КРИМІНАЛЬНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА ВБИВСТВО ЧЕРЕЗ НЕОБЕРЕЖНІСТЬ

brief description

ЗМІСТ

Вступ
Розділ 1. Розвиток законодавства про вбивство через необережність
1.1. Соціальна зумовленість кримінально-правової заборони вбивства через необережність
1.2. Історичний огляд розвитку законодавства про вбивство через необережність
1.3. Відповідальність за необережне позбавлення життя: зарубіжний досвід
Розділ 2. Кримінально-правова характеристика вбивства через необережність
2.1. Життя людини як об’єкт вбивства через необережність
2.2. Зміст об’єктивної сторони вбивства через необережність
2.3. Суб’єкт вбивства через необережність
2.4. Характеристика суб’єктивної сторони вбивства через необережність
Розділ 3. Відмежування вбивства через необережність від суміжних злочинів та питання призначення покарання
3.1. Відмежування вбивства через необережність від суміжних злочинів
3.2. Призначення покарання за вбивство через необережність
Висновки
Список використаних джерел
Додатки 3

12

25

43

61
76
96

115

142
162
180
191
216

ВСТУП

Актуальність теми дослідження. Відновлення державної незалежності України, курс на створення правової держави пов’язані з реформуванням законодавства, в тому числі кримінального. У зв’язку з прийняттям нового Кримінального кодексу України підвищується увага до багатьох новел, інститутів, проблем кримінальної відповідальності у цілому і, зокрема, за вбивство, вчинене через необережність.
Кількість засуджених за вбивство через необережність, на відміну від умисного вбивства, порівняно невелика. Так, у 2001 р. в Україні було зареєстровано 4517 умисних вбивств (за цей період засуджено 2865 осіб, що їх вчинили) та 258 вбивств через необережність. Утім, кількість помилок у кваліфікації аналізованого діяння є значною. Вивчення судової практики свідчить про те, що близько 30% судових рішень, які стосуються злочинів проти особи, пов’язані з вадами у кваліфікації саме цих діянь і проблемами відмежування їх від інших злочинів.
Наука кримінального права завжди приділяла значну увагу дослідженню питань кримінально-правового захисту життя людей від злочинних посягань. Для теорії кримінального права і правозастосовної діяльності у цій сфері суттєве значення мають праці таких вчених, як М.К. Аніянц, Ю.М. Антонян, С.В. Бородін, С.В. Гончаренко, М.С. Грінберг, А.П. Гріндорф, П.С. Дагель, М.І. Загородніков, І.І. Карпець, В.Є. Квашис, О.М. Костенко, Д.П. Котов, І.П.Лановенко, І. Лекшас, В.Г. Макашвілі, В.А. Нерсесян, В.А. Серебрякова, М.Г. Тадевосян, І.М. Тяжкова, М.Г. Угрехелідзе, Д.Н. Узнадзе, М.Д. Шаргородський та інших.
Дослідження ґрунтується також на працях вітчизняних і зарубіжних вчених, зокрема, М.І. Бажанова, Ю.В. Бауліна, Я.М. Брайніна, В.І. Борисова, Ф.Г. Бурчака, Б.В. Волженкіна, В.О. Глушкова, Ю.В. Голіка, В.К. Грищука, А.Ф. Зелінського, В.С. Комісарова, М.Й. Коржанського, Л.Л. Круглікова, В.М. Кудрявцева, Н.Ф. Кузнєцової, Т.О. Леснієвські-Костарєвої, О.М. Литвака, Н.О. Лопашенко, О.І. Лукашова, В.М. Мамчура, П.С. Матишевського, М.І. Мельника, В.А. Мисливого, П.П. Михайленка, Р.І. Міхеєва, А.А. Музики, В.О. Навроцького, А.В. Наумова, Б.С. Нікіфорова, М.І. Панова, А.О. Пінаєва, А.А. Піонтковського, Е.П. Побігайла, О.І. Рарога, О.Я. Свєтлова, В.В. Скибицького, В.В. Сташиса, М.С. Таганцева, С.А. Тарарухіна, В.Я. Тація, В.П. Тихого, А.Н. Трайніна, З.А. Тростюк,
В.О. Тулякова, Б.С. Утєвського, Є.В. Фесенка, М.І. Хавронюка, В.М. Хомича, В.А. Якушина, С.С. Яценка.
Незважаючи на значну увагу, що традиційно приділяється науковцями питанням кримінальної відповідальності за злочини проти життя людини, дослідженню кримінально-правових проблем окремих видів вбивства присвячено небагато праць. Дотепер відсутні фундаментальні дослідження з проблем необережного вбивства. Питання відповідальності за вбивство через необережність розглядались лише на рівні окремих підрозділів підручників з Особливої частини кримінального права та коментарів Кримінального кодексу України.
Таким чином, актуальність обраної теми дослідження визначається високим ступенем суспільної небезпеки аналізованого діяння, певною недосконалістю кримінально-правових норм, передбачених ст. 119 КК України, недостатнім розробленням теоретичних аспектів проблеми, а також наявністю помилок у кваліфікації вбивства через необережність та необхідністю їх усунення.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження здійснено згідно з планом науково-дослідної роботи відділу проблем кримінального права, кримінології та судоустрою Інституту держави і права ім. В.М. Корецького НАН України на 20002003 р.р. “Актуальні проблеми кримінологічної безпеки в Україні”.
Мета і завдання дослідження. Мета дослідження полягає в комплексному вирішенні проблем кримінальної відповідальності за вбивство через необережність (ст. 119 КК України), розробленні на цій основі пропозицій і рекомендацій щодо подальшого вдосконалення кримінального закону та судової практики в означеній сфері.
Відповідно до мети дослідження були сформульовані такі основні завдання:
– провести порівняльно-правовий аналіз розвитку національного і зарубіжного законодавства про відповідальність за необережне позбавлення життя;
– дослідити поняття, об’єкт, об’єктивну сторону, суб’єкт і суб’єктивну сторону вбивства через необережність, а також його кваліфікуючу ознаку;
– встановити й проаналізувати юридично значущі ознаки вбивства через необережність, які дозволяють відмежувати цей злочин від суміжних складів;
– вивчити стан судової та слідчої практики застосування кримінального закону про вбивство через необережність, виявити недоліки у правозастосуванні, а також здійснити аналіз статистичних даних про поширеність цього виду злочинів;
– підготувати рекомендації щодо вдосконалення змісту кримінально-правових норм, закріплених у ст. 119 КК України.
Об’єктом дослідження є проблеми кримінальної відповідальності за вбивство через необережність.
Предмет дослідження – чинне кримінальне законодавство України (ст. 119 КК), а також деяких зарубіжних держав про відповідальність за необережне позбавлення життя, структура і динаміка цих злочинів, причини їх вчинення, слідча та судова практика.
Методи дослідження були обрані відповідно до мети і завдань дослідження, з урахуванням його об’єкта та предмета. Використання історико-правового методу дозволило виявити генезис кримінального законодавства України стосовно встановлення відповідальності за необережне вбивство та передбачити основні напрямки його розвитку у майбутньому. Формально-догматичний метод слугував аналізу норм ст. 119 КК України (та окремих спеціальних кримінально-правових норм) з погляду на дотримання правил законодавчої техніки, конструювання диспозицій і санкцій цих норм, сприяв виявленню недоліків у побудові останніх та формулюванню пропозицій щодо їх усунення. Метод порівняльного правознавства використовувався для дослідження законодавчої регламентації питань відповідальності за необережне позбавлення життя в кримінальному праві Австрії, Англії, Голландії, Греції, Данії, Іспанії, Китайської Народної Республіки, Республіки Білорусь, Російської Федерації, США, Франції, ФРН, Чилі, Швейцарії, Швеції, Японії. Це дало можливість сформулювати ряд пропозицій стосовно подальшого вдосконалення чинного кримінального законодавства України в цій сфері. Статистичний метод дослідження використовувався при вивченні 290 кримінальних справ про необережні вбивства, відповідальність за які передбачена ст. 98 КК України 1960 р., 12 кримінальних справ про необережні вбивства, відповідальність за які передбачена ст. 119 КК України 2001 р., а також 100 кримінальних справ про умисні вбивства (ст.ст. 93-94 КК України 1960 р.), що розглянуті судами Дніпропетровської і Запорізької областей за період 1980–2002 р.р.
Наукова новизна одержаних результатів. Дисертація за обраною темою є першим в Україні комплексним дослідженням проблем кримінальної відповідальності за вбивство через необережність.
На основі проведеного дослідження сформульовано ряд нових наукових положень і висновків, які запропоновані здобувачем особисто та виносяться на захист:
