КРИМІНАЛЬНО-ПРОЦЕСУАЛЬНІ ЗАСОБИ ДОКАЗУВАННЯ

brief description

ЗМІСТ
ВСТУП ......................................................................................................................
РОЗДІЛ 1. Кримінально-процесуальне доказування............................................
1.1. Поняття і мета кримінально-процесуального доказування............................
1.2. Предмет, межі та суб’єкти доказування...........................................................
1.3. Процес доказування............................................................................................
1.4. Роль презумпцій та преюдицій в процесі доказування...................................
1.5. Моральні засади доказування............................................................................
1.6. Роль оперативно-розшукової діяльності в процесі доказування...................
Висновки до розділу 1...............................................................................................

РОЗДІЛ 2. Докази у кримінальному судочинстві..................................................
2.1. Поняття і зміст доказів.......................................................................................
2.2. Класифікація доказів..........................................................................................
2.3. Захист доказів у кримінальній справі...............................................................
Висновки до розділу 2...............................................................................................

РОЗДІЛ 3. Процесуальні джерела доказів..............................................................
3.1. Поняття і система процесуальних джерел доказів..........................................
3.2. Показання свідка та потерпілого.......................................................................
3.3. Показання підозрюваного та обвинуваченого.................................................
3.4. Висновок експерта..............................................................................................
3.5. Речові докази.......................................................................................................
3.6. Протоколи слідчих і судових дій та інші документи......................................
Висновки до розділу 3...............................................................................................

РОЗДІЛ 4. Слідчі дії як основні засоби збирання доказів....................................
4.1. Поняття і система слідчих дій...........................................................................
4.2. Вербальні слідчі дії.............................................................................................
4.3. Нонвербальні слідчі дії......................................................................................
4.4. Змішані слідчі дії................................................................................................
Висновки до розділу 4...............................................................................................

ВИСНОВКИ...............................................................................................................
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ..............................................................
ДОДАТКИ..................................................................................................................
5
15
15
27
53
83
102
118
134

