ЦЕРКОВНИЙ СУД У КИЇВСЬКІЙ РУСІ (ІСТОРИКО-ПРАВОВЕ ДОСЛІДЖЕННЯ)

brief description

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
імені ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

На правах рукопису

Левчук Марія В’ячеславівна

УДК 348.58«09»/«13»

ЦЕРКОВНИЙ СУД У КИЇВСЬКІЙ РУСІ
(ІСТОРИКО-ПРАВОВЕ ДОСЛІДЖЕННЯ)

Спеціальність 12.00.01 – теорія та історія держави і права;
історія політичних і правових вчень

Дисертація на здобуття наукового ступеня
кандидата юридичних наук

Науковий керівник:
Толкачова Наталія Євгенівна
кандидат філософських наук,
доцент кафедри теорії та історії
держави і права Київського національного
університету імені Тараса Шевченка.

Київ ¬– 2010
ЗМІСТ

ВСТУП ………………………………………………….….…………………....……..4
РОЗДІЛ І ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ ДОСЛІДЖЕННЯ ЦЕРКОВНОГО СУДУ В КИЇВСЬКІЙ РУСІ
1.1. Методологія та історіографія дослідження церковного суду в Київській Русі……………………………………………………………………………….….....12
1.2. Законодавство Східної християнської церкви та канонічні джерела візантійського походження (І – Х ст.ст.)……..………………………........…....….35
1.3. Спеціальні джерела церковного права в Київській Русі………………......…...47

РОЗДІЛ ІІ ЮРИСДИКЦІЯ ЦЕРКОВНОГО СУДУ В КИЇВСЬКІЙ РУСІ
2.1. Персональна та територіальна юрисдикція церковного суду………..…......…64
2.2. Предметна юрисдикція церковного суду в цивільних справах…….……........76
2.3. Юрисдикція церковного суду в кримінальних справах…………………......…94

РОЗДІЛ ІІІ ЦЕРКОВНИЙ СУДОУСТРІЙ ТА ОСОБЛИВОСТІ ПРОЦЕСУ СУДОЧИНСТВА
3.1. Церковний судоустрій та підсудність………………………………….....…....110
3.2. Порядок розгляду справ у церковному суді…………..………………......…...125
3.3. Особливості церковного судочинства…………………………….…….…......139
3.4. Система церковних покарань…………………………………...………….......149

ВИСНОВКИ……………………………………………………………………....…166
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ……………….....183

ПЕРЕЛІК УМОВНИХ СКОРОЧЕНЬ

1 Всел. Правила Першого Вселенського Собору 325 р.
2 Всел. Правила Другого Вселенського Собору 381 р.
3 Всел. Правила Третього Вселенського Собору 431 р.
4 Всел. Правила Четвертого Вселенського Собору 451 р.
5 Всел. Правила П’ятого Вселенського Собору 553 р.
6 Всел. Правила Шостого Вселенського Собору 680–681, 691–692 рр.
7 Всел. Правила Сьомого Вселенського Собору 787 р.
Антиох. Правила Антиохійського Собору 341 р.
Апост. Пр. Правила Святих Апостолів
Васил. Правила святого Василія Великого
Григ. Неок. Канонічне послання святого Григорія Неокесарійського
Григ. Нисс. Канонічне послання святого Григорія Нисського
Карф. Правила Карфагенського Собору 421 р.
Лаод. Правила Лаодикійського Собору 364 р.
Неок. Правила Неокесарійського Собору315 р.
Сард. Правила Сардикійського Собору 347 р.

