ДОКАЗУВАННЯ В АДМІНІСТРАТИВНОМУ СУДОЧИНСТВІ В УКРАЇНІ

brief description

ХАРКІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
ВНУТРІШНІХ СПРАВ

На правах рукопису

УДК 342.95

ДУБЕНКО ОЛЕКСАНДР МИКОЛАЙОВИЧ

ДОКАЗУВАННЯ В АДМІНІСТРАТИВНОМУ СУДОЧИНСТВІ В УКРАЇНІ

Спеціальність 12.00.07 – адміністративне право і процес;
фінансове право; інформаційне право

Дисертація
на здобуття наукового ступеня
кандидата юридичних наук

Науковий керівник:
Комзюк Анатолій Трохимович,
доктор юридичних наук, професор

Харків – 2010

З М І С Т

ВСТУП..........................................................................................................3
РОЗДІЛ 1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА АДМІНІСТРАТИВНОГО СУДОЧИНСТВА В УКРАЇНІ….….….............11
1.1. Становлення та розвиток адміністративного судочинства в Україні……………………………………………………………………….…...11
1.2. Поняття та завдання адміністративного судочинства в Україні..35

РОЗДІЛ 2. ДОКАЗИ І ДОКАЗУВАННЯ В АДМІНІСТРАТИВНОМУ СУДОЧИНСТВІ................................................64
2.1. Поняття та ознаки доказів в адміністративному судочинстві України .…………………………………………………………………….……64
2.2. Види доказів в адміністративному судочинстві України ……………………………………………………………………………….……80
2.3. Поняття та особливості доказування в адміністративному судочинстві України …………………………… …….....................................103
2.4. Процес доказування в адміністративному судочинстві України .125

РОЗДІЛ 3. ШЛЯХИ ВДОСКОНАЛЕННЯ ПРОЦЕСУ ДОКАЗУВАННЯ В АДМІНІСТРАТИВНОМУ СУДОЧИНСТВІ...........140
3.1. Основні напрямки вдосконалення законодавства України про адміністративне судочинство………………………………………….……....140
3.2. Стан організаційно-правового забезпечення доказування в адміністративному судочинстві України та напрямки його вдосконалення……...…………………………………………………………...161

ВИСНОВКИ...........................................................................................181
ДОДАТКИ…………………………………………………………….....193
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ...........................................203