139
139
151
167
189

192
192
204
220
237
254
273
291

294
294
305
321
343
358

360
368
396

ВСТУП

Актуальність теми дослідження. В Конституції України закріплено, що людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в нашій державі найвищою соціальною цінністю. На забезпечення реалізації цього положення Основного Закону України спрямована діяльність правоохоронних органів та органів судової влади в державі. Охорона прав та законних інтересів фізичних і юридичних осіб є одним із завдань кримінального судочинства виконання якого досягається через реалізацію інших – шляхом швидкого і повного розкриття злочинів, викриття винуватих та забезпечення правильного застосування Закону.
Розкриття і розслідування злочинів, розгляд і вирішення кримінальних справ – це сфера кримінально-процесуальної діяльності органів дізнання, досудового слідства, прокуратури та суду. Основний зміст кримінально-процесуальної діяльності складає робота з доказами: їх формування (збирання), перевірка, оцінка, прийняття рішення і його обґрунтування.
Саме на основі використання сукупності зібраних у кримінальній справі доказів та керуючись при цьому законом і професійною правосвідомістю, особи, які ведуть кримінальний процес, роблять висновок про наявність чи відсутність події злочину, винуватість чи невинуватість обвинуваченого у вчиненні злочину, встановлення обставин, що мають значення для правильного вирішення кримінальної справи.
У зв’язку з цим наукова розробка проблем теорії доказів була і залишається досить актуальною. Про це свідчить активна цілеспрямована робота по дослідженню як самої теорії в цілому, так і окремих її інститутів. Однак це не означає, що всі наявні проблеми повністю вже вирішені.
Україна стоїть на шляху розбудови правової держави. Остання повинна забезпечити такий порядок регламентації процесуальних відносин, який міг би захистити людину, суспільство, державу від злочинів - шляхом створення умов для їх розкриття, викриття і засудження винуватих та встановлював би гарантії втілення в життя правових приписів. Становлення України як правової держави передбачає укріплення законності у всіх сферах державної і громадської діяльності. Однією з таких сфер є кримінальне судочинство. Воно повинно здійснюватись на основі точного і неухильного дотримання процесуальних норм. Велику роль при цьому покликана відіграти наука кримінального процесу, яка на підставі детального вивчення і узагальнення практики застосування кримінально-процесуального закону, повинна виробити науково обґрунтовані рекомендації по подальшому вдосконаленню кримінально-процесуального законодавства і правильній його реалізації.
Проблеми доказування досліджувались багатьма вченими, оскільки доказування має місце на всіх стадіях кримінального судочинства, воно так чи інакше пов’язано з усіма його інститутами. Значний вклад у вирішення цих проблем внесли дореволюційні вчені Л.Є. Владіміров, П.В. Макалінський, С.В. Пахман, В.Д. Спасович, А.В. Скопінський та І.Я. Фойницький.
В радянський період питанням доказування були присвячені роботи В.Д.Арсеньєва, Д.І. Бєднякова, Р.С. Бєлкіна, Р.Г. Домбровського, В.Я. Дорохова, Ц.М. Каз, Л.М. Карнєєвої, С.В. Курильова, О.М. Ларіна, В.З. Лукашевича, П.А. Лупінської, Г.М. Різника, М.С. Строговича, Ф.Н. Фаткулліна, А.А. Хмирова, С.А. Шейфера, М.Л. Якуба та багатьох інших вчених.
Розробку проблем доказування здійснювали ряд українських науковців, зокрема Ю.П. Аленін, В.П. Бахін, І.М. Бацько, В.І. Галаган, В.В. Гевко, В.П.Гмирко, Ю.М. Грошевий, А.М. Денисюк, А.Я. Дубинський, В.С. Зеленецький, А.В. Іщенко, М.В. Костицький, В.С. Кузьмичов, В.К. Лисиченко, А.О. Ляш, М.М. Михеєнко, В.Т. Нор, Д.П. Письменний, Д.О. Савицький, М.В. Салтєвський, М.І. Сірий, В.М. Тертишник, Г.І. Чангулі, В.П. Шибіко, М.Є. Шумило та інші дослідники.
Завдяки зусиллям науковців теорія кримінально-процесуальних доказів збагатилась дослідженнями, які сприяли покращенню практики кримінального судочинства та вдосконаленню діючого законодавства. В той же час слід констатувати, що на сьогоднішній день ряд проблем, які стосуються теорії судових доказів у кримінальному процесі, є недостатньо розробленими, а частина питань так і залишились дискусійними. До числа спірних відносяться питання доказів і доказування, предмета і суб’єктів доказування тощо.
Все це зумовлює необхідність продовження подальших розробок у цій сфері, визначило вибір теми дисертаційного дослідження і свідчить про її актуальність.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана відповідно до напрямків, визначених Комплексною цільовою програмою боротьби зі злочинністю на 1996-2000 роки, яка затверджена Указом Президента України від 17 вересня 1996 року, Комплексною програмою профілактики злочинності на 2001-2005 роки, затвердженою Указом Президента України від 25 грудня 2000 року № 1376; п. 9 Національної програми правової освіти населення, затвердженої Указом Президента України від 18 жовтня 2001 року № 992; тематикою пріоритетних напрямків фундаментальних та прикладних досліджень вищих навчальних закладів та наукових установ МВС України на період 2002-2005 роки, яка затверджена наказом МВС України “Про заходи щодо організації проведення науково-дослідних робіт та впровадження їх результатів в практичну діяльність органів внутрішніх справ України” № 635 від 30 червня 2002 року; планом науково-дослідних та дослідно-конструкторських робіт НАВСУ на 1998-2005 роки. Основні положення дисертації входять складовими частинами до програм і тематичних планів курсу “Кримінальний процес України“, спецкурсів “Теорія судових доказів”, “Доказування на досудовому слідстві”, “Організація діяльності підрозділів слідства”, “Складання процесуальних документів”, які викладаються в Національній академії внутрішніх справ України та інших вузах України юридичного спрямування .
Мета та завдання дослідження. Метою даного дослідження є розробка проблем вчення про докази в кримінальному судочинстві, розкриття на цій основі гносеологічної та юридичної суті і змісту кримінально-процесуального доказування, формулювання визначень окремих найбільш важливих понять теорії доказів, внесення пропозицій по подальшому вдосконаленню кримінально-процесуального законодавства України та практики його застосування.
Для досягнення вказаної мети дисертант поставив перед собою такі завдання: 1) дослідження спірних питань щодо поняття і мети кримінально-процесуального доказування; 2) встановлення характеру істини в кримінальному судочинстві; 3) встановлення переліку та змісту обставин, що входять до предмета доказування; 4) розкриття змісту кримінально-процесуального доказування; 5) встановлення ролі презумпцій та преюдицій, а також моральних засад в доказуванні; 6) визначення співвідношення оперативно-розшукової та кримінально-процесуальної діяльності, а також ролі ОРД в процесі доказування; 7) дослідження спірних питань щодо поняття та змісту доказів, їх класифікації; 8) встановлення шляхів захисту доказів у кримінальній справі; 9) визначення поняття та розкриття змісту процесуальних джерел доказів; 10) визначення поняття слідчих дій як основних засобів збирання доказів; 11) розкриття змісту та процесуального порядку проведення вербальних, нонвербальних та змішаних слідчих дій; 12) розробка пропозицій по вдосконаленню кримінально-процесуального законодавства України та практики його застосування.
Об’єктом дослідження є суспільні відносини, що виникають у сфері кримінально-процесуального доказування як одного з видів пізнавальної діяльності.
Предметом дослідження є кримінально-процесуальні засоби доказування, норми доказового права та інше законодавство України, система наукових поглядів та розробок з досліджуваних проблем, слідча та судова практика застосування кримінально-процесуального законодавства України в ході доказування у кримінальних справах.
Методи дослідження обрані з урахуванням поставленої мети і завдань дослідження, його об’єкта та предмета. Методологічною основою дослідження є діалектико-матеріалістичний метод пізнання соціальних явищ та процесів. Під час дослідження використовувавсь історико-правовий метод. Він дав можливість простежити хід розвитку процесу доказування, еволюцію окремих інститутів кримінального судочинства. За допомогою порівняльно-правового методу проаналізовано погляди вчених стосовно окремих інститутів кримінального процесу, а також норми чинного кримінально-процесуального законодавства України і законодавства інших держав, які регулюють процес доказування. Соціологічний метод використовувавсь при вивченні практики застосування кримінально-процесуальних норм, зокрема норм доказового права при провадженні у кримінальних справах. Метод системно-структурного аналізу дозволив вивчити побудову процесу доказування, який складається з окремих елементів: збирання доказів та їх процесуальних джерел, перевірки та оцінки доказів і їх процесуальних джерел, прийняття процесуальних рішень та їх мотивації. До того ж даний метод допоміг виявити взаємозв’язок і взаємозумовленість цих елементів. Завдяки формально-юридичному методу опрацьовано норми діючого КПК України та проекту нового КПК, підготовлено ряд пропозицій щодо вдосконалення чинного Кодексу та можливостей реалізації вказаних пропозицій в новому КПК.
Науково-теоретичним підґрунтям для підготовки дисертації стали праці з кримінального процесу, криміналістики, судової експертизи, філософії, логіки, як вітчизняних, так і зарубіжних науковців.
Емпіричну базу дослідження становлять дані офіційної статистики, а також дані, отримані при опитуванні 487 працівників органів розслідування України, які представляють усі регіони держави. Крім того, за спеціальною анкетою було вивчено і проаналізовано 567 кримінальних справ. Це сприяло формуванню емпіричної бази дослідження, яка забезпечує репрезентативність зроблених висновків в межах усієї України.
Висновки і рекомендації ґрунтуються на нормах Конституції України, чинного кримінально-процесуального законодавства, нормативно-правових актів Кабінету Міністрів України, МВС України, Міністерства юстиції України, Генеральної прокуратури України, законопроектах з питань правоохоронної діяльності.
Наукова новизна дисертаційного дослідження та одержаних результатів полягає в тому, що воно є першим в Україні комплексним монографічним дослідженням проблем теорії судових доказів, яке проведене в умовах реалізації Концепції судово-правової реформи України та розробки нового Кримінально-процесуального кодексу України. В роботі пропонується вирішення низки проблем і дискусійних питань законодавчого, методичного та організаційного характеру, які залишаються неврегульованими і суперечливими на сьогоднішній день. В результаті дослідження сформульовано ряд положень і висновків, нових в концептуальному плані та важливих для юридичної практики, а саме:
Вперше:
- запропоновано зміну концептуального підходу до засобів доказування у кримінальному судочинстві згідно якого кримінально-процесуальними засобами доказування є лише докази, тобто відомості про факти;
- обгрунтовано положення, що суд вирішуючи кримінальну справу є суб’єктом доказування, оскільки реалізує ряд елементів кримінально-процесуального доказування;
- запропоновано вилучити з переліку процесуальних джерел доказів протоколи з відповідними додатками, складені уповноваженими органами за результатами оперативно-розшукових заходів, тому, що оперативна інформація не може виступати як процесуальні докази, а отже, вказаний протокол не вправі виступати як процесуальне джерело доказів;
- проведено розмежування між критеріями і загальними правилами оцінки доказів та їх процесуальних джерел;
- комплексно внесені пропозиції щодо захисту доказів у кримінальній справі;
- запропоновано диференційований підхід до вирішення проблеми інституту понятих у кримінальному судочинстві України;
- доведено, що процес доказування складається не з трьох, як традиційно прийнято вважати, елементів, а з чотирьох. Четвертим самостійним елементом процесу доказування є прийняття процесуального рішення і його обґрунтування;
- обґрунтовано, що при оцінці доказів та їх процесуальних джерел орган дізнання, слідчий, прокурор та суд керуються не тільки законом, а й професійною правосвідомістю. Остання здійснює суттєвий вплив на результат їх оцінки.
Дістало подальший розвиток:
- положення про класифікацію доказів;
- визначення поняття процесуальних джерел доказів;
- положення про необхідність розширення переліку процесуальних джерел доказів за рахунок показань підсудного, засудженого, цивільного позивача, цивільного відповідача та експерта;
- теза про різновидність правової природи документів як процесуальних джерел доказів;
- висновок про необхідність виключення пункту другого статті 213 КПК України як такого, що не відповідає принципу презумпції невинуватості;
- визначення правової природи акта щодо добровільної передачі об'єктів матеріального світу, що мають значення для справи, органу розслідування чи суду суб'єктами кримінального процессу;
- положення про те, що істина, яка встановлюється в ході кримінально-процесуального доказування, може бути одночасно і абсолютною, і відносною;
- визначення структури родового предмета доказування у кримінальних справах;
- поняття слідчих дій як основних засобів збирання доказів;
- класифікація слідчих дій;
- визначення правової природи та процесуального порядку проведення вербальних, нонвербальних та змішаних слідчих дій.
Уточнено:
- поняття кримінально-процесуального доказування;
- поняття доказів у кримінальному судочинстві;
- роль презумпцій та преюдицій в процесі доказування;
- положення про можливість набуття оперативною інформацією статусу доказів після її перевірки слідчим;
- значення моральних засад в доказуванні;
- роль оперативно-розшукової діяльності в ході кримінально-процесуального доказування;
- поняття суб”єктів доказування.