ВСТУП

Актуальність теми дослідження. Зміни, що відбулись в Україні за останні десятиліття, кардинально вплинули на суспільно-політичне та ідеологічне життя, окреслили тенденцію до відродження історичних традицій і духовних основ українського суспільства, багато в чому обумовлених християнством. Церква протягом тривалого часу була важливим чинником, що впливав на всі сфери життя суспільства, однак в «радянський» період вона була значно обмежена у своїй діяльності.
У сучасному суспільстві місце і значення православної церкви поступово відновлюється. Законодавче закріплення свободи віросповідання дало новий поштовх для розвитку православної церкви та церковного права, яке почало формуватись із виникненням християнства, еволюціонувало протягом віків і є чинним у церковних відносинах донині. Церковне право є об’єктивно існуючою корпоративною системою релігійно-правових норм, що регламентує відносини церкви: а) у сфері внутрішньої організації, управління та суду; б) з державою в цілому та органами державної влади; в) у міжконфесійних стосунках.
Східне християнство суттєво вплинуло на формування основ українського державотворення починаючи з часів Київської Русі: церква освячувала інститути влади і права, а держава охороняла християнську віру. З появою християнства в Київській Русі церковне і світське право тісно переплелися, зберігаючи взаємозв’язок століттями. У зв’язку з чим необхідно звернутись до історичного досвіду взаємодії держави і церкви з точки зору їх юридичних основ. У числі ранніх правових інститутів, що визначали місце і спрямування діяльності церкви в суспільстві, окремої уваги заслуговує церковний суд як орган, що здійснював функції судової влади в церкві у визначеному процесуальному порядку на підставі норм церковного права.
У діяльності церковного суду, що тісно пов’язана з внутрішніми засадами розвитку церкви та її становищем у державі, можуть бути виділені певні періоди, початковим з яких є період появи та організаційного-правового оформлення церкви в Київській Русі. Саме в цей період виникає і набуває широкого розвитку церковна судова юрисдикція, що базувалась, передусім, на нормах канонічного права, основи якого були привнесені на Русь із Візантії. Поява церковного суду в Київській Русі не була результатом розвитку вітчизняної правової системи, він був сприйнятий як один з елементів церковної організації візантійської церкви. В основу юрисдикційної церковної системи було покладено законодавство Східної християнської церкви та норми візантійського права з уже усталеною юрисдикцією церковних судів у цивільних і кримінальних справах, яка зазнала певних змін під впливом давньоруського місцевого права та звичаїв.
Предметна спрямованість дослідження охоплює Х – першу половину ХІV ст. Нижня межа хронологічних рамок пов’язана з часом запровадження християнства на Русі як державної релігії та появи християнської церкви і разом з нею церковного суду. Верхньою межею автором визначено першу половину ХІV ст., оскільки в зазначений період були закладені основи церковного законодавства та сформульовано базові принципи церковного судочинства, що діяли протягом тривалого часу в історії церкви в Україні та мають чинність у церковних відносинах донині. Досліджуваному періоду властива єдність розвитку внутрішньоцерковних і державних відносин, що дозволяє здійснити комплексний аналіз джерел права, юрисдикції, судоустрою та порядку судочинства в церковних судах.
Територіальними межами даного дослідження обрано землі Київської митрополії як церковно-адміністративної області Східної християнської церкви, що охоплювала більшу частину сучасних українських земель. До складу Київської митрополії входило шістнадцять єпархій, які значною мірою відповідали територіям великих руських князівств.
Діяльність церковного суду в добу Київської Русі є недостатньо вивченою темою в історії держави і права України. Основна увага науковців приділялась аналізу юрисдикції церкви та вивченню джерел церковного права в Київській Русі, натомість комплексного дослідження джерел права, юрисдикції, судоустрою, порядку здійснення судочинства в церковних судах у сучасних історико-правових дослідженнях не проводилось.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційна робота виконана в межах науково-дослідної теми № 06БФ042-01, номер державної реєстрації 0101U003579, яка включена до тематичного плану юридичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка.
Мета і завдання дослідження. Метою дисертації є комплексне історико-правове дослідження церковного суду як одного з видів судів у Київській Русі в Х – першій половині ХІV ст. у трьох основних аспектах: 1) дослідження основних пам’яток, що застосовувались в якості джерел права; 2) предметної, персональної й територіальної юрисдикції; 3) судоустрою та порядку здійснення судочинства.
Постановка даної мети обумовила необхідність вирішення таких дослідницьких завдань:
– з’ясувати сутність та виявити особливості церковного суду в Київській Русі в Х – першій половині ХІV ст.;
– провести класифікацію і дати аналіз нормативним актам, які застосовувались в якості джерел права в церковному судочинстві в Х – першій половині ХІV ст.;
– проаналізувати предметну, персональну та територіальну юрисдикцію церковного суду в Київській Русі;
– дослідити основні інстанції при здійсненні судочинства;
– розкрити порядок та особливості церковного судочинства.
Об’єкт дослідження. Об’єктом дисертаційного дослідження є закономірності виникнення, засади розвитку та організаційні основи діяльності судів у Київській Русі в Х – першій половині ХІV ст.
Предмет дослідження. Предметом дослідження є церковний суд у Київській Русі.
Методи дослідження. Методологічну основу дослідження склали такі методи пізнання правових явищ: діалектичний, історичний, порівняльно-історичний, структурно-функціональний, формально-логічний, метод системного аналізу і синтезу. Комплексне застосування різних методів наукового пізнання спрямоване на забезпечення обґрунтованості висновків, зроблених у результаті виконання дисертаційного дослідження.
Застосування діалектичного методу пізнання ґрунтується на взаємозалежності та взаємообумовленості розвитку історичних процесів та діяльності церкви в судовій сфері в Київській Русі, а також на взаємопов’язаності та постійному розвитку історичних процесів і явищ. Історичний та порівняльно-історичний методи покладені в основу висвітлення процесу формування церковного суду в Х – першій половині ХІV ст., проведення періодизації та виявлення тенденцій його розвитку (підрозділ 1.1), формування джерел права (підрозділ 1.2.), а також з’ясування його відмінностей від церковних судів візантійської церкви. Структурно-функціональний метод застосовувався при визначенні особливостей діяльності церковного суду в Київській Русі (підрозділ 1.1). За допомогою формально-логічного методу в роботі сформульоване визначення церковного суду. Методи системного аналізу та синтезу були використані при розкритті предметної, персональної і територіальної юрисдикції церковного суду (розділ ІІ), дослідженні основних інстанцій при здійсненні судочинства (підрозділ 3.1) та порядку судочинства (підрозділи 3.2 та 3.3.).
Науково-теоретичною базою дисертаційного дослідження стали праці багатьох вітчизняних та деяких зарубіжних вчених. Питання, пов’язані з історією церковної юрисдикції, підсудністю справ, судоустроєм та організацією судочинства, вивчались переважно в дореволюційній науці, та особливо привертали увагу вчених з канонічного права, наука якого набула особливого розвитку в ХІХ ст. Першою монографічною роботою з даної проблематики була праця К. О. Неволіна «О пространстве церковного суда в России до Петра Великого» (1847 р.). Найбільш фундаментальним дослідженням церковного суду та юрисдикції залишається робота ієромонаха Ніколая (Ярушевича) «Церковный суд в России до издания Соборного Уложения Алексея Михайловича (1649 г.)», видана в 1913 р. Широко досліджені питання юрисдикції церковного суду в ґрунтовній «Истории Русской церкви» Є. Є. Голубинського, а також у деяких інших дослідженнях з церковного права.
Особливу увагу зазначена тема привертала передусім дореволюційних вчених, фахівців з історії права та, зокрема, церковного права, серед яких І. С. Бердников, І. Д. Беляєв, М. Ф. Владимирський-Буданов, М. І. Горчаков, Н. Л. Дювернуа, М. А. Заозерський, П. В. Знаменський, К. Д. Кавелін, М. В. Калачов, А. В. Карташов, М. М. Карамзін, В. О. Ключевський, М. Є Красножен, Н. І. Ланге, митрополит Макарій (Булгаков), М. А. Остроумов, О. С. Павлов, М. П. Погодін, А. В. Попов, Г. А. Розенкампф, Д. Я. Самоквасов, В. І. Сергеєвич, М. К. Соколов, М. С. Суворов, І. О. Чистович, та ін.
Серед українських вчених, що досліджували у своїх працях внутрішньо-церковні відносини, необхідно назвати М. С. Грушевського, М. М. Ясинського, О. І. Леонтовича, С. В. Юшкова, М. В. Довнар-Запольського, М. М. Чубатого, Р. М. Лащенка, І. І.Огієнка, І. І. Власовського, Я. Падоха, П. П. Толочка та ін.
Необхідно констатувати, що в радянській науці, незважаючи на дослідження окремих аспектів церковних відносин, так і не з’явилось монографічних праць, присвячених темі церковного суду в Київській Русі. Натомість не можна не відмітити науковців, в роботах яких міститься значний історичний матеріал. Такими є праці Б. Д. Грекова, Л. В. Черепнина А. А. Зиміна, М. Б. Свердлова, Р. Г. Скриннікова, І. Я. Фроянова, Я. Н. Щапова та ін.
Слід визнати, що ступінь розробки даної проблематики недостатній, інтерес до цієї теми носив епізодичний характер. Проблема досліджувалась на рівні окремих розділів історії церкви та церковного права і була представлена фрагментарними сюжетами у монографіях. Огляд літератури свідчить, що для узагальнення та цілісного дослідження церковного суду в Київській Русі накопичений достатній матеріал.
Наукова новизна дослідження полягає в тому, що дисертація є першим у сучасному вітчизняному правознавстві комплексним дослідженням, що присвячене всебічному історико-правовому аналізу церковного суду в Київській Русі в Х – першій половині ХІV ст. в аспекті правової природи церковного суду, джерел церковного права, предметної, персональної та територіальної юрисдикції, судоустрою та порядку судочинства. У результаті проведеного дослідження сформульовано нові наукові положення, які виносяться на захист, зокрема:
Вперше:
– здійснено комплексне історико-правове дослідження церковного суду в Х − першій половині ХІV ст. в аспекті правової природи церковного суду, джерел церковного права, предметної, персональної та територіальної юрисдикції, судоустрою та основ судочинства;
– виявлено особливість організації та функціонування церковних судів у Київській Русі в Х – першій половині ХІV ст., що проявилось у створенні та діяльності особливої системи допоміжних органів й посадових осіб – кліросу та намісників митрополита, які поряд з іншими функціями здійснювали судочинство;
– розкрито зміст та особливості функціонування кліросу – спеціальної церковної установи, що поряд з іншими був наділений і судовими функціями;
– визначені форми здійснення церковного судочинства та встановлений взаємозв’язок у застосуванні церковних канонів при здійсненні судочинства та спеціальних джерел церковного права Х – першій половині ХІV ст.
Удосконалено:
– на основі сучасних теоретико-правових підходів удосконалено зміст поняття церковного суду, визначена його юридична природа та особливості функціонування в Київській Русі в Х – першій половині ХІV ст.; так, встановлено, що церковний суд становив діяльність осіб духовного сану та церковних установ, функції яких не були відокремлені від адміністративних, щодо розгляду і вирішення справ, віднесених до юрисдикції церковних судів спеціальними законами, в установленому відповідно до норм канонічного права порядку з обов’язковим винесенням рішення та застосуванням спеціальних церковних санкцій.

