верховної Ради України мають бути розширені і конкретизовані. Вони, зокрема, мають відрізнятися від аналогічних вимог до народних депутатів України. Відсутність вікових обмежень може призвести до ситуації, коли президентські повноваження опиняться в особи, яка не володіє достатнім життєвим досвідом для їх дієвої реалізації. Тому, з урахуванням можливості виконання Головою парламенту повноважень глави держави, віковий ценз у Голови Верховної Ради України пропонується встановити на рівні, аналогічному мінімальному віку Президента України.
Потребує подальшого розвитку та суттєвого уточнення компетенція Голови Верховної Ради України у сфері нормотворчої та контрольної діяльності. Водночас, варто деталізувати на рівні законодавчих актів участь Голови Верховної Ради України у процедурі дострокового припинення повноважень парламенту та зробити неможливим парламентський розпуск без участі Голови Верховної Ради України.
Необхідно на рівні Конституції України передбачити неможливість Голови Верховної Ради України, у разі виконання ним обов’язків глави держави, ветувати прийняті парламентом закони, а також встановити правило, згідно з яким незгода Голови Верховної Ради України щодо розпуску парламенту (у ході відповідних політичних консультацій) має унеможливити розпуск останнього Президентом України. Так само правило неможливості розпуску парламенту має бути чітко визначене і для випадків вакантності поста спікера парламенту.
Слід у Законі України “Про Регламент Верховної Ради України” передбачити можливість обрання Голови Верховної Ради України не лише після сформування коаліції депутатських фракцій, але і до заявлення про сформування такої коаліції, тобто, зробити статус Голови Верховної Ради України надкоаліційним.
У разі відсутності Голови Верховної Ради України необхідно більш чітко визначити компетенцію Першого заступника та заступника Голови Верховної Ради України, розподіл „спікерських” повноважень між ними до обрання нового Голови парламенту.
Застосування поверхових підходів до врегулювання правового статусу Голови Верховної Ради України може призвести до внутрішньопарламентських протистоянь, які, в свою чергу, можуть стати причиною тривалих парламентських криз або ж підставою для згортання внтрішньопарламентської демократії. Законодавство має запобігати як утвердженню парламентського „авторитаризму” керівника парламенту, так і зворотної тенденції – неконтрольованому обмеженню влади спікера у такий спосіб, щоб він перетворився на „маріонетку” коаліції депутатських фракцій і значною мірою втратив роль парламентського „умиротворювача”, “арбітра” різноспрямованих внутрішьнопаралментських інтересів, репрезентованих різними депутатськими фракціями (як коаліції, так і опозиції). Тому наступні етапи правової інституціалізації статусу Голови Верховної Ради України повинні ґрунтуватися на всебічному аналізі практичної діяльності осіб, які обіймають згадану посаду, оцінці позитивів та негативів їхнього впливу на розвиток парламентських інститутів, всієї системи парламентаризму в Україні.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Абасов Г. Г. Конституційно-правовий статус Верховної Ради Автономної Республіки Крим. Автореф. дис. ... канд. юрид. наук. – К.: Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, 2004. – 21 с.
2. Авакьян С.А. Депутат: статус и деятельность. – М.: Политиздат, 1991. – 288 с.
3. Авакьян С.А. Государственно-правовая ответственность. – М.: НОРМА, 2002. – 235 с.
4. Авер’янов В. Закон про Кабінет Міністрів України: результати доктринального тлумачення // Право України. – 2007. – №6. – С. 3-8.
5. Авер’янов В. Організація виконавчої влади: необхідність усунення внутрішніх суперечностей // Право України. – 2009. – №5. – С. 30-35.
6. Агафонов С.А. Окремі аспекти взаємодії Президента та Верховної Ради України // Парламентаризм в Україні: теорія і практика: Матер. міжнар. наук.-практ. конференції. 26 червня 2001 р. – К.: Інститут законодавства Верховної Ради України, 2001. – С. 127-132.
7. Амеллер М. Парламенты. – М.: Прогресс, 1967. – 512 с.
8. Антощук Л.Д. Законотворчість: Організація апарату парламентів. Світовий досвід. – К.: Заповіт, 2007. – 98 с.