Практичне значення отриманих результатів полягає в тому, що вони можуть бути використані у різних сферах діяльності, зокрема:
- в науково-дослідній сфері – сформульовані та викладені положення, узагальнення, висновки і рекомендації мають як загально-теоретичне, так і прикладне значення для науки кримінального процесу та практики застосування процесуальних норм. Крім того, вони є основою для подальших наукових розробок в теорії судових доказів і можуть збагатити її новими дослідженнями;
- у сфері правотворчості – висновки та пропозиції сформульовані у дисертації використовуються при розробці нового КПК України, можуть бути використані також в процесі підготовки інших законопроектів, нормативних актів, які регулюють діяльність органів розслідування, прокуратури та суду у кримінальному судочинстві;
- в навчально-методичній роботі – узагальнені і викладені в дисертації положення використовуються при підготовці навчальних та навчально-методичних посібників з кримінального процесу, при викладанні в навчальних закладах МВС України та інших вузах Міністерства освіти і науки України. Це підтверджується тим, що ряд теоретичних положень, висновків і конкретних пропозицій використовуються в навчальному процесі. Зокрема, при викладанні Загальної і Особливої частини кримінального процесу, а також спецкурсів в Національній академії внутрішніх справ України, в Національному технічному університеті України “КПІ” (Факультет права) та Університеті “Україна”.
Особистий внесок здобувача. Викладені в дисертації положення, які виносяться на захист, розроблені автором особисто. Наукові ідеї та розробки, що належать співавторам опублікованих праць, у дисертації не використовувались. Власні теоретичні розробки дисертанта в наукових працях, опублікованих у співавторстві, становлять 50 %.
Апробація результатів дисертації. Основні положення дисертації обговорювались на засіданнях кафедри теорії кримінального процесу та судоустрою Національної академії внутрішніх справ України, а також оприлюднені на: міжнародному семінарі “Розслідування вбивств” (м. Київ, 17-21 квітня 2000 року), міжнародній конференції “Головні напрямки гармонізації кримінального законодавства в Європі” (м. Київ, 18 жовтня 2001 року), “Актуальні питання правового забезпечення політичної реформи суспільства” (м. Київ, 8 квітня 2003 року), міжнародній науково-практичній конференції “Актуальні проблеми юридичної науки та практики” (м. Орел, РФ, 26 лютого 2004 року), науково-практичному семінарі “Взаємодія слідчого з працівниками оперативних підрозділів ОВС у складі слідчо-оперативних груп” (м. Київ, 24 березня 2004 року), науково-практичній конференції “Забезпечення прав людини та громадянина в умовах реформування політичної та правової системи України” (м. Київ, 12-13 травня 2004 року), науково-практичній конференції “Актуальні проблеми взаємодії судових та правоохоронних органів в процесі реалізації завдань кримінального судочинства” (м. Запоріжжя, 28-29 травня 2004 року); міжнародному семінарі “Правові засади ведення слідства” (м. Київ, 12-13 квітня 2005 року), науково-практичній конференції “Проблеми захисту прав людини і громадянина в умовах розбудови громадянського суспільства в Україні” (м. Київ, 22-23 квітня 2005 року).
Результати дисертаційного дослідження використовувалися дисертантом при проведенні занять в системі службової підготовки органів досудового слідства України, на Вищих академічних курсах НАВСУ – з керівниками слідчих підрозділів УМВС України в областях. Автор двічі направляв свої пропозиції до проекту нового КПК України до Комітету Верховної Ради України з питань законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності (див. акти впровадження).
Публікації. Основні положення і висновки дисертації опубліковані в монографії “Теорія і практика кримінально-процесуального доказування”, 2005 рік (15,81 д.а.), двох навчальних посібниках, двадцяти трьох наукових статтях, з які надруковані у фахових виданнях, перелік яких затверджений ВАК України, окремі положення оприлюднені на 9 наукових, науково-практичних конференціях та семінарах.
Структура дисертації відповідає меті, завданням і предмету дослідження, логіці наукового пошуку й вимогам ВАК України та складається із вступу, 4 розділів, які містять 19 підрозділів, висновків, списку використаних джерел та додатків. Загальний обсяг дисертації становить 414 сторінок, з них основний текст дисертації 367 сторінок, список використаних джерел на 28 сторінках, додатки на 19 сторінках.