ВСТУП
Актуальність теми. Судово-правова та адміністративна реформи, які вже тривалий час проводяться в Україні, визначили необхідність перегляду низки положень національного законодавства та створення нових механізмів для забезпечення реалізації основних принципів правової держави, запровадження та здійснення адміністративного судочинства. Адміністративне судочинство – невід’ємний атрибут правової держави, який функціонує з метою забезпечення верховенства права, судового захисту конституційних прав і особистих свобод громадян, судового контролю за правомірністю актів посадових та службових осіб органів виконавчої влади та місцевого самоврядування.
Головним завданням адміністративного судочинства як галузі процесуального права, безперечно, є розгляд та вирішення публічно-правового спору, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа або інший суб’єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, у регламентованому законом порядку, тобто встановлення істини у справі. Це завдання здійснюється в процесі судового розгляду в результаті пізнання обставин справи, тобто судового доказування. Правильний підхід до законодавчого регулювання процесу доказування забезпечує реалізацію принципів змагальності та диспозитивності в судовому розгляді справи, а отже сприяє можливості повноцінного захисту сторонами своїх прав та інтересів у суді.
Для того щоб правильно й своєчасно розглянути і вирішити правовий спір по суті, захистити порушені чи оспорювані права, свободи та законні інтереси, суду необхідно, по-перше, встановити обставини справи, тобто отримати достовірні знання про ці обставини у результаті проведеного процесу; по-друге, правильно кваліфікувати ці обставини (визначити норми права, які мають застосовуватись); по-третє, правильно застосовувати норми матеріального права до встановлених обставин. Цього не можна зробити без належного доказування.
Проблематика доказування в адміністративному судочинстві все ще мало досліджена, оскільки створення та початок функціонування адміністративних судів в Україні є подією відносно недавньою, в існуючих наукових працях увага приділялась доказуванню в кримінальному, цивільному та господарському процесі. Тому визначення сутності та особливостей доказування в адміністративному судочинстві України, розробка аргументованих пропозицій та рекомендацій щодо його удосконалення має велике як теоретичне, так і практичне значення.
Таким чином, необхідність забезпечення верховенства права, посилення судового захисту прав і свобод громадян обумовлює актуальність глибокого і всебічного дослідження широкого кола питань, пов’язаних з визначенням поняття, особливостей, засобів та процесу доказування в адміністративному судочинстві в Україні.
Зв’язок з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження виконано відповідно до п. 1.2 Пріоритетних напрямів наукових та дисертаційних досліджень, які потребують першочергового розроблення і впровадження в практичну діяльність органів внутрішніх справ на період 2004-2009 рр., затверджених наказом МВС України № 755 від 5 липня 2004 р., п. 3.2 Пріоритетних напрямів наукових досліджень Харківського національного університету внутрішніх справ на 2006-2010 рр., схвалених Вченою радою Харківського національного університету внутрішніх справ від 12 грудня 2005 р.
Мета і завдання дослідження. Мета дисертаційного дослідження полягає в тому, щоб на основі аналізу теоретичних засад, міжнародного досвіду, чинного законодавства та узагальнень практики його реалізації визначити сутність та особливості доказування в адміністративному судочинстві в Україні, виробити аргументовані пропозиції та рекомендації щодо його удосконалення. Для досягнення поставленої мети в дисертації необхідно вирішити такі основні завдання:
- з’ясувати особливості становлення та розвитку адміністративного судочинства в Україні;
- визначити поняття та охарактеризувати завдання адміністративного судочинства в Україні;
- з’ясувати поняття, особливості, ознаки та види доказів в адміністративному судочинстві в Україні;
- визначити поняття та особливості доказування в адміністративному судочинстві в Україні;
- з’ясувати види суб’єктів доказування в адміністративному судочинстві та особливості їх участі в процесі доказування;
- дати характеристику процесу доказування в адміністративному судочинстві;
- сформулювати основні напрямки вдосконалення законодавства України про адміністративне судочинство;
- з’ясувати стан організаційно-правового забезпечення доказування в адміністративному судочинстві в Україні та сформулювати напрямки його вдосконалення.
Об’єктом дослідження є суспільні відносини, які виникають в процесі доказування в адміністративному судочинстві в Україні.
Предметом дослідження є докази та доказування в адміністративному судочинстві в Україні.
Методи дослідження. Методологічною основою дисертації є сукупність методів і прийомів наукового пізнання. Методологічна база дослідження даної роботи базується на діалектичному методі пізнання, за допомогою якого поглиблено понятійний апарат, визначено сутність та особливості адміністративного судочинства, визначено такі поняття як доказування та докази (підрозділи 1.2, 1.3, 2.1, 2.2). Формально-юридичний метод використовувався для аналізу існуючої системи правових норм, які регулюють порядок здійснення адміністративного судочинства (підрозділ 1.2). Для визначення тенденцій, які характеризують розвиток та становлення адміністративного судочинства, застосовувався історико-правовий метод. Метод класифікації використовувався при визначенні видів суб’єктів доказування та їх ролі в процесі доказування в адміністративному судочинстві (підрозділ 2.3). При дослідженні напрямків удосконалення законодавства та організаційно-правового забезпечення процесу доказування в адміністративному судочинстві (підрозділи 3.1, 3.2), різних систем адміністративних судів та порядку здійснення адміністративного судочинства в зарубіжних країнах використовувався порівняльно-правовий метод. При розгляді напрямків удосконалення процесу доказування в адміністративному судочинстві (підрозділи 3.1, 3.2) використовувались статистичний метод та метод соціологічного опитування.
