АЛЬОШИНА Ольга Іванівна ПРОВОКАЦІЯ ЗЛОЧИНУ (КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВЕ ДОСЛІДЖЕННЯ)

brief description

ЗМІСТ

ВСТУП....................................................................................................................4

РОЗДІЛ 1. ІСТОРИКО-ПРАВОВИЙ АНАЛІЗ ТА МІЖНАРОДНИЙ ДОСВІД ПРОТИДІЇ ПРОВОКАЦІЇ ЗЛОЧИНІВ.........................................12
1.1. Історико-правовий аспект розвитку кримінально-правових норм про відповідальність за провокацію злочинів..................................................12
1.2. Відповідальність за провокацію злочинів за законодавством зарубіжних країн...............................................................................................................29
Висновки до РОЗДІЛУ 1......................................................................................45

РОЗДІЛ 2. ВИЗНАЧЕННЯ ПОНЯТТЯ ТА ЗМІСТУ ПРОВОКАЦІЇ ЗЛОЧИНУ............................................................................................................48
2.1. Провокація злочину як спеціальне питання відповідальності за співучасть у злочині.......................... ........................................................48
2.2. Об’єктивні ознаки провокації злочину....................................................66
2.3. Суб’єктивні ознаки провокації злочину..................................................85
2.4. Кримінально-правова оцінка провокації злочинів, що вчиняється працівниками правоохоронних органів.................................................105
Висновки до РОЗДІЛУ 2....................................................................................124

РОЗДІЛ 3. ОБСТАВИНИ, ЩО ВИКЛЮЧАЮТЬ ЗЛОЧИННІСТЬ ДІЯННЯ ТА ПОМ’ЯКШУЮТЬ ПОКАРАННЯ ЗА ПРОВОКАЦІЮ ЗЛОЧИНУ..........................................................................................................131
3.1. Обставини, що виключають злочинність діяння за провокацію злочину................................................................................................................131
3.1.1. Провокація злочину та крайня необхідність..............................135
3.1.2. Провокація злочину і виконання наказу або розпорядження...141
3.1.3. Провокація злочину і виконання спеціального завдання з попередження чи розкриття злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації.........................................................................................145
3.1.4. Особливості добровільної відмови провокатора злочину.........149
3.2. Провокація злочину як обставина, що пом’якшує покарання................156
Висновки до РОЗДІЛУ 3....................................................................................166

ВИСНОВКИ......................................................................................................171

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ......................................................181

ДОДАТКИ..........................................................................................................198
ВСТУП

Актуальність теми. Протидія організованій злочинності та корупції є одним з основних напрямків діяльності держави на сучасному етапі. Органи державної влади намагаються ефективно протидіяти цим негативним явищам. У таких умовах співробітники правоохоронних органів докладають багато зусиль для того, щоб виявити та довести факти вчинення корупційних й інших злочинів. Водночас для досягнення відповідних цілей вони нерідко використовують незаконні, хоча й ефективні засоби, зокрема пов’язані з провокацією злочинів з метою подальшого викриття спровокованих осіб.
Разом з тим, незважаючи на велику практичну значимість, проблема кримінальної відповідальності за провокацію злочину є однією з найменш досліджених у науці кримінального права. Сучасне кримінальне законодавство також не містить належної правової бази, яка б дозволяла вирішити таку проблему. Так, Кримінальний кодекс України встановлює кримінальну відповідальність тільки за провокацію хабара (ст. 370 КК). За межами кримінально-правового регулювання залишились інші злочини, які також можуть бути спровоковані. Зокрема, певні злочини проти життя та здоров’я, злочини проти власності, злочини в сфері незаконного обігу наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів і прекурсорів та багато інших злочинних діянь.
Незважаючи на те, що проблема провокації є однією з найбільш складних, але найменш досліджених в теорії кримінального права, окремі її аспекти в різні часи викликали певний інтерес науковців. Ще в дореволюційному кримінальному праві деякі питання цієї теми розглядалися в роботах Л.С. Бєлогриць-Котляревського, Г.Є. Колоколова, С.В. Познишева, В.Д. Спасовича, М.С. Таганцева, І.Я. Хейфеца та ін. У радянські часи окрему увагу питанням провокації приділяли Ф.Г. Бурчак, І.А. Гельфанд, А.Ф. Зелінський, В.Ф. Кириченко, М.І. Ковальов, В.Д. Меньшагін, А.А. Піонтковський, О.Я. Свєтлов та інші вчені-правознавці. В сучасній літературі окремим аспектам кримінальної відповідальності за провокацію злочинів присвячені роботи О.М. Бандурки, О.Ф. Бантишева, Б.В. Волженкіна, О.В. Говорухіної, Н.О. Гуторової, Н.А. Єгорової, В.П. Ємельянова, В.Д. Іванова, В.П. Котіна, О.М. Литвака, О.О. Мастеркова, М.І. Мельника, В.О. Навроцького, В.І. Тютюгіна, О.В. Ус та інших вчених.
Віддаючи належне роботам цих та інших вчених, слід визнати, що до теперішнього часу в юридичній теорії та практиці не проводилося комплексного кримінально-правового дослідження провокації злочину. Переважна більшість вчених у своїх дослідженнях приділяли увагу тільки характеристиці провокації хабара, як спеціального виду злочину у сфері службової діяльності, або коротко зупинялися на аналізі провокації в рамках вивчення спеціальних питань відповідальності за співучасть у злочині. Залишається дискусійним загальне кримінально-правове визначення провокації злочину, до того ж відсутнє єдине розуміння її об’єктивних та суб’єктивних ознак, не вирішені питання про ступінь її суспільної небезпечності та відповідальність провокатора і спровокованої особи. У зв’язку з цим у правозастосовчій практиці виникають проблеми, пов’язані з кваліфікацією дій особи, яка вчинила провокацію, а також особи, яка вчинила спровокований злочин.
Усе це, а також відсутність комплексного дослідження з цієї проблеми у вітчизняній кримінально-правовій науці визначило вибір теми дисертації та обумовило її значимість.
Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана відповідно до Комплексної програми профілактики правопорушень на 2007-2009 роки (затверджена постановою Кабінету Міністрів України від 20 грудня 2006 року № 1767); пп. 1.1, 9.1 „Пріоритетних напрямків наукових досліджень Харківського національного університету внутрішніх справ на 2006-2010 рр.” і є складовою планів наукових досліджень кафедри кримінального права та кримінології ХНУВС.
Мета і завдання дослідження. Метою дисертації є розробка кримінально-правового визначення провокації злочину, формулювання теоретично обґрунтованих висновків щодо сутності діяльності провокатора та спровокованої особи, вирішення питань їх відповідальності, а також вироблення на цій підставі пропозицій щодо удосконалення кримінального законодавства та практики його застосування.
Для досягнення визначеної мети перед дослідником були поставлені такі завдання:
- провести історико-правовий аналіз кримінально-правових норм, що регулюють відповідальність за провокацію злочину;
- вивчити міжнародний досвід протидії провокаційній діяльності;
- проаналізувати стан наукової розробленості проблеми в теорії кримінального права;
- дослідити об’єктивні та суб’єктивні ознаки провокації та визначити її кримінально-правове поняття;
- визначити місце провокації в межах інституту співучасті та провести її розмежування із суміжними поняттями, зокрема підбурюванням та організацією злочину;
- проаналізувати особливості кримінально-правової оцінки службової провокації, зокрема провокації злочинів, що вчиняється працівниками правоохоронних органів;
- провести співвідношення провокації з обставинами, що виключають злочинність діяння та пом’якшують покарання;
- розробити пропозиції і рекомендації щодо вдосконалення криміналь¬ного законодавства та інших нормативних актів України, а також практичної реалізації законодавчих новел Кримінального кодексу України.
