ЧЕРНИШЕВИЧ ОЛЕНА ВОЛОДИМИРІВНА СТАНОВЛЕННЯ ТА РОЗВИТОК ІНСТИТУТУ ПРЕЗИДЕНТСТВА В УКРАЇНІ (1991 – 2006 рр.) ІСТОРИЧНИЙ АСПЕКТ

brief description

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

На правах рукопису

ЧЕРНИШЕВИЧ ОЛЕНА ВОЛОДИМИРІВНА

УДК 35.075.31:94(477)

СТАНОВЛЕННЯ ТА РОЗВИТОК ІНСТИТУТУ ПРЕЗИДЕНТСТВА
В УКРАЇНІ (1991 2006 рр.): ІСТОРИЧНИЙ АСПЕКТ

Спеціальність 07.00.01 Історія України

Дисертація на здобуття наукового ступеня
кандидата історичних наук

Науковий керівник:
Слюсаренко Анатолій Гнатович
доктор історичних наук,
професор

Київ-2009
ЗМІСТ

Перелік умовних скорочень..3

Вступ..........................................................................................................................4

Розділ 1 ІСТОРІОГРАФІЯ ТА ДЖЕРЕЛЬНА БАЗА ДОСЛІДЖЕННЯ..8

Розділ 2 СТАНОВЛЕННЯ ІНСТИТУТУ ПРЕЗИДЕНТСТВА...28

Розділ 3 ЕВОЛЮЦІЯ ІНСТИТУТУ ПРЕЗИДЕНТСТВА...90

Розділ 4 ПОЛІТИЧНИЙ КУРС ПРЕЗИДЕНТІВ УКРАЇНИ У ЗДІЙСНЕННІ ВНУТРІШНЬОЇ ТА ЗОВНІШНЬОЇ ПОЛІТИКИ...134

Висновки...............................................................................................................178

Додатки.188

Список використаних джерел та літератури.................................................198

ПЕРЕЛІК УМОВНИХ СКОРОЧЕНЬ

АП Адміністрація Президента
АРК Автономна Республіка Крим
БЮТ Блок Юлії Тимошенко
ВВР Відомості Верховної Ради
ВРУ Верховна Рада України
ГУ Голос України
ЗМІ Засоби масової інформації
ЗУ Закон України
КМУ Кабінет Міністрів України
КПРС Комуністична Партія Радянського Союзу
КПУ Комуністична партія України
КСУ Конституційний Суд України
КУ Конституція України
НПУ Народна партія України
ПУ Президент України
СПУ Соціалістична партія України
СРСР Союз Радянських Соціалістичних Республік
УНДП Українська народно-демократична партія
УРСР Українська Радянська Соціалістична Республіка
УСДП Українська селянська демократична партія
ЦВК Центральна Виборча Комісія
ЦДАВО України Центральний державний архів вищих органів влади і управління України