Дістало подальший розвиток:
– положення про те, що серед джерел права доби Київської Русі, необхідно виділяти і канонічні джерела Х – першої половини ХІV ст., до яких відносились постанови соборів Руської церкви, «канонічні відповіді» і «Правила» руських ієрархів, «канонічні послання» архієреїв, повчання єпископів тощо. Вони стосувались не лише внутрішніх церковних відносин, а й іноді заповнювали прогалини світського цивільного та кримінального законодавства;
– дослідження на основі церковних канонів інстанцій церковних судів, серед яких першу становив суд єпископа, другою інстанцією був суд митрополичого собору та найвищою інстанцією був суд Константинопольського патріарха та його собору;
– положення про церковні покарання, що застосовувались церковним судом; розкрито зміст основних покарань, які застосовувались церковними судами, до них відносились як суто церковні види санкцій – відлучення від церковного спілкування або анафема, церковне покаяння у формі єпитимій та монастирського ув’язнення, так і цілком світські покарання такі як грошові стягнення.
Практичне значення одержаних результатів полягає в можливості глибшого розуміння історичних засад розвитку українського права з точки зору впливу християнства. Встановлені автором наукові положення можуть слугувати основою для здійснення окремих досліджень, присвячених історії та правовим основам взаємодії церкви і держави в різні періоди.
Прикладне значення висновків дисертації пов’язане з можливістю їх використання у навчальному процесі вищих і середніх навчальних закладів при викладанні історії держави і права України, канонічного та церковного права, а також при підготовці монографій, підручників, навчальних посібників, розробленні навчальних програм та методичних рекомендацій.
Апробація результатів дослідження. Результати дисертаційного дослідження обговорені, схвалені і рекомендовані до захисту кафедрою теорії та історії держави і права юридичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Основні теоретичні положення, висновки і пропозиції, що містяться в дисертації, доповідались й обговорювались на п’яти всеукраїнських та міжнародних наукових і науково-практичних конференціях. Окремі із сформульованих у дисертації положень використовувались під час проведення практичних занять з курсу історія державності на землях України та історія права України на юридичному факультеті Київського національного університету імені Тараса Шевченка.
Публікації. Результати дисертаційного дослідження відображені в шести авторських публікаціях, три з яких опубліковані у фахових наукових виданнях ВАК України.
Структура й обсяг дисертації обумовлена метою та завданням дослідження: робота складається із вступу, трьох розділів, які включають десять підрозділів, висновків та списку використаних джерел і літератури. Загальний обсяг дисертації становить 206 сторінок, із них основний текст дисертації – 182 сторінок, список використаних джерел і літератури на 23 сторінках (263 найменування).