bibliography

ВИСНОВКИ

У дисертації здійснено теоретичне узагальнення сучасного стану наукових розоробок теорії судових доказів у кримінальному процесі, розглянуто наявні проблеми пов’язані з колізіями в законодавстві, неправильним тлумаченням норм доказового права, а отже і їх реалізацією.
Результати дослідження дали можливість зробити ряд висновків та сформувати низку пропозицій для теорії і практики кримінального судочинства, а також для законодавця:
1. Кримінально-процесуальне доказування є різновидністю соціального пізнання. Йому притаманні обидві форми пізнання: безпосереднє і опосередковане.
Якщо мова йде про гносеологічну сутність кримінально-процесуального доказування, як особливої різновидності пізнання оточуючої дійсності, необхідно ставити знак ідентичності між доказуванням і кримінально-процесуальним пізнанням.
Отже, кримінально-процесуальне доказування – це передбачена законом діяльність суб’єктів кримінального процесу по збиранню (формуванню), перевірці і оцінці доказів та їх процесуальних джерел, прийняттті на цій основі певних процесуальних рішень і наведення аргументів для їх обгрунтування (мотивації).
2. Метою кримінально-процесуального доказування є встановлення об’єктивної істини. У кримінальному процесі об’єктивна істина носить характер абсолютної і відносної. Необхідно констатувати, що в процесі доказування одна і та ж істина може одночасно виступати і абсолютною, і відносною.
3. Розглядаючи предмет доказування не слід оперувати термінами „головний факт” і „доказові факти”, оскільки розмаїття їх трактування у процесуальній літературі негативно відбивається на практиці кримінального судочинства, вносить плутанину у визначення структури предмета доказування.
Предмет доказування – це передбачена законом сукупність обставин, які підлягають обов’язковому встановленню у кожній кримінальній справі з метою її правильного вирішення. В роботі робиться висновок, що статті 64 і 23 КПК України передбачають родовий предмет доказування, який лише конкретизується при провадженні у кримінальних справах щодо різних складів злочинів. Дається власне бачення структури предмета доказування, який включає:
1) наявність чи відсутність передбаченого кримінальним законом складу суспільно-небезпечного діяння, час, місце, спосіб та інші обставини його вчинення;
2) винуватість чи невинуватість особи у вчиненні суспільно-небезпечного діяння, форма вини, мотив і мета цього діяння;
3) обставини, що впливають на ступінь тяжкості злочину, пом”якшують чи обтяжують покарання;
4) обставини, що характеризують особу обвинуваченого ( вік, сімейний стан, працездатність, стан здоров”я тощо );
5) характер, вид і розмір шкоди, заподіяної суспільно-небезпечним діянням, а також розмір витрат закладу охорони здоров”я на стаціонарне лікування потерпілого від злочинного діяння;
6) безпосередні причини злочину та умови, які сприяли його вчиненню.
Обгрунтовується необхідність доповнення статей 28 і 29 КПК України положенням про те, що цивільний позов може бути заявлений і вживаються заходи по забезпеченню цього цивільного позову не тільки при заподіянні матеріальної, але й моральної шкоди.
Пропонується авторське бачення меж доказування та суб”єктів доказування. Таким чином, межі доказування – це глибина пізнання обставин, що входять до предмета доказування. Суб’єктами доказування є державні органи і посадові особи, на яких законом покладено обов’язок щодо збирання, перевірки, оцінки доказів та їх процесуальних джерел, обгрунтування рішень прийнятих в ході доказування, а також інші особи, які вправі брати участь в цій діяльності.
4. Як свідчить аналіз процесуальної літератури процес доказування традиційно складається з трьох елементів: збирання, перевірки й оцінки доказів та їх процесуальних джерел. Уявляється, що це не зовсім так. Існує четвертий самостійний елемент процесу доказування – прийняття процесуального рішення та його обгрунтування наявними у справі доказами.
В той же час критерії оцінки доказів потрібно відрізняти від правил їх оцінки. Критерії оцінки процесуальних джерел доказів – це визначення їх допустимості та повноти. Критерії оцінки самих доказів – встановлення належності, допустимості, достовірності та достатності відомостей про факти. Правила оцінки доказів визначені в ст. 67 КПК України. Однак пропонується доповнити дану статтю положенням про те, що органи розслідування, прокурор і суд оцінюють наявні в кримінальній справі докази та їх процесуальні джерела за внутрішнім переконанням, яке грунтується на всебічному, повному і об”єктивному розгляді всіх обставин справи, керуючись при цьому не тільки законом, але й професійною правосвідомістю.
5. Важливу роль в процесі доказування відіграють презумпції та преюдиції. Під час доказування використовуються фактичні та правові презумпції. Правильне розуміння поняття і суті фактичних презумпцій, шляхом їх використання в слідчій і судовій діяльності має не тільки теоретичне, але й практичне значення. Узагальнення прийомів і способів вчинення злочинів, методики їх розслідування дозволяє розробити конкретні рекомендації щодо швидкого і повного розкриття злочину, сприяє прийняттю правильних рішень у кримінальних справах.
Правові презумпції теж відіграють важливу роль в процесі доказування, оскільки впливають на належність доказів, окреслюють предмет доказування, його межі, визначають окремі обставини, які не підлягають встановленню. В роботі наголошується, що одна з найбільш важливих правових презумпцій – презумпція невинуватості, яка виступає як принцип кримінального судочинства України, повністю не реалізується. З метою забезпечення дотримання даного принципу пропонується заборонити органам досудового розслідування закривати кримінальні справи за нереабілітуючими підставами. Таке право повинен мати лише суд.
В цьому ж контексті вноситься пропозиція виключити з діючого КПК України пункт другий статті 213, як такий, що теж суперечить принципу презумпції невинуватості.
Практичне значення мають преюдиції, вони дозволяють при наявності встановлених обставин в рішенні суду не вдаватись повторно до їх встановлення іншим судом при розгляді іншої кримінальної справи. Однак це має бути не обов’язком, а правом суду інакше цим може бути порушено принцип всебічності, повноти і об’єктивності дослідження обставин справи.
У зв’язку з цим КПК України слід доповнити статтею „Преюдиції”, де вказати: „Обставини, які встановлені у вироці, що набрав законної сили, визнаються судом, прокурором, слідчим, дізнавачем без додаткової перевірки, якщо ці обставини не викликають сумніву у суду. При цьому такий вирок не може вирішувати наперед винуватість осіб, які не брали участь в раніше розглянутій кримінальній справі”.
6. Необхідно констатувати, що кримінально-процесуальне доказування має здійснюватись з дотриманням не тільки правових норм, але й норм моралі. Останні дозволяють зорієнтувати правосвідомість посадових осіб, які здійснюють доказування, на систему моральних цінностей та ідеалів, сприяють визначенню моральних пріоритетів в цій діяльності.
На підставі викладеного уявляється доцільним КПК України доповнити загальною статтею „Моральні засади провадження слідчих дій” в такій редакції: „Провадження слідчих та інших процесуальних дій у кримінальній справі категорично забороняється, якщо при цьому принижуються честь, гідність суб’єктів чи виникає загроза їх здоров’ю.
