Категорії ствердження і заперечення в українській мові

brief description

Міністерство освіти і науки України
Вінницький державний педагогічний університет
імені Михайла Коцюбинського

Кафедра української мови

На правах рукопису

КУЩ ОЛЬГА ПЕТРІВНА

УДК 811. 161. 2' 02' 36
Категорії
ствердження і заперечення
в українській мові

10.02.01 українська мова

Дисертація
на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук

Науковий керівник - доктор філологічних наук, професор Дудик П.С.

Вінниця 2002

Зміст

Вступ

4

Розділ І

Категорії ствердження і заперечення і синтаксично нечленовані речення

18

1.1. Логічно-мовні категорії ствердження і заперечення

18

1.1.1. Категорії ствердження і заперечення як об’єкти синтаксису

18

1.1.2. Різнофункціональність категорій ствердження і заперечення

23

1.1.3. Модальна сутність категорій ствердження і заперечення

26

1.2. Категорії ствердження і заперечення, їхнє мовленнєве втілення в синтаксично нечлено­ваних реченнях

30

1.2.1. Морфолого-синтаксичне вираження катего­рій ствердження і заперечення у нечленованих реченнях

30

1.2.2. Структурна нечленованість стверджувальних і заперечних нечленованих речень

43

1.2.3. Стилістичні параметри стверджувальних і заперечних нечленованих речень

46

Висновки до 1 розділу

54

Розділ ІІ

Стверджувальні нечленовані речення

57

2.1. Нечленовані речення як засоби реалізації категорії ствердження

57

2.2. Суб’єктивно-модальна сутність стверджувальних нечленованих речень

60

2.2.1. Стверджувальна модальність нечленованих речень

60

2.2.2. Засоби вираження суб’єктивно-модальних значень стверджувальних нечленованих речень