ВСТУП

Актуальність дослідження. Становлення державної незалежності України збіглося в часі з радикальними перетвореннями політичної системи. Розпочався складний і суперечливий процес творення інститутів української державності. Серед нових владних структур одним з перших, у 1991 р., виник інститут президентства. Інститут президентства склався не відразу. Спочатку Президент за своїм статусом і назвою був найвищою посадовою особою в державі, потім главою держави і главою виконавчої влади, а нині, за чинною Конституцією, є главою держави. Інститут президентства перебуває у стані безперервної трансформації, детермінуючи зміст та інтенсивність перебігу політичного життя країни. У своєму розвитку інститут президентства пройшов кілька етапів.
Проблема дослідження інституту президентства, насамперед, підстав його введення та становлення, статусу, правового поля та різних аспектів діяльності Президента, здійснюваної ним політики привертають значну увагу науковців, в тому числі й істориків.
Актуальність даного дослідження також зумовлена тим, що інститут президентства явище нове, досі не було традицій президентства в Україні, а це означає, що досліджуваний інститут є невід’ємною частиною новітньої політичної історії.
Незважаючи на появу цілого ряду змістовних фахових досліджень, присвячених питанню інституту президентства в Україні, й досі спостерігається відсутність саме наукових історичних праць, пов’язаних із всебічним аналізом проблем, форм, методів та діяльності в процесі становлення та розвитку досліджуваного інституту.
Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дослідження здійснено в межах науково-дослідницької теми «Історія української державності нової та новітньої доби» історичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка (державний реєстраційний номер № 06БФ046-01).
Об’єктом дослідження інститут президентства в Україні (грудень 1991 1 січня 2006 рр.)
Предметом дослідження історичні умови становлення та розвитку інституту президентства та його діяльність.
Хронологічні межі дослідження: нижня хронологічна межа 5 липня 1991 р., коли було прийнято закони України „Про заснування поста Президента Української РСР і внесення змін і доповнень до Конституції (Основного закону) Української РСР”, „Про Президента Української РСР” і „Про вибори Президента Української РСР”. Верхня хронологічна межа 1 січня 2006 р. вступ в дію змін до Конституції від 8 грудня 2004 р., які передбачали розділ повноважень між парламентом і Президентом та перехід до парламентсько-президентської форми правління.
Географічні межі дослідження охоплюють територію незалежної України (до 24 серпня 1991 р. Української РСР у складі СРСР).
Мета дослідження: на основі аналізу існуючих наукових розробок і джерельної бази всебічно дослідити роль та значення інституту президентства для України в 1991 1 січня 2006 рр., проаналізувати його діяльність та значення.
Досягнення поставленої мети передбачає виконання таких конкретних завдань:
проаналізувати стан наукової розробки теми, з’ясувати основні напрями й особливості вивчення інституту президентства в історії України та визначити рівень й повноту джерельної бази досліджуваної проблеми;
дослідити причини появи інституту президентства в Україні та його становлення в системі державної влади;
показати процес формування президентської вертикалі влади та виокремити етапи розвитку інституту президентства;
охарактеризувати ключові події кожного етапу розвитку досліджуваного інституту та встановити особливості його взаємовідносин з іншими органами державної влади;
окреслити особливості та специфіку діяльності Президента України;
Теоретико-методологічну основу дослідження становлять загальнонаукові принципи історизму, об’єктивності, системності та логічності, які зумовлюють вивчення й узагальнення інформації на основі науково-критичного аналізу. При розробці теми використані як загальнонаукові, так і спеціальні методи наукового пізнання: аналізу і синтезу, індукції, дедукції, аналогії, порівняльний та проблемно-хронологічний.
Наукова новизна дисертаційного дослідження полягає в тому, що вперше комплексно у вітчизняній історичній науці досліджено тему, яка досі не отримала достатнього об’єктивного і всебічного висвітлення українськими істориками. На основі кола джерел досліджено становлення та розвиток інституту президентства в 1991 1 січня 2006 рр. крізь призму подій суспільно-політичного життя. У роботі детально розглянуто внутрішні та зовнішні фактори, що спонукали до запровадження інституту президентства, висвітлюються його взаємовідносини з органами законодавчої та виконавчої влади в процесі перерозподілу владних повноважень. Запропоновано власну періодизацію становлення інституту президентства та послідовно розкрито зміст і здійснено аналіз кожного з етапів. З’ясовано ступінь ефективності діяльності інституту президентства та його вплив на проведення економічної та зовнішньої політики української держави в окреслений період.
Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що вони можуть бути використані при розробці нормативних і спеціальних курсів з новітньої історії України, політології, історії держави і права України, праць з конкретних питань державного будівництва, при написанні підручників та навчальних посібників для загальноосвітньої школи та вищих навальних закладів.
Апробація результатів дисертації. Окремі положення та висновки дослідження апробовані на науково-практичних конференціях: Міжнародній науково-практичній конференції студентів, аспірантів та молодих вчених, присвяченій 190-річчю з дня народження Тараса Шевченка та 170-річчю заснування Київського університету «Шевченківська весна» (Київ, 2004 р.); Міжнародній науково-практичній конференції студентів, аспірантів та молодих вчених, присвяченій 60-річчю Великої Перемоги «Шевченківська весна» (Київ, 2005 р.); Міжнародній науково-практичній конференції молодих вчених, присвяченої 90-річчю Української революції 1917 1920 рр. «Шевченківська весна» (Київ, 2007 р.).
Публікації за темою дисертації. За матеріалами дисертації опубліковано 4 статті, в тому числі одна у співавторстві, у фахових наукових виданнях, тези 3-х доповідей на науково-практичних конференціях.

