Дурнов Евген Сергійович Адвокатура в Україні: історико-правове дослідження (кінець ХІХ - ХХ ст.)

brief description

Дурнов Евген Сергійович, доцент кафедри історії держави і права Національної академії внутрішніх справ: «Адвокатура в Україні: історико-правове дослідження (кінець ХІХ - ХХ ст.)» (12.00.01 - теорія та історія держави і права; історія політичних і правових учень). Спецрада Д
у Харківському національному університеті вну­трішніх справ

ВІДКРИТИЙ УНІВЕРСИТЕТ РОЗВИТКУ ЛЮДИНИ «УКРАЇНА» ХАРКІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ВНУТРІШНІХ
СПРАВ
Кваліфікаційна наукова праця на правах рукопису
ДУРНОВ ЄВГЕН СЕРГІЙОВИЧ
УДК 340.75(477)»1864-1996»
ДИСЕРТАЦІЯ АДВОКАТУРА В УКРАЇНІ: ІСТОРИКО-ПРАВОВЕ ДОСЛІДЖЕННЯ (КІНЕЦЬ ХІХ-ХХ СТ.)
Спеціальність 12.00.01 - теорія та історія держави і права; історія політичних і правових вчень Юридичні науки
Подається на здобуття наукового ступеня доктор юридичних наук. Дисертація містить результати власних досліджень. Використання ідей, результатів і текстів інших авторів мають посилання на відповідне джерело
Є. С. Дурнов
Науковий консультант:
ГУСАРЄВ Станіслав Дмитрович,
доктор юридичних наук, професор, заслужений діяч освіти та науки України
Харків - 2018

ЗМІСТ
ВСТУП 20
РОЗДІЛ 1. Історіографія, джерельна база та методологічні основи дослідження 30
1.1. Стан наукової розробки проблеми 30
1.2. Джерельна база дослідження 36
1.3. Теоретико-методологічні засади дослідження 43
Висновки до розділу 1 49
РОЗДІЛ 2. Становлення та трансформація адвокатури на території України у кінці ХІХ - на початку ХХ ст. 52
2.1. Правові засади розвитку адвокатури на українських землях у складі
Російської імперії у кінці ХІХ - на початку ХХ ст. 52
2.2. Правові засади діяльності адвокатури на українських землях у складі Австро-Угорської імперії у кінці ХІХ - на початку ХХ ст. 111
2.3. Правове становище адвокатури під час подій Української революції 1917 - 1920 рр. 128
Висновки до розділу 2 151
РОЗДІЛ 3. Розвиток адвокатури в 1919 - 1939 рр. 155
3.1. Радянська адвокатура на початковому етапі становлення та в період НЕП 155
3.2. Трансформація адвокатури в УСРР в роки становлення тоталітарного режиму 169
3.3. Правове становище адвокатури на етнічних землях України у складі інших держав (Румунія, Польща, Чехословаччина) 189
Висновки до розділу 3 208 
РОЗДІЛ 4. Еволюція системи органів адвокатури УРСР 1939 р. - серпень 1991 р. 211
4.1. Радянська адвокатура в УРСР у період Другої світової війни 211
4.2. Система адвокатури УРСР у повоєнний період (середина 1940-х - кінець 1950-х рр.) 248
4.3. Адвокатура УРСР у 60-х - першій половині 80-х рр. ХХ ст. 282 Висновки до розділу 4 3 289
РОЗДІЛ 5. Демократичні перетворення інституту адвокатури часів сучасного українського державотворення 301
5.1. Перебудова та тенденція до демократизації інституту української адвокатури (1985 - 1990 рр.) 301
5.2. Становлення інституту адвокатури в незалежній Україні (1991 - 1996 рр.) 321
Висновки до розділу 5 337
ВИСНОВКИ 340
343
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
ВСТУП
Актуальність теми. У сучасних умовах євроінтеграційних процесів одним з першочергових державних завдань є реалізація судової реформи в Україні. В руслі стратегічного курсу нашої держави щодо удосконалення механізму юридичної охорони і захисту прав людини та громадянина важливим є створення дієвого інституту адвокатури, який відповідав би міжнародним стандартам. Відповідно до статті 59 Конституції України адвокатура виконує найважливішу соціальну функцію - забезпечення права на захист від обвинувачення та надання правової допомоги при вирішенні справ у судах та інших державних органах, а деталізує цю та інші функції Закон України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність».
