ІСТОРІЯ ФОРМУВАННЯ СКЛАДНОПІДРЯДНИХ РЕЧЕНЬ З ПІДРЯДНИМИ ОЗНАЧАЛЬНИМИ

brief description

Національний педагогічний університет
імені М.П.Драгоманова

На правах рукопису

Заскалета Валентина Петрівна

УДК 811.161.2’367.335(091)

ІСТОРІЯ ФОРМУВАННЯ СКЛАДНОПІДРЯДНИХ РЕЧЕНЬ
З ПІДРЯДНИМИ ОЗНАЧАЛЬНИМИ

10.02.01 українська мова

Дисертація на здобуття наукового ступеня
кандидата філологічних наук

Науковий керівник:
Грищенко Арнольд Панасович,
академік АПН України,
доктор філологічних наук, професор

КИЇВ 2003

ЗМІСТ
Вступ .............................................................................................................. .3
Розділ І............................................................................................................ 19
Формування речень із займенниковими сполучними словами, похідними від анафорично-вказівних займенників
1.1. СПРПО зі сполучними словами, що походять від займенників з коренем ’-(ларингальний) .................................................................................... 19
1.1.1. Речення зі сполучним словом акъ (-а, -о) ........................................... 19
1.1.2. Речення зі сполучним словом оже....................................................... 20
1.2. СПРПО зі сполучними словами, що походять від займенників з коренем *j- (і-) 22
1.2.1. Речення зі сполучними словами иже (яже, еже), еликъ .................. 22
1.2.2. Речення зі сполучним словом якъ (-а, -о) ........................................... 44
Висновки до розділу І .................................................................................. 59
Розділ ІІ
Становлення речень із займенниковими сполучними словами, похідними від неозначено-узагальнювального кореня٭k- (č-) ........................................ 62
2.1. Речення зі сполучними словами который (котрий), какый, чьи (чий).. 65
2.2. Речення зі сполучними словами чьто (што, що), къто (хто).......... ..99
Висновки до розділу ІІ .............................................................................. .120
Розділ ІІІ
Формування речень із прислівниковими сполучними словами ......... 124
Висновки до розділу ІІІ ............................................................................. 148
Розділ IV
Становлення речень сполучникового підпорядкування ..................... 152
Висновки до розділу IV ............................................................................. 177
Загальні висновки...................................................................................... 180
Література.................................................................................................... 194
Список використаних джерел та їх умовних позначень....................... 212