9. Ардан Ф. Франция: государственная система. – М.: Юрид. лит-ра, 1994. – 176 с.
10. Ачкасов В. А., Грызлов Б. В. Институты западной представительной демократии в сравнительной перспективе: Учебное пособие. – СПб.: ИВЭСЭП, Знание, 2006. – 264 с.
11. Бандурка О. М., Древаль Ю. Д. Парламентаризм в Україні: становлення і розвиток. – Х.: Ун-т внутр. справ, 1999. – 288 с.
12. Барабаш Ю.Г. Питання правового статусу голови парламенту (за законодавством європейських країн) // Форум права. – 2006. – № 2. – С. 22-28 // http://www.nbuv.gov.ua/e-journals/FP/2006-2/06bjgzec.pdf.
13. Безуглов А. А. Советский депутат: Государственно-правовой статус. – М.: Юрид. лит-ра, 1971. – 224 с.
14. Бентам И. Тактика законодательных собраний. – М.: Социум, 2006. – 208 с.
15. Богданова Н.А. Категория статуса в конституционном праве // Вестник МГУ. Право. – 1998. - №3. – С. 3-20.
16. Богданова Н.А. Система науки конституционного права. – М.: Юристъ, 2001. – 256 с.
17. Бюджетний кодекс України від 21.06.2001 р. // Відомості Верховної Ради України (ВВР), 2001, № 37-38, ст. 189.
18. Величко В.О. Конституційно-правовий статус місцевих державних адміністрацій в Україні. – Х.: Видавець СПД ФО Вапнярчук Н.М., 2005. – 208 с.
19. Виноградов В.А. Конституционная ответственность: вопросы теории и правовое регулирование. – М.: ТЕРРА, 2000. – 379 с.
20. Витрук Н.Б. Проблемы теории правового положения личности в развитом социалистическом обществе. Автореф. дисс. …д-ра юрид. наук. – М., 1979. – 33 с.
21. Витрук Н.В. Общая теория правового положення личности. – М.: Норма, 2008. – 448 с.
22. Гавриш С.Б. Парламентаризм в Україні // Парламентська реформа в Україні: теорія і практика. Збірник наук. праць. – Вип. 6. – К.: Ін-т законодавства Верховної Ради України, 2001. – С. 10-24.
23. Горьовий Л., Ющик О. Парламент України: проблеми управління // Віче. – 1997. – №4. – С. 33-43.
24. Депутатська недоторканність: (Сучасна парламентська та судова практика: правовий аналіз)/ О.В. Задорожній, М.М. Добкін, А.О. Селіванов, М.В. Харитончук; за заг. ред. О.В. Задорожнього. – К.: Логос, 2004. – 288 с.
25. Дерець В.А. Органи виконавчої влади України та управлінські відносини. – К.: Юрид. думка, 2007. – 180 с.
26. Державне управління: проблеми адміністративно-правової теорії та практики / За ред. В.Б. Авер”янова. – К.: Факт, 2003. – 384 с.
27. Древаль Ю.Д. Ще раз про дефініцію понять “парламент” і “парламентаризм” // Парламентська реформа в Україні: теорія і практика. Збірник наук. праць. – Вип. 6. – К.: Ін-т законодавства Верховної Ради України, 2001. – С. 117-125.
28. Євграфов П.Б. Конституція України. Коментар змін (2004-2007). Теоретичні та практичні аспекти. Науково-практичний посібник. – К.: Правова єдність, 2007. – 204 с.
29. Єзеров А. Конституційний конфлікт як феномен та процес в Україні. – Одеса: Юрид. літ., 2008. – 240 с.
30. Єрмолаєв В.М. Історія вищих представницьких органів влади в Україні. Навч. посібник. – Х.: Право, 2007. – 280 с.
31. Журавльова Г. Витоки українського парламентаризму // Віче. – 1998. – №6. – С. 135-140.
32. Журавльова Г.С. Конституційні засади становлення і розвитку парламентаризму в Україні. Автореф. дис. ... канд. юрид. наук. – X.: Національна юридична академія імені Ярослава Мудрого, 1999. – 19 с.
33. Журавський В.С. Український парламентаризм на сучасному етапі: теоретико-правовий аспект. – К.: Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, 2001. – 248 с.