Науково-теоретичне підґрунтя дисертаційного дослідження склали наукові праці вітчизняних та зарубіжних фахівців з адміністративного права та процесу, кримінального, цивільного та господарського процесу, зокрема: В. Б. Авер’янова, О. М. Бандурки, Ю. П. Битяка, Д. М. Бахраха, В. М. Гаращука, Є. В. Додіна, Т. О. Коломоєць, В. К. Колпакова, А. Т. Комзюка, О. В. Кузьменко, Ю. С. Педька, Г. О. Пономаренко, Ю. А. Попова, Ю. М. Старилова, В. С. Стефанюка, М. К. Треушнікова, С. Я. Фурси, Н. Ю. Хаманьової, В. К. Шкарупи, С. А.Шейфера, В. І. Шишкіна, В. В. Яркова та ін. Нормативною основою роботи є Конституція України, міжнародно-правові акти, закони України, акти Президента та Кабінету Міністрів України, нормативно-правові акти міністерств та інших центральних органів виконавчої влади України, нормативно-правові акти інших держав, які регламентують адміністративне судочинство. Емпіричну основу дисертаційного дослідження становлять статистичні матеріали та узагальнення практичної діяльності адміністративних судів, видані Вищим адміністративним судом України, матеріали анкетування суддів, адвокатів та юрисконсультів щодо проблем доказування в адміністративному судочинстві в 2009 році в Одеській, Кіровоградській, Черкаській, Дніпропетровській областях та юрисконсультів системи МВС України. Використано також особистий досвід роботи здобувача юрисконсультом Лінійного управління на Одеській залізниці УМВС України на залізничному транспорті.
Наукова новизна одержаних результатів. Робота є одним з перших в українській адміністративно-правовій науці комплексним дослідженням теоретичних та практичних проблем доказування в адміністративному судочинстві в України, що є частиною більш глобальної проблематики, пов’язаної із забезпеченням реалізації та захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина у сфері публічно-владних відносин. В результаті проведеного дослідження здобувачем особисто сформульовано та обґрунтовано ряд положень, висновків, рекомендацій та пропозицій, а саме:
- набуло подальшого розвитку з’ясування особливостей становлення та розвитку адміністративного судочинства в Україні,
- удосконалено визначення поняття адміністративного судочинства в Україні, співвідношення таких термінів як „адміністративна юстиція”, „адміністративне правосуддя”, „адміністративне судочинство”, „адміністративний процес”, „адміністративне процесуальне право” та „адміністративна процедура”;
- сформульовано авторське визначення адміністративного судочинства як врегульованої системою процесуальних норм діяльності адміністративних судів щодо розгляду та вирішення публічно-правових спорів, в якому хоча б однією зі сторін є суб’єкт при здійсненні ним владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень;
- набула подальшого розвитку характеристика завдань адміністративного судочинства в Україні;
- удосконалено визначення поняття доказів як засобів встановлення істини по справі, а також інших обставин, що мають значення для вирішення справи, що отримані у встановленому законом порядку;
- покращено визначення поняття доказування в адміністративному судочинстві в Україні як врегульованої процесуальним законодавством, підпорядкованої законам логіки діяльності, спрямованої на встановлення об’єктивної істини в адміністративній справі та прийняття обґрунтованого і законного рішення;
- набуло подальшого розвитку визначення поняття предмета доказування в адміністративному судочинстві України як сукупності фактів та обставин, з наявністю або відсутністю яких закон пов’язує можливість виникнення, зміни або припинення правових відносин між сторонами, що підлягають доказуванню по адміністративній справі для винесення судом законного і обґрунтованого рішення;
- удосконалено характеристику правового статусу суб’єктів доказування в адміністративному судочинстві України та особливостей їх участі в процесі доказування;
- сформульовано і обґрунтовано пропозицію вживати в КАС України такі поняття як „факт” та „обставини”;
- з урахуванням практики розгляду адміністративних справ та досвіду зарубіжних країн вперше сформульовано ряд конкретних пропозицій та рекомендацій щодо вдосконалення чинного законодавства України, яке регулює доказування, та організаційно-правового забезпечення доказування в адміністративному судочинстві.
Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що вони становлять як науково-теоретичний, так і практичний інтерес і можуть бути використані:
- у науково-дослідній сфері – положення та висновки дисертації можуть бути основою для подальшої розробки проблем доказування в адміністративному судочинстві в Україні, визначення шляхів його удосконалення;
- у сфері правотворчості – пропозиції та рекомендації, сформульовані в дисертації, можуть бути використані для уточнення окремих положень Кодексу адміністративного судочинства України, що сприятиме удосконаленню процесу доказування;
- у правозастосуванні використання одержаних результатів дозволить поліпшити практичну діяльність суб’єктів доказування в адміністративному судочинстві;
- у навчальному процесі – матеріали дисертаційного дослідження доцільно використовувати при підготовці підручників, навчальних посібників, методичних матеріалів, під час проведення занять з дисциплін “Адміністративне судочинство”, “Адміністративна юстиція”.
Апробація результатів дисертації. Підсумки розробки проблеми в цілому, окремі її аспекти, одержані узагальнення та висновки були оприлюднені дисертантом на семи науково-практичних конференціях: на науковій конференції “Социально-правовые проблемы совершенствования законодательства Украины: история, теория и практика” (м. Одеса, 23-25 листопада 2005 р.); на науково-практичній конференції “Актуальні проблеми сучасної науки в дослідженнях молодих вчених” (м. Харків, 12 травня 2006 р.); на ІІ Всеукраїнській цивілістичній науковій конференції студентів та аспірантів (м. Одеса, 30-31 березня 2007 р.); на Всеукраїнській науково-практичній конференції “Проблеми розвитку транспортної галузі та удосконалення транспортного законодавства” (м. Одеса, 15 червня 2007 р.); на Міжнародній науково-практичній конференції “Процесуальні, тактичні та психологічні проблеми, тенденції і перспективи вдосконалення досудового слідства” (м. Одеса, 30 травня 2008 р.); на Всеукраїнській науково-практичній конференції “Організаційно-правові засади боротьби з правопорушеннями на транспорті” (м. Одеса, 17 жовтня 2008 р.); на ІІ Всеукраїнської науково-практичної конференції “Організаційно-правові засади боротьби з правопорушеннями на транспорті” (м. Одеса, 9-10 жовтня 2009 р.), а також на засіданнях кафедри адміністративного права та процесу Харківського національного університету внутрішніх справ.
Публікації. Основні положення та результати дисертації викладено в чотирьох статтях, опублікованих у наукових фахових виданнях, а також семи тезах наукових повідомлень на науково-практичних конференціях.