64

2.3. Моделювання стверджувальних нечленованих речень

70

2.3.1. Нечленовані стверджувальні речення, виражені частками

70

2.3.2. Стверджувальні нечленовані речення, представлені модальними словами

80

2.3.3. Вигукові нечленовані речення

85

2.3.4. Нечленовані речення, репрезентовані фразеологізованими сполученнями слів

87

2.4. Синтаксичні аспекти стверджувальних нечленованих речень

90

2.5. Експресивність стверджувальних нечленованих речень

92

Висновки до 2 розділу

104

Розділ ІІІ Заперечні нечленовані речення

106

3.1. Сутність заперечення як логіко-мовленнєвої категорії

106

3.2. Засоби вираження заперечення в нечленованих реченнях

111

3.2.1. Експліцитна репрезентація заперечення

111

3.2.2. Фразеологізовані сполучення слів як носії запере­чення

113

3.2.3. Засоби активізації заперечення в нечленованих реченнях

116

3.2.4. Питальні речення як форма вираження заперечення

118

3.2.5. Заперечення і контекст

122

3.3. Граматичне оформлення синтаксично нечленованих заперечних речень

126

Висновки до 3 розділу

130

Висновки

132

Література

139

В С Т У П

У дисертації системно і в монографічному обсязі досліджу­ються синтаксично нечленовані конструкції стверджувального і заперечного характеру і такої ж стилістичної зорієнтованості. Розглянуті різновиди синтаксичних утворень мають багато схожих чи однакових граматичних, переважно синтаксичних, ознак. Вод­ночас вони неоднакові з погляду морфологічного, широко вико­ристовуються в спілкуванні, виконують різні комуніка­тивні функції, що й дає підстави розглядати їх як особливі синтаксичні явища в структурі сучасної української літератур­ної мови.
Актуальність теми. У сучасній лінгвістиці помітно розширилось коло об’єктів її вивчення, бо до наукового розгляду залучено проблеми функціонування мовних одиниць у різних умовах спілкування. Орієнтація науково-дослідних зусиль на дослідження комунікативної спрямованості синтаксичних конструкцій дозволяє із значною функціональною доцільністю вивчити глибинну сутність синтаксично нечленованих стверджу­вальних і заперечних структур, сприяє переміщенню акценту на моделювання мовних актів з метою вивчення закономірностей усвідомлення і розуміння адресатом повідомлюваного. Проблематика комунікативної лінгвістики висуває на перший план таку одиницю комунікації, як висловлення. Особливо важливим у цьому плані є з’ясування того, за якими семантичними правилами формується структура висловлювань - реплік-діалогів (полілогів), моно­логічних уривків, що ними відтворюють не тільки денотативну ситуацію, а й увесь контекст самого повідомлення. Такий підхід до досліджуваної проблеми спонукав автора цього дослідження до пе­регляду деяких традиційних концепцій з розглядуваної проблема­тики, зокрема, це стосується дискусійної проблеми про саму сутність нечленованих речень як дуже своєрідних синтаксич­них утворень.
Будь-яке висловлення, як відомо, позначене відносною пов­нотою змісту, втіленого в ньому. Домінантою в цьому процесі є добір мовних засобів для реалізації комуніка­тивних намірів мовця. Достатність власне мовних (вербальних) засобів для вираження змісту притаманна членованим конструкціям мови. Однак за багатьох умов комунікативної діяльності мовця синтаксично нечленовані структури виявляють певну обмеженість форм, що часто зумовлене прагненням комунікантів до лаконічності мовлення, яка забезпечує точність і ясність викладу без дублювання очевидних істин, надлишкової інформації, чим спричиняють появу ще однієї одиниці плану вираження - невербальних засобів. Таким чином, за конк­ретних обставин комунікації зміст висловлення формується шля­хом інтеграції вербальних та невербальних засобів, причому перші (вербальні) становлять матеріальну основу для вираження повідомлення, а другі (невербальні) виконують тільки допоміжну дейктичну функцію, слугують допоміжними засобами заповнення лексично не представлених позицій у структурі висловлення. Тим самим за наявності додаткової мовленнєвої детермінації можуть з’являтися дефекти формальної структури висловлення також і в системі тих мовленнєвих ситуацій, у яких використовуються син­таксично нечленовані конструкції.
Синтаксично нечленовані речення (конструкції) уже фраг­ментарно досліджувались, систематизовувалися в українському мовознавстві (П.С.Дудик, І.Р.Вихованець, А.П.Грищенко, М.У.Ка­ранська та ін.), а ще раніше - й у русистиці (О.М.Пєшковський, О.О.Шахматов, В.В.Виноградов, К.М.Галкіна-Федорук, В.Ф.Кипрія­нов та ін.). Давно встановлено, що, крім речень із синтаксично членованою структурою, у мовленні широко використовуються й такі синтаксичні конструкції, які, не підлягаючи будь-якому членореченнєвому поділові, виконують , як і речення, важливу й виразно своєрідну комунікативну функцію, виражаючи здебільшого такі модально-логічні категорії, як ствердження, заперечення, питання, спонукання, емоційну оцінку кого-небудь або чого-­небудь тощо.
Терміни «структура», «конструкція» використовуються нами у широкому значенні: не тільки для позначення поіменування дво-, кілька- і багатослівних синтаксично членованих речень, але також і для різноструктурних синтаксично нечленованих стверджувальних і заперечних (і всіх інших) речень, отже й од­нослівних мовно-синтаксичних одиниць.
Синтаксична організація нечленованих конструкцій дуже проста з погляду морфологічного. Водночас вона такою мірою своєрідна, що серед дослідників-мовознавців і дотепер немає єдиної думки навіть стосовно найменувань нечленованих син­таксичних явищ, їхньої класифікації. Вперше у найбільш загаль­ному плані дослідив ці конструкції О.М.Пєшковський, який, зок­рема, вислови типу ТАК, НІ не вважав нечленованими реченнями, не відносив їх і до неповних конструкцій. «Це тільки фрази, тобто інтонаційні одиниці, але не граматичні» [154: 411].
О.О.Шахматов виділив конструкції, утворені з вигуків, в окремий різновид речень - вигукові речення, формально зарахувавши їх до своєрідної групи односкладних речень.
К.М.Галкіна-Федорук наголошувала на тому, що стверджу­вальні, заперечні та інші синтаксично нечленовані конструкції становлять особливі слова-речення, які складаються зі слова з позитивним значенням або заперечного слова (Правда, Напевне, Вірно, Звичайно, Можливо, Дійсно, Так, Отож, Ні, Неправда і т.п.); їх, на думку К.М.Галкіної-Федорук, доцільно вважати присудком, у якому здебільшого виражається певне модальне зна­чення: здійсненості чогось, можливості, необхідності, вимуше­ності і т.п. Морфологічно такі речення формуються питальними займенниками, частками або ж модальними словами. «У цих сло­вах-реченнях виражається тільки присудок, підмета в ньому не­має. У цьому односкладному реченні наявне судження, проте воно неповно виражене. Замість того, щоб на сказане «Ти її не лю­биш?» відповісти «Я її не люблю», людина тільки підтверджує думку, яка була висловлена раніше тим, хто запитує, за допомо­гою слів так, ні чи їх еквівалентів» [54: 61]. Дослідниця називає такі й близькі до них утворення «структурно неоформленими речення­ми», поділяючи їх на чотири групи: 1) речення логічно-модаль­ного характеру; 2) речення, які виражають емоції; 3) речення, які експлікують волевиявлення; 4) вокативні речення [54; 60].
На думку В.В.Виноградова, вислови типу Так, Ні, Звичайно і т.п. являють собою речення. Такими конструкціями репрезен­тується й виражається модальна кваліфікація вислову, здебіль­шого досить виразно експресивна. З їх допомогою мовець стиму­лює співрозмовника до дії, отже, такі структури виражають різні синтаксичні категорії модальності. Тільки в їхньому змісті і структурі, що сприймаються ізольовано, не можна виділити ні суб’єкт, ні предикат, через що «модальні слова-речення завжди розглядались як особливий тип речень (а в суб’єктив­но-ідеалістичних психологічних теоріях - як «еквіваленти ре­чення»), які не мають і не здатні мати у своєму складі ніяких членів речення - головних чи другорядних. І все ж вони мають модальні значення» [40: 267].