bibliography

ВИСНОВКИ

Дослідження джерельно-правової бази, юрисдикції, системи судоустрою та порядку судочинства в церковному суді в Київській Русі в Х−ХІV ст. дозволяє зробити такі висновки.
Основою існування судової влади в церкві є «людський фактор», оскільки церква становить собою людське співтовариство, в ньому, як і в будь-якому іншому організмі, можуть виникати конфліктні ситуації, що потребують вирішення. Судова влада в церкві покликана для відновлення порушених правил і статутів церкви, вирішення різного роду спорів між членами церкви і морального виправлення порушників християнських заповідей та церковних канонів. Судова влада сприяє збереженню святості церковних установлень та порядку в церкві. Функції судової влади на практиці здійснює церковний суд. Але догматичні основи церковного суду можуть зазнавати змін у зв’язку з історичним обставинами та особливостями існування церкви в тій чи іншій державі. Юрисдикція церкви щодо кліриків, і тим більше стосовно мирян, не витікала безпосередньо з богословських догматів, її виникнення було обумовлено історичними обставинами.
Після запровадження християнства в якості обов’язкової релігії, в Київській Русі починає формуватись церковна організація, а разом з тим і церковний суд. Церковний суд у Київській Русі характеризувався такими особливостями. Із зовнішньої сторони церковний суд являв собою діяльність уповноважених осіб щодо розгляду як цивільних, так і кримінальних справ, з обов’язковим винесенням рішення по справі, що здійснювалось у чітко встановленому процесуальному порядку.
Для з’ясування природи церковного суду необхідно звернути увагу на особливі специфічні риси, що відрізняли його від суду світського. Специфіка церковного суду виявлялась в наявності особливих джерел права. Основоположним було законодавство Східної християнської церкви – Правила святих апостолів, постанови вселенських і помісних соборів, правила святих отців. При розгляді і вирішенні справ церковні суди використовували, в першу чергу, норми канонічного права, що містились в релігійних джерелах, постановах вищих органів та посадових осіб церковної ієрархії.
Церковний суд у Київській Русі був єдиним судом із власною чітко визначеною юрисдикцією, оскільки серед інших судових органів розмежування юрисдикції не відбувалось. Можна виділити юрисдикцію церковного суду персональну (за колом осіб), предметну (за колом справ) та територіальну.
Важливим моментом був факт двоякості церковного суду. З одного боку, він виступав як суто церковний орган, що мав за головну свою ціль виправлення винного та спасіння його душі, а з другої – виступав на рівні із судом світським, але лише в межах чітко окресленої компетенції. Як церковному органу, йому була притаманна наявність спеціальних форм судочинства та порядку розгляду справ, а також він мав у своєму розпорядженні низку спеціальних церковних покарань, які застосовувались виключно для осіб духовного сану. Як суд з кримінальною і цивільною юрисдикцією над усіма верствами населення – прирівнювався в діяльності до княжого суду, внаслідок цього практика церковного суду мала узгоджуватись зі світською практикою.
Особливість церковного суду проявилась і в специфіці санкцій. За своїм змістом це могли бути як загальні покарання для всіх – єпитимія, ув’язнення до монастиря для покаяння, відлучення від церкви, так і спеціальні покарання для духовних осіб – поряд з вищезазначеними були: тимчасове або остаточне позбавлення сану, посади, заборона богослужіння тощо. Але умови появи християнської церкви на теренах Русі та необхідність її матеріального забезпечення на початкових етапах, зумовили і тимчасове застосування традиційних світських видів покарань, таких, як грошові стягнення. Суд в Київській Русі використовувався в значенні судового збору, доходу, та слугував матеріальною базою для існування церкви. Але з часом необхідність у матеріальному забезпеченні відпадає, тому і грошові стягнення перестають призначатись, поступаючись місцем загальним церковним покаранням.
Церковне судочинство відрізнялось від світського й за складом суддів, що були уповноважені для розгляду підсудних церкві справ. За загальним правилом правосуддя в церковному суді мали право здійснювати лише особи духовного сану. Участь або втручання світських чиновників суворо заборонялось церковними канонами і допускалось лише як виняток з правил.
Судова влада в церкві не була відділена від адміністративної, а церковні суди не були організаційно відокремленими. У Х−ХІІ ст. в Київській Русі існував швидше за все не розподіл, а злиття судових і адміністративних функцій, що були зосереджені в руках єпархіальних єпископів і соборі єпископів при митрополиті. Але починаючи з ХІІІ ст., з розширенням церковної організації з’являються спеціальні допоміжні органи і посадові особи, які переважно поєднували участь в єпархіальному суді з участю в єпархіальному управлінні та зборі церковних податків і мита.
Таким чином, як бачимо, церковний суд у Київській Русі становив собою діяльність осіб духовного сану та створюваних ними спеціальних установ, які поєднували судові функції з адміністративними, з розгляду та вирішенню справ, що були віднесені до юрисдикції церкви спеціальними законами, у встановленому відповідно до норм канонічного права порядку, з обов’язковим винесенням рішення у справі та накладенням спеціальних церковних санкцій.
Джерела права, що використовувались церковними судами в Київській Русі, включали в себе дві групи: 1) канонічне законодавство Східної християнської церкви та світські джерела візантійського походження, які стосувались церкви; 2) спеціальні джерела, що виникли в Київській Русі. Таким чином, джерельна база церковного судочинства не була однорідною і охоплювала різні за походженням, змістом, органом видання як суто церковні, так і світські джерела, що були створені як на території Київської Русі, так і за її межами, і, у зв’язку з різними обставинами, застосовувались в якості джерел права в церковному суді на Русі.
Першими за своєю юридичною силою та значенням необхідно виділити канонічне законодавство Східної християнської церкви та джерела візантійського походження, які стосувались церкви. Правила святих апостолів, постанови вселенських і помісних соборів, правила святих отців церкви містили вихідні догматичні начала, базові канонічні засади, основні принципи устрою і управління в церкві і, зокрема, регулювали сферу функціонування церковного суду. Джерела візантійського походження, такі, як Еклога, Прохірон, Закон судний людем та витяги з них, були відомі на Русі та застосовувались в церковному суддочинстві. В них були зосереджені основи візантійського сімейно-шлюбного, спадкового, кримінального та процесуального права, що в процесі застосування на Русі видозмінювались з урахуванням вітчизняної правової практики і, саме завдяки діяльності церкви, були імплементовані до системи права на Русі.
Формування спеціальних джерел права, які застосовувались в церковному судочинстві в Київській Русі, пройшло у своєму розвитку кілька періодів, кожен з яких представлений своїми нормативно-правовими пам’ятками. Перший період формування охоплює час від запровадження християнства в Київській Русі в кінці Х ст., коли, власне, і з’явилась християнська церква, до початку феодальної роздробленості Русі. В даний період формується великокнязівське законодавство − Статут князя Володимира Святославовича про десятину, суд і церковних людей і Статут князя Ярослава Мудрого про церковні суди. Другий період охоплює час феодальної роздробленості Київської Русі. Місцеві князі, визнаючи статути Володимира і Ярослава як основу законоположень, змінювали їх за необхідністю деталізації тих чи інших норм, усунення прогалин і доповнювали їх новими постановами на вимогу практики. Обласні церковно-уставні грамоти характеризують період самостійного і вільного засвоєння та розвитку основних начал церковно-світського права в окремих князівствах Київської Русі. Третій період у розвитку спеціальних джерел, пов’язаний з монгольським пануванням на Русі, – це період дії ханських ярликів, що значно розширювали юрисдикцію церкви та зберігали всі її існуючі права та привілеї. Ханські ярлики становили собою пільгові грамоти, котрі видавались ханами на користь церкви під час татаро-монгольської навали і за змістом встановлювали такі права і привілеї церкви: 1) охороняли святість і недоторканність віри, богослужіння і законів Руської церкви; 2) забезпечували недоторканність усіх осіб духовного звання, а також усіх церковних людей, тобто мирян, що перебували в церковному віданні і всіх, хто проживав на церковних землях, і на кінець засвідчували недоторканність всього церковного майна; 3) звільняли все духівництво та церковних людей і церковне майно від будь-яких податків, мита та повинностей; 4) звільняли духівництво і церковних людей від відповідальності перед світською владою і судами в усіх справах, навіть кримінальних (не виключаючи розбій і вбивство), натомість підпорядковуючи їх тільки владі церковній і церковним судам. Дотримання правил, що були викладені в ярликах, охоронялось ханською владою, встановлювались санкції за їх порушення аж до смертної кари. Саме ханські ярлики є одними з небагатьох джерел, що зберегли уривчасті свідчення про юридичне і майнове становище церкви в ХІІІ−ХІV ст.
