Черкас Богдан Олександрович. Дарфурський конфлікт як чинник міждержавних відносин у Північно-Східній Африці

brief description

Черкас Богдан Олександрович. Назва дисертаційної роботи: "Дарфурський конфлікт як чинник міждержавних відносин у Північно-Східній Африці"

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА
ІНСТИТУТ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН
На правах рукопису
ЧЕРКАС БОГДАН ОЛЕКСАНДРОВИЧ
УДК: 327.56 + 327.7 (6-011 + 6-013)
ДАРФУРСЬКИЙ КОНФЛІКТ ЯК ЧИННИК МІЖДЕРЖАВНИХ
ВІДНОСИН У ПІВНІЧНО-СХІДНІЙ АФРИЦІ
Спеціальність 23.00.04 - політичні проблеми міжнародних систем
та глобального розвитку
Дисертація на здобуття наукового ступеня
кандидата політичних наук
Науковий керівник доктор історичних наук, професор Дорошко Микола Савович
КИЇВ - 2013
ЗМІСТ
ПЕРЕЛІК УМОВНИХ СКОРОЧЕНЬ 3
ВСТУП 4-10
Розділ 1. Теоретико-методологічні засади та джерельна база дослідження
1.1. Категоріально-понятійний апарат і методологія дослідження
етнополітичного конфлікту в сучасних міжнародних відносинах 11-41
1.2. Документально-джерельна база дослідження Дарфурського
конфлікту 41-50
Висновки до розділу 1 51
Розділ 2. Вплив конфлікту в Дарфурі на розстановку сил у регіоні Північно-Східної Африки
2.1. Особливості та тенденції розгортання Дарфурського конфлікту 52-84
2.2. Вплив конфлікту в Дарфурі на відносини Судану з державами Північно-
Східної Африки 85-118
Висновки до розділу 2 119-120
Розділ 3. Участь міжнародних інституцій та ключових міжнародних акторів у врегулюванні Дарфурської кризи
3.1. Універсальні та регіональні міжнародні організації у врегулюванні
Дарфурського конфлікту 121-154
3.2. Геополітичні інтереси провідних світових акторів та їх вплив на
врегулювання конфлікту в Дарфурі 154-190
Висновки до розділу 3 191-192
ВИСНОВКИ 193-198
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ 199-229