Особа, яка проводить дізнання, слідчий і прокурор зобов’язані вживати усіх заходів щодо нерозголошення під час розслідування обставин особистого та сімейного життя осіб, які беруть участь у справі, а також інших таємниць, що охороняються Конституцією України”.
7. В процесі доказування велику роль відіграє оперативно-розшукова діяльність. За її допомогою встановлюються можливі носії доказової інформації, вона сприяє перевірці доказів. В окремих випадках оперативна інформація є підставами для проведення слідчих дій, підгрунтям для розробки слідчих версій. Однак оперативно-розшукова діяльність і кримінально-процесуальна діяльність – це два різних види діяльності, які регламентуються різними законодавчими та нормативними актами. Тому інформація одержана в ході ОРД не може виступати як процесуальні докази у кримінальній справі. А отже – не можуть виступати як процесуальні джерела доказів протоколи з відповідними додатками, складені уповноваженими органами за результатами оперативно-розшукових заходів.
8. Поняття доказів відноситься до числа фундаментальних категорій у кримінальному процесі. В роботі дається авторське визначення поняття доказів, які слід розглядати як будь-які відомості про факти, що одержані в установленому законом порядку та за допомогою яких орган розслідування, прокурор і суд встановлюють наявність чи відсутність суспільно-небезпечного діяння, винуватість або невинуватість особи, яка його вчинила та решту обставин, що мають значення для встановлення істини і правильного вирішення справи.
Обгрунтовується положення, що докази не становлять єдиного цілого з їх процесуальними джерелами. Можна вести мову лише про їх взаємозв”язок. І саме докази, а не їх процесуальні джерела, є засобами доказування у кримінальному судочинстві.
9. На підставі притаманних їм властивостей докази поділяються: І. За джерелом одержання відомостей: а) первинні; б) похідні. ІІ. По відношенню до предмета обвинувачення: а) обвинувальні; б) виправдувальні. ІІІ. По відношенню до обставин, що підлягають доказуванню : а) прямі; б) побічні. IV. За механізмом формування і носієм доказової інформації: а) докази, що одержуються від людей; б) докази, що містяться в предметах і документах.
Дана класифікація вироблена практикою і має надзвичайно важливе значення для оцінки доказів та прийняття процесуальних рішень.
10. В дисертації розглядаються форми впливу на досудове розслідування, дається авторське визначення поняття неправомірного впливу як протидії розслідуванню. Як свідчить аналіз слідчої та судової практики протидія встановленню істини завжди мала місце в кримінальному судочинстві. На сьогоднішній день вона набула більш агресивних форм. Злочинні угрупування докладають усіх можливих зусилль спрямованих на руйнування доказової бази у кримінальних справах, її дискредитацію. Під нейтралізацією протидії необхідно розуміти створення слідчим чи іншим суб’єктом, який здійснює провадження у справі, ситуації, при якій особи, що вчиняють протидію розслідуванню злочинів, усвідомлюють безперспективність своєї діяльності і припиняють її.
В роботі досліджується історичний досвід боротьби з незаконним впливом ( протидією ) на правосуддя з часів існування Римської імперії, Візантії, Київської Русі і до теперішнього часу. Вносяться рекомендації по захисту доказів у кримінальних справах. Вказані рекомендації включають:
а) обмеження кола осіб щодо можливого ознайомлення з наявною у кримінальній справі доказовою інформацією;
б) обмеження спілкування працівниками органів досудового розслідування щодо інформації у кримінальних справах через телефонну мережу та інші канали зв”язку;
в) заборону обговорення стану розкриття і розслідування злочинів на оперативних нарадах в присутності працівників правоохоронних органів, які не мають жодного відношення до розслідування цих злочинів;
г) вдосконалення технічного захисту слідчих ізоляторів ( СІЗО ) та ізоляторів тимчасового утримання ( ІТУ );
д) введення обов”язкового огляду усіх без винятку осіб, які проходять до СІЗО, незалежно від їх процесуального статусу;
е) пред”явлення суб”єктам процесу найбільш важливих документів в ході розслідування чи по закінченню досудового слідства, при ознайомленні з матеріалами кримінальної справи, лише в копії;
є) забезпечення засвідчувальної функції при провадженні слідчих дій за допомогою понятих;
ж) забезпечення безпеки суб”єктів кримінального судочинства.
Захист доказової інформації у кримінальному судочинстві може бути ефективним лише в тому випадку, коли всі засоби захисту такої інформації застосовуються в комплексі.
11. В дисертації дається власне бачення визначення поняття процесуальних джерел доказів під якими слід розуміти певну процесуальну форму, за допомогою якої відомості про факти залучаються до сфери кримінально-процесуального доказування.
Докази та їх процесуальні джерела органічно поєднані між собою, взаємопов’язані, але то є об’єктивно існуючий зв’язок як між всяким змістом і формою. Однак він не дає підстав судити про процесуальні джерела доказів і самі докази як про єдине ціле.
Вносяться пропозиції щодо зміни системи процесуальних джерел доказів. Зокрема, виключення з їх переліку протоколів з відповідними додатками, складених уповноваженими органами за результатами оперативно-розшукових заходів. А також розширення переліку процесуальних джерел доказів за рахунок показань підсудного, засудженого, цивільного позивача, цивільного відповідача та експерта.
Обгрунтовується положення про те, що показання суб”єктів кримінального процесу – це не відомості, а повідомлення осіб, в яких містяться відомості про факти.
У зв”язку з наявною у кримінально-процесуальному законі України прогалиною щодо оформлення одержання предметів і документів від громадян пропонується доповнити діючий КПК України статтею 66-1 “Подання предметів та документів органам розслідування та суду” в такій редакції:
“ Учасники процесу, громадяни, а також посадові особи підприємств, установ, організацій вправі за своєю ініціативою передати органу розслідування та суду предмети і документи.
Про подання предметів і документів, які на думку особи, що здійснює дізнання, слідчого, прокурора чи суду мають доказове значення у справі, складається протокол. Суд здійснює відповідний запис у протоколі судового засідання. В протоколі додатково вказуються дані про особу, яка подала предмет чи документ, заява про добровільність передачі, обставини прийняття та огляду предметів і документів.
Поняті можуть бути присутніми при поданні предметів і документів, коли це визнає за необхідне орган досудового слідства, дізнання чи суду.
Протокол підписується усіма учасниками процесуальної дії.“
12. Необхідно підкреслити, що поняття „процесуальні дії” та „слідчі дії” не є тотожними. Слідчі дії – це та частина процесуальних дій, які спрямовані на збирання і перевірку доказів у кримінальній справі та відрізняються від решти дій слідчого силою процесуального примусу.
13. Обгрунтовується положення про те, що накладення арешту на майно та його опис не відноситься до слідчих дій, оскільки за своєю природою це є процесуальна дія, яка носить організаційно-розпорядчий характер.
Це ж стосується і одержання зразків для експертного дослідження. Дана процесуальна дія виступає як інструмент для об’єктивного і раціонального проведення експертизи.
14. Класифікація слідчих дій на вербальні, нонвербальні та змішані розмежовує принципово різні шляхи одержання інформації і запобігає необгрунтованій підміні однієї слідчої дії іншою (наприклад, огляд матеріальних слідів злочину і усне повідомлення свідка про ці ж сліди під час допиту).