34. Журавський В.С. Становлення і розвиток українського парламентаризму (теоретичні та організаційно-правові проблеми). – К.: Парламентське вид-во, 2002. – 344 с.
35. Заєць А.П. Правова держава в контексті новітнього українського досвіду. – К.: Парламентське вид-во, 1999. – 248 с.
36. Закон УРСР "Про внесення змін і доповнень до Конституції (Основного Закону) УРСР" від 19.06.1991 р. // Відомості Верховної Ради УРСР. – 1991. – №35. – Ст.. 467.
37. Закон УРСР "Про заснування поста Президента УРСР і внесення змін та доповнень до Конституції (Основного Закону) УРСР" від 5.07.1991 р. // Відомості Верховної Ради УРСР. – 1991. - №33 – Ст. 445.
38. Закон України “Про державну службу” від 16.12.1993 р. // Відомості Верховної Ради України (ВВР), 1993, N 52, ст.490.
39. Закон України «Про статус народного депутата України” у редакції від 22.03.2001 р. // ВВР, 2001, 342, ст. 212.
40. Закон України «Про комітети Верховної Ради України” від 4.04.1995 р. // ВВР, 1995, № 19, ст. 134.
41. Закон України “Про Рахункову палату” від 11.07.1996 р. // Відомості Верховної Ради України, 1996, № 43, ст.212.
42. Закон України “Про Конституційний Суд України” від 16.10.1996 р. // Відомості Верховної Ради України вiд 03.12.1996. – 1996 р., № 49, ст. 272.
43. Закон України “Про місцеве самоврядування в Україні” від 31.05.1997 р. // ВВР, 1997, № 24, ст. 170.
44. Закон України «Про Верховну Раду Автономної Республіки Крим” від 10.02.1998 р. // Відомості Верховної Ради України (ВВР), 1998, № 29, ст. 191.
45. Закон України “Про державну охорону органів державної влади та посадових осіб” від 4.03.1998 р. // Відомості Верховної Ради України вiд 16.09.1998 – 1998 р., № 35, стаття 236.
46. Закон України “Про Раду національної безпеки та оборони України” від 5.03.1998 р. // Відомості Верховної Ради України (ВВР), 1998, № 35, ст. 237.
47. Закон України “Про порядок обрання на посаду та звільнення з посади професійного судді Верховною Радою України” від 18.03.2004 р. // Відомості Верховної Ради України (ВВР), 2004, № 25, ст. 354.
48. Закон України «Про внесення змін до Конституції України» від 8.12.2004 р. // ВВР, 2005, № 2, ст. 44.
49. Закон України “Про Кабінет Міністрів України” від 21.12.2006 р. // Голос України вiд 02.02.2007. – № 19.
50. Закон України “Про Кабінет Міністрів України” від 16.05.2008 р. // ВВР, 2008, № 25, ст. 241.
51. Закон України “Про організацію і порядок діяльності Верховної Ради України” від 4.09.2008 р. // ВВР, 2009, № 12, ст. 147.
52. Закон України “Про тимчасові слідчі комісії, спеціальну тимчасову слідчу комісію і тимчасові спеціальні комісії Верховної Ради України” від 15.01.2009 р. // Голос України вiд 21.03.2009. - №51.
53. Закон України “Про регламент Верховної Ради України” від 10.02.2010 р. // Голос України вiд 17.02.2010 – №28.
54. Зарубежные конституции // http://www.constitution.garant.ru/DOC_4000.htm.
55. Зиновьев А.В. Статус народного депутата в СССР (проблемы теории и практики). – Л.: Изд-во ЛГУ, 1987. – 160 с.
56. Зозуля О.І. Секретаріат Президента України: нормативно-правові засади організації та діяльності. – Х.: Харків юридичний, 2008. – 304 с.
57. Кафарський В. Правова регламентація парламентської діяльності політичної партії // Право України. – 2006. – № 2. – С. 3-8.
58. Кичун В.І. Конституційно-правові основи взаємовідносин вищих органів влади України і Автономної Республіки Крим. Автореф. дис. ... канд.. юрид. наук. – Х.: Національна юридична академія імені Ярослава Мудрого, 2001. – 22 с.