bibliography

ВИСНОВКИ

У результаті дослідження, проведеного на основі аналізу чинного законодавства України та практики його реалізації, теоретичного осмислення ряду наукових праць у різних галузях знань, автором здійснено теоретичне узагальнення й нове вирішення наукового завдання, що полягає в удосконаленні процесу доказування в адміністративному судочинстві України. Сформульовано ряд висновків, пропозицій та рекомендацій, спрямованих на вирішення зазначеного завдання.
Розглядаючи історичний розвиток адміністративного судочинства в України, можна впевнено стверджувати, що система органів адміністративної юстиції в Російській імперії в другій половині ХІХ – перше десятиліття ХХ ст. не склалася як ефективний і демократичний правовий інститут, що забезпечував би залучення чиновників до судової відповідальності за їх незаконні дії по службі. Формування моделі адміністративної юстиції в Російській імперії характеризувалося наявністю багатьох підходів, думок і тим самим було аналогічне досвіду західноєвропейських країн. Спроби створення системи адміністративної юстиції (адміністративних судів), що б функціонувала повноцінно, в Україні у 1918–1920 рр., хоча й отримала значний розвиток і впевнено орієнтувалася на формування самостійних адміністра¬тивних судів, були невдалими. У радянські роки і в пострадянський час адміністративне судочинство як окрема форма правосуддя і як самостійна процесуальна діяльність з розгляду управлінських спорів так і не було створено, незважаючи на прийняття спеціальних законів, спрямованих на забезпечення судового захисту прав і свобод громадян від неправомірних дій і рішень органів публічної влади. З набуттям Україною незалежності була підтверджена необхідність створення та запровадження ефективних форм і засобів контролю за діяльністю органів виконавчої влади, провідне місце серед яких повинен посісти інститут адміністративної судочинства, що має стати гарантом захисту прав і свобод людини, і разом з тим слугувати механізмом зворотного зв’язку апарату з народом. З прийняттям Кодексу адміністративного судочинства, початком роботи суддів місцевих судів, що спеціалізуються у вирішенні адміністративних справ, окружних та апеляційних адміністративних судів в Україні були створені належні умови для розбудови демократичної, соціальної, правової держави, ствердження та забезпечення прав людини і громадянина шляхом здійснення судового контролю за діяльністю органів виконавчої влади та їх посадових осіб насамперед щодо забезпечення поваги до особи та утвердження справедливості.
Автором сформульовано власне поняття адміністративного судочинства та запропоновано закріпити в КАС України поняття «адміністративне судочинство» як врегульовану системою процесуальних норм діяльність адміністративних судів щодо розгляду та вирішення адміністративним судом публічно-правових спорів, в якому хоча б однією зі сторін є суб’єкт владних повноважень.
Автором на підставі аналізу чинного законодавства та Кодексу адміністративного судочинства України визначені такі завдання адміністративного судочинства:
– захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади та місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб, інших суб’єктів, які здійснюють владні управлінські функції на підставі законодавства або на виконання делегованих повноважень. Це завдання є базисним і пронизує все судочинство, має своє вираження в основних законодавчих актах України, що регулюють судочинство, показує, що головним суб’єктом захисту прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб повинен в Україні стати адміністративний суд;
– судовий контроль за дотриманням законності органами державної влади та місцевого самоврядування, їх посадовими і службовими особами, іншими суб’єктами, які здійснюють владні управлінські функції на підставі законодавства або на виконання делегованих повноважень;
– встановлення об’єктивної істини у справі – це забезпечення повного, всебічного та об’єктивного дослідження обставин справи, аналіз фактів, що входять до предмета доказування й необхідні для вирішення справи по суті. При реалізації цього завдання важливе місце посідає принцип офіційності, відповідно до якого суддя в адміністративному судочинстві відіграє активну роль у виявленні, витребуванні та дослідженні доказів у справі. Всі фактичні обставини у справі повинні бути з’ясовані та безпосередньо досліджені в ході судового засідання;
– забезпечення судом порядку в сфері нормотворчої діяльності та застосування закону, тобто узгодження законодавства. Адміністративний суд контролює відповідність діяльності суб’єктів владних повноважень в сфері державного управління вимогам законності і має можливість ставити питання про приведення законодавчих актів у відповідність до цих вимог.
Законодавче закріплення зазначених завдань, на нашу думку, відобразить сутність адміністративного судочинства, дозволить розкрити його зміст.
З метою уникнення в КАС України суперечностей у визначенні поняття доказу пропонуємо сформулювати в КАС України визначення доказів виходячи з єдиної структури судового доказу, елементами якої є матеріальна форма існування (засоби, вид доказу, факт, що безпосередньо сприймається судом); зміст (відомості про факти, обставини справи, інформація як відбиття матеріального світу та його властивостей); процесуальний спосіб одержання доказів (тільки в рамках адміністративно-процесуальної форми відповідно до діючого законодавства). В КАС України поняття докази можна передбачити як засоби встановлення істини у справі, а також інших обставин, що мають значення для вирішення справи, отримані у встановленому законом порядку. Одночасно таке троїсте розуміння надасть можливість більш чітко визначити такого поняття, як предмет доказування у справі, що тісно пов’язане з доказуванням та доказами.
Автором сформовані ознаки документа, наявність яких потрібна для того, щоб вони мали доказове значення в адміністративній справі:
а) наявність відомостей, які можуть бути перевірені й носій яких відомий;
б) відповідність змісту документа компетенції установ, підприємств, організацій, посадових осіб або громадян, які їх видають;
в) наявність певних реквізитів: встановленого для даного документа переліку відомостей, підписів, печатки тощо (поняття реквізитів включає загальноприйняті або встановлені законом, відомчими інструкціями або положеннями необхідні для документа обов’язкові дані, що стосуються його форми, змісту або матеріальної частини, які надають документу посвідчувального значення);
г) документи отримані законним шляхом;
д) відомості про факти, обставини, що фіксуються в них, мають значення для даної справи.
Відсутність у документі хоча б однієї з ознак позбавляє його доказового значення, оскільки створює сумнів у достовірності даних, що містяться в ньому або свідчить про його неналежність до справи. Тобто документ, що є джерелом доказів в адміністративному судочинстві, на відміну від документа взагалі, є способом, що виконується в установленому законом порядку й формі, збереження і передачі інформації про істотні обставини адміністративної справи, джерело якої відомо, а сама інформація може бути перевірена.
В КАС України необхідно передбачити не перелік видів письмових доказів, а їх дефініцію з урахуванням ознак, притаманних письмовим доказам. Притому їх дефініція з урахуванням сучасного законодавства про адміністративне судочинство може бути викладена таким чином: письмовими доказами в адміністративному судочинстві є матеріальні предмети, які належать до сфери публічно-правових відносин (що виходять від юридичних та фізичних осіб, які в тому числі можуть і не мати процесуального становища у справі), на яких за допомогою умовних знаків виражені думки, що містять відомості про факти та обставини, які мають юридичне значення для правильного та своєчасного вирішення адміністративної справи та, що виникли до початку розгляду справи.