Об’єктом дослідження виступає сукупність охоронюваних кримінальним законом суспільних відносин, що виникають у зв’язку із вчиненням провокації злочину.
Предмет дослідження – чинні кримінально-правові норми про відповідальність за провокацію злочинів, вітчизняне кримінальне законодавство минулих років, законодавство низки зарубіжних країн щодо протидії провокаційній діяльності, система наукових поглядів і розробок стосовно цієї проблеми.
Методи дослідження. За методологічну основу дослідження взято основні¬ положення філософії, соціології, психології, загальної теорії права. Застосування методу структурно-системного аналізу дозволило провести наскрізне комплексне дослідження проблем кримінальної відповідальності за провокаційну діяльність. Історико-правовий метод використовувався для розкриття генезису норм, що регулюють відповідальність за провокацію злочину у вітчизняному кримінальному праві. Для виявлення різних підходів щодо встановлення відповідальності за провокаційну діяльність у кримінальному законодавстві зарубіжних країн і КК України було застосовано порівняльно-правовий метод. Догматичний метод застосовувався при аналізі змісту законодавчих положень про відповідальність провокатора. Формально-юридичний метод забезпечив дослідження об’єктивних та суб’єктивних ознак провокації злочину, формулювання понять і вироблення пропозицій щодо вдосконалення КК і практики його застосування. У процесі аналізу законодавчих новел було використано різні способи тлумачення: систематичний, граматичний, історичний і логічної інтерпретації. Даючи характеристику особливостей кваліфікації провокації окремих злочинів, автор застосовував статистичний, логіко-семантичний і формально-логічний методи. Метод соціологічного опитування було використано для з’ясування сучасного стану проблеми використання провокаційних способів у діяльності працівників правоохоронних органів та вироблення кримінально-правових заходів протидії цьому негативному явищу (було опитано 120 працівників оперативних підрозділів ДСБЕЗ і УБОЗ МВС України та 45 працівників прокуратури).
Наукова новизна отриманих результатів полягає у тому, що вперше в Україні на рівні дисертації проведено наскрізне комплексне дослідження проблем кримінальної відповідальності за провокацію злочину. Важливо і те, що це дослідження здійснено на базі нового Кримінального кодексу.
На базі результатів дослідження сформульовано нові наукові положення, висновки та рекомендації:
вперше:
– на підставі аналізу об’єктивних та суб’єктивних ознак запропоновано авторське кримінально-правове визначення провокації злочину, під якою розуміється завідоме створення особою обстановки, що викликає вчинення іншою особою злочину, або співучасть у такому злочині з метою її викриття, шантажу або заподіяння іншої матеріальної чи нематеріальної шкоди такій особі;
– розроблено класифікацію способів провокації злочину залежно від впливу на свідомість та волю спровокованої особи: 1) способи провокації, що пов’язані з виконанням провокатором певної ролі співучасника (провокація шляхом організації або підбурювання); 2) способи провокації, що не пов’язані з виконанням провокатором певної ролі співучасника. Окрім цього, запропоновано класифікацію провокаторських дій залежно від ступеня їх суспільної небезпечності на такі, які: а) самі по собі не є злочинними (якщо розглядати їх ізольовано від діяння, вчиненого спровокованою особою); б) утворюють самостійний склад злочину;
– пропонується виділяти найближчу (викликати у особи намір вчинити злочин або взяти участь у його вчиненні), проміжну (безпосереднє вчинення спровокованим злочину або співучасть у вчиненні злочину) та кінцеву (заподіяння шкоди спровокованій особі) мету діяльності провокатора злочину;
- доведено, що об’єкт кримінально-правової охорони при провокації злочинів, яка вчиняється службовими особами правоохоронних органів, не співпадає з об’єктом провокаційних дій з боку інших суб’єктів. На цій підставі визначаються особливості кваліфікації провокації злочинів залежно від суб’єктів її вчинення;
– проведено дослідження провокаційної діяльності в межах інституту обставин, що виключають злочинність діяння, та визначено можливість визнавати провокацію обставиною, що виключає злочинність діяння та пом’якшує покарання;
набули подальшого розвитку:
- аргументи на користь того, що провокація не охоплюється виключно виконанням відповідної ролі співучасника. Відповідно до цього проведено дослідження провокації злочину в межах інституту співучасті та встановлено її співвідношення з підбурюванням та організацією злочину;
- положення про те, що родовим об’єктом провокації хабара слід визнавати не загальні відносини у сфері службової діяльності, а інтереси правосуддя;
- наукова позиція стосовно того, що провокація хабара є безпредметним злочином. При вчиненні цього злочину хабар слід визнавати не предметом, а засобом, за допомогою якого винна особа досягає злочинної мети;
- положення про те, що аналіз вини діяльності провокатора злочину слід проводити на підставі окремого аналізу його психічного ставлення до власних дій та наслідків, що настали в результаті провокації; були запропоновані правила визначення цього положення;
– наукові положення щодо кваліфікації дій провокатора злочину та особи, яка була спровокована на вчинення злочину;
– розвинуті, а в ряді випадків сформульовані вперше конкретні рекомендації щодо подальшого вдосконалення кримінального законодавства України та правозастосовчої практики.
Практичне значення одержаних результатів полягає у тому, що вони використовуються чи можуть бути використані:
– у сфері науково-дослідної діяльності – для подальшого вивчення теоретичних проблем кримінальної відповідальності за провокацію злочину;
– у правотворчості – за результатами роботи підготовлено та направлено до комітету з питань законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності Верховної Ради України авторські пропозиції щодо вдосконалення діючого законодавства, спрямованого на протидію провокаціям злочинів, які відповідно до висновків комісії виявили необхідний теоретичний та методологічний рівень і практичну значимість та можуть бути враховані у своїй більшості при доопрацюванні КК України (акт впровадження результатів дисертаційного дослідження від 19.09.2007 № 06-19/14-1616);
– у правозастосовчій діяльності – для вирішення питань кваліфікації дій провокатора і спровокованого; розмежування провокації із суміжними кримінально-правовими поняттями та оперативно-розшуковими заходами;
– у навчальному процесі – результати дисертаційного дослідження використовуються у навчальному і виховному процесі Харківського національного університету внутрішніх справ. Зокрема, деякі зі сформульованих у дисертації положень використовуються при проведенні лекційних, семінарських та практичних занять з курсантами та студентами. Здобувачем розроблена й апробована фондова лекція на тему „Злочини у сфері службової діяльності”, що розглянута і затверджена Методичною радою ХНУВС (протокол № 9 від 18.07.2007), та яка використовується викладачами у навчальному процесі ХНУВС (акт впровадження дисертаційного дослідження від 24.07.2007).
Апробація результатів дисертації. Основні положення дисертації обговорено на засіданнях кафедри кримінального права і кримінології Харківського національного університету внутрішніх справ, науково-практичних семінарах. Результати дисертаційного дослідження та практичні рекомендації доповідалися на науково-практичних конференціях молодих вчених (Харків, Харківський національний університет внутрішніх справ, квітень 2005 року, травень 2007 року).