59. Кодекс адміністративного судочинства України від 6.07.2005 р. // Відомості Верховної Ради України (ВВР), 2005, N 35-36, N 37, ст.446.
60. Колосова Н.М. Конституционная ответственность в Российской Федерации. – М.: Юристъ, 2000. – 417 с.
61. Коментар до Конституції України /2-е вид. – К.: Ін-т законодавства Верховної Ради України, 1998. – 432 с.
62. Конституции государств Европы: в 3 т. / Под общей ред. Л.А. Окунькова. – М.: НОРМА, 2001. – Т. 1 – 824 с.; Т. 2 – 840 с.; Т. 3 – 792 с.
63. Конституции зарубежных государств. – М.: БЕК, 1996. – 432 с.
64. Конституционно-правовая ответственность: проблемы России, опыт зарубежных стран. – М.: Юристъ, 2001. – 348 с.
65. Конституционное право зарубежных стран: Учебник: В 4 т. / Под ред. Б.С. Страшуна. – М.: Изд-во БЕК, 1996. – Т. 1. – 778 с.
66. . Конституційне право України. Підручник / За ред. В.Ф. Погорілка. – К.: Наукова думка, 1999. – 735 с.
67. Конституція України від 28.06.1996 р. // ВВР, 1996, № 30, ст. 141.
68. Конституція (Основний Закон) УРСР від 20.04.1978 р. // Відомості Верховної Ради УРСР вiд 11.07.1978. - 1978 р., № 18, стор. 268.
69. Копиленко О.Л. Автономна Республіка Крим: проблеми правового статусу: Моногр. – К.: Таксон, 2002. – 340 с.
70. Кривенко Л.Т. Верховна Рада України. – К.: Ін Юре, 1997. – 44 с.
71. Кривенко Л. Парламент без парламентаризму? // Віче. – 1997. – № 4. – С. 13-32.
72. Кривенко Л. Воля народу, її трансформація у державну волю // Віче. – 1997. – №9. – С. 42-59.
73. Кривенко Л. Суверенітет парламенту: теорія і практика // Віче. – 1998. - №4. – С. 32-47.
74. Кривенко Л.Т. Парламент і парламентаризм: теоретичні основи // Парламентаризм в Україні: теорія і практика: Матер. міжнар. наук.-практ. конференції. 26 червня 2001 р. - К.: Інститут законодавства Верховної Ради України, 2001. - С. 246-251.
75. Кривенко Л. Конституційна модель Верховної Ради. Повернення до майбутнього // Віче. – 2002. – № 10. – С. 17-23.
76. Крусс В.И. Теория конституционного правопользования. – м.: НОРМА, 2007. – 752 с.
77. Левина М. О роли спикера: из опыта развитых демократий // Конституционный вестник. - М.: Изд-во Конституц. комис. России, 1991. – №8. – С. 59-62.
78. Левина М. Парламентское право Великобритании XVII – начала XIX в.: Монография. – М.: Зерцало, 2000. – 170 с.
79. Ливеровский А.А. Актуальные проблемы федеративного устройства России. – СПб.: Изд-во С-Петербургского ун-та, 2002. – 166 с.
80. Литвин В. Інколи здається, що за ці чотири роки прожито кілька життів: З виступу Голови Верховної Ради України Володимира Литвина під час завершення роботи Верховної Ради України четвертого скликання 26 квітня 2006 року // Віче. – К., 2006. – № 9-10. – С. 8-12.
81. Литвин В. Ми жили всім, чим живе український народ: Виступ Голови Верховної Ради України Володимира Литвина на закритті роботи Верховної Ради України четвертого скликання 26 квітня 2006 року // Голос України. – 2006. – № 77. – 27 квіт. – С. 1-2.
82. Лучин В.О. Конституция Российской Федерации: проблемы реализации. – М.: Юнити-Дана, 2002. – 687 с.
83. Лялюк О.Ю. Основи організації і діяльності місцевих рад в Україні. Монографія. – Х.: Право, 2008. – 288 с.
84. Мартинюк Р.С. Політична реформа в сучасній Україні в контексті європейської інтеграції // Політологічні та соціологічні студії. Збірник наукових праць. – Т. IV. – Чернівці: Прут, 2007. – С. 495-507.