bibliography

ВИСНОВКИ

Дослідження становлення та розвитку інституту президентства в Україні це складний процес. Формування цього інституту стало одним із результатів перебудови і створення нових державних органів після розпаду СРСР та в процесі становлення України як незалежної держави. Тема дослідження є актуальною тому, що зараз наша країна перебуває в процесі політичної реформи, що передбачає часткову зміну статусу Президента порівняно з тими положеннями, які містяться в Основному Законі України від 28 червня 1996 р.
Аналіз стану вивчення в українській і зарубіжній історіографії інституту президентства показує, що, загалом вказаний період української історії ще не проаналізовано належним чином. Вагомою є наявність праць, котрі розкривають найбільш повно розкривають питання досліджуваного інституту, вказують на плюси та мінуси в діяльності президентів України. Ряд дослідників даного питання є певною мірою заангажовані політично. Вони спілкуються з державною елітою та отримують від неї певний обсяг інформації і, аналізуючи її, намагаються передати точку зору того чи іншого політика. Це, в свою чергу, призводить до того, що авторам стає складно провести паралелі між різними баченнями на питання інституту президентства. Але професійний підхід істориків, юристів та політологів дозволяє уникати суб’єктивних висновків. Цінними для дослідження є політичні портрети лідерів держави, а також вагому роль відіграє використання авторами в своїх працях архівних матеріалів, особливо тих, які вперше вводяться в науковий обіг і піддаються критичній та аналітичній оцінці. Комплексне дослідження усіх аспектів становлення та еволюції інституту Президента України є актуальним, джерельна база об’ємною, а тому проблема залишаться відкритою для подальшого її вивчення науковцями.
В цілому в Україні інститут президентства пройшов декілька етапів свого розвитку:
1. Грудень 1991 р. червень 1995 р. президентсько-парламентська форма правління;
2. Червень 1995 р. 28 червня 1996 р. президентська форма правління;
3. Червень 1996 р. грудень 2005 р. президентсько-парламентська республіка;
4. З січня 2006 р. парламентсько-президентська форма державного устрою.
Посаду президента було введено в липні 1991 р. як один з елементів реалізації принципу розподілу влад, зафіксований вперше в законодавстві України (тоді Української РСР) у Декларації про державний суверенітет Української РСР від 16 липня 1990 р. Крім того, на утвердження у 1991 р. в Українській РСР поста президента вплинули тогочасні події в СРСР: відокремлення союзних республік від єдиного центру та втрата Комуністичною партією керівної та спрямовуючої ролі в суспільстві. Все це призвело до необхідності створення в Україні єдиного центру, який міг би згуртувати навколо себе владу, підвищити її політичну, моральну та правову відповідальність. Окрім того, новостворений інститут президентства став би консолідуючим чинником нації та суспільства і важелем для виходу з кризової ситуації, що склалася в державі.
Наступним аргументом на користь того, що Україні потрібна саме сильна президентська влада, було те, що на даному кризовому етапі парламентська влада просто не могла забезпечити реалізацію інтересів нації через потребу в масштабних структурних змінах. Вона була доречна лише в стабільних умовах при незначних корективах стратегії розвитку держави. Так, нестабільність політичної ситуації призводить до частих змін уряду. Окрім того, якби президент був на чолі виконавчої влади, йому б не довелося звинувачувати очолюваний ним уряд у разі складної економічної чи політичної ситуації.
Незважаючи на наведення вище вказаних прикладів, ідея запровадження інституту президентства в Україні сприймалася неоднозначно через нерозуміння сутності інституту пострадянською психологією. Були небезпідставні побоювання, що під виглядом посади президента може легко утворитися авторитарний або подібний до нього режим. Крім того, спочатку, засновуючи президентську владу, народні депутати не замислювалися, що вони обмежують власні повноваження, оскільки з введенням поста президента стало зрозумілим, що відтепер державна влада ділилася на три самостійні гілки законодавчу, виконавчу та судову. Такий поділ влад є першою ознакою демократично побудованого суспільства.
