КОРЕФЕРЕНТНІСТЬ НЕРОЗКЛАДНИХ КОМПОНЕНТІВ У СТРУКТУРІ РЕЧЕННЯ

brief description

ЧЕРНІВЕЦЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
ІМЕНІ ЮРІЯ ФЕДЬКОВИЧА

На правах рукопису

Максим’юк Оксана Василівна

УДК 811.161.2’367.4

КОРЕФЕРЕНТНІСТЬ НЕРОЗКЛАДНИХ КОМПОНЕНТІВ
У СТРУКТУРІ РЕЧЕННЯ

10.02.01 українська мова

Дисертація
на здобуття наукового ступеня
кандидата філологічних наук

Науковий керівник
Гуйванюк Ніна Василівна,
доктор філологічних наук, професор

Чернівці, 2006

Зміст
В с т у п ...4

Розділ І. Вчення про нерозкладні словосполучення у світлі теорії
синтаксичної номінації та кореферентності..............14
1.1. До проблеми вивчення словосполучення як синтаксичної одиниці
та видозміни синтаксичних зв’язків слів у реченні ...........14
1.2. Питання про позиційно стійкі словосполучення та особливий
синтаксичний зв’язок - стійкої позиційної зв’язаності ....22
1.3. Нерозкладні словосполучення як одиниці синтаксичної номінації..39
1.4. Кореферентні співвідношення субстантивних нерозкладних
словосполучень: ономасіологічні та номінативні аспекти................52
В и с н о в к и до І розділу................61

Розділ ІІ. Синтаксично неподільні словосполучення з синсемантичним іменником та їх кореферентність.............................................................64
2.1. Синтаксично нерозкладні словосполучення з комплетивними відно-
шеннями .........................................................................................................64
2.1.1. Синтаксично неподільні компоненти з кількісним значенням......64
2.1.2. Нерозкладні компоненти зі значенням вибірковості.......79
2.1.3. Синтаксично неподільні компоненти зі значенням сумісності ............83
2.2. Синтаксично нерозкладні словосполучення з іменниками послабле-
ної номінативності та обов’язковим атрибутивним компонентом .......92
2.2.1. Нерозкладні компоненти з синсемантичними іменниками предмет-
ної семантики та обов’язковим атрибутивним компонентом ..........92
2.2.2. Нерозкладні компоненти з іменниками узагальненої часо-
вої семантики та обов’язковим атрибутивним компонентом ....106
В и с н о в к и до ІІ розділу.........120

Розділ ІІІ. Семантично неподільні словосполучення з синсемантичним субстантивним компонентом та їх кореферентність ...........123
3.1. Семантично неподільні словосполучення з іменниковим компонен-
том фазисного та партитивного значення ................................................124
3.2. Семантично неподільні словосполучення з займенниковим компо-
нентом ..................................136
3.3. Нерозкладні тавтологічні словосполучення з іменниками послаб-
леної номінативності та їх кореферентність ............................................148
3.4. Метафоричні словосполучення іменного типу та їх кореферентність ..166
В и с н о в к и до ІІІ розділу...179

В и с н о в к и 183
Список використаної літератури...191
Список використаних джерел та умовних скорочень.........214