ВСТУП

Актуальність дисертаційної роботи. Структуру, семантику, засоби зв’язку складнопідрядних речень з підрядними означальними (СПРПО) в окремих пам’ятках досліджували П.Д.Тимошенко (українські грамоти XIVпершої половини XV ст.); Л.Деже (Нягівські повчання); В.Ф.Сич (Акти Бориспільського міського уряду ХVII ст.); І.І.Слинько, В.П.Забєліна, О.Я.Петренко (українські літописи ХVII ст.); Ю.Ф.Касім (Книги треті міські Пирятинські); У.Я.Єдлінська, О.П.Блик, О.А.Скоропада (документи канцелярії Б.Хмельницького).
Проблему вираження атрибутивних відношень ресурсами складнопідрядних речень, наявних у різностильових джерелах певних періодів історії української мови, вивчали також Д.Д.Герасименко, К.М.Пліско, Т.С.Ярмоленко.
Розвиток системи формально-граматичних засобів зв’язку став предметом спеціального аналізу в розвідках О.П.Блик, О.Я.Петренка, О.А.Скоропади.
Деякі аспекти діалектного гіпотаксису висвітлені в працях І.Г.Чередниченка, С.П.Бевзенка, Й.О.Дзендзелівського, П.І.Приступи, Д.Г.Бандрівського, Я.О.Пури, К.Ф.Германа та ін.
На окрему увагу заслуговують монографічне дослідження О.С.Мельничука Розвиток структури складного речення” (К., 1966), а також розділ Складне речення” у праці Історія української мови: Синтаксис” за редакцією О.С.Мельничука (К., 1983).
У російському мовознавстві над вивченням історії складного речення працювали О.О.Шахматов, О.І.Соболевський, Д.М.Овсянико-Куликовський, Є.С.Істріна.
Дослідження, присвячені становленню складнопідрядного речення загалом і складнопідрядного речення з підрядним означальним зокрема, особливо активно проводилися у 50-ті 80-ті рр. минулого століття, коли результати своїх спостережень опублікували чеські мовознавці Ф.Травнічек та Я.Бауер; русисти В.І.Борковський, Є.І.Каратаєва, А.І.Сумкіна, Т.П.Ломтєв, Г.С.Кнабе, Я.О.Спринчак, В.В.Назаретський, В.Ф.Юдіна, О.М.Стеценко, Р.Д.Кузнецова, В.Л.Георгієва, Р.В.Алімпієва, С.С.Вауліна та ін.; дослідник синтаксису сербохорватської мови П.А.Дмитрієв; білорусисти І.І.Крамко, Л.І.Бурак, О.П.Груцо, М.І.Канюшкевич.
Незважаючи на значну кількість спеціальних лінгвістичних розвідок, у більшості з них розкрито лише окремі аспекти проблеми формування складнопідрядних речень з підрядними означальними, що не дозволяє детальніше реконструювати цей процес, подати цілісну картину становлення складнопідрядних речень з підрядними означальними в українській мові. Цим і зумовлений вибір теми дисертації.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами. Тема дисертаційного дослідження тісно пов’язана з науковою проблемою кафедри української мови Національного педагогічного університету імені М.П.Драгоманова і є складовою частиною комплексної теми кафедри ,,Лінгводидактичний опис функціонування української мови, яка передбачає діахронне і синхронне вивчення граматичної будови української мови.
Об’єктом дослідження є складнопідрядні речення з підрядними означальними, виділювані на логіко-граматичних засадах класифікації, причому атрибутивність кваліфікується у вузькому значенні: означальними вважаються лише ті складні конструкції, у яких головна частина має означуваний іменник чи інший субстантивний повнозначно-лексичний компонент. Становлення складнопідрядних означальних речень супроводжувалося різноманітними структурними змінами, внаслідок чого виникали конструкції, у яких опорний” іменник міститься в залежній частині. Незважаючи на те, що з часом такі конструкції трансформувалися у складнопідрядні підметові або складнопідрядні додаткові, вони аналізуються в дисертації, оскільки генетично тісно пов’язані зі складнопідрядними означальними реченнями.
Предметом дослідження є структура складнопідрядних речень з підрядними означальними, їхня семантика та формально-граматичні засоби зв’язку головної і залежної частин.
Матеріал дослідження добирався з писемних пам’яток XI XVIII ст., з окремих художніх творів українських письменників кінця XVIII ХІХ ст. та з говіркового мовлення.
Період функціонування давньоукраїнської писемно-літературної мови представлений пам’ятками літописного стилю (Повість врем’яних літ, Київський літопис, Галицько-Волинський літопис), пам’ятками житійної літератури (Ізборник 1076, тексти Успенського збірника XII XIII ст., Києво-Печерський патерик) та пам’яткою ділового стилю Правда руська.
Староукраїнська мова XIV XV ст. репрезентована текстами офіційно-ділового стилю (Грамоти XIV ст., Українські грамоти XV ст.), визначною перекладною пам’яткою конфесійної літератури Четьєю 1489р. Окрім названих джерел, використовуються також матеріали Словника староукраїнської мови XIV XV ст.
Староукраїнська мова XVІ XVІІ ст. представлена текстами офіційно-ділового стилю (Акты Бориспольского мейского уряда 1612 1699 гг., Актова книга Житомирського міського уряду кінця XVI ст., Акти села Одрехови, Пирятинські актові книги, Актовые книги Полтавского городового уряда XVII в., Актовая книга Стародубского городового уряда 1693 г., Акты, относящиеся к истории Западой России, Архив Юго-Западной России, Волинські грамоти XVI ст., Ділова мова Волині і Наддніпрянщини XVII ст., Книга Київського підкоморського суду (15841644), Лохвицька ратушна книга другої половини XVII ст.), історико-мемуарним твором Літописом Самовидця, пам’ятками конфесійної літератури (Пересопницьке Євангеліє 1556-1561 рр., Євангеліє учительське..., перекладене М.Смотрицьким), полемічним твором Христофора Филалета ,,Апокрисисъ, албо отповhдь на книжкы о съборh берестейском”, пам’яткою наукової літератури Лікарський порадник XVI ст. та текстами художньої літератури (поетичні твори XVI XVII ст.). Окрім того, використано фіксації аналізованих мовних явищ у Словнику української мови XVI першої половини XVII ст.
Новоукраїнська мова кінця XVIІ XVIIІ ст. репрезентована пам’ятками різних стилів: офіційно-ділового (Ділова та народнорозмовна мова України XVIIІ ст.), конфесійного (Богогласник, ораторсько-проповідницькі твори І.Галятовського), історико-мемуарного (Літопис С.Величка, Щоденник Я.Марковича), науково-популярного (Лікарські та господарські порадники XVIIІ ст.), художньої літератури (українські інтермедії XVIІ XVIIІ ст., поетичні твори).
Досліджувалися також окремі твори І.Котляревського, Т.Шевченка, Марка Вовчка, Лесі Українки, Панаса Мирного, О.Кобилянської, М.Коцюбинського.
Крім того, для зіставлення з літературними конструкціями залучалися діалектні й фольклорні фіксації відповідних речень. Цей матеріал є особливо цінним, оскільки в ньому ще збереглися архаїчні синтаксичні конструкції, вже не відомі сучасній літературній мові. Щоправда, говіркові конструкції здебільшого наводяться тоді, коли між даними літературної мови і даними діалектів є розбіжності.
Мета і завдання дисертації. Мета дисертаційного дослідження полягає в з’ясуванні особливостей утворення складнопідрядних речень з підрядими означальними, поступового становлення їхньої структури, розвитку системи засобів зв’язку та формування семантики цих синтаксичних одиниць.
Реалізація поставленої мети передбачає розв’язання таких завдань:
■ визначити період, на який припадає виникнення та становлення складнопідрядних речень;
■ з’ясувати, які конструкції стали чи могли стати основою для формування складнопідрядних речень загалом і складнопідрядних речень з підрядними означальними зокрема;
■ з’ясувати відносну хронологію функціонування сполучних засобів у структурі аналізованих речень;
■ з’ясувати причини і дослідити динаміку структурних та семантичних змін, що відбулися у складнопідрядних реченнях з підрядними означальними на ґрунті української мови;
■ встановити, які формально-граматичні засоби зв’язку кількісно домінували у відповідні періоди історії української мови.
Методи дослідження. Дослідження складнопідрядних речень з підрядними означальними здійснювалося методом діахронного спостереження та опису відповідних явищ. Опис аналізованих речень здійснювався за допомогою семантико-граматичного аналізу, при якому враховувалися семантико-синтаксичні відношення між компонентами аналізованих одиниць, структурна організація останніх та характер і засоби синтаксичного зв’язку між їх головною і залежною частинами.
Наукова новизна роботи полягає в тому, що в ній описано значну кількість різножанрового фактичного матеріалу, який ще не був предметом спеціального дослідження, доповнено класифікацію речень із семантичним підпорядкуванням залежної частини, деталізовано класифікацію речень з дублюванням опорного компонента, прокоментовано подвійну відносність як один з етапів формування складнопідрядних речень з підрядними означальними.
