КОНСТИТУЦІЙНО-ПРАВОВИЙ СТАТУС АВТОНОМНОЇ РЕСПУБЛІКИ КРИМ В УКРАЇНІ: ІСТОРІЯ СТАНОВЛЕННЯ (1991-2000 РР.)

brief description

ЗМІСТ
ВСТУП........................................................................................................................3
РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИКО-ПРАВОВІ ЗАСАДИ АВТОНОМНОЇ РЕСПУБЛІКИ КРИМ.............................................................................................9
1.1. Теоретико-правові засади автономії...........................................................................9
1.2. Історіографічна та джерельна база дослідження......................................................19
РОЗДІЛ 2. ЕВОЛЮЦІЯ ПРАВОВОГО СТАТУСУ КРИМСЬКОЇ АВТОНОМІЇ В УКРАЇНІ (1991 – 1997 РР.)........................................................31
2.1. Референдум 20 січня 1991 р. в системі заходів відновлення автономії та його політико-правові наслідки.................................................................................................31
2.2. Становлення інституту Президента та Верховної Ради Республіки Крим............66
2.3. Еволюція правової системи Криму в 1995-1997 рр..................................................81
РОЗДІЛ 3. АВТОНОМНИЙ УСТРІЙ КРИМУ В ПРАВОВІЙ СИСТЕМІ УКРАЇНИ ТА ПРОБЛЕМИ ЙОГО РОЗВИТКУ В 1998-2000 РР.................104
3.1. Конституційно-правові основи виборів депутатів Верховної Ради АРК в 1998 р..104
3.2. Роль Конституції Автономної Республіки Крим 1998 р. у визначенні правового
статусу автономії в Україні..............................................................................................136
3.3. Правовий статус органів влади автономії та їх діяльність в 1998-2000 р.................152
ВИСНОВКИ...................................................................................................179-188
СПИСОК ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ.......................................................І-ХІХ
ДОДАТКИ............................................................................................................1-16

ВСТУП
Актуальність теми дослідження. Пройдений Кримом шлях розвитку автономії підкреслив необхідність осмислення з позицій історико-правової науки тенденцій, особливостей, закономірностей і перспектив розвитку дер-жавного устрою України, місця в ньому Автономної Республіки Крим, з’ясування спроможності Української держави розв’язувати складні правові, етнонаціональні та соціально-економічні питання, виходячи з принципів де-мократії і входження України як цивілізованої держави до світового співто-вариства.
Кримська автономія має низку політичних, культурних, інших особли-востей, які обов’язково треба враховувати при виборі шляхів удосконалення державного устрою України. Потребують критичного осмислення такі акту-альні для автономії проблеми, як формування управлінської моделі, уточ-нення основних параметрів правового статусу Автономної Республіки Крим, взаємодія Верховної Ради і Ради міністрів АРК з органами державної влади України, можливості держави щодо врегулювання найбільш гострих про-блем Криму.
Протягом 1991-2000 рр. з боку як держави, так і автономії було при-йнято низку законів, указів Президента України, постанов Верховної Ради України, інших нормативно-правових актів державних органів України і Ав-тономної Республіки Крим, затверджена Конституція України і Конституція Автономної Республіки Крим. У цих документах закріплено нове бачення конституційно-правового статусу автономії у складі унітарної держави. Вод-ночас керівництво автономії нерідко приймало й такі рішення, які суперечи-ли українському законодавству, а іноді провокували конфлікти. Сьогодні постала необхідність вивчення і науково-правової оцінки цих та інших нор-мативних актів.
В автономії зберігається значний конфліктний потенціал. Це потребує вдосконалення відносин між центром і автономією, пошуку механізму коре-ляції нормативно-правових актів, які регулюють усі аспекти практичної дія-льності державних органів автономії, перегляду низки законів та підзакон-них актів: з боку автономії приведення постанов Верховної Ради та Ради мі-ністрів АРК у відповідність з чинним законодавством України, а з боку дер-жави – розширення прав автономії, зокрема в економічній, соціальній та ет-нокультурній сферах, що має сприяти гармонізації відносин між державою та автономією.
Питання державного устрою унітарної держави з наявністю в ній територіальної автономії належить до конституційно-правових проблем. Окремим аспектам цієї проблеми присвячені дослідження В.Д. Бабкіна, М.С. Кармазіної, Л.Т. Кривенка, В.С. Кульчицького, Ю.І. Римаренка, П.М. Рабіновича, В.Я. Тація, Ю.М. Тодики, М.В. Цвіка, В.М. Шаповала, Ю.С. Шемшученка та інших. У працях М.І. Малишка, О.Л. Копиленка, П.Б. Євграфова, С.О. Телешуна висвітлювалися питання формування конституційно-правого статусу Автономної Республіки Крим на окремих етапах становлення автономії.
Українська історико-правова наука поки що не має комплексних дослі-джень процесу відновлення та еволюції Автономної Республіки Крим за останнє десятиріччя, зокрема її конституційно-правового статусу в Україні, що й зумовило звернення дисертанта до цієї проблеми.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Обра-ний напрям дослідження пов’язаний з розробкою планової наукової теми Таврійського національного університету ім. В.І. Вернадського «Вивчення етнокультурних проблем депортованих народів і малих етнокультурних спі-льностей у Криму» (номер державної реєстрації 0197V000422), одним із ви-конавців якої є дисертант.
Дисертаційне дослідження становить собою частину другого тому ін-формаційно-аналітичного видання «Парламент Крыма: Выборы – 98», де дисертант є членом авторського колективу.
Мета та завдання дослідження. Основна мета дисертаційного дослі-дження полягає у висвітленні історико-правових аспектів функціонування ав-тономії в Криму протягом останнього десятиріччя, у виявленні характерних рис системи управління, формування й підтримки управлінської моделі ав-тономії в нормативно-правових актах держави, а також визначенні їх ціннос-ті й значення для вдосконалення державного устрою України, розвитку та-ких галузей юридичної науки, як теорія держави і права та конституційне право.
Відповідно до поставленої мети в дисертації вирішуються такі дослід-ницькі завдання:
– конкретизувати поняття про сутність автономії в сучасній правовій і політичній думці, загальній теорії держави і права, конституційного права України для формування теоретико-правової бази дослідження кримської автономії;
– уточнити основні параметри та простежити генезу правового статусу Автономної Республіки Крим на основі досягнень вітчизняної і зарубіжної теорії та історії держави і права, практики конституційного будівництва;
– дослідити еволюцію правових відносин між органами державної вла-ди України і Автономної Республіки Крим та здійснити їх концептуальне осмислення.