Публікації. Основні результати дисертаційного дослідження оприлюднені у чотирьох статтях, які опубліковані у наукових фахових виданнях, що входять до переліку, затвердженого ВАК України, та у двох тезах виступів на конференціях.
Структура дисертації. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, які об’єднують вісім підрозділів, висновків, додатків та списку використаних джерел. Повний обсяг дисертації – 204 сторінки, додатки – 7 сторінок, список використаних джерел складається із 208 найменувань і займає 17 сторінок.

bibliography

ВИСНОВКИ

1. Історичні корені провокації як правового явища виходять із законів Давнього Риму, якими встановлювалося правило “provocatio ad populum” - процедура прямої апеляції до народу громадянина, засудженого судом магістрату. Тобто правовий інститут провокації споконвічно розумівся зовсім інакше, у порівнянні із сучасним його змістом, і був спрямований на забезпечення гарантії прав і законних інтересів громадян.
Провокація як соціальне явище, у сучасному розумінні, з'являється набагато раніше. Спочатку провокаційні методи використовувалися, як правило, у політичних і військових цілях. У той же час такі методи в окремих випадках застосовувалися для розправи з інакодумцями.
В епоху середньовіччя відбувається поступова еволюція поняття провокації. У цей період, коли створювалася політика, вільна від будь-яких стримувань морального або релігійного характеру, яка брала до уваги тільки реальні інтереси монарха, методи провокації одержали широке поширення. У той же час, моральна і правова сторони провокації у окремих філософів і юристів середньовіччя викликали сумніви.
Найбільш серйозний рівень теоретичної розробки питання щодо провокації одержало у матеріалах європейської (насамперед, німецької) літератури ще в середині XIX ст. і у вітчизняній юридичній літературі другої половини XIX – початку XX століття. Майже всі автори численних досліджень з даної тематики схильні були суворо ставитися до агентів-провокаторів. Завдяки цьому поняття “провокація” було розроблено ними досить ретельно і сумлінно, з урахуванням численних нюансів. Ці вишукування становлять безумовний інтерес для сучасних дослідників. Разом з тим, у законодавстві дореволюційного часу були відсутні спеціальні законодавчі положення щодо провокації.
У 1922 році законодавець пішов принципово іншим шляхом і визнав за необхідне виділити в окремий склад такий випадок провокації злочину, як провокація хабара. Дана норма спочатку передбачала відповідальність винятково за провокацію дачі хабара, а в 1926 році була розширена, передбачивши додатково відповідальність і за провокацію одержання хабара. Після проведення правової реформи наприкінці 50-х – початку 60-х років зазначена норма збереглася тільки в КК УРСР і згодом була перенесена в нині діючий КК України.
2. Провокація, як метод діяльності правоохоронних органів, у багатьох закордонних країнах поділяється на правомірну і неправомірну. Система критеріїв, які визначають правомірність провокації, дає можливість на законній підставі провокувати осіб, схильних до вчинення злочину. Забороненими методами провокації вважаються лише такі дії інформатора, що спрямовані на спонукання людини, яка не має злочинного наміру, вчинити злочин. З метою встановлення правомірності або неправомірності дій негласних співробітників, у західних законодавчих моделях здійснюється акцент на деталізацію регламентації порядку використання співробітників та інформаторів у секретних операціях. Однак це не гарантує встановлення чіткої межі між провокацією та правомірними діями агента.
В усіх державах – колишніх союзних республіках після розпаду СРСР, з визначенням пріоритетів нової кримінально-правової політики питання про юридичну оцінку провокації злочину набуває вельми актуального значення. У той самий час, зберігши наступність основних кримінально-правових положень радянського часу, законодавці більшості нових незалежних держав пішли шляхом криміналізації тільки окремих випадків провокації, пов'язаної зі встановленням відповідальності за схилення особи до одержання незаконної винагороди.
3. За своїми об’єктивними ознаками провокація злочину не співпадає з підбурюванням до злочину. Тобто провокація злочину може бути прихованою, непрямою. Провокаційні способи не обмежуються схилянням до вчинення злочину, а можуть виражатися і в натяках, навіть у рухах, жестах та інших діях.
Якщо провокаційну діяльність розглядати в межах інституту співучасті у злочині, можна зробити висновок, що така діяльність може охоплюватися двома видами співучасті – підбурюванням або організацією злочину.
У той самий час, провокація за змістом не співпадає виключно з виконанням відповідної ролі співучасника (організатора або підбурювача) і тому повинна отримувати самостійну правову оцінку.
4. Єдиною формою вираження діяння при провокації злочину є тільки суспільно небезпечна дія, тобто активна поведінка винної особи.
З об’єктивної сторони провокаційні дії завжди повинні передувати злочинній поведінці особи, яка провокується. Більш того, створення обстановки, що викликає вчинення злочину, не лише повинно передувати виконанню діяння спровокованою особою, а й передувати виникненню у такої особи наміру вчинити злочин. Способом вчинення провокаційних дій завжди виступає створення відповідної обстановки, яка в свою чергу викликає намір та подальше вчинення злочину.
Можливі способи провокаційної діяльності можна класифікувати залежно від впливу на свідомість та волю спровокованої особи на: 1) способи провокації, що пов’язані з виконанням провокатором певної ролі співучасника: а) провокація шляхом підбурювання особи до вчинення злочину або співучасті у ньому та б) провокація шляхом організації злочину; 2) способи провокації, що не пов’язані з виконанням провокатором певної ролі співучасника: а) провокація шляхом вчинення фізичних дій, що створюють обстановку, яка викликає намір вчинити злочин; б) провокація шляхом вчинення інформаційних дій, що створюють обстановку, яка викликає намір вчинити злочин.
У залежності від суспільно небезпечного характеру вчинених дій способи провокації можна поділити на наступні: 1) дії, спрямовані на створення відповідної обстановки, які самі по собі не є злочинними; 2) дії, спрямовані на створення відповідної обстановки, які утворюють самостійний склад злочину.
Початковим моментом провокації є дія, спрямована на створення обстановки, яка викликає намір вчинити злочин. Тому не можна визнати провокацією лише наявність бажання або рішучості створити відповідну обстановку без виконання провокатором конкретних дій, спрямованих на реалізацію цього бажання. Кінцевим моментом власне провокаторських дій слід визнавати виникнення у особи наміру вчинити злочин або взяти участь у його вчиненні.
5. Аналіз вини діяльності провокатора злочину слід проводити на підставі окремого аналізу його психічного ставлення до власних дій та до наслідків, що настали в результаті провокації.
Відносно створення обстановки, відповідних об’єктивно-предметних умов з боку провокатора можливий тільки прямий умисел.
Відносно наслідків у вигляді виникнення у особи наміру вчинити злочин або взяти участь у його вчиненні з боку провокатора можливий також тільки прямий умисел.
До наслідків у вигляді вчинення спровокованою особою злочину або виконання ролі будь-якого співучасника у ньому з боку провокатора має місце також прямий умисел.