Теоретичне значення дисертації. Робота містить важливі теоретичні узагальнення про історію становлення складнопідрядних означальних речень. Аналіз структурних різновидів цих синтаксичних одиниць, функціонування в них сполучних засобів на основі інформативно переконливого фактичного матеріалу доповнює наявні відомості про формування цих конструкцій. Матеріали дисертації можуть бути використані для подальшого вивчення теоретичних проблем, пов’язаних зі становленням інших типів складнопідрядних речень.
Практичне значення дисертаційного дослідження визначається можливістю використання його результатів у підручниках і посібниках з історії української мови з метою поглибленого викладу розвитку складнопідрядних речень з підрядними означальними, у лекційних курсах з історичної граматики української мови, сучасної української літературної мови, української діалектології, а також у спецкурсах і спецсемінарах з проблем історичного синтаксису.
Апробація та впровадження результатів дослідження. Окремі розділи роботи і дисертація обговорювалися на засіданнях кафедри української мови Національного педагогічного університету імені М.П.Драгоманова. Результати дослідження повідомлялись на підсумковій науковій конференції викладачів згаданого університету (2002р.). Окремі положення дисертації висвітлювались у доповідях на Всеукраїнській науковій конференції ,,Функціонально-категорійна граматика української мови (м. Луцьк, травень 2002 р.), Міжнародній науковій конференції ,,Мова у слов’янському культурному просторі (м. Умань, травень 2002 р.), V Міжнародній науково-практичній конференції Авіа-2003” (м.Київ, квітень 2003 р.).
Матеріали дисертаційного дослідження були використані в Уманському державному педагогічному університеті імені ПавлаТичини (довідка про впровадження № 132/01 від 24.02.2003), Черкаському державному університеті імені Б.Хмельницького (довідка про впровадження № 489/01-11 від 14.03.2003).
Публікації. Різні аспекти досліджуваної проблеми висвітлено у 6 публікаціях.
1. Заскалета В.П. Структура складнопідрядних означальних речень з відносним словом которий у текстах І. Галятовського // Наука і сучасність. Зб. наук. праць Національного пед. ун-ту імені М.П. Драгоманова. К.: Логос, 2001. Т. XXIX. С. 211-217.
2. Заскалета В.П. Історія становлення складнопідрядного означального речення зі сполучним словом де // Міжвідомчий наук. зб. К.: ВПЦ Київський університет”, 2002. № 24. С. 57-67.
3. Заскалета В.П. До історії розвитку складнопідрядних речень з підрядними означальними (на матеріалі збірки Ділова і народнорозмовна мова України XVIII ст.”) // Науковий вісник Волинського державного університету. Луцьк, 2002. № 5. С. 52-57.
4. Заскалета В.П. Історія формування складнопідрядних означальних речень з відносним словом який // Наука і сучасність. Зб. наук. праць Національного пед. ун-ту імені М.П.Драгоманова. К.: Логос, 2002. Т. XXXI. С. 187-197.
5. Заскалета В.П. До історії формування складнопідрядних означальних речень з відносним словом котрий // Система і структура східнослов’янських мов: До 70-річчя з дня народження доктора філологічних наук, професора М.М.Пилинського. Зб. наук. праць. К.: Тов-во Знання” України, 2002. С.106-110.
6. Заскалета В.П. До історії формування складнопідрядних означальних речень з відносним словом котрий // Мова у слов’янському культурному просторі: Тези доповідей і повідомлень Міжнародної наукової конференції. Умань, 23-25 травня 2002 року. Умань: Графіка, 2002. С. 12.
Структура роботи. Дисертація складається зі вступу, чотирьох розділів та висновків до них, а також загальних висновків. До роботи додається список використвної літератури (212 позицій) і список джерел та їх умовних позначень (80 найменувань).
Необхідною умовою аналізу історії становлення українських складнопідрядних речень з підрядними означальними є, насамперед, з'ясування історії виникнення однієї з найістотніших синтаксичних категорій складнопідрядного речення, різновидом якої є складнопідрядні означальні речення.
Пам’ятки української мови представляють, в основному, вже сформовані складнопідрядні речення, щоправда, нерідко (особливо в найдавніших текстах) фіксуються також складнопідрядні конструкції з недиференційованими семантико-синтаксичними відношеннями між їхніми компонентами. А тому про зародження цих синтаксичних одиниць можна говорити лише на підставі вивчення тих доступних на сьогодні теоретичних праць, які присвячені саме цій проблемі.
У мовознавчій літературі зазначається, що слов’янські складнопідрядні речення виникали і формувались частково вже в індоєвропейській прамові пізнього періоду (на це вказує розвиток відповідних конструкцій у всіх історично засвідчених індоєвропейських мовах, перетворення вказівних займенників і прислівників у сполучні слова, що характерне для цього розвитку в окремих мовах). Проте вирішальні етапи формування слов'янських складнопідрядних конструкцій були пов’язані з праслов’янським періодом, коли витворились основні службово-лексичні засоби синтаксичного підпорядкування залежних частин складних конструкцій. Ці засоби введення підрядних речень, як правило, генетично або функціонально відміні від аналогічних засобів інших індоєвропейських мов. Крім того, ,,всі найдавніші специфічні засоби оформлення цих конструкцій при порівняльно-історичному аналізі виявляються, за спостереженнями О.С.Мельничука, результатами перетворення формально-граматичних засобів, характерних у минулому для інших структурних типів речень[119, 201]. Цей факт теж свідчить про відносно пізній історичний розвиток складнопідрядних речень у слов'янських (і в інших індоєвропейських) мовах.
Проблемі становлення і розвитку цих конструкцій у слов’янських мовах присвячено розвідки Г.С.Кнабе, Є.Ф.Корша, В.М.Мігіріна, А.І.Сумкіної, І.Г.Чередниченка. Проте найдокладніше і найпереконливіше висвітлення загальних аспектів формування основних різновидів і формальних ознак складнопідрядних речень, а також їх становлення в окремих слов’янських мовах подається в порівняльно-історичній граматиці слов’янських мов В.Вондрака [211] та в монографії О.С.Мельничука ,,Розвиток структури слов’янського речення [119]. З наукових праць, у яких історія складнопідрядних речень досліджується на матеріалі окремої слов’янської мови, особливо ґрунтовною є монографія чеського мовознавця Я.Бауера про розвиток складного речення в чеській мові, де наводиться також бібліографія більшості відповідних праць, що стосуються різних слов’янських мов [201]. Розвиток українського гіпотаксису, його структури та семантики найповніше висвітлено А.П.Грищенком у розділі Складне речення”, вміщеному в колективній праці Історія української мови. Синтаксис” [65].
Відомо, що структура простого речення закріпилася в мові ще в найглибшій давнині. Згодом вона поступово розвивалася, ускладнювалася й удосконалювалася. Проте для вираження складнішої за змістом і логічними відношеннями думки, що вже не могла вміститися в рамках простого поширеного речення, у подальшому розвитку людського суспільства поступово створюється й оформляється нова синтаксична категорія конструкція складного речення [165, 5].
Від часу постановки проблеми виникнення слов’янського складного (зокрема складнопідрядного) речення між мовознавцями точиться дискусія про те, які конструкції лягли в основу виникнення цих синтаксичних одиниць.
У науковій літературі зазначається, що формування складного речення, очевидно, відбувалося двома шляхами: шляхом виникнення складного речення в результаті з’єднання простих речень в одне ціле і шляхом переростання простого речення в складне в результаті зародження в ньому другого предикативного центру (за термінологією О.О.Потебні, ,,другорядного присудка[141,187]).
Г.С.Кнабе вважає за доцільне переглянути теорію ,,двох шляхів розвитку складного речення і робить висновок про те, що так званий ,,другий шлях розвитку складного речення в індоєвропейських мовах не існує, оскільки звороти з дієслівними іменами в цих мовах не стають підрядними, а замінюються ними [78,116].
Я.О.Спринчак, розглядаючи проблему витворення складного речення, погоджується з Г.С.Кнабе і вважає, що воно виникло в результаті об’єднання простих речень в одне складне ціле. Таке об’єднання, на думку Я.О.Спринчака, спочатку відбувалося на основі об'єднання двох неоднорідних або кількох однорідних висловлювань в одне складносурядне речення. А на основі об'єднання двох речень у процесі подальшого розвитку складного речення виникає підрядність, внаслідок чого одне речення (головне) залишається незалежним, а друге (підрядне) стає залежним [165, 6].