Автором зроблено висновок про те, що, не маючи для суду переваг перед іншими доказами, для вирішення адміністративної справи окремої категорії обов’язковими є необхідні докази. З метою подальшого вдосконалення законодавства про адміністративне судочинство, доцільно встановити коло необхідних доказів, а саме письмових необхідних доказів, в окремих категоріях адміністративних справ.
Доказування в адміністративному судочинстві України є основним засобом захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади та місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб, інших суб’єктів, які здійснюють владні управлінські функції.
Як різновид людської діяльності доказування (пізнання) складається з таких елементів: доказування (пізнання); об’єкти доказування (об’єкти пізнання); суб’єкти доказування (суб’єкти пізнання); предмет доказування (предмет пізнання); межі доказування (межі пізнання); засоби доказування (засоби пізнання) та процес доказування (процес пізнання).
Розглядаючи філософсько-юридичні особливості пізнання, необхідно орієнтуватися на той бажаний і можливий результат, до якого ми прагнемо, вдаючись до захисту свого права або законного інтересу в процесуальному порядку. Таким результатом або метою пізнання суду й доказування всіх осіб, що беруть участь у справі, в узагальненому розумінні є встановлення істини. Лише встановлення об’єктивної істини у справі дозволяє здійснити правильне правозастосовне тлумачення права, застосувати правильне положення матеріального права.
Пізнавальна процесуальна діяльність складається з чотирьох частин (видів): доказування фактичних обставин, які з’ясовуються під час розгляду справи; встановлення судом деяких фактичних обставин під час розгляду справи шляхом безпосереднього спостереження суддями в судовому засіданні; пізнання судом спірних правовідносин, прав і обов’язків сторін; пізнання, яке здійснюється вищестоящими суддями в процесі перевірки законності і обґрунтованості судового рішення у цивільній справі.
Сформовано поняття доказування в адміністративному судочинстві, яке, на думку автора, необхідно розглядати в двох аспектах:
– як розумовий процес;
– як правову процедуру.
У першому випадку доказування в адміністративному судочинстві являє собою розумовий процес, пов’язаний зі збиранням, перевіркою та оцінкою фактичних даних з метою встановлення об’єктивної істини у справі, вирішення адміністративно-публічного спору і прийняття адміністративним судом законного рішення; у другому – як процесуальна діяльність суб’єкта, що провадить адміністративне судочинство (адміністративний суд), та інших суб’єктів доказування, зі збирання, перевірки й оцінювання доказів з метою встановлення об’єктивної істини у справі і прийняття обґрунтованого й законного рішення.
Доказування в адміністративному судочинстві – це врегульована процесуальним законодавством, підпорядкована законам логіки діяльність, спрямована на встановлення об’єктивної істини в адміністративній справі й прийняття обґрунтованого і законного рішення.
Об’єктом доказування (пізнання) в адміністративному судочинстві взагалі є матеріали адміністративної справи, обставини публічно-правового спору (наприклад час, місце, підстави виникнення) – фактичні і юридичні – та докази, на підставі яких вони встановлюються.
Суб’єктами доказування у адміністративному процесі, відповідно до положень чинного національного процесуального законодавства, є:
1) адміністративний суд, який, відповідно до чинного законодавства, уповноважений розглядати та вирішувати публічно-правові спори;
2) сторони – позивач та відповідач, треті особи;
3) представники сторін та третіх осіб, органи та особи, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб у суді;
4) свідок, експерт, спеціаліст, перекладач.
Однак права та обов’язки (повноваження) таких суб’єктів щодо доказування відрізняються між собою залежно від їх а) адміністративного процесуального статусу і б) процесуальної мети.
Автором на основі аналізу Кодексу адміністративного судочинства України зроблено висновок, що суд в адміністративному судочинстві є і повинен бути повноцінним і активним суб’єктом доказування, для того щоб збалансувати становище сторін, оскільки в судовому процесі особі, яка потребує судового захисту, як правило, протистоїть потужний адміністративний апарат і у зв’язку з цим сторони заздалегідь мають нерівні стартові можливості.
Предмет доказування в адміністративному судочинстві України повинен розглядатися як факти, з наявністю або відсутністю яких закон пов’язує можливість виникнення, зміни або припинення правових відносин між їх суб’єктами, як система (сукупність) фактичних обставин, що підлягають доказуванню в адміністративній справі для її правильного вирішення та мають матеріально-правове значення, встановлення яких необхідне для винесення судом законного й обґрунтованого рішення в адміністративній справі.
Запропоновано передбачити в главі 6 КАС України окремою статтею більш розгорнуте поняття предмета доказування із таким формулюванням: предмет доказування в адміністративному судочинстві – це сукупність фактів та обставин, з наявністю або відсутністю яких закон пов’язує можливість виникнення, зміни або припинення правових відносин між сторонами, що підлягають доказуванню в адміністративній справі для винесення судом законного й обґрунтованого рішення.
Межі доказування в конкретній справі визначаються таким чином, щоб зібрана сукупність доказів сприяла встановленню кожного елемента предмета доказування. Щодо кількості вони повинні гарантувати вірогідність встановлення цих обставин для адресата доказування й всіх осіб, що беруть участь у справі.
Межі доказування залежать насамперед від предмета. Саме на цій основі в кожній вирішується справі питання, які фактичні дані стосуються справи й повинні бути зібрані, перевірені, оцінені, і отже, які процесуальні дії і яким чином повинні бути проведені. Інакше кажучи, межі доказування визначаються з використанням властивості відносності доказів, хоча в конкретному випадку частина інформації, що відноситься до справи, може виявитися надлишковою.
З урахуванням вимог норм права в межі доказування необхідно включати тільки допустимі докази (помилково включені фактичні дані, що не мають цієї властивості, усуваються із сукупності доказів), навіть якщо закон дозволяє збирати будь-які фактичні дані. Однак у процесі доказування у справі недоцільно захоплюватися збиранням надлишкової інформації, оскільки вона не сприяє правильному оцінюванню доказів на обох стадіях.
Стадіями доказування є збір, дослідження й оцінка доказів.
Збирання доказів здійснюється сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі, самостійно, шляхом витребування доказів, а також за судовим дорученням. Суддя не може збирати докази, а може лише вказати на їх відсутність.
Подання доказів проводиться сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі, шляхом передачі до суду. Законом встановлено строк подання доказів.
У випадках, коли особи, які беруть участь у справі, мають складнощі зі збором доказів, суд зобов’язаний витребувати такі докази. У заяві про витребування доказів зазначається: доказ, який вимагається; підстави, за яких особа вважає, що доказ знаходиться в іншої сторони; обставини, які може підтвердити цей доказ. Витребувані судом докази направляються до суду безпосередньо, однак суд може уповноважити відповідну особу, яка бере участь у справі, на одержання такого доказу та представлення його до суду. За невиконання вказівки суду про подання доказів винна особа може бути притягнута до відповідальності.