Н.Ю.Шведова взагалі відкидає термін «речення» стосовно таких синтаксичних конструкцій, вважаючи, що поняття «речення» вужче, ніж поняття «висловлення»: поняттям «висловлення» охоп­люються як повідомлення, що утворюють ту чи іншу структурну схему речення або являють собою її регулярну реалізацію, так і повідомлення, які не утворюють такої схеми і тому граматичними реченнями не виступають. Це вислови, що функціонують або у відносно незалежній позиції, або тільки в залежній позиції, тобто такі, існування яких спричинене певним мовним оточенням чи мовленнєвою ситуацією» [59: 574].
П.С.Дудик називає розглядувані синтаксичні формації терміном слова-речення і виділяє три основні ознаки, які відмежовують їх від інших синтаксичних одиниць: синтаксичну, морфологічну та функціонально-змістову; вважає, що слова-ре­чення не становлять речень, навіть синтаксично нечленованих, бо лиш деякими функціями вони адекватні реченню: своєрідно ви­ражають окреме закінчене висловлення, вони повноцінні ко­мунікативно, репрезентують «думку-судження синтаксично нечле­нованою формою, а, значить, недиференційовано з логічного бо­ку: елементи цього судження якоюсь мірою сприймаються як мислено редуковані, як такі, що в усій повноті і з усією чіткістю не відтворюються свідомістю» [76: 215].
В.С.Федосєєва також користується терміном слова-речення, вважаючи, що це «особливе, модального характеру, досить стисле, синтаксично неструктурне речення розмовного стилю мов­лення» [204: 16].
О.М.Гвоздєв вживає термін вигукові речення, вважає, що й за «змістом, і за структурою вигукові речення різко відрізня­ються від загальнопоширених видів речень; вони можуть бути за­раховані до речень як найбільш примітивна мовна формація, яка займає серед речень інших типів низький щабель і прикордонне становище» [55: 9].
На думку Л.П.Іванової, конструкції синтаксично нечленова­ного вираження категорій ствердження, заперечення і т.п. доцільно трактувати як еквіваленти речення, а не речення, бо їм не властиві певні ознаки останнього. «Еквіваленти речення - теж відрізок тексту між двома крапками або знаками, що їх замінюють, але вони не здатні організовувати валентні зв’язки всередині речення. Внаслідок поєднання двох чи кількох ССПР (структурних схем простих речень) утворюються складні речення. Нанизування еквівалентів речення на ССПР на склад і структуру останньої не впливає і не переводить її до розряду складних» [96: 143]. До еквівалентів речення дослідниця зараховує вокативи, лексикалізовані вислови й різні усічені мовні конструкції.
Досить оригінально трактуються розглядувані комунікативні одиниці в празькому академічному виданні «Русской грамматики»: «На фоні повних реалізацій... виступають у мові / в тексті та­кож такі речення, ядро яких зводиться до виділення засобів, що сигналізують у повному реченні модальність»[172: 947]. Наводяться приклади таких речень: Ти приїдеш? - Обов’яз­ково!; Він знає про це? - Напевне; Це справедливо. - Хіба? та ін. «На фоні самостійного вживання модальних модифікаторів достовірності як контекстуально обумовлені еліптичні речення можна трактувати також такого роду відповіді на питання, як Так / Ні, оскільки вони являють собою по суті тільки крайні полюси модифікаторів у рамках модальної достовірності, що не мають побічних відтінків...» Для номінації таких і подібних синтаксичних явищ празькі лінгвісти вживають термін квазіре­чення.
В енциклопедії «Українська мова» (2000 р.) прийнято термін слово-речення, еквівалент речення (автор статті - А.П.Грищенко). Це з погляду синтаксичного квазіречення, струк­турно нечленовані, часто імперативно-експресивні синтаксичні одиниці, які виражаються різнотипними частками, багатьма інши­ми словами, переважно неповнозначними мовними одиницями зі значенням тієї чи іншої модальності.
Станіслав Шобер вважає, що у мові відзеркалюються наші думки. Слова - це завжди їхні носії і виступають вони складни­ками нашого мислення, необразного й образного, предметів, по­нять, найрізніших ознак; це номінації явищ духовного стану (гніву, страху, обурення, ненависті тощо). Слова безпосередньо не виражають цих почувань, і тільки розумові образи вказують, що ми мислимо, розмірковуємо саме про ці почуття. На думку вченого, оскільки ж мова є виразником мислення, то надто за­гострені, бурхливі відчуття повністю відбирають у нас мовлен­ня; в міру того, як людина починає опановувати собою, віднов­люється і її мовлення, яке поступово стає докладнішим і в стані душевної рівноваги набуває форми речення. «Цим і пояснюється, чому думки, які висловлюються під впливом найсильніших по­чуттів, ми виражаємо не у формі речень, а у формі еквівалентів речення» [234: 38].
В.Ф.Кипріянов відмовляється від термінів «слова-речення», «еквівалент речення», пропонуючи термін нечленовані речення. Він доводить недоцільність використання терміна еквівалент ре­чення: «Насправді, що значить еквівалент речення? Це, напевне, означає, що якийсь вислів не являє собою речення, але виконує в мові функцію речення, тобто комунікативну функцію; не висту­пає реченням, але виражає певну думку, як і речення, і має інтонаційну завершеність. Якщо це так (а це дійсно так), то ми маємо не еквівалент речення, а справжнє речення» [107: 61]. У такий спосіб він обгрунтовує доцільність ви­користання терміна нечленовані речення, які становлять особли­вий структурний тип простого речення і специфічною ознакою яких виступає синтаксична нечленованість; такі утворення нале­жать до єдиної системи структурних типів простих речень, відповідно співвідносяться в межах цієї системи з членованими реченнями.
І.Р.Вихованець вказує на те, що «оскільки нечленовані ре­чення складаються з одного компонента, природа якого несин­таксемного характеру, то подібні речення перебувають на пери­ферії речення, або, точніше кажучи, їх слід віднести до не­власне речень. Єдиний компонент нечленованих речень не збігається за семантикою з жодною синтаксемою і передає сукуп­ну реченнєву семантику, реалізація якої неможлива «без підтримки» контексту. Це своєрідні вкраплення в текст, позбав­лені граматичного статусу «справжніх речень» [45: 173].
За характером компонента, який становить структурну осно­ву нечленованих речень, І.Р.Вихованець розподіляє їх на фор­мально-функціональні різновиди речень: 1) вигукові речення; 2) слова-речення, виражені частками; 3) модальні слова-речення. Отже, на його думку, і за семантикою, і за будовою, і за ко­мунікативною сутністю нечленовані речення не належать до справжніх речень.
Можна звернутися й до інших праць, у яких лінгвісти по-різному трактують синтаксично нечленовані конструкції. Про­те висновок залишиться тим самим: неоднозначність кваліфікації та класифікації таких семантизованих комунікативних висловів спричинена відсутністю у них реченнєвої структури, в якій не виражені суб’єкт і об’єкт дії, має місце абсолютна залежність від контексту і які репрезентовані в переважній більшості ви­падків словами неповнозначних частин мови. Конкретний зміст цих синтаксичних побудов завжди залежить від конкретних обста­вин висловлювання, контексту, майже повсюдно супроводжується й увиразнюється несловесними засобами обміну думок (жестами, мімікою).
Є певний сенс у тому, що більшість мовознавців (П.С.Ду­дик, М.У.Каранська, К.М.Галкіна-Федорук, В.С.Федосєєва та ін.) називає їх словами-реченнями; однак, з нашого погляду, цей термін далеко неповно й неточно окреслює семантику розглядува­них явищ розмовного мовлення. Доцільнішим видається інший термін - нечленовані речення, хоча, певна річ, це номінація несправжніх речень, бо вони не мають граматичної бу­дови речення, тому що репрезентовані переважно службовими сло­вами, вигуками і лише деякими групами повнозначних слів. Такі конструкції своєрідні і з погляду передаваних ними емоцій, різних виявів почуттєвої сфери людини. Однак, як і найбільш звичайні реченнєві конструкції, нечленовані речення нерідко ускладнюються синтаксично ізольованим елементом - звертанням, вставним словом, але водночас не можуть реалізову­ватись засобами повнозначних слів у їх прямому семантичному вияві.