1. Уперше виявлені і систематизовані основні фактори зумовленості кримінально-правової заборони вбивства через необережність, а саме: кримінально-правові, кримінологічні, нормативні, історичні, міжнародні, процесуальні і криміналістичні, організаційні, соціально-психологічні. Зазначене дозволило з’ясувати місце цих посягань серед інших видів злочинів, оцінити ступінь їх суспільної небезпеки і запропонувати більш ефективний підхід до караності вбивств через необережність.
2. Наведена аргументація щодо зміни назви розділу II Особливої частини Кримінального кодексу України “Злочини проти життя і здоров’я особи” на “Злочини проти життя і здоров’я людини”. Поняття “особа” і “людина” не рівнозначні, перше з них є меншим за обсягом, оскільки охоплює лише характеристику соціальних властивостей людини. Звідси – не є особою в правовому розумінні немовля, малолітній, неосудна людина, оскільки вони не можуть повною мірою самостійно здійснювати свої права та обов’язки (чи взагалі позбавлені такої можливості у разі визнання їх недієздатними), проте інтереси названих осіб підлягають кримінально-правовій охороні.
3. Дістала подальшого розвитку позиція криміналістів про те, що вбивство – це умисне протиправне позбавлення життя іншої людини. Обґрунтована доцільність зміни назви ст. 119 КК України “Вбивство через необережність” на “Заподіяння смерті з необережності”, оскільки вона не відповідає поняттю вбивства, визначеному у ч. 1 ст. 115 КК України. Не можна, визначивши вбивство як умисне протиправне заподіяння смерті іншій людині, в подальшому використовувати цей термін для позначення необережного діяння. Для позначення кожного з цих злочинів доцільно використовувати різні терміни.
4. Наведено додаткові аргументи на користь того, що об’єктом вбивства через необережність є життя як сукупність суспільних відносин. Обґрунтовується позиція про те, що людина не може бути предметом вбивства (при визнанні людини предметом злочину змішуються два самостійних елементи суспільних відносин: людина як об’єкт суспільних відносин і предмет суспільних відносин).
5. На підставі аналізу кримінально-правових способів вчинення вбивства через необережність виділено такі найбільш поширені способи вчинення цього злочину, як нанесення удару, внаслідок якого сталося падіння; застосування вогнепальної зброї; нанесення удару кулаком, предметом тощо. Запропоновано доповнити ч. 2 ст. 119 КК України такою кваліфікуючою ознакою, як заподіяння смерті з необережності у сфері дії джерела підвищеної небезпеки. До джерел підвищеної небезпеки необхідно відносити технічні і транспортні засоби, вогнепальну і холодну зброю, наркотичні засоби, психотропні речовини, їх аналоги і прекурсори, сильнодіючі та отруйні речовини тощо, тобто ті матеріальні об’єкти, що знаходяться у сфері дії людини і можуть проявити за певних умов свої шкідливі властивості.
6. Запропоновано виділити таку кваліфікуючу ознаку ч. 2 ст. 119 КК України, як повторне заподіяння смерті з необережності. Повторним за ст. 119 КК України слід вважати злочин, вчинений особою, яка раніше вчинила будь-який із злочинів, передбачених цією статтею або ч. 2 ст. 134, ч. 2 ст. 194, ст. 196, ч. 2 ст. 267, ч. 2 ст. 270, ч. 2 ст. 271, ч. 3 ст. 276, ч. 2 і 3 ст. 286 КК України (у разі настання смерті (загибелі) людини чи людей).
7. Обґрунтовано висновок про те, що чинне кримінальне законодавство не вирішило питання щодо встановлення відповідальності за співзаподіяння в необережних злочинах. Запропоновано доповнити Загальну частину Кримінального кодексу України статтею “Співзаподіяння у злочині”, виклавши її у такій редакції: “Співзаподіянням у злочині є спільна участь декількох суб'єктів злочину у вчиненні необережного злочину”. На підставі цього запропоновано доповнити ст. 67 КК України обставиною, що обтяжує покарання,  “вчинення злочину у співзаподіянні”.
8. Визначено типові особистісні риси винних у вбивстві через необережність, зокрема соціально-демографічні, соціально-рольові, морально-психологічні. Розроблена кримінологічна модель особи, що вчинила необережне вбивство: це здебільшого особа чоловічої статі віком 2649 років, з середньою освітою, одружена, працездатна, раніше не судима, яка мешкає в селі або районному центрі і, зазвичай, веде правильний спосіб життя та має корисні соціальні зв’язки.
9. Базуючись на результатах узагальнення судової практики, висунута й обґрунтована гіпотеза про те, що однією із причин необережних вбивств є низький рівень загальної культури, технічної освіти та правосвідомості певної частини сільського населення України. Тому одним із чинників, що сприятиме запобіганню необережним злочинам, може бути обов’язкове впровадження в загально- та професійно-освітніх закладах країни навчальних курсів “Практичне право” та “Безпека життєдіяльності”.
10. За результатами комплексного аналізу проблем пеналізації вбивства через необережність найбільш ефективними з точки зору досягнення юридичного виправлення особи визнані покарання, не пов’язані з позбавленням волі (виправні роботи, обмеження волі тощо) .
11. Зроблено висновок про те, що новий Кримінальний кодекс України встановлює за вчинення вбивства через необережність надмірно суворе покарання. Запропоновано знизити санкції ч. 1 ст. 119 КК України з п’яти до трьох років обмеження або позбавлення волі, ч. 2 ст. 119 – з восьми до п’яти років позбавлення волі; застосовувати до осіб, які вчинили вбивство, передбачене ч. 2 ст. 119, обмеження волі як вид покарання; доповнити санкцію ч. 2 ст. 119 цього Кодексу додатковим покаранням – позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю на строк до 3 років.
Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що висновки, пропозиції і рекомендації, сформульовані в дисертаційному дослідженні, мають прикладне значення і можуть бути використані:
– у законотворчій діяльності – подальшому вдосконаленні чинного кримінального законодавства України;
– у правозастосовній діяльності – при підготовці відповідних постанов Пленуму Верховного Суду України з питань відповідальності за діяння, пов’язані з позбавленням життя людини, у слідчій та судовій практиці;
– у науковій діяльності – для подальших теоретичних розробок і досліджень проблем кримінальної відповідальності за вбивство;
– у навчальному процесі – при викладанні навчальної дисципліни “Кримінальне право України”, при підготовці відповідних розділів науково-практичних коментарів кримінального законодавства, підручників, навчальних і методичних посібників.
Підготовлений дисертантом проект Закону “Про внесення змін і доповнень до Кримінального кодексу України щодо відповідальності за заподіяння смерті з необережності” був направлений до Комітету Верховної Ради України з питань законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності, який дав позитивну оцінку законопроекту та повідомив, що його положення будуть враховані при внесенні змін і доповнень до чинного Кримінального кодексу України (лист Комітету від 30.09.2002 р.).
Окремі зауваження і пропозиції автора щодо проектів постанов Пленуму Верховного Суду України “Про судову практику в справах про необхідну оборону” та “Про судову практику в справах про злочини проти життя і здоров’я особи” направлені до Верховного Суду України (листи Київського інституту внутрішніх справ від 26.02.2002 р. № 47/1-183 та від 29.09.2002 р. № 47/1-1073).
Апробація результатів дисертації. Основні положення дисертаційної роботи доповідались на п’яти науково-практичних конференціях: “Наука і вища освіта” (Запоріжжя, 1998, 1999); “Становлення і розвиток правової системи України” (Київ, 2002); “Теорія і практика застосування чинного кримінального та кримінально-процесуального законодавства у сучасних умовах” (Київ, 2002); “Актуальні проблеми боротьби зі злочинністю на етапі реформування кримінального судочинства” (Запоріжжя, 2002).
Публікації. Основні результати дисертаційного дослідження висвітлені в шести статтях (з яких чотири – у збірниках наукових праць і дві – у наукових журналах) та п’яти тезах доповідей на науково-практичних конференціях. Чотири статті опубліковані у наукових фахових виданнях України.