85. Мироненко О.М. Біля витоків вітчизняного парламентаризму // Правова держава. – 1998. – Вип. 8. – С. 14-30.
86. Мостовая Ю. Пазлы решают все // Зеркало недели. – 2006. – №23.
87. Нудненко Л.А. Конституционно-правовой статус депутата законодательного органа государственной власти в Российской Федерации. – М.: Юридический Центр Пресс, 2004. – 576 с.
88. Опришко В.Ф. Актуальні проблеми парламентської реформи // Парламентаризм в Україні: теорія і практика. Матер. міжнар. наук.-практ. конф. – К.: Ін-т законодавства Верховної Ради України, 2001. – С. 64-80.
89. Опришко В.Ф. Проблеми парламентського реформування як складової державно-правової реформи в Україні // Парламентська реформа в Україні: теорія і практика. Збірник наук. праць. – Вип. 6. – К.: Ін-т законодавства Верховної Ради України, 2001. – С. 50-74.
90. Органи державної влади в Україні: структура, функції та перспективи розвитку. Навч. посіб. / За заг. ред. Н.Р. Нижник. – К.: ЗАТ “НІЧЛАВА”, 2003. – 288 с.
91. Орзіх М.П. Конституційна реформа в Україні: започаткування нормативно-правової моделі конституційного ладу // Наук. праці Одеської національної юридичної академії. – Т. 2. – Одеса: Юрид. літ-ра, 2003. – С. 27-43.
92. Орзих М., Крусян А. Современный конституционализм в Украине. Введение в украинское конституционное право. – К.: Алерта, 2006. – 290 с.
93. А.М. Взаимоотношения депутатов с личными помощниками и персоналом вспомогательных органов парламентов: зарубежный опыт // Гос-во и право. – 1996. – № 11. – С. 67-74.
94. Основи конституційного права України. Підручник / За ред. В.В. Копейчикова. – К.: Юрінком Інтер, 1997. – 208 с.
95. Очерки парламентского права (зарубежный опыт) / Под ред. Б.Н. Топорнина. – М.: Ин-т гос-ва и права РАН, 1993. – 180 с.
96. Парламентское право России: Учеб. пособие / Под ред. Т.Я. Хабриевой. – 2-е изд., перераб. и доп. – М.: Юристъ, 2003. – 655 с.
97. Парламенты мира. – М.: Интрепракс, 1991. – 624 с.
98. Плющ І.С. Парламентаризм в Україні - шляхи і тенденції розвитку // Парламентаризм в Україні: теорія і практика: Матер. міжнар. наук.-практ. конференції. 26 червня 2001 р. – К.: Інститут законодавства Верховної Ради України, 2001. – С. 3-12.
99. Плющ І. Доктрина і практика українського парламентаризму: "на ґрунті історичного прецеденту": [Ст. Голови Верховної Ради України] // Право України. - 2001. – №8. – С. 3-12.
100. Політична система сучасної України: особливості становлення, тенденції розвитку / За ред. Ф.М. Рудича. – К.: Парламентське вид-во, 1998. – 352 с.
101. Постанова Верховної Ради України “Про Регламент Верховної Ради України” від 3.09.1996 р. // www.portal.rada.gov.ua.
102. Постанова Верховної Ради України “Про Погоджувальну раду депутатських фракцій” від 14.05.1998 р. // Відомості Верховної Ради України (ВВР), 1998, № 27-28, ст. 185.
103. Постанова Верховної Ради України «Про заяви народних депутатів України стосовно хабарництва під час голосування по кандидатах на посаду Голови Верховної Ради України» від 25.06.1998 р. № 26-ХІV // ВВР України. – 1998. – № 30-31. – Ст. 214.
104. Постанова Верховної Ради України "Про відкликання Голови Верховної Ради України” від 21.01.2000 р. // Відомості Верховної Ради України (ВВР), 2000, № 8, ст. 56.
105. Постанова Верховної Ради України “Про внесення зміни до статті 4.2.4 Регламенту Верховної Ради України” від 16.03.2000 р. // Відомості Верховної Ради України (ВВР), 2000, № 21, ст. 168.
106. Постанова Верховної Ради України “Про звернення Верховної Ради України до Українського народу” від 9.04.2007 р. // ВВР, 2007, № 24, ст. 336.