До суспільно небезпечних наслідків, що настали в результаті вчинення діяння спровокованою особою з боку провокатора можливі наступні варіанти психічного ставлення: 1) прямий умисел, при якому провокатор бажає настання суспільно-небезпечних наслідків у результаті діяння особи, яка була спровокована; 2) непрямий умисел, при якому провокатор свідомо допускає настання суспільно-небезпечних наслідків у результаті діяння особи, яка була спровокована; 3) необережність, при якій провокатор легковажно розраховував на відвернення суспільно небезпечних наслідків, що настали в результаті діяння особи, яка була спровокована, або не передбачав, хоча повинен був і міг їх передбачити.
При провокації злочину можливий як двосторонній, так і односторонній суб’єктивний зв’язок між провокатором та спровокованим, але обов’язково провокатор має бути поінформований, що своїми діями викликає намір у іншої особи вчинити злочин, або взяти участь у його вчиненні.
Можна виділити наступні цілі, які прагне досягнути провокатор: 1) найближча мета діяльності провокатора – викликати у особи намір вчинити злочин або взяти участь у його вчиненні; 2) проміжна мета – безпосереднє вчинення особою злочину (вчинення готування, замаху на злочин або закінченого злочину) або співучасть у вчиненні злочину; 3) кінцева (основна) мета – заподіяння матеріальної чи нематеріальної шкоди спровокованій особі.
6. На підставі викладеного пропонуємо доповнити розділ VI Загальної частини КК „Співучасть у злочині” статтею 31№ „Провокація злочину” та викласти її у наступній редакції:
Ст. 31№. Провокація злочину.
1. Провокацією злочину є завідоме створення особою обстановки, що викликає вчинення іншою особою злочину або співучасть у ньому, з метою її викриття, шантажу або заподіяння іншої матеріальної чи нематеріальної шкоди такій особі.
2. У разі, коли провокація злочину здійснюється шляхом організації або підбурювання до злочину, провокатор підлягає відповідальності за співучасть у злочині відповідно до статей 29-31 цього Кодексу. В інших випадках провокатор підлягає кримінальній відповідальності за статтею Особливої частини цього Кодексу, яка передбачає вчинений спровокованою особою злочин, з посиланням на частину першу статті 31№ цього Кодексу.
7. У кримінологічній віктимології під провокацією розуміється негативна поведінка жертви, яка викликає протиправні дії можливого злочинця. При цьому, залежно від психічного ставлення жертви до своєї поведінки можна виділити свідому та несвідому провокацію, а з позиції її внутрішнього ставлення до дій особи, яка провокується, - активну (пряму та непряму) та пасивну провокацію.
8. Суспільні відносини, яким завдається шкода даванням-одержанням хабара та провокацією хабара не співпадають за своїм змістом. Характеристика такого злочину, як провокація хабара, свідчить, що службова особа, яка вчиняє провокацію, безумовно, порушує відносини у сфері належної службової діяльності, але ці відносини мають свою специфіку і стосуються, як нам здається, лише окремої ланки такої діяльності, що очевидно виходить за межі хабарництва. Оскільки при провокації хабара особа переслідує мету викрити того, хто дав або одержав хабара, а досягнення цієї мети не можливе без притягнення органів правосуддя та досудового розслідування, можна говорити про те, що провокатор своїми діями перешкоджає відправленню правосуддя. Таким чином, родовим об’єктом провокації хабара є суспільні відносини у сфері нормального, законного відправлення правосуддя.
Додатковим безпосереднім об’єктом провокації хабара слід визнати такі суспільні відносини, посягання на які хоча і не складає суті цього злочину, але які завжди порушуються або ставляться під загрозу заподіяння шкоди поряд з основним об’єктом. При провокації хабара додатковим безпосереднім об’єктом виступають права та законні інтереси спровокованої особи, що поставлені під загрозу діями службовця, який провокує одержання або давання хабара.
Сутність провокації хабара пов’язана не з самим фактом одержання чи давання, не з предметом майнового характеру, яким виступає хабар, а з тим, щоб викликати пропозицію, спрямовану на його одержання чи давання. І те, що термін „хабар” присутній як у назві, так і у диспозиції цієї статті, ще не дає підстави визнавати хабар предметом цього складу злочину. Таким чином, вважаємо, що провокація хабара є безпредметним злочином. Хабар при вчиненні цього злочину виступає не предметом, а засобом провокації.
Суспільні відносини, що забезпечують належне відправлення правосуддя, можуть виступати об’єктом провокації тільки у тому випадку, коли остання здійснюється службовими особами правоохоронних органів, які можуть використовувати інструментарій, що надається кримінально-процесуальним та оперативно-розшуковим законодавством для попередження злочинів.
9. Підсумовуючи викладене, вважаємо доцільним виключити ст. 370 з Кримінального кодексу України як таку, що не відповідає принципам криміналізації суспільно небезпечних діянь та не є достатнім кримінально-правовим засобом протидії провокаційній діяльності з боку службових осіб. та пропонуємо доповнити розділ XVIII Особливої частини КК „Злочини проти правосуддя” статтею 383№ „Провокація злочину службовою особою правоохоронних органів” і викласти її у наступній редакції:
„Стаття 383№. Провокація злочину службовою особою правоохоронних органів.
1. Завідоме створення службовою особою правоохоронних органів обстановки, що викликає вчинення іншою особою злочину або співучасть у ньому, з метою притягнення такої особи до відповідальності, -
карається...
2. Ті самі дії, якщо вони спричинили тяжкі наслідки, -
караються...”
10. Аналіз ознак провокації злочину та їх співвідношення з крайньою необхідністю дозволяє зробити висновок, що провокаційна діяльність не може бути обґрунтована межами крайньої необхідності у зв’язку з відсутністю як підстав, так і всіх необхідних ознак цієї обставини, що виключає злочинність діяння. По-перше, при вчиненні провокації не можна говорити про наявність безпосередньої загрози заподіяння шкоди, тобто першого елементу підстави крайньої необхідності. Навіть коли є достовірна інформація про попередні злочинні дії особи, ще не є доведеним фактом та обставина, що така особа надалі буде вчиняти злочини. По-друге, специфіка провокаційної діяльності виключає і другий елемент підстави крайньої необхідності - відсутність реальної можливості усунути небезпеку, що загрожує, іншими засобами, ніж вчиненням провокаційних дій, адже до поведінки провокатора у особи, яка провокується, ще має бути відсутній намір вчинити певний злочин. Таким чином, саме провокатор, по суті виступає особою, яка породжує злочинця та злочин.
11. Наказ службової особи вчинити провокаційні дії для того, щоб надалі притягнути спровоковану особу до кримінальної відповідальності, є в будь-якому випадку явно злочинним наказом. Такий наказ прямо суперечить принципу законності при виконанні дій, пов’язаних зі встановленим порядком збирання та отримання доказів за кримінальною справою. Таким чином, провокація злочину не може утворювати ознаки такої обставини, що виключає злочинність діяння, як виконання наказу або розпорядження. У таких випадках відсутня підстава, необхідна та достатня для застосування положень ст. 41 КК, - наявність законного наказу. Разом з тим, виключається відповідальність особи, яка, виконуючи відповідні дії, не усвідомлювала і не могла усвідомлювати злочинного характеру наказу, тобто не усвідомлювала і не могла усвідомлювати того, що вчиняє провокаційні дії. Проте, якщо особа, одержуючи наказ працівника правоохоронного органу вчинити провокаційні дії, не усвідомлює його злочинного характеру, але за обставинами справи повинна була і могла усвідомлювати його злочинність, вона має підлягати відповідальності за необережний злочин, якщо таке діяння передбачене в КК як злочинне (наприклад, службова недбалість – ст. 367 КК).