Структура дисертації. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку використаної літератури та додатків. Повний обсяг дисертації становить 228 сторінок: основний текст – 190 сторінок, обсяг, що займають список використаних джерел (292 найменування) та 3 додатки  38 сторінок.

bibliography

висновки

Проведене дослідження повністю засвідчує, що проблема відповідальності за вбивство через необережність потребує належного наукового забезпечення, особливої уваги під час законопроектних робіт, у процесі правозастосовної діяльності та при вивченні і викладанні навчальної дисципліни “Кримінальне право України”.
Дослідження проблем відповідальності за вбивство через необережність дає підстави зробити такі узагальнення:
I. Висновки щодо загальнотеоретичних положень
1. Кримінально-правова заборона, що передбачена ст. 119 КК України, звернена в основному до осіб з антисоціальною установкою чи “нестійких” громадян, має імперативно-обов’язковий характер і покликана утримувати їх у конкретних ситуаціях від вчинення вбивства через необережність.
Із сукупності соціальних факторів, що зумовлюють існування кримінально-правової охорони життя від необережних злочинних посягань, безпосередньо викликали появу й обумовленість існування ст. 119 КК такі фактори, як кримінально-правові, кримінологічні, нормативні, історичні, міжнародні, процесуальні і криміналістичні, організаційні, соціально-психологічні.
При оцінці показників поширеності вбивства через необережність варто враховувати недосконалість чинної статистичної звітності, зокрема неузгодженість статистичних форм МВС та Міністерства юстиції України. Слід вказати на те, що цей злочин не відображається в статистичних обліках Міністерства юстиції України. Вбивство через необережність, відповідальність за яке передбачена ст. 119 КК України (як і раніше – ст. 98 КК України 1960 р.), не є самостійним об’єктом статистичного вивчення, а входить до розділу “Інші злочини проти особи”. Така практика не дозволяє простежити динаміку необережних вбивств, а також ускладнює виявлення причин і умов їх вчинення, вироблення і застосування заходів щодо запобігання цим злочинам. Не маючи повної та чіткої картини застосування відповідного законодавства, неможливо виявити тенденції до збільшення або зменшення кількості вбивств, вчинених через необережність, а тому кримінальна політика у цій сфері не може повною мірою свій потенціал реалізувати. Отже, необхідно вдосконалювати систему державного обліку і звітності.
2. Кримінально-правові норми про відповідальність за вбивство через необережність в законодавстві України формувалися поступово і з’явилися набагато пізніше, ніж більшість норм, що передбачають відповідальність за інші види суспільно небезпечних посягань.
Проведений аналіз історії розвитку законодавства про відповідальність за вбивство через необережність виявив ряд цікавих законодавчих рішень, що містилися в попередніх кримінальних кодексах (наприклад, ч. 2 ст. 144 КК УРСР 1927 р., що передбачала відповідальність за вбивство з необережності, вчинене внаслідок свідомого недотримання правил безпеки).
Разом з тим, варто відзначити і такі моменти, що, на нашу думку, можна розцінювати як відступ від вищевказаної тенденції, оскільки деякі положення Кримінального кодексу України 1960 р. виявилися «на сходинку нижче того», що вже було досягнуто КК УРСР 1927 р. Зокрема, навряд чи можна вважати обґрунтованим рішення законодавця про відмову від кваліфікованого складу необережного вбивства. Таке становище вказує на вади в законодавчій техніці, які частково усунув лише чинний Кримінальний кодекс України.
Про необхідність захисту життя людини від необережних посягань свідчить і весь історичний розвиток нашої держави, і досвід зарубіжних країн. Вивчення кримінального права зарубіжних держав у цій сфері дозволяє виявити певні переваги та недоліки кримінального права України, визначити напрямки його подальшого вдосконалення.
3. Безпосереднім об’єктом вбивства через необережність є життя як сукупність суспільних відносин, що забезпечують людині можливість жити.
Ми поділяємо позицію більшості вчених стосовно початку життя людини. Ним є початок фізіологічних пологів, який свідчить про те, що плід набув усіх необхідних якостей для позаутробного життя. Пов’язування життя людини з моментом початку процесу народження дозволяє забезпечити їй всебічну та повну охорону і відповідає сучасним гуманістичним тенденціям кримінально-правової політики України в цій сфері.
Кінцевим моментом життя людини є біологічна смерть – такий стан організму людини, при якому повністю припинилася робота серця і у зв’язку з цим відбувся остаточний розпад клітин центральної нервової системи і відновити життєві функції вже неможливо.
4. На нашу думку, людина не може бути предметом аналізованого злочину, підміна безпосереднього об’єкта злочину предметом при вбивстві через необережність (так само, як і при вчиненні інших злочинів проти життя) призводить до того, що людина, як жива істота, постає у ролі предмета злочину. Це принижує її соціальне призначення – як фізичної особи, і як суб’єкта суспільних відносин. При визнанні людини предметом злочину змішуються два самостійних елементи суспільних відносин: людина як об’єкт суспільних відносин і предмет суспільних відносин.
5. Необережне вбивство є специфічним злочином, оскільки дія суб’єкта спрямована не на позбавлення життя, а на досягнення іншого результату, не завжди навіть злочинного. Так, у 82% усіх вивчених автором випадків вбивства через необережність винна особа вчиняє дії, прямо заборонені законом, які, проте, не є злочинними. В інших випадках найчастіше вчиняються дії, прямо заборонені професійними правилами, або такі, що порушують звичайні правила обережності (легковажне поводження з електропроводкою, ліфтом, газовими плитами, нагрівальними приладами). Вбивство через необережність може бути вчинено і шляхом бездіяльності, проте такі випадки поодинокі.