Більшу вмотивованість терміна нечленовані речення порівняно з терміном слова-речення ми вбачаємо також у тому, що першим терміном очевидніше акцентується те, задля чого конструюється й використовується будь-яке синтаксично нечлено­ване речення. Кожне з них з певною умовністю відносять до ре­чень, бо вони, не маючи основних ознак речення - членоре­ченнєвої будови і в зв’язку з цим відносно самостійної ре­ченнєвої семантики, все ж своєрідно виконують функцію речення - комунікативну: їм властиве специфічне інтонаційне оформ­лення, предикативність і така її складова, як модальність, а також своєрідне мовне оформлення й мовленнєве використання.
У різних стилях мови нечленовані речення функціонують не­однозначно, їх характеризує індивідуальний вияв. Тільки зрідка окремі їхні різновиди вживаються в книжних стилях мовлення: зовсім епізодичні вони в офіційно-діловому стилі, дещо ак­тивніші в науково-публіцистичних писемних та усних висловлю­ваннях, у мові періодичних видань. Основна сфера їх застосу­вання - діалогічне розмовно-побутове мовлення в його усній (загалом і в писемній) формі. Таке мовлення буває різної емоційно-експресивної наснаги, може бути як врівноваженим, спокійним, так і насиченим експресією, почуттям. Мовна організація діалогу являє собою ланцюг реплік, які слідують одна за одною; їх межами здебільшого слугує кінцевий відрізок мовлення одного співрозмовника і початок мовлення іншого. З реплікуванням пов’язані численні синтаксичні особли­вості діалогу: стислість, лаконічність його синтаксичних конструкцій, своєрідність їх сполучуваності одного з одним, специфіка функцій членів речення тощо. Саме ці детермінанти і лежать в основі творення реплік-відповідей у формі нечленова­них речень, які сприяють єдності такого зразка, як «питан­ня-відповідь».
На наш погляд, усі синтаксично нечленовані конструкції доцільно розподілити за трьома групами: 1) побудови з частками і модальними словами, які близькі до часток; 2) побудови з ви­гуками та вигуковими сполученнями; 3) побудови фразеологічного характеру. ЦІ конструкції можуть уживатися відносно са­мостійно, проте їх головна специфіка полягає в тому, що вони виступають як нечленовані речення тільки в діалозі, рідше в монологічному мовленні, переважно в реченнях суб’єктивно мо­дального характеру.
Стверджувальними й заперечними нечленованими реченнями вважаємо конструкції типу Так, Аякже, Звичайно, Ага, Еге, Атож, Ні, Хіба?, Невже, Навряд, Правильно, Неправильно, Отож-бо, Так тому й буть!, Ще б пак!, Та вже ж, Та еге ж, Са­мий раз!, Та прямо, Дзуськи, Де там, Та ні, Аніскільки, О!, Ах!, Ну!, Спасибі! і под.
Найскладніше в нашій дисертаційній проблематиці - не нау­кове осмислення й також характеристика більш чи менш виразних за своєю своєрідною нечленореченнєвою сутністю стверджувальних й заперечних синтaксично нечленованих речень, а виявлення і вмотивований аналіз тих мовно-синтаксичних одиниць, які структурно, семантично й комунікативно займають проміжне місце між власне-реченнями і реченнями, що їх ми називаємо нечленованими реченнями. Звісно, особливої розмежувальної чіткості в цій сфері бути не може, бо й практично обидва різновиди синтаксич­но-комунікативних явищ - речень і неречень - навіть з приблиз­ною чіткістю в багатьох випадках не розмежовані, балансують між спільним, однотипним і специфічно неповторним. Вдамося хоча б до таких мовленнєвих явищ, які майже повністю стосуються розг­лядуваної проблеми: на запитання вчителя до учнів у формі ти­пового питального речення - Вже розв’язав задачу? один з учнів може відповісти - Так (найбільш звичайна і частотна відповідь), але може (крім безлічі інших варіантів: Авжеж, Аякже, Звичайно і под.) відповісти й так:- Так хто її розв’яже (? чи!), Так уже й розв’язав. Обидві відповіді формально син­таксично членовані: хто - підмет, розв’яже - присудок; й розв’язав - головний член односкладного означено-особового ре­чення; так синтаксично кваліфікувати обидві конструкції цілком можна (й потрібно!) за умови їхнього окремого розгляду; в конкретному ж контексті, мовленнєвій ситуації, у зв’язку із запитанням Вже розв’язав задачу? обидві синтаксичні форми - це вже не справжні речення, а своєрідні нечленовані стверджу­вальні речення, бо функціонально дорівнюють відповіді Так (Ав­жеж і под). У них, отже, не варто бачити наявність членів ре­чення, бо їхня комунікативна зорієнтованість інша - тільки стверджувальна, семантично неподільна: вона дорівнює відповіді Так. Звісно, у цьому випадку маємо справу з явищем синкретич­ним, синтаксично проміжним - між реченням як синтаксично чле­нованою конструкцією і конструкцією синтаксично нечленованою. З цієї ж причини такі утворення, комунікативні синтаксичні одиниці не можуть розглядатись зі скільки-небудь повною одно­значністю, бо вони, як уже тільки що зауважувалось, своєрідно поєднують у собі і віддзеркалюють, виражають певні риси проти­лежних за семантико-структурною ознакою явищ - речень і їхньої своєрідної протиставності, протилежності, тобто синтаксично нечленованих речень.
У дослідженні стверджувальних і заперечних нечленованих конструкцій найбільш актуальною виступає проблема їхньої функціонально-комунікативної інтерпретації. Аналіз літератури, яка стосується логіко-синтаксичної сутності нечленованих реплік-відповідей, засвідчив: класичне трактування таких конструкцій відбувалось у функціонально-семантичному плані, що й зумовило неоднозначність підходу до їхнього осмислення; причини й умови появи досліджуваних конструкцій і їхнє семантичне значення ще об’ємно не з’ясовані; аналізувалися тільки окремі типи нечленованих конструкцій; ще й дотепер простежується неоднозначність у найменуванні синтаксично неч­ленованих побудов; питання якнайширшої систематизації нечленованих конструкцій, серед них стверджувальних і запереч­них, в українському мовознавстві ще в повному обсязі не стави­лось. На наш погляд, тільки різнобічне й системне вивчення то­го чи іншого теоретично й практично актуального явища в усьому його різноманітті, в усіх реалізаціях дозволяє виявити певні закономірності функціонування нечленованих речень у діалогічному мовленні, дійшовши водночас на цій основі і до переконливих, найбільш вмотивованих узагальнень.
Системне дослідження стверджувальних і заперечних нечле­нованих речень дозволяє досить повно, на наш погляд, предста­вити особливості реалізації категорій ствердження і заперечен­ня в названих структурах, що є актуальним для розв’язання та­ких складних теоретичних проблем синтаксису, як лінгвістична сутність категорій ствердження і заперечення, місце синтаксич­но нечленованих речень порівняно із системою простих речень, взаємозв’язок категорій ствердження і заперечення з категорією модальності, класифікація стверджувальних і заперечних нечле­нованих речень, суб’єктивно-модальні відтінки у семантиці неч­ленованих речень, експресивні можливості стверджувальних і за­перечних нечленованих структур-речень тощо.
Метою дослідження стало виявлення особливостей реалізацій категорій ствердження і заперечення у синтаксично нечленованих реченнях, специфіки морфологічного вираження стверджувальних і заперечних нечленованих конструкцій, своєрідності властивої їм семантики, особливостей їхнього функціонування.
У дослідженні відповідно до мети розв’язані такі зав­дання:
1) обгрунтовати погляд на синтаксично нечленовані конструкції як на нечленовані речення;
2) систематизувати стверджувальні й заперечні нечлено­вані речення за ознаками вияву категорій ствердження і запере­чення, за модальними відтінками, за емоційно-експресивним за­барвленням з урахуванням їхніх комунікативних функцій;
3) визначити причини функціонування нечленованих речень із прихованим ствердженням і прихованим запереченням;
4) виявити функції ствердження й заперечення в розповід­них і питальних реченнях;
5) проаналізувати особливості стверджувальних і запереч­них нечленованих речень, які відображають модальні нашарування в їхній синтаксичній семантиці;
6) описати емоційно-стилістичні відтінки в значеннях стверджувальних і заперечних нечленованих речень.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Спрямування дисертаційного дослідження відповідає загальній науковій проблемі кафедри української мови Вінницького держав­ного педагогічного університету імені Михайла Коцюбинського: «Закономірності розвитку української мови. Актуальні проблеми лексик