І все рівно це призвело до цілого ряду політичних конфліктів між гілками влади, розпочалася боротьба за її концентрацію в одних руках. Парламент пропонував Президенту обмежитися представницькими функціями, а Президент, в свою чергу, прагнув очолити обидві гілки влади виконавчу і законодавчу. Так, для керівництва країною за допомогою указів Л. Кравчуком було засновано Державну Думу, а трохи згодом інститут представників Президента на місцях. Але на цьому етапі спроби створити реальну владну вертикаль не мали успіху, всі зусилля Президента виявилися неефективними: Державна Дума була розпущена через дев’ять місяців, а дві паралельні гілки виконавчої влади в особі рад народних депутатів і представників Президента виявилися один до одного в конкурентному протистоянні, що, зрозуміло, не йшло не користь розбудови молодої Української держави.
Отже, аналіз ситуації у 1991 червень 1995 рр. (перший етап), дозволяє зробити висновок, що не вдалося ефективно і зважено утвердити поділ гілок влади; роздвоєність виконавчої гілки влади (Президент Уряд) надзвичайно ускладнювала управління і заважала працювати; невизначеність в цілому у розподілі владних функцій і повноважень зумовлювала загальну безвідповідальність на всіх рівнях; послідовна протидія Верховної Ради не давала змоги створити сильну виконавчу владу, вкрай необхідну в умовах перехідного етапу.
За Конституційним договором 1995 р., що започаткував другий етап в еволюції досліджуваного інституту, повноваження Президента в системі виконавчої влади принципово розширилися фактично він ставав її главою, а Україна відповідно перетворювалася на президентську республіку. Ситуація змінилася на третьому етапі з прийняттям Конституції в 1996 р., яка утвердила в державі президентсько-парламентську форму правління. Президентською республікою Україна не стала, як цього бажали президенти Л. Кравчук та Л. Кучма, але вона не залишилася і парламентською республікою, на чому наполягали прихильники радянської влади. Тепер значні повноваження отримали як Президент так і Верховна Рада. Звісно, це ускладнювало зловживання владою, робило неможливими спроби різних політичних фігур, партій або кіл вдатися до диктатури. Однак нова Конституція все ж не розв’язала всіх проблем влади. Нею було передбачено не баланс, а скоріше конфліктність виконавчої та законодавчої влади, що негативно впливає на дієздатність держави. Так виникла необхідність в конституційній реформі. Вона мала вирішити накопичені проблеми в стосунках між гілками влади. Свого часу президент Л. Кучма, який відстоював принцип жорсткої владної вертикалі, фактично опинився у двоякій ситуації. Голова держави вимушений був брати на себе особисту відповідальність фактично за все, що діється у державі, в тому числі не лише за недоліки в діяльності уряду та міністерств, а й за помилки регіональних адміністрацій, місцевих чиновників, їх корумпованість та здирництво. І лише реорганізація сфери управління могла б суттєво підвищити ефективність президентської влади та уряду при вирішенні ключових загальнодержавних проблем. Звісно, все ж прийняті положення в Конституції мали певний час попрацювати, аби виявилися ті недоліки, які необхідно буде усунути шляхом внесення змін до Основного закону.
Загалом політична реформа це довгостроковий політичний процес, що передбачає низку послідовних етапів. Аж до 2004 р. було розроблено ряд законопроектів щодо внесення змін до Конституції. Більшість з них були визнані Конституційним Судом як такі, що відповідають чинному Основному Закону. Однак в силу різних обставин жоден із них так і не був затверджений остаточно.
Події, що відбувалися під час президентських виборів 2004 р., стали важливим четвертим етапом в еволюції інституту президентства та в проведенні політичної реформи. Тоді керівництво держави зрозуміло, що вся повнота влади перейде до нового президента і щоб не втратити панівного становища в політиці, терміново взялося за конституційну реформу. Тогочасній владі важливим було послаблення влади президента і передача значної частки його повноважень Верховній Раді. Однак брак часу, неглибоке розуміння процесів суспільного розвитку, недостатня правова культура ініціаторів внесення змін до Конституції не дали змогу провести якісну конституційну реформу, лише ще більше були поглиблені розбіжності між гілками влади.