Об’єктом дослідження є історія відновлення Кримської АРСР та ево-люція конституційно-правового статусу Автономної Республіки Крим у складі України в 1991-2000 рр.
Предметом дослідження є правове регулювання та організаційно-правові засади формування конституційно-правового статусу Автономної Республіки Крим в Україні, правозастосовча діяльність органів державної влади України й Криму щодо розбудови автономії.
Методологічною основою дослідження обраний діалектичний метод наукового пізнання політико-правових процесів та явищ, який дає змогу ро-зглядати їх у розвитку, зв’язку між собою і з суспільними реаліями, виявити закономірності й тенденції становлення автономії у складі унітарної україн-ської держави, її державних органів та правових відносин із державою в ці-лому. Дослідження ґрунтується також на спеціальних наукових методах – іс-торичному, структурно-функціональному, інституційному, порівняльно-правовому аналізу. Історичний метод використовувався насамперед для дос-лідження еволюції конституційно-правового статусу Автономної Республіки Крим в Україні; структурно-функціональний метод – для виявлення ознак адміністративно-територіальної автономії; інституційний метод – для ви-вчення структур, інститутів влади Автономної Республіки Крим та нормати-вної бази діяльності суб’єктів політико-правових відносин; порівняльно-правовий аналіз – для вивчення нормативно-правової основи державного устрою. Системний підхід дав змогу розглянути кримську автономію ціліс-но, комплексно, в усіх виявах і сферах політико-правового процесу.
Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що запро-понована робота є першим у вітчизняній науці комплексним дослідженням історії становлення конституційно-правового статусу Автономної Республіки Крим в Україні в 1991–2000 рр., у якій автор доводить важливість вивчення правового регулювання та організаційно-правових засад діяльності органів влади автономії і їх взаємодії з органами державної влади України.
Зроблено висновок, що вітчизняною та зарубіжною юридичною нау-кою накопичено певний матеріал з історії становлення конституційно-правового статусу Автономної Республіки Крим в Україні, проте він уривча-стий, не до кінця систематизований та опрацьований.
Найбільш вагомими результатами дослідження автор вважає наступні:
1. Уперше проаналізовано розвиток правового змісту нормативно-правових актів Української РСР відносно проведення в Кримській області референдуму 20 січня 1991 р. На підставі цього визначені основні характе-ристики правового статусу Кримської АРСР у складі Української РСР, вияв-лено, що Верховною Радою УРСР не було розроблено достатньої законода-вчої бази для проведення референдуму і відновлення в 1991 р. автономії.
2. Досліджено зміст нормативно-правових актів Республіки Крим у 1993 – 1994 рр., що тимчасово порушили конституційно-правовий статус Криму як адміністративно-територіальної автономії у складі України, нега-тивно вплинули на дієздатність правової системи автономії. Аргументовано прийняття низки законів України та указів Президента України, які скасува-ли протиправні законодавчі акти Республіки Крим, визначили новий право-вий статус автономії, простежено хід виконання цих документів. Здійснено періодизацію історії політико-правової ситуації.
3. Реконструйовано процес конституційного будівництва в Криму, проведено порівняльний аналіз чотирьох варіантів Конституції Автономної Республіки Крим, які вступали в суперечність із чинним законодавством України, порушували головну умову функціонування унітарної держави з наявністю адміністративної автономії де організація державної влади здійс-нюється за принципом субординації.
4. Вивчено теоретичне підґрунтя та зміст основних складових правово-го статусу Автономної Республіки Крим в Україні. Виявлено, що основними для нього є право мати свою Конституцію, яка приймається Верховною Ра-дою АРК та затверджується Верховною Радою України, механізм дії норма-тивно-правових актів Верховної Ради АРК та рішень Ради міністрів АРК, в тому числі і з мотивів їх невідповідності Конституції та законам України, та право мати свої органи державної влади і місцевого самоврядування, які здійснюють повноваження передбачені законодавством України та Консти-туцією Автономної Республіки Крим.
5. Висвітлено процес формування Верховної Ради АРК на основі Зако-ну України «Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим», становлення системи виборчого законодавства в автономії в умовах правового протистояння з Україною. Встановлено, що найбільш оптималь-ною виборчою системою для АРК є змішана виборча система, яка передба-чає пропорційну участь у розподілі депутатських мандатів не тільки полі-тичними партіями та блоками, а й окремими національними групами депор-тованого населення.
6. Узагальнено досвід діяльності Верховної Ради АРК, Ради міністрів АРК, Представництва Президента України в Криму щодо розв’язання пра-вових, політичних, соціально-економічних і культурних проблем автономії. Визначені основні причини протистояння керівництва Верховної Ради АРК і Ради міністрів АРК.
Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що по-ложення і висновки дисертації можуть бути використані для створення нових узагальнюючих праць у таких галузях юридичної науки, як теорія держави і права, конституційне право України. Матеріали дослідження можуть бути реалізовані в навчальному і виховному процесі з метою підвищення правос-відомості й правової культури громадян, розробці спецкурсів, навчальних програм, підручників, навчально-методичних посібників з юридичних дис-циплін.
Положення та висновки дисертації можуть бути покладені в основу ре-комендацій: по-перше, щодо вдосконалення законодавства, яке регулює пра-вовий статус Автономної Республіки Крим у складі України, законодавчого визначення повноважень Ради міністрів АРК, порядку її формування, діяль-ності та взаємодії з органами виконавчої влади України, Верховною Радою АРК, місцевими державними адміністраціями; по-друге, запобігання полі-тичним, соціальним і етнічним конфліктам на півострові.
Апробація результатів дисертації. Основні результати дисертації ап-робовані автором у 4 публікаціях у фахових виданнях із юридичних наук та виступах на наукових конференціях: XXX ювілейній науковій конференції професорсько-викладацького складу Таврійського національного універси-тету ім. В.І. Вернадського (Сімферополь, 28-29 квітня 2001 р.); 3-й звітній науково-практичній конференції професорсько-викладацького і курсантсько-го складу Кримського факультету Національного університету внутрішніх справ (Сімферополь, 19 травня 2001 р.); Міжнародній науковій конференції «Україна – Польща: історія, сучасність, перспектива» (Сімферополь, 20 ве-ресня 2001 р.); Міжнародній конференції істориків права (Львів, 28-30 вере-сня 2001 р.).
Основні положення дисертації апробовані під час викладання спецкур-су «Конституційно-правовий статус Автономної Республіки Крим у складі української держави» на юридичному факультеті Таврійського національно-го університету ім. В.І. Вернадського та Кримському факультеті Національ-ного університету внутрішніх справ.
Структура дисертаційного дослідження. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, поділених на вісім підрозділів, висновків, списку ви-користаних джерел, додатків. Загальний обсяг роботи становить 188 сторі-нок.