Дослідження доказів – це безпосереднє сприйняття та вивчення доказів. Воно провадиться в судовому засіданні з додержанням принципів відкритості та безпосередності у процесі судового розгляду справи. Дослідження здійснюється за допомогою передбачених законом засобів. Значення цього етапу доказування полягає у тому, що рішення суду може ґрунтуватися тільки на тих доказах, які ним досліджувались.
Оцінка доказів – це визначення належності взаємного зв’язку доказів у їх сукупності. Оцінку доказів провадять тільки ті учасники, які визнаються суб’єктами доказування. Оцінка осіб, які беруть участь у справі, є рекомендуючою, а оцінка суду – владною. Рекомендуюча оцінка доказів виявляється в процесуальних діях – поясненнях, доводах, міркуваннях і запереченнях осіб, які беруть участь у справі, і сприяє суду у всебічному, повному, об’єктивному оціненні всіх обставин справи в їх сукупності.
Судовій оцінці можуть підлягати лише ті докази, які безпосередньо були досліджені в судовому засіданні, з урахуванням належності фактичних даних і допустимості засобів доказування. Оцінка доказів судом є підставою для прийняття ним відповідного за змістом акта застосування права, який має обов’язковий, владний характер, втілений у мотивувальній частині рішення суду, – це завершальна оцінка суду.
Запропоновано передбачити в КАС України такі поняття як факт та обставини. Неоднозначне теоретичне тлумачення понять «обставина» та «факт» призводить до неузгодженості застосування їх у законодавстві, а також породжує неправильне розуміння доказів і засобів доказування. В контексті адміністративного судочинства поняття «факти» буде характеризувати головні події, що підлягають встановленню, а поняття «обставини» – супутні щодо фактів явища. За допомогою роз’яснення цих понять в законодавстві окремі сторони досліджуваних в адміністративних справах подій отримають більш точне й повне вираження, а позивач, відповідач і суд зможуть удосконалити методику доказування: визначати факти, що підлягають доказуванню, а також супутні їм обставини, та наводити на їх підтвердження докази.
В адміністративному судочинстві необхідно встановити визнання стороною обставин, якими друга сторона обґрунтовує свої вимоги або заперечення (позову частково або повністю) як доказ та пропонується позбавити особу права його змінювати. У разі ж впливу на волевиявлення особи помилки, погрози, збігу тяжких обставин, необхідно надати такій особі можливість змінити своє ставлення до встановлюваного факту, але така зміна має бути обґрунтованою. Визнання стороною таких обставин дозволить заощадити час на участь у судовому розгляді, а також зменшити витрати на оплату допомоги адвоката, відшкодування судових витрат тощо.
При оцінці реалій адміністративного судочинства зроблено висновок про необхідність передбачити в КАС України ефективні процесуальні механізми відповідальності сторін та інших осіб за давання завідомо неправдивих пояснень або зловживання процесуальними правами у вигляді накладення процесуального штрафу, такі санкції будуть відповідати й принципу рівності сторін у процесі і принципу процесуальної економії, і підвищенню ефективності правосуддя в цілому. Тобто, виходячи з необхідності посилення гарантій судового захисту прав громадян, закон повинен містити норми, що передбачають як обов’язок сторін давати повні й правдиві пояснення по суті справи, так і процесуальні санкції за використання ними свідомої брехні. Запропоновано корегування адміністративно-процесуального законодавства в таких напрямках:
а) введення процесуальної процедури прийняття перед судом клятви-присяги сторонами говорити в суді правду й нічого, крім правди;
б) можливість застосування судом таких процесуальних заходів боротьби з неправдою як накладення процесуального штрафу (на розсуд суду в розмірі, кратному неоподаткованому мінімуму доходів громадян);
в) вживання санкцій за зловживання стороною своїми правами (лжесвідчення) у процесі реалізуються відповідно до вимоги закону про необхідність проявляти повагу до суду й правосуддя;
г) притягнення до кримінальної відповідальності.
На погляд дисертанта, не зовсім коректно викладений п. 5 ч. 4 ст. 107 КАС України, оскільки в ньому зазначено, що суд, відкриваючи провадження в адміністративній справі, у відповідній ухвалі зазначає пропозицію відповідачу подати в зазначений строк письмові заперечення проти позову та докази, які у нього є. Так, пропозиція відповідачеві подати заперечення проти позову та докази, якими вони обґрунтовуються, не відповідає характеру відносин суду з учасниками адміністративного судочинства. Суду надані державою владні повноваження, а тому звернення із пропозицією не відповідатиме їх характеру. Пропозиція не може за своїм змістом зумовлювати обов’язок, тому демократичний спосіб звернення судді з пропозицією до відповідача не можна вважати конструктивним, оскільки в цьому випадку відповідач реально може нехтувати такою пропозицією суду, що часто відбувається на практиці. Тому запропоновано виключити з КАС України п. 5 ч. 4 ст. 107 та передбачити, що при винесенні судом ухвали про відкриття провадження в ній зазначається строк, протягом якого відповідач зобов’язаний надати суду відзив на позов.
Автором пропонується виключити положення КАС України, які надають право суду на власний розсуд вирішувати питання щодо призначення попереднього судового засідання та передбачити в п. 4 ч. 4 ст. 107 КАС України, що в ухвалі про відкриття провадження у справі зазначаються дата, час і місце попереднього судового засідання. Також на основі огляду законів про адміністративну юстицію провідних країн Європи з метою зменшення строків розгляду адміністративних справ запропоновано обмежити сторони в можливостях діяти недобросовісно і затягувати вирішення справи та запровадити принцип концентрації процесуального матеріалу закріпити в КАС України обов’язок до або під час попереднього судового засідання подати до суду усі докази, які є у їх розпорядженні, або повідомити про них суд, а також передбачити відповідальність сторін за невиконання обов’язків з подання або витребування доказів до початку розгляду справи у вигляді штрафу.
З метою реалізації завдань Президії Верховного Суду України, президії Ради суддів України й колегії Державної судової адміністрації України та удосконалення організаційно-правового забезпечення доказування в адміністративному судочинстві, оперативного розгляду адміністративних справ та економії бюджетних коштів дисертантом запропоновано законодавчо закріпити можливість використання електронної пошти в адміністративному судочинстві.
У сучасних умовах можливо й доцільно використовувати поліграфи в адміністративному судочинстві для вирішення окремих (локальних) завдань: в особливо складних випадках при високому рівні фінансових та інших витрат (ризиків), у випадках, прямо обумовлених заявою сторони про неправдивість показань свідків; в окремих категоріях адміністративних справ, розгляд яких становить особливі труднощі, в разі наявності в суду серйозних сумнівів в істинності повідомлюваних стороною (свідком) фактів; коли немає можливості перевірити певні відомості з інших джерел; у разі добровільної згоди сторін (свідків) на проходження тестування на поліграфі. Результати подібного тестування, надані за дорученням суду експертною установою, у сучасних умовах суд може розглядати в рамках пояснень фахівця.
З огляду на те, що чинним законодавством передбачена конкурсна основа заміщення посад суддів, доцільно передбачити в законі, що професійним суддею спеціалізованого адміністративного суду може бути громадянин, який, окрім вищої юридичної освіти, здобув вищу освіту за спеціальністю «соціологія», «державне управління» чи «муніципальне уп-равління» за освітньо-кваліфікаційним рівнем не нижчим від спеціаліста (або, наприклад, магістра).