Місце, час, спосіб вчинення вбивства через необережність належать до факультативних ознак об’єктивної сторони складу цього злочину і тому на кваліфікацію не впливають, однак являють собою певний науковий інтерес і можуть бути використані у профілактичній роботі органів внутрішніх справ. Найбільш поширеними способами необережного вбивства є нанесення удару, внаслідок якого сталося падіння потерпілого (40%), застосування вогнепальної зброї (17%), нанесення удару кулаком, предметом тощо (10%). У 45,5% необережних вбивств місцем вчинення злочину є відкрита місцевість, у 54,5% – приміщення. 80% вбивств через необережність вчиняються в період з 12 до 24 години, причому здебільшого це відбувається у вихідні та свята і, як правило, після вживання спиртних напоїв.
6. Суб’єктом вбивства через необережність є фізична осудна особа, якій до вчинення злочину виповнилося 16 років. Правильність встановлення у чинному Кримінальному кодексі України загального віку кримінальної відповідальності за цей злочин підтверджується тим, що жодного разу вбивство через необережність, як свідчать матеріали вивчених кримінальних справ, не вчинялось особою у віці від 14-ти до 16-ти років. Зазвичай, вбивства через необережність вчиняються особами у віці від 26 до 49 років (63,5% зазначених злочинів).
За результатами узагальнення судової практики висунута гіпотеза про те, що однією із причин необережних вбивств є низький рівень загальної культури, технічної освіти та правосвідомості певної частини сільського населення України. В цьому сенсі необхідно відмітити зв’язок між місцем проживання винних у вбивстві через необережність (а також потерпілих), рівнем їх освіти та неналежним поводженням таких осіб з джерелами підвищеної небезпеки. Так, згідно з результатами дослідження 47% вбивств через необережність вчинені у сфері дії джерел підвищеної небезпеки, а 73% осіб, винних у цьому злочині, та приблизно така ж кількість потерпілих були мешканцями селищ, сіл та районних центрів. Більшість винних осіб мають середню і середню спеціальну освіту (73%).
Така тенденція існує, незважаючи на те, що дослідженням були охоплені потужні, технічно розвинені індустріальні регіони. У містах Дніпропетровську та Запоріжжі сконцентровано велику кількість промислових гігантів України (заводи “Запоріжсталь”, “Дніпроспецсталь”, Запорізькій феросплавний завод тощо), проте вбивств через необережність у цих великих містах вчиняється у декілька разів менше, ніж у селищах, селах і районних центрах. Зазвичай, мешканці невеликих територіально-адміністративних одиниць ставляться до правил експлуатації джерел підвищеної небезпеки формальніше, ніж громадяни, що мешкають у обласних центрах, що передусім пов’язано з недоліками в загальноосвітній та спеціальній підготовці. Підвищення рівня освіти, особливо спеціальної, та загалом правосвідомості можна вважати одним із напрямків запобігання необережним вбивствам. Низька культура і прогалини в інтелектуальному розвитку злочинців пов’язані також з загальною проблемою виховання людей. Тому одним із чинників, що сприятиме запобіганню необережним злочинам, може бути обов’язкове впровадження в загально- та професійно-освітніх закладах країни навчальних курсів “Практичне право” та “Безпека життєдіяльності”.
Стосовно ролі особи у вчиненні необережного вбивства слід зазначити, що вона займає самостійне місце в кримінологічній характеристиці злочинців і характеризується легковажно-безвідповідальним ставленням до соціальних цінностей і своїх обов’язків стосовно них. Для індивідуалізації відповідальності обвинуваченого у вбивстві через необережність перед слідчим і судом постає завдання визначити коло ознак і властивостей особи обвинуваченого. Умовно такі дані можна розділити на три групи: 1) фізичні вади  недоліки зору, слуху або інших рецепторів, швидкість реакції на сигнали, що надходять, наявність здібностей для правильної оцінки ситуації, які зумовили неправильність сприйняття або перероблення інформації про наявні обставини; 2) інтелектуальні здібності, засновані на життєвому досвіді, рівні професійної підготовленості, знанні належних правил поведінки; 3) недостатність вольових зусиль, які потягли за собою вчинення дій, що об’єктивно не можуть запобігти настанню шкідливих наслідків.
7. Важливість дослідження суб’єктивної сторони вбивства через необережність полягає в тому, що ознаки останньої мають вирішальне значення для правильної оцінки суспільної небезпеки вчиненого діяння, відмежування вбивства через необережність від інших злочинів, правильної кваліфікації злочину і призначення покарання за його вчинення.
Судова практика свідчить про те, що у 95% винна особа діє зі злочинною недбалістю, а у 5% – зі злочинною самовпевненістю.
При вбивстві в результаті злочинної самовпевненості винна особа передбачає можливість настання суспільно небезпечного наслідку своєї дії чи бездіяльності у вигляді смерті іншої особи, проте легковажно розраховує на його відвернення. При цьому відзначається, що обов’язковою ознакою злочинної самовпевненості є саме легковажний характер розрахунку суб’єкта на запобігання суспільно небезпечним наслідкам. Особа переоцінює свої сили чи інші обставини, на які вона розраховує, внаслідок чого і настає смерть іншої особи. Суб’єкт допускає невірну оцінку цих обставин, причому йдеться як про неправильну оцінку всіх обставин у сукупності, так і однієї з них. Особа не передбачає нездатності цих обставин запобігти результатові (інакше вона не могла, розраховуючи на них, бути впевненою у запобіганні шкоди), але була зобов’язана і могла їх передбачити, якби виявила належну уважність і обачність.
При вбивстві через злочинну недбалість винний не передбачав можливості настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння у вигляді смерті іншої особи, хоча повинний був і міг їх передбачити. Важливо при цьому враховувати об’єктивний та суб’єктивний критерії злочинної недбалості.
Об’єктивний критерій визначає міру належної передбачливості, обсяг належного передбачення. Норми обережності, що є межами належної передбачливості суб’єкта, гарантують безпечну діяльність у певних типових умовах і звичайно не можуть враховувати усі випадки. Тому об’єктивний критерій злочинної недбалості може бути відсутнім, хоча б смерть особи і настала, якщо винний не порушив ніякої норми обережності.
Обов’язок передбачення шкідливих наслідків обмежений часовими рамками, що, зазвичай, збігаються з часом вчинення діяння, що порушує правила обережності. Тому надзвичайно важливим, на нашу думку, є встановлення моменту, з якого у суб’єкта виникає такий обов’язок, особливо в тих випадках, коли з виникненням обов’язку передбачати шкідливі наслідки пов’язується обов’язок дотримуватись спеціальних правил обережності.