bibliography

В И С Н О В К И

1. Логічні поняття ствердження й заперечення виражають відповідно наявність чи відсутність предмета, явища, ознаки. Обидва поняття-терміни - це логіко-мовленнєве відтворення двох основних виявів ставлення людини до сприйманого нею в навко­лишньому світі і в самій собі. Заперечення як особливу форму репрезентації нашого мислення-мовлення можна трактувати як один із членів опозиції в загальних виявах ствердження-запере­чення. У цій опозиції вихідним, немаркованим членом виступає ствердження, а похідним, маркованим - заперечення. Ствердження й заперечення - це також синтаксичні категоріі, які здебільшо­го реалізуються в різноманітних мовленнєвих контекстах. Як особливі реченнєві реалії, ствердження й заперечення беруть участь у формуванні і виявленні предикативності - цієї найго­ловнішої ознаки речення, що нею виражається відношення наявно­го в реченні змісту до дійсності.
2. Нечленовані речення, а серед них і нечленовані стверд­жувальні й заперечні речення (за іншою термінологією - стверд­жувальні й заперечні слова-речення) слід трактувати як особ­ливі комунікативні конструкції, але нереченнєві, тобто такі, які самі по собі не становлять речення. За прийнятою у дисер­тації концепцією, нечленовані речення трактуються як своєрідні синтаксичні засоби вираження модальних значень, через які мо­вець фіксує й реалізує своє неоднакове ставлення до дійсності. Отже, обома категоріями - ствердженням і заперенням - вира­жається предикативність певних і найбільш продуктивних нечле­нованих речень, чим забезпечується їхня комунікативність, їхня спроможність слугувати своєрідними засобами мовного спілкуван­ня людей, засобами вираження мислення, почувань, настроїв, що­найрізніших сфер розумово-почуттєвої діяльності людини.
3. Ствердження й заперечення - це два полюси одного ціло­го: один із них існує завдяки наявності іншого. Ствердження й заперечення поєднані складними відношеннями, зв’язком. Їх об’єднують і одночасно роз’єднують явища, ознаки перехідного типу; це такі нечленовані речення, які балансують між стверд­женням і запереченням; це нечленовані речення, яким належить проміжне місце між нечленованими стверджувальними й заперечни­ми реченнями.
4. Досить проблемним у теорії синтаксису проджовжує зали­шатись питання про те, чи належать ствердження і заперечення до модальних значень речення. В лінгвістиці продовжується дискусія і з такої проблеми: чи належать ствердження і запере­чення до модальних значень речення. На наш погляд, категорії ствердження й заперечення і категорія модальності взаємо­пов’язані і взаємозумовлені, перебувають в обов’язкових, але в контрастних системних відношеннях, зв’язках.
5. Синтаксично нечленовані конструкції широко використо­вуються переважно в розмовно-побутовому мовленні. Їм не властиве синтаксичне членування на члени речення, в них немає членів речення - ні головних, ні другорядних. Їхнє значення загалом модально-семантичне, обмежується тільки синтаксично нечленованим вираженням категорії ствердження, заперечення, спонукання, запитання тощо. Їхня синтаксична організація вираз­но своєрідна. Серед мовознавців і дотепер немає єдиної думки в тому, як найдоцільніше з усіх поглядів поіменувати стверджу­вальні, заперечні та інші різновиди синтаксично нечленованих конструкцій. Уперше дослідив їх О.М.Пєшковський, назвавши їх фразами. Конструкції, утворені з вигуків, О.О.Шахматов відносив до окремого різновиду речень - вигукових речень, формально зарахувавши їх до односкладних ре­чень. В.В.Виноградов вдався до терміна модальні слова-речення. П.С.Дудик трактує їх як слова-речення, які тільки деякими функціями адекватні реченню. Такої ж думки дотримується Л.П.Іванова. В.Ф.Кипріянов пропонує термін нечленовані речен­ня. Цього терміна дотримуємось і ми. І.Р.Вихованець зауважує, що розглядувані конструкції перебувають на периферії речення. З погляду власне синтаксичного їх слід вважати невласне-речен­нями. Значна розбіжність у трактуванні, навіть у найменуванні, розглядуваних структур пояснюється своєрідністю їхньої приро­ди, її складністю.
6. Конкретний зміст синтаксично нечленованих речень завж­ди визначається такими ж конкретними обставинами висловлювання в певному контексті чи в певній конкретній мовленнєвій ситуації. Їхня семантика повністю ситуативна. Це і зрозуміло, бо в структурі цих комунікативних утворень немає повнозначних слів, ужитих у властивому їм прямому значенні. Нечленовані речення своєрідно співвідносні із звичайними реченнями, бо їм властиві деякі з таких ознак, які повною мірою збігаються з мовними ознаками справжніх речень: 1) інтонацією закінченого чи відносно закінченого вислову; 2) здатністю мати в своєму складі якийсь показник суб’єктивно-модального значення: частку, вигук, вставне слово, щонайрізнішу повторюваність чи поєднання їх; 3) нечленоване речення може поширюватись словоформами у функції членів речення, вступати в синтаксичні відношення з іншими висловами, поєднуватися з ними в складне речення, своєрідно формувати певні елементи структури тексту.
7. Нечленовані речення виявляють суперечливий характер своєї формально-синтаксичної і семантико-синтаксичної ор­ганізації: їм не притаманна формально-синтаксична визначеність у семантико-синтаксичному плані. Водночас вони виражають ха­рактерні для власне-речень модально-логічні категорії стверд­ження, заперечення, запитання, спонукання тощо. Відповідно до цього й прийнято розрізняти нечленовані стверджувальні, запе­речні, питальні, спонукальні, емоційно-оцінні, нечленовані ре­чення мовленнєвого етикету.
8. Нечленовані речення також своєрідні тим, що вони у як­найстислішій формі своєрідно виражають певні форми нашого мислення й мовлення, наші думки й почування. Їх поділ на різновиди грунтується на модальній семантиці тих слів, які закріпились у мові як виразники і репрезентанти певних функціональних різновидів нечленованих речень.