bibliography

ВИСНОВКИ
У дисертації розв’язано наукове завдання щодо впливу конфлікту у Дарфурському регіоні Судану на міжнародні відносини в Північно-Східній Африці. Виходячи з мети та основних завдань дисертації, автор сформулював наступні наукові положення та висновки:
1. Теоретичне осмислення та систематизація основних теоретико - методологічних підходів у дослідженні етнополітичного конфлікту показали, що основними факторами, які сприяють появі етнополітичного конфлікту, є складна етнічна географія, руйнація старих норм та цінностей, загальна політико-економічна криза в суспільстві. Роль ініціатора та організаційного натхненника етнополітичного конфлікту зазвичай виконують політичні еліти, які прагнуть отримати (утримати) владу. Водночас, не слід недооцінювати роль населення, мобілізація якого здійснюється за допомогою таких факторів, як етнічна (регіональна) ідентичність, розподіл ресурсів і влади між етнічними групами, територіальне питання, мовна, релігійна, культурна самобутність, дискримінація за етнічною ознакою, можливість зовнішньої підтримки тощо.
Попри те, що етнополітичний конфлікт виникає всередині окремої держави, як правило, він швидко стає гострою політичною проблемою для міжнародної спільноти, а то й навіть поширюється в межах цілого регіону. Інтернаціоналізація такого типу конфліктів може відбуватися внаслідок створення діапазону викликів для регіонального та глобального середовища, через практичні ускладнення у сфері міжнародного співробітництва чи шляхом зовнішнього втручання у внутрішньополітичний процес. Тому, етнополітичні конфлікти демонструють дедалі більші взаємозв’язки з численними викликами міжнародної безпеки.
З’ясування стану, повноти й достовірності вивчення передумов виникнення Дарфурського конфлікту та зусиль міжнародної спільноти з його врегулювання дає підстави стверджувати, що попри дослідження вітчизняними та зарубіжними науковцями окремих аспектів конфлікту в Дарфурі, комплексне дослідження його впливу на міжнародні відносини в Північно-Східній Африці не проводилось, а відтак є актуальним для вітчизняної політології міжнародних відносин. Аналіз документально -джерельної бази дослідження переконав нас у тому, що Дарфурський конфлікт є багатовимірним, а його виникненню сприяли історичний, етнополітичний, економічний, гуманітарний та геополітичний чинники.
2. Встановлено, що внутрішніми причинами конфлікту в Дарфурі є міжплемінні чвари, маргіналізація африканських народностей регіону, наявність збройних угруповань повстанців, найвідомішими з яких є Рух за справедливість і рівність (ДжЕМ) та Суданська визвольна армія (СЛА), а також екологічні чинники, що включають стрімке опустелювання територій і дефіцит водних ресурсів. Вимоги повстанців характеризуються непостійністю, але загалом стосуються підвищення ролі Дарфуру в політичному житті Судану, подолання великих диспропорцій у економічному розвитку та спрямування доходів від продажу нафти на розвиток регіону.
Основним зовнішнім чинником конфлікту є іноземне втручання держав регіону Великого Африканського Рогу. Це включає й транскордонне перенесення бойових дій і нестабільності з суміжних держав та інших регіонів Судану. Також до зовнішніх чинників можна включити участь у підготовці збройного протистояння міжнародних терористичних мереж і радикальних ісламістських рухів.
Виходячи з вищенаведених ознак, можна визначити Дарфурський конфлікт як етнополітичний в своїй основі, позаяк йому притаманні характерні для такого типу конфліктів ознаки, як зіткнення інтересів та ідентичностей різних етносів між собою та з інтересами держави, політична складова протистояння й значний потенціал ескалації конфлікту, а також багатофакторність, яка включає територіальні суперечки, проблеми політичного чи соціально-економічного статусу етнічної групи, етноконфесійні суперечності тощо. Втім, Дарфурський конфлікт своєю масштабністю та поширенням за межі регіону швидко переріс у системний, охопивши своїми наслідками всю Північно-Східну Африку, а також отримав значний розголос у світі, що відобразилося, передусім у значній увазі до нього з боку РБ ООН.
3. У ході проведеного дослідження вдалося встановити, що Дарфурський конфлікт здійснив безпосередній вплив на відносини Судану з сусідніми державами, а також на міжнародні відносини в регіоні Північно-Східної Африки.
Позиції сусідніх з Суданом держав обумовлюються їхньою зацікавленістю або у врегулюванні конфлікту шляхом проведення переговорів та ініціативами посередництва, висловленими, наприклад, Республікою Чад, Арабською Республікою Єгипет і Ефіопією, або ж - у подальшій ескалації кризи задля дестабілізації ситуації, послабленні центральної влади у цій країні та як фактор зростання власного впливу, в чому зацікавлений, наприклад, Південний Судан. Зосередження Єгипту на вирішенні проблеми територіальної цілісності Судану не сприяло посиленню впливу офіційного Каїру на повстанців, а відтак, і на процес врегулювання конфлікту в Дарфурі. Щодо Лівії, яка за правління М. Каддафі вважалася головним союзником і спонсором дарфурських повстанських збройних угруповань, то після приходу до влади Національної Перехідної ради Лівії ця держава стала партнером нинішньої влади в Судані.
Найбільшою нестабільністю в регіоні відзначилися відносини офіційного Хартума з Республікою Чад через постійну присутність повстанців на кордоні обох держав. Проте, з часом співробітництво між Чадом і Суданом налагодилося й наразі президент Ідрісс Дебі є важливим союзником президента Омара аль-Башира в регіоні, що позбавило повстанців вагомого союзника.
Після проголошення незалежності Південного Судану 9 липня 2011 р. безпекова ситуація у Північно-Східній Африці ще більше загострилася. Підтримувані офіційною Джубою збройні угруповання, які діють в Судані та на спірних територіях, на кшталт Аб’єй, уклали угоду про співробітництво з дарфурськими колегами. Існує загроза відновлення повномасштабних військових дій між Суданом і вже незалежним Південним Суданом із залученням повстанців із Дарфуру, як фактора дестабілізації офіційного Хартума.