107. Проблеми реалізації Конституції України: теорія і практика. Монографія / Відп. ред. В.Ф. Погорілко. – К.: Ін.-т держави і права ім. В.М. Корецького НАН України; А.С.К., 2003. – 652 с.
108. Регламент Верховної Ради УРСР від 25.03.1980 р. // www.portal.rada.gov.ua.
109. Регламент Верховної Ради України від 27.07.1994 р. – К.: Україна, 1994. – 194 с.
110. Регламент Верховної Ради України від 16.03.2006 р. // Відомості Верховної Ради України. – 2006. – №23-25. – Ст. 202.
111. Регламент Верховної Ради України від 19.09.2008 р. // Відомості Верховної Ради України (ВВР), 2009, № 1-2, 3-4, ст. 1.
112. Регламент Коаліції депутатських фракцій "Стабільність і реформи" у Верховній Раді України шостого скликання // Голос України вiд 16.03.2010. – № 46.
113. Рішення КСУ у справі за конституційним поданням Президента України щодо офіційного тлумачення частин другої і третьої статті 84 та частин другої і четвертої статті 94 Конституції України (справа щодо порядку голосування та повторного розгляду законів Верховною Радою України) від 7 липня 1998 р. // Офіційний вісник України вiд 20.07.1998 – 1998 р., № 27, стор. 139, код акту 5659/1998.
114. Рішення Конституційного Суду від 3.12.1998 р., № 17-рп/98 (справа про утворення фракцій у Верховній Раді України) // Офіц. вісн. України. – 1998. – № 49. – Ст. 41.
115. Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Президента України щодо відповідності Конституції України (конституційності) Постанови Верховної Ради України "Про висновки Тимчасової слідчої комісії Верховної Ради України по перевірці фактів порушення прав українських акціонерів відкритого акціонерного товариства "Миколаївцемент" від 18 лютого 1999 року № 441-XIV (справа про доручення Генеральній прокуратурі України) від 14 червня 2001 р. Справа № 1-15/2001 // Офіційний вісник України вiд 06.07.2001 - 2001 р., № 25, стор. 33, стаття 1117, код акту 19184/2001.
116. Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням 47 народних депутатів України про офіційне тлумачення положень частини першої статті 105, частини першої статті 111 Конституції України (справа щодо недоторканності та імпічменту Президента України) від 10.12.2003 р. // Урядовий кур'єр вiд 18.12.2003. – №239.
117. Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням 51 народного депутата України про офіційне тлумачення положень частини четвертої статті 94 Конституції України від 9.10.2007 р. // Офіційний вісник України вiд 29.10.2007 - 2007 р., № 79, стор. 183, стаття 2963, код акту 41259/2007.
118. Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням 50 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень частин п’ятої, шостої статті 13 Закону України „Про статус народного депутата України“, частини четвертої статті 61 Регламенту Верховної Ради України та офіційного тлумачення положень пункту 6 частини другої, частини шостої статті 81, частини шостої статті 83 Конституції України, частини четвертої статті 13 Закону України „Про статус народного депутата України“ (справа про перебування народного депутата України у депутатській фракції) від 25.06.2008 р. // Офіційний вісник України вiд 25.07.2008 - 2008 р., № 52, стор. 120, стаття 1741, код акту 43660/2008.
119. Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням 105 народних депутатів України щодо офіційного тлумачення положень частин шостої, сьомої, дев'ятої статті 83 Конституції України (справа про коаліцію депутатських фракцій у Верховній Раді України) від 17.09.2008 р. // Офіційний вісник України вiд 03.10.2008 – 2008 р., № 72, стор. 109, стаття 2432, код акту 44457/2008.
120. Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням 68 народних депутатів України щодо офіційного тлумачення положень частини шостої статті 83 Конституції України, частини четвертої статті 59 Регламенту Верховної Ради України стосовно можливості окремих народних депутатів України брати безпосередню участь у формуванні коаліції депутатських фракцій у Верховній Раді України від 6.04.2010 р. // www.portal.rada.gov.ua.
121. Рудик П.А. Конституційна реформа в Україні: проблеми та перспективи. – К.: Атіка, 2006. – 256 с.