Загалом можна виділити дві помилки, які було внесено до Основного Закону. Першою стало те, що після введення в дію конституційних змін у державі утворилося два центри управління виконавчою владою. З одного боку, Президент зберіг конституційний контроль над силовими міністерствами й відомствами: йому як Верховному головнокомандувачу і Голові Ради національної безпеки і оборони безпосередньо підпорядковані Міністр оборони, міністр внутрішніх справ, міністр закордонних справ, Голова СБУ та Генеральний прокурор, в той час як Прем’єр-міністр очолював соціально-економічну частину уряду. Такого поділу не існувало до реформи, адже тоді всі міністри, разом з Прем’єром, були повністю підпорядковані Президенту. Нині ж виконавча влада отримала два центри управління. За Президентом, як і раніше, залишалося право призначати і звільняти глав обласних і районних державних адміністрацій, але вони у своїй роботі також залежали і від Прем’єр-міністра, який після проведення реформи став самостійною політичною фігурою з певним обсягом повноважень не меншим, ніж у Президента. А за наявності таких двох незалежних та ще й конфліктуючих між собою центрів управління робота будь-якої системи буде неефективною і з часом приреченою на повну недієздатність. Тому зміни до Конституції 2004 р. приводять до постійних протиріч за розподіл повноважень між Президентом і Прем’єр-міністром аж до політичної перемоги одного з них з наступним закріпленням її результатів в змінах до Основного закону. І лише після цього українське суспільство зможе отримати компромісну і ефективну владу. Згладити протиріччя легше буде за рахунок особистих характеристик Президента. Якщо він матиме авторитет серед українських громадян та у вищих ешелонах влади, то здійснюватиме більший вплив в політиці, не зважаючи на обмежені повноваження.
В цілому все ж варто відзначити, що події грудня 2004 р. і прийняття в їх результаті 8 грудня змін до Конституції стали компромісним чинником, що в той час сприяв виходу України з небезпечної політичної кризи. Взагалі політичні події в Україні в 1991 2006 рр. показали, що пошук на практиці інститутом президентства місця в механізмі державної влади є досить складним і тривалим процесом. За п'ятнадцять років незалежності наша держава так і не отримано збалансованого, ефективного законодавства. Навпаки, досягнуто піку законодавчих суперечностей. Ані підписання Універсалу національної єдності 3 серпня 2006 р., який мав стати правилом цивілізованої поведінки найвищих органів державної влади, ані результати переговорів Президента, Прем’єр-міністра та Голови Верховної Ради не вирішили гострих суперечок між гілками влади та окремими державними інститутами, а навіть навпаки, ситуація, що склалася, давала зрозуміти, що процес втілення будь-яких змін буде ускладненим та довготривалим.
І все ж, не зважаючи на протиріччя між гілками влади, Президент був і залишається важливою фігурою у розвитку стратегії держави як у внутрішній так і у зовнішній політиці. Після проголошення незалежності 1991 р. для України як молодої країни вкрай важливим було обрати вірний та вдалий шлях в цих двох напрямках. Тактика та принципи у зовнішній політиці залежали безпосередньо як від персони самого Президента, так і його команди, їх досвіду й розуміння ситуації.
Найскладніше завдання стояло перед першим Президентом України Л. Кравчуком, який зробив акцент на міжнародному статусі України в світі і це викликало брак часу для покращення економічної ситуації всередині держави. Проте не можна твердити, що за Л. Кравчука не було спроб економічних реформ. Вони були, однак не достатньо продумані і не втілені в життя повною мірою і тому радикально не змінили ситуацію.
Окрім того, хоча програма дій була розроблена на платформі націонал-демократів, все ж її виконавцями були вчорашні комуністи, що робило внутрішній курс глави держави вразливим. І тому виникали затримки в проведенні реформ. До ряду позитивних кроків можна віднести початок оформлення законодавчої бази для інститутів ринкової економіки, значні кроки зроблено в питанні приватизації, в розвитку середнього та малого бізнесу. Велике політичне досягнення Л. Кравчука мирна консолідація України як національної держави, відсутність військових конфліктів як в середині держави, так і з сусідніми країнами.
Наступний глава держави Л. Кучма обрав новий курс в економічному розвитку країни. Необхідно було долати кризу, яка на той час набула загрозливих обсягів. Тому лідер держави запропонував піти шляхом прискорення ринкової трансформації економіки. Але успіх економічних реформ безпосередньо залежав від докорінної реорганізації державно-політичної системи. Адже більшість державних проблем в тій чи іншій мірі були пов’язані саме з протиріччями між законодавчою і виконавчою гілками влади. І тому в червні 1995 р. між Президентом і Верховною Радою підписано Конституційну угоду, а через рік вже безпосередньо і саму Конституцію України. Цей важливий акт означав розрив з радянським законодавством і комуністичною спадщиною. Конституція дала поштовх до подальших політичних і економічних перемін українського суспільства.