Для з'ясування передумов і загальних особливостей процесу початкового формування слов'янських складнопідрядних конструкцій, вивчення шляхів їх історичного розвитку О.С.Мельничук пропонує насамперед усвідомити ієрархію тих істотних специфічних ознак, які характеризують структуру цих синтаксичних одиниць. Аналізуючи природу складнопідрядного речення, цей учений вважає, що складнопідрядне речення є ,,таким структурним типом речення, у якому частина висловленого ним змісту, що здебільшого могла б бути виражена в формі якогось певного члена речення непоширеного чи поширеного, оформляється в вигляді цілого простого речення, яке синтаксично підпорядковується за допомогою спеціальних службових слів решті складнопідрядного речення як підрядне головному. Як і інші члени простого речення, підрядне речення ,,не відзначається формальною і семантичною відмежованістю, не виділяється в контексті на одному рівні членування з самостійним простим реченням, воно становить лише частину складнопідрядного речення. Саме з цієї причини не може розглядатися в одному ряду з самостійними реченнями і головне речення окремо від підрядного [119, 203-204].
З семантичного погляду різниця між підрядним і простим самостійним реченням полягає лише в тому, що самостійне речення виражає дію чи стан (під виразом ,,дія чи стан О.С. Мельничук розуміє також виявлення предметом якоїсь постійної ознаки чи властивості, належність його до певного класу предметів і т. ін.) поза безпосереднім зв’язком з іншими діями чи станами, у той час як у підрядній частині дії і стани виражаються у зв’язку з діями і станами, названими в головному реченні, і осмислюються як другорядні по відношенню до цих названих дій [119, 205].
Для вираження аналогічних смислових стосунків, окрім власне підрядних речень та речень сурядних за формою, але підрядних за функцією (напр., Бьюче же Михаиля, отторгоша хр(ь)стъ на нем и с чепьми, а в нема гривна золота (КЛ, 1187, 654)), з самого початку історичного періоду розвитку слов’янських мов, як зазначає цей дослідник, широко використовуються безсполучникові речення (зокрема сурядні) Не лежи княже . Глhбъ ти пришелъ на тя (КЛ, 1147, 360), однорідні присудки (у тому числі поширені другорядними членами) В се же лhто быс(ть) вода велика . потопи люди и жито . и хоромъ внесе (КЛ, 1129, 293), дієприкметникові звороти Володимерь же из Берестья . посла к нимъ . жито в лодьях . по Боугу с людьми . с добрыми . комоу вhря (ЛГВ, 1279, 879), інфінітивні конструкції раздвиже земля оуста своя прияти кровь брата твоего (ГВЛ, 1226, 747), звороти з віддієслівними іменниками Михаилъ же оувhдhвъ приятье Киевьское . и бhжа со снмъ своимъ (ГВЛ, 1238, 783-784), рідше супінні конструкції а Ростиславича Мстислава вьведоша Смоленьску княжитъ (КЛ, 1175, 598).
Усі ці давніші синтаксичні структури, на відміну від підрядних речень, використовуються для вираження відповідних змістових і синтаксичних стосунків ще до появи гіпотаксису і, як наслідок, стають основою для формування підрядних речень у пізньоіндоєвропейській і в праслов’янській мові. Отже, переконливішим видається твердження О.С.Мельничука про те, що насправді ,,перетворення в складнопідрядні конструкції колишніх груп однорідних чи просто суміжних простих речень, пов’язаних між собою лише семантично, являло собою процес наближення сурядної чи близької до сурядної структури цих груп до структури простого (і ускладненого) речення з його внутрішньою пов’язаністю членів, об’єднаних навколо єдиного синтаксичного центру у вигляді головних членів речення. Таким чином, у формальному відношенні цей процес означав поширення основної структурної особливості простого і ускладненого речення на конструкції, які до того формально були ближчими до сурядних або й збігалися з ними. З другого боку... самі ускладнені речення, а також прості речення з однорідними присудками, можливо, не без впливу первісних складних, за певних умов теж перетворювалися в складнопідрядні, зазнаючи таким чином більшого розчленування своєї структури [119, 207].
Виникнення складнопідрядних речень у праслов’янській мові часто пояснюється лінгвістами як результат певних зрушень у характері мислення носіїв мови. Проте О.С.Мельничук переконаний у тому, що основним суспільним фактором, який викликав появу складнопідрядних конструкцій, було постійне прагнення носіїв мови до якомога чіткішого вираження думки в кожному конкретному випадку користування мовою. До цього спричинилася і надмірна багатозначність тих синтаксичних структур, що використовувались раніше для вираження дій або станів, що осмислювалися як залежні від інших дій і станів [119, 207]. На конкретному фактичному матеріалі мовознавець доводить, що найбільше ця багатозначність проявлялася в конструкціях з простими суміжними реченнями і в конструкціях з однорідними присудками, оскільки вони могли виражати і зовсім рівноправні дії, що не поступаються щодо ступеня наданої їм важливості. Конструкції з дієприкметниковими зворотами, характерною особливістю яких є вираження другорядних, на думку мовця, дій або станів, хоч і не обов’язково пов’язуваних тісним смисловим зв’язком з основною дією чи станом, були менш багатозначними.
Смислова залежність дій, виражених інфінітивами, супінами і віддієслівними іменниками, від дієслова-присудка проявлялась найвиразніше, проте відповідне функціонування інфінітивів і супінів обмежувалося семантичними чинниками (вони придатні переважно для вираження цільових, рідше додаткових, означальних стосунків).
Щодо віддієслівних іменників, то вони могли утворюватися не від кожного дієслова і важко піддавалися поширенню другорядними членами, особливо обставинами.
З подальшим розвитком суспільних функцій мови виникає потреба уточнити різні смислові відтінки між залежними частинами думки, що вказували на дію або стан. У зв’язку з цим згадані формально недиференційовані конструкції починають уточнюватись спеціальними вказівними, неозначено-вказівними чи узагальнено-вказівними елементами займенникового і займенниково-прислівникового характеру, які поступово ,,почали набувати функції формальних показників конкретного характеру смислової залежності одного несамостійного висловлення про дію чи стан від другого [119, 208-209]. Інакше кажучи, початковий етап розвитку засобів підрядного зв’язку складних речень у праслов’янській мові пов’язується з формуванням сполучних слів із вказівних займенників, які вживалися у складі тісно пов’язаних за змістом складних речень, однорідних присудків і інших відповідних конструкцій.
Щодо СПРПО більшість дослідників (зокрема А.І.Сумкіна, О.М.Стеценко, О.П.Безпалько, Я.О.Спринчак, Д.Д.Герасименко) прийшла до висновку, що цим синтаксичним одиницям передували паратактичні відносні (означальні) конструкції без сполучних слів [171, 142-153; 169, 177; 11, 203-205; 166, 31-34; 39, 7]. Другим етапом у розвитку відносної (означальної) підрядності є зародження відповідних конструкцій зі сполучними словами, утвореними із вказівних займенників і прислівників, причому в пам’ятках простежуються залишки давнього недиференційованого вживання таких займенникових елементів одночасно і в ролі вказівних, і в ролі відносних слів (напр., И на тоу осень быс(ть) зима зла велми . такои же в нашю память на бывала николи же (КЛ, 1187, 653)). Подібні випадки є пережитками того стану, коли відносну функцію могло виконувати будь-яке вказівне слово, доки ця функція не закріпилася за певною частиною вказівних слів. На аналогічні випадки вживання з відносною функцією вказівного займенника сь у церковнослов’янській мові XV XVI ст. вказує Ф.І.Буслаєв [24, 545]. Очевидно, відносну (поряд із вказівною) функцію займенника сь можна вбачати, наприклад, у такому реченні: ...х(с)ъ о(т)толя(ж) єсть . о(т) семени дв(д)ва . и от вифлиомъскго села. в сhмъ бо селh родился (Четья 1489, 225). Третім етапом становлення СПРПО мовознавці вважають появу відносних конструкцій зі сполучними словами, похідними від неозначено-узагальнювальних займенників і прислівників, а четвертим закріплення і удосконалення сучасної структури складнопідрядного речення.
Отже, процес формування складнопідрядних речень з підрядними означальними насамперед зводиться до витворення формально-граматичних засобів зв’язку компонентів цих речень.
Категорія сполучних слів і підрядних сполучників, утворених від вказівних займенників, обмежується в славістичних розвідках словами займенникового кореня *j­, які часто вважаються найдавнішими для слов’янських мов сполучними словами [211, 478 і далі; 111, 390; 197, 203 та ін.].
Поза ува

