Чужиков Віктор Іванович. Регіональний розвиток у європейському спільному економічному просторі (динамізація та структурні зміни)

brief description

Чужиков Віктор Іванович. Регіональний розвиток у європейському спільному економічному просторі (динамізація та структурні зміни): дисертація д-ра екон. наук: 08.05.01 / Київський національний економічний ун-т. - К., 2003

Чужиков В.І. Регіональний розвиток у європейському спільному економічному просторі (динамізація та структурні зміни). Рукопис.
Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора економічних наук за спеціальністю 08.05.01 світове господарство і міжнародні економічні відносини. Київський національний економічний університет, Київ, 2003.
Дисертацію присвячено дослідженню теоретичних, методологічних та практичних аспектів регіоналізації європейського спільного економічного простору. Досліджено механізм регіональної динаміки, масштаби та генезис регіональної конкуренції в умовах посилення інтеграційних процесів та формування нової регіональної парадигми.
Проведений порівняльний аналіз конвергенції та дивергенції внутрішніх регіонів постсоціалістичних країн. Розроблено індикативну методику дослідження регіональної динаміки за рахунок введення системи новітніх синтетичних показників - та -регіональної еластичності, рівня асиметрії регіонів, коефіцієнта конвергентності тощо.
Визначені рівні та характер регіональної динаміки в Україні. Проведено зіставлення вітчизняних регіонів з аналогічними в Європейському Союзі та з країнами сусідами за індикативними стандартами ЄС.

У дисертаційній роботі здійснено теоретичне узагальнення та запропоновано нове розв’язання наукової проблеми визначення характеру та напрямів регіональної динаміки в умовах формування спільного європейського економічного простору. У межах високоінтегрованих міжнародних об'єднань, до яких відноситься Європейський Союз, має місце посилення регіоналізації та швидке зростання інноваційних комплексів і поступове перетворення останніх у міста-корпорації, чому значною мірою сприяє фундаментальна основа європейської інтеграційної моделі принцип субсидіарності. На основі дослідження головних сутнісних характеристик системної трансформації постсоціалістичних країн, а також розрахунків динаміки регіонального руху держав ЦСЕ автор сформулював ряд висновків теоретичного та практичного значення щодо обґрунтування формування механізмів та інструментів регіонального розвитку з метою максимального кількісного та якісного зростання вітчизняного господарського комплексу і підвищення його конкурентоспроможності на світовому ринку.