12. Уявляється, що виконання спеціального завдання з попередження чи розкриття злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації є єдиною нормою серед передбачених у розділі VIII КК України, яка може охоплювати випадки провокаційної діяльності. Підставою вчинення провокаційних дій у цьому випадку є вимушеність використання таких засобів. Тобто особа, яка виконує провокаційні дії, фактично переслідує мету, по-перше, приховати свій зв’язок із правоохоронними органами і тим самим піддати себе небезпеці, по-друге, попередити злочинну діяльність організованої групи чи злочинної організації. Проте, якщо особа, виконуючи відповідне завдання, провокує учасників організованої групи чи злочинної організації вчинити злочини, передбачені ч. 2 ст. 43 КК України, відповідальність такої особи, за загальним правилом, не виключається і повинна наставати з урахуванням правил, передбачених ч. 3 ст. 43 КК. Проте, як уявляється, ч. 2 ст. 43 КК не враховує всіх випадків виправданого заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам, зокрема, ситуацій, коли особа, провокуючи відповідні злочини, не передбачала та й не могла передбачити, що злочинці зможуть довести злочин до кінця. Пропонується доповнення ст. 43 КК України відповідною частиною четвертою:
„4. Не підлягає відповідальності особа, яка, виконуючи спеціальне завдання, спровокувала злочин, що передбачений частиною другою цієї статті, за наявності достатніх підстав вважати, що цей злочин буде припинено відповідними органами на стадії готування або замаху.”
13. Якщо спосіб провокації не пов’язаний з виконанням провокатором ролі організатора або підбурювача, його добровільна відмова не має особливостей порівняно з добровільною відмовою особи, яка діє індивідуально. Дійсно, у цьому випадку провокатор виступає безпосереднім та єдиним виконавцем об’єктивної сторони провокації та не є співучасником злочину, який вчиняє спровокована особа. Добровільна відмова такого провокатора злочину розглядається за правилами ст. 17 КК України.
Якщо способом провокації виступає виконання провокатором ролі організатора або підбурювача, його добровільна відмова повинна розглядатися за правилами ч. 2 ст. 31 КК, яка передбачає особливості добровільної відмови таких співучасників.
Водночас, слід враховувати, що передбачені у ч. 2 ст. 31 КК дії у вигляді відвернення вчинення злочину або своєчасного повідомлення про злочин можуть виступати засобом досягнення провокаційної мети викриття спровокованої особи або заподіяння їй матеріальної чи нематеріальної шкоди. Вважаємо, що за таких обставин вчинення відповідних дій не може бути визнано формами добровільної відмови провокатора. Проте, якщо відвернення злочину або повідомлення про його вчинення до відповідного органу направляється “провокатором” після того, як його мета змінилася, і він робить це не з метою викриття особи або заподіяння їй шкоди, а щоб припинити доведення злочину до кінця, то в цьому випадку є підстави говорити про добровільну відмову.
Тому пропонується доповнити ст. 31 КК України частиною четвертою:
„4. Не визнається добровільною відмовою організатора або підбурювача відвернення вчинення злочину або своєчасне повідомлення ними відповідних органів державної влади про злочин, що готується або вчиняється, якщо у такий спосіб зазначені особи намагалися досягнути провокаційної мети викриття іншого співучасника або заподіяння йому матеріальної чи нематеріальної шкоди.”
14. Так само, з метою виключення можливості звільнення від кримінальної відповідальності хабародавця, який дає службовій особі хабар з провокаційною метою його подальшого викриття, пропонується доповнити ч. 3 ст. 369 КК України „Давання хабара” після слів „...порушення кримінальної справи” словами:
„Не визнається добровільною заява про факт давання хабара та не звільняється на цій підставі особа, яка дала хабар з провокаційною метою подальшого викриття особи, яка одержала хабар”.
15. Вчинення спровокованого злочину має суттєву відмінність від такої обставини, що пом’якшує покарання, як вчинення злочину під впливом сильного душевного хвилювання, викликаного неправомірними або аморальними діями потерпілого (п. 7 ч. 1 ст. 66 КК). Уявляється, що сучасний законодавець не тільки не дав належної юридичної оцінки поведінці провокатора, але й не врахував специфіку провокаційного впливу на особу, яка вчиняє злочин під впливом провокаційної діяльності.
Таким чином, вважаємо за необхідне доповнити ч. 1 ст. 66 КК України „Обставини, які пом’якшують покарання” відповідним пунктом, а саме:
„...10) вчинення спровокованого злочину”.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Дождев Д.В. Римское частное право: Учеб. для вузов – М.: ИНФРА: М-НОРМА, 1996. – 685 с. – Библиогр.: с. 611-644.
2. Колодкин Л. Я умру, когда яд дойдет до сердца // Человек и закон. – 1993. – №8. – С. 76-88.
3. Гусейнов А.А. Краткая история этики / А.А. Гусейнов, Г. Иррлитц. – М.: Мысль, 1987. – 589 с. – Библиогр.: с. 579-586.
4. Ануфриев Н.И. Тайны сыска / Н.И. Ануфриев, А.М. Пиджаренко. – К.: Преса України, 2002. – Кн.I. – 524 с.
5. Фереаль В. Инквизиция / Пер. с фр. В. Дмитриева. – М.: Политиздат, 1967. – 72 с.: ил.
6. Breidenbach. Kommentar uber das Grosshers Hessiche Stafrechtegestzbuch. – Berlin, 1844. – 456 s.
7. Гроций Г. О праве войны и мира / Пер. с латин. А.Л. Сакетти. – М.: Госюриздат, 1956. – 868 с.
8. Беккариа Ч. О преступлениях и наказаниях / Пер. с итал. – М.: Академия, 1939. – 426 с.
9. Hepper H.H. Archiv des kriminalrechts. – Berlin: Verl. kon Ch. E. Kollmann, 1848. – 352 s.
10. Glaser. W. Giesammetle kleihere Schritten uber Strefrecht. – Wien: Deuticke, 1868. – 403 s.
11. Kohler J. Studien aus dem Strefrecht. – 2. Aufl. – Berlin: Phylipp jun., 1913. – 543 s.
12. Heier K.T. Ostgerichts. – Berlin: Kurst und gesellschaft, 1904. – Bd 8. – 371 s.
13. Колоколов Г. О соучастіи въ преступленіи: О соучастіи вообще и о подстрекательствъ въ частности. – М.: Въ Унив. тип., 1881. – 210 с.
14. Таганцев Н.С. Русское уголовное право: Часть Общая. –– СПб.: Гос. тип., 1902. – Т. 1. Лекции. – 815 с.
15. Белогриц-Котляревский Л.С. Очерки курса русского уголовного права. Общая и особенная часть. – К.-Х.: Юж.-Рус. изд-во Ф.Ю. Иогансона, 1896. – 671 с.
16. Пусторослев В.Н. Русское уголовное право. – Юрьев, 1907. – Т.1. – 499 с.