bibliography

ЗАГАЛЬНІ ВИСНОВКИ
Проведений аналіз дає підстави подати таку картину становлення цього різновиду складнопідрядних речень.
Складнопідрядні речення (у тому числі і СПРПО) виникали і формувались частково вже в індоєвропейській прамові пізнього періоду (на це вказує розвиток відповідних конструкцій у всіх історично засвідчених індоєвропейських мовах, перетворення вказівних займенників і прислівників у сполучні слова, що характерне для цього розвитку в окремих мовах). Проте вирішальні етапи формування слов'янських складнопідрядних конструкцій були пов’язані з праслов’янським періодом, коли витворились основні службово-лексичні засоби синтаксичного підпорядкування залежних частин складних конструкцій. Ці засоби введення підрядних речень, як правило, генетично або функціонально відміні від аналогічних засобів інших індоєвропейських мов.
Конструкціями, що стали основою формування складнопідрядних речень, були різноманітні прості ускладнені речення, члени яких вказували на залежні частини думки (напр., конструкціями, що згодом перетворилися в СПРПО, могли бути прості речення, ускладнені однорідними присудками, типу В се же лhто быс(ть) вода велика . потопи люди и жито . и хоромъ внесе (КЛ, 1129, 293)), та колишні групи однорідних або просто суміжних речень, змістова підпорядкованість яких була виражена тільки семантично (без формальних показників). До останніх належать і так звані паратактичні відносні речення, які згодом перетворилися в СПРПО. Характер зв’язку між частинами паратактичних відносних конструкцій свідчить про наявність між цими частинами таких смислових відношень, які в одних випадках можуть мати значення відносного зв’язку, а в інших це значення лише намічається. Наприклад: Лhс, за Степуками стоячии, цhна золотих сто (ДМРН, 1720, 118); ...и на томъ мεстъци будка. Вчинили дити (АЖ, 1583, 48); Там щука-риба грала, Золотую луску мала (Д-Х, 342). Кунтушъ блакитний полуштофовий а обложенъ сhткою ровно з лиштвами золотою жъ (ДНРМ, 1746, 309).
З виникненням потреби уточнити підпорядкованість (залежність) однієї частини думки іншій згадані синтаксичні одиниці почали оформлятися спеціальними анафорично-вказівними, неозначено-вказівними чи неозначено-узагальнювальними займенниками або займенниковими прислівниками, які згодом набули відносної семантики і стали вживатися у функції сполучних слів. Наприклад: Быў там берег, а в тім березьі были хащі (Верх. 2, 187); Будка зламана вся, а в ней колес три... (ДНРМ, 1744, 305); Мьстислав же прия зятя своего любовью . и поч(с)тивъ его великими дарми . и да емоу конь свои борзыи . Актазъ акого же в та лhта не бы(с) (ЛГВ, 1225, 746); Пото(м) жε выкрадεно дε(и), школу жидо(в)скую, в которои украдεно бляху срεбрεную, [Пор. оформлення підрядного зв’язку між першою і другою та другою і третьою предикативними частинами] коштова(л)[а] дви гривни срεбра (АЖ, 1583, 53); Гдежъ тотъ то кусъ поля до того часу не належалъ никому иншому, толко до мене самого вічні, который же кусъ поля вічні оддаю и поручамъ ку тей же церкви нашей (Л, 1606, 226); што оу рускомъ правh сhдять кмєти оу зhмскомъ . ис тhхъ брали єсмы . ис подимья по колодh вовса (Роз., 1386-1418, 35); а Печенhзh приступати начаша . и соступишася на мhстh . идhже єсть нынh . святая Софья митрополья Роуская (ПВЛ ЛІ, 1034, 138); и варити имъ тыε ко(р)чмы до того жъ году, какъ шєсть годовъ вы(и)дєть (Рус., 1489, 45).
У плані відносної хронології найдавнішими є сполучні слова та сполучники, похідні від анафорично-вказівних займенників на ларингальний, проте у пам’ятках XI XIII ст. речення з підрядними означальними, що підпорядковуються іменникові головної частини за допомогою сполучних слів типу акъ (-а, -о), мали статус реліктового явища. У відповідних СПРПО наваних джерел зафіксовано тільки такі сполучні засоби, як акъ (-а, -о), оже, ож, аже, аж. Літературна мова жодного сполучного елемента цієї генетичної групи не успадкувала, проте для окремих говорів південно-західного ареалу характерні СПРПО зі скороченою від сполучника оже формою ож. Вихід з ужитку сполучних слів і сполучників із займенниковим коренем ’- (ларингальний) зумовлений поширенням у відповідній функції сполучної групи із вказівним займенниковим коренем *j- (і-).
Формування підрядної функції анафорично-вказівних займенників на *j- (і-), що витіснили із СПРПО сполучні слова на ларингальний, припадає на ХІІ ст. (причому в літературно-книжних пам’ятках і одночасно зі становленням підрядної функції займенників, утворених від неозначено-узагальнювального кореня *k- (č-)).
Причиною, що зумовила пізніше формування сполучної функції вказівних слів на j-, на відміну від формування аналогічної функції вказівних слів на ларингальний, є конкретніший характер вказівної семантики слів на j- порівняно зі словами на ларингальний або їх більша фонетична вагомість, оскільки ларингальний на той час перебував уже в стадії занепаду. Доказом того, що відносна функція вказівних слів на j- розвинулася пізніше, є значна перевага відповідних відносних слів і підрядних сполучників на j- щодо частоти вживання над словами на ларингальний у пам’ятках XI XIII ст. Крім того, на відміну від слів із зредукованим ларингальним, які уже в найдавніших пам’ятках здебільшого вживаються у власне сполучниковій функції, усі слова на j- фіксуються з відносною функцією і тільки окремі з них (jеžе, jаkо, jеgdа) трапляються також у ролі сполучників.
Групу засобів зв’язку, похідних від вказівних займенників на *j-, у СПРПО, зафіксованих у досліджуваних джерелах, представляють змінювані сполучні слова иже (яже, еже) (найуживаніший сполучний елемент в ХІ ХІІІ ст.), еликъ, якъ (-а, -о), незмінювані яко, як, идеже, егда та сполучники иже, єже, як. У сучасній літературній мові вживаються тільки три репрезентанти цієї групи відносний займенник який (одне з найрегулярніших сполучних слів), відносний прислівник як та сполучник як.