9. Нечленовані стверджувальні речення містять позитив­но-стверджувальну відповідь на поставлене питання, підтверджу­ють думку співрозмовника. Обов’язковою ознакою таких нечлено­ваних речень слугує інтонація, а також властива їм суб’єктивна модальність. Інтонація надає нечленованим реченням змістової завершеності, співвідносить їх зміст з дійсністю з погляду мовця, тим самим виступає засобом вираження модальності, яка становить явище суб’єктивне і якнайбільше конкретизується кон­текстом. Інтонації, а ще більш контекстові належить визна­чальна роль у формуванні нечленованих речень. Переважаюча сфе­ра їхнього функціонування - мовлення діалогічне, розмовно-по­бутове, усне й писемне.
10. Синтаксично нечленовані стверджувальні речення вира­жаються найчастіше модальними стверджувальними частками, мо­дальними слова типу добре, звичайно, правда, гаразд, точно, правильно, та ін., вигуковими сполуками: так точно, ще б пак, ще й як тощо; фразеологізованими поєднаннями слів, деякими іншими мовними формами.
11. Стверджувальні нечленовані речення залежно від їхньої функції в зв’язному мовленні класифікуються на такі групи: 1) власне стверджувальні нечленовані речення, які виступають пря­мою позитивною відповіддю на поставлене запитання; 2) стверд­жувальні нечленовані речення, якими підтверджується думка мов­ця попередньої репліки; 3) стверджувальні нечленовані речення з додатковим модальним навантаженням; 4) стверджувальні речен­ня з додатковим емоційним забарвленням; 5) умовно стверджу­вальні речення; 6) питально-стверджувальні нечленовані речен­ня.
12. За функціональною спрямованістю стверджувальні нечле­новані речення модального характеру поділяються на такі групи:
1) власне стверджувальні слова-речення, які становлять пряму позитивну відповідь на поставлене запитання; 2) стверджувальні нечленовані речення з додатковим модальним навантаженням упев­неності, достовірності; 3) нечленовані речення з модальним значенням невпевненості, сумніву; 4) нечленовані стверджу­вальні речення, якими виражається позитивне ставлення до висловленого; 5) нечленовані речення підсумково-висновкового характеру.
13. Значення ствердження й модальності в реченнях взаємо­зумовлені, взаємопов’язані, перебувають у системних відношен­нях. Модальні значення комунікативних одиниць завжди передба­чають певну емоційну настроєність мовця. Експресивність стверджувальних нечленованих речень створюється такими мов­но-логічними чинниками: 1) багатозначністю структурної схеми нечленованого речення; 2) додатковими мовними засобами (підси­лювальною часткою, вигуком, фразеологізмами); 3) особливою інтонацією; 4) контекстом і конкретною мовленнєвою ситуацією. Емоційна наснага нечленованих речень - це досить важлива осно­ва для розрізнення їх в системі синтаксично членованих конструкцій.
14. Заперечення в мовленні, як і ствердження, також може виражатись: а) з допомогою певних специфічних мовних засобів (часток і т.д.) і б) без вживання спеціальних мовних одиниць: у таких випадках заперечення міститься в самій семантиці сло­ва, фразеологізмі, реченні. Наявні два основні способи вира­ження синтаксично нечленованої категорії заперечення в мов­ленні - експліцитний та імпліцитний.
15. Основний засіб експліцитного вираження заперечення в українській мові - частки не, ні. Обидві частки можуть ужива­тись: а) у функції префікса, за допомогою якого утворюються нові слова: неправда, неправильно, невірно, ніскільки, аніскілечки, аніскільки тощо; б) як складова частина особливих виразів і усталених зворотів мови: ні се ні те; ні юшки, ні петрушки; ситий голодному не товариш; рада б душа в рай, та гріхи не пускають тощо); в) у ролі підсилювальної частки запе­речення: ні в якому разі. Для вираження значення послабленого заперечення вживаються не тільки фразеологічні і фразеологізовані звороти, а й різні поєднання службових слів: майже, навряд чи, трохи, трохи чи не, не те щоб тощо. Значення послабленого за­перечення може передаватись також за допомогою вставного слова з мо­дальною функцією, як-от: можливо, напевне, ніби, наче, ймовірно, певно, мабуть, видно, здається, очевидно тощо. Вжи­вання таких слів доповнює зміст синтаксично нечленованого ре­чення відтінками вагання, непевності, сумніву, припущення, можливості тощо.
16. Заперечення в реченні може посилюватись за таких умов: 1) коли зміст наступного членованого речення доповнює, розгортає зміст заперечення попереднього нечленованого запе­речного речення; 2) коли в структурі нечленованого речення ви­користовується вставне слово чи сполучення слів із значенням впевненості, достовірності, напр.: звичайно, зрозуміло, без сумніву, безперечно, природно, певна річ, дійсно, справді, ро­зуміється, звісно тощо; 3) коли в контексті певного вислову із заперечним нечленованим реченням використовується питальне ри­торичне речення або вигук, повтор певної заперечної частки, підсилювальної, а також певний інтонаційний засіб вияву запе­речності.
Тісна взаємодія способів вираження заперечення (повторен­ня, підсилювальні частки, фразеологізми, порядок слів, інто­нація, вигуки тощо) сприяє появі й розвиткові нових значень, функціональних відтінків у змісті заперечних нечленованих ре­чень.
17. За своєрідністю лексико-граматичних засобів нечлено­вані речення поділяються на такі групи: 1) нечленовані речен­ня, виражені частками; 2) нечленовані речення, виражені мо­дальними словами; 3) нечленовані вигукові речення; 4) нечлено­вані речення, виражені фразеологічними зворотами.
18. Комбінуванням нечленованих речень і речень синтаксич­но членованих формується все багатство синтаксису мови, його структурна різноманітність і комунікативні можливості.
19. Нечленовані речення - це якнайбільшою мірою ситуа­тивні конструкції. Певного змісту вони набувають тільки за двох умов: а) коли вживаються в поєднанні із синтаксично чле­нованими реченнями, в певному конкретному реченнєвому кон­тексті, і б) коли їх використовують за певної конкретної ситу­ації, за конкретних умов комунікації.
20. Основна сфера вживання нечленованих речень - усне розмовно-побутове мовлення, а також мовлення художньолітера­турне в його діалогічній формі. Тільки зрідка простежуються нечленовані речення в монологічних художніх текстах, частково і в певних жанрах мовлення публіцистичного, зокрема в газетах, і, навіть, у мовленні науковому, в деяких його жанрах, харак­теризуючи своєю наявністю особливий стиль наукового мислення і такого ж формування думки - щонайбільше однозначної.