Вступ

Актуальність дисертаційного дослідження. До найбільш складних у сучасній синтаксичній теорії належать питання взаємодії формально-граматичних і семантичних показників у реченні, проблеми типології синтаксичних зв’язків і семантичних відношень, різні аспекти функціонування синтаксичних одиниць.
Серед дискусійних проблем І.Р.Вихованець окреслив такі: 1) взаємодія форми і змісту в синтаксисі, яка уможливлює функціонування синтаксичних одиниць; 2) питання синтаксичної елементарності/неелементарності синтаксичних одиниць і пошук досконалих критеріїв їхнього розмежування; 3) проблема типо­логії семантико-синтаксичних відношень і синтаксичних засобів; 4) проблема співвідношення семантико-синтаксичних і формально-синтаксичних компонентів речення та ін. [57, с.96].
У сучасних граматичних працях визначаються такі фундаментальні поняття синтаксису”, як система синтаксичних одиниць, типологія синтаксичних зв’язків, семантико-синтаксичні відношення, синтаксичні значення, синтаксичні форми і синтаксичні категорії, особливості семантики синтаксичних конструкцій, статус елементарних та неелементарних синтаксичних одиниць, їх співвідношення та ієрархія” [114, с.13].
Все більшого поширення в лінгвістиці набуває визначення трьох синтак­сичних одиниць: мінімальна синтаксична одиниця (синтаксема), словосполучення і речення, оскільки вони є відтворюваними.
На сьогодні особливо актуальним постає питання про вирізнення словоспо­лучення з реченнєвої структури і встановлення ємності цієї синтаксичної одиниці. Лінгвісти виділяють словосполучення то як окрему синтаксичну одиницю, що на рівні з реченням становить окремий предмет синтаксису, то як одиницю внутрішньосинтаксичної будови речення.
Як ми знаємо, вчення про словосполучення і речення пройшло довгий і складний шлях. Спочатку вирізнення словосполучення як окремої синтаксичної одиниці, сплутування словосполучення і речення, потім пильна увага до граматичного значення і засобів його вираження, і тільки згодом пропозиція чітких критеріїв розмежування словосполучення і речення за виконуваними функціями - номінативною і комунікативною.
Останнім часом актуалізувалося й питання синтаксичної сполучуваності слів. Увагу мовознавців усе частіше привертають нетрадиційні, тобто неприслівні зв’язки в реченні (як-от: двобічний, приєднувальний, детермінантний та ін.), які протиставляються прислівним зв’язкам керуванню, узгодженню, приляганню.
Серед проблемних називають і питання про обов’язкову семантико-синтаксичну сполучуваність слів та позиційно стійкі (нерозкладні) словосполу­чення в синтаксисі. Для типології й системного опису словосполучень важливим вважаємо з’ясування питання про семантику нерозкладних компонентів у структурі речення, про їх синтаксичну позицію та кореферентність з іншими компонентами.
Здавна відомо, що синтаксичні позиції в реченні можуть займати не лише однослівні компоненти, а й ті, що виражені позиційно стійкими словосполучен­нями. Синтаксично зв’язані (нерозкладні) словосполучення, як і синтаксично вільні, будуються за певною структурною схемою, мають граматичне значення (суб’єктне, об’єктне, аппозитивне, комплетивне, обставинне темпоральне, локальне, каузальне та ін.). Відрізняються вони від синтаксично вільних більшим ступенем семантичної злитості компонентів. Щодо їх типології, то, на жаль, у мовознавстві вона відсутня. Поки що немає й чітких критеріїв їх диференціації. Проте заслуговує на увагу підхід мовознавців до виокремлення типів словосполучень не тільки за морфологічною приналежністю та лексико-граматичним складом, але й за граматичним значенням та за ступенем злитості їх компонентів. Такий підхід запропоновано в працях В.В.Бабайцевої, Л.Ю.Макси­мова [21], А.П.Загнітка [114], Г.О.Золотової [122], Ю.І.Бєляєва [30], Н.Л.Іваниць­кої [130] та ін. Учені називають різну кількість найпоширеніших цілісних словосполучень (кількісно-іменних, займенни­ково-іменних, займен­никово-займенникових, іменниково-іменникових та ін.), проте досі немає спеціального наукового дослідження про позиційно стійкі словосполучення в структурі речення. Проблемність цього питання полягає в тому, що при розгляді словосполучень у синтаксисі аналізують лише так звані вільні словосполучення, тобто одиниці, які становлять семантично-синтаксичні єдності, що складаються з двох і більше повнозначних слів, поєднаних на основі підрядного зв’язку (узгодження, керування, прилягання). У більшості граматичних праць зазначено, що так звані зв’язані словосполучення” (синтаксично чи фразеологічно зв’язані) не становлять взагалі об’єкта синтаксису.
Попри це проблема синтаксичної зв’язаності слів у позиційно стійких словосполученнях неодноразово привертала увагу дослідників. Так, наприклад, Л.О.Кадомцева порушує це питання у зв’язку з семантичним ускладненням речення [133], а Н.Л.Іваницька у зв’язку з аналітичними формами членів речення, зараховуючи проблему аналітизму членів речення до найбільш складних проблем синтаксичної теорії. Проте увагу дослідників привертають передусім складені присудки, проблема т. зв. допоміжних дієслів та дієслів-зв’язок і їх сполучуваності з іменними частинами мови (див. праці В.О.Горпинича [78], Г.О.Козачук [146], Н.Л.Іваницької [125], Н.А.Москаленко [192], В.В.Явір [292] та ін.).
Особливо підвищився інтерес учених до проблеми синтаксичної зв’язаності слів та нерозкладних компонентів у структурі речення в останні десятиліття ХХ ст. та початку ХХІ ст. у зв’язку з розвитком теорії рефререн­ційної семантики та ономатології (порівняймо праці П.К.Адамця [2], В.Г.Адмоні [5], Н.Д.Арутюнової [12], А.В.Архипова [19], М.В.Балко [24], Т.В.Булигіної [40], С.А.Крилова [40], А.Вежбицької [48], М.В.Всеволодової [63], А.М.В’язанкіної [65], В.Г.Гака [69], Н.В.Гуйванюк [86], З.М.Денисенко [90], Ю.С.Долгов [92], Н.Л.Іваницької [125], А.П.Загнітка [114], Л.М.Коваль [145], М.П.Кочергана [156], О.С.Кубрякової [161], І.О.Мельчука [188], В.М.Ожогана [198], О.В.Падучевої [201], В.М.Телії [254], О.С.Чехова [275] та ін.). З-поміж багатьох досліджень вирізняються дисертаційні праці М.В.Балко Семантико-синтаксичні і структурні аспекти цілісних словоспо­лучень сучасної української мови” (Запоріжжя, 2004), у якій здійснено системний опис цілісних словосполучень, описано формально-структурні конституентні моделі [24]; Л.М.Коваль Інформативно недостатні слова української мови: семантика, функції” (Київ, 2004), в якій зактуалізовано проблему синсеман­тичності повнозначних частин мови та виділено деякі тематичні групи слів (в основному дієслів) з послабленою номінативністю, які формують синтаксич­но нерозкладні словосполучення [145], та дисертаційне дослідження Н.М.Попович Синтаксична структура речень з числівниковим компонентом у сучасній українській мові” (Київ, 2002), у якому розглянуто функціону­вання нерозкладних словосполучень, стрижневим компонентом яких висту­пає числівник як конкретизатор кількісної визначеності предметів” [212].