17. Liszt F. Lehrbuch des dentshen Strefrechts. – 18 Aufl. – Leipzig: Wigand, 1911. – 233 s.
18. Schuzte J. Lehrbuch des Strefyechts. – 2 Aufl. – Leipzig: Volk und Welt, 1874. – 259 s.
19. Katzenstein E. Der agent provocateur. – Berlin: Aufbau-Verl., 1901. – 106 s.
20. Singewald R. Der agent provocateur. – Breslau: Teubner verl.-ges., 1908. – 78 s.
21. Borchert K.H.H. Die stratrechtliche Verantwortung. – Berlin: Verl. Hirschfeld, 1908. – 290 s.
22. Heilborn A. Der agent provocateur. – Berlin: Verl. von Rich Bong, 1901. – 147 s.
23. Binding R.G. Lehrbuch des Strefrechts. – Berlin: Im Insel-verl, 1892. – 462 s.
24. Урысон И.С. Агент-провокатор по действующему уголовному праву // Право. – 1907. – № 32. – С. 2121-2129.
25. Набоков В. Уголовная ответственность агента-провокатора // Право. - 1909. – № 6, 7. – С. 12-14; 25-28.
26. Хейфец И.Я. Подстрекательство к преступлению. – М.: Правоведение И.К. Голубева, 1914. – 150 с.
27. Історичної епохи карний розшук // Рад. міліціонер. – 1968. – 1 червня. – С. 23.
28. Российское законодательство X-XX веков: В 9 т. / Под общ. ред. О.И. Чистякова. – М.: Юрид. лит., 1988. – Т.6: Законодательство первой половины XIX века. – 431 с.
29. Запрос об Азефе в Государственной думе: Заседание 50 и 51-ое / По стенограф. отчету. – СПб.: Гос. тип., 1909. – 68 с.
30. Жилинский В.Б. Организация и жизнь охранного отделения во времена царской власти. – М.: Тип. т-ва Рябушинских, 1918. – 230 с.
31. Инструкция чинам сыскных отделений. – СПб.: Тип. М-ва внутр. дел, 1910. – 22 с.
32. Приложение к статье “Секретные сотрудники в автобиографиях” (Из секретных циркуляров полиции по работе с агентурой) // Голос минувшего. – 1917. - № 9-10. – С.118-129.
33. Необходимое руководство для Агентов Чрезвычайных комиссий. – М: Изд. Волын. Губерн. Чрезвычайной комиссии по борьбе с контрреволюцией, спекуляцией и преступлениями по должности, 1918. – 32 с.
34. Зильберштейн Н. Ответственность за дачу взятки при провокации // Вест. сов. юстиции. – 1925. - №1. – С. 18-20.
35. Одиннадцатый съезд РКП(б). Москва. 1922. Стенографический отчет. – М.: Госполитиздат, 1961. – 873 с.
36. Уголовный кодекс в редакции 1926 г. / Под общ. ред. Ширвинда Е.Г. – М.: Изд-во НКВД, 1927. – 254 с.
37. Меньшагин В. Должностные преступления по проекту Уголовного кодекса // Соц. законность. – 1937. - №5. – С. 50-57.
38. Гришин Б.С. Об ответственности за взяточничество // Сов. государство и право. – 1959. - №12. – С. 66.
39. Советское уголовное право. Особенная часть: Учеб. пособие для юрид. ин-тов и юрид. фак. ун-тов / Отв. ред. проф. Б.С. Утевский. – М.: Госюриздат, 1958. – 455 с.
40. Кириченко В.Ф. Виды должностных преступлений по советскому уголовному праву. – М.: Изд-во АНСССР, 1959. – 184 с.
41. Шаргородский М. Вопросы общей части уголовного права: Законодательство и судебная практика. – Л.: Изд-во Ленингр. ун-та, 1955. – 256 с.
42. Трайнин А.Н. Учение о соучастии. – М.: Юриздат, 1941. – 160 с.
43. Гришаев П.И. Соучастие по советскому уголовному праву / П.И. Гришаев, Г.А. Кригер. – М.: Госюриздат, 1959. – 256 с.
44. Судебная практика Верховного Суда СССР 1946 г. Вып. VI (XXX) / Под ред. И.Т. Голякова. – М.: Юриздат, 1947. – 355 с.
45. Горелик А.С. Преступления против правосудия / А.С. Горелик, Л.В. Лобанова. – СПб.: Изд-во Юрид. центр Пресс, 2005. – 491 с.
46. Светлов А. Я. Ответственность за должностные преступления. – К.: Наук. думка, 1978. – 303 с.
47. Уголовное право Украинской ССР на современном этапе: Часть общая / Ф.Г. Бурчак, И.П. Лановенко, А.М. Яковлев и др. – К.: Наук. думка, 1985. – 447 с.
48. Мельник М.І. Хабарництво: загальна характеристика, проблеми кваліфікації, удосконалення законодавства. – К.: Парлам. вид-во, 2000. – 256 с.
49. Ансель М. Методологические проблемы сравнительного права // Очерки сравнительного права. – М., 1981. – С. 120-148.
50. Kohler A. Studien aus dem Strefrecht. – Berlin: S. Fischer-verl., 1999. – 328 с.
51. Руководство по практическим мерам борьбы с коррупцией. Подготовлено под эгидой ООН по рекомендации Комитета по предупреждению преступлений и борьбы с ними. Резолюция Экономического и Социального Совета 1990/23 от 23 мая 1990 г. – М.: Пресс, 1990. – 28 с.
52. Волженкин Б. Провокация или оперативный эксперимент? // Законность. – 1996. - №6. – С. 26-30.
53. Адашкевич Ю.Н. Организованная преступность-2 / Под ред. А.И. Долговой, С.В. Дьякова – М.: Криминолог. Ассоциация, 1993. – 320 с.
54. Уголовное законодательство зарубежных стран (Англии, США, Франции, Германии, Японии): Сб. законодат. материалов / Под ред. И.Д. Козочкина. – М.: Зерцало, 1998. – 346 с.
55. Основы борьбы с организованной преступностью: (Монография) / А.И. Коннов, В.И. Куликов, В.С. Овчинский и др. – М.: Инфра-М, 1996. – 397 с.
56. Гайдук А.П. Зарубежный опыт расследования и раскрытия преступлений в сфере коррупции // Изв. метод. центра проф. образования и координации науч. исслед. – 1996. - № 4. – С. 168-174.
57. Waldecker J.D. Agent provocateur Richtlinien fьr Niedersachsen // Kriminalistik. - 2000. - № 1. - S. 45-56.
58. Zwehl H.S. Geschichte des Verbrechers. – Frankfurt am Main: Eichborn, 1990. – 445 s.
59. Воробьев И.А. Организованная преступность и борьба с ней в Германии. – М.: ВНИИ МВД России, 1996. – 87 с.
60. Цветковский Г. Осведомитель и агент-провокатор // Безопасность. – 1993. – Юбил. сб. – С. 72-76.
61. Уголовный кодекс Испании. / Под ред. Н.Ф. Кузнецовой и Ф.М. Решетникова. – М.: Зерцало, 1998. – 218 с.
62. Жукова Л.В. Провокация с позиции законности // Вест. МГУ. Сер. 8. История. – 1996. - №2. – С. 30-37.
63. Даль В. Толковый словарь живого великого русского языка: В 4 т. – М.: Рус. яз., 1990. – Т. 3. – 555 с.
64. Большая советская энциклопедия / Глав. ред. Б.А. Введенский. – 2-е изд. – М.: Бол. сов. энцикл., 1955. – 962 с. – Т. 31-38.