bibliography

ВИСНОВКИ

На складному шляху набуття незалежності та становлення державності України проблема Криму була однією з найбільш болючих. Вона відносить-ся до категорії тих проблем, які, як свідчить світовий досвід (події на Балка-нах та в державах колишнього Радянського Союзу), у випадку необачної соціальної та національної політики призводять до нестабільності, а в окремих регіонах – до воєнних дій з тяжкими наслідками.
Історико-правова наука підтверджує, що в такі переломні для суспільс-тва періоди його розвиток значно прискорюється. Вони вміщують велику кі-лькість визначних подій, ущільнених та спресованих у часі, визначають суспільний поступ на значні історичні відрізки. Наша держава і Крим в її складі переживають перехідний період, якого не знає світова практика, а від-так – не було й немає досвіду його вивчення. Наше дисертаційне дослідження певною мірою дає відповідь на запитання, в якій мірі проблема Криму була дійсно небезпечною для становлення української державності, що вдалося зробити для збереження стабільності в даному регіоні, що не вдалося, і голо-вне – що треба зробити, щоб довести спроможність держави розв’язувати складні правові проблеми, виходячи із принципів демократії і необхідності входження України як цивілізованої правової держави до світового співто-вариства.
У 1991 р. у Криму на основі всекримського референдуму була віднов-лена адміністративно-територіальна автономія. Крим сьогодні – це одиниця державного об’єднання і державного значення. В цьому плані він має історію власного становлення і водночас є підвладним деяким перетворенням у новій якості, але прагне й до закріплення свого конституційно-правового статусу. На кожному з цих етапів формувалася окрема правова модель Автономної Республіки Крим, яка у травні 1992 р. тимчасово вийшла з правової системи України.
Ідея про зміну державно-правового статусу Кримської області в автономну республіку була реалізована шляхом референдуму 20 січня 1991 р. на основі сукупності нормативно-правових актів. Головною проблематикою цих документів стала юридична правомірність референдуму та визначення предмета референдуму, який проводився без достатньої законодавчої бази. Тогочасними чинними Конституцією УРСР і Декларацією «Про державний суверенітет України» проведення обласних референдумів не було передбачено. Закон України «Про відновлення Кримської АРСР» від 12 лютого 1991 р. був прийнятий під тиском проведеного 20 січня 1991 р. в Криму референдуму та зовнішніх політичних факторів.
Уперше правовий статус Криму як автономної республіки у складі України був визначений Законом України «Про відновлення Кримської АРСР», згідно з яким Кримській області було надано статус автономної республіки, а Кримська обласна Рада народних депутатів набула статусу Верховної Ради Кримської Автономної Республіки. За своїм змістом новий конституційно-правовий статус Криму як автономної республіки у складі України, закріплений у Законі України від 29 квітня 1992 р. «Про статус автономної Республіки Крим», не є сталою визначеною системою. Подальше збереження і розбудова автономного устрою Криму багато в чому залежало саме від ефективності пошуку шляхів правового розв’язання політичних проблем.
Кримське керівництво, послуговуючись недоліками тодішнього законо-давства України, слабкістю органів державної влади України, формувало свої правові моделі автономного устрою автономії. Основними нормативно-правовими актами в цьому процесі були Декларація «Про державний сувере-нітет Криму» від 4 вересня 1991 р., «Акт про державну самостійність Республіки Крим» та Конституція Республіки Крим від 6 травня 1992 р. Ці правові документи порушували чинне законодавство України і не вирішували основних питань взаємовідносин державного центру і автономії – співвідношення правових систем України і автономії, механізму дії законів та інших нормативних актів держави на території Криму і т. ін. Певною мірою ці норми регулював Закон України «Про розмежування повноважень між державними органами України і Криму», але він був нереалізований. Цей закон не повністю виконувався державою і порушувався автономією. Усе це створило правову ситуацію, коли закон не діє, а є лише тимчасовим юридичним документом, який при зміні політичної ситуації був скасований.
Радикальна зміна конституційно-правового статусу Криму відбулася у зв’язку з прийняттям Верховною Радою Криму в жовтні 1993 р. законів «Про Президента Республіки Крим» та «Про вибори Президента Республіки Крим», які не тільки не відповідали існуючій політичній системі Республіки Крим, а й суперечили власній Конституції від 6 травня 1992 р. Спроба повернути автономію до правової системи держави Постановою Верховної Ради України «Про статус автономної Республіки Криму згідно з Конституцією і законодавством України» була зірвана певними політичними силами на півострові в першій половині 1994 р.
У результаті виборів Президентом Республіки Крим був обраний Ю. Мешков – представник проросійських радикальних політичних сил, а йо-го союзники – виборчий блок «Росія» – отримали 70 відсотків депутатських мандатів у Верховній Раді Криму. Кримські політичні сили виявилися него-товими до самостійного регулювання політичних процесів в автономії без зо-внішнього втручання; право не стало визначальним інструментом регулювання політичного життя на півострові, а в умовах численних супе-речностей між положеннями кримської Конституції та законами про Верховну Раду і Президента Автономної Республіки Крим правова система автономії стала недієздатною.
У політико-правовій ситуації 1994 р. – першої половини 1995 р. чітко простежуються три основні етапи, які відіграли суттєву роль у зміні правово-го статусу Криму.
1-й період – це конфронтація Президента Автономної Республіки Крим і Верховної Ради АРК з державними органами України. Цей період охоплює січень – травень 1994 р.; 2-й період – конфлікт між виконавчою і законодавчою владою Автономної Республіки Крим, який тривав з червня до початку вересня 1994 р.; 3-й період – це протистояння між Президентом і Верховною Радою Автономної Республіки Крим, яке призвело до краху політичного режиму Ю. Мешкова і виборчого блоку «Росія» (вересень 1994 р. – березень 1995 р.). Наприкінці 1994 р. в Криму склалася правова ситуація, що не тільки докорінно змінила конституційно-правовий статус Автономної Республіки Крим, вивела автономію за межі правової системи України, а й спричинила відкрите ворогування між Президентом Ю. Мешковим і Верховною Радою АРК та конфлікти в самій Верховній Раді, тобто повного безвладдя на півострові. Автономна Республіка Крим утратила свої повноваження, а державний центр на основі нормативно-правових актів намагався визначити такий правовий статус Криму, який би знаходився у правовій системі України. В зазначений період розвиток зако-нодавства України щодо Криму був об’єктивно спрямований на остаточну ліквідацію суверенності автономії. Водночас законодавець був змушений враховувати особливості політичного і соціально-економічного розвитку півострова, але реакція органів державної влади України стосовно правової ситуації в автономії була дещо запізнілою. Законом України від 17 березня 1995 р. «Про відміну Конституції і деяких законів Автономної Республіки Крим» була скасована Конституція Республіки Крим від 6 травня 1992 р. з подальшими змінами і доповненнями, а також закони Республіки Крим від 17 вересня 1993 р. «Про вибори Президента Республіки Крим» і від 14 жовтня 1993 р. «Про Президента Республіки Крим» та деякі інші.