Нез’ясованими залишаються проблеми трансформації прислівних зв’язків в умовах речення, на що впливають дистантність головного і залеж­ного слова, видозміна семантико-синтаксичних відношень, різні ступені фразеологізації тощо; проблеми типології нерозкладних словосполучень, зокрема, субстантивного типу, з урахуванням ономасіологічних характе­риcтик та репрезентативного потенціалу слів, що входять до їх складу.
Одні синтаксичні властивості словоформ, як слушно зауважує Г.О.Золотова, закладені в словах, їх лексико-граматичних ознаках і тільки реалізуються у відношеннях між словами; інші ж лише виникають у відношеннях між словами, створюються синтаксичними конструкціями” [122, с.33]. Із цього випливає, що повнозначні частини мови не однаково виявляють інформативну достатність у структурі речення: одні з них залишаються самостійними”, здатними виконувати роль однослівного синтаксичного компонента речення; інші стають допоміж­ними” складни­ками, утворюючи аналітичні компоненти речення (наприклад, складені форми іменних та дієслівних присудків, у яких виділяються основні та допоміжні” компоненти, фазисні та модальні дієслова, дієслова-зв’язки та ін.) а також аналітичні компоненти субстантивного типу.
Сучасні наукові напрацювання мовознавців дають підстави для нового потрактування природи синтаксичних зв’язків та їх типології (див. праці І.Р.Вихованця, Ю.С.Долгова, А.П.Загнітка, Н.Л.Іваницької та ін.). Актуаль­ним залишається й питання про потенційні можливості сполучу­ваності слів та їх номінативно-репрезентативні можливості у структурі речень. Досі не з’ясовано, які синтаксичні умови забезпечують формування нерозкладних словосполучень та їх кореферентні зв’язки з іншими засобами; не встановлено, як в умовах речення синтаксично вільні зв’язки стають синтаксично зв’язаними, як вони видозмінюються чи трасформуються при синтаксуванні співвідносних (кореферентних) структур.
Цьому, на нашу думку, сприятиме системний аналіз кореферентних співвід­ношень нерозкладних компонентів у структурі речення.
Проблему кореферентності пов’язують із філософсько-логічним явищем тотожності знаків, найменування об’єктів дійсності (С.Кріпке, У.Куайн, Г.Фреге та ін.). У сучасній лінгвістиці кореферентність як мово­знавча категорія є важливим об’єктом наукових досліджень. Мовознавчі аспекти кореферентності закладено в працях зарубіжних учених Дж.Серля, П.Адамця, А.Вежбицької, К.Доннелана, Б.Рассела, Б.Палека, Ж.Фоконьє та ін. Різні аспекти інтерпретації категорії кореферентності знаходимо в науковому доробку російських учених Н.Д.Арутю­нової, Т.В.Булигіної, В.Г.Гака, М.Нікітіна, Т.Ніколаєвої, О.В.Падучевої та ін. Проте потрібно констатувати, що проблема кореферентності в лінгвістиці поки що не знайшла належного висвітлення. Учені неоднозначно інтерпретують суть кореферентних співвідношень мовних одиниць.
Поняття кореферентності синтаксичних одиниць, що ґрунтується передусім на функціональній еквівалентності мовних засобів та спільності граматичного значення, розкриває нові аспекти ізофункціональності та омосемічності. Важли­вим доповненням до визначення кореферентності вважаємо тезу Н.В.Гуйванюк про те, що два чи більше мовних засоби вважаються кореферентними, якщо вони виконують спільну денотативну чи репрезентативну функцію [86]. У структурі речення кореферентні відно­шення будуються на варіюванні формальної і семан­тичної структури при збереженні спільного референційного смислу. Текстотвірні аспекти кореферентності розглянуто в дисертаційному дослідженні Л.П.Куриляк [169]. У ньому з’ясовано категорійну сутність кореферентності, встановлено принципи формування кореферентних рядів співвказівними одиницями. Дослідження кореферентних співвідношень нерозкладних словосполучень дасть змогу глибше пізнати їх номінативну природу та репрезентативну функцію.
Ми виходимо з того, що синтаксична сполучуваність і семантично-синтак­сична валентність залежать від частиномовного статусу опорного (стрижневого) слова та від його ономасіоло­гічних характеристик. Опорне слово нерозкладних словосполучень може належати до будь-якої повнозначної частини мови іменника, прикметника, числівника, дієслова та прислівника. Відповідно до цього вияви синтаксичної зв’язаності компонентів у певних умовах їх вживання в позиційній структурі речення мають свою специфіку. Наприклад: вільне іменникове словосполучення тихий голос в умовах речення перетворюється на позиційно стійке й виконує синтаксичну функцію одного члена речення: підмета (Тихий голос - проблема цього співака); присудка (Проблема цього співака тихий голос); означального поширювача (Серед співаків вирізнявся хлопець з тихим голосом); обставинного поширювача якісної характеристики дії (Артист виконав пісню тихим голосом) тощо.
Актуальним завданням вважаємо встановлення причин, що зумовлю­ють обов’язкову синтаксичну сполучуваність та синтаксичних умов, за яких виникають нерозкладні словосполучення, тобто з’являється особливий тип зв’язку позиційної зв’язаності, характерний для субстантивних словоспо­лучень з послабленою семантикою опорного слова іменника чи зумовлений граматичним статусом займенника (див. праці І.Г.Матвіяса, І.Р.Вихованця, К.Г.Городенської, І.К.Кучеренка, В.М.Ожогана та ін.).
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Напрям дисертації пов’язаний з комплексною науковою темою кафедри сучасної україн­ської мови Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича Соціокультурні та комунікативні аспекти функціонування і розвитку мовних одиниць” (0102U006599), держбюджетною темою Функціонування сучасної української мови на тлі взаємодії локальних чинників та загальноєвропейських тенденцій” (УДК 811.161. 2’06’28), а також відповідає реалізації державної наукової програми Закономірності розвитку мов і практика мовної діяльності”. Тема дисертації затверджена фаховою координаційною радою Українська мова” Інституту української мови НАН України 7 лютого 2002 року, протокол № 8.
Метою дисертаційного дослідження є комплексний аналіз кореферент­них співвідношень синтаксично зв’язаних словосполучень, ізофункціональ­них з однослівними та неоднослівними компонентами в структурі речення. Досягнення мети передбачає розв’язання низки завдань:
1. Актуалізувати важливість дослідження нерозкладних словосполучень у світлі теорії синтаксичної номінації та референції, семантичного й функціонального синтаксису.
2. Схарактеризувати особливий тип позиційно стійкого синтаксичного зв’язку, характерного для нерозкладних словосполук, які займають у реченні позицію одного члена речення.
3. З’ясувати поняття про інформативну достатність членів речення в змістовій структурі висловлення на основі їх кореферентних співвідношень.
4. Проаналізувати причини видозмін синтаксичних зв’язків та умови виникнення позиційно стійких (синтаксично й семантично неподільних) словосполучень з опорним словом-іменником; схарактеризувати групи іменників послабленої номінативності в складі нерозкладних словосполучень.
5. Розглянути умови виникнення позиційно стійких (семантично неподіль­них) іменникових словосполучень за умови функціонально-семантичної тавтології та метафоризації компонентів.
6. Системно описати синтаксично й семантично неподільні словосполучення з займенниковим компонентом.
7. Проаналізувати нерозкладні словосполучення зі значенням сумісності.
8. Здійснити типологію субстантивних позиційно стійких словосполучень, врахо­вуючи тісну взаємодію лексики і граматики, граматичну спеціалі­зацію слова в реченні, ономасіологічні характеристики та катего­рійні значення нерозкладних компонентів реченнєвої структури, видозміну синтаксич­ного зв’язку та трансформацію семантики, а також кореферентні співвідношення з іншими синтаксичними одиницями.
Об’єктом дослідження є синтаксична природа синтаксично зв’язаних словосполучень та їх кореферентні співвідношення.
Предмет дослідження складають синтаксично нерозкладні словоспо­лучення в структурі речення.
Методологія і методи дослідження. Методологічною базою дисер­таційної праці послужили загальнофілософські положення про єдність форми і змісту, співвідношення часткового і загального, про змінність мови в процесі історичного розвитку, про єдність теорії і практики тощо. Для розв’язання поставлених завдань використовуються методи компонентного та функціонального аналізу синтакcичних одиниць та метод трансформацій.
Матеріалом для дослідження послужила картотека ілюстративного матеріалу, що складає понад 10 тисяч синтаксичних одиниць (реченнєвих струк­тур, у яких використано нерозкладні словосполучення), зібрані шляхом суціль­ного виписування з художніх творів українських письменників ХІХ-ХХ ст. різних жанрів, а також публіцистичні тексти останніх років, записи усного розмовного мовлення. У роботі використано також змодельовані речення, мінімально достатні за структурою і набором компонентів, що увиразнює умови функціонування нерозкладних словосполучень.
Наукова новизна одержаних результатів дисертаційного дослідження полягає в тому, що в ньому вперше в українському мовознавстві на широко­му фактичному матеріалі уточнено поняття позиційно стійкого, синтаксично неподільного зв’язку, проаналізовано умови і причини форму­вання нерозкладних компонентів у структурі речення. З урахуванням найновіших досягнень сучасної лінгвістики, зокрема теорії синтаксичної номінації й референції, запропоновано типологію нерозкладних компонентів та систем­ний опис кореферентних співвід­ношень ізофункціональних мовних засобів, зокрема однослівних компонентів та сполученнєвих, у структурі речення.
У дисертації запропоновано новий підхід до проблеми синтаксичної зв’язаності компонентів речення з позицій теорії синтаксичної номінації й ономасіології, семантично-синтаксичної валентності опорного слова слово­cполучення як носія певної номінативності й інформативної достатнос­ті, яка визначає тип синтаксичного зв’язку (вільного синтаксичного чи синтаксично зв’язаного).
Теоретичне значення дисертації визначається тим, що поняття коре­ферентності синтаксично нерозкладних (сполученнєвих) та однослівних ком­понентів доповнює лінгвістичну теорію відомостями про обов’язкову і факультативну синтаксичну сполучуваність слів, про природу прислівних і неприслівних, вільних і обов’язкових зв’язків, про ізофункціональність, інформативну достатність/недостатність, кореферент­ність компо­нентів ре­чення тощо.
Практична цінність полягає в тому, що результати теоретичних узагальнень та фактичний матеріал, який уперше запроваджено в науковий обіг, можна використовувати у лінгводидактиці вищої школи, у практиці викладання курсу синтаксису, у читанні спецкурсів та спецсемінарів. Теоретичні відомості, основні висновки та узагальнення доповнять відповідні розділи підручників та посібників з української мови.
Особистий внесок здобувача полягає у випрацюванні самостійної концепції наукового аналізу субстантивних нерозкладних компонентів у структурі речення. Усі результати дослідження є узагаль­ненням самостійної роботи дисертанта. 12 публікацій підготовлені особисто, 1 публікація у співавторстві з науковим керівником проф. Н.В.Гуйванюк (у зазначеній публікації ідея, теоретичні засади та висновки належать дисертантові).
Апробація результатів дисертації. Загальну концепцію та результати дослідження обговорено на засіданнях і теоретичних семінарах кафедри сучасної української мови Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича (у 2004-2005 рр.); на спільному засіданні кафедр сучасної української мови й історії та культури української мови. Основні теоретичні положення та практичні результати були апробовані на міжнародних та Всеукраїнських конференціях: Ольга Кобилянська: погляд на життя і творчість з кінця ХХ ст.” (Чернівці, 1998); Тарас Шевченко і українська культура ХХІ століття” (Кам’я­нець-Подільський, 2000); Структура пред­ставления знаний о мире, обществе, человеке: в поисках новых смыслов” (Луганськ, 2003); Ольга Кобилянська - письменниця і громадянка: національне і загальнолюдське (до 140-річчя від дня народження)” (Чернівці, 2004); Творчість Юрія Федьковича в контексті української та світової культури” (Чернівці, 2004); Лексико-грамматические инновации в совре­менных славянских языках” (Дніпропетровськ, 2005).
Публікації. Проблематику та основні положення дисертації викладено в 13 друкованих працях, 11 з яких опубліковано у виданнях, що затверджені ВАК України як фахові.
Структура та обсяг дослідження. Дисертаційна праця складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку умовних скорочень використаних джерел та списку літератури. Загальний обсяг роботи - 217 сторінок, із них 190 сторінок основного тексту.