122. Рудик П.А. Коментар до конституційних змін. Навч. посібник. – К.: Центр учбової літератури, 2008 . – 220 с.
123. “Рух уперед”. Щорічне послання Президента України Віктора Ющенка про внутрішнє і зовнішнє становище України від 31.03.2009 р. // Урядовий кур'єр вiд 01.04.2009. – №58.
124. Селіванов А. Політика і право в рішеннях Верховної Ради України та конституційна відповідальність посадових осіб // Право України. – 2005. – №3. – С. 3-8.
125. Селіванов А.О. Верховенство права в конституційному правосудді: Аналіз конституційної юрисдикції. – К.; Х.: АПрН України, 2006. – 400 с.
126. Селіванов А.О. Законодавча влада і конституційне правосуддя в Україні // Право України. – 2009. – №5. – С. 23-29.
127. Совгиря О.В. Правовий статус парламентської опозиції. Навчальний посібник для ВНЗ. – К.: Центр навчальної літератури, 2006. – 264 с.
128. Станік С.Р. Структура і склад парламенту України: проблеми розвитку // Парламентаризм в Україні: теорія і практика. Матер. міжнар. наук.-практ. конф. – К.: Ін-т законодавства Верховної Ради України, 2001. – С. 101-104.
129. Теплюк М.О. Парламент України: деякі питання вдосконалення конституційного статусу // Парламентська реформа в Україні: теорія і практика. - Збірник наук. праць. – Вип. 6. – К.: Ін-т законодавства Верховної Ради України, 2001. – С. 250-265.
130. Теплюк М. Публічна влада в Україні: визначення поняття і конституційно-правова природа // Право України. – 2009. – №5. – С. 6-22.
131. Тесленко М.В. Судебный конституционный контроль в Украине. – К.: Ин-т гос-ва и права им. В.М. Корецкого НАН Украины, 2001. – 344 с.
132. Тимошенко В.І. Деформація індивідуальної правосвідомості як передумова зловживання правом // Бюлетень Міністерства юстиції України. – 2009. – №3. – С. 13-22.
133. Тимчасовий регламент Верховної Ради УРСР дванадцятого скликання від 22.05.1990 р. // Відомості Верховної Ради УРСР (ВВР), 1990, № 25, ст.391.
134. Тихомиров Ю.А. Теория компетенции // http://juristlib.ru/book – 1909.html.
135. Тихомиров Ю.А. Теория компетенции. – М.: Юринформцентр, 2005. – 355 с.
136. Ткаченко О. Непомітність і відповідальність апаратника: Інтерв’ю про насущні проблеми роботи апарату, про завдання, поставлені перед працівниками апарату парламенту // Голос України. – 1999. – 13 трав.
137. Ткаченко О. Вето Президента України: конституційні основи, практика і проблеми застосування // Голос України. – 1999. – 12 серп. – С. 1, 2-3.
138. Тодыка Ю.Н., Тодыка О.Ю. Конституционно-правовой статус человека и гражданина в Украине. – К.: Ін Юре, 2004. – 368 с.
139. Угода про створення коаліції демократичних сил у Верховній Раді України 6-го скликання від 18.10.2007 р http://museum ukraine.org.ua/index.php?go=News&in=view&id=2717.
140. Указ Президента України “Про щорічні послання Президента України до Верховної Ради України” від 9.04.1997 р. // Офіційний вісник України – 1997 р., № 16, стор. 17, код акту 566/1997.
141. Указ Президента України “Про Національну конституційну раду” від 27.12.2007 р. // Урядовий кур'єр вiд 09.01.2008. – № 3.
142. Указ Президента України “ Про Положення про Представника Президента України у Верховній Раді України” від 15.02.2008 р. // Урядовий кур'єр вiд 20.02.2008. – № 33.
143. Указ Президента України “Про склад Національної конституційної ради” від 18.02.2008 р. // Урядовий кур'єр вiд 20.02.2008. – № 33.
144. Український парламентаризм: минуле і сучасне / За ред. Ю.С. Шемшученка. – К.: Парламентське вид-во, 1999. – 368 с.
145. Універсал національної єдності від 3.08.2006 р. // http://www.pravda.com.ua/news/2006/8/3/45537.htm.