Таким чином, конфлікт у Дарфурі двояко впливає на ситуацію в регіоні Північно-Східної Африки. З одного боку, громадянська війна та злочини проти людяності є фактором нестабільності не лише в самому Судані, а й для сусідніх держав, особливо у Центральноафриканській Республіці, Уганді та Республіці Чад. З іншого боку, враховуючи, що період інтенсивності конфлікту вже минув, процес примирення, ініційований міжнародною спільнотою, може принести довгоочікуваний мир не лише для Дарфуру, а й допомогти у врегулюванні інших регіональних криз.
4. Дослідження Дарфурської кризи показало важливу роль у її врегулюванні на політичному та гуманітарному рівнях ООН і Африканського Союзу. Провідне місце в захисті цивільного населення та контролю за наданням йому гуманітарної допомоги належить змішаній операції АС і ООН в Дарфурі - ЮНАМІД. Наявність миротворців на Заході Судану сприяє поширенню стабільності як всередині держави, так і на субрегіональному рівні, зменшивши прояви насилля в сусідніх державах. При цьому, не варто перебільшувати роль місії ЮНАМІД, яка є недостатньо ефективною, оскільки вона не в змозі зупинити насилля в регіоні. Крім наявності миротворчого контингенту в Дарфурі, Африканський Союз очолює посередництво у мирних переговорах, які призвели до певних зрушень у процесі стабілізації та подальшого покращання становища на Заході Судану. Таким чином, АС демонструє бажання відігравати головну роль у подоланні наслідків конфлікту, незважаючи на обмежені військові можливості та політичну скутість.
Окреме місце у врегулюванні Дарфурської кризи належить Лізі арабських держав, яка разом із Африканським Союзом сприяла у прийнятті Дохського документа про мир у Дарфурі. Роль Північноатлантичного альянсу та Європейського Союзу у подоланні наслідків збройного протистояння в Дарфурі є доволі обмеженою і полягає передусім в експертній, фінансовій та логістичній підтримці миротворчих зусиль ЮНАМІД і гуманітарній допомозі.
5. Оцінюючи вплив рішення Міжнародного кримінального суду про арешт президента Судану Омара Хасана Ахмада аль-Башира на процес врегулювання Дарфурської кризи, слід зазначити, що воно є неоднозначним. З одного боку, мала місце жорстка реакція суданської влади та відмова повстанських угруповань від подальшої участі в мирних переговорах одразу після вироку суду. З іншого боку, офіційний Хартум, прагнучи уникнути нових санкцій і міжнародної ізоляції, намагається знайти шляхи порозуміння з впливовими державами. Позаяк рішення МКС розділило міжнародну спільноту на прихильників арешту президента Судану аль-Башира (Велика Британія, США, Франція) та противників (Африканський Союз, Ліга арабських держав, Китай, Російська Федерація), вважаємо, що вердикт МКС не сприяв примиренню конфліктуючих сторін.
6. Участь у врегулюванні конфлікту в Дарфурі таких впливових держав як Сполучені Штати Америки, Китайська Народна Республіка, Франція та Російська Федерація довело його важливе геополітичне значення.
Сполучені Штати зайняли найбільш жорстку позицію щодо Дарфурського конфлікту, здійснюючи серйозний міжнародний тиск на режим аль-Башира. Держдепартамент США прийняв рішення про визнання геноциду в Дарфурі, що не було підтримано міжнародною спільнотою. США наразі економічно не представлені в Судані й загалом мають напружені двосторонні відносини з цією державою. При цьому, офіційний Вашингтон посприяв виведенню з-під юрисдикції офіційного Хартума більшої частини розроблених родовищ нафти до незалежного Південного Судану. Відсутність порозуміння з суданською владою не заважає Сполученим Штатам бути найбільшим донором миротворчої операції ЮНАМІД в Дарфурі та гуманітарної допомоги постраждалим від бойових дій.
Китайська Народна Республіка є основним інвестором, торговельним партнером і постачальником зброї Судану. Китай імпортує левову частку нафти з цієї країни, а без китайської зброї суданська армія не спроможна була б вести бойові дії в Дарфурі. Користуючись тісними зв’язками з офіційним Хартумом,
КНР прагне зміцнити свою політичну присутність і зберегти своє економічне домінування, в основі якого значні інвестиції в нафтовидобувну промисловість. Разом із Російською Федерацією Китай вважається головним союзником суданської влади на міжнародній арені, блокуючи незручні для неї резолюції в Раді Безпеки ООН.
Щодо Франції, то крім традиційного геополітичного впливу на Африканський континент і близькості її позиції до американської у питанні врегулювання конфлікту в Дарфурі в період президентства Н.Саркозі, офіційний Париж прагне зміцнити свою економічну присутність у Судані за рахунок ширшого залучення до освоєння нафтових ресурсів країни.
В цілому диференціація підходів Сполучених Штатів Америки, Китайської Народної Республіки та Франції в питанні Дарфуру зумовлена їх геополітичними амбіціями і значною мірою залежить від врахування їх інтересів у нафтовому секторі Судану. Втім очевидно, що без налагодження конструктивного діалогу з КНР і Російською Федерацією, для США та ЄС буде складно вирішувати актуальні проблеми регіону.
7. Україна, що надає важливого значення миротворчій діяльності ООН по всьому світу, в рамках процесу встановлення миру в Дарфурі залучена до технічного забезпечення місії ЮНАМІД. Зокрема, українські вертольоти доставляють гуманітарну допомогу до регіону, займаються евакуацією біженців, забезпечують комунікацію миротворчого процесу. Участь України у миротворчості в дарфурському регіоні Судану зміцнює міжнародний авторитет нашої держави і примножує її досвід у врегулюванні етнополітичних конфліктів. Наявність суттєвих зрушень у ситуації навколо Дарфуру, підґрунтям яких стали положення Дохського документа про мир у Дарфурі 2011 р., доводить, що найбільшого поступу у справі врегулювання конфлікту можна досягти лише спільними зусиллями міжнародного співтовариства. Набутий у Дарфурі досвід сприятиме, на нашу думку, виробленню ефективних підходів до врегулювання етнополітичних конфліктів на пострадянському просторі та є особливо актуальним в контексті головування України в ОБСЄ.