bibliography

Висновки
Поглиблений комплексний аналіз синтаксично нерозкладних словоспо­лучень у світлі теорії синтаксичної номінації та кореферентності дав змогу зробити низку теоретичних узагальнень щодо лінгвістичного статусу поняття синтаксичної зв’язаності словосполучень, сильної (активної) сполучуваності компонентів у синтаксичній позиції семантичного компо­нента структури речення (єдиного члена речення при формально-граматич­ному членуванні), а також диференціювати синтаксично нерозклад­ні слово­сполучення на синтаксично неподільні та семантично неподільні, з’ясу­вавши їх моделі та умови динамічних семантичних процесів і трансфор­мацій синтаксичних зв’язків у реченнєвих структурах.
1. Поділ нерозкладних словосполучень на синтаксично неподільні та семантично неподільні грунтується на їх номінативній функції виражати основне референтне значення і додаткове (супровідне, характеризувальне). Різні типи нерозкладних словосполучень по-різному виявляють кореферентні співвідношен­ня у плані синтаксичної номінації, що дає змогу диференцію­ва­ти статус нерозкладних (синтаксично і семантично зв’язаних) словосполу­чень іменного типу, які в реченні стають позиційно стійкими, оскільки у певній синтаксичній позиції виконують синтаксичну функцію одного члена речення підмета, присудка, головного члена односкладного речення чи поширювачів об’єктного, означального та обставинного типу.
2. Трансформація синтаксично вільних зв’язків у позиційно стійкі відбувається в умовах речення. Її зумовлюють такі основні фактори: 1) лексичне значення головного і залежного слова у словосполученні, їх автосемантичність чи синсемантичність; 2) ономасіологічні характеристики компонентів словосполу­чення, приналежних до певної частини мови (наприклад, іменників, займенників чи ін.); 3) комплетивні (доповнювальні) відношення між компонентами словосполучення, один з яких позначений синсемантичністю; 4) рольова участь компонента нерозкладного словоспо­лучення у номінації референта (основна чи друго­рядна: характеризувальна, дистрибутивна, уточнювальна, доповнювальна); 5) конструктивна характе­ристика (схема, модель); 6) синтаксична позиція в реченні та сполучуваність з іншими компонентами речення. Прикладом того, як синтаксична функція видозмінює характер сполу­чуваності слова, є трансформація факультативної сполучуваності, позиційно стійку у випадку, коли обов’язковим стає атрибутивний компонент вільного словосполучення. Наприклад, коли позицію підмета і присудка займає те саме слово (лексично збігаються номінації: Слава цих людей це Геростратова слава (// слава Герострата). Повтор тієї самої форми називного відмінка у функції присудка підсилює номінативність підмета, а роль присудка починає виконувати обов’язковий атрибутивний компонент, що й виявляють кореферентні співвідношення: // Слава цих людей Геростратова. Порівняймо інші приклади: Сьогоднішній день найкращий день // Сьогоднішній день найкращий.. Праця лікаря відповідальна праця // Праця лікаря відповідальна.
3. Синтаксично неподільні словосполучення поділяються на два типи: нерозкладні словосполучення з комплетивними відношеннями; нероз­кладні словосполучення з іменниками послабленої номінативності та обов’язковим атрибутивним компонентом. Синтаксично неподільні словосполучення з комплетивнми відно­шеннями формують три типи нерозкладних компонентів: з кіль­кісним значенням; зі значенням вибірко­вості; зі значенням сумісності. Серед синтаксично неподільних словосполу­чень з кількісним значенням виділено сім груп: 1) поєднання відчислівни­кових іменників з іменниками у родовому відмін­ку; 2) словосполучення з іменниками на позначення конкретної чи приблизної міри та іменниками в родовому відмінку; 3) словосполучення з синсемантичними іменниками з загальним значенням надмірно великої кількості чи неймовірно малої кількості та іменниками в родовому відмінку; 4) сполучення іменників, що мають значення сукупності живих істот, з іменниками у родовому відмінку; 5) сполучення іменників, яким властива сема сукупності на позначення невизначеної кількості предметів, з іменниками у родовому відмінку, яким так само властива сема сукупності; 6) словосполучення з іменниками, що мають значенням міри (кількісного об’єму за формою предмета) та іменниками у родовому відмінку; 7) сполучення іменників із квантитативним значенням на позначення адміністративних одиниць, об’єднаних у певну сукупність, та іменниками у родовому відмінку.
Групу синтаксично неподільних словосполучень на основі компле­тивних відношень зі значенням вибірковості формують займенникові компоненти, які передають особливий тип загальнорозподільних стосунків. Займенникові слова різних семантичних розрядів (означальні, неозначені, заперечні) вказують на різну розподільність та вибіркову участь осіб як носіїв чи творців предикативної ознаки: кожен з нас, дехто з нас, ніхто з нас, хто-небудь з нас, хтось з нас; кожен з вас, дехто з вас, хто-небудь з вас; абихто з них, кожен з них, будь-хто з них і багато інших. Кореферентність синтаксично неподільних словосполучень виражає не стержневий компонент (граматично незалежний), а компонент, що займає синтаксично залежну позицію, порівняймо: зграя птахів (// птахи), кожен із студентів (// студенти), хтось із батьків (// батьки), кожен з нас (// ми), хтось із присутніх (// присутні) тощо. Компонент словосполучення, що актуалізує певну ознаку референта, квантитативну (кількісну), розподільчу (вибірковості), уточню вальну, комітативну чи ін., хоч і займає граматично незалежну позицію (називного відмінка), є виразником додаткової інформації у плані номінації складного, але розчленованого поняття. Порівняймо: зграя птахів // птахи (їх зграя) // пташина зграя; кожен з нас // ми (кожен з нас); дехто з них // вони (дехто з них).
4. Що ж до значення соціативності (комітативності, сумісності) у нерозкладних словосполученнях, то диференціація референтів у них визначається їх рольовою семантикою” (суб’єкта-орієнтира і суб’єкта-супутника). Наприклад, у реченні Батько з сином працювали в полі до пізнього вечора граматично незалежний компонент батько є суб’єктом-орієнтиром, виконує провідну роль, граматично залежний компонент син другорядну, роль співучасника. Зміну рольової участі у спільно виконуваній дії відображають кореферентні співвідношення конструкцій: // Батько й син працювали в полі до пізнього вечора // Батько з сином працював у полі до пізнього вечора. Важливість займенникових компонентів зі значенням сумісності у плані синтаксичної номінації засвідчує неможливість їх кореферентних співвідношень і синонімічної заміни. Значення сумісності виявляються у різних комбінаціях вказівки на суб’єкта-орієнтира та суб’єкта-супутника, як-от: ми з ним (ми з нею, ми з ними); ви з ним (ви з нею, ви з ними, ви зі мною, ви з нами); вони з ним (вони з нею, вони зі мною, вони з нами, вони з тобою, вони з вами тощо), тоді як іменникові назви стосуються лише третьої особи, яка участі в розмові не бере.