Встановлюється, що суб’єктивний критерій полягає в урахуванні індивідуальних властивостей особи, а також часу, місця й обстановки вчинення злочину, що у своїй сукупності визначають можливість або неможливість виконання особою обов’язку дотримуватись необхідного ступеня обережності і передбачливості.
Факультативними ознаками суб’єктивної сторони вбивства через необережність виступають мотив і мета, однак вони завжди мають кримінально-правове значення (для правильної кваліфікації вчиненого, індивідуалізації покарання, виправлення засуджених за вбивство через необережність тощо). Мотив та мета можуть бути негативними, позитивними або нейтральними.
8. Нерідко трапляються помилки органів судового слідства і суду у кваліфікації вбивства через необережність. Автор аналізує критерії відмежування вбивства через необережність від таких діянь: умисного вбивства, умисного нанесення тяжких тілесних ушкоджень, що спричинили смерть потерпілого, необережного тяжкого тілесного ушкодження, правомірного ризику, позбавлення життя внаслідок порушення правил безпеки руху або експлуатації транспорту, службової недбалості та випадкового заподіяння смерті.
У всіх випадках для кваліфікації діяння за ст. 119 КК України необхідно встановити, чи повинний був і чи міг винний передбачити настання смерті потерпілого. Ці питання слід вирішувати з урахуванням всіх конкретних обставин справи і особистих якостей винного, а саме: його розвитку, освіченості, уважності, а також, нерідко, – його спеціальних знань у певній галузі, чинних у цій галузі правил і нормативів, та знання і розуміння загальноприйнятих правил поведінки в умовах виробничого чи побутового ризику.
9. Основним видом покарання за вбивство через необережність продовжує залишатися позбавлення волі (37,5%). Враховуючи позицію законодавця щодо караності необережних вбивств (посилення відповідальності за цей злочин порівняно із Кримінальним кодексом України 1960 р., виключення виправних робот як виду покарання за цей злочин) інститут звільнення від відбування покарання з випробуванням може перетворюватися в реальне покарання. Крім того, потрібно врахувати й те, що поведінка і ставлення до праці у багатьох засуджених на тривалі строки позбавлення волі після закінчення 5 років погіршується; виправно-виховний процес не може бути розрахований на такий тривалий час; тривалі строки позбавлення волі створюють відчуття безперспективності, а також призводять до розриву колишніх соціальних зв'язків, які у “необережних” злочинців, як правило, є позитивними, і тому це ускладнює ресоціалізацію засуджених. Зниження верхніх меж санкцій за вбивство через необережність є перспективним напрямком удосконалення кримінального законодавства України в цій сфері.
II. Пропозиції щодо вдосконалення кримінального законодавства
1. Пропонуємо доповнити Загальну частину Кримінального кодексу України статтею “Співзаподіяння у злочині”, виклавши її в такій редакції: «Співзаподіянням у злочині є спільна участь декількох суб'єктів злочину у вчиненні необережного злочину». На підставі цього доповнити ст. 67 КК України обставиною, що обтяжує покарання,  “вчинення злочину у співзаподіянні”.
2. Видається доцільним змінити назву розділу II Особливої частини Кримінального кодексу України “Злочини проти життя і здоров’я особи” на “Злочини проти життя і здоров’я людини”. Поняття «людина» і «особа» не рівнозначні, перше з них є ширшим за обсягом. Поняття «особа» охоплює характеристику лише соціальних властивостей людини. З позиції права це означає, що особою може вважатися не будь-яка людина, а лише та, яка, одержуючи при народженні права і свободи, здатна самостійно ними володіти, користуватися, розпоряджатися, а також самостійно виконувати встановлені державою обов’язки.
Звідси – не є особою в правовому розумінні немовля, малолітній, неосудна людина, тому що вони недієздатні, тобто не можуть повною мірою самостійно здійснювати свої права та обов’язки (чи взагалі позбавлені цього у разі визнання їх недієздатними). Проте інтереси таких осіб підлягають кримінально-правовій охороні, що передбачено розділом II Особливої частини Кримінального кодексу України, у назві якого фігурує слово «особа». Запропоновані зміни до назви розділу цей недолік мають усунути.
3. Відповідальність за злочини проти життя й здоров’я людини необхідно передбачити у розділі I Особливої частини Кримінального кодексу України, оскільки людина, її життя і здоров’я визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю (ст. 3 Конституції України).
4. Необхідно змінити назву ст. 119 КК України “Вбивство через необережність” на “Заподіяння смерті з необережності”. Запропоноване формулювання буде максимально відображати відмінності між умисними і необережними діями, що призводять до позбавлення життя. Крім того, вперше Кримінальний кодекс України в ст. 115 дає поняття вбивства. Під вбивством розуміється умисне протиправне заподіяння смерті іншій людині. Виходячи з такого законодавчого визначення незрозуміло, чому законодавець у ст. 119 вживає термін вбивство, якщо йдеться про необережний злочин. Не можна, визначивши вбивство як умисне протиправне заподіяння смерті іншій людині, в подальшому використовувати цей термін для позначення необережного діяння. На наш погляд, для позначення кожного з цих злочинів доцільно використовувати різні терміни.
5. Вважаємо за необхідне у частині другій ст. 119 КК України виділити такі кваліфікуючі ознаки, як повторне заподіяння смерті з необережності, а так само заподіяння смерті з необережності у сфері дії джерела підвищеної небезпеки.
Повторним за ст. 119 КК України слід вважати злочин, вчинений особою, яка раніше вчинила будь-який із злочинів, передбачених цією статтею або ч. 2 ст. 134, ч. 2 ст. 194, ст. 196, ч. 2 ст. 267, ч. 2 ст. 270, ч. 2 ст. 271, ч. 3 ст. 276, ч. 2 і 3 ст. 286 КК України (у разі настання смерті (загибелі) людини чи людей)..