Проведене багатоаспектне дисертаційне дослідження дає підстави вважати, що одержані результати сприятимуть поліпшенню практики доказування, вдосконаленню норм доказового права та усуненню прогалин по недостатньо досліджених проблемах теорії судових доказів.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Конституція України. – К., 1997. – 80 с.
2. Кримінально-процесуальний кодекс України. – К., 2004. – 270 с.
3. Кримінально-процесуальний кодекс України. Проект підготовлений робочою групою Кабінету Міністрів України у співдружності з Українською правничою фундацією. – К., 1996. – 210 с.
4. Кримінально-процесуальний кодекс України. Проект підготовлений народними депутатами України. – К., 2001. – 290 с.
5. Кримінально-процесуальний кодекс України. Проект підготовлений Комітетом Верховної Ради України з питань законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності (станом на 1 грудня 2004 року) – К., – 2004. – 316 с.
6. Кримінальний кодекс України. – К., – 2001. – 160 с.
7. Кримінальний кодекс України: Науково-практичний коментар. – Х., – 2004. – 1152 с.
8. Уголовно-процеcсуальный кодекс Российской Федерации. – М., – 2003. – 586 с.
9. Комментарий к Уголовно-процессуальному кодексу Российской Федерации. – М., – 2002. – 896 с.
10. Закон України “Про судоустрій України”. – К., 2002. – 87 с.
11. Закон України “Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві” від 23.12.93 р. //Відомості Верховної Ради. 1994. – № 11, ст. 296.
12. Закон України “Про судову експертизу”. – К., 2004. – 11 с.
13. Постанова Пленуму Верховного Суду України “Про судову практику в справах про хуліганство” № 3 від 28.06.1991 р., зі змінами внесеними постановами № 3 від 04.06.1993 р. і № 12 від 03.12.1997 р. // Постанови Пленуму Верховного Суду України у кримінальних справах. – К., 2004. – С. 174-179.
14. Викторский С.И. Русский уголовный процесс. – М., Типография Императорского Московского университета. – 1912. – 413 с.
15. Владимиров Л.Е. Учение о доказательствах. Части: общая и особенная. – СПб., – 1910. – 400 с.
16. Демченко В. О показаниях свидетелей, как доказательствах по делах судебных. По русскому праву до Петра Великого. – К., – 1859. – 107 с.
17. Кони А.Ф. На жизненном пути. – СПб., Т. 1. – 1912. – 679 с.
18. Макалинский П.В. Практическое руководство для судебных следователей, состоящих при окружных судах. Ч. 2. – Вып. 1. – СПб., – 1901. – 608 с.
19. Пахман С.В. О судебных доказательствах по древнему праву, преимущественно гражданскому, в историческом их развитии. – М., – 1851. – 212 с.
20. Розин Н.Н. Уголовное судопроизводство. – СПб., – 1914. – 295 с.
21. Спасович В.Д. О теории судебно-уголовных доказательств в связи с судоустройством и судопроизводством. – СПб., 1861. – 432 с.
22. Спасович В.Д. О теории судебно-уголовных доказательств в связи с судоустройством и судопроизводством. – М., 2001. – 442 с.
23. Эверс И. Ф.Г. Древнее русское право в историческом его раскрытии. – СПб, 1835. – 423 с.
24. Стифен Д. Очерк доказательственного права. – СПб., – 1910. – 155 с.
25. Фойницкий И.Я. Курс уголовного судопроизводства. – Т. 1. – СПб., – 1896. – 594 с.
26. Фойницкий И.Я. Курс уголовного судопроизводства. – Т. 2. – Петроград., – 1915. – 608 с.
27. Фойницкий И.Я. Курс уголовного судопроизводства. – Т. 2. – СПб., – 1910. – 572 с.
28. Устав уголовного судопроизводства //Свод законов Российской империи. – Т. 15., – Ч. 2. Законы судопроизводства уголовного. – СПб., Типография 2 отд. Соб. Е. И. В. Канц., – 1876. – 1067 с.
29. Абасов А. Учет факторов, влияющих на показания обвиняемого //Советская юстиция. – 1991. – № 6. – С. 27-28.
30. Абдумаджидов Г. Проблемы совершенствования предварительного расследования. – Ташкент, 1975. – 145 с.
31. Постанова Пленуму Верховного Суду України від 27 грудня 1985 року № 11 “Про додержання судами України процесуального законодавства, яке регламентує судовий розгляд кримінальних справ” (із змінами внесеними постановами від 4 червня 1993 р. № 3, від 13 січня 1995 р. № 3 та від 3 грудня 1997 р. № 12) // Постанови Пленуму Верховного Суду України у кримінальних справах. – К., 2004. – С. 284-290.
32. Алексеев С.С. Общая теория права. – М., – 1981. – 359 с.
33. Алексеев С.С., Божьев В.П. Обсуждение спорных вопросов теории доказательств в советском уголовном процессе //Соц. законность. – 1965. – С. 95-98.
34. Анашкин Г.З. Свидетель: его права и обязанности //Человек и закон. – 1974. – № 5. – С. 47-48.
35. Антонян Ю.М., Еникеев М.И., Эминов В.Е. Психология преступника и расследование преступлений. – М., – 1996. – 75 с.
36. Арсеньев В.Д. Вопросы общей теории судебных доказательств в советском уголовном процессе. – М., – 1964. – 180 с.
37. Арсеньев В.Д. Доказывание фактических обстоятельств в советском уголовном процессе: Автореф. дис. … д-ра юрид. наук. – М., 1967. – 23 с.
38. Арсеньев В.Д. О понятии и круге субъектов доказывания по уголовным делам //Теория и практика установления истины в правоохранительной деятельности. Сборник научных трудов. – Иркутск, – 1985. – С. 27-31.
39. Арсеньев В.Д. О фактах, не подлежащих доказыванию в процессе уголовного судопроизводства //Правоведение. – 1965. – № 1. – С. 101-102.
40. Баев О.Я. Криминалистическая тактика и уголовно-процессуальный закон. – Воронеж, 1977. – 114 с.
41. Бабаев В.К. Презумпции в советском праве. – Горький, 1974. – 124 с.
42. Бабенко А., Черкасова Н. Суд должен проявлять активность при сборе и исследовании доказательств //Советская юстиция. – 1993. – № 12. – С. 1-2.
43. Балакшин В.С. Доказательства в российском уголовном процессе: понятие, сущность, классификация. – Екатеринбург, – 2002. – 110 с.
44. Бандурка О.М. Правове регулювання оперативно-розшукової діяльності ОВС //Бюлетень по обміну досвідом роботи МВС України. – № 118. – С. 18-20.
45. Бацько І.М. Протоколи слідчих і судових дій як джерела доказів у кримінальному процесі: Автореф. ... канд. юрид. наук. – К., – 2003. – 18 с.
46. Бахин В.П. Понятие, сущность и содержание криминалистической тактики. Лекция. – К., 1999. – 34 с.
47. Бахин В.П. Допрос. Лекция. – К., 1999. – 40 с.
48. Бедняков Д.И. Использование непроцессуальной информации при возбуждении и расследовании уголовных дел о хищении. – Горький, – 1988. – 107 с.
49. Бедняков Д.И. Непроцессуальная информация и расследование преступлений. – М., 1991. – 208 с.
50. Безлепкин Б.Т. Проблемы уголовно-процессуального доказывания //Советское государство и право. – 1991, – № 8. – С. 98-105.
51. Белкин Р.С. Криминалистика: проблемы сегодняшнего дня. – М., – 2001. – 264 с.
52. Белкин Р.С. Курс советской криминалистики. – Т. 3. – М., – 1979. – 408 с.
53. Белкин Р.С. Курс советской криминалистики. Общая теория советской криминалистики. – Т. 1., – М., – 1977. – 340 с.
54. Белкин Р.С. Собирание, исследование и оценка доказательств. – М., 1966. – 295 с.
55. Белкин А.Р. Теория доказывания. – М., 1999. – 429 с.
56. Белкин Р.С., Винберг А.И. Криминалистика и доказывание. – М., – 1969. – 216 с.
57. Бережний О.І. Класифікація преюдицій //Уряду України... – Т. 12. Суд в Україні, боротьба з корупцією, організованою злочинністю і захист прав людини. – К., – 1998. – С. 178-182.