5. У межах синтаксично неподільних словосполучень, що становлять поєднання іменників послабленої номінативності з обов’язковим атрибутив­ним компонентом, виділено дві підгрупи: 1)нерозкладні компоненти з синсемантичними іменниками предметної семантики і 2) нерозкладні компоненти з іменниками узагальненої часової семантики. До першої підгрупи належать нерозкладні словосполучення з іменниками узагальненими назвами осіб: людина, особа, персона, особистість, чоловік, жінка, хлопець, хлопчик, парубок, дівка, дівчинка, дівчина, дитина, дитя, дочка (донька), син, дід, баба, легінь та ін. Нерозкладні словосполучення утворюють також синсемантичні іменники, що позначають класифікаційні ознаки предметів, типу: будова, вага, величина, вид, глибина, колір, крій, марка, мода, напрям, ознака, покрій, профіль, рід, родина, розмір, розряд, спосіб, сила, стиль, фасон, форма, формат та ін.; зовнішні характеризувальні ознаки істот: ріст, зріст, врода, вік, роки, вада, вираз (обличчя), вигляд, поза, убрання, одяг, крок, хід (хода), порода, характер і под.; внутрішні характеризувальні ознаки людини (рідше тварини): характер, розум, стать, вдача, талант, талан, доля, воля, голос, сила, крик, сміх, тон, звук, посмішка, усмішка, міна (про обличчя), поведінка, виховання, правила, погляди, віра, вірування, культура, досвід, освіта, орієнтація та ін.
В окремий різновид виділено групу синтаксично неподільних словосполучень з іменником, що називає соматичні поняття, типу: борода, брови, волосся, вуса, вуха, голова, груди, губи, зуб (зуби), коліна, коса, кучері, лице, лоб, ніс (носик), нога (ноги, ніжки), обличчя, очі, пальці (пальчики), плечі, повіки, рот (ротик), рука (руки, ручки), спина, серце, уста, чоло, чуб, шия, щоки (щічки) та ін. Синсемантичність іменника, що займає синтаксичну позицію головного члена синтаксично нерозкладного словосполучення, виявляється у його співвідношенні з іншим компонентом речення, з яким нерозкладне словосполучення вступає у відношення характеризації. Основну характеризувальну функцію переймає на себе атрибут при імені. Це засвідчують кореферентні співвідношення. Поєднуючись з обов’язковим атрибутивним компонентом, іменники названих підгруп утворюють нерозкладні компоненти, що займають синтаксичну позицію іменного предиката чи означального поширювача. Наприклад: Дівчина була з карими очима; дівчи­на з карими очима (з чорними бровами, з гарненьким лицем, з кругленькими щічками, з довгою косою, з тонким станом і под.).
У позиції означального поширювача найчастіше вживаються позицій­но стійкі словосполучення з іменниками, позначеними різним ступенем синсемантичності, яка виявляється через прямий зв’язок (партитивний, фазисний, власне характеризувальний, квантитативний тощо) з основним номінантом, що називає референт дійсності і займає в реченні синтаксичну позицію суб’єкта чи об’єкта. Порівняймо: дівчина гарної вроди // гарна дівчина; птах з білими крилами // білокрилий птах; хустина червоного кольору // червона хустина; кімната на тридцять метрів // тридцяти­метрова кімната; квартира з двох кімнат // двокімнатна квартира.
6. Узагальненими найменуваннями часових понять у нерозкладних словосполученнях другої групи з іменниками послабленої номінативності та обов’язковим атрибутивним компонентом є лексеми: весна, вечір, вік, година, день, десятиліття, доба, епоха, ера, зима, квартал, літо, мить, місяць, момент, ніч, осінь, пора, період, п’ятирічка, ранок, рік, секун­да, століття, тиждень, тисячоліття, хвилина, час і под. Поєднуючись з обов’язковим атрибутивним компонентом, вони конкретизують часову семантику. Зважаючи на важливість характеризувальної, уточнювальної чи доповню­вальної ролі залежного компонента вільного словосполучення, референційні зв’язки в реченні можуть зберігати його і навіть перетворювати на основний компонент у структурі речення. Порівняймо: Минулої п’ятниці відбулися збори акціонерів // У п’ятницю, що минула, відбулися збори акціонерів. Пізнім вечором сиділа Мотря за верстатом і пряла // Увечері, пізно, сиділа Мотря за верстатом і пряла.
8. У семантично неподільних головне слово має послаблену номінативність через те, що називає чи вказує на предмет, референт якого відсутній у реальній дійсності. Серед семантично неподільних словоспо­лучень виділяємо: 1) словосполучення з іменниковим компонентом фазисно­го та партитивного значення; 2) словосполучення з займенниковим компо­нентом найбільш узагальненої семантики (хтось, щось, дещо, ніщо та ін.); 3) тавтологічні словосполучення з іменниками послабленої номінативності та 4) метафоричні словосполучення іменного типу.
Слова фазисної семантики початок”, середина”, кінець” та слова половина”, третина”, четвертина”, чверть”, що мають виразну кількісно-роздільну та партитивну семантику, поєднуються з іменниками предметного, просторового та темпорального значення і функціонують у ролі головних членів речення та поширювачів. Поглиблений аналіз ономасіоло­гічних характеристик слів у нерозкладних компонентах цього типу засвідчує їх інформативну значущість і неможливість утворення кореферентних співвідношень.
9. Семантично неподільні словосполучення з займенниковим компонен­том узагальненої семантики (хтось, щось, дещо, ніщо, ніхто) та прикметниковою узгоджуваною формою утворюють тісні смислові єдності, реалізуючи номінативну функцію позначення референта дійсності (типу хтось чужий, щось незвичне, ніщо незвичайне, ніхто невідомий та ін.). Аналіз семантико-синтаксичних єдностей з неозначеними займенни­ка­ми хтось, щось та їх еквівалентами виявив велику кількість семантико-синтаксичних єдностей, що є особливою формою номінації в українській мові.
10. Значення референційної тотожності у подвійній, чи тавтологічній, номінації того самого суб’єкта, об’єкта, ознаки чи обставини (ситуації) нівелює один з компонентів у плані номінації (порівняймо кореферентні співвідношення тавтологічних словосполучень). Кореферентність нерозклад­них словосполучень засвідчує транс­формацію синтаксичних зв’язків у структурі речення і утворення складних (трикомпонентних) утворень, в яких вільне словосполучення займає позицію одного (залежного) компонента, як-от: тихий голос говорити тихим голосом (// говорити тихо); голосний сміх сміятися голосним сміхом (// сміятися голосно) тощо.
11. Семантично неподільні словосполучення пов’язані не лише з конструктивною співвіднесеністю референтів у межах речення, але й із співвіднесеністю з референтами позареченнєвого змісту. Маємо на увазі передусім метафоричні найменування. Наприклад, у генітивних метафорич­них словосполу­ченнях головне слово не називає референта, а лише виражає його (позареченнєвий) асоціативний зв’язок за подібністю, характеризуваль­ною ознакою. Пряму назву референта містить залежне слово метафоричного словосполучення, яке разом зі словом із метафорично переосмисленим значенням становить назву референта.
На відміну від синтаксично неподільних словосполучень, які виявля­ють свою нерозкладність” у структурі речення, семантично неподільні словосполу­чення є такими уже на рівні самого словосполучення. Вони не можуть бути зараховані до вільних словосполучень на дореченнєвому рівні. Це основна їх відмінність. Синтаксичні зв’язки таких нерозкладних слово­сполучень не зазнають трансформації у структурі речення, а просто відтво­рюються в ній у своїх незмінних виявах. Щодо їх кореферентності з іншими мовними засобами, то привертає увагу, наприклад, співвідносність метафо­ричних (образних) засобів з необразними, як-от: серп місяця // місяць; серп брів // брови; мереживо мостів // мости; мереживо думок // думки і под.
Отже, проблема кореферентності нерозкладних словосполучень, як бачимо, тісно пов’язана з їх семантико-синтаксичною природою. Аналіз кореферентних співвідношень, з урахуванням груп іменників послабленої номінативності (синсемантичності) та ономасіологічних характеристик займенникових слів дає змогу глибше проникнути в суть синтаксичних зв’язків, виявити випадки видозміни (динаміки, трансформації) у структурі речення, з’ясувати поняття обов’язкової синтаксичної сполучуваності та позиційної стійкості, а також схарактеризувати нерозкладні компоненти в аспекті номінативної наповненості, інформативної достатності у змістовому плані висловлення.