Згідно з цим законом Конституція республіки підлягала обов’язковому затвердженню Верховною Радою України. Закон визначав, що повно-важення Верховної Ради Криму можуть бути достроково припинені у разі їх суперечності діючій Конституції та законам України. Установлювався новий перелік повноважень Криму – значно вужчий, ніж у Законі «Про розмежування повноважень між органами державної влади України і Криму». Після скасування Конституції та прийняття Закону України «Про статус автономної Республіки Крим» були припинені законодавчі функції Верховної Ради автономії. Втім, кримське керівництво продовжувало тактику розбудови автономії на засадах суверенності. В свою чергу, в діях органів державної влади України і, перш за все, Президента України простежується послідовне повернення автономії до правової системи держави. У другій половині 1995 р. була підписана низка указів Президента України, які визначали статус органів виконавчої влади АРК, регулювали правові відносини між центром і автономією, відкривали можливість продовження конституційного процесу.
Порівнюючи варіант Конституцій АРК від 1 листопада 1995 р. з варіантом від 4 квітня 1996 р., ми вважаємо, що вони порушували законодавство України в таких принципових положеннях, як проголошення Верховної Ради Криму вищим органом державної законодавчої влади в Республіці Крим, порядок обрання Верховної Ради Криму, депутатська недоторканність тощо. Як свідчить досвід зарубіжних країн, за умов функціонування унітарної держави організація державної влади здійснюється за принципом субординації, а не координації. Проте, незважаючи на вищезгадані та інші суперечності, ці варіанти Конституцій уперше закріпили конституційно-правовий статус Автономної Республіки Крим.
Важливим етапом в еволюції конституційно-правового статусу АРК стало ухвалення Конституції України. Щодо перспектив кримської автономії, то Конституція України, зокрема, X розділ, по-різному використовувалися з боку державних органів України та Криму. На перший план знову вийшли політичні міркування, причому як з боку самої Верховної Ради АРК, так і державних органів України.
Уперше правовий статус Криму став оформлятися на конституційній основі в період виборів Верховної Ради АРК у 1998 р. Порядок формування Верховної Ради АРК був визначений Конституцією України (частина 4 ст. 136) і законами України, нормативно-правовими актами АРК з питань, від-несених до її компетенції. Це положення «з питань, віднесених до компетенції АРК» є принциповим і стало предметом основних суперечностей між Верховною Радою України і Верховною Радою АРК, а також дало можливість прийняти в 1997 р. неправомочне рішення Верховної Ради АРК «Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим».
Протистояння з приводу майбутніх виборів депутатів Верховної Ради АРК затягнулося до початку березня 1998 р., коли Верховна Рада України ухвалила відповідні зміни до закону, скоректувавши всі терміни, необхідні для проведення виборів саме 29 березня 1998 р., які відбулися в зазначений термін. Попри недоліки в Законі України «Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим» вибори відбулися в усіх 100 одномандатних виборчих округах.
Аналіз виборів до Верховної Ради АРК у 1998 р. свідчить про вади мажоритарної системи, за якою проводилися вибори. За основну частину депутатського корпусу проголовувало від 40 до 25 відсотків виборців. Це говорить не тільки про недоліки виборчої системи, а й про відносно низький рівень довіри виборців до обраних депутатів. Лише 18 відсотків депутатів автономії на виборах отримали 40 і більше відсотків голосів у своєму виборчому окрузі.
Стан та рівень здійснення передвиборчої агітації, підготовки агітацій-но-пропагандистських матеріалів з цієї тематики мають велике значення для досягнення політичними силами остаточної мети – приходу у владні струк-тури. Але у багатьох суб’єктів виборчого процесу в Криму цей рівень був ще недостатнім. Формам та методам роботи бракувало наукового підходу, системності та конкретної спрямованості на відповідну аудиторію.
Досвід проведення виборів депутатів Верховної Ради АРК показав, що найбільш складною стала проблема представництва кримськотатарського населення, що зумовило гостре протистояння між меджлісом кримськотатарського народу і представницьким органом автономії. Сучасна політична ситуація на півострові вимагає внесення змін до Конституції України і Конституції АРК, а також уведення відповідної правової норми до Закону України «Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим», яка б створювала необхідні умови для формування складу депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим з урахуванням представництва національних меншин.
Сучасний статус Автономної Республіки Крим визначений, насамперед, Конституцією України, згідно з якою вона є невід’ємною складовою ча-стиною України. Конституція Автономної Республіки Крим від 21 жовтня 1998 р. відповідно до міжнародного права, світової практики розв’язує проблему взаємовідносин між суверенною державою і автономною республікою. Вона містить модель існування і функціонування адміністративно-територіальної автономії у складі унітарної держави, вирішує основоположні питання верховенства Конституції України і співвідношення нормативно-правових систем України й автономії, організації влади в АРК, її повноважень, власності і бюджету.
Важливою особливістю правового статусу Автономної Республіки Крим є те, що, опріч наданих повноважень, вона має свої органи державної влади й місцевого самоврядування, які здійснюють зазначені повноваження. Верховна Рада Автономної Республіки Крим є представницьким органом, повноваження, порядок формування і діяльності якого визначаються Консти-туцією України, Законом України «Про Верховну Раду Автономної Республіки Крим» від 10 лютого 1998 р., Конституцією Автономної Республіки Крим (Гл. 6, ст. 21-33). У Конституції Автономної Республіки Крим, на відміну від попередніх законодавчих актів, визнано Верховну Раду як представницький, а не законодавчий орган влади. Таке положення відповідає ст. 75 цієї Конституції, за якою єдиним органом законодавчої влади в Україні є Верховна Рада України.
Конституція Автономної Республіки Крим установлює розмежування повноважень між органами влади Автономної Республіки Крим, зокрема, значна частина питань економіки, соціальної сфери і практично всі питання організації роботи Ради міністрів Автономної Республіки Крим належать Верховній Раді АРК. З указаних питань, що мають нормативно-правовий характер, Верховна Рада Автономної Республіки Крим приймає постанови, а з питань організаційно-розпорядчого характеру – рішення.