До джерел підвищеної небезпеки необхідно відносити технічні і транспортні засоби, вогнепальну і холодну зброю, наркотичні засоби, психотропні речовини, їх аналоги і прекурсори, сильнодіючі та отруйні речовини тощо, тобто ті матеріальні об’єкти, що знаходяться у сфері дії людини і можуть проявити за певних умов свої шкідливі властивості.
6. Пропонуємо у санкції ч. 2 ст. 119 КК України поряд з основними передбачити і додаткові види покарань – позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю; встановити за злочин, передбачений ч. 1 ст. 119 КК України, відповідальність до трьох років обмеження або позбавлення волі, а ч. 2 ст. 119 – до п’яти років обмеження або позбавлення волі.
7. На підставі викладеного статтю про відповідальність за заподіяння смерті з необережності пропонуємо викласти у такій редакції:
“Стаття 119. Заподіяння смерті з необережності
1. Заподіяння смерті з необережності, –
карається обмеженням волі на строк до 3 років або позбавленням волі на той самий строк.
2. Заподіяння смерті з необережності двом або більше особам чи повторно, а так само у сфері дії джерела підвищеної небезпеки, –
карається обмеженням волі на строк до 5 років або позбавленням волі на той самий строк з позбавленням права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю на строк до 3 років або без такого”.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Алексеев С.С. Правовые запреты в структуре советского права // Правоведение. – 1973. – № 5. – С. 47–52.
2. Ребане И. Убеждение и принуждение в деле борьбы с посягательствами на советский правопорядок // Ученые записки Тартуского государственного университета. – Тарту: Издательство Тартуского университета.  1966. –
Вып. 182. – С. 95–96.
3. Осипов П.П. Теоретические основы построения и применения уголовно-правовых санкций: аксиологические аспекты. – Л.: ЛГУ, 1976. – 135 с.
4. Фефелов А.А. Общественная опасность преступного деяния // Советское государство и право. – 1977. – № 5. – С. 136–142.
5. Пионтковский А.А. Учение о преступлении по советскому уголовному праву. – М.: Госюриздат, 1961. – 476 с.
6. Кудрявцев В.Н. Социологический аспект преступления // Вопросы борьбы с преступностью. – М.: Юрид. лит.  1973. – Вып. 18. – С. 5–13.
7. Кузнецова Н.Ф. Преступление и преступность. – М.: МГУ, 1969. – 232 с.
8. Тоболкин П.С. Социальная обусловленность уголовно-правовых норм. – Свердловск: Сред.-урал. кн. изд-во, 1983. – 176 с.
9. Михайленко П.П. Уголовное право Украины. Общая часть: Учебник для вузов.  К.: Редакционно-издательский отдел при МВД УССР, 1995.  250 с.
10. Клочков В.В., Серебрякова В.А., Ястребов В.Б., Эминов В.Е. Проблема преступной неосторожности в советской криминологии // Вопросы борьбы с преступностью. – М.: Юрид. лит.  1977. – Вып. 27. – С. 3–16.
11. Тяжкова И.М. Неосторожные преступления и использованием источников повышенной опасности.  СПб.: Издательство «Юридический центр Пресс», 2002.  278 с.
12. Дагель П.С. Неосторожность. Уголовно-правовые и криминологические проблемы. – М.: Юрид. лит., 1977. – 144 с.
13. Основания уголовно-правового запрета (криминализация и декриминализация) / Кудрявцев В.Н., Дагель П.С., Злобин Г.А., Келина С.Г., Кригер Г.Л.. – М.: Наука, 1982. – 303 с.
14. Зелинский А.Ф. Криминальная психология. – К.: Юринком Інтер, 1999. –
240 с.
15. Серебрякова В.А. Об использовании социологических методов при изучении преступлений, совершаемых по неосторожности // Проблемы социологии права. – Вильнюс: Издательство Вильнюсского ун-та.  1970. – Вып. 1. –
С. 45.
16. Кудрявцев В.Н. Причины правонарушений. – М.: Наука, 1976. – 214 с.
17. Антонян Ю. Роль конкретной жизненной ситуации в совершении неосторожных преступлений // Советская юстиция. – 1974. – № 10. – С. 14–15.
18. Панкратов В.В., Самольянова М.В. Ситуация неосторожного преступления // Вопросы борьбы с преступностью. – М.: Юрид. лит.  1980. – Вып. 33. –
С. 55–63.
19. Преступная неосторожность (уголовно-правовое и криминологическое исследование) / Лановенко И.П., Лопушанский Ф.А., Костенко А.Н., Гончаренко С.В., Комаха В.А. – К.: Наукова думка, 1992. – 220 с.
20. Тихомиров М.Н. Пособие для изучения Русской Правды. – М.: Госюриздат, 1953. – 226 с.
21. От бытия до откровения. Учение Пятикнижия Моисеева. – М.: Мысль, 1993. – 548 с.
22. Бартошек М. Римское право. Понятия, термины, определения. – М.: Наука, 1989. – 224 с.
23. Беккариа Ч. О преступлениях и наказаниях. – М.: Стело БИМПА, 1995. –
304 с.
24. Пионтковский А.А. Учение Гегеля о государстве и праве и его уголовно-правовая теория. – М.: Госюриздат, 1963. – 468 с.
25. Гегель В.Ф. Работы разных лет: В 2 т. – М.: Наука, 1973. – Т. 2. – 220 с.
26. Гегель Г.В.Ф. Философия права. – М.: Мысль, 1990. – 242 с.
27. Памятники Русского Права: В 6 вып. – М.: Гос. изд. юрид. лит., 1952. – Вып.1: Памятники права Киевского государства X–XII вв. – 288 с.
28. Маньков А.Г. Уложение 1649 г. – Кодекс феодального права России. – Л.: Наука, 1980. – 272 с.
29. Памятники русского права: В 6 вып. – М.: Гос. изд. юрид. лит., 1957. – Вып. 6: Соборное уложение царя Алексея Михайловича. – 504 с.
30. Гороховська О.В. Розвиток законодавства про вбивство з необережності в Україні (з найдавніших часів до середини XVIII ст.) // Держава і право. Збірник наукових праць. Юридичні і політичні науки. – К.: Інститут держави і права ім. В.М. Корецького НАН України; Спілка юристів України.  2000. – Вип. 8. – С. 368–372.
31. Права, за якими судиться малоросiйський народ 1743 г. – К.: Наукова думка, 1997. – 548 с.
32. Воробей П.А. Теорія і практика кримінально-правового ставлення в вину. – К.: Видавництво Національної Академії внутрішніх справ України, 1997. – 326 с.
33. Таганцев Н.С. Русское уголовное право: Лекции: В 2 т. – М.: Наука, 1994. – Т. 1. – 380 с.
34. История государства и права (сборник документов): В 2 ч. – М.: Юрид. лит., 1968. – Часть II. – 600 с.
35. Бородин С.В. Квалификация убийств по действующему законодательству. – М.: Юрид. лит., 1966. – 252 с.
36. Уголовный кодекс РСФСР редакции 1926 г. – М.: Государственное издательство юридической литературы, 1957. – 114 с.
37. Жижиленко А.А. Преступления против личности. – М. (и) Л.: Государственное издательство, 1927. – 140 с.
38. Кримінальний кодекс УРСР (офіційний текст зі змінами на 1 вересня 1958 р. та з додатками). – К.: Державне видавництво політичної літератури, 1958. – 164 с.