У процесі розвитку і удосконалення інституту адвокатури та адвокатської діяльності в сучасній Україні вагоме місце займають історико - правові порівняльні дослідження, які спрямовані на вивчення і узагальнення історичного досвіду становлення й розвитку інституту адвокатури в Україні. У контексті сучасності особливе місце посідає період становлення та функціонування інституту адвокатури наприкінці ХІХ - ХХ ст., оскільки він пов’язаний, з одного боку, складними процесами в розвитку державно - правових інститутів на українських землях, які, на жаль, перебували у складі іноземних держав, були роз’єднанні, а з іншого - тривалими періодами відсутності української державності. Усе це неоднозначно вплинуло на формування і функціонування інституту адвокатури на українських землях упродовж їх історичного розвитку.
Необхідність історико-правового порівняльного дослідження обумовлюється і цілою низкою актуальних, практично значущих питань, а також потребою реалізації належного забезпечення права на правову допомогу. В Україні, як у будь-якій європейській державі, необхідно забезпечити можливість своєчасної та кваліфікованої юридичної допомоги професійними адвокатами, особливо в сфері кримінального судочинства, в умовах створення сучасної судової системи та подальшого продовження реформування важливих сфер суспільного життя.
На даний час залишаються актуальними принципи, які закладені в основу організації адвокатури кінця XIX ст. Для нинішнього суспільства, вони залишаються актуальними, оскільки вирішують завдання сьогодення. Дореволюційні присяжні повірені та їх багатолітній досвід, надали можливість досягти практичних успіхів в сучасній адвокатській діяльності.
Прийнятим судовим статутам 1864 року приписується становлення української сучасної адвокатури. Згідно реформи суду 1864 року було закладено основні ідеї судочинства, такі як поділ влади, незалежність та самостійність судової системи, змагальність сторін під час судочинства, процедура примирення та інші. На сьогоднішній день ідеї, які закладенні в цих реформах залишаються актуальними і застосовуються під час проведення реформ сучасної судової системи в Україні.
Основна функція інституту адвокатури в державі проявляє себе такими ознаками як демократія, гласність та відкритість суспільства. А тому, для успішного застосування в умовах сучасного реформування правової системи, юридична наука віднаходить позитивні моменти в судових статутах 1864 року.
Сьогодні юридична наука прагне використати позитивний правовий досвід розвитку і функціонування інституту адвокатури на українських землях у складі Російської імперії за Судовими статутами 1864 р. та на українських землях у складі Австрії та Австро-Угорщини, а також законодавчих актах, які регламентували діяльність адвокатів та адвокатури в періоди: Української Народної Республіки за Центральної Ради, Української Держави - Гетьманат П. Скоропадського, Української Народної Республіки за Директорії, і Західноукраїнської Народної Республіки. Певний інтерес має досвід організації та функціонування адвокатської діяльності в УСРР/УРСР (1918 - 1991 рр.). Вивчений і узагальнений історичний правовий досвід може бути корисним в умовах сучасного реформування правової системи, тому що активна роль інституту адвокатури в державі представляється безперечним показником ступеня демократизму, гласності та відкритості громадянського суспільства кожної розвиненої європейської країни.
Актуальність теми дисертації продиктована і станом її розробки в історико-правовій літературі, недоліками і здобутками, які вимагають активного й повного їх аналізу, об’єктивного переосмислення цієї важливої наукової проблеми. Закономірно, що різні аспекти історичного досвіду розвитку інституту адвокатури в Україні наприкінці ХІХ - на початку ХХ ст. упродовж століть привертали увагу різних дослідників, в тому числі істориків держави і права.