Органом виконавчої влади Автономної Республіки Крим є Рада мініст-рів. Згідно зі ст. 35 Конституції АРК, Рада міністрів формується і є відповіда-льна перед Верховною Радою, і не більше двох разів на рік подає звіт про свою діяльність узагалі, а також щоквартально подає письмову інформацію про стан справ у соціально-економічній, культурній та інших сферах. Рада міністрів АРК має право скасовувати акти міністерств і республіканських комітетів з питань виконання державних функцій і повноважень, акти місцевих адміністрацій, контролювати виконання органами місцевого самоврядування повноважень, делегованих законами України.
Важливу роль у розбудові кримської автономії відіграє представництво Президента України. На основі порівняльно-правового аналізу конституційних норм, Закону України «Про Представництво Президента України в Республіці Крим» від 17 грудня 1992 р. та «Положення про Представництво Президента України в Автономній Республіці Крим» від 31 січня 1996 р. автор дійшла висновку, що законодавчі норми, які визначають конституційно-правовий статус цього органу влади і його практична діяльність мають певні розбіжності. Це, на-самперед, стосується положення ст. 39 Конституції України, що затвердила правову норму, відповідно до якої статус Представника Президента України в Автономній Республіці Крим має визначатися законом України; тому це вимагає приведення до Конституції України Закону України «Про Представництво Президента України в Автономній Республіці Крим», а також прийняття інших актів, передбачених Конституцією України (Розділ X), що будуть відповідати її вимогам.
Таким чином, корисним для розвитку сучасного конституційно-правового статусу Автономної Республіки Крим може бути творче використання таких положень:
 приведення окремих положень Конституції АРК та нормативно-правовий актів автономії у відповідність до Конституції України. Зокрема, регламенту Верховної Ради АРК, постанов про кадрову роботу, про Рахункову палату АРК, про управління майном;
 необхідним є розширення компетенції автономії в економічній і соціа-льній сферах. Урегулювання на законодавчому рівні правового режиму власності Автономної Республіки Крим, бюджетних відносин між державним центром і автономією, які будуються на застарілих законах і не враховують повноважень АРК, передбачених її Конституцією;
 принципово важливим завданням органів державної влади України є кореляція основних законів і нормативно-правових актів, які визначають правовий статус АРК та її повноважень у складі унітарної держави, організаційно-правові засади Верховної Ради, Ради міністрів автономії та Представництва Президента України в Криму, які в досліджуваний період були у стані кризи. Одним із основних завдань на сучасному етапі державотворення мають стати вдосконалення виконавчої влади, підвищення її відповідальності, чіткіше, на законодавчому рівні, розмежування повноважень між Верховною Радою АРК і Радою міністрів АРК як важливої складової центральних органів державної влади, що сприятиме поліпшенню функціонування механізму Української держави взагалі.
 Специфіка діяльності Автономної Республіки Крим вимагає створення власних ефективних механізмів управління політичною та економічною сферами регіону. Для розв’язання цієї проблеми необхідно: з боку Криму – запропонувати погодження (демократичним шляхом) механізму у формуванні органів управління і технологію проведення діалогу з ключових питань за участю представників усіх етнонаціональних груп населення; з боку України – забезпечити правовий захист інфраструктури управління автономією від коливань політичної кон’юнктури, а також виробити нові правові форми оперативної взаємодії та стратегічного управління автономною республікою. Лише концептуально погодивши шляхи подолання зазначених проблем, можна переходити до приведення в несуперечливу систему всіх законів і нормативно-правових актів, що визначають конституційно-правовий статус АРК, взаємини України і авто-номії. За цих умов закон і порядок стануть основними регуляторами стабільності й безконфліктного розвитку.

СПИСОК ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ

1. Конституційне право України /За ред. В.Я. Тація, В.Ф. Погорілка, Ю.М. Тодики – К.: Український центр правничих студій, 1999. – 376 с.
2. Корнієнко М.І. Пошук варіантів продовжується. Місцеве та регіональне самоврядування України. – Вип. 1–2 (6–7). Київ, 1994. – 168 с.
3. Європейська Хартія про місцеве самоврядування. – Місцеве та регіональне самоврядування України. – Випуск 1–2 (6–7). – Київ, 1994. – 168 с.
4. Конституционное право. Энциклопедический словарь. /Отв. ред. С.А. Авакьян – М.: Издательство НОРМА, 2001. – 688 с.
5. Кожановский А.Н. Народы Испании во второй половине XX в. Опыт автономизации и национального развития. М.: Наука, 1993. – 188 с.
6. Программные документы Китайских Советов. М., 1935. – 120 с.
7. Страны и народы: Науч.–попул. геогр.–этногр. изд. в 20 т. Зарубежная Европа. Общий обзор. Северная Европа /Редкол.: В.П. Максаковский, С.А. Токарев (отв. ред.) и др. М.: Мысль, 1981. – 520 с.
8. Артоболевский С.С. Региональное развитие в Великобритании. М.: Российская академия наук. Институт географии, 1992. – 165 с.
9. Конституционное (государственное) право зарубежных стран. Учебник. В 4 т. /Отв. ред. Б.А. Страшун – М.: Издательство БЕК, 1995. – Т. 1. – 320 с.
10. Мгои Ш.Х. Проблема национальной автономии курдского народа в Иракской республике (1958 – 1970). – Ереван, 1977. – 331 с.
11. Орлова М.Е. Северная Ирландия: опыт преобразования в расколотом обществе. – М.: Наука, 1994. – 156 с.
12. Яковлев О. Любовь к ближнему нельзя променять на ненависть к народу. Известия. – 1994 – 6 августа.
13. Известия ЦК КПСС. – 1989. – №12.
14. Поляков В. Какая республика была создана в 1921 году? – Голос Крыма, 1996, 26 апреля.
15. КПСС в резолюциях и решениях съездов, конференций и пленумов ЦК. – Т. 2. – М. – 1971. – 480 с.
16. Чубаров Р. Крымская автономия истоки и первые годы становления на новом этапе (1991 – 1992 гг.). – Віче. – 1 (106). – 2001.
17. Грушевський М. Очерк истории украинского народа. – К., 1991. – 280 с.
18. Хрестоматія з історії держави і права України: У 2–х т.: Навч. посібник для студ. юрид. спец. вищих закл. освіти /За ред. В.Д. Гончаренка. – Вид. 2–ге, перероб. і доп.: Том 2: Лютий 1917 р. – 1996 р. /Уклад.: Гончаренко В.Д., Рогожин А.Й., Святоцький О.Д. – К.: Видавничий Дім «Ін Юре». – 2000. – 728 с.
19. Сергійчук В. Український Крим. – Київ. Українська Видавнича Спілка. – 2001. – 304 с.
20. Винниченко В. Відродження нації. – К.: Відень, 1920. – Ч. 2. – 160 с.