39. УК Молдавской ССР с изменениями и дополнениями на 1 октября 1986 г. с приложениями постатейно систематизированных материалов. – Кишинев: Карта Молдовеняске, 1987. – 320 с.
40. Кримінальне право. Особлива частина. Підручник / Александров Ю.В., Антипов В.І., Володько М.В., Осадчий В.І. / Відпов. ред. Шакун В.І. – К.: НАВСУ – “Правові джерела”, 1998. – 852 с.
41. Crime And Criminal Justice In Europe And North America 1986–1990 / Kristina Kangaspunta editor. – Helsinki, 1995. – 54 р.
42. Крылова Н.Е., Серебренникова А.В. Уголовное право зарубежных стран (Англии, США, Франции, Германии): изд. 2-е, перераб. и доп.: Учебное пособие. – М.: Издательство «Зерцало», 1998. – 208 с.
43. Полянский Н.Н. Уголовное право и уголовный суд Англии. – М.: Юрид. лит., 1969. – С. 306.
44. Никифоров Б.С., Решетников Ф.М. Современное американское уголовное право. – М.: Наука, 1990. – 253 с.
45. Уголовное право США: Сборник нормативных актов / Под ред. И.Д. Козочкина. – М.: Издательство УДН, 1986. – 327 с.
46. Никифоров А.С. Ответственность за убийство в современном уголовном праве: Комментарий.  М.: Учебно-консультационный центр «ЮрИнфоР», 2000.  60 с.
47. Современное зарубежное уголовное право: В 3 т. – М.: Госюриздат, 1961. –
Т. 3: Чили, Англия, Греция, Австрия. – 759 с.
48. Новый Уголовный кодекс Франции. – М.: Юридический колледж МГУ, 1993. – 212 с.
49. Малиновский А.А. Уголовное право зарубежных государств. – М.: Новый Юрист, 1998. – 128 с.
50. Джеджула А. Стая стаффордширских бультерьеров разорвала 86-летнюю старушку // Факты и комментарии. – 10 июня 2000 г. – № 105 (0682). – С. 3.
51. Серебренникова А.В. Преступные деяния против жизни по УК ФРГ // Вестник Московского университета. Серия 11: Право. – 1997. – № 3. – С. 57–63.
52. Уголовный кодекс ФРГ: Пер. с нем. – М.: Издательство “Зерцало”, 2000. –
202 с.
53. Нерсесян А.А. Вопросы наказуемости в уголовном праве ФРГ и США. – М.: Наука, 1992. – 244 с.
54. Гельфер М.А. Уголовное право зарубежных социалистических стран. Часть особенная: Учебное пособие. – М.: ВЮЗИ, 1978. – 95 с.
55. Швейцарский УК 1937 г. – М.: Юридическое издательство МЮ СССР, 1947. – 128 с.
56. Современное зарубежное уголовное право: В 3 т. – М.: Госюриздат, 1958. –
Т. 2: Финляндия, Швейцария. – 550 с.
57. Уголовный кодекс Испании / Под ред. д.ю.н., профессора Н.Ф. Кузнецовой и д.ю.н., профессора Ф.М. Решетникова. – М.: Издательство «Зерцало», 1998. – 218 с.
58. Уголовный кодекс Дании. – М.: МГУ им. М.В. Ломоносова, 2001. – 171 с.
59. Уголовный кодекс Швеции. – СПб.: Издательство «Юридический центр Пресс», 2001. – 320 с.
60. Уголовный кодекс Голландии. – СПб.: Издательство «Юридический центр Пресс», 2001. – 510 с.
61. Навроцький В.О. Кримінальне законодавство зарубіжних держав: питання Особливої частини. – Львів: Юридичний факультет ЛДУ ім. І. Франка, 1999. – 56 с.
62. Уголовный кодекс Китайской Народной Республики. – СПб.: Издательство «Юридический центр Пресс», 2001. – 303 с.
63. Уголовный кодекс Российской Федерации: Научно-практический комментарий / Отв. ред. В.М. Лебедев. – М.: Юрид. лит., 1998. – 768 с.
64. Волженкин Б.В. Новый Уголовный кодекс Республики Беларусь // Правоведение. – 2000. – № 6. – С. 140 – 152.
65. Уголовный кодекс Республики Беларусь. – СПб.: Издательство «Юридический центр Пресс», 2001. – 474 с.
66. Конституція України // Відомості Верховної Ради України. – 23 липня 1996 р. – № 30. – Ст. ст. 380–418.
67. Гороховська О.В. Відповідальність за необережне позбавлення життя за кримінальним законодавством деяких зарубіжних держав // Держава і право. Збірник наукових праць. Юридичні і політичні науки. – К.: Інститут держави і права ім. В.М. Корецького НАН України; Спілка юристів України.  2000. – Вип. 7. – С. 368–374.
68. Шаргородский М.Д. Преступления против жизни и здоровья. – М.: Юридическое издательство МЮ СССР, 1948 – 512 с.
69. Шаргородский М.Д. Ответственность за преступления против личности. – Л.: Издательство Ленинградского университета, 1953. – 108 с.
70. Борисов В.И., Куц В.Н. Преступления против жизни и здоровья: вопросы квалификации. – Харьков: НПКФ “Консум”, 1995. – 104 с.
71. Загородников Н.И. Преступления против жизни по советскому уголовному праву. – М.: Гос. изд. юрид. лит., 1961. – 278 с.
72. Серебрякова В.А. К вопросу об ответственности за неосторожное лишение жизни по советскому уголовному праву // Советское государство и право. – 1961. – № 3. – С. 118–122.
73. Курс советского уголовного права: В 6 т. – М.: Юрид. лит., 1971. – Т. 5: Часть Особенная. Преступления против личности, ее прав. – 571 с.
74. Аниянц М.К. Ответственность за преступления против жизни по действующему законодательству союзных республик. – М.: Юрид. лит., 1964. – 212 с.
75. Короленко М.П. Кваліфікація і класифікація умисних вбивств при обтяжуючих обставинах: Дис... канд. юрид. наук: 12.00.08. – К., 2002. – 189 с.
76. Мамчур В.М. Кримінальна відповідальність за умисне вбивство особи чи її близького родича у зв’язку з виконанням цією особою службового чи громадського обов’язку: Дис... канд. юрид. наук: 12.00.08. – К., 2002. – 207с.
77. Мамчур В. Проблема визначення поняття вбивства в кримінальному праві України // Право України. – 1999. – № 3. – С. 71–73.
78. Проект Кримінального кодексу України, підготовлений робочою групою Кабінету Міністрів України // Українське право. – 1997. – № 2. – 158 с.
79. Тростюк З.А. Понятійний апарат Особливої частини Кримінального кодексу України: Дис... канд. юрид. наук: 12.00.08. – Львів, 2000. – 315 с.
80. Архів Центрально-Міського районного суду м. Кривого Рогу. Справа № 1–7/98.
81. Брайнин Я.М. Уголовная ответственность и ее основание в советском уголовном праве. – М.: Юрид. лит., 1963. – 275 с.
82. Глистин В.К. Проблема уголовно-правовой охраны общественных отношений (объект и квалификация преступлений). – Л.: Издательство Ленинградского университета, 1979. – 127 с.
83. Коржанский Н.И. Объект посягательства и квалификация преступлений. – Волгоград: ВСШ МВД СССР, 1976. – 188 с.
84. Музика А.А. Відповідальність за злочини у сфері обігу наркотичних засобів.  К.: Логос, 1998.  324 с.
85. Кримінальне право України. Загальна частина: Підручник для студентів юрид. спец. вищ. закладів освіти / Бажанов М.І., Баулін Ю.В., Борисов В.І.,
Гавриш С.Б., Кривоченко Л.М.. – К.–Харків: Юрінком Інтер–Право, 2001. – 416 с.