Разом з тим, на землях Київської Русі в якості законодавця в сфері церковних відносин виступала не лише світська влада, а й, природно, церковна також. Дана сфера джерел збереглась у вигляді постанов церковних соборів, канонічних відповідей і правил руських ієрархів, канонічних послань архієреїв, повчань єпископів. Ці канонічні джерела є не що інше, як церковні канони, видозмінені до реалій і потреб церкви в Київській Русі, але разом з тим вони були першими спробами власного церковного законотворення, що лише почало розвиватись.
Церква активно впливала на державне законодавство як у питаннях, що відносились до її власної компетенції, так і в питаннях, що стосувались до виключно компетенції держави. Внаслідок цього, канонічні норми проникали в світське законодавство, здійснюючи безпосередній вплив на суспільні відносини. Церковно-правові приписи виступали фактичним регулятором суспільних відносин.
Церковне законодавство Київської Русі особливо детально окреслювало сферу юрисдикції церковних судів, визначаючи перелік справ та осіб, що були підсудні церкві. Канони Східної християнської церкви встановлювали підсудність церкві лише осіб духовного сану, це правило повною мірою діяло і в Візантії. Натомість в Київській Русі персональна церковна юрисдикція була набагато ширшою. Коло осіб, підсудних церкві в період, що розглядається, постійно розширювалось. Це було пов’язано з поширенням християнства, розвитком церковної організації, місцем церкви в житті давньоруського суспільства та її благочинною діяльністю.
Персональна юрисдикція церковного суду складалась поступово. В період, що розглядається, до юрисдикції церковного суду підлягали:
1) всі особи духовного сану в усіх справах, за певним винятком особливо тяжких кримінальних злочинів (вбивство, розбій, крадіжка). В Статуті князя Володимира Святославовича про десятину, суд і людей церковних, серед духовних осіб, підсудних церкві, зазначаються ігумен, піп, диякон, їх діти, попадя, хто в кліросі, ігуменя, чернець, чорниця;
2) світські особи, миряни, що в силу свого відношення до церкви, прирівнювались до «церковних людей». Ця сфера пов’язана з т. зв. відомчим імунітетом церкви. У цей перелік входять: а) представники нижчого кліру, що працюють на користь церкви, − проскурниця, паламар; б) особи, позбавлені засобів до існування через свої фізичні вади – втрата годувальника, різного роду каліцтва – сліпі, криві, жебраки, вдовиці, що живуть милостинею тощо, тобто ті особи, які так чи інакше пов’язані з церквою і церковною доброчинністю; в) різні групи населення, що використовувались церквою в якості робочої сили в церковних сеньйоріях – ізгої, прикладники, задушні люди, прощеники; г) дещо пізніше до кола церковних людей починають включатись подорожні, паломники, лікарі, які обслуговували притулки для подорожніх, лікарняний персонал;
3) населення, що проживало на землях, які належали церкві в справах між собою. Поява даної сфери персональної юрисдикції була пов’язана із розвитком церковного землеволодінням. Повна або часткова підсудність такого населення та інші умови різного роду визначались в грамотах, якими та чи інша ділянка землі передавалась на користь церкви.
Всі ці особи звільнялись від світської підсудності тільки стосовно справ, що виникали між ними. Що стосується справ, які виникали між перерахованими вище особами і іншим населенням, то ще в перших великокнязівських церковних статутах Володимира і Ярослава говориться про існування «смісних» або «вобчіх» церковно-світських судів, які й розглядали такі справи.
Сфера предметної юрисдикції може бути поділена на цивільну і кримінальну. Юрисдикція церковного суду в Київській Русі в цивільних справах була на початкових етапах особливо широкою, незалежно від станової приналежності сторін. До цивільної сфери церковної юрисдикції належали справи передусім сімейні, що стосувались шлюбних відносин та спадкування.
Серед основних категорій справ, підсудних церковному суду, можна виділити справи про припинення шлюбу та визнання його недійсним.
Припинення шлюбу, згідно з вченням церкви, було можливим лише в двох випадках – фізичної смерті та подружньої зради. Але світські правові форми внесли певні зміни до цього положення. Церковним законодавством встановлювались підстави, за наявності яких розлучення дозволялось, а також визначались випадки, коли розлучення заборонялось. На Русі перелік підстав для розлучення, які містили церковні статути, майже повністю був запозичений з візантійських законів – Еклоги, Прохірону, але з урахуванням слов’янських традицій. Так, Статут князя Ярослава Мудрого про церковні суди визначає «п’ять вин», за якими дозволялось розлучення, ними були: 1) якщо з’ясовувалось, що дружина чула від інших людей про готування замаху на владу та життя князя і не розповіла про це своєму чоловіку; 2) зрада дружини, якщо це доводилось показаннями свідків, або якщо дружина намагалась отруїти чоловіка, або знала про готування замаху на життя чоловіка, не сказавши про це йому; 3) якщо дружина без дозволу чоловіка відвідувала бенкет та залишалась ночувати без чоловіка; 4) якщо дружина відвідувала ігрища без дозволу чоловіка; 5) якщо дружина крала майно чоловіка.
Статут Ярослава забороняв розлучення у таких випадках: а) в разі хвороби одного з подружжя; б) в разі крадіжки одним із подружжя речей іншого; в) при занятті чародійством, волхвуванням або зілейництвом одним із подружжя.
Справи про визнання шлюбу недійсним включали в себе такі категорії:
а) визнання шлюбу недійсним через вступ до подружнього союзу в заборонених ступенях кровної спорідненості та свояцтва. Положення, що визначали поняття та ступені кровної спорідненості та свояцтва, були запозичені з візантійського права. Але якщо норми князівського церковного законодавства лише загальним чином окреслюють заборону вступу до шлюбу на цій підставі: «в племени или в сватьстве поймутся», то правові положення канонічних пам’яток Київської Русі, зокрема, Церковне правило митрополита Іоанна, визначають дану сферу значно детальніше, встановлюючи ступені кровного споріднення та свояцтва та, забороняючи тим чи іншим родичам укладати шлюб між собою;
б) визнання шлюбу недійсним у зв’язку із перебуванням одного з подружжя в іншому шлюбі. Перебування в шлюбі ставало перешкодою до укладення нового шлюбу, проте на Русі багатоженство зберігалось досить довгий час;
в) визнання шлюбу недійсним у зв’язку з обмеженням можливості повторного укладення шлюбу. Християнська церква до поняття шлюбу підходила з ідеалістичних міркувань, тому, згідно з канонами Східної християнської церкви, законним визнавався перший шлюб, другий і третій шлюби хоча і дозволялись, але при умові накладення церковного каяття, тоді як четвертий шлюб визнавався вже незаконним.
Сферою, пов’язаною зі шлюбно-сімейними відносинами були спадкові відносини. Найдавніші згадки про підсудність справ про спадкування церковній владі містить церковний Статут Володимира: «братья или дети тяжуть о задницю». Церковному суду підлягали не всі справи по спадкуванню – тут існує конкуренція норм Руської Правди, що регулює питання спадкування, та норм церковних статутів, які також регламентують відносини по спадкуванню. З достовірністю можемо стверджувати лише те, що в юрисдикції церковного суду були справи по спадкуванню. Вони були пов’язані зі складенням «духовного заповіту» та розподілом майна між дітьми від різних шлюбів та братами і сестрами від першого шлюбу.