21. Донцов Д. Історія розвитку української державної ідеї. – К., 1991. – 250 с.
22. Дорошенко Д. Нарис історії України: У 2 т. – К., 1991. – 420 с.
23. Полонська–Василенко Н.Д. Історія України. Від середини XVII століття до 1923 року: У 2 т. – К.: Либідь, 1995. – Т. 2. –606 с.
24. Азизян А.К. Формирование и развитие советской национальной государственности. – М.: Знание, 1972. – 46 с.
25. Горовський Ф.Я. Союзна республіка – єдиний багатонаціональний колектив. – К.: Знання, 1978. – 48 с.
26. Еникеева З.Т. Автономная республика – советское социалистическое государство. – М.: Юридическая литература, 1964. – 83 с.
27. Зиманов С.З., Рейтор И.К. Советская национальная государственность и сближение наций. – Алма–Ата: Наука, 1983. – 223 с.
28. Златопольский Д.Л. Образование и развитие СССР как союзного государства. – М.: Госюриздат, 1954. – 223 с.
29. Кириченко М.Г. Единое союзное многонациональное государство. – М.: Юрид. лит., 1978. – 87 с.
30. Лепешкин А.И. Советский федерализм. (Теория и практика). М.: Юрид. лит., 1977. – 319 с.
31. Лужин А.В. Административно–территориальное устройство Советского государства. – М.: Юрид. лит., 1969. – 172 с.
32. Макогон С.О. Національно–державний устрій СРСР. – К.: Політвидав, 1978. – 40 с.
33. Шафир М.А. Компетенция СССР и союзной республики. (Конституционные вопросы). – М.: Наука, 1968. – 227 с.
34. Бабкін В.Д. Державна влада і політична опозиція // Правова держава. – К., 1996. – Вип. 7. – 220 с.
35. Хрестоматія з історії держави і права України: У 2–х т.: Навч. посіб. для студ. юрид. спец. вищ. закл. освіти / За ред В.Д. Гончаренко. – Вид. 2–ге, перероб. і доп.: Том 2: Лютий 1917 р. – 1996 р. / Уклад.: В.Д. Гончаренко, А.Й. Рогожин, О.Д. Святоцький. – К.: Видавничий Дім «Ін Юре». – 2000. – 728 с.
36. Кармазіна М.С. Ідея державності в українській політичній думці /кінець ХІХ – початок ХХ століття// Ін–т політичних і етнонаціональних досліджень НАН України, Київський держ. торговельно–економ. університет. – К., 1998. – 350 с.
37. Кресіна І.О. Українська національна свідомість і сучасні політичні процеси: (Етнополітологічний аналіз): [Монографія]. – К.: Вища школа, 1998. – 392 с.
38. Курас І.Ф. Етнополітика: історія та сучасніть: статті, виступи інтерв’ю 90–х років / інститут політичних та етнонаціональних досліджень НАН України. – К., 1999. – 656 с.
39. Мироненко О.М. Світоч української державності. Політико–правовий аналіз діяльності Центральної Ради. – К., 1995. – 250 с.
40. Панібудьласка В.Ф. Торжество ленінської національної політики КПРС і розквіт Радянської України. – К.: Політвидав України, 1981. – 56 с.
41. Румянцев В.О. Українська державність у 1917 – 1922 рр. Національно–демократична і радянська альтернатива: Автореф. дис... д–ра юрид. наук. – Х., 1998. – 34 с.
42. Телешун С.О. Державний устрій України: проблеми теорії і практики: Автореф. дис... д–ра політичних наук. – К., 2000. – 34 с.
43. Копєйчиков В.В. Механізм радянської держави. – К., 1968. – 180 с.
44. Кривенко Л.Т. Державне управління: теорія і практика. – К., 1998. – 265 с.
45. Кульчицький В.С. та інші. Історія держави і права України: навч. посібник для студентів юрид. спец. вищих навч. закладів / В.С. Кульчицький, М.І. Настюк, Б.Й. Тищик. – Львів: Світ, 1996. – 294 с.
46. Медведчук В.В. Конституційний процес в Україні і організація державної влади та місцевого самоврядування. – К., 1996. – 145 с.
47. Медведчук В.В. Сучасна українська національна ідея і питання державотворення. – К., 1997. – 170 с.
48. Медведчук В.В. Україна: актуальні питання розвитку суспільства, держави і права. – К., 1999. – 260 с.
49. Мурашин Г.О. Конституція України: деякі аспекти її реалізації. – К., 1997. – 189 с.
50. Політична безпека України: концептуальні засади та система забезпечення: Монографія / В.Г. Кремень, І.Ф. Бінько, С.І. Головащенко: Рада нац. безпеки і оборони України, Нац. інститут стратегічних досліджень, Міжнаціональна акад. упр. персоналом. – К.: МАУП, 1998. – 90 с.
51. Кампо В.М. Місцеве самоврядування в Україні: НАН України, Ін–т держави і права ім. В.М. Корецького. – К.: Ін Юре, 1997. – 32 с.
52. Корнієнко М.І. Виборче законодавство для органів місцевого самоврядування //Політологічний вісник. Вип. 1. – К., 1993. – 168 с.
53. Курас І.Ф. Основи етнодержавознавства. Підручник / За ред. Ю.І. Римаренка. – К.: Либідь, 1997. – 656 с.
54. Римаренко Ю.І. Українське державотворення: невитребуваний потенціал: Словник – довідник / За ред. О.М. Мироненка. – К.: Либідь, 1997. – 560 с.
55. Рябошапка Г.Х. Правове положення союзної республіки. Навчальний посібник для студентів юрид. ф–ту. – Львів, 1975. – 110 с.
56. Цамерян И.П. Теоретические проблемы образования и развития советского многонационального государства. – М.: Наука, 1973. – 295 с.
57. Швецов В.С. Государственный суверенитет: (Вопр. теории). – М.: Наука, 1979. – 300 с.
58. Кремень В.Г., Табачник Д.В., Ткаченко В.М. Україна: альтернативи поступу (критика історичного досвіду). – К., 1996. – 185 с.
59. Малишко М.І. Територіальний устрій України. Конституційне пра-во України /За ред. В.Я. Тація, В.Ф. Погорілка, Ю.М. Тодики. – К.: Український центр правничих студій, 1999. – 376 c.
60. Ставнійчук М.І. Конституційно–правові основи виборів до органів державної влади в Україні. Конституційно–правові форми безпосередньої демократії в Україні: проблеми теорії і практики. До 10–ї річниці незалежності України. – К.: Інститут держави і права ім. В.М. Корецького НАН України. 2001. – 356 с.