146. Уянаев Р.М. Институт исполняющего обязанности главы государства: Автореф. дисс… канд. юрид. наук: 12.00.02. – Ростов-на-Дону, 2001. – 21 с.
147. Формування парламентської більшості: стан, проблеми, перспективи. Матер. круглого столу. – К.: Юрид. книга. – 112 с.
148. Цвєтков В.В. Демократія і державне управління. Теорія, методологія, практика. – К.: Юрид. думка, 2007. – 336 с.
149. Чикурлій С.О. Поняття конституційно-правового статусу органу виконавчої влади // Держава і право. – 2004. – Вип.. 25. – С. 172-177.
150. Чиркин В.Е. Основы сравнительного государствоведения. – М.: Артикул, 1997. – 352 с.
151. Шаповал В. Зарубіжний парламентаризм. – К.: Основи, 1993. – 143 с.
152. Шаповал В.М., Журавльова Г.С. Концепція парламентського права в Україні // Концепція розвитку законодавства України. Матер. наук.-практ. конф. – К.: Ін-т законодавства Верховної Ради України, 1996. – С. 185-187.
153. Шаповал В.М. Парламентаризм в Україні: пошуки парадигми чи рух до нового? // Віче. – 1997. - №5. – С. 14-24.
154. Шаповал В.М. Конституційне право зарубіжних країн. Підручник. – К.: АртЕк; Вища школа, 1997. – 264 с.
155. Шаповал В. Парламент як орган народного представництва // Віче. – 1999. – №5. – С. 3-10.
156. Шаповал В. Державний лад країн світу. – К.: Український Центр Правничих студій, 1999. – 320 с.
157. Шаркова І.М. Конституційні аспекти парламентської реформи // Парламентська реформа в Україні: теорія і практика. – Збірник наук. праць. – Вип. 6. – К.: Ін-т законодавства Верховної Ради України, 2001. – С. 266-275.
158. Шейко П.В. Правові засади депутатської діяльності // Державно-правова реформа в Україні. Матер. наук.-практ. конф. – К.: Ін-т законодавства Верховної Ради України, 1997. – С. 190-192.
159. Шульга М.О. Динаміка образу Верховної Ради України у громадській думці українського суспільства // Парламентаризм в Україні: теорія і практика. Матер. міжнар. наук-практ. конф. – К.: Інститут законодавства Верховної Ради України, 2001. – С. 482-488.
160. Ющик О.І. Теоретичні основи законодавчого процесу. – К.: Парламентське вид-во, 2004. – 519 с.
161. Ярматов А.Я. Гарантии депутатской деятельности. - М.: Юрид. лит., 1978. – 53 с.
162. Ярмиш О.Н., Коломієць О.М. Глава держави і парламент: проблеми взаємодії в зарубіжній конституційній практиці // Парламентська реформа в Україні: теорія і практика. – Збірник наук. праць. – Вип. 6. – К.: Ін-т законодавства Верховної Ради України, 2001. – С. 97-106.
163. Яценюк А. "Я планую бути Головою Верховної Ради як цілісного органу": Перші слова Арсенія Яценюка на посаді Голови парламенту // Україна молода. – 2007. – № 226. – 6 груд. – C. 4.
164. Яценюк А. Рецепти спікера / Записав М.Сірук // День. – 2007. – №226. – 25 груд. – С. 1, 4.
165. Яценюк А. Посредник: [Интервью Председателя Верховной Рады Украины] / Беседовали М. Найем, Я. Артюшенко // Фокус. – 2008. – №12. – 21 март. – С. 24-25.
166. Яценюк А. Я готовий бути вашим посередником, ініціатором змін до законодавства, тільки визначте пріоритети: [З виступу Голови Верховної Ради України на консультативно-дорадчій нараді за участю Голови Верховної Ради АР Крим, голів обласних, Севастопольської міської рад Київського міського голови] // Віче. – 2008. – № 3. – С. 6-7.
167. Яценюк А. Спикер-дипломат: Интервью Председателя Верховной Рады Украины / Беседовала М. Скорык // Профиль. – 2007. – № 18. – С. 24-28.
168. The Speaker (Factsheets M2) [Електронний ресурс] //http://www.parliament.uk/factsheets.