58. Бережний О.І. Правова природа і галузева належність преюдицій //Право України. – 2002. – № 2. – С. 10-12.
59. Бережний О.І. Преюдиції в кримінальному процесі: поняття і сутність //Вісник Академії правових наук України. – 1998. – № 4. – С. 183-191.
60. Бибило В.Н. Нравственные основы уголовно-процессуальной деятельности // Демократизм предварительного расследования. Сборник научных трудов. – Минск, 1990. – С. 28-33.
61. Біленчук П.Д., Курко М.Н., Стахівський С.М. Судові експертизи. Довідник. – К., 1997. – 48 с.
62. Бохан В.Ф. Формирование убеждений суда. – Минск, 1973. – 160 с.
63. Быховский И.Е. Процессуальные и тактические вопросы системы следственных действий. Автореф. дис. …д-ра юрид. наук. – М., 1976. – 27 с.
64. Валяев А.И. Проверка доказательств как самостоятельный элемент процесса доказывания. //Актуальные проблемы судоустройства, судопроизводства и прокурорского надзора. – М., – 1986. – С. 106-109.
65. Вандер М., Исаенко В. Объективизация доказательств по уголовным делам. //Законность. – 1996. – № 10. – С. 2-5.
66. Варфоломеева Т.В. Производные вещественные доказательства. – М., 1980. – 48 с.
67. Васильев А.Н., Карнеева Л.М. Тактика допроса при расследовании преступлений. – М., – 1970. – 208 с.
68. Васильев А.Н., Яблоков Н.П. Предмет, система и теоретические основы криминалистики. – М., – 1984. – 143 с.
69. Великий тлумачний словник української мови. – К., 2001. – 1400 с.
70. Вичева Д.В., Штофф В.А. Диалектика обыденного и научного знания //Философские науки. – 1980. – № 4. – С. 50-53.
71. Винницкий Л.В. О процессуальной сущности освидетельствования //Актуальные проблемы совершенствования производства следственных действий. – Ташкент, 1982. – С. 77-86.
72. Практика розгляду в кримінальному судочинстві позовів про відшкодування моральної шкоди заподіяної злочином // Вісник Верховного Суду України. – № 4 (20). – 2000. – С. 29-40.
73. Владимиров Л.В. Учение об уголовных доказательствах. – Тула, – 2000. – 464 с.
74. Воложанин В.П. Юридические предположения в советском гражданском праве и процессе. Автореф. дис. … канд. юрид. наук. – Свердловск, 1953. – 19 с.
75. Волынский А.Ф., Лавров В.П. Организационное противодействие раскрытию и расследованию преступлений и меры по его нейтрализации. – М., 1997. – 118 с.
76. Власов В.И. Проблемы качества расследования преступлений и пути их решений: Автореф. дис. …д-ра юрид. наук. – М., 1991. – 37 с.
77. Выдря М.М. Вещественные доказательства в советском уголовном процессе. – М., 1955. – 118 с.
78. Галаган В.І. Проблеми вдосконалення кримінально-процесуальної діяльності органів внутрішніх справ України. – К., 2002. – 300 с.
79. Галаган В.І. Проблемні питання використання матеріалів ОРД у розслідуванні злочинів //Науковий Вісник НАВСУ. –2001. – № 3. – С. 220-228.
80. Гальперин И.М. Взаимодействие государственных органов и общественности по борьбе с преступностью. – М., – 1972. – 184 с.
81. Георгиев Ф.И., Широков В.Д. Природа знания и его обоснование. //Философские науки. – 1974. – № 5. – С. 40-43.
82. Герасимов И.Ф. Некоторые проблемы раскрытия преступлений. – Свердловск, 1975. – 144 с.
83. Гесснер Р., Херцог У. За фасадом права. Методы новой тайной полиции. – М., 1990. – 154 с.
84. Гмирко В.П. Кримінально-процесуальні докази: поняття, структура, характеристика, класифікація. – Дніпропетровськ, – 2002. – 63 с.
85. Голубев В.В. Интернет и оперативно-розыскная деятельность //Законодательство. – 1999., – № 11. – С. 46-49.
86. Голунский С.А. Вопросы доказательственного права в Основах уголовного судопроизводства СССР и союзных республик. //Вопросы судопроизводства и судоустройства в новом законодательстве СССР. – М., 1959. – С. 144-148.
87. Голунский С.А. Об оценке доказательств в советском уголовном процессе //Сов. государство и право. – 1955. – № 7. – С. 70-72.
88. Горский Г.Ф., Кокорев Л.Д., Элькинд П.С. Проблемы доказательств в советском уголовном процессе. – Воронеж, 1978. – 303 с.
89. Григорьев А.М. Интернет как источник криминалистически значимой информации //Актуальные проблемы теории и практики уголовного судопроизводства и криминалистики. – Ч. 2. – Москва, – 2004. – С. 189-192.
90. Гродзинский М.М. Улики в советском уголовном процессе //Ученые труды. – Вып. 7. – М., – 1944. – С. 72-74.
91. Громов Н.А., Зайцева С.А. Оценка доказательств в уголовном процессе. – М., – 2002. – 124 с.
92. Громов В. Дознание и предварительное следствие. – М., 1928. – 147 с.
93. Грошевий Ю.М. Поняття і класифікація засобів доказування в кримінальному процесі //Вісник Академії правових наук України. 1997. – № 7. – С. 69-76.
94. Грошевий Ю.М. Проблеми диференціювання порушень кримінально-процесуальних норм у доказуванні //Вісник Академії правових наук. – 1977. – № 2 (9). – С. 112-121.
95. Грошевий Ю.М. Проблеми моралі в сфері кримінально-процесуальної діяльності //Вісник академії правових наук України. 1996. – № 4. – С. 30-38.
96. Грошевий Ю., Дідоренко Е., Розовський Б. Кримінально-процесуальні аспекти оперативно-розшукової діяльності //Право України. – 2003. – № 1. – С. 73-78.
97. Грошевой Ю.М. Правовые свойства приговора – акта социалистического правосудия. – Х., – 1978. – 60 с.
98. Грошевой Ю.М. Проблемы формирования судебного убеждения в уголовном судопроизводстве. – Х., – 1975. – 144 с.
99. Грошевой Ю.М. Психологическая экспертиза на предварительном следствии //Криминалистика и судебная экспертиза. – Вып. 7. – К., – 1970. – С. 122-129.
100. Грошевой Ю.М. Теоретические проблемы формирования убеждений судьи в советском уголовном судопроизводстве: Дис. … д-ра юрид. наук., Харьков, 1975. – 403 с.
101. Грушевський М.С. Історія України-Руси. – Т. 3. – К., – 1993. – 588 с.
102. Гущин А.Н., Францифоров Ю.В. ОРД: Доказательства. Использование результатов. – М., 2001. – 207 с.
103. Гутерман М.П. Организационные мероприятия следователя в процессе расследования преступлений. – М., 1983. – 76 с.
104. Гутерман М.П. Организационные мероприятия следователя в процессе расследования преступлений. Автореф. дис. …канд. юрид.наук. – М., 1980. – 21 с.
105. Давлетов А.А. Нормативная модель общей части доказательственного права в уголовном процессе //Государство и право. – 1992. – № 10. – С. 63-66.
106. Даев В.Г. Деньги и иные ценности, нажитые преступным путем в качестве вещественного доказательства //Вестник Ленинградского университета. – 1975. – № 23. – С. 122-124.
107. Данданаев М.А. Храм и государство в поздней Вавилонии. //В.Д.И. – 1966. – № 4. – С. 21-24.
108. Дидоренко Э.А., Кириченко С.А., Розовский Б.Г. Процессуальный статус ОРД в уголовном судопроизводстве. – Луганск, – 2000. – 95 с.
109. Джига М.В., Баулін О.В., Лук’янець С.І., Стахівський С.М. Провадження дізнання в Україні. – К., 1999. – 156 с.
110. Добровольская Т.Н. Показания обвиняемого против других лиц в советском уголовном процессе //Ученые записки ВИЮН. – Вып. 1(5) – М., 1967. – С. 80-83.
111. Добровольская Т.Н. Принципы советского уголовного процесса. – М., 1971. – 200 с.
112. Долженков О.Ф. До питання про оптимізацію співвідношення оперативно-розшукової та слідчої функції //Вісник Одеського інституту внутрішніх справ. – 1999. – № 2. – С. 25-28.