Література
1. Агафонова А.М. Авторизовані конструкції в сучасній українській мові: Автореф. дис... канд. філол. наук. Івано-Франківськ, 1999. 19с.
2. Адамец П.К. К вопросу о выражении референциальной соотнесенности в чешском и русском языках // Новое в зарубежной лингвистике. Вып. 15. Современная зарубежная лингвистика. М.: Прогресс, 1985. С.487-497.
3. Адамец П., Грабе В. Трансформация, синтаксическая парадигматика и члены предложения // Slavia. 1968. - № 2. R. 37. S. 185-192.
4. Адмони В.Г. Грамматический строй как система построения и общая теория грамматики. М., 1988. - С.42-43
5. Адмони В.Г. Завершенность конструкции как явление синтаксической формы // Вопросы языкознания. 1958. - № 1. С.111-113.
6. Адмони В.Г. Язык как средство системы отношений и системы построения // Филологические науки. 1963. - № 3. С.8-14.
7. Азовцева Ю.А. коммуникативно-синтаксическая вариантность на уровне высказывания (обособление и парцеляция) // Уч. зап. МГПИИЯ. М., 1970. Т. 55. С. 3-17.
8. Акимова Г.Н. Новое в синтаксисе современного русского языка. М., 1990. 168с.
9. Алефіренко М.Ф. Співвідношення синтаксичних і фразеологічних слово­сполучень // Мовознавство. 1983. - № 12. С.37-42.
10. Апресян Ю.Д. Лексическая семантика: Синонимические средства языка. 2-е изд. М.: Языки русской культуры, 1995. 472с.
11. Арполенко Г.П., Городенська К.Г., Щербатюк Г.Х. Числівник української мови. К.: Наук. думка, 1980. 239с.
12. Арутюнова Н.Д. Номинация, референция, значение // Языковая номинация: Общие вопросы. М., 1977. С.188-206.
13. Арутюнова Н.Д. О номинативном аспекте предложения // Вопросы языкознания. 1971. - № 6. С.63-73.
14. Арутюнова Н.Д. Предложение и его смысл. М., 1971. С.135-136.
15. Арутюнова Н.Д. Синтаксические функции метафоры // Известия АН СССР. Отд. лит. и яз. 1978. Т.37. Вып. 3. С.323-335.
16. Арутюнова Н.Д. Функциональные типы языковой метафоры // Известия АН СССР. Серия лит.яз. 1978. Т.37. №4. С.333-343.
17. Арутюнова Н.Д. Язык и мир человека. М.: Языки русской культуры, 1998. 896с.
18. Арутюнова Н.Д. Языковая метафора (синтаксис и лексика) // Лингвистика и поэтика. М., 1979. С.113-129.
19. Архипов А.В. К типологии комитативных конструкций. Часть 1. Опреде­ление и формальная типология // Вопр. языкозн. 2005. № 4. С.76-100.
20. Ахманова О.С. Словарь лингвистических терминов. М.: Сов. Энциклопе­дия, 1966. 606с.
21. Бабайцева В.В., Максимов Л.Ю. Современный русский язык: Синтаксис. Пунктуация. М.: Просвещение, 1981. 271с.
22. Бабайцева В.В. Система членов предложения в современном русском языке. М.: Просвещение, 1988. 158с.
23. Балко М.В. Еволюція поглядів на статус і структуру цілісних словосполучень сучасної української мови // Лінгвістичні студії: Зб. наук. пр. Вип. 10. Донецьк: ДонНУ, 2002. С.32-37.
24. Балко М.В. Семантико-синтаксичні і структурні аспекти цілісних словоспо­лучень сучасної української мови: Автореф. дис... канд. філол. наук. Запоріжжя, 2004. 20с.
25. Барлас Л.Г. Особенности семантики местоименных слов // Очерки по лексике и фразеологии: Сб. ст. Ростов н/Д, 1967. С.67-76.
26. Барсова О.М. О трех степенях слитности именного предложения // Вопросы языкознания. 1961. - № 3. С.91-99.
27. Безпояско О.К. Дериваційні відношення між реченням і словосполученням // Мовознавство. 1984. № 2. С.32-37.
28. Безпояско О.К., Городенська К.Г., Русанівський В.М. Граматика української мови. К.: Либідь, 1993. 335с.
29. Белошапкова В.А. Современный русский язык: Синтаксис. М.: Высшая шк., 1977. 248с.
30. Беляев Ю.И. Синтаксис современного русского литературного языка. Уч. пособие. Херсон, 2001. 494с.
31. Беценко Т. Стилістичні функції тавтології в українських народних думах // Вісник Львівського університету: Серія філологічна. Вип. 34. Ч.ІІ. Львів, 2004. С.244-248.
32. Блюмина И.К. Признаки синтаксической нечленимости словосочета­ний, выполняющих функцию одного члена предложения // Рус. яз. в шк. 1986. №6. С.13-24.
33. Богдан Н.М. Значення і синтаксині функції родового присубстан­тив­ного відмінка (безприйменникові конструкції) // Укр. мова і літ. в шк. 1975. №6. С.35-45.
34. Болдырева М.М. О сочетаемости, дистрибуции, валентности в синтаксисе // Уч. зап. Моск. гос. пед. ин-та им. М.Тореза. 1970. Т.55. С.12-19.
35. Большова Ю.В. О синсемантичности местоимений // Проблемы семантики: Сб. раб. М.: Наука, 1974. С.150-158.
36. Бондар О.І. Темпоральні відношення в сучасній українській літератур­ній мові: Система засобів вираження. Одеса: Астропринт, 1996. 192с.
37. Брицын В.М. Сопоставительное исследование синтаксических синонимов в русском и украинском языках. К.: Наук. думка, 1980. 139с.
38. Будагов Р.А. Фердинанд де Соссюр и современное языкознание // Русск. яз. в шк. 1966. №3. С.17-21.
39. Булаховский Л.А. Курс русского литературного языка: В 2-х т. Т.1. К.: Рад. шк., 1952. С.265.
40. Булыгина Т.В., Крылов С.А. Референт // Русский язык: Энциклопедия. М.: Дрофа, 1998. С.410-411.
41. Булыгина Т.В., Шмелев А.Д. Синтаксические нули и их референтные свойства // Типология и грамматика. М., 1990. С.109-117.
42. Булыгина Т.В., Шмелев А.Д. Языковая концептуализация мира (на матери­але русской грамматики). М.: Языки русской культуры, 1997. 574с.
43. Бюлер К. Теория языка. Репрезентативная функция языка. Москва: Прогресс, 1993. 528с.
44. Валгина Н.С. Синтаксис современного русского языка. 3-е изд. М.: Высшая шк., 1991. 432с.
45. Валентность и сочетаемость на синтаксическом уровне языка и речи: Тезисы докладов и сообщений на меж вуз. научн. конф. Могилев, 1991. 189с.
46. Валимова Г.В. О сочетаемости как свойстве языковых единиц // Вопросы изучения русского языка: Докл. шестой научно-методич. конференции Северо-Кавказского зонального объединения кафедр русского языка. Ростов-на-Дону: Изд-во Ростовского пед. ин-та, 1963. С.3-12.
47. Вандлер З. Сингулярные термы // Новое в зарубежной лингвистике. Вып.13. Логика и лингвистика (Проблемы референции). М.: Прогресс, 1982. С.203-236, С.220.
48. Вежбицкая А. Семантические универсалии и описание языков. М.: Языки русской культуры, 1999. 776с.