Складання духовних заповітів було проявом благочинності помираючого, який, як правило, за заповітом відпускав на волю декількох своїх рабів та міг заповісти на користь церкви певне своє майно чи земельну ділянку.
Існували і особливі правові норми, що містились в різних церковних джерелах і стосувались спадкування. Так, звичайно, крім Статуту Володимира, який лише в загальному відносить справи про спадкування до церковного суду і не містив спеціальних норм, Уставна грамота Всеволода Мстиславовича містить керівні положення в сфері спадкового права щодо двох випадків: стосовно поділу майна між дітьми від різних шлюбів та між братами і сестрами від першого шлюбу.
Юрисдикція церковного суду не обмежувалась лише цивільною сферою, з появою церкви в Київській Русі остання отримала до свого відомства велику кількість різних кримінальних справ. Коло правовідносин, що охоронялись церквою, і посягання на які вважалось злочином та належало до юрисдикції церковного суду в Київській Русі, було детально окреслено в церковних статутах Володимира і Ярослава. В першому із цих статутів містив лише повний перелік злочинів, другий же мав усі ознаки статуту про злочини і покарання, тобто складався зі статей, що містили як диспозитивну частину, так і санкцію.
Серед кримінальних злочинів можна виділити такі групи: злочини проти віри і церкви, проти особи, проти моральності, злочини проти особистої недоторканості і честі та майнові злочини.
До злочинів проти віри та церкви, що були підсудні церковному суду, належали ідолопоклонство, чародійство, святотатство, єресь та розкол, богохульство, злочини проти церковних святинь.
До злочинів проти особи, що були підсудні церковним судам, належали: вбивство, але лише за певних обставин, зґвалтування («пошибаніе»), викрадення жінок («умичка»), нанесення побоїв та образ з боку дітей своїм батькам. Церковному суду підлягали справи про вбивство, але лише в тих випадках, коли вбивство мало тісний зв’язок з іншими справами – цивільними і кримінальними – що були у віданні церковного суду (вбивство, вчинене під час заручин або весілля чи при викраденні нареченої). Церковному суду підлягали справи про вбивство і в тих випадках, коли донька чи син, що були насильно змушені до укладення шлюбу своїми батьками, накладали на себе руки. А також справи про вбивство матір’ю своєї новонародженої дитини.
Християнська церква в Київській Русі виступала не лише в якості звичайної суспільної організації, їй довелось на початкових етапах свого існування в новій державі боротись із моральним очищенням суспільства від пережитків язичеських звичаїв і традицій. Тому серед злочинів, підсудних церковному суду, можна виділити злочини проти моральності і порушення норм моральної чистоти, що відносяться до юрисдикції церковної влади статутами Володимира і Ярослава. До таких можна віднести справи про подружню зраду, блуд та неприродні статеві стосунки – скотолозтво.
Серед злочинів проти особистої недоторканості та честі, церковному суду були підвідомчі: бійка між чоловіком і дружиною, порушення подружньої вірності, «неблагопристойний» захист чоловіка дружиною, нанесення побоїв батькам від своїх дітей, від невістки свекрусі.
Серед майнових злочинів, церковному суду були підсудні лише підпал і крадіжка. Але відсутність свідчень щодо розгляду даної категорії справ церковними судами дозволяє стверджувати, що справи про підпал і крадіжку на практиці церковним судом не розглядались.
На відміну від цивільних справ, певна кількість яких, особливо в сімейно-шлюбній сфері, протягом довгого часу відносилась до компетенції церкви, обсяг кримінальних злочинів, підсудних церковному суду в перші століття після запровадження християнства, що був особливо широким, поступово звужується, шляхом передачі більшості справ до державної системи судочинства.
В той час як юрисдикція церковного суду була регламентована в джерелах права Київської Русі, судоустрій, форми і порядок судового процесу визначались на основі канонічного законодавства Східної християнської церкви та в джерелах візантійського походження.
Всі підвідомчі церкві справи як світські, так і духовні, розглядались за однією системою судоустрою. Так, Правила святих апостолів, постанови вселенських і помісних соборів та правила святих отців церкви визнавались і постановлялись першими основними началами і безспірними догмами, що регламентували основні засади судоустрою, послідовності і підсудності інстанцій.
Систему церковного судоустрою складали: першою інстанцією для розгляду переважної більшості справ був суд місцевого єпархіального єпископа; другу інстанцію складав суд собору єпископів при митрополиті; і найвищою інстанцією, де розглядались особливо складні і важливі справи виступав суд Константинопольського патріарха.
Так, у кожній єпархії створювався єпархіальний суд, здійснення якого повною мірою належало єпархіальному єпископу. У цей суд не мав право втручатись будь-хто з інших духовних осіб як цієї, так і іншої місцевості, аж до першоієрарха. У своїй єпархії єпископ був повноправним і єдиним «правителем», і суддею у всіх духовних справах над усіма членами церкви, особливо над духівництвом. Компетенція єпископського суду була дуже широкою, він мав право розглядати всі справи, що належали до юрисдикції церкви. Це була основна ланка судочинства.
Суд єпархіального єпископа був основною ланкою судочинства в єпархії, що здійснював розгляд усіх справ, віднесених до юрисдикції церкви, за винятком особливо важливих церковних справ (єресі, розколи тощо).
Підсудність суду єпископа справ і осіб носила територіальний характер, тобто всі особи, що проживали в певній місцевості, яка за адміністративно-територіальним церковним поділом входила до меж певної єпархії, в разі виникнення спору, що відносився до юрисдикції церковного суду, мали звертатись до єпископа цієї єпархії. Звернення зі скаргою та розгляд справи єпископом іншої єпархії церковні канони суворо забороняли.
Але зі збільшенням кількості різних судових справ, досить скоро виникла потреба у створенні й інших допоміжних органів та посадових осіб на єпархіальному рівні. Такі органи та особи спочатку утворювались та призначались єпископом тимчасово, відповідно до конкретних випадків; у подальшому, при повторенні одних і тих же випадків, створювались і призначались постійні духовні начальники і судді, як при кафедрі або від кафедри єпископа, так і на місцях.
В єпархіях Київської митрополії при єпископі діяли такіі допоміжні органи та особи: 1) намісник єпископа; 2) клірос, або соборні священики, що складали постійну кафедральну раду при єпископі. І якщо посада намісників була розповсюджена на всій території Київської митрополії, то виникнення і функціонування кліросів, як судових органів, було притаманним лише для південно-західної частини Русі.
Значні розміри єпархій Київської митрополії спричиняли складність в здійсненні управління ними, і тому, особливо з поширенням церковних землеволодінь, з’являється посада намісника або «владичого намісника», що поряд із низкою адміністративно-фінансових, мав і судові функції. Він від імені єпископа здійснював церковний суд і був представником церкви в князівському суді.
Інститут намісництва був своєрідним інститутом саме руської церкви, якого не знала візантійська практика. «Владичі намісники» з’являються в Київській митрополії виключно в зв’язку з місцевими умовами, інколи під управління намісників передаються цілі області єпархій. У Статуті Володимира Розширеної редакції вже згадується «владичий намісник», призначений від кафедри в єпархіальний округ. Він від імені єпископа здійснював церковний суд і був представником церкви в князівському суді. Намісники також виконували дипломатичні доручення, завіряли своїми підписами договірні грамоти князів тощо.