113. Доля Е.А. Использование в доказывании результатов оперативно-розыскной деятельности. – М., 1991. – 111 с.
114. Доля Е.А. Новая Конституция и уголовно-процессуальная деятельность //Российская юстиция. – 1994. – № 4. – С. 19-22.
115. Доля Е.А. Проблема начала в теории уголовного процесса (постановка вопроса) //Государство и право. – 1996. – № 10. – С. 54-63.
116. Домбровский Р.Г. Факты как средства доказывания в уголовном процессе //Теория и практика установления истины в правоприменительной деятельности. – Иркутск, 1985. – С. 37-39.
117. Дорохов В.Я. Понятие документа в советском праве //Правоведение. – 1982. – № 2. – С. 53-60.
118. Дорохов В.Я.. Николаев В.С. Обоснованность приговора. – М., – 1969. – 236 с.
119. Дубинский А.Я. Исполнение процессуальных решений следователя: правовые и организационные проблемы. – К., – 1984. – 184 с.
120. Дубинский А.Я. Производство предварительного расследования органами внутренних дел. – К., 1987. – 84 с.
121. Дубинский А.Я. Основания к прекращению уголовного дела в стадии предварительного расследования. – К., – 1973. – 124 с.
122. Дубинський А.Я. Щодо предмета доказування в радянському кримінальному процесі //Радянське право. – 1983. – № 1. – С. 57-62.
123. Дулов А.В. Судебная психология. – Минск, 1975. – 392 с.
124. Жогин Н.В., Фаткуллин Ф.Н. Возбуждение уголовного дела. – М., 1961. – 206 с.
125. Жогин Н.В., Фаткуллин Ф.Н. Предварительное следствие в советском уголовном процессе. – М., 1965. – 367 с.
126. Зажицкий В.И. Объяснения в уголовном процессе //Сов. юстиция. – 1992. – № 6. – С. 10-11.
127. Зажицкий В.И. Правовая регламентация деятельности по обнаружению признаков преступлений //Правоведение. – 1992. – № 4. – С. 18-20.
128. Зайцев П. Электронный документ как источник доказательств //Законность. – 2002. – № 4. – С. 40-44.
129. Зеленецкий В.С. Предупреждение преступлений следователем. – Х., – 1975. – 171 с.
130. Зеленецкий В.С. Проблемы формирования совокупности доказательств в уголовном процессе. – Х., – 2004. – 105 с.
131. Зеленецкий В.С. Структура советского уголовного процесса //Проблемы правоведения. – 1981. – Вып. 42. – С. 103-105.
132. Зеликсон Э.С. Доказывание как деятельность субъектов уголовного судопроизводства: Автореф. дис. … д-ра юрид. наук, – Алма-Ата, 1973. – 25 с.
133. Зельдес И., Леви А. Организация судебных экспертиз: практика США, проблемы России //Российская юстиция. – 1996. – № 7. – С. 27-28.
134. Золотых В.В. Проверка допустимости доказательств в уголовном процессе. – Ростов-на-Дону. – 1999. – 124 с.
135. Иванов О.В. Принцип объективной истины в советском гражданском процессе. – М., 1964. – 77 с.
136. Ильин И.А. О правосознании. – М., Т. 1. – 1993. – 235 с.
137. Исаенко В. Проблема выполнения следственных действий до возбуждения уголовного дела (закон и реальность) //Уголовное право. – 2003. – № 3. – С. 88-90.
138. Исандеров Р.О. О преюдициальном значении приговора //Советская юстиция. – 1990. – № 22. – С. 22-24.
139. Ищенко Е.П. Применение синхронной записи звука и изображения при расследовании и судебном рассмотрении уголовных дел: Автореф. дис. … канд. юрид. наук. – Свердловск, 1974. – 19 с.
140. Іщенко А.В. Проблеми розвитку наукових досліджень у галузі судової експертизи. – К., 1995. – 143 с.
141. Іщенко В. Способи збирання доказів у кримінальному процесі України //Право України. – 2000. – № 10. – С. 75-77.
142. Каз Ц.М. Доказательства в советском уголовном процессе. – Саратов, – 1960. – 106 с.
143. Каз Ц.М. О пределах доказывания в советском уголовном процессе //Проблемы надежности доказывания в советском уголовном процессе – М., – 1984. – С. 27-29.
144. Казинян Г.С. Процессуальные и тактические основы использования доказательственной информации на допросе //Проблемы совершенствования предварительного следствия и прокурорского надзора за исполнением законов органами дознания и предварительного следствия. Сборник научных трудов. – М., 1982. – С. 107-109.
145. Каминская В.И. Показания обвиняемого в советском уголовном процессе. – М., – 1960. – 182 с.
146. Каминская В.И. Учение о правовых презумпциях в уголовном процессе. – М., 1948. – 130 с.
147. Карагодин В.М. Преодоление противодействия предварительному расследованию. – Свердловск, 1992. – 127 с.
148. Карнеева Л.М. Доказательства в советском уголовном процессе. – Волгоград, – 1988. – 65 с.
149. Карнеева Л.М. Доказательства и доказывание при производстве расследования. – Горький, – 1977. – 67 с.
150. Карнеева Л.М. Привлечение к уголовной ответственности. Законность и обоснованность. – М., – 1971. – 136 с.
151. Карнеева Л.М. Тактические приемы допроса обвиняемого //Труды Высшей школы МВД СССР. – М., – Вып. 32, – 1971. – С. 171-173.
152. Кипнис Н.М. Допустимость доказательств в уголовном судопроизводстве. – М., – 1995. – 128 с.
153. Кириченко С.А. Процессуальный статус оперативно-розыскной деятельности в уголовном судопроизводстве //Вісник Луганського інституту внутрішніх справ МВС України. – Вип. 1., 2000. – С. 82-83.
154. Клейнман А.Ф. Основные вопросы теории доказательств в советском гражданском процессе. – М., – 1950. – 72 с.
155. Кокорев Л.Д., Кузнецов Н.П. Уголовный процесс: доказательства и доказывание. – Воронеж, – 1995. – 294 с.
156. Колбая Г.Н. Соотношение предварительного следствия и судебного разбирательства в советском уголовном процессе. – М., – 1978. – 152 с.
157. Комарков В.С. Тактика допроса. – Харьков, 1975. – 66 с.
158. Комиссарова Я.В., Семенов В.В. Особенности невербальной коммуникации в ходе расследования преступлений. – М., – 2004. – 224 с.
159. Комментарий к УПК Российской Федерации. – М., 1995. – 687 с.
160. Кони А.Ф. Нравственные начала в уголовном процессе. – Т. 4. – М., 1967. – 568 с.
161. Копьева А.Н. Доказывание по уголовным делам в вышестоящем суде. – Иркутск, 1990. – 192 с.
162. Копьева А.Н. Спорное в понятии источника доказательств по уголовным делам //Оптимизация расследования преступлений. Сборник научных трудов. – Иркутск, 1982. – С. 108-113.
163. Корухов Ю., Орлов Ю., Эджубов Л. Оценка достоверности заключения //Соц. законность – 1991. – № 11. – С. 45-47.
164. Костицький М.В. Судово-психологічна експертиза. – Львів, 1987. – 183 с.
165. Котов Д.П. Вопросы судебной этики. – М., – 1976. – 64 с.
166. Коуров Л.В. Словарь-справочник по информатике. – Минск, 2000. – 386 с.
167. Краткий словарь иностранных слов. – М., 1971. – 384 с.
168. Краткий словарь иностранных слов. – М., 1991. – 471 с.
169. Криминалистика. Методика расследования отдельных видов преступлений. Под ред. Балашова Н.М., – М., – 1993. – 347 с.
170. Криминалистика. Под ред. Филиппова А.Г. и Волынского А.Ф. – М., 1998. – 345 с.
171. Криминалистическое обеспечение деятельности криминальной милиции и органов предварительного расследования. Под ред. Аверьяновой Т.В. и Белкина Р.С. – М., 1977. – 257 с.
172. Кримінальне право України: загальна частина. Підручник для юридичних вузів і факультетів. – Х., 1997. – 368 с.
173. Кримінальний процес України. Підручник за ред. Грошевого Ю.М. та Хотенця В.М. – Х., 2000. – 494 с.
174. Кримінально-процесуальний кодекс УРСР. – К., 1927