Крім сполучних засобів, утворених від вказівних займенників на ларингальний та на *j-, у пам’ятках XI XIII ст. подекуди фіксуються сполучні слова, похідні від займенникового кореня *k- (č-), які вже у староукраїнський період майже повністю витісняють сполучні слова вказівних коренів. У відповідний період історії української мови нараховувалося 16 сполучних слів цієї групи, а саме: какъ (какый, -ая, -ое), каковъ (-ыи, -а(-я), -о(е)), которыи (-ая, -ое), чьи (-я, -е), къто, чьто, како, камо, коли, къгда, къде (къдh), куда, доколh, отколh, откуда (отъкуду), колико (коликъ). Більшість із них фіксується у досліджуваних реченнях і успадкована сучасною літературною мовою.
Причиною витіснення сполучних слів, похідних від вказівних займенників на ларингальний та на *j­-, словами з первісно питальною (і неозначеною) семантикою, стало те, що, набувши відносного значення, первісно вказівні слова на ларингальний приголосний і на j- перестали існувати (за винятком непрямих відмінків слова иже) як власне вказівні, внаслідок чого їх абстрактна відносна функція втратила підтримку з боку більш конкретних семантичних відтінків, які були властиві тим самим словам. Натомість слова на *k- (č-), набувши відносної функції, не втратили і свої давніші семантико-синтаксичні функції (питальну і неозначено-вказівну), які залишилися інтенсифікатором для відносної функції тих самих слів.
Наявність найдавніших фіксацій речень з відносними словами, похідними від неозначено-узагальнювальних займенників, в пам’ятках ділового стилю, які найповніше відображають специфіку розмовної стихії, свідчить, що утворення цих речень здійснювалося в розмовному мовленні.
Структура речень зі сполучними словами, похідними від вказівних займенників з коренем ’-(ларингальний) та з коренем *j­ (і-), характеризувалася постпозицією залежної частини, що було зумовлене первісною семантикою відповідних займенників: вказуючи на означуваний іменник попереднього речення і заміщуючи його, вони виступали на початку наступного речення. Додатковим показником відносності була релятивна частка же, яка розміщувалася безпосередньо після займенника або була його морфемою. Наприклад: и бы(с) сhча зла акаже не была в Руси (ПВЛ ЛІ, 1019, 132); слися к оцю моєму . а дружину юже єси заялъ вороти (ПВЛ, 1096, 238); по неволи есмь хр(с)тъ цhловалъ къ Изяславоу . оже мя былъ остоупилъ в городh . а о(т) ва(с) ми помочи не было (ЛК, 1147, 360); Том же лh(т)[h] . погорh Ростовъ и цркви вси . и соборная, дивная великая цркви стоя Бца якояже не было николи же . ни будеть (1161, 512).
З формального погляду перетворення вказівного займенника у відносний проходило по лінії позиційного зближення вказівного займенника з тим опорним компонентом головного речення, яке ним пояснюється. Інакше кажучи, чим ближче локалізувався вказівний займенник (прислівник) до співвідносного з ним опорного компонента головного речення, тим більше колись сурядне речення з цим вказівним словом наближалося до категорії підрядних, а саме вказівне слово до категорії сполучних (відносних). Пор., наприклад, речення з дистантним і речення з контактним розміщенням залежної частини і опорного слова: а Вятъко сhде съ родомъ своимъ по Оцh . о(т) негоже прозвашася Вятичи (ПВЛ, 12); бh бо князь добръ . и крhпокъ на рати . и моужьствомъ крhпкомъ показався . и всякими добродhтелми наполненъ . о нем же Оукраина много постона (КЛ, 1187, 653,); слися к оцю моєму . а дружину юже єси заялъ вороти (ПВЛ, 1096, 238); поидоша Половци . и послаша пре(д) собою [в] сторожh . А//лтунопу . иже словяше в ни(х) мужство(м) (1103, 278). Поступове закріплення за вказівним словом на j- відносної функції спричинилося до дедалі більшого обмеження його вживання з чисто вказівною (анафоричною) функцією.
Речення зі сполучними словами на *k- (č-), поряд з якими могли виступати релятивні частки же, жь, то, первісно характеризувалися препозицією залежної частини, зумовленою питальною, неозначеною або неозначено-узагальнювальною семантикою відповідних сполучних засобів. Виступаючи в препозитивних реченнях, неозначено-узагальнювальні займенники і прислівники на стадії первісного функціонування не були показниками синтаксичного зв’язку, але надавали відповідному реченню умовно-узагальнювального відтінку значення. Внаслідок цього препозитивні речення зі сполучними кто (хто), который (котрий), крім означальної, часто характеризуються додатковою умовною семантикою, а речення зі сполучним словом что (што, що) кількісною. Наприклад: ...которhи же гражанh . выидоша изъ града . и бьяхоуться ходяще по Римьскомоу болотоу . то тhи избыша плhна (ЛК, 1185, 648); а кого коли исъпрячють людии к собh оу томъ мhстh оу млина тые люди далъ єсмъ имъ со всhмъ правомъ (ССУМ, І, 1375, 524); что за тобою городовъ Рускихъ . то ти все възворотити и Изяслава ти ся не о(т)лучати до живота свое(г)[о] . доколh же еси живъ (ЛК, 1152, 453).
За аналогією до конструкцій зі сполучними словами на *k- (č-) з’являються препозитивні означальні речення зі сполучними словами на *j-­ (і-) (напр.: да въ нєи же єсмь одежи нынh . въ тои да положите мя тако въ пещерh (Усп. зб. ХІІ ХІІІ, 129)), проте кількість таких речень, порівняно з реченнями постпозитивними, незначна. Натомість за зразком конструкцій зі сполучними словами на *j- (і-) залежна частина речень з хронологічно новішими сполучними словами переміщується в постпозицію по відношенню до означуваного слова. Наприклад: и тако заяша стадъ множество . и вежа которh бhхоуть осталися в лоузh (ЛК, 1190, 671).
Щоправда, протягом кількох століть у постпозитивній залежній частині речень зі сполучними словами на *k- (č-) дублюється означуваний іменник або його відповідник, що спочатку було відтворенням поступового процесу становлення СПРПО, а згодом (після закріплення в мові одиниць без зазначеного дублювання) стало ознакою книжного стилю. На прикладі цих речень можна простежити послідовність процесу переходу від речень, у залежній частині яких повторюється означуване слово, до речень без такого повторення. Очевидно, найдавнішим структурним різновидом цих синтаксичних одиниць були речення з дистантною локалізацією залежної частини по відношенню до означуваного слова і віддаленістю дублета від сполучного слова, як-от: В Берестьи делалъ его милость личбу с ключником берестейским Левкомъ Боговитиновичомъ а з Немирею, што держали от его милости мы берестейское (ССУМ, ІІ, 1497, 562). З часом підрядна частина розміщується безпосередньо після означуваного слова, а його дублет і сполучне слово можуть ще дистанціюватися, як наприклад: А далъ єсмь . и землю ролъную . исъ сhножатьми . што к тому дворищю слушаєть . сhножать на Моисhєвh долинh (Роз., 1349, 3). Позиційне зближення сполучного слова і дублета, що контактують з означуваним словом головної частини, наступний етап на шляху формування означальних речень сучасного типу: А при тых моих умовеных речах... были панове люди добрые... которые панове... печати свои приложили к сему моему листу (ССУМ, I, 1472, 505); и сп(с)ниє на(м) грhшны(м) далъ . а въстокъ звезду што (ж) звезда стала на(д) чечорою (Чет. 1489, 155).