Велику роль в управлінні єпархією поряд з єпископом, з розвитком системи єпархіального управління починає відігравати клірос кафедрального собору. Клірос – це адміністративно-судова колегіальна установа при єпископі, що складалась з пресвітерів, тобто місцевих священиків. Дана установа була оригінальною установою Київської митрополії. Кліроси на землях Київської митрополії були постійно діючими органами, збирались час від часу і виконували дорадчі функції при єпископі, в тому числі і відправлення судочинства. Функціонування кліросів, і особливо участь їх у відправленні церковного судочинства, є характерною рисою саме церковної організації південно-західних єпархій Київської митрополії. Натомість в північно-східних єпархіях кліроси як духовні установи були витіснені світськими органами. Згадування про кліроси присутнє в усіх редакціях Синодально-Волинської групи Статуту князя Володимира Святославовича про десятину, суд та людей церковних та відсутнє в Оленинській редакції, що говорить про можливість появи кліроса на межі ХІІ−ХІІІ ст.
Відомості про участь кліроса в церковному судочинстві відноситься до кінця ХІІІ–ХІV ст. і базується на вимогах канонів, у яких встановлюється основоположним принципом церковного судочинства соборність, а оскільки намісник митрополита, що здійснював свою владу в певному окрузі, мав і судові функції, то клірос і був, за аналогією з соборним судом єпископа, таким «собором».
Функції кліроса в сфері єпархіального управління зводились до такого: здійснення судочинства, − разом з єпископом кліроси були представниками церковно-єпархіальних інтересів у світських судах і перед державною владою, здійснювали управління церковними маєтками, обирали архієрейських намісників.
Другою вищою інстанцією всередині самої митрополії був суд собору єпископів при митрополиті. Як перша інстанція він здійснював розгляд особливо важливих церковних справ та виступав апеляційною інстанцією щодо суду єпархіального єпископа.
Найвищою судовою інстанцією для Київської митрополії був суд Константинопольського патріарха та його собору, хоча випадки такого судочинства були винятковими і траплялись рідко.
У становленні давньоруської практики церковного судочинства можна виділити дві основні особливості – збереження на Русі основних начал церковного судочинства Східної християнської церкви та наявність місцевих, самобутніх факторів розвитку основ церковного судочинства, що відповідали потребам руського народу.
Загальними началами церковного судочинства в Київській Русі були: 1) панівною формою процесу, як і в світському суді, був процес обвинувальний, що мав риси змагальності та відкритості судового розгляду; 2) за формою судочинство було усне; 3) основою для постановлення рішення у справі було розкаяння підсудного або його зізнання; 4) обов’язково вимагалось підтвердження фактів показанням свідків; 5) забезпечувалась можливість апеляційного оскарження рішень - незадоволений рішенням, підсудний міг подати жалобу до вищої інстанції.
Наявний обсяг інформації дає змогу говорити про те, що судочинство в церковному суді мало відмінності залежно від категорій справ, які розглядались. Так, можна виділити особливості при розгляді: а) справ, що належали до загальної юрисдикційної підсудності і стосувались осіб духовного сану, питань віри і церкви, а також справи, що були віднесені до компетенції церковного суду церковними статутами стосовно всього населення Київської Русі; б) справ стосовно осіб, які проживали на церковних землях у спорах щодо землі; в) судочинство в церковно-світському «смісному» або «вобчем» суді.
Судовий процес по розгляду справ, що належали до загальної юрисдикційної підсудності і стосувались осіб духовного сану, питань віри і церкви, а також деяких справ, що були віднесені до компетенції церковного суду церковними статутами стосовно всього населення Київської Русі, був відкритим і обов’язковою умовою була участь у ньому сторін. Всі стадії процесу, починаючи від судового слідства і закінчуючи обговоренням та винесенням рішення, здійснювалось при особистій присутності сторін.
Існувало дві форми судочинства: 1) спрощена та 2) загальна. Спрощена форма судочинства застосовувалась переважно при розгляді справ, які могли бути вирішені без формального процесу. Судовий процес у таких справах був коротшим у порівнянні із розглядом справ, що стосувались церковних відносин. Для розгляду таких справ не вимагалось суворого дотримання норм, щодо можливості участі певних категорій осіб в якості свідків, обвинувачів тощо.
Загальна форма церковного судочинства застосовувалась для розгляду справ, які стосувались християнської віри і церкви, де сторонами виступали особи духовного сану. Для розгляду цих справ церковні канони встановлювали суворі правила, визначаючи осіб, що беруть участь у справі, де особлива увага мала звертатись на особу позивача, який мав відповідати деяким вимогам. Церковними канонами також визначався перелік осіб, від яких звинувачення не приймались. Особливі правила регламентували вимоги до свідків та їх свідчень тощо.
Судовий процес мав такі стадії: 1) з’ясування особи обвинувача, свідків, обвинуваченого та можливості їх участі в процесі; 2) викладення суті справи; 3) судові змагання та перевірка доказів сторін обвинувачення і захисту; 4) винесення рішення і призначення покарання підсудному або обвинувачу, що не довів свого звинувачення.
Загальна форма церковного судового процесу, залежно від того, чи всі сторони виконували приписи церковного права, відбувалась у вигляді звичайного або надзвичайного судочинства. Звичайне судочинство відбувалось, якщо сторони дотримувались необхідних канонічних приписів. Надзвичайне церковне судочинство застосовувалось у випадках, коли обвинувачений ухилявся від суду, не з’являвся для дачі пояснень та свідчень.
Вищезазначений порядок розгляду справ базувався на канонічних нормах законодавства Східної християнської церкви і допускав у собі мало змін чи нововведень у зв’язку з місцевими умовами. Натомість існували і інші категорії справ, що розглядались церковним судом, в основі яких лежали вітчизняні правові звичаї та місцева судова практика. Так, у справах стосовно осіб, що проживали на церковних землях у спорах щодо землі процес мав риси світського судового розгляду, за винятком того, що суддями тут виступали особи духовного сану. Судовий розгляд міг проводитись безпосередньо на спірній ділянці землі. Існувала власна система доказів, головними з яких були давність володіння землею та свідчення старожилів.
Ще однією сферою, де проявилась самобутність руського процесуального права став порядок розгляду справ у церковно-світському суді. В Київській Русі переважав принцип підсудності осіб, а не справ, тому і справи, що виникали між особами, що були підсудні церковній та світській юрисдикції, розглядались в спеціальних церковно-світських судах, за термінологією церковних статутів у «вобчіх» або «смісних» судах.
Незважаючи на те, що діяльність церковного суду в Київській Русі в багатьох моментах регламентувалась законодавством Східної християнської церкви та рецепійованими нормами візантійського права, система покарань, що була встановлена в церковних статутах Київської Русі значно відрізнялась, в першу чергу, від тих покарань, що існували у Візантії, де поряд з розвинутою системою світських тілесних покарань, практикувалось виключно два види церковних покарань, це – відлучення і церковне каяття, що з часів Юстиніана застосовувалось у формі монастирського ув’язнення. Але на Русі, під впливом різних факторів, сформувалась власна система церковних покарань, до якої входили: грошові стягнення, тілесні покарання, відлучення (анафема) та церковне каяття у формі єпитимій та ув’язнення до монастиря. Суттєве значення особливих церковних покарань – єпитимій та ув’язнення до монастиря − полягало в тому, що вони часто застосовувались у поєднанні з основним покаранням – грошовим стягненням, і виступали в якості забезпечення його виконання чи з метою припинення злочинного діяння.
У подальшому система грошових стягнень уступає місце системі кримінальних покарань, а гроші сплачуються вже в якості судового мита. Причиною поступової відмови від начальної системи покарань було те, що встановлення грошових стягнень на користь церковного суду було тісно пов’язано з необхідністю матеріального забезпечення церкви на початкових етапах її існування в Київській Русі.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ