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
1. Констан Б. О свободе у древних и современных народов / Б. Констан. – М., 1970. – 350 с.
2. Иегер О. Всеобщая история / О. Иегер. – М. ; СПб., 1894. – 103 с.
3. Карадже-Искров Н. Новейшая эволюция административного права / Н. Карадже-Искров. – Иркутск, 1927. – 478 с.
4. Авер’янов В. Українське адміністративне право на етапі реформування: питання нової доктрини / В. Авер’янов // Українське право. – 2005. – № 1(18)’2005. – С. 197–198.
5. Комзюк А. Т. Адміністративний процес України : навч. посіб. / А. Т. Комзюк, В. М. Бевзенко, Р. С. Мельник. – К. : Прецедент, 2007. – 613 с.
6. Перша Конституція України гетьмана Пилипа Орлика 1710 р. – К., 1994. – 67 с.
7. Коркунов Н. М. Русское государственное право / Н. М. Коркунов – СПб., 1983. – 579 с.
8. Дерюжинский В. Ф. Административные суды в государствах Западной Европы / В. Ф. Дерюжинский – М.; СПб., 1906. – 370 с.
9. Петухов Г. Е. Административная юстиция в царской России / Г. Е. Петухов. – М., 1969. – С. 73; Корф С. А. Административная юстиция в России / С. А. Корф. – СПб., 1910. – 488 с.; Тарасов И. Т. Организация административной юстиции // Юридический вестник. – 1887. – № 1. – С. 63.
10. Ипполитов М. И. Функции Первого департамента Правительствующего Сената / М. И. Ипполитов // Вестник права. – 1904. – № 3. – С. 266–267; Грабовский А. Д. Органы управления / А. Д. Грабовский. – М.; СПб., 1903. – С. 318–319.
11. Костенко О. І. Адміністративна юстиція України в складі Російської імперії / О. І. Костенко // Вісник ОІВС України. – 2002. – № 3. – С. 109–115.
12. Гаген В. А. Административная юстиция: конспект лекций / В. А. Гаген. – Ростов, 1916. – 96 с.; Коркунов Н. М. Очерк теории административной юстиции / Н. М. Коркунов // Журнал гражданского и уголовного права. –1885. – № 4. – С. 16–19.
13. Тарасов И. Т. Административная юстиция / И. Т. Тарасов // Земство. – 1882. – № 18. – С. 4–7; Ивановский В. В. Учебник административного права / В. В. Ивановский. – Казань, 1907. – 390 с.
14. Елистратов А. И. Учебник русского административного права / А. И. Елистратов. – М., 1911. – 260 с.; Загряцков М. Д. Административная юстиция / М. Д. Загряцков // Критическое обозрение. – 1908. – № 2. – С. 79–83.
15. Десницкий С. Е. Представление об учреждении законодательной, судительной и наказательной власти в Российской империи / С. Е. Десницкий // Избранные произведения русских мыслителей второй половины XVIII в. – М. : Госполитиздат, 1952. – 570 с.
16. Лазаревский Н. И. Административное усмотрение / Н. И. Лазаревский // Право. – 1900. – № 41–42.
17. Рязановский В. А. Единство процесса / В.А.Рязановский. – М., 1996. – 280 с.
18. Градовский А. Д. Первый департамент Правительствующего Сената / А. Д. Градовский // Голос. – 1880. – № 249. – С. 24–28; Дерюлсинский В. Ф. Административные суды в государствах Западной Европы / В. Ф. Дерюлсинский. – М. ; СПб., 1906. – 380 с.; Лазаревский Н. И. Административное усмотрение / Н. И. Лазаревский // Право. – 1900. – № 41–42; Коркунов Н. М. Административные суды в Пруссии / Н. М. Коркунов // Журнал гражданского и уголовного права. – 1880. – № 6; Покровский С. П. Государственный совет во Франции как орган административной юстиции в отмене административных решений / С. П. Покровский. – Ярославль, 1913. – 470 с.
19. Куплеваский Н. Административная юстиция на Западе / Н. Куплеваский. – Х., 1879. – 360 с.; Лозина-Лозинский М. А. Административный суд в Австрии // Вестник права. – 1889. – № 10. – С. 36–39.
20. Аншотц Г. Юстиция и администрация / Г. Аншотц. – М. ; СПб., 1907. – 380 с.; Гнейст Р. Правовое государство и административные суды Германии / Р. Гнейст. – М. ; СПб., 1896. – 460 с.; Лемайер К. Административная юстиция. Понятие охраны субъективных публичных прав в связи с развитием воззрений на государство / К. Лемайер. – М. ; СПб., 1905. – 290 с.
21. Загряцков М. Д. Административная юстиция / М. Д. Загряцков // Критическое обозрение. – 1908. – № 2. – С. 83.
22. Коркунов Н. М. Общее государственное право / Н. М. Коркунов. М., 1888. – 690 с.
23. Корф С. А. Реформа Сената / Корф С. А. // Юридический вестник. – 1915. – №12 (4). – 196 с.
24. Слесаренко А. Г. История Украинской Конституции / А. Г. Слесаренко, М. В. Томенко. – К., 1993. – 583 с.
25. Ленин В. И. ПСС / В. И. Ленин. – М., 1920. – 260 с.
26. Karadshe-lskrow N. Das Verwaltungsrecht in der Sowjetunion (Rupland) seit 1917 / N. Karadshe-lskrow // Jahrbuch des offentlichen Rechts der Gegenwart. –Tiibingen, 1936. – S. 191–192.
27. Кабалевский В. Л. Административная юстиция в положительном советском праве / В. Л. Кабалевский // Вестник советской юстиции. – 1923. – № 8. – С. 24–28.
28. Сборник Законов СССР. – 1932. – № 66. – Ст. 388.
29. Сборник Указов РСФСР. – 1918. – № 90. – Ст. 908.
30. Собрание узаконений и распоряжений рабочего и крестьянского правительства. – 1919. – №12. – С. 122.
31. Елистратов А. И. Об утверждении законности в советском строительстве / А. И. Елистратов // Советское право. – 1922. – № 1; Загряцков М. Д. Административная юстиция и право жалобы: (в теории и законодательстве) / М. Д. Загряцков. – М., 1925. – 260 с.; Кабалевский В. Л. Административная юстиция в положительном советском праве // Вестник советской юстиции. – 1923. –№ 7. – С. 11–15.
32. Адміністративний кодекс УРСР. – Радянське будівництво і право. – 1934. – Ст. 157.
33. Загряцков М. В. Административная юстиция и право жалобы в теории и законодательстве / М. В. Загряцков. – М., 1925. – 380 с.
34. Елистратов А. И. Очерк административного права / А. И. Елистратов. – М., 1923. – 360 с.
35. Сборник Законов РСФСР. – 1922. – № 63. – Ст. 807.
36. Студеникина М. С. Административная юстиция нуждается в четком правовом регулировании / М. С. Студеникина // ЖРП. – 1997. – № 6. – С 16–17.
37. О порядке обжалования в суд неправомерных действий органов государственного управления и должностных лиц, ущемляющих права граждан : закон СССР от 30 июля 1987 г.
38. Клейнман А. Ф. Вопросы гражданского процесса в связи с судебной практикой / А. Ф. Клейнман // Социалистическая законность. – 1946. – № 1. – С. 11–14.
39. Об отмене административного порядка и установлении судебного порядка изъятия имущества в покрытие недоимок по государственным и местным налогам, обязательному окладному страхованию, обязательным натуральным поставкам и штрафам с колхозов, кустарно-промысловых артелей и отдельных граждан : постановление ЦИК и СНК СССР от 11 апреля 1937 г. // Собрание законодательства СССР. – 1937. – № 30. – Ст. 120.
40. Кечекьян С. Ф. Правоотношения в социалистическом обществе / С. Ф. Кечекьян. – М., 1958. – 150 с.
41. Вопросы советского государственного права. – М., 1958. –320 с.