Позиційне зближення підрядної частини і означуваного слова робить зайвим функціонування дублета, внаслідок чого утворюються речення з постпозитивною атрибутивною частиною без повторення означуваного слова в ній. Закріплення таких конструкцій зумовлене процесом зменшення впливу книжної мови на мову літературну і процесом посилення впливу на останню мови розмовної.
Переміщення залежної частини речень зі сполучними словами на *k- (č-) у постпозицію щодо означуваного слова зумовило зміну семантико-синтаксичних відношень між частинами СПРПО. Так, якщо препозитивні речення зі сполучними словами который (котрий), кто (хто) характеризуються умовно-атрибутивним значенням, а речення зі сполучним что (што, що) кількісно-атрибутивним, то у семантиці відповідних постпозитивних конструкцій синкретизм нівелюється. Наприклад: а єщє при томъ были послы с лєвова што с нами сєсє дhло доконали (Рус., 1408, 72); панє пашку . а ты пани па(ш)ковая . олю(ш)ко . даитє вы свh(т)ки тыє . при ко(м) будє(ш) о(т)купала . ты то(т) ва(с)ко(в) ста(в) . оу сє(с)тры своєи (М, 1484, 39); и на про(с)бу всεε(и) громади і тоε(й) дhвки, которая собh εго за мужа схотhла мhти, даровали εго дшεю (ЛРК, 1660, 103).
До композиційних особливостей формування СПРПО належить і те, що навіть постпозитивна їх залежна частина протягом тривалого часу могла бути дистанційована від опорного слова. Речення цього різновиду, крім тих, підрядна частина яких дистанційована від опорного слова його означенням, становлять проміжний етап між підрядними означальними, що повторюють означуваний іменник, і сучасними (зі структурного погляду) конструкціями. Оскільки в підрядному реченні не повторюється означуваний іменник, займенник набуває функції сполучного слова (заступає означуваний іменник і водночас є показником підрядного зв’язку). Проте розміщення підрядної частини на відстані від означуваного слова дещо послаблює синтаксичний зв’язок між головною і підрядною частинами, внаслідок чого вони меншою мірою залежать одна від одної. А це, у свою чергу, нерідко викликає семантичні зміни, оскільки підрядна частина не означує іменник головної, а повідомляє про нього певні додаткові відомості. Наприклад: ...служилε(м) у поминε(н)но(г)[о] Дε(м)ка рокъ цали(й) і о(т) εго мнh ґвалтъ ста(л)сε, о(т) которо(г)[о] ю(ж) і дитя мусhлε(м) привε(с)ти (ЛРК, 1671, 155).
У результаті позиційного зближення опорного іменника і підрядного речення означальність семантико-синтаксичних відношень посилюється. Наприклад: смертоубийцов, которие в смерть убили запорожского козака Грицка Соломченка, в ратуши мhской Кременчуцкой ми допросили (ДНРМ, 1740, 277). Ще виразнішою виявляється атрибутивна семантика тоді, коли поряд з опорним словом вживається вказівний займенник. Наприклад: ...Турки въ третіемъ часh ночи великими толпамы на томъ полh, на которомъ сраженія происходили, со свhчами ходя, воплилы и, ридая, трупи своихъ побытихъ во рвахъ и въ ямахъ хоронили (ЛВел., IV, 1720, 163).
Крім відзайменникових сполучних слів, до системи засобів зв’язку СПРПО належать сполучні слова відзайменниково-прислівникового походження. Особливістю таких речень є синкретизм їхньої семантики, часто спричинений виразним обставинним (просторовим або часовим) значенням самих засобів зв’язку і опорних іменників. Наприклад: и назнаменавша мhсто кдh копати кромh оустья (ПВЛ ЛІ, 1091, 201); але прїидоуть дновε коли о(т)ять боудεть о(т) нихь жεнихь (ПЄ, 1556-1561, 231).
Вживання вказівного займенника, що виступає поряд з означуваним словом і є додатковим засобом зв’язку підрядного речення з головним, уточнює синтаксичну функцію підрядного речення, тобто викликає нівеляцію додаткової локативної чи темпоральної семантики таких СПРПО. Наприклад: аще быста вhдала то не бы пришла на мhсто се идhже ятома быти (ПВЛ ЛІ, 1071, 168); прїйдоу(т) дновε таковыи коли то о(т)я(т) о(т) ни(х) жεни(х) (ПЄ, 1556-1561, 135).
Підрядні означальні речення з відтінком місця і часу сформувалися як залежні до початку писемності, однак вони виникли пізніше, ніж речення зі сполучними словами займенникового походження. Підтвердженням цього є функціонування незначної кількості препозитивних конструкцій з відприслівниковими сполучними словами порівняно з конструкціями постпозитивними (напр., поколя єму кнhзъ лєвъ оуhхалъ и мы ємоу поля оуhхали по та знамєна (Роз., 1401, 66); и где той помененний Микита заводил, на том мhсцу и копцh становили-смо (АПГУ, 1679, ІІІ, 107)) та надзвичайно рідкісні випадки вживання відповідних постпозитивних конструкцій з повторенням означуваного слова в залежній частині (напр., ...принесли-смо тие всh речи на тирло, где-м тилко застали на тирлh при овцах Анъдрhя Данилова сына(АПГУ, І, 1669, 175)).
Отже, СПРПО з незмінюваними сполучними словами виникли тоді, коли відповідно до основної тенденції розвитку підпорядкування перевагу отримали конструкції з постпозицією підрядного означального без повторення в ньому опорного іменника.
Функцію сполучних слів у таких реченнях виконують генетично відмінні прислівники. Групу сполучних слів, що походять від давнього займенникового кореня *j- (i-), складають такі елементи, як идеже, егда, якъ, яко та пізніший як. До другої групи сполучних слів (тих, які витворилися від колишнього займенникового кореня *k- (č-)) належать такі давні прислівники, як кде (же) (где (же)), когда, коли, како, откуду, куда (куди), отколh (откол), покуда, поколь (поколя), кгды, как (же и) та пізніші де, звідки (відки), звідкіля (звідкіль).