49. Вежбицкая А. Сравнение градация метафора: Пер. с пол. // Теория метафоры. М.: Прогресс, 1990. С.133-153.
50. Видатні вчені Львівського університету ХХ століття. Євгеній Володи­мирович Кротевич. Львів: Вид-во ЛНУ імені Івана Франка, 2002. 517с.
51. Виноградов В.В. Основные вопросы синтаксиса предложения // Избранные труды. Исследования по русской грамматике. -М.: Наука, 1975. С.254-294.
52. Виноградов В.В. Основные типы лексических значений слова // Вопросы языкознания. 1953. № 5. С.3-29.
53. Виноградов В.В. Русский язык: Грамматическое учение о слове. М.; Л.: Учпедгиз1947. 784с.
54. Вихованець І.Р. Варіантність і синонімія синтаксичних одиниць // Рідне слово. Вип.6. К.: Наук. думка, 1972. С.21-28.
55. Вихованець І.Р., Городенська К.Г. Теоретична морфологія української мови: Академічна граматика української мови. К.: Пульсари, 2004. 400с.
56. Вихованець І.Р. Грамматика української мови: Синтаксис К.: Либідь, 1993. 367с.
57. Вихованець І.Р. Лексико-граматичне опрацювання прийменників українсь­кої мови // Укр. мова. 2002. № 4. С. 90-96.
58. Вихованець І.Р. Нариси з функціонального синтаксису української мови. К.: Наук. думка, 1992. 222с.
59. Вихованець І.Р. Частини мови в семантико-граматичному аспекті. К.: Наук. думка, 1988. 256с.
60. Вітгенштайн Л. Філософські дослідження. К.: Основи, 1995. 311с.
61. Вопросы формально-содержательной асимметрии единиц различных языковых уровней: Межвузовский темат. Сборник. Барнаул, 1982. 165с.
62. Всеволодова М.В. Категория валентности и грамматическое присоеди­нение как механизм реализации закона грамматического присоедине­ния как механизм реализации закона семантического согласования // Валентностная граммматика в структурном и коммуникативном аспек­тах и ее выра­зительные возможности в языке и речи. Могилев, 1999. Ч.1. С.8-17.
63. Всеволодова М.В. Уровни организации предложения в рамках функти­онально-коммуникативной прикладной модели языка // Вестник Мос­ковского университета. Серия: Филология. 1997. № 1. С.53-66.
64. Всеволодова В.Г., Шурень Го. Классы моделей русского простого предложения и их типовых значений: Модели русских предложений со статальными предикатами и мх речевые реализации / В зеркале китайского языка. М.: АЦФИ, 1999. 168с.
65. Вязанкина А.М. Члены предложения в структуре словосочетания, предложения и текста (К анализу предложения) // Функционирование единиц уровня предложения в структуре текста. К.: КГУ, 1985. С.36-40.
66. Гаврин С.Г. Образно-выразительная фразеология как лингвистическая категория // Уч.зап. Пермского пед. ин-та. Т.66. Пермь, 1969. С.54-61.
67. Гайсина Р.М. Валентностные и сочетаемостные характеристики устойчивых глагольно-именных сочетаний (на материале сочетаний со значением отношения) // Исследования по семантике. Уфа, 1983. С.40-46.
68. Гак В.Г. Высказывание и ситуация // Проблемы структурной лингвис­тики. М.: Наука, 1973. С.28-39.
69. Гак В.Г. К типологии лингвистической номинации // Языковая номинация: Общие вопросы. М.: Наука, 1977. С.239-293.
70. Гак В.Г. Проблемы лексико-грамматической организации предложе­ния: Автореф. дис. докт. филол. наук. М., 1968. 55с.
71. Гак В.Г. Языковые преобразования. М.: Языки русской культуры, 1998. 763с.
72. Галас А.М., Добош В.І., Сабадош І.В. Синтаксис простого речення сучасної української літературної мови. Методичні розробки до практичних занять для студентів філологічного факультету. Ужгород., 1999. 92с.
73. Гачев Г. Книга удавлений, или Естествознание глазами гуманитария, или образы в науке. М.: Педагогика, 1991. 170с.
74. Гловинская М.Я. Активные процессы в грамматике // русский язык конца ХХ ст. (1985-1995). М.: Языки русской культуры, 1996. С.237-302.
75. Гончаренко С.Ф. Стилистический анализ испанского стихотворного текста. М. Высшая школа, 1988. 184с.
76. Городенская Е.Г. Деривация синтаксических единиц: Автореф. дис. доктора филол. наук. К., 1991. 38с.
77. Городенська К.Г. Деривація синтаксичних одиниць. К.: Наук. думка, 1991. 192 с.
78. Горпинич В.О. Нерозкладні синтаксичні словосполучення в українсь­кій мові // Укр. мова і літ в шк. 1988. - № 7. С.65-70.
79. Горпинич В.О. Українська морфологія. Дніпропетровськ: ДНУ, 2002. 350с.
80. Грамматика русского языка. Т.2. Ч.1. М.: Изд. АН СССР, 1960. 703с.
81. Грамматика современного русского литературного языка / Под ред. Н.Ю.Шведовой. М., 1970. 767с.
82. Григорьева А.Д. Поэтическая фразеология Пушкина. М.: Наука, 1969;
83. Гуйванюк Н.В. Кореферентність синтаксичних одиниць // Мовознавство. 2001. № 3. С.88-96.
84. Гуйванюк Н.В., Максим’юк О.В. Синтаксис метафоричних словосполучень та їх кореферентність // Наук. зап. Луганського націон. пед. ун-ту: Зб. наук. пр. Вип. ІУ. Т. 2. Структура представлення знань про світ, суспільство, людину: у пошуках нових змістів. Луганськ: Альма-матер, 2003. С.68-76.
85. Гуйванюк Н.В. Проблеми граматичної синонімії сучасної української мови: Спецкурс для студентів-філологів. Чернівці: ЧДУ, 1982. 20с.
86. Гуйванюк Н.В. Формально-семантичні співвідношення в системі синтак­сичних одиниць. Чернівці: Рута, 1999. 336с.
87. Гулыга Е.В. Автосемантия и синсемантия как признаки языковой структуры слова // Научн. докл. высшей шк.: Сер. филол. наук. 1967. № 2. С.62-72.
88. Гуцуляк Т. Аналітична номінація у системі образних засобів українсь­кої мови (на матеріалі творів О.Кобилянської) // Наук. вісник черн. ун-ту: Словянська філологія. Вип. 216-217. Чернівці, 2004. С.215-218.
89. Давидова Л.П. Багаточленні іменникові словосполучення // Укр. мова і літ. в шк. 1972. № 10. С.34-38.
90. Денисенко З.М. Смислова сполучуваність компонентів тавтологічних словосполучень в українській мові // Актуальні проблеми металінгвіс­тики: Зб. ст. та матер. ІУ-ої Міжн. наук. конф. Черкаси, 2005. С.65-67.
91. Деривация и семантика: Слово Предложение Текст: Межвузовск. сб. научн. тр. Пермь, 1986. 171 с.
92. Долгов Ю.С. Валентностный коммуникативный язык и его функциони­рование в художественной литературе // Разноуровневые характеристики лексических единиц. Смоленск, 1999. С.86-90