61. Цвік М.В. Вибори – пріоритетна форма безпосередньої демократії. Конституційне право України /За ред. В.Я. Тація, В.Ф. Погорілка, Ю.М. Тодики. – К.: Український центр правничих студій, 1999. – 376 с.
62. Цвєтков В.В. Державне управління: основні фактори ефективності (політико–правовий аспект). – Харків, 1996. – 192 с.
63. Ананидзе Ф.Р. Международно–правовые проблемы определения статуса коренных народов // Вестник Рос. ун–та дружбы народов. Сер.: Юридические науки. – М., 2000. – №1. – С. 160–170.
64. Гриценко Е.В. [344] Роль нормативных договоров во взаимоотношениях органов регионального и муниципального управления // Вестник Иркут. гос. экон. акад. – Иркутск, 1999. – №3. – С. 7–13.
65. Кошелев А.В., Тишков В.А. История Канады. – М.: Мысль, 1982. – 286 с.
66. Маликов М.К. Проблемы реализации суверенитета республики Башкортостан (1557–1998 гг.): Очерки. Документы. Нормат. акты. Хроника: Учебник для студентов высших и средних учебных заведений РБ. / Башк. гос. ун–т и др. – Стерлитомак, 1999. Т. 2. – 447 с.
67. Сергунин А.А. США: аппарат президента по связям с конгрессом и внешняя политика / Отв. ред. О.А. Колобов: ВВ ССО РСФСР, Нижнегородский гос. университет им. Н.И. Лобачевского. – Н. Новгород: Волго–Вятское кн. изд–во, 1990. – 315 с.
68. Авторитаризм и демократия в развивающихся странах. / Хорос В.Г., Мирский Г.И., Майданик К.Л. и др. – М., 1996. – 192 с.
69. Чиркин В.Е. Правовое положение политических партий: российский и зарубежный опыт // Журнал российского права. – 1999. – №3/4.
70. Шаповал В.М. Конституційне право зарубіжних країн: Підручник для студентів юрид. вищих навчальних закладів і фак. / Міжнародний фонд «Відродження». – К.: Артек: Вища школа, 1997. – 262 с.
71. Шаповал В.М. Державний лад країн світу: Довідник. / Українська правнича фундація. – К.: Укр. центр правничих студій, 1999. – 318 с.
72. Конституційно–правові форми безпосередньої демократії в Україні: проблеми теорії і практики. До 10–ї річниці незалежності України. – К.: Інститут держави і права ім. В.М. Корецького НАН України. – 2001. – 356 с.
73. Історія держави і права України: Підручник. /За ред. Тація В.Я., Рогожина А.Й. Кол. авторів: В.Д. Гончаренко, Рогожин А.Й., Святоцький О.Д. та інші. – У 2 т. – К.: Видавничий Дім «Ін Юре», 2000. – Т. 2. – 580 с.
74. Копиленко О.Л.Українська ідея М. Грушевського: історія і сучасність. Копиленко О., Копиленко М. Український федералізм. Місцеве та регіональне самоврядування України. Вип. 1–2 (6–7). – К., 1994. – 168 с.
75. Корнієнко М. Пошук варіантів продовжується. Місцеве та регіональне самоврядування України. – Вип. 1–2 (6–7). – 1994. – 168 с.
76. Турченко Ф.Г. Новейшая история Украины. 1946 – 2000 годы. – Ч. 2. – К., 2001. – 240 с.
77. Тимощук О.В.Охоронний апарат Української Держави (квітень – грудень 1918 р.): Монографія. – Харків: Вид–во Університету внутр. справ, 2000. – 462 с.
78. Авер’янов В.Б. Правовий статус Кабінету Міністрів України: конституційні засади //Правова держава. Щорічник наукових праць. – Вип. 8. – К., 1997. – 235 с.
79. Авер’янов В.Б. Правові питання реалізації конституційних принципів взаємовідносин громадян з органами виконавчої влади //Матеріали наук.–практ. конф. «Теоретичні та практичні питання реалізації Конституції України. Проблеми, досвід, перспективи». 25 червня 1997 р. – К., Харків, 1998.
80. Аверьянов В.Б. Аппарат государственного управления: содержание деятельности и организационные структуры. – К., 1975. – 120 с.
81. Аверьянов В.Б. Функции и организационная структура органа государственного управления. – К., 1979. – 186 с.
82. Агеева Е.А. Юридическая ответственность в государственном управлении (социально–правовой аспект). – Л., 1990. – 180 с.
83. Адміністративна діяльність органів ВС /За заг. ред. Голосніченка І.П., Кондратьєва Я.Ю. – К., 1995. – 130 с.
84. Алексеев А.А. Правовое государства – судьба социализма. – М., 1988. – 225 с.
85. Зайцев В. Конфлікт між гілками влади в процесі їх становлення (1991–1996) //Становлення владних структур в Україні (1991–1996). – К., 1997. – 220 с.
86. Литвин В. Політична арена України: Дійові особи та виконавці. – К., 1994. – 240 с.
87. Мамутов В.К. Чи потрібний Україні поділ на 25 областей? //Матеріали наук.–практ. конф. «Актуальні проблеми управління терито-ріями в Україні». – Київ, 1992, 26–27 листопада. – К., 1993.
88. Кордун О.О., Ващенко К.О., Павленко Р.М. Особливості виконавчої влади в пострадянській Україні: Моногр. /За ред. Кордуна О.О. – К.: МАУП, 2000. – 248 с.
89. Автономный район Внутренняя Монголия Китайской Народной Республики. Под общей редакцией Б. Ширендыба и М.И. Сладковского. – М.: Наука, 1980. – 156 с.
90. Писарев Ю.А. Образование Югославского государства. – М.: Наука, 1975. – 415 с.
91. Москалев А.А. Гуанси–Чжуанский и Нинся–Хуэйский автономные районы КНР. – М.: Наука, 1979. – 151 с.
92. Гудошниковая Л.М., Короткова К.К., Моисеенко М.Г. Государ-ственный строй Китайской Народной Республики. – М.: Наука, 1988. – 220 с.
93. Короткова Е.К., Мойсеенко М.Г., Страшун Б.А. Социалистическая Республика Румыния: Основы государственного строя. – Юридическая литература. – М., 1977. – 303 с.
94. Орлова М.Е. Ирландия: опыт преобразования в расколотом обществе. – М.: Наука, 1994. – 156 с.
95. Брошеван В.М., Черная В.Г. Крым в составе Украины. – Книга 1. Крым. 1921–1991 гг. Историко–документальный очерк. – Симферополь, 1999. – 108 с.
96. Мальгин А. Крымский узел. Очерки политической истории Крымского полуострова 1989–1999. – Новый Крым – 2000. – 160 с
97. Заскока В. Смерч над Крымом. – 1999. – 108 с.