ЛІТЕРАТУРА

1. Адмони В.Г. Типология предложения. Исследования по об­щей теории грамматики.- М.: Наука, 1968.- 105 с.
2. Арват Н.М. Про лексичне наповнення структурних схем простого речення // Мовознавство.- 1973.- №4.- С. 26-35.
3. Арват Н.Н. Об анализе синтаксической структуры простого предложения // РЯШ.- 1972.- №4.- С. 93-100.
4. Арват Н.Н. Семантическая структура простого предложе­ния в современном русском языке.- К.: Вища школа, 1984.- 159 с.
5. Аристотель. Аналитики первая и вторая.- М.: Госполи­тиздат, 1952.- 438с.
6. Арутюнова Н.Д. Предложение и его смысл: Логико-семан­тические проблемы.- М.: Наука, 1976.- 383 с.
7. Ахманова О.С. Словарь лингвистических терминов.- М.: Сов. энциклопедия, 1969.- 606 с.
8. Бабайцева В.В. Переходные конструкции в синтаксисе.- Воронеж: Центрально-черноземное книжн. изд., 1967.- 391 с.
9. Бабайцева В.В. Русский язык. Синтаксис и пунктуация.- М.: Просвещение, 1979.- 269 с.
10. Багрянская Н.В., Миленина В.И. Образные фразеологи­ческие единицы со значением оценки ситуации в немецком и русском языках // Экспрессивность лексики и фразеологии: Меж­вузовский сборник научных трудов.- Новосибирск: НГУ им. Лен. комсомола, 1983.- С.108-113.
11. Балли Ш. Французская стилистика.- М.: Изд-во Иностр. лит-ры, 1961.- 394 с.
12. Батурська Л.А. Про лексико-синтаксичні та інтонаційні особливості імпліцитних конструкцій // Мовознавство.- 1975.- №6.- С.48-52.
13. Бахарев А.И. Отрицание в логике и грамматике.- Сара­тов: Изд-во Саратовского университета, 1980.- 77 с.
14. Бахарев А.И. Отрицание и способы его выражения в рус. языке ХV-ХVІІ вв. // Вопросы языкознания. - 1980. - N 2. - С. 99-109.
15. Белошапкова В.А. Современный русский язык. Синтаксис.- М.: Высшая школа, 1977.- 248 С.
16. Бенвенист Э. Общая лингвистика.- М.: Прогресс, 1974.- 447 с.
17. Бердник Л.Ф. Вопросительные предложения с повествова­тельным значением в современном русском языке: Автореферат дис-ии к.ф.н.- Ростов-на-Дону, 1974.- 24 с.
18. Білодід І.К. Виховання культури усного побутового мовлення.- Мовознавство.- 1968.- №5.- С. 3-10.
19. Білодід І.К. Вибрані твори в трьох томах.- К.: Науко­ва думка, 1986.- Т. 1.- 446 с.; Т. 3.- 410 с.
20. Блумфильд Л. Язык.- М.: Прогресс, 1968.- 608 с.
21. Бондарко А.В. Принципы функциональной грамматики и вопросы аспектологии.- Л.: Наука, 1983.- 208 С.
22. Борисюк І.В. Деякі особливості синтаксично-інто­наційної організації спонтанного мовлення // Мовознавство.- 1980.- №4.- С. 28-33.
23. Бровко А.С. Аналіз будови речення // УМЛШ.- 1981.- №11.- С. 17-22.
24. Бродский И.Н. Отрицательные высказывания.- Л.: ЛГУ, 1973.- 104 с.
25. Бубнова М.С. Некоторые специфические черты модаль­ности текста // Cборник научных трудов.- вып. 231.- М.: МГПИИЯ им. Мориса Тореза.- С. 32-35.
26. Бубрих Д.В. Грамматика литературного коми языка.- Л.: Изд. Ленин. ун-та, 1949.- 199 с.
27. Будагов Р.А. Определяет ли принцип экономии развитие и функционирование языка // Вопросы языкознания.- 1972.- №1.- С. 35-38.
28. Будагов Р.А. Проблемы развитьия языка.- М.-Л., 1965.
29. Булаховський Л.А. Питання синтаксису простого речення в українській мові: Дослідження з синтаксису української мо­ви.- К.: Вид-во АН УРСР, 1958.- 296 с.
30. Буслаев Ф.И. Историческая грамматика русского языка: Синтаксис.- Ч.2. - 4-е изд.- СПб: 1975.- 382 с.
31. Валгина Н.С. Синтаксис современного русского языка: Учебник для вузов. Изд. 2-е. - М.: Высшая школа, 1978.- 439 с.
32. Валимова Г.В. Функциональные типы предложений в сов­ременном русском языке.- Ростов-на-Дону: Изд-во Ростовского ун-та, 1967.- 331 с.
33. Васева-Кадынкова И. Диалог без авторского текста // Русская речь.- 1972.- №5.- С. 46- 53.
34. Василенко Л.И. Когда мы говорим конечно, может быть...- Минск, 1990.- 109 с.
35. Васильева С.А. Еще раз об экспрессивном выражении от­рицания // Труды Воронежского технологического ин-та.- Т. 16.- Воронеж, 1960.- С.14-23.
36. Васильева С.А. К вопросу о природе отрицания // Сбор­ник работ Ленинградского ин-та пищевой промышленности.- Л., 1958.- С. 39-46.
37. Васильева С.А. К вопросу о семантике отрицательных частиц: Научный доклад высшей школы // Филологические науки.-М., 1959.- №3.- С. 78-85.
38. Вейхман Г.А. Предложение и синтаксические единства // Вопросы языкознания.- 1981.- № 4.- С. 61-70.
39. Выготский Л.С. Мышление и речь: Психолингвистические исследования.- М.: Лабиринт, 1996.- 416 с.
40. Виноградов В.В. Избранные труды. Исследования по русской грамматике.- М.: Наука, 1975.- 560 с.
41. Виноградов В.В. Некоторые задачи изучения синтаксиса простого предложения // Вопросы языкознания, 1954.- №1.- С. 3-29.
42. Виноградов В.В. О категории модальности и модальных словах в русском языке: Исследования по русской грамматике. Избранные труды.- М.: Наука, 1975.- С. 53-87.
43. Вихованець І.Р. Граматика української мови. Синтаксис. - К.: Либідь, 1993.- 268 с.
44. Вихованець І.Р., Городенська К.Г., Грищенко А.Н. Гра­матика української мови.- К.: Рад. школа, 1982.- 208 с.
45. Вихованець І.Р. Нариси з функціонального синтаксису української мови. - К.: АН України, Ін-т мови, 1992.- 222 с.
46. Волох О.Т., Чемерисов М.Т., Чернов Є.І. Сучасна ук­раїнська літературна мова.- К.: Вища школа, 1976.- 373 с.
47. Востоков В.В. Об экспрессивных, эмоциональных и субъ­ективно-модальных значениях в предложении: Сборник трудов.- Московский областной педагогический институт им. Н.К.Крупской.- М., 1977.- Вып. 9.- С. 161-166.
48. Востоков В.В. Соотношение модальности и лица в простом предложении современного русского языка: Автореферат дис-ии к.ф.н. - Москва, 1977.- 24 с.