42. Про подальше обмеження застосування штрафів, які накладаються в адміністративному порядку : указ Президії Верховної Ради УРСР від 15 груд. 1961р. // Відомості Верховної Ради УРСР. – 1961. – № 12. – Ст. 28.
43. Положення про адміністративні комісії при виконавчих комітетах районних, міських, сільських, селищних Рад народних депутатів УРСР // додаток 1 до Указу Президії Верховної Ради УРСР від 15 груд. 1961р.
44. Про порядок розгляду пропозицій, заяв і скарг громадян( у редакції від 1980 р.) : указ Президії Верховної Ради УРСР від 12 квіт. 1968 р. // Відомості Верховної Ради УРСР. – 1980. – № 11. – Ст. 192.
45. Чечот Д. М. Административная юстиция. Теоретические проблемы / Д. М. Чечот. – Л. : Изд-во Ленингр. ун-та, 1973. – 463 с.
46. О порядке обжалования в суд неправомерных действий служебных лиц, которые ущемляют права граждан : закон СССР. // Ведомости Верховного Совета СССР. – 1987. – № 26. – Ст. 388.
47. О порядке обжалования в суд неправомерных действий служебных лиц, которые ущемляют права граждан : закон СССР // Ведомости Верховного Совета СССР. – 1989. – № 22. – Ст. 416.
48. Авилина И. Судебное обжалование неправомерных действий, ущемляющих права граждан // Советская юстиция. – 1990. – №3. – С.21.
49. Про Концепцію судово-правової реформи в Україні : від 28 квіт. 1992 р.
50. Про заходи щодо впровадження Концепції адміністративної реформи в Україні : указ Президента України від 22 лип. 1998 р. № 810/98.
51. Арбітражний процесуальний кодекс України від 6 листопада 1991 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1991. – № 5. – Ст. 1150.
52. Конституція України // Відомості Верховної Ради України. – 1996. – № 30. – Ст. 141.
53. Про судоустрій України : закон України від 21 черв. 2001 р. // Урядовий кур’єр. – 2001. – № 120. – Ст. 5–6.
54. Про судоустрій України : закон України. – К.: Юрінком Інтер, 2002. – 64 с.
55. Про кількість суддів Апеляційного суду України, Касаційного суду України та Вищого адміністративного суду України : указ Президента України від 7 листоп. 2002 р.
56. Адміністративна юстиція: європейський досвід і пропозиції для України / І. Б. Коліушко, Р. О. Куйбіда. – К. : Факт, 2003. – 536 с.
57. Конституція України від 28 червня 1996р. // Відомості Верховної Ради України. – 1996. – № 30. – Ст. 1114.
58. Шемшученко Ю. С. Адміністративна юстиція / Ю. С. Шемшученко // Юридична енциклопедія : в 6 т. Т. 1: А–Г.– К. : Укр. енцикл., 2001. – 348 с.
59. Брэбан Г. Французское административное право / Г. Брэбан. – М.: Прогресс, 1988. – 380 с.
60. Зеленцов А. Б. Контроль за деятельностью исполнительной власти в зарубежных странах : учеб. пособие / А. Б. Зеленцов. – М. : РУДН, 2002. – 390 с.
61. Димитром Ю. Адміністративна юстиція – атрибут демократичної правової держави / Ю. Димитром // Право України. – 1996. – № 4. – С. 12.
62. Коркунов Н. М. Русское государственное право: особ. часть / Н. М. Коркунов. – СПБ., 1897. – Т.2. – 697 с.
63. Бойцова В. В. Административная юстиция: к продолжению дискуссии о содержании и значении / В. В. Бойцова, В. Я. Бойцов // Государство и право. – 1994. – № 5. – С. 42–43.
64. Латинско-русский словарь / [А. М. Малинин]. – М., 1952. – 852 c.
65. Конституционное право : словарь / [В. В. Маклаков]. – М., 2001. – С. 545.
66. Очерки конституционного права иностранных государств. – М., 1999. – С. 227.
67. Чечот Д. М. Административная юстиция (Теоретические проблемы) / Д. М. Чечот. – Л., 1973. – С. 27–31.
68. Великий тлумачний словник сучасної української мови / [уклад. і голов. ред. В. Т. Бусел]. – К. ; Ірпінь: Перун, 2004. – 1440 с.
69. Кодекс адміністративного судочинства України : наук.-практ. комент. / [С. В. Ківалов, О. І. Харитонова, О. М. Пасенюк, М. Р. Аракелян та ін]. – Х. : Одіссей, 2005. – С. 187.; Бачило И. Л. Исполнительная власть в российской федерации. Проблемы развития / И. Л. Бачило. – М., 1998. – С. 353–377.
70. Салищева Н .Г. Административная юстиция и административное судопроизводство в Российской Федерации / Н. Г. Салищева, Н. Ю. Хаманева. – М. : ИГПАН, 2001. – С.3–5.
71. Кампо В. М. Становлення нового адміністративного права України / В. М. Кампо, Н. Р. Нижник, Б. П. Шльоер. – К. : Юрид. книга, 2000. – С. 8.
72. Авер’янов В. Адміністративне право України: доктринальні аспекти реформування / В. Авер’янов // Право України. – 1998. – № 8. – С.8-13.
73. Стефанюк В. Адміністративний процесуальний кодекс України. Яким йому бути? / В. Стефанюк // Право України. – 1999. – № 12. – С. 15–20.
74. Хаманева Н. Ю. Защита прав граждан в сфере исполнительной власти / Н. Ю. Хаманева. – М., 1997. – С.63, 130–134.
75. Бельский К. С. О системе административного права / К. С. Бельский // Государство и право. – 1998. – № 3. – С.8, 10–11.
76. Козлов Ю. М. Административное право Российской Федерации / Ю. М. Козлов. – М., 1996. – С. 311.
77. Аверьянов В. Б. Функции и организационная структура органа государственного управления / В. Б. Аверьянов. – К., 1979. – С. 58.
78. Старилов Ю. Н. Административная юстиция. Теория, история, перспективы / Ю. Н. Старилов. – М., 2001 – С. 37.
79. Перепелюк В. Г. Адміністративний процесс / В. Г. Перепелюк. – Чернівці : Рута, 2001. – С. 13.
80. Адміністративна процедура та адміністративні послуги. Зарубіжний досвід і пропозиції для України / В. П. Тимощук. – К., 2003. – С. 24.
81. Адміністративна юстиція: європейський досвід і пропозиції для України / авт.-упоряд. І. Б. Коліушко, Р. О. Куйбіда. – К., 2003. – С. 108.
82. Новий тлумачний словник української мови. Т. 3 / [В. В. Яременко, О. М. Сліпушко]. – К., 1998. – 762 c.
83. Шостенко О. І. Адміністративна юстиція України в складі Російської імперії / О. І. Шостенко // Вісник Одеського інституту внутрішніх справ. – 2002. – № 3. – С. 8.
84. Популярна юридична енциклопедія / [В. К. Гіжевський, В. В. Головченко, В. С. Ковальський (кер.) та ін.]. – К., 2002. – С. 391.
85. Николаева Л. А. Административная юстиция и административное судопроизводство: зарубежный опыт и российские традиции : сборник / Л. А. Николаева, А. К. Соловьева. – СПб., 2004. – С. 86.
86. Салищева Н. Г. Гражданин и административная юрисдикция в СССР / Н. Г. Салищева. – М., 1970. – С. 121.
87. Тертышников В. И. Гражданский процесс : курс лекций / В. И. Тертышников. – Х., 2001. – С. 5, 8.
88. Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту : закон України від 22 жовт. 1993 р. № 3551-XII // Відомості Верховної Ради. – 1993. – № 45. – Ст. 425.
89. Основи законодавства України про охорону здоров’я : закон України від 19 листоп. 1992 р. № 2801-XII // Відомості Верховної Ради. – 1993. – № 4. – Ст. 19.
90. Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення : закон України від 24 лют. 1994 р. № 4004-XII // Відомості Верховної Ради. – 1994. – № 27. – Ст. 218.
91. П