65. Малая советская энциклопедия / Глав. ред. Б.А. Введенский. – М.: Бол. сов. энцикл., 1959. – 986 с. – Т. 3-6.
66. Словарь современного русского литературного языка. – М.-Л.: Изд-во АН СССР, 1961. – Т. 12. – 1068 с.
67. Большая советская энциклопедия: В 30 т. / Глав. ред. А.М. Прохоров. – 3-е изд. – М.: Сов. энцикл., 1975. – 758 с. – Т. 19-21.
68. Тихомирова Л.В. Юридическая энциклопедия / Общ. ред. М.Ю. Тихомирова. – М.: Тихомиров, 1997. – 525 с.
69. Новий тлумачний словник української мови: У 4 т. / Уклад.: В. Яременко, О. Сліпушко. – К.: Аконіт, 1998. – Т. 2. – 654 с.
70. Словарь русского языка: В 4 т. / Гл. ред. А.П. Евгеньева. – 2-е изд. – М.: Рус. яз., 1983. – Т. 3. – 952 с.
71. Лазарев С.В. Бизнес и безопасность: Толковый терминологический словарь / С.В. Лазарев, В.А. Порк. – М.: Инфра-М, 1995. – 560 с.
72. Кримінальне право України: Загальна частина / За ред. М.І. Бажанова, В.В. Сташиса, В.Я. Тація. – К.-Х.: Юрінком Інтер-Право, 2001. – 416 с.
73. Пионтковский А.А. Учение о преступлении по советскому уголовному праву. – М.: Госюриздат, 1961. – 666 с.
74. Курс советского уголовного права: В 5 т. Часть общая / М.Д. Шаргородский, И.И. Солодкин, С.А. Домахин и др. Отв. ред. Н.А. Беляев и М.Д. Шаргородский. – Л.: Изд-во Ленингр. ун-та, 1968. – Т. 1. – 646 с.
75. Ковалев М.И. Соучастие в преступлении. Ч. 2: Виды соучастников и формы участия в преступной деятельности / Под ред. М.А. Ефимова. – Свердловск: Свердл. юрид. ин-т, 1962. – 276 с.
76. Бурчак Ф.Г. Учение о соучастии по советскому уголовному праву. – К.: Наук. думка, 1969. – 216 с. – Библиогр. в подстроч. примеч.
77. Познышев С.В. Основные начала науки уголовного права. Общая часть уголовного права. – М.: Издание А.А. Карпеца, 1912. – 653 с.
78. Здравомыслов Б.В. Должностные преступления: Учеб. пособие / Отв. ред. А.Н. Васильев. – М.: ВЮЗИ, 1956. – 94 с.
79. Бантишев О.Ф. Відповідальність за злочини у сфері службової діяльності: Питання кваліфікації злочинів, передбачених розділом XVII Кримін. кодексу України: Навч. посіб. / О.Ф. Бантишев, В.І. Рибачук. – К.: Ін Юре, 2003. – 116 с. – Бібліогр. в підрядк. прим.
80. Уголовный кодекс Украины. Научно-практический комментарий / Отв. ред. С.С. Яценко. – 3-е изд. – К.: А.С.К., 2003. – 1088 с.
81. Бантишев О.Ф. Злочини у сфері службової діяльності (питання кваліфікації): Навч. посіб. – К.: МАУП, 2002. – 127 с.
82. Уголовное право. Общая часть: Учеб. / Под. ред. Н.И. Ветрова, Ю.И. Ляпунова. – М.: Новый Юрист: КноРус, 1997. – 592 с.
83. Гельфанд И.А. Уголовная ответственность за взяточничество. – К.: Высш. шк., 1963. – 26 с.
84. Гельфанд И.А. Хозяйственные и должностные преступления в сельском хозяйстве. – К.: РИО МВД УССР, 1970. – 251 с.
85. Великий тлумачний словник сучасної української мови / Уклад. і голов. ред. В.Т. Бусел. – К., Ірпінь: ВТФ „Перун”, 2001. – 1440 с.
86. Ус О.В. Кримінальна відповідальність за підбурювання до злочину: Дис. ...канд. юр. наук: 12.00.08; Захищена 06.05.2005; Затв. 21.12.2001 – Х., 2005. – 227 с. – Бібліогр.: с. 192-227.
87. Мельник М.І. Види співучасників за новим Кримінальним кодексом України // Право України. – 2001. - №11. – С. 69-74.
88. Благов Е.В. Применение уголовного права (теория и практика). – СПб.: Юрид. центр Пресс, 2004. – 350 с.
89. Рарог А.И. Квалификация преступлений по субъективным признакам. – СПб: Юрид. центр Пресс, 2003. – 279 с. – Библиогр.: с. 277-279.
90. Арутюнов А.А. Системный подход к общей теории соучастия в преступлении // Закон и правопорядок. – 2001. - №10. – С. 63-70.
91. Ковітіді О.Ф. Об’єктивні і суб’єктивні ознаки інституту співучасті в злочині у кримінальному праві України // Адвокат. – 1998. - №4. – С. 13-16.
92. Гуторова Н.О. Вчинення злочину організованою групою осіб (кримінально-правовий аспект): Автореф. дис. ...канд. юрид. наук / Нац. юрид. акад. України ім. Ярослава Мудрого. – Х., 1996. – 23 с.
93. Тельнов П.Ф. Ответственность за соучастие в преступлении: Автореф. дис. …д-ра юрид. наук / Харьк. юрид. ин-т. – Х., 1973. – 30 с.
94. Котин В.П. Провокация взятки (К проблеме совершенствования законодательства) // Государство и право. – 1996. - № 2. – С. 82-88.
95. Кримінальне право України: Особлива частина / За ред. М.І. Бажанова, В.В. Сташиса, В.Я. Тація. – К.-Х.: Юрінком Інтер-Право, 2001. – 496 с.
96. Про судову практику у справах про хабарництво: Постанова Пленуму Верховн. Суду України від 26 квіт. 2002 р. №5 // Вісн. Верх. Суду України. – 2002. - №3. – С. 9-16.
97. Про судову практику в справах про хабарництво: Постанова Пленуму Верховн. Суду України від 7 жовт. 1994 р. №12 // Зб. постанов Пленуму Верх. Суду України (1963-1997 роки) із змінами і допов. за станом на 8 лют. 1998 р. – Сімф.: Таврія, 1998. – С. 252-264.
98. Про практику застосування судами Української РСР законодавства про відповідальність за хабарництво: Постанова Пленуму Верх. Суду УРСР від 1 квіт. 1983 р. №1 // Рад. право. – 1983. - №7. – С. 80-83.
99. Иванов В.Д. Об уголовной ответственности за провокацию преступления // Актуал. пробл. уголовного права и правоприменительной деятельности органов внутр. дел в новых социально-политических условиях. – М., 1992. – С. 94-98.
100. Мастерков А.А. Уголовно-правовые и криминологические аспекты провокационной деятельности: Дис. ...канд. юрид. наук / Дальневосточный государственный университет. – Владивосток, 2000. – 184 с.: табл. – Библиогр.: с. 163-184.
101. Кримінальне право України. Загальна частина: Підруч. / Ю.А. Александров, В.І. Антипов, М.В. Володько та ін. За ред. М.І. Мельника, В.А. Климента. – Вид. 3-тє, переробл. та допов. – К.: Юрид. думка, 2004. – 352 с.