49. Габучан К.В. Инфинитивные предложения с отрицанием // Русская речь.- 1970.- №4.- С. 66-73.
50. Габучан К.В. Отрицательные структурные схемы простого предложения: Автореферат дис-ии к.ф.н..- М., 1971.- 24 с.
51. Галкина-Федорук Е.М. О нулевых формах в синтаксисе // РЯШ.- 1962.- №2.- С. 17-22.
52. Галкина-Федорук Е.М., Горшкова К.В., Шанский Н.М. Современный русский язык.- М.: Учпедгиз, 1958.- 199 с.
53. Галкіна-Федорук Є.М. Заперечні речення в українській і російській мовах // УМЛШ.- 1951.- №5.- С. 26-30.
54. Галкина-Федорук Е.М. Суждение и предложение.- М.: Изд-во Московского ун-та, 1956.- 75 с.
55. Гвоздев А.Н. Современный русский литературный язик.- Ч. 2: Синтакис.- М.: Просвещение, 1973.- 350 с.
56. Гегель Георг Вильгельм Фридрих. Наука логики.- Ч. 1: Объективная логика; Ч. 2: Субъективная логика.- М.: Наука, 1997.- 799 с.
57. Гиро-Вебер М. К вопросу о классификации простого пред­ложения в современном русском языке // Вопросы языкознания.- 1979.- № 6.- С. 63-72.
58. Горпинич В.О., Горяний В.Д. Українська мова. Ч. ІІ.- К.: Вища школа, 1993.- 239 с.
59. Грамматика современного русского литературного языка / Отв. редактор Н.Ю.Шведова. - М.: Наука, 1970.- 768 с.
60. Гремпл М. К сущности типов предложения в славянских языках // -Вопросы языкознания, 1967.- №5.- С. 63-67.
61. Гремпл М. О сущности модальности // Языкознание в Че­хословакии.- М., 1978.- С. 300-306.
62. Грищенко А.П. Напрями досліджень з усного мовлення у сучасному мовознавстві // Мовознавство.- 1968.- №5.- С. 11-16.
63. Грищенко А.П. Слова-речення: Українська мова. Енциклопедія. К.: Українська енциклопедія, 2000.
64. Грушевський М.С. Про українську мову і українську школу.- К.: Веселка, 1991.- 64 с.
65. Гулыга Е.В. О Взаимодействии смысла и синтаксической семантики предложения // Филологические науки.- 1976.- №1.
66. Гумбольдт В. Фон. Избранные труды по языкознанию.- М.: Прогресс, 1984.- 397 с.
67. Гусарова Т.Н. Мнимо-отрицательные конструкции в сов­ременном русском языке: Автореферат дис-ии к.ф.н.- Л., 1969.- 24 с.
68. Дагуров Г.В. Слова-предложения и некодифицируемые высказывания // РЯНШ.- 1989.- №2.- С. 6-13.
69. Денисов В.Ф. Интонационная структура фраз, передаю­щих комплекс ємоций от недовольства до ярости в английской речи: Автореферат дис-ии к.ф.н.- М., 1973.- 24 с.
70. Доленко М.Т., Дацюк І.І., Кващук А.Г. Сучасна українська мова.- В.: Вища школа, 1974.- 350 с.
71. Дудик П.С. Діалогічність і монологічність розмовного мовлення // Мовознавство.- 1972.- № 2.- С. 20-28.
72. Дудик П.С. Еліптичні речення в українській мові // УМШ.- 1958.- №2.- С. 3-7.
73. Дудик П.С. Із синтаксису простого речення: Навчальний посібник.- Вінниця, 1999.- 297 с.
74. Дудик П.С. Розмовний стиль сучасної української літе­ратурної мови.- // Мовознавство.- 1971.- №5.- С. 3-12.
75. Дудик П.С. Синтаксис сучасного українського розмовно­го літератруного мовлення.- К.: Наукова думка, 1973.- 226 с.
76. Дудик П.С. Синтаксично нечленоване вираження категорії ствердження і заперечення в усному мовленні: Українське усне літературне мовлення.- К.: Наукова думка, 1967.- С. 225-237.
77. Дудик П.С. Синтаксис украинской разговорной литера­турной речи / Простое предложение; его эквиваленты: Авторе­ферат дис-ии д.ф.н. - К., 1973.- 59 с.
78. Дудик П.С. Слова-речення Так, Ні та їх синоніми.- УМЛШ, 1972.- №4.- С. 25-32.
79. Дудик П.С. Спонукальні речення і слова-речення // УМЛШ.- 1971.- №9- С.30-35.
80. Дудик П.С. Синтаксично нерозкладні речення, що вира­жають емоції // УМЛШ.- 1972.- №11.- С. 32-40.
81. Дудик П.С. Питальні речення і питальні слова-речення // УМЛШ.- 1973.- №1. - С. 26-36.
82. Єрмоленко С.Я. Категорія предикативності: Синтаксис словосполучення і простого речення.- К.: Наук. думка.- 1975.- С. 3-16.
83. Єрмоленко С.Я. Синтаксис і стилістична семантика.- К.: Наукова думка, 1982.- 210 с.
84. Есперсен О. Философия грамматики. - М.: Изд-во инностр. л-ры, 1958.- 246 с.
85. Жукенова М.Н. Отрицательные предложения, синонимичные утвердительным // Филологический сборник.- Алма-Ата, 1967.- вип. 6-7.- С. 373-379.
86. Загродський О.А. Граматика української мови. Син­таксис.- К.: Рад. школа, 1952.- 192 с.
87. Закономірності розвитку українського усного літера­турного мовлення.- К.: Наукова думка, 1965.- 346 с.
88. Звегинцев В.А. Предложение и его отношение к языку и речи.- М.: Изд-во Моск. ун-та, 1976.- 248 с.
89. Звегинцев В.А. Семасиология М.: МГУ, 1957.- 322 с.
90. Зенчук В.Н. К вопросу о двойном отрицании // Материа­лы научн. конф. ленинградских аспирантов-филологов. 12-14 но­ября 1966 г.- Л.: Изд-во Ленинград. ун-та, 1967.- С. 34-35.
91. Золотова Г.А. Коммуникативные аспекты русского синта­киса.- М.: Наука, 1982. - 368 с.
92. Золотова Г.А. Очерк функционального синтаксиса русского языка.- М.: Наука, 1973.- 351 с.
93. Іваницька Н.Л. Теоретичний синтаксис української мови.- Вінниця: Аквілон, 1999.- Ч. 1.- 103 с.
94. Іванова Л.П. Еквіваленти речень у російській мові // Мовознавство.- 1980.- №1.- С. 19-25.
95. Іванова Л.П. Синтаксичне поле простого речення в російській мові // Мовознавство.- 1985.- №1.- С. 36-44.
96. Иванова Л.П. Структурно-функциональный анализ просто­го предложения: Монография.- К.: Выща школа, 1991. - 167 с.
97. Івченко М.П. Сучасна українська літературна мова.- К.: Вид-во Київськ. ун-ту, 1965.- 503 с.
98. Інтонаційна організація мовлення.- К.: Наукова дум­ка, 1972.- 182 с.
99. Инфантова Г.Г. О способах реализации принципа эконо­мии в синтаксисе русской разговорной речи: Вопросы граммати­ки русского языка.- Л., 1971, С. 62-64.
100. І