Деякі історико-правові аспекти формування та функціонування інституту адвокатури в Україні наприкінці ХІХ - ХХ ст. досліджували правознавці, історики, політологи: дореволюційні дослідники - К. Арсеньєв, Є. Васьковський, М. Вінавєр, М. Гернет, І. Гессен, Г. Джаншієв, А. Коні, П. Макалінський, А. Марков, Л. Нісселович, В. Птіцин, В. Случевський, І. Фойницький, П. Ципкін та ін.; радянські науковці - Б.Бабій, М. Михеєнко,
А. Ткач, В. Кульчицький та ін.; сучасні вчені - Т. Варфоломеєва, І. Гловацький, Я. Зейкан, А. Молдован, В. Святоцька, О. Святоцький,
Н. Таварткіладзе, В. Тертишник, Д. Фіолевський, С. Фурса та ін.
Проте, до цього часу не було фундаментального, багатопланового, комплексного історико-правового порівняльного дослідження проблем формування та функціонування інституту адвокатури в Україні наприкінці ХІХ - ХХ ст., визначено його роль і значення у розвитку українського громадянського суспільства і правової держави в сучасній Україні. Це дає можливість ставити питання необхідності такого дисертаційного дослідження з тим, щоб глибше зрозуміти правові цінності українського народу, його праворозуміння та інші ментальні установки, духовні основи на певних історичних етапах еволюції українського суспільства. Саме ці міркування, а також відсутність спеціального ґрунтовного концептуального історико- правового порівняльного дослідження цієї теми зумовили її вибір та визначили актуальність.
Зв’язок роботи з науковими програмами, темами. Дисертаційне дослідження виконане відповідно до плану науково-дослідної роботи кафедри конституційного права та теоретико-правових дисциплін Інституту права та суспільних відносин Відкритого міжнародного університету розвитку людини «Україна» за темою «Еволюція теоретичних уявлень людства про державу та право» (номер державної реєстрації 0111U003651). Тема роботи відповідає Пріоритетним напрямам розвитку правової науки на 2016-2020 рр., затверджених постановою Загальних зборів Національної академії правових наук України від 3 березня 2016 р., Перспективним напрямам кандидатських і докторських дисертацій за юридичними спеціальностями, Перелік яких затверджено рішенням Президії Національної академії правових наук України від 18 жовтня 2013 р.
Мета і завдання дослідження. Мета роботи полягає в тому, щоб на підставі системного історико-правового порівняльного аналізу різноманітних архівних джерел, нормативно-правових актів та наукової літератури висвітлити закономірності та організаційно-правові засади формування та функціонування інституту адвокатури України у досліджуваний період.
Визначена мета зумовила постановку та вирішення таких дослідницьких завдань:
— вивчити архівні матеріали та джерела права, проаналізувати та порівняти нормативно-правові акти і наукові дослідження щодо теми дисертації;
— показати правову природу та конкретні історичні умови формування інституту адвокатури в Україні на різних етапах її розвитку;
— охарактеризувати соціально-правові джерела функціонування інституту адвокатури в Україні наприкінці ХІХ-ХХ ст.;
— простежити динаміку кадрового складу адвокатського співтовариства на різних етапах розвитку інституту адвокатури;
— проаналізувати місце і роль адвокатури у політичній системі суспільства наприкінці ХІХ-ХХ ст.;
— відтворити соціально-правову картину формування та функціонування інституту адвокатури наприкінці ХІХ-ХХ ст.;
— визначити ступінь доступності у населення та затребуваності юридичної допомоги на українських землях у досліджуваний період та надати оцінку ефективності адвокатської допомоги населенню;
— розкрити особливості організаційно-структурної побудови системи органів адвокатури України наприкінці ХІХ-ХХ ст.;
— з’ясувати причини, що викликали необхідність здійснення судових реформ в другій половині ХІХ в Російській та Австро-Угорській імперіях;
— визначити ставлення українських урядів, за часів Української революції 1917 - 1921 рр., до питання розбудови інституту адвокатури;
— окреслити тенденції розвитку системи органів адвокатури УРСР у період становлення комуністичного тоталітарного режиму (1919-1939 рр.);
— виявити причини та особливості еволюції системи органів адвокатури в УРСР у 1939 р. - серпні 1991 р.;
— надати правову характеристику демократичним перетворенням інституту адвокатури за часів сучасного українського державотворення;
— узагальнити історичний правовий досвід формування та функціонування інституту адвокатури в Україні наприкінці ХІХ-ХХ ст.;
— сформулювати історико-правову основу для стратегії розвитку і удосконалення законодавства сучасної України про адвокатуру та адвокатську діяльність.
Об’єктом дослідження є суспільні відносини в межах яких відбувався історичний процес становлення, розвитку та функціонування адвокатури на українських землях.
Предметом дослідження є історико-правове дослідження адвокатури в Україні наприкінці ХІХ - ХХ сторіччя.
Методи дослідження. Для вирішення поставленої наукової проблеми було використано систему філософських, загальнонаукових та спеціально - наукових методів. Враховуючи теоретичні й концептуальні напрацювання провідних українських і зарубіжних вчених-правознавців та істориків держави і права, структура тексту дисертації вибудовувалася з метою послідовного розкриття сукупності обраних для опрацювання проблемних історико-правових питань дослідженого періоду і базувалася на проблемно- хронологічних підходах. Історико-правовий, діалектичний та порівняльно- правовий та інші методи дозволили виявити закономірності формування та функціонування інституту адвокатури наприкінці ХІХ - ХХ ст. та розкрити історико-правові передумови організаційно-правового становлення інституту адвокатури в Україні наприкінці ХІХ-ХХ ст. (підрозділи 3.1., 3.2, 3.3, 4.1, 4.2,
4.3, 5.1, 5.2). Методи системного (системно-структурного та системно- функціонального) аналізу допомогли проаналізувати структурну побудову та функціональні складові діяльності органів адвокатури наприкінці ХІХ-ХХ ст. у взаємовпливах, причинно-наслідкових зв’язках і динаміці, визначити правовий статус і місце даного інституту в системі державно -правових інститутів (підрозділи 4.1, 4.2, 4.3, 5.1, 5.2). Правознавчий інструментарій використовувався для аналізу законодавчої та відомчої нормативно-правової бази, що регламентувала діяльність радянської адвокатури в окреслений період, особливостей правового поля, в якому вони виконували різноманітні завдання політичного керівництва держави (підрозділи 4.1, 4.2, 4.3, 5.1, 5.2). У праці використаний і міждисциплінарний науковий інструментарій. Прийоми компаративістики уможливили зіставлення функцій та компетенції інституту адвокатури на різних етапах реорганізації (підрозділи 3.1).
Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що вперше в юридичній науці проведено комплексне ґрунтовне історико -правове порівняльне дослідження процесу становлення та розвитку інституту адвокатури в Україні наприкінці ХІХ-ХХ ст. У межах дисертаційного дослідження обґрунтовано низку наукових концептуальних положень, узагальнень і висновків, які мають важливе значення для історико -правової науки України та можуть бути враховані при оптимізації інституту адвокатури в Україні у сучасних умовах, зокрема:
уперше:
- здійснено комплексне узагальнення широкого кола правових та наукових джерел, спеціальної наукової літератури, на підставі чого виявлено закономірності формування та функціонування інституту адвокатури в Україні наприкінці ХІХ - ХХ сторіччя;
- реконструйовано порядок комплектування, підготовки та перепідготовки кадрів органів адвокатури у досліджуваний період;
- проведено порівняльний історико-правовий аналіз, визначено спільні риси та відмінності основних напрямків організаційної і фахової діяльності адвокатури у досліджуваний період і на сучасному етапі її функціонування, можливості запозичення окремих елементів досвіду пореформеної адвокатури, адвокатури часів Української революції, адвокатури на етнічних землях України у складі інших держав та радянської адвокатури з метою надання пропозицій щодо організації функціонування адвокатури України на сучасному етапі державотворення;
- обґрунтовано тезу про те, що правовий статус адвокатури радянського періоду у повному обсязі не міг бути прообразом для організації та діяльності адвокатури України через наявність принципових відмінностей радянського і сучасного державно-правових режимів;
- виявлено позитивні зрушення щодо кадрового забезпечення радянських адвокатів. Про це свідчать якісні показники кількості адвокатів які мали вищу юридичну освіту. Так, наприкінці 1980-х рр. вищу юридичну освіту майже стовідсотково мали усі фахівці, які займались адвокатською діяльністю, однак до цього адвокатура постійно відчувала нестачу кваліфікованих працівників протягом усього періоду діяльності радянської адвокатури. Більш всього потреба в юридичних кадрах та юридичних консультаціях відчувалась у географічно віддалених районах.
удосконалено:
- наявну джерельну та історіографічну базу становлення, розвитку та функціонування адвокатури у другій половини ХІХ - ХХ ст.;
- теоретичні позиції історико-правової науки стосовно засад організаційно-правової діяльності адвокатури України;
- теоретичні інтерпретації щодо правового статусу та напрямів діяльності адвокатури;
набули подальшого розвитку:
- положення про те, що процес зародження і розвитку української адвокатури відбувався в контексті розвитку основних владних інститутів держави та правової системи;
- інтерпретація законодавчої і нормативно-правової бази, що регулювала діяльність адвокатури у наприкінці ХІХ - ХХ ст.;
- положення про основні форми, зміст, спрямованість, організаційну структуру, джерела фінансування адвокатури;
- наявні в історико-правовій думці підходи до узагальнення та характеристики історіографії та джерельної бази досліджуваної теми, які охоплюють розробки сучасних як зарубіжних, так і вітчизняних науковців.
Практичне значення одержаних результатів полягає у тому, що теоретичні положення та історико-правовий матеріал сприятимуть поглибленню наукових знань щодо організаційно-правових засад діяльності адвокатури у період кінця ХІХ - ХХ сторіччя й можуть бути використані:
- у навчальному процесі - для підготовки навчальної літератури під час викладання курсів з дисциплін «Історія держави і права України», «Історія держави і права зарубіжних країн», «Історія української адвокатури», а також відповідних спецкурсів історико-правового спрямування у профільних ЗВО, а також при проведенні лекцій-екскурсій зі слухачами, курсантами, студентами;
- у науково-дослідній сфері - як основа для подальшого розроблення історико-теоретичних проблем історії держави і права України, зокрема щодо проблем функціонування української адвокатури на різних етапах її становлення;
- у правозастосовній діяльності - результати дослідження сприятимуть вдосконаленню практичної діяльності адвокатури України.
Апробація результатів дослідження. Основні наукові положення і результати дисертаційного дослідження викладені в доповідях на наукових і науково-практичних конференціях та інших наукових заходах, зокрема на: Міжнародній науково-практичній конференції «Реформування національного та міжнародного права: перспективи та пріоритети» (м. Одеса, Україна, 23-24 січня 2015 р.); Міжнародній науково-практичній конференції «Юридична наука: виклики і сьогодення» (м. Одеса, Україна, 12-13 червня 2015 р.); Міжнародній науково-практичній конференції «Актуальні питання взаємодії інститутів громадянського суспільства та органів публічного адміністрування у напрямку розвитку правової системи України» (м. Київ, 11-12 вересня 2015 р.); Міжнародній науково-практичній конференції «Особливості розвитку публічного та приватного права в Україні» (м. Харків, 15-16 липня 2016 р.); Міжнародній науково-практичній конференції «Актуальні проблеми законодавства України: пріоритетні напрями його вдосконалення» (м. Одеса, Україна, 14-15 жовтня 2016 р.); Міжнародній науково-практичній
конференції «Сучасні проблеми правової системи та державотворення в Україні» (м. Запоріжжя, 22-23 вересня 2017 р.) Міжнародній науково- практичній конференції «Пріоритети розвитку юридичних наук у ХХІ столітті» (м. Одеса, Україна, 7-8 квітня 2017 р.); Міжнародній науково- практичній інтернет-конференції «Проблеми вдосконалення правового забезпечення прав та основних свобод людини і громадянина» (м. Запоріжжя, 23-24 червня 2017 р.); Міжнародній науково-практичній конференції «Сутність та значення впливу законодавства на розвиток суспільних відносин» (м. Одеса, Україна, 10-11 березня 2017 р.); Міжнародній науково- практичній конференції «Реформування національного та міжнародного права: перспективи та пріоритети» (м. Одеса, Україна, 19-20 січня 2018 р.);
Міжнародній науково-практичній конференції «Право, суспільство і держава: форми взаємодії», (м. Київ, 12-13 січня 2018 р.); Міжнародній науково- практичній конференції «Сучасні проблеми правової системи та державотворення в Україні», (м. Запоріжжя, 23-24 лютого 2018 р.); Міжнародній науково-практичній конференції «VII Закарпатські правові читання» (м. Ужгород, 17-19 квітня 2018 р.); Міжнародній науковій конференції «Сучасні проблеми порівняльного правознавства» (м. Ужгород, 6-8 травня 2018 р.).
Публікації. Основні висновки та окремі положення дисертаційного дослідження викладені у монографії, 21 науковій статті у наукових фахових виданнях України та іноземних держав, 12 тезах доповідей на науково- практичних конференціях.
Структура і обсяг дисертації. Дисертація складається зі вступу, п’яти розділів, які об’єднують 14 підрозділів, висновків, списку використаних джерел та додатку. Загальний обсяг дисертації — 389 сторінок, з них основного тексту — 328 сторінок, список використаних джерел — 477 найменувань на 42 сторінках.

bibliography

ВИСНОВКИ
У дисертаційному дослідженні здійснено теоретичне узагальнення і надано нове вирішення важливої наукової проблеми в українській історії держави та права, що полягає в системному дослідженні історичного досвіду становлення і подальшого розвитку інституту адвокатури України наприкінці ХІХ - ХХ ст. Системне узагальнення одержаних результатів роботи надало змогу сформулювати наступні висновки.
1. Історико-правове порівняльне дослідження формування та функціонуванні інституту адвокатури України наприкінці ХІХ-ХХ ст. підтвердило, що на сьогодні в Україні дослідниками не приділено комплексного наукового інтересу до вивчення питання багатьох аспектів діяльності адвокатури України.
В сучасні юридичній науковій літературі відсутні інформаційні ресурси в яких було б акумульовано факти, які репрезентовані в даному дослідженні.
2. Аналіз джерельної бази та методології дослідження засвідчив наявність двох аналогічних груп джерел: вітчизняного та іноземного походження. Відмінність джерел зарубіжного походження полягає у наявності серед них іноземних законодавчих актів, що становили нормативно-правову базу забезпечення діяльності адвокатури. Розгалужена джерельна база зумовила застосування міждисциплінарного інструментарію, побудованого на поєднанні методів з історичних та юридичних наук, що дало можливість здійснити правову оцінку формування та організації адвокатури через призму проблемно-хронологічного бачення її реалізації.
3. Констатовано, що основною рисою формування адвокатури у другій половині ХІХ сторіччя була її відповідність тим соціально -політичним процесам які відбувалась у державі та суспільстві того періоду, при цьому деякі напрями діяльності адвокатури знаходились під наглядом та контролем судових органів. В цей же період були законодавчо закріплені принципи діяльності адвокатури, взаємодії з судовими органами та її місце в організаційній структурі органів судочинства.
4. Доведено, що основними позитивними рисами діяльності адвокатури України в складі Австрії та Австро-Угорщини у другій половині ХІХ ст. були відсутність залежності від впливу судових органів, самостійність у прийнятті рішень щодо кандидатів на заняття адвокатською діяльністю та у процесі притягнення адвокатів до дисциплінарної відповідальності, чітке визначення кваліфікаційних вимог до кандидатів в адвокати.
5. Зазначено, що після державних перетворень 1917 року адвокатура тимчасового не виконувала свої функції та знаходилась на початковому етапі відродження в організаційно-функціональному напрямі. У 20-х роках ХХ століття адвокатура залишалась правоохоронним органом у системі державних органів. Окрім того, мав місце прояв недосконалості функціонально-структурної побудови адвокатських об’єднань.
6. Визначено, що серед недоліків в організації та діяльності адвокатури періоду 20-30-х рр. ХХ ст. слід відмітити постійне втручання в її діяльність з боку адміністративних органів, що призводило до мінімізації ефективності надання кваліфікованої юридичної допомоги та нівелювання адвоката як самостійного та незалежного у часника судового процесу.
7. Встановлено, що загальносоюзним нормативно-правовим актом який встановлював статус та поняття «адвокат» було «Положення про адвокатуру» 1939 року. Дія даного документу розповсюджувалась на всю територію тодішнього СРСР та в ньому були визначені засади діяльності та завдання адвокатури. Був закріплений публічно-правовий статус адвокатури, як організація яка на професійних засадах здійснює надання юридичної допомоги як державним органам, так й громадянам.
8. Доведено, що у другій половині 1940-х років в Україні значно збільшилось навантаження на працівників адвокатури, це було обумовлено тяжким соціально-економічним становищем держави та необхідністю постійного надання правової допомоги підприємствам, організаціям та громадянам. Серед позитивних моментів діяльності адвокатури у повоєнній період слід відмітити розширення існуючих та налагодження нових професійних зв’язків із колегами адвокатами з ближнього зарубіжжя. Новацією в сфері матеріального забезпечення було прийняття у 1950 році Міністерством юстиції СРСР принципово нової схеми оплати праці працівників адвокатури, відповідно до якої були встановлені мінімальні розміри оплати праці адвокатів.
9. Охарактеризовано статус адвокатури, який на конституційному рівні був закріплений лише у 1979 році. Також було прийнято окремий Закон «Про адвокатури в СРСР» який визначав порядок створення адвокатських об’єднань, міжрегіональних та інших альтернативних колегій адвокатів, права, обов’язки та відповідальність адвокатів, а також кваліфікаційні вимоги до осіб які бажали професійно займатися адвокатською діяльністю. Однак в даний період адвокатура не мала повної свободи дій, оскільки знаходилась під впливом та контролем партійних і виконавчих органів.
10. Встановлено, що в сучасній Україні адвокатура являє собою один із важливих елементів правової системи і при цьому адвокатура пройшла складний і довготривалий шлях розвитку у складі різних державних утворень.
Динаміка розвитку інституту адвокатури від імперського періоду і дотепер, а також проблемні питання, які виникали у різні часи залишаються актуальними і сьогодні. Ставлення суспільства та держави до адвокатури відображає ступінь демократії у державі, рівень дотримання законності, забезпечення прав людини та громадянина.
Самостійність діяльності адвокатури характеризується тим, що вона має здійснюватися незалежно від будь яких факторів та в межах гарантованих державою.
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
1. Быковская Е. А. Адвокатура Новосибирской области в 1920-1980-е годы : дис. ... канд. ист. наук : 07.00.02 : Барнаул, 2003. 212 с.
2. Исаев М. М. Подпольная адвокатура. - М., 1924. 24 с.
3. Вегер В. И. Дисциплина и этика. Доклад общему собранию Московской адвокатуры. М., 1925. 63 с.
4. Ривлин Е. Советская адвокатура. М., 1926. 112 с.
5. Равич М. Из истории советской адвокатуры. Советская юстиция. 1937. №22. С. 12-15.
6. Кожевников М. В. Советская адвокатура. М., 1939. 52 с.
7. Дубков Е. Демократические основы организации советской адвокатуры : дисс. ... канд. юрид. наук. М., 1964. 206 с.
8. Стецовский Ю. И. Адвокат в уголовном судопроизводстве. М., 1972.
207 с.
9. Сухарев И. Ю. Пятьдесят лет советской адвокатуры. М., 1972. 124 с.
10. Курицын В. М. Становление социалистической законности. М., 1983. 192 с.
11. Святоцкий А. Д. Учреждение и развитие советской адвокатуры (историко-правовой аспект) : дисс. ... канд. юрид. наук. Львов, 1986. 213 с.
12. Коржихина Т. П. История государственных учреждений СССР. М., 1986. 399 с.
13. Ирошников М. П. В. И .Ленин и первые декреты советской власти. Л., 1969. 23 с.
14. Журавлев В. В. Декреты Советской власти 1917-1920 годов как исторический источник. М., 1979. 264 с.
15. Городецкий E.H. Рождение советского государства. М., 1987. 351 с.
16. Буточникова С. Р. Ленин о работе с кадрами. М. : Политиздат, 1988.
607 с.