98. Никифоров А., Мальгин А., Киселев С. Три проекции крымский идеи. – Симферополь, 1995. – 156 с.
99. Москва–Крым: историко–публицистический альманах. Вып. 1. – М.: Фонд «Москва–Крым». – 2000. – 360 с.
100. Москва–Крым: историко–публицистический альманах. Вып. 2. – М.: Фонд «Москва–Крым». – 2001. – 384 с.
101. Москва–Крым: историко–публицистический альманах. Вып. 3. – М.: Фонд «Москва–Крым». – 2001. – 420 с.
102. Горбачев С. Севастополь в третьей обороне. – 1991–19..., ч. 1. – Севастополь. 1995. – 360 с.
103. Власенко С. Анатомия необъявленной войны. Крым, Севастополь, Флот. – 1991. – 199... – К., 1997. – 280 с.
104. Центр Разумкова. Національна безпека і оборона. – №4 – 2001.
105. Административно–территориальные преобразования в Крыму. 1783–1998 гг. Симферополь, 1999. – 150 с.
106. Зінченко Ю. Кримські татари. Історичний нарис. – К., 1988. – 146 с.
107. Тищенко Ю., Піховшек. Повернення кримських татар. Хроніка подій. – К., 1999 – 208 с.
108. Чубаров Р. Інтеграція кримськотатарського народу в українське суспільство: політико–правові аспекти (Центр Разумкова. Національна безпека і оборона. – №4. – 2001.
109. Губогло М., Червонная С. Крымско–татарское национальное движение (1994–1996). Институт этнологии и антропологии РАН. Исследования по прикладной и неотложной этнологии. №101. – М., 1997. – 120 с.
110. Габриелян О., Ефимов С., Зарубин В., Кислый А., Мальгин А., Никифоров А., Павлов В., Петров В. Крымские репатрианты: депортация, возвращение и обустройство. – Симферополь, 1998. – 340 с.
111. Волобуев О.В. Рождение и судьбы новой крымской государственности в первой половине XX века. Отечественная история. – 1999. – №2.
112. Дённингхаус. Полиэтничность сквозь призму классового подхода. Отечественная история. – 1999. – №2.
113. Зарубин А.Г., Зарубин В.Г. От «форпоста мировой революции» до последнего плацдарма «Белой» России. – Отечественная история. – 1999. – №2.
114. Мальгин А.В. Россия и русские: опыт Крыма. Отечественная история. – 1999. – №2.
115. Форманчук А.А. Крымская автономия в конце XX века: случайность или закономерность? Отечественная история. – 1999. – №2.
116. Царевская Т.В. Крымская альтернатива Биробиджану и Палестине. Отечественная история. – 1999. – №2.
117. Копиленко О., Копиленко М. Межі компетенції (пошук варіантів правового статусу Криму) //Політика і час. – 1996. – №11.
118. Копиленко О. До проблеми правового статусу АР Крим //Вісник Академії правових наук України. – 1988. – №1.
119. Копиленко О. Від Конституції України до Конституції Автономної Республіки Крим //Право України. – 1999. – №3.
120. Багров М.В. Культура Народов Причерноморья. – 2001. – №20.
121. Крымская автономия – ответ на вызов исторического периода //Віче. – 2001. – №5(110).
122. Анохин А.Н. Организационно–правовое устройство Верховной Рады Автономной Республики Крым // Вісник університету внутрішніх справ. Вип. 7. Частина 1. – Харків, 1999.
123. Рисіч Й.Л. Конституція Автономної Республіки Крим: Політико–правовий аспект інституту територіального устрою України //Вісник університету внутрішніх справ: Вип. 7. У 3 ч. – Х., 1999. – Ч. 1.
124. Парламент Крыма: Выборы – 98. Информационно–аналитическое издание. – Симферополь,1999. – Ч. 1. – 574 с.
125. Парламент Крыма: Выборы – 98. Информационно–аналитическое издание. – Симферополь, 2000. – Ч. 2. – 675 с.
126. Депортовані кримські татари, болгари, вірмени, греки, німці: збірник документів (1941–1998). – К., 1999. – 120 с.
127. Розвиток подій у Криму. Дилема для України. – матеріали міжнародної конференції. – К., 1994.
128. Этнические и региональные конфликты в Евразии. Кн. 2. – Россия, Украина, Белоруссия. – М., 1997. – 120 с.
129. Багров Н. Крым: время надежд и тревог. – Симферополь, 1996. – 379 с.
130. Супрунюк Е. Хроника дрейфующего полуострова и история моего похищения. – Симферополь, 1998. – 204 с.
131. Грач Л.: политический портрет на фоне событий. – Симферополь, 1994. – 110 с.
132. Коток В.Ф. Референдум в системе социалистической демократии. – М., 1964. – 164 с.
133. Відомості З’їзду народних депутатів СРСР і Верховної Ради СРСР. – 1989. – №13.
134. Кримська правда. – 1990. – 5 травня.
135. Кримська правда. – 1990. – 12 червня.
136. Кримська правда. – 1990. – 28 червня.
137. Кримська правда. – 1990. – 5 вересня.
138. Кримська правда. – 1990. – 9 вересня.
139. Конституція (Основний Закон) Автономної Радянської Соціалістичної Республіки Крим – К., 1984.
140. Закони України. Т. 1. – К., 1996. – 210 с.
141. Юридична енциклопедія. К., 2001. – 789 с.
142. Джунусов М.С. Суверенитет как социальный феномен. – М., 1994. – 280 с.
143. Бабурин С.Н. Территория государства: правовые и геополитические проблемы. – М., 1997. – 480 с.
144. Баглай М.В., Туманов В.А. Малая энциклопедия конституционного права. – М., 1998. – 420 с.
145. Кримська правда. – 1990. – 13 листопада.
146. Кримська правда. – 1990. – 15 листопада.
147. Евграфов П.Б. Что такое рефрендум? Кримська правда. – 1990. – 15 листопада.
148. Кривенко Л.Т. Конституційно–правові основи референдумів в Україні: Конституційно–правові форми безпосередньої демократії в Україні: проблеми теорії і практики. До 10–ї річниці незалежності України. – К.: Інститут держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, 2001. – 356 с.
149. Кримська правда. – 1990. – 22 грудня.
150. Дайси А.В. Основы государственного права Англии. – М., 1907. – 392 с.
151. Крутоголов М.А. Государственный строй Франции. – М., 1960. – 260 с.
152. Погорілко В.Ф., Федоренко В.М. Референдум в Україні: історія та сучасність. – К., 2000. – 218 с.
153. Конституційне право України. – К., 19