Крім того, економічні зміни в державі були тісно пов’язані із зовнішньою політикою Л. Кучми. Президентом було представлено Заходу свою програму реформ і вдалося залучити західних фінансистів для допомоги Україні. Проте і тут не все було так легко. Захід поставив Україні свої умови: показати перебіг економічних реформ, врівноважити державний бюджет, знизити процентний рівень інфляції, розпочати приватизацію малих та середніх підприємств, впровадити вільну ринкову торгівлю. Однак втілення цих умов відбувалося повільно, часто через опозицію в парламенті, які критикували більшість кроків лідера держави та уряду. Через затримку у виконанні своїх вимог Міжнародний Валютний Фонд не одноразово затримував з виплатами позик.
Наступний Президент держави В. Ющенко ще на вибори йшов із Програмою майбутніх дій «Десять кроків назустріч людям». Окрім того, в нього, які і попереднього президента, вже був досвід роботи Прем’єр-міністром. На жаль, на ділі ситуація виявилася складнішою і на фоні постійних протиріч між Головою держави, його командою та парламентом питання економічних реформ відійшло на другий план. До того ж, як і для першого президента, у В. Ющенка більш приорітетними були питання міжнародної політики.
Усі зовнішньополітичні кроки президентів були спрямовані на утвердження нашої держави на світовій арені, зростання її престижу та ваги, а також на дійове забезпечення найпріоритетніших національних інтересів України. Це, в свою чергу, сприяло зростанню захищеності життєво важливих інтересів українського суспільства загалом та кожного громадянина нашої держави зокрема.
Зовнішня політика України орієнтується як на Захід, так і на Схід. Таку політику було започатковано Л. Кравчуком, коли він заявив, що Україна є європейською державою, хоча й наголошував на розвиткові стосунків з Росією. Правда, тоді він мав опозицію серед депутатів Верховної Ради. Навіть Л. Кучма, який на той час був Прем’єр-міністром, часто критикував прозахідну політику Л.Кравчука, підкреслюючи те, що на мапі світу України не існує і Заходові байдуже, чи буде країна незалежною, чи ні. Згодом, коли Л. Кучма вже був Президентом, то сам продовжував прозахідну політику свого попередника, намагаючись врівноважити інтеграцію України в європейські політичні структури з одночасними конструктивними взаєминами з Росією. Двовекторність мало кого влаштовувала і Україна мала визначитися, адже рух за протилежними векторами означав стоянням на місці. Отже, виходив свого роду баланс між Заходом та Сходом, а фактично між Росією та США, адже обидві держави прагнули мати Україну на орбіті своїх геополітичних інтересів.
Зовнішньополітичний курс В. Ющенко частково відрізнявся від його попередніх колег. Все було чітко і прозоро вступ до Європейського Союзу та НАТО, тобто орієнтація на Захід. Однак на даний час досвід показує, що не так просто відійти від багаторічних стосунків з Росією та СНД в цілому, а тому курс на Європу частково гальмується.
І хоча конституційна невизначеність повноважень Президента і Верховної Ради України тривала впродовж всіх років, все ж зовнішня сфера була виключно в руках глави держави.
Таким чином, наразі державний механізм України важко уявити собі без інституту президентства. І це не тільки тому, що він визначений Конституцією України. Тут важливіше інше вага лідера держави в українській традиції та в менталітеті.
Нині Президент України це не просто глава держави. Впродовж конституційного розвитку у нього зосередилися ключові важелі впливу практично у всіх сферах суспільного життя. Ми не раз переконувалися, що сам факт існування інституту президентства, а також його діяльність, виявилися стабілізуючим фактором у житті держави, стали запорукою вирішального повороту України на власний шлях розвитку, який передбачає врахування міжнародних пріоритетів, ролі та місця світових держав у міжнародній політиці.
У наукових та політичних колах не припиняються дискусії довкола трансформації інституту президентства в Україні: від ідей посилення президентської влади та розширення його повноважень до звуження президентських прерогатив.