1. Акты исторические, собранные и изданные Археографической Комиссией. Т. І-V. – СПб., 1841–1842. –
2. Акты, относящиеся до юридического быта древней России. Изданы Археографической комиссией // Под. ред. Н. Калачова. Т. І-ІІІ. – СПб., 1857, 1864, 1884.
3. Акты, относящиеся к истории Западной России, собранные и изданные Археографической комиссией. Т. І- ІV. – СПб., 1846–1853.
4. Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России, изданные Археографической Комиссией. Т. І-ХІV. – СПб., 1863-1889.
5. Акты, собранные по библиотеках и архивах Российской Империи Археографической Экспедицией Императорской Академии Наук. – СПб., 1836.
6. Акты юридические, или собрание форм старинного делопроизводства изданные Археографической комиссией. – СПб., 1838.
7. Архив Юго-Западной России, издаваемый временной комиссией для разбора древних актов, высочайше учрежденной при Киевском, Подольском и Волынском военном генерал-губернаторе. Ч. 1-8. – К., 1859–1894. –
8. Грамоты Великого Новгорода и Пскова // Под ред. С. Н. Валка. – М.-Л., 1949. – 408 с.
9. Дополнения к Актам Историческим, собранные и изданные Археографической комиссией. Т. І-ХІІ. – СПб., 1846-1872.
10. Полное собрание русских летописей / АН СССР. Институт истории. – Том 1. Лаврентьевская летопись и Суздальская летопись по Академическому списку. − М.: Изд. восточн. литературы, 1962. − 580 с.
11. Собрание государственных грамот и договоров, хранящихся в Государственной коллегии иностранных дел. – М., 1813–1828. – Ч. І-V.
12. Адамович В. Н. Пособие к лекциям русского гражданского судопроизводства / В. Н. Адамович. – СПб.: Книжный магазин А. Ф. Цинзерлинга, 1891. – 401с.
13. Азаревич Д. И. История византийского права / Д. И. Азаревич. – Ярославль: Типографии Г. В. Фальке, 1876. – Ч. 1. – 497с.; Ч. 2. – 1877. – 351с.
14. Алексий (Лавров-Платонов), архиеп. Предполагаемая реформа церковного суда / Алексий (Лавров-Платонов). – СПб., 1873.
15. Альбов М. П., священник. Краткий курс лекций по церковному праву / М. П. Альбов. – Спб., 1882. – 249 с.
16. Амвросий История Российской иерархии, собранная Новгородской Семинарией Ректором и Богословским Учителем, бывшим Антонием, а ныне Юрьевского Новгородского монастыря Архимандритом Амвросием / Амвросий. – Ч. 4. – Москва: Суподальная типография, 1812. – 887с.
17. Андрусяк Т. Олександр Лотоцький і розвиток науки українського церковного права / Т. Андрусяк. // Історія релігій в Україні: Зб. наук. праць. – К. – Львів, 1995. – Т. 1. – С. 38-41.
18. Аристов Н. Я. Первые времена христианства в России по церковно-историческому содержанию русских летописей / Н. Я. Аристов.; Предисл.: Симанский В. – СПб.: В.К. Симанский, 1888. – 192c.
19. Астапенко П. Н. Римское императорское законодательство ІV века о церкви и формирование канонического права: Дисс. … к.ю.н. / Астапенко Павел Николаевич. – М.: Юридический ин-т МВД РФ, 1999. − 189л.
20. Бакаев Ю. Н. История государственно-церковных отношений в России: Уч. пособие. –