Посилення нерівномірності нагромадження капіталу в різних країнах світу та регіонах призвело до нової диспозиції регіонів у глобальному конкурентному середовищі. Сучасні регіональні інноваційні цикли характеризуються стиснутою амплітудою коливань, а самі регіони високим ступенем відкритості та швидким еволюціюванням від локального до світового рівня. Разом з тим, регіони зі слабкою диверсифікацією виробництва та невиробничої сфери поступово скочуються до зон глобальної периферії, циклічність в яких чітко не ідентифікується.
Найбільш ефективною формою економічного зростання у глобальній економіці є кластерна модель, яка має високий ступінь локального зосередження, оптимальне поєднання науки, інвестицій, виробництва, інфраструктури та максимальне стимулювання діяльності з боку місцевих органів влади. З метою посилення конкурентних позицій у світі, в основу кожного кластеру має бути покладений венчурний капітал, який в силу значного ризику та отримання надприбутків (у разі успішного функціонування підприємств) стимулюватиме створення наступних еволюційних інноваційних моделей. Разом з тим, сформовані наприкінці 90-х років ХХ ст. перші міжнародні кластери тяжіють до регіонального чи мегарегіонального монополізму за рахунок високого ступеня конкурентоспроможності їх продукції, що потребує розробки ефективного механізму регулювання їх діяльності на міжнародному рівні.
Регіональна конкуренція в сучасних умовах являє собою поліструктурний конгломерат конкуренції міст, маргінальних і субмаргінальних територій, динамічних просторових інфраструктурних моделей, а у перспективі делокалізованих (віртуальних) центрів купівлі, продажу та надання послуг. З посиленням інтеграційних процесів, значно зростуть масштаби регіональної конкуренції, а переваги суб’єктів економічної діяльності будуть визначатися не тільки якістю та ціною продукції, а й ступенем оптимізації товаропотоків. В умовах високоінтегрованих економічних союзів зростатиме стимулювання депресивних зон з боку національних та наднаціональних структур з метою досягнення сталості країнової регіональної моделі, а формування спільного європейського економічного простору у значній мірі допоможе знівелювати регіональні диспропорції в країнах Євросоюзу та прикордонних з ним державах.
Сучасний етап розвитку суспільства характеризується наявністю двох глобальних парадигм Homo economicus”та Homo sociologicus”, на базі яких у першій половині ХХІ ст. з існуючих зараз інтегральної”, квазікорпораційної” та соціальної” формуватиметься нова регіональна парадигма. В ЄС вона базуватиметься на європейських принципах регіоналізму: субсидіарності, компліментарності, програмованості та інших, які імплементуватимуться у регіональні стратегії країн-учасників та держав, що входитимуть у спільний європейський економічний простір.
Існуючі зараз методичні підходи є недостатніми для виявлення характеру регіональної динаміки як на нормативному, так і на аналітичному рівнях. Цю проблему усуває використання новітньої індикативної методики, що базується на застосуванні системи синтетичних показників, зокрема, та -регіональної еластичності, рівнів асиметрії регіонів, коефіцієнту конвергентності та експертної оцінки валового регіонального продукту в країнах, де він не розраховується. Саме вона дозволила виявити закономірності регіонального розвитку: столичний пік ділової активності, конвергентну динаміку європейських регіонів, галузеві зміни у структурі регіонів тощо.
Постсоціалістичні країни Центральної Європи на початку ХХІ ст. мали різні мезо- та мікрорегіональні рівні економічної коінтеграції, які диференціювалися в залежності від макроекономічних показників та етапів адаптації їх економік до системних вимог Європейського Союзу. Виділені чотири групи країн-аплікантів і потенційних кандидатів на вступ: найбільш успішних аплікантів” (Польща, Чехія, Угорщина, Словаччина, Естонія, Словенія); успішних” (Латвія, Литва); потенційно успішних” (Болгарія, Румунія та країни колишньої Югославії) та країн, з якими утворюватиметься спільний європейський економічний простір (Україна, Білорусь, Молдова, Росія).
Основними причинами формування активних та депресивних зон у постсоціалістичних країнах ЦСЄ є значна регіональна нерівномірність у нагромадженні капіталу, низька капіталізація, недостатня ефективність державної регіональної політики та деформація галузево-регіональної структури виробництва та невиробничої сфери, що мала місце у 90-ті роки ХХ ст. Переважання концентрації ділової активності у столицях постсоціалістичних країн є наслідком реалізації стратегій ТНК і вітчизняних фірм та корпорацій, спрямованих на поліпшення зручностей інвестування, вивозу капіталу, можливості лобіювання своїх інтересів на законодавчому та виконавчому рівнях, високій якості інфраструктури та інших факторах, які зумовили значний ступінь дивергенції столичних і периферійних регіонів.
Основним завданням регіональних стратегій країн Центральної Європи була розробка та імплементація принципів, механізмів та інструментів європейської регіональної політики, яка диференціювалася в них в залежності від площі, чисельності населення та досягнутого рівня здійснення ринкових реформ. Метою регіональної гармонізації ЄС та країн-аплікантів є долання диспропорційності внутрішніх таксономічних одиниць, прозорість регіональної статистики, тотожність основних індикаторів, спираючись на які, структурні фонди ЄС надаватимуть системну допомогу регіонам-реципієнтам.
Регіональна криза постсоціалістичних країн найбільш рельєфно проявила себе в Україні, що призвело до посилення різниці у доходах на душу населення, рівнях безробіття, прямих іноземних інвестиціях тощо. Використання новітніх синтетичних показників: ВРП, рівня конвергентності, рівня асиметрії дозволило спрогнозувати посилення протягом найближчих п’яти років локальних деформацій і необхідність розробки нової моделі регіонального розвитку.
Сучасним регіонам України притаманні як процеси регіональної дивергенції (між Києвом та областями), так і конвергенції (між промислово розвинутими Дніпропетровською, Донецькою та Запорізькою областями). Неінноваційний підйом виробництва в них в останні роки свідчить не про успішність здійснення регіонально-галузевих реформ, а лише про компенсаційний приріст моноспеціалізованих галузей в умовах сприятливої міжнародної кон'юнктури, а тому приоритетним завданням державної політики у найближчі п’ять років має бути становлення інноваційно-інвестиційної моделі розвитку вітчизняних регіонів. Розрахований уперше в Україні на експертній основі ВРП на душу населення (за ПКС), дав можливість зіставити рівні соціально-економічної тотожності вітчизняних регіонів і прийнятих в Євростаті регіонів NUTS-2 країн ЄС та аплікантів на вступ. Гіпотетичний вітчизняний таксон цього рівня має трьох-десяти разове відставання від аналогічного в Євросоюзі. Розрахунки коефіцієнтів конвергентності виявили чотири типи вітчизняних регіонів: активний (м. Київ, Промислове Придніпров’я, Харківський та Одеський регіони); проблемний (периферійні зони Півдня та Сходу); депресивний (регіони Центральної України); ультрадепресивний (Кіровоградська, Тернопільська, Чернівецька області). З метою уникнення регіональних конфліктів слід ввести фінансування національно значущих регіональних проектів у відповідності з європейською моделлю розподілу бюджетних коштів (коли від 25 до 75%% вартості проекту міг би взяти на себе Національний Регіональний Фонд виходячи із конкретного статусу депресивності”), яка дозволяє підтримувати депресивні регіони і не обмежувати зростання активних .
Нагальним завданням вітчизняної економіки є необхідність пришвидшення диверсифікації розвитку українських регіонів, підвищення їх відкритості та локальної конкурентоспроможності через розробку та імплементацію гармонізованої регіональної політики європейського зразка, яка повинна передбачати систему адаптивних заходів з максимальним урахуванням регіональної специфіки та діючих бюджетних механізмів. Цьому може сприяти підвищення витрат з державного бюджету на здійснення регіональної політики з 0,5% ВВП країни (у 2003-2006 рр.) до 1,5-2% (2007-2011 рр.).
Реалізація Державної стратегії регіонального розвитку України (2003-2011 рр.) повинна бути каталізатором соціально-економічного зростання країни в цілому та наближення її до європейських регіональних стандартів”, в яких максимально враховуються національні і регіональні інтереси. Оскільки основним завданням стратегії є долання регіональних диспропорцій за допомогою компліментарного об’єднання локальних, регіональних та національних бюджетних коштів, а у перспективі й коштів структурних фондів ЄС (єврорегіони, європейські транспортні коридори), то важливим завданням регіональної політики у найближчі п’ять років виступатиме імплементація принципів, механізмів та інструментів європейської регіональної політики.