Сполучні слова идеже, кде (же) (где (же)), куда (куди), откуду, отколh (откол), покуда, поколь (поколя) фіксуються переважно в СПРПО з додатковим локативним значенням (наприклад, сhдяще Кии на горh гдhже ныне оувозъ Боричевъ (ПВЛ, 9); да пристроите меды многи // въ градh идеже оубисте мужа моєго (945, 57)), а сполучні слова егда, когда, коли, кгды, как здебільшого функціонують в СПРПО з супровідною темпоральною семантикою.
У сучасній літературній мові функціонують такі сполучні слова, похідні від колишнього займенникового кореня *k- (č-): що (найуживаніше у відповідному фонетичному оформленні у староукраїнській мові XIV XV ст. та одне з найуживаніших тепер), котрий (здебільшого у варіанті которий найрегулярніший (під впливом російської та польської мов) засіб зв’язку в XVI XVIII ст.), хто, де, куди, коли, звідки (звідкіля, звідкіль), поки.
Ще пізнішими в плані відносної хронології є речення сполучникового підпорядкування. Сполучники виникали внаслідок звуження займенникової і прислівникової семантики сполучних слів оже, аже, иже, иж, еже, како, яко, што, що, як і, отже, втрати останніми відносної функції. Процес переходу сполучних слів до категорії сполучників був тривалим, про що свідчить досліджуваний фактичний матеріал, який багатий випадками можливості подвійного тлумачення морфологічного статусу названих засобів зв’язку (і як сполучних слів, і, дедалі все частіше, як сполучників). Наприклад: просилъ на(с), а быхом єму о(т)пустили... и слюбуючи нам... такую и и болшую вhру . какъ намъ пєрєдковє єго воєводы оуказывали (Роз., 1433, 121); сынови (!) ка(м)бовы прода(ли) чясти своh вє(д)лу(г) по(с)тано(в)лhня отца свє(г) яко ову(н) бы(л) по(с)танови(л) ( АО, 1585, 79).
Підрядні сполучники могли утворюватися також на основі часток (наприклад, сполучник же) чи на основі сполучників сурядності (наприклад, сполучник аби). До кінця XV ст. безпосередньо після сполучника часто виступає (або є його морфемою) релятивна частка же.
На відміну від сполучних слів, сполучники не беруть участі у формуванні внутрішньосинтаксичних зв’язків підрядних частин, а тому не перебувають у формальній залежності від опорних іменників. Наприклад: заледво знайшолъ в якомъ селh такого человhка, жеби не мhлъ албо самъ, албо синъ до войска ити... (ЛСам., 1649, 20); Тогди болъши не призналис, кроми того жита, же в дочки Косянского покрали (АБ, 1697, 107); того мhстца, где оное [тhло] лежало, нимало не потолочено, и ниякого знаку, чтоб тамъ быто, на томъ мhстцу не було (ДНРМ, 1740, 282); Не було того дня, щоб вони між собою не лаялись (Мирн., І, 349).
Характерною рисою більшості сполучникових речень є синкретизм їхньої семантики. Так, переважна кількість цих синтаксичних одиниць, крім означального, містить супровідне додаткове чи обставинне значення, що зумовлюється конкретною семантикою опорного іменника, типом антецедента і, в окремих випадках, тим сполучником, який підпорядковує залежну частину головній. Наприклад, конструкції з означально-обставинною семантикою: За короля Августа былъ такий голодъ великий, аж люди зъ голоду мерли (СУМ, І, поч. XVII ст., 80); ...въ Мhнску... и около Мhнска явилися нhкоторіи пругове... смертоносного яда исполненное, человhковъ и скотовъ угризаючіе такъ лютимъ угризенемъ, ижъ которое колвек животное человhкъ или скотъ будетъ угризено, отъ пори до пори толко можетъ быти живо (ЛВел., ІІІ, 1693, 170); [Король] такъ силній въ той часъ Козакамъ и Татарамъ далъ отпоръ, же отъ оного цhле, въ своемъ изнемогши наступованю, мусhли сами зъ пляцу назадъ уступити (1720, 67); ...а ишли через пшеницh и ячменh, барзо буйніе и зерномъ великіе, и такъ чистіе, что кукуля непотребного невидать было в нихъ... (ЯМ 1, 1726, 53). У наведених реченнях здебільшого йдеться про ступінь вияву ознаки, градацію, зміст якої розкриває підрядна частина (прислівник так або займенник такий виступають приад’єктивним інтенсифікатором цієї ознаки).
Залежні частини конструкцій сполучникового підпорядкування часто розкривають зміст опорного іменника зі значенням мовлення, передачі інформації, сприймання, мислення, пам’яті, внутрішнього стану (вигадка, думка, застереження, звістка, здогад, інформація, повідомлення, припущення, розмова, свідчення, твердження, чутка і под.), а тому, крім означальної семантики, таким реченням властиве супровідне об’єктно-з’ясувальне значення. Наприклад: а вhсть ны правая єсть . ажь вежи Половецкия . восе за полъ дне . а великого hздоу нhтоуть (ЛК, 1187, 654); ...отътолh промъче ся вhсть . єже на поточениє соуженоу быти блаженомоу (Усп. зб., XIIXIII ст., 121); ...предлагалъ нам жалобу свою панъ Анъдреи Кандиба на сина своего родного Θедора, іжъ онъ, синъ его Θедор, посиланъ билъ у гданскую дорогу з тромастами воловъ добрих (ДНРМ, 1719, 94); Данило Дубрувенко такъже занес жалобу, же и в его зъ саду тои ж ночи щепъ три викопано (1720, 114); Була чутка, що стрижену В Умані водили По улицях (ТШ, ІІ, 53-54). Уживання антецедента поряд з опорним повнозначно-лексичним компонентом актуалізує означальні відношення. Наприклад: И слухи насъ єщє тыи доходять... ижє весь вжо въ готовє (ССУМ, І, 1489, 424).
Означальна семантика може базуватися на зіставлені чи протиставленні змісту головної і підрядної частин. У таких конструкціях функціонують сполучники яко (же), какъ, як. Наприклад: Аже кто уобиєть жену, то тhм же судомь судити, яко же и мужа (ПР, 1282, 114); просилъ на(с), а быхом єму о(т)пустили... и слюбуючи нам... такую и и болшую вhру . какъ намъ пєрєдковє єго воєводы оуказывали (Роз., 1433, 121); Ніколи в своїм житті не зазнала вона такого страху, як тої ночі (Коб., ІІ, 237).
Означальні речення зі сполучниками якобы, какбы, якби не тільки замінюють у з’ясувальній функції сполучники іж, же, что (што, що), а й несуть додаткове модальне навантаження непевності, недостовірності. Наприклад: далєи тыи то исътыи листы мистровы послhднии мhли в собh таковоую рhчь как быхо(м) мы кнзя бискоупа роудолθа полца (!) апоустольского лєкгата а тоу(т)жо и ва(с) т