86. Кримінальне право України. Загальна частина: Підручник /
Александров Ю.В., Антипов В.І., Володько М.В., Дудоров О.О.,
Клименко В.А. – К.: Правові джерела, 2002. – 432 с.
87. Никифоров Б.С. Объект преступления по советскому уголовному праву. – М.: Госюриздат, 1960. – 229 с.
88. Таций В.Я. Объект и предмет преступления в советском уголовном праве. – Харьков: Выща школа, 1988. – 198 с.
89. Коржанский Н.И. Объект и предмет уголовно-правовой охраны. – М.: Академия МВД СССР, 1980. – 248 с.
90. Андреева Л.А., Константинов П.Ю. Влияние жестокости преступного поведения на уголовную ответственность.  СПб.: Издательство «Юридический центр Пресс», 2002.  210 с.
91. Зубкова В.И. Уголовное наказание и его социальная роль: теория и практика.  М.: Издательство «НОРМА», 2002.  304 с.
92. Фесенко Є. Об’єкт злочину з погляду реалій // Юридичний вісник України. – 1997. – № 33. – С. 3.
93. Лихова С. Конституційно-правовий інститут основних прав і свобод людини як об’єкт кримінально-правової охорони // Юридичний вісник України. – 2000. – № 25. – С. 20–22.
94. Наумов А.В. Российское уголовное право. Общая часть: Курс лекций: 2-е изд., перераб. и доп. – М.: Инфра-М-Норма, 1999. – 590 с.
95. Кримінальне право України. Загальна частина: Підручник для студентів юрид. вузів і фак. / Андрусів Г.В., Андрушко П.П., Бенківський В.В., Кобзаренко П.В., Лихова С.Я. – К.: Юрінком Інтер, 2000. – 512 с.
96. Коржанський М.Й. Уголовне право України. Частина загальна: Курс лекцій. – К.: Наукова думка та Українська видавнича група, 1996. – 336 с.
97. Курс советского уголовного права: В 2 т. – Л.: ЛГУ, 1968. – Т. 1. – 646 с.
98. Білоконєв В.М. Суспільні відносини як об’єкт захисту кримінального законодавства // Закон і бізнес. – 14 серпня 1999 р. – № 33. – С. 11.
99. Коржанський М.Й. Ще раз про об’єкт злочину // Юридичний вісник України. – 1996. – № 29. – С. 23–25.
100. Кримінальний кодекс України // Голос України.  19 червня 2001 р.  № 107 (2607).  С. 520.
101. Кузнецов А.В. Уголовное право и личность. – М.: Юрид. лит., 1977. –
168 с.
102. Демидов Ю.А. Обзор литературы о теоретико-ценностных исследованиях в уголовном праве // Советское государство и право. – 1980. – № 5. – С. 150–153.
103. Козаченко И.Я. Структура объекта в преступлениях против личности // Уголовное право в борьбе с преступностью. – Свердловск: Темплан.  1987. – С. 64.
104. Шарапов Р.Д. Физическое насилие в уголовном праве. – СПб: Издательство «Юридический центр Пресс», 2001. – 298 с.
105. Беляев В.Г., Свидлов Н.М. Вопросы квалификации убийств: Учебное пособие. – Волгоград: ВСШ МВД СССР, 1984. – 60 с.
106. Красиков А.Н. Преступления против права человека на жизнь: в аспектах de lege lata и de lege ferenda. – Саратов: Издательство Саратовского университета, 1999. – 219 с.
107. Побегайло Э.Ф. Умышленные убийства и борьба с ними. – Воронеж: Издательство Воронежского университета, 1965. – 206 с.
108. Федоров М.И. Понятие объекта преступления по советскому уголовному праву // Ученые записки Пермского государственного университета. – Пермь: Пермский государственный университет.  1957. – Т. XI. – Вып. 4. – Кн. 2. – С. 190–196.
109. Тацій В.Я. Об’єкт і предмет злочину в кримінальному праві України: Навчальний посібник. – Х.: УкрЮА, 1994. – 76 с.
110. Российское уголовное право. Общая часть: Учебник / Под общ. ред. заслуженного юриста РФ, д.ю.н., проф. М.П. Журавлева. – М.: Издательство «Щит–М», 1999. – 280 с.
111. Уголовное право Российской Федерации. Общая часть: Учебник / Под ред. проф. Б.В. Здравомыслова: изд. 2-е, перераб. и доп. – М.: Юристъ, 1999. –
480 с.
112. Кудрявцев В.Н. Объективная сторона преступления. – М.: Госюриздат, 1960. – 244 с.
113. Гороховська О.В. Об’єктивна сторона вбивства через необережність // Держава і регіони. Серія: Право. – 2002. – № 5.  С. 8085.
114. Гаухман Л.Д. Квалификация преступлений: закон, теория, практика.  М.: Учебно-консультационный центр «ЮрИнфоР», 2001.  316 с.
115. Кримінальне право України. Особлива частина: Підручник для студентів юрид. вузів і фак. / Андрусів Г.В., Андрушко П.П., Лихова С.Я., Матишевський П.С., Фесенко Є.В. – Київ: Юрінком Інтер, 1999. – 896 с.
116. Михлин А.С. Значение последствий преступления для квалификации содеянного виновным // Ученые записки ВИЮН МЮ СССР. – 1961. – Вып. 12. – С. 73–98.
117. Перч Н.В. О видах преступных последствий и их месте в составе преступления // Нормотворческая и правоприменительная техника в уголовном и уголовно-процессуальном праве.  Ярославль: ЯГУ им. П.Г. Демидова.  2000.  С. 3141.
118. Гродзинский М.М. Преступления против личности (текст и комментарии к ст. ст. 142–165, 172–179 Уголовного кодекса). – М.: Право и жизнь, 1924. –
68 с.
119. Крутов Ю.Н. Убийство при смягчающих обстоятельствах по советскому уголовному праву: Автореф. дис... к-та юрид. наук: 12.00.08 / ВИЮН. – М., 1967. – 15 с.
120. Попов А.Н. О начале уголовно-правовой охраны жизни в новом тысячелетии // Уголовное право в XXI веке: Материалы Международной научной конференции на юридическом факультете МГУ им. М.В. Ломоносова 31 мая  1 июня 2001 г.  М.: Лекс-Эст.  2002.  С. 200203.
121. Попов А.Н. Преступления против личности при смягчающих обстоятельствах.  СПб.: Издательство «Юридический центр Пресс», 2001.  465 с.
122. Красиков А.Н. Преступления против личности: Пособие для студентов учебных заведений юридического профиля. – Саратов: Издательство Саратовского университета, 1999. – 188 с.
123. Інструкція визначення критеріїв живонародженості, мертвонародженості та перинатального періоду, затв. Наказом Міністерства охорони здоров’я України від 19.02.1996 р. № 31 // Дитинство в України: Права, гарантії, захист. (Збірник документів).  Частина 1.  К., 1998.  С. 115-117.
124. Концевич И.А. Долг и ответственность врача (судебно-медицинские аспекты). – К.: Вища школа, 1983. – 112 с.
125. Уголовное право Российской Федерации. Особенная часть: Учебник / Под ред. проф. Б.В. Здравомыслова. – М.: Юристъ, 1999. – 488 с.
126. Загородников Н.И., Игнатов А.Н. Преступления против личности. – М.: Юрид. лит., 1962. – 64 с.
127. Пионтковский А.А., Меньшагин В.Д. Курс советского уголовного права. Особенная часть: В 2 т. – М.: Госюриздат, 1955. – Т. 1. – 236 с.
128. Серебрякова В.А. Ответственность за нео