102. Уголовное право России. Общая часть: Учеб. / Под ред. А.И. Рарога. – М.: Ин-т междунар. права и экономики им. А.С. Грибоедова, 1998. – 320 с.
103. Ушаков А.В. Ответственность за групповые преступления: Учеб. пособие. – Калинин: Калинин. гос. ун-т, 1975. – 72 с.
104. Ткаченко В.И. Квалификация преступлений против общественного порядка: Учеб. пособие – М.: ВЮЗИ, 1982. – 82 с.
105. Тарарухин С.А. Квалификация преступлений в судебной и следственной практике. – К.: Юринком, 1995. – 208 с.
106. Сидорова В. Ответственность за вовлечение несовершеннолетних в преступную деятельность // Соц. законность. – 1981. - № 7. – С. 20-21.
107. Кривоченко Л. Поняття втягнення неповнолітніх у злочинну діяльність // Рад. право. – 1970. - № 11. – С. 76-79.
108. Рудяк А., Медвєдєв А., Кубинська О. Застосування ст. 208 КК УРСР // Рад. право. – 1970. - № 2. – С. 36-40.
109. Сперанский К. Понятие вовлечения несовершеннолетнего в преступную деятельность // Сов. юстиция. – 1989. - № 13. – С. 24-25.
110. Про застосування судами законодавства про відповідальність за втягнення неповнолітніх у злочинну чи іншу антигромадську діяльність: Постанова Пленуму Верхов. Суду України від 27 лют. 2004 р. № 2 // Вісн. Верх. Суду України. – 2004. - № 4. – С. 16-19.
111. Пудовочкин Ю., Чечель Г. Квалификация случаев вовлечения несовершеннолетнего в преступную группу (комментарий к УК РФ) // Рос. юстиция. – 2000. - № 12. – С. 37-38.
112. Таганцев Н.С. Русское уголовное право. Т. 1. – Тула: Автограф, 2001. – 800 с.
113. Навроцький В.О. Наступність кримінального законодавства України (порівняльний аналіз КК України 1960 р. та 2001 р.). – К.: Атіка, 2001. – 272 с.
114. Тер-Акопов А.А. Преступление и проблемы нефизической причинности в уголовном праве. – М.: ЮРКНИГА, 2003. – 480 с.
115. Ожегов С.И. Словарь русского языка. 70000 слов / Под ред. Н.Ю. Шведовой. – 23-е изд., испр. – М.: Рус. яз., 1991. – 980 с.
116. Закон України „Про внесення змін та доповнень в деякі законодавчі акти України в частині відповідальності посадових осіб” від 11 лип. 1995 року // Відом. Верх. Ради України. – 1995. - № 29. – Ст. 216.
117. Новий тлумачний словник української мови у чотирьох томах / Уклад. В. В. Яременко, О. М. Сліпушко. – К.: Аконіт, 2000. – Т. 4. – 866 с.
118. Шнейдер М.А. Соучастие в преступлении по советскому уголовному праву. – М.: ВЮЗИ, 1958. – 98 с.
119. Тельнов П.Ф. Ответственность за соучастие в преступлении. – М.: Юрид. лит., 1974. – 208 с.
120. Спасович В.Д. Учебник уголовного права / сост. В. Спасовичем. – СПб.: Тип. Иосафата Огрызко, 1863. – Т. 1. Вып. 2. – 428 с.
121. Сидоров Б.В. Аффект. Его уголовно-правовое и криминологическое значение. – Казань: Изд-во Казан. ун-та, 1978. – 230 с.
122. Харченко В.Б. Уголовное право Украины. Общая часть: в вопросах и ответах. Учеб. пособие. – Х.: Торсинг, 2000. – 240 с.
123. Зелинский А.Ф. Соучастие в преступлении: Лекция. – Волгоград: НИиРИО ВСШ МВД СССР, 1971. – 43 с.
124. Тельнов П.Ф. Отграничение подстрекательства от сходных видов действий // Сов. юстиция. – 1970. - № 9. – С. 9-10.
125. Галиакбаров Р.Р. Постоянные субъективные признаки группового преступления // Сов. юстиция. – 1974. - № 6. – С. 6-8.
126. Гуторова Н.А. Соучастие в преступлении по уголовному праву Украины: Учеб. пособие. – Х.: ООО “Рубикон П”, 1997. – 102 с.
127. Пинаев А.А. Курс лекций по Общей части уголовного права. Кн. 1. О преступлении. – Х.: Право, 2001. – 289 с.
128. Новий тлумачний словник української мови у чотирьох томах / Уклад. В. В. Яременко, О. М. Сліпушко. – К.: Аконіт, 2000. – Т. 1. – 670 с.
129. Романов В.В. Основы криминальной виктимологии. – Минск: Минская ВШ МВД СССР, 1980. – 340 с.
130. Михеев Р.И. Личность и поведение потерпевшего // Потерпевший от преступления. – Владивосток, 1974. – С. 92-154.
131. Дагель П.С. Потерпевший от преступления. – Владивосток: Изд-во Дальневост. ун-та, 1974. – 230 с.
132. Бурчак Ф.Г. Соучастие: социальные, криминологические и правовые проблемы. – К.: Наук. думка, 1986. – 230 с
133. Дурманов Н.Д. Понятие преступления. – М.-Л.: АН СССР, 1948. – 311 с. – Библиогр. в подстроч. примеч.
134. Никифоров Б.С. Объект преступления по советскому уголовному праву. – М.: Госюриздат, 1960. – 268 с.
135. Глистин В.К. Проблема уголовно-правовой охраны общественных отношений (объект и квалификация преступлений). – Л.: ЛГУ, 1979. – 338 с.
136. Коржанский Н.И. Объект и предмет уголовно-правовой охраны. – М.: Академия МВД СССР, 1980. – 244 с.
137. Тацій В.Я. Об’єкт и предмет злочину в кримінальному праві України: Навч. посіб. – Х.: УкрЮА, 1994. – 217 с.
138. Уголовное право. Общая часть: Учеб. / Под ред. В.Н. Петрашева. – М.: ПРИОР, 1999. – 373 с.
139. Уголовное право. Часть Общая. Часть Особенная: Учеб. / Под ред. проф. Л.Д. Гаухмана, проф. М.Д. Колодкина и проф. С.В. Максимова. – М.: Юриспруденция, 1999. – 355 с.
140. Уголовное право Российской Федерации. Общая часть: Учеб. / Под ред. проф. Б.В. Здравомыслова. – М.: Юристъ, 2000. – 456 с.
141. Кримінальне право України. Загальна частина: Підруч. / Ю.В. Александров, В.І. Антипов, М.В. Володько та ін. Відп. ред. Я.Ю. Кондратьєв – К.: Прав. джерела, 2002. – 420 с.
142. Гавриш С. Б. Уголовно-правовая охрана природной среды Украины. Проблемы теории и развитие законодательства. – Х.: Основа, 1994. – 270 с.
143. Гавриш С.Б. Теоретические предпосылки исследования объекта преступлений // Право и политика. – 2000. - № 11. – С. 9-12.
144. Кривуля О.М., Куц В.М. Чи можуть бути суспільні відносини об’єктом злочину? // Вісн. ун-ту внутр. справ. – Х., 1997. – Вип. 2. – С. 70-75.
145. Харченко В.Б. Уголовное право Украины. Общая и Особенная части: но