ЕПІТЕТ В УКРАЇНСЬКІЙ ПОЕЗІЇ 20 – 30-х РОКІВ ХХ СТОЛІТТЯ (структурно-семантичний і функціональний аспекти)

brief description

ІНСТИТУТ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ АН УКРАЇНИ

На правах рукопису

ШУТОВА ЛІЛІЯ ІВАНІВНА

УДК

ЕПІТЕТ В УКРАЇНСЬКІЙ ПОЕЗІЇ
20 30-х рокІв ХХ СТОЛІТТЯ
(структурно-семантичний і функціональний аспекти)

Спеціальність 10.02.01 українська мова

Дисертація на здобуття наукового ступеня
кандидата філологічних наук

Науковий керівник
Ставицька Леся Олексіївна,
доктор філологічних наук

Київ 2003

Зміст
Перелік умовних скорочень 4
Вступ 5
Розділ 1. Проблеми вивчення епітета у віршовій мові 12
Розділ 2. Граматичне вираження й структура епітета 21
2.1. Ад’єктивні епітети (Adj. + S.) 21
2.2. Епітети, виражені дієприкметниками ( Part. + S.) 29
2.3. Адвербіальні епітети (Adv. + Pr.) 33
2.4. Апозитивний епітет (S.-S.) 39
2.5. Структура епітета 42
Розділ 3. Семантико-функціональна характеристика епітета 51
3.1. Семантичний зв’язок між членами епітетного словосполучення 51
3.2. Семантична структура епітета у генітивних конструкціях 55
3.3. Поетичні означення зорової семантики 63
3.3.1. Колірні епітети 63
3.3.1.1. Структура ЛСП колір” 68
3.3.1.2.Дериваційно-смисловий потенціал колірних епітетів 87
3.3.2. Епітети для зображення зовнішності людини 93
3.4. Поетичні означення внутрішньо-психологічного
сприйняття 99
3.5. Своєрідність епітетних лексем ЛСП слуху 106
3.6. Епітети на позначення одоративних відчуттів 112
3.7. Поетичні означення ЛСП смаку 122
3.8. Епітети, що відображають тактильні відчуття 125
3.9. Функціональні особливості епітетів у перифрастичних сполуках 130
Висновки 153
Список використаних джерел 163
Література 164
Додаток А. Словник епітетів поетичної мови 20-30-х років ХХ століття
Додаток Б. Дериваційний потенціал колірних епітетів

ПЕРЕЛІК УМОВНИХ СКОРОЧЕНЬ

Алч. Х.Алчевська
Ант. Б.-І.Антонич
Баж. М.Бажан
Боб. В.Бобинський
Вор. М.Вороний
Др.-Хм. М.Драй-Хмара
Зер. М.Зеров
Йог. М.Йогансен
Карм. П.Карманський
Лепк. Б.Лепкий
Мал. Є.Маланюк
Ор. М.Орест
Осьм. Т.Осьмачка
Пач. В.Пачовський
Пл. Є.Плужник
Пол. В.Поліщук
Рильськ. М.Рильський
Рудн. М.Рудницький
Свідз. В.Свідзинський
Сем. М.Семенко
Сос. В.Сосюра
Ус. П.Усенко
Фальк. Д.Фальківський
Фил. П.Филипович
Чарн. С.Чарнецький
Чупр. Г.Чупринка

ВСТУП

Період розвитку українського письменства у 20-30-х роках ХХ століття складний історико-культурний процес. Він позначений переплетінням бажання і спроб національного визначення з уніфікацією, примусовою елімінацією рідного слова, здійснюваною грубими інспіративними методами. Складність була зумовлена різним, іноді взаємовиключним ставленням до класичної спадщини, пошуком нових підходів і принципів зображення дійсності, а також прагненням вивести тогочасний етап культурного розвитку на вищий, прогресивніший європейський рівень. Указаний період визначали спроби оновлення тематики, хоча цьому не заважало співіснування ремінісцентних та модифікованих фольклорних і класичних мотивів: взаємодія традиції, спадщини минулого з утвердженням нового, вічна взаємодія, якою живе естетичний акт” [45, 6].
Характерною рисою поетики аналізованого періоду є новаторство та своєрідність ознак стилю, бажання вмити й причесати свою музу” (йдеться про оновлення форми Л.Ш.) [61, 613], відображення різними засобами індивідуально-авторських принципів світосприйняття. Тому важливою є спроба осмислення різноманітних форм і методів художньо-естетичного освоєння дійсності письменниками різних угруповань, якими рясніла тогочасна література, а також ближче знайомство з поезією репресованих митців, що довгий час були позбавлені уваги читацької аудиторії й не стали об’єктами лінгвопоетичних досліджень. Таке дистантне” за часом сприйняття великого поетичного масиву робить можливим та адекватним розуміння позачасової актуальності творів 20-30-х років з їх яскравим новаторством та спробами словесного експерименту.
Поетичні тексти, на думку Р.Якобсона, належать до універсальних явищ людської культури” [176, 81]. Виступаючи тлом створення у конденсованій образній формі окремої дійсності (поетичної реальності”), яку мистецтво відкриває в дійсності реальній” [40, 57], поетичне слово несе в собі значно більший виражальний потенціал, ніж прозовий текст [55, 76]. Самодостатність поезії виражається і специфікою окремих мовних знаків, тропів, що народжуються в художньому тексті за умови відхилення контекстуального значення від номінативного, коли слово виривається із звичних сполучень, і це призводить до ефекту відчуження” [172, 42]. За словами М.Полякова, в системі поетичної мови фігури і тропи є основними вузлами, у яких зосереджено енергетичне напруження стилістичного тіла тексту” [107, 170]. Це стосується й епітета як одного з вагомих засобів образності й естетизації мови.
Дослідження епітета в українській лінгвостилістиці відзначаються різноаспектністю. Так, у дисертації Л.Рожило Епітет в українській поезії” [117] розглянуто питання історії й теорії зазначеного тропа, його еволюцію, починаючи від фольклорних традицій, дошевченкової лірики, творчості Т.Шевченка та його наступників і закінчуючи характеристикою епітета в ідіостилі М.Рильського. Розгляду складних слів та епітетів у тому числі присвячена робота О.Рудь Художньо-виражальні функції складних слів в українській поетичній мові ХХ століття” [119], де здійснено аналіз складних епітетів з колірним компонентом на лексико-семантичному рівні, а також окреслено семантичні поля та описано семантико-функціональні групи у їх межах.
Образна система в кожного митця слова характеризується оригінальністю, самобутністю. Семантика епітета, особливість його сполучуваності, чисельність є ознакою ідіостилю, а також одним із важливих стилетворчих елементів поетів різних напрямків. Лінгвістичний аналіз ідіостилів невід’ємна ланка аналізу часового літературного простору. Н.Сидяченко в роботі Функционально-стилистическая, семантическая и формальная структура эпитета (на материале романа М.Стельмаха Чотири броди”)” [128] проаналізувала семантичні групи, особливості структури та здійснила функціонально-стилістичний аналіз тропа. У дослідженні О.Сидоренко Епітет у поетичній мові О.Олеся (семантика і функції)” [127] не тільки подано аналіз семантики, структури та функцій епітета, а й розглянуто питання про взаємодію загальномовних епітетів та епітетів-неологізмів і джерела їх виникнення.
Дослідження останніх років демонструють посилення інтересу до поетичного масиву першої третини ХХ століття як явища неординарного. Зокрема, наукові розробки Л.Ставицької (Учив співати вітер...”, Семантика лексических и синтаксических единиц в поэзии М.Бажана”, Естетика слова у художній літературі 20-30 рр. ХХ ст. (системно-функціональний аспект)” [147, 142, 144] глибоко й повно розкривають естетику словесної творчості зазначеного періоду взагалі та роль контексту поетичної ідіосистеми зокрема.
В українській лінгвостилістиці є дослідження, що присвячені аналізу деяких тропів та особливостей ідіостилів поетів 20-30-х років: Євгена Маланюка [155], Богдана-Ігоря Антонича [2], М.Зерова [86]. Значної ваги набуло видання Словника епітетів української мови” [20], у якому подано кількісні, семантично розгалужені епітетні ряди до дистрибутів, взяті з художніх текстів, газет, журналів, здійснено диференціацію епітетів на загальномовні, оригінальні (індивідуально-авторські), термінологічні.
Слово в поетичному творі здатне модифікувати свій значеннєвий потенціал, причому межі модифікації можуть збільшуватись чи зменшуватись, доходячи іноді навіть до десемантизації. У поетичному контексті слова-тропи характеризуються конотативними нашаруваннями. Тому важливо дослідити зміни семантики епітетної лексеми при вживанні з різними дистрибутами, бо чим більше реальних слововживань проаналізував дослідник, тим багатшим буде зміст словникового слова, тим зручніше користуватися словом як системою видобутих із контекстів значень при конструюванні інших реальних текстів” [120, 56]. Завдяки цьому розширюються функціональні, семантичні й конотативні межі окремої лексеми.
Сучасна лінгвостилістика не має комплексного семантико-функціонального і структурного дослідження епітетів поезії 20-30-х років ХХ століття. Аналіз поезії зазначеного періоду як важливої ланки в історії української літератури допоможе схарактеризувати мовну картину світу через призму епітета, збагатить теорію тропів і поповнить словник епітетів української поезії ХХ століття. У цьому й полягає актуальність дисертаційної роботи. Аналіз досліджуваного матеріалу здійснюється з урахуванням співвідношення стильової та ідіолектної мовних норм як основи формування естетичної функції мови художньої літератури, зокрема поезії, завдяки чому створюється самоцінний і самодостатній світ художніх смислів, адекватний поетичній реальності” [143, 19-20].
Метою роботи є структурний аналіз семантики епітетів різних груп, дослідження взаємодії епітета з іншими тропами, зокрема з метафорою та перифразою, а також функціональні особливості поетичного означення.
Досягнення мети передбачає виконання таких завдань:
1. Охарактеризувати структурні особливості визначених епітетних конструкцій та граматичне вираження поетичних означень.
2. Визначити основні семантичні типи поетичних означень. Дати їх лексико-семантичну характеристику на основі зорових, акустичних, одоративних, смакових, тактильних відчуттів, описати функціональну роль епітетів на позначення внутрішнього стану людини.
3. Визначити функції епітета та його взаємодію з іншими тропами у поетичному контексті.
4. На основі зібраного фактичного матеріалу упорядкувати картотеку й на її базі створити словник епітетів поетичної мови 20-30-х років ХХ століття.
Об’єктом дослідження є мовотворчість поетів представників різних мовно-естетичних платформ (модерністів, символістів, футуристів, неокласиків, революційних романтиків), а також емігрантів: Х.Алчевської, Б.-І.Антонича, М.Бажана, М.Драй-Хмари, М.Зерова, П.Карманського, Б.Лепкого, Є.Маланюка, М.Ореста, Т.Осьмачки, В.Пачовського, Є.Плужника, М.Рильського, М.Рудницького, М.Семенка, В.Сосюри, П.Тичини, П.Усенка, Д.Фальківського та ін. Кожен з цих митців репрезентує естетичний досвід поезії у певному напрямку.
Значення епітета розкривається тільки в контексті. Тому предметом дослідження є художньо-тропеїчна синтагма як одиниця поетичного синтаксису, що контролює цільність образу, це мінімальний обсяг лінгвістичних одиниць, необхідних для реалізації семантики поетичного означення. Через те, що просте словосполучення (бінарма) як мінімальний контекст епітета не завжди виявляється достатнім для розуміння семантичної глибини тропа, останній може входити до багаточленної структури (розгорнутої метафори, порівняння чи перифрази).
У дослідженні використано такі методи:
· описовий, на основі якого лексеми розгруповано у лексико-семантичні поля (ЛСП) та лексико-семантичні групи (ЛСГ) й досліджено парадигматичні й синтагматичні зв’язки між компонентами полів і груп;
· структурний, що дозволяє виявити особливості значення й використання окремих лексем на основі їх валентності та поділу семантики на окремі семи;
· кількісний (статистичний), що виявляє числове співвідношення за різними ознаками груп епітетів.
У роботі дістало подальший розвиток дослідження семантичного поля епітета художнього мовлення.
Наукова новизна дисертаційної роботи полягає в тому, що в ній вперше здійснено структурно-семантичний і функціональний аналіз епітета поезії конкретного історико-літературного періоду (20-30-х років ХХ століття), уперше укладений словник епітетів, у якому подається сполучуваність епітетів із субстантивами і дієсловами й диференційована роль поетичних означень у складі генітивних та перифрастичних конструкцій.
Теоретичне значення дослідження полягає в тому, що результати аналізу дозволяють визначити семантичний потенціал епітетів, з’ясувати зміни у його семантичній структурі, а також можуть бути певним внеском у теорію тропів, у питання класифікації та взаємодії тропів у системі поетичної мови.
Практичне значення роботи полягає в тому, що матеріал дослідження, а також укладений словник епітетів можуть бути корисними для аналізу лексичної системи мови, методики опису лексико-семантичних полів, при вивченні ідіостилів окремих письменників, для вузівських спецкурсів Теорія тропів”, Лінгвостилістичний аналіз художнього твору”, методичних рекомендацій для вчителів та викладачів вузів, створення системи творчих індивідуальних завдань для учнів та студентів, написанні курсових та дипломних робіт.
Апробація роботи. Основні положення та результати дослідження викладалися та обговорювалися на засіданнях кафедри української мови Луганського державного педагогічного університету імені Тараса Шевченка, відділу соціолінгвістики Інституту української мови НАН України, Всеукраїнській науково-практичній конференції Проблеми загальномовної та ареальної семантики” (Луганськ, 2001), Х Міжнародній науковій конференції з актуальних проблем семантичних досліджень (Харків, 2001) та VІІ Міжнародній науковій конференції Семантика мови і тексту” (Сімферополь, 2002).
Публікації. Теоретичні положення та результати дослідження відображені в семи публікаціях. Усі вони вийшли друком у наукових виданнях, що входять до переліку, затвердженого ВАК України.
Структура роботи зумовлена метою та завданнями дослідження й має такий вигляд: вступ, 3 розділи, висновки, література, список використаних джерел, додаток А (Словник епітетів поетичної мови 20-30-х років ХХ століття), додаток Б (Дериваційний потенціал колірних епітетів).

bibliography

ВИСНОВКИ

Атрибутивний компонент художньо-тропеїчної епітетної синтагми може мати різне граматичне вираження. Позиція епітета відносно субстантива у поетичному контексті довільна (препозиція, постпозиція, дистантне розташування), що пояснюється структурою тексту, вимогами ритму.
Найчастотнішим класом епітетів виступають ад’єктиви, що характеризують найрізноманітніші ознаки суб’єкта (зовнішні риси, форму, об’єм, колір, температуру, смак, запах, дотик, внутрішні якості). Найбільшою семантичною розгалуженістю відзначаються якісні прикметники, що можуть виступати у двох градаційних категоріях якості й кількості ознаки. Якісні прикметники (за А.Шраммом) поділяються на емпірійні та раціональні. Перші подають унормовані” ознаки предмета, явища, поняття, другі ж виражають висновок, синтетичну ознаку метафоричного характеру.
Відносні прикметники модифікують своє значення, зазнають функціональної транспозиції” [91, 12]. Шлях образності зазначених ад’єктивів такий: втрата семантики відносності (відсутня денотативна співвіднесеність) à оякіснення (набуття ознак якісності, метафоризація).
Найчастотнішими дієприкметниковими епітетами виступають дієприкметники із суфіксами -н-, -ен-, -т-. Їх об’єднує сема негативний характер дії з боку зовнішніх сил”, що дозволяє віднести їх до семантичного поля страждання”. Дієприкметники із суфіксами -ащ-, -ящ- містять, як правило, позитивну оцінку. Менш частотними у поезії є дієприслівники із суфіксами -ач-, -уч-, -л-. Більшість із них метафоричні, бо надають явищам і предметам ознак психічного й фізичного станів, характеру людини.
Аналіз прислівникових епітетів дозволяє виділити ЛСГ із семами говорити”, дивития”, рухатися”, слухати”, сміятися”, жити”. Прислівниковий епітет позбавляє образ статичності й надає йому ознак руху, бо характеризує основні дії.
На можливість іменників виступати у ролі епітетів указував ще О.Потебня [115, 102]. Такий епітет образно характеризує ліричного героя, дає оцінку образу, служить основою для порівняння двох предметів. Поєднання двох субстантивів має контекстно-образну зумовленість. Така особливість побудови бінарми привносить в атмосферу поезії фольклорний струмінь.
За своєю структурою епітети можуть бути простими (що мають одну основу) та складними чи складеними (мають дві й більше основ). Останні синтетизують образність, дозволяють представити картину зображеного у багатогранності ознак. Такі епітети В.Сидельников називав подвійним епітетом, а А.Чічерін роздвоєним та подвійним (у залежності від написання). Різний характер граматичного вираження основ дозволяє виділити епітетні сполучення з такими основами: 1) числівниково-субстантивною, 2) ад’єктивно-субстантивною, 3) бісубстантивною, 4) біад’єктивною, 5) субстантивно-дієслівною, 6) адвербіально-дієслівною. Майстерність авторів в умінні створювати експресивно насичені композити, поєднувати непоєднуване дозволяє спостерігати процес ліплення” образу, його атмосфери, завдяки чому дослідникові відкриваються обрії індивідуально-поетичної картини світу митця.
Епітет реалізує свою семантику в атрибутивному словосполученні, зв’язок між компонентами якого характеризується різним ступенем стійкості. У зв’язку з цим аналізований троп поділяємо на 2 групи: узуальні, до складу яких входять традиційні (постійні) та звичні, і оказіональні.
Перша група позначена високим ступенем стійкості семантичного зв’язку між компонентами, причиною цього є традиційне використання саме таких поєднань у фольклорі. Епітети, що виражають обов’язкову або важливу ознаку, визначаємо як традиційні, чи постійні. Художні означення, що однаковою мірою співвідносяться з одним і тим же денотатом, називаємо звичними.
Бінарні епітетні словосполуки, що характеризуються нульовим ступенем злитості компонентів, мають індивідуальний, оказіональний характер. Вираження оказіональності може здійснюватися двома шляхами: своєрідністю валентності та на словотворчому рівні.
Одним із різновидів художньо-тропеїчної синтагми, де реалізується семантика епітета, є тричленна генітивна конструкція. Аналіз поезії показав наявність генітивних конструкцій, де: 1) усі члени сполучення єдиного семантичного плану 2) наявний розрив семантичних зв’язків компонентів. Епітет тут перепідпорядковується, переносячи ознаку з одного субстантиву на інший. Основою експресії таких утворень є метафоричний і метонімічний зсув” (В.Сиротіна); 3) епітет у сполученні з іменником у називному відмінку становить нормативне поєднання, уведення ж генітива сприяє втраті прямого номінативного значення іменника й набуттю ним метафоричних ознак. Тут епітет виражає оцінку й актуалізує якісне значення номінатива; 4) єдність субстантивів становить основу мовної метафори.
Аналіз семантичної структури епітета дозволяє виділити лексико-семантичне поле кольору, що поділяється на 4 групи, за якими аналізуються епітетні лексеми: назви основних кольорів, колірні модифікатори й синтезатори (виражають ступінь вияву колірної ознаки, характер тону, насиченість, суб’єктивну оцінку, синтез кількох ознак; назви опосередкованої колірної ознаки); умовно колірні епітети, що не містять колірної ознаки, можуть виражати забарвлення, характер сприйняття людиною кольору тощо
ЛСП колір” становить складну структуру, що характеризується перехрещуваністю компонентів. Назви основних кольорів є ядром (домінантою) системи, навколо якого групуються неосновні назви кольору (2, 3, 4 вищезазначені групи), що є семантично подібними до ядра. На основі цього проаналізовано семантичну структуру п’яти ЛСГ: червоний”, синій”, білий”, чорний”, золотий та срібний”. Відзначено, що ідеологічно конотованими [152, 19] є епітети червоний та білий. Епітет синій характеризується значною активністю у поетичному слововживанні аналізованого періоду. Синій колір є приналежністю до вимріяного, ідеального. Цим пояснюється часте використання епітетів синій, блакитний із денотатами даль, далина. Епітет білий виконує оцінну функцію (традиційно білий колір колір чистоти, цноти, благородства, святості). Семантичне збагачення епітета відбувається за рахунок входження до асоціативного поля лексем, ще не несуть позитивної направленості.
При використанні епітета чорний спостерігаємо цікаву особливість його можливість окреслювати діаметрально протилежні поняття (від ознаки краси до символіки смерті).
Лексико-семантична сполучуваність епітетів золотий і срібний у поезії 20-30-х років значно розширена. Це відбувається завдяки уживаності їх з традиційними предметами чи поняттями, внаслідок чого створюються синтетичні образи, і абстрактними поняттями.
Колірні епітети у поетичних контекстах 20-30-х років стають невід’ємною частиною побудови образної моделі світу. Крім основних назв кольорів, з цією метою вживаються назви, позначені мінімальною валентнісною специфікацією в загальнонародній мові (гнідий, баский, вороний, чалий як назви коней та карий на позначення кольору очей та масті). Закріплена за певним денотатом ознака надається поняттям іншого плану. Індивідуальна семантика епітетів гнідий, вороний, чалий та їх лексико-фразеологічна сполучуваність порушується шляхом зміни валентнісного напряму (вороний кінь вороний орел, чалий кінь чалий обрій).
Колірні епітети значно розширюють своє семантичне коло. Більшість із них відзначається метонімічністю при виборі ознаки: за кольором трави (це стосується більшою мірою пір року); за кольором неба (частини доби). Значна група епітетів має метонімічно-метафоричний характер і двоосновну будову. Узуальними є подібні конструкції, у яких досить розповсюджений у поезії прийом реалізації порівняння пом’якшує відчуття незвичності колірної характеристики часового періоду” [103, 73]. Епітети колірної семантики стосовно темпоральності можуть передавати психологічні ознаки, тобто експлікують внутрішнє самопочуття ліричного героя.
Епітети-колоративи часто сполучаються із назвами квітів, які самі по собі не несуть негативної конотації, але квіткова номінація зазнає семантичного спустошення. Епітет тут виступає модифікатором семантики.
Дериваційно-смисловий потенціал колірних епітетів значно вищий за інші семантичні групи. Виділяємо 3 словотвірні парадигми: ад’єктивна, дієприкметникова, адвербіальна. Лексеми зазначених парадигм розподілено на такі семантичні групи: 1) ступінь вияву ознаки”, 2) суб’єктивна оцінка ознаки”, 3) тон, насиченість”, 4) той, що набув такої ознаки”, 5) синтез кількох тонів”, 6) композити з колірним елементом, 7) колірні адвербіальні епітети (див. додаток Б).
Аналіз показав, що показниками мінімального ступеня вияву ознаки виступають префікс без- та суфікси -ав- (-яв-), -ист-, -аст- (-яст-), -уват-. Конкретизатором суб’єктивної оцінки є суфікс -еньк-, що позитивно характеризує денотат. Неповнота колірного тону реалізується за допомогою компонентів світло-, блідо-, максимальна конденсація тону створюється за допомогою елементів темно-, рясно-, сліпуче-.
Дієприкметникові епітети виступають виразниками процесуальної ознаки предмета, а словотворчі форманти цієї групи суфікси -ен-, -л- і префікси о-, по-, з-, за-.
Категорія синтез кількох тонів” представлена значною кількістю композитів, що можуть позначати проміжні кольори (ржаво-бурий) або поєднання 2 кольорів (рожево-золотий). Епітети шостої групи утворились внаслідок поєднання субстантиву й ад’єктиву й мають семантику: 1) словосполучення з предикатом стану мати [48, 27]: білокрилий той, що має білі крила, 2) порівняння: злотосоняшний як золоте сонце, 3) оказіональну: блакитно-радісний. Найбіднішою в кількісному плані є група адвербіальних колірних епітетів. Це пояснюється невідповідністю семантики епітета (колір) і дієслова, з яким вони контекстно пов’язані (дія). Найбільші словотвірні мікрогнізда мають епітети золотий, срібний, червоний, синій, білий, жовтий та чорний.
Для зображення зовнішності людини найбільше денотатне поле має ЛСГ обличчя”. Колір очей, крім традиційного позначення, має інші форми вираження: 1) метонімічну (дивитись лазурно), 2) шляхом заміни прямої назви описовою (очі, повні блакиті), 3) уточнення колірної ознаки через порівняння з іншою реалією (очі сірі, аж сталеві), 4) композити з повторюваними основами (зелень-зелені очі), 5) поєднанням двох основ колірної семантики і іншого значеннєвого плану (очі карі-молоді).
Поети часто намагались зобразити погляд під час душевного напруження. Епітети у таких випадках виконують характерологічну й ситуативну функції.
Описуючи особливості обличчя, поети послуговувались епітетами, що включали: 1) ознаки спільного семантичного плану (личко рожевеньке, присмагле), 2) різнохарактерні ознаки (мужнє світле лице), 3) причинові або градаційні семантичні відношення (бліді, виснажені лиця), 4) порівняльні відношення (жовті лиця воскові).
Рідше, ніж елементи обличчя, використовуються назви частин тіла, особливості фігури. Епітети, що їх окреслюють, виконують характеристичну й оцінну функції.
Поетичні означення, що окреслюють внутрішній стан людини, граматично залежать від іменників назв осіб та дієслів і складають парадигму ознак якостей і стану. Найбільшу кількість становить група епітетів для змалювання рис характеру (гордий, наївний) і стану (щасливий, тривожний). Аналізований масив епітетів підпорядкований лексемам душа, дух, серце, що концентрують в собі весь почуттєвий світ людини. Ці субстантиви у поетичному континуумі набувають рис об’ємності й відповідно характеризуються епітетами пустий, глибокий, повний.
Самоідентифікація ліричного героя характеризується зниженою самооцінкою. Тут знов-таки простежується семантика страждання. Позитивність значення спостерігаємо лише при асоціації душі з птахом (метеликом), що мотивоване міфологічним уявленням про душу, яка літає, як птах. Субстантиви емотивного плану оточені епітетами різних сфер використання (колірні, дотикові, параметричні, акустичні), що виконують у тексті функціональну роль зображення психологічної атмосфери подій, зображених у творі.
Епітети, що вживаються для опису лексем акустичної семантики, поділяються на 2 групи. Першу групу утворюють акустико-параметричні епітети (вживаються для характеристики звуків, визначають їх акустичні параметри). Друга група власне акустичні (фонові) епітети, виражають наявність звуку взагалі. Ця група утворює кілька моделей: звукова ознака + темпоральна лексика (гучні віки), звукова ознака + урбаністична лексика (гулкий брук), звукова ознака + висота, простір (вишина дзвінка), звукова ознака + абстрактна лексика (тихий голос надії).
Лексика на позначення одоративних відчуттів кількісно обмежена. Структури на позначення запаху формують три моделі:
Модель 1: іменник із семою запах” + епітет.
Модель 2: іменник на позначення джерела запаху + епітет.
Модель 3: дієслово із семою виділяти запах” + адвербіальний епітет.
Крім цього, для характеристики запаху використовуються як бівербальні, так і генітивні конструкції. Синестетична оцінка запаху створюється завдяки уведенню епітета іншої ЛСГ.
Епітети аналізованої ЛСГ виконують якісно-оцінну характеристику запахів, визначають характер їх впливу на людину.
Епітетний ряд ЛСГ смаку обмежений кількома лексемами. Ті, що визначають первинну ознаку смаку, виражені якісними прикметниками. Вторинне смакове значення репрезентують відносні прикметники соковитий, полиневий, медовий. Експресивність використання епітетів полягає у несумісному поєднанні їх з іменниками, для яких смакова ознака не є структурним компонентом значення. Більшість епітетів аналізованої ЛСГ десемантизуються й набувають абстрактно-оцінного смислу” [45, 34]. Їх функції носять оцінний характер і створюють ефект несподіваності метафоричного образу.
Семантичний обсяг лексем, що окреслюють коло дотикових вражень, базується на характері тактильних відчуттів (температура, вологість, твердість, характер дії на людину). Деякі з них мають шкалу градуювання (від мінімального вияву ознаки до максимального).
Найбільш чисельною є група, що об’єднує епітети за температурною ознакою, зокрема гарячий. Зазначений епітет сполучається із денотатом кров, що зближує його з фразеологізмом грає кров і позначає енергійність, пристрасть. Використання означення теплий із зазначеним дистрибутом змінює семантику бінарми (тепла кров ніжні почуття). При сполученні епітетів гарячий / холодний з іменником блиск відбувається десемантизація означень. Їх семантика обмежується позитивно-оцінним компонентом (гарячий приємний, милий, тому що асоціативно нагадує блиск сонця; холодний неприємний, нагадує колір сталі). Епітет у цих структурах дозволяє дихотомізувати позитивність денотатів від мінімальної (срібло) до максимальної (злото).
Епітети окреслюють широке коло дистрибутів: лексику на позначення зовнішнього та внутрішнього портретів людини, опису природних явищ та реалій, сенсорну лексику (зорову, смакову, запахову, акустичну, дотикову), що дозволяє відобразити мовну картину світу крізь призму індивідуального бачення.
Усі аналізовані ЛСГ послуговуються широким колом означень, семантично синтезованих з різних полів на позначення відчуттів, що є цілком природним для поетичного простору: ...У всіх людей більшою чи меншою мірою є схильність знаходити спільне між враженнями різноманітних почуттів. У слов’янських мовах, як і в багатьох інших, цілком звичайними є зближення сприймань зору, дотику й смаку, зору і слуху” [118, 119].
Поетичний континуум постає місцем формування символів та концептів. Так, у поезії 20-30-х років функціонально активними є концепти життя, місяць, небо, сонце, які окреслюються не тільки різним набором епітетних лексем, а й різноманітними формами вираження образу (від бінарних словосполучень до генітивних та перифрастичних). Лексеми, що підлягають перифразуванню, об’єднуються у ТГ Природа”, Людина”, Україна”, Техніка”, Місто”. Характер семантичного зв’язку між предметом перифразування та його перифрастичною характеристикою дозволяє виділити 4 групи перифраз:
1. З атрибутивним семантичним центром. Епітети цієї групи стають семантичним орієнтиром, що направляє розуміння значення перифрази при різному складі опорних слів.
2. Із субстантивним семантичним центром. Функція епітетів цієї групи оцінна й характеристична.
3. Із субстантивно-атрибутивним семантичним центром. У перифразах цієї групи визначаємо самодостатність епітета.
4. Із оказіональним семантичним зв’язком компонентів. Епітети цієї групи більшою мірою асоціативно поєднуються із членами звороту. Усі складники асоціативного комплексу підлягають семантичній трансформації, переосмисленню, а разом вони становлять образний еквівалент поняття.
Епітет у складі перифраз здатен бути орієнтиром до розуміння семантики звороту, його оказіональність руйнує міцний зв’язок між членами сполуки і вводить додаткові ознаки, новий кут зору” або оцінку зображеному. При характеристиці людини епітет стає критерієм розмежування двох оцінних полюсів: позитивної й негативної.

ЛІТЕРАТУРА

1. Абрамович Г. Введение в литературоведение. М.: Учпедгиз. 364 с.
2. Андрухович Ю. Богдан-Ігор Антонич і літературно-естетичні концепції модернізму: Автореф. дис. ... канд. філол. наук. Івано-Франківськ, 1996. 24 с.
3. Антомонов А. Исследование структурной организации лексико-семантического поля: Автореф. дис. ... канд. филол. наук. К., 1987. 16 с.
4. Арістотель. Поетика. К.: Мистецтво, 1967. 134 с.
5. Арнольд И. Стилистика современного английского языка. Л.: Просвещение, 1981. 295 с.
6. Арутюнова Н. От образа к знаку // Мышление, когнитивные науки, искусственный интеллект / Сост. В.Н.Переверзев; отв. ред. В.В.Петров. М., 1988. С. 110 117.
7. Арутюнова Н. Языковая метафора // Лингвистика и поэтика. М.: Наука, 1979. С. 147-173.
8. Астахов И. Эпитет // Литературная учёба. 1941. ? 2. С. 101-106.
9. Ахманова О. Словарь лингвистических терминов. М.: Сов. энциклопедия, 1966.
10. Бабій І. Семантика, структура та стилістичні функції назв кольорів у сучасній українській мові (на матеріалі малої прози В.Стефаника, М.Коцюбинського, М.Хвильового): Дис. ... канд. філол. наук. К., 1997.
11. Балли Ш. Общая лингвистика и вопросы французского языкознания. М.: Изд-во иностр. л-ры, 1955. 416 с.
12. Балли Ш. Французская стилистика. М.: Иностр. лит, 1961. 394 с.
13. Бандура О. Теорія літератури: Посібник для вчителів. К.: Рад. шк., 1969. 286 с.
14. Безпояско О., Городенська К., Русанівський В. Граматика української мови. Морфологія. К.: Либідь, 1993. 335с.
15. Бельская Л. «Душа поэзии эпитет» // Лит. учёба. 1986. ? 3. С. 191-196.
16. Белянин В. Психолингвистические аспекты художественного текста. М.: Изд-во МГУ, 1988. 128 с.
17. Бердяев Н. Самопознание. М.: Книга, 1991. 446 с.
18. Берестнев Г. Иконичность добра и зла // Вопросы языкознания. 1999. ? 4. С. 99 113.
19. Беркнер С. Эпитеты в «Мартине Идене» (к языково-стилистической структуре романа) // Вопросы общего и романо-германского языкознания. Уфа, 1965. Вып. 2. С. 128-134.
20. Бибик С.П., Єрмоленко С.Я., Пустовіт Л.О. Словник епітетів української мови. К.: Довіра, 1998. 431 с.
21. Білецький О. Твори: У 5 т. К.: Наук. думка, 1966. Т. 3.
22. Білоус М. Засоби вираження смаку в українській мові // Культура слова. К., 1982. Вип. 22. С. 26 31.
23. Бобылева Л. Об эпитете // Учён. зап. Дальневост. гос. ун-та. Владивосток, 1957. Вып. 1. С. 113-121.
24. Борев Ю. Эстетика. М.: Изд-во полит. л-ры, 1988. 496 с.
25. Брагина Л. «Цветовые» определения и формирование новых значений слов и словосочетаний // Лексикология и лексикография. М.: Наука, 1972. С. 102 107.
26. Булаховский Л. Русский литературный язык первой половины ХІХ века. Лексика и общие замечания о слоге. К.: Изд-во Киев. гос. ун-та им. Т.Г.Шевченко, 1957. 492 с.
27. Бурляй Н. Відносні прикметники в ролі епітетів // Культура слова. 1984. Вип. 26. С. 29 31.
28. Буслаев Ф. Историческая грамматика русского языка. М.: Гос. учебно-пед. изд-во Мин. просвещ. РСФСР, 1959. 622 с.
29. Буслаев Ф. Исторические очерки русской народной словесности и искусства. Спб, 1861.
30. Буслаев Ф. О преподавании отечественного языка. М., Л.: Учпедгиз, 1941. 246 с.
31. Васильева А.Н. Художественная речь. М.: Рус. яз., 1983. 256 с.
32. Везерова М. Лексика слухового восприятия и своеобразие ее системной организации в поэзии Ф.Тютчева // Художественная речь. Организация языкового материала. Межвуз. сб. научн. тр. Куйбышев: Куйбыш. пед. ин-т, 1981. С. 39 54.
33. Везерова М., Моранькова М. Взаимодействие частніх значений многозначного слова в контексте художественного произведения // Функционально-семантические и стилистические аспекты изучения лексики: Межвуз. сборник науч. тр.. Куйбышев: Куйбышевск. гос. пед. ин-т им. В.В.Куйбышева, 1989. С. 3 19.
34. «Великий гранослов свого народу...» (До 95-річчя з дня народження М.Рильського) // Мовознавство. 1990. ? 3. С. 3 11.
35. Вербицька О. Семантичні і дериваційні модифікації прикметника сірий // Вісник Харк. ун-ту. Серія філологія. № 491. Харків, 2000. С. 247-250.
36. Веселовский А. Избранные статьи. М.: Худ. л-ра, 1939.
37. Веселовский А. Из истории эпитета // Веселовский А.Н. Историческая поэтика. М.: Высш. шк., 1989. С. 59 75.
38. Виноградов В. Русский язык. Грамматическое учение о слове. М. Л., 1947.
39. Винокур Г. О некоторых явлениях словообразования в русской технической терминологии // Труды Института истории, философии и литературы. М., 1938. С. 41 50.
40. Винокур Г. О языке художественной литературы. М.: Высш. шк., 1991. 448 с.
41. Волошина О. Роль сенсорної лексики у створенні художньої образності (на матеріалі англійської прози): Автореф. дис. ... канд. філол. наук. К., 1994. 24 с.
42. Вольф Е. Грамматика и семантика прилагательных. На материале иберо-романских языков. М.: Наука, 1978. 200 с.
43. Гак Б. Семантическая структура слова как компонент семантической структуры высказывания // Семантическая структура слова. Психолингвистические исследования. М.: Наука, 1971. C. 78 96.
44. Гельфандбейн Г. Епітет у поетичному творі // Прапор. 1960. ? 3. С. 94 101.
45. Гинзбург Л. О лирике. Л.: Сов. писатель, 1974. 408 с.
46. Горбачевич К., Хабло Е. Словарь эпитетов русского литературного языка. Л.: Наука, 1979.
47. Горнфельд А. Эпитет // Вопросы теории и психологии творчества. Изд. 2-е. Харьков, 1911. Т.1.
48. Грещук В. Дериваційний потенціал прикметників на позначення кольору в сучасній українській мові // Мовознавство. 1986. ? 2. С. 23 30.
49. Григорук С. Психологический аспект асследования поэтической колористики // Вісник Харківського ун-ту. Харків, 2000. № 491. С.612. 615.
50. Григорьев В.П. Словарь языка русской советской поэзии. М.: Наука, 1965. 224 с.
51. Гулак Е. Эпитет в поэзии И.А.Бунина // Структурно-семантический и стилистический анализ художественного текста. Сб. науч. тр. Харьков, ХГПИ, 1989. С. 51 60.
52. Дзівак О. Про систему назв кольорів у сучасній українській мові // Українське мовознавство. Міжвід. наук. зб. К., 1975. Вип. 3. С. 25 31.
53. Дизенко Н. Категория количества в поэтическом языке ХХ века // Поэтика и стилистика. 1988 1990. М.: Наука, 1991. С. 134 145.
54. Доленко М. Стилістичні функції складних слів // Укр. мова і л-ра. в шк. 1963. ? 3. С. 18 22.
55. Донецких Л. Реализация эстетических возможностей имен прилагательных в тексте художественных произведений. Кишинев: Штиинца, 1980. 160 с.
56. Дятчук В., Пустовіт Л. Семантична структура і функціонування лексики української літературної мови. К., 1983. 156 с.
57. Еліот Т.С. Музика поезії // Антологія світової літературно-критичної думки ХХ ст. / За ред. М.Зубрицької. Львів: Літопис, 1996. С. 73 81.
58. Ерёмина В. Метафорический эпитет // Изв. АН СССР. Сер. лит. и яз. 1967. Т. 26, Вып. 2. С. 144 152.
59. Єрмоленко С. Нариси з української словесності (стилістика та культура мови). К.: Довіра, 1999. 431 с.
60. Єрмоленко С. Неокраяне крило слова // Мовознавство. 1989. ? 2. С.11 18.
61. Єфремов С. Історія українського письменства. К.: Femina, 1995. 686 с.
62. Жирмунский В. К вопросу об эпитете // Жирмунский В. Теория литературы. Поэтика. Стилистика. Л.: Наука, 1977. С. 355 361.
63. Жирмунский В. Поэтика Александра Блока // Жирмунский В. Теория литературы: Поэтика. Стилистика. Л.: Наука, 1977. С. 205 237.
64. Журавльова Н. Структура та стилістична роль складних слів у народнопісенній мові // Укр. мова і л-ра. в шк. 1982. ? 8. С. 36 42.
65. Заворотна Т.Компаративні тропи // Українське мовознавство. 1987. № 14. С. 120 126.
66. Загнітко А. «На те й душа, щоб так боліти» // Культура слова. К., 1993. Вип. 44. С.10 13.
67. Заякина Т. Из наблюдений над семантической валентностью прилагательных в условиях художественного текста // Труды Киргиз. ун-та. Сер. гуманит. наук. Фрунзе, 1974. Вып. 10. С. 150 155.
68. Зибачинський-Орлан О. Воля до свободи. Думки про світ, людину й абсолют. Сідней; Париж, 1988. 143 с.
69. Иванова Н. Контекстные связи поэтической фразеологии // Поэтика и стилистика. 1988 1990. М.: Наука, 1991. С. 76 93.
70. Калашник В. Фразотворення в українській поетичній мові радянського періоду (семантико-типологічний аспект). Х.: Вид-во при Харківському держ. пед. ун-ті видавничого об’єднання Вища школа”, 1985. 172 с.
71. Калашник В., Філон М. Динаміка семантики епітетних структур в українській ліриці 1900-1930-х років // Вісник ЛДПУ. Філологічні науки. Луганськ, 2001. № 3. С. 177-182.
72. Караваева С. «И носятся светлые звуки...» // Русская речь. 1986. ? 5. С. 77 80.
73. Караулов Ю. Русский язык и языковая личность. М.: Наука, 1987. 263 с.
74. Кателина Л. Лингвостилистические исследования эпитетов художественного текста: Дис. ... канд. Воронеж, 1983. 200с.
75. Кацнельсон А. Про поезію. К.: Дніпро, 1977. 247 с.
76. Качаева Л. Характерологическая роль эпитетов в ранних произведениях Горького.Тезисы IV симпозиума составителей Словаря М.Горького. Рига, 1971. С. 48 53.
77. Квятковский А. Словарь поэтических терминов. М.: ОГИЗ, 1940. 238 с.
78. Клименко Н. Кількісно-оцінні складні прикметники в сучасній українській мові // Укр. мова і літ. в шк. 1983. ? 3. С. 38 42.
79. Клименко Н. Як народжується слово. К.: Рад. шк., 1991. 287 с.
80. Ключковський Б. Прикладка і сполучення неприкладкового характеру // Укр. мова і літ. в школі. 1976. ? 12. С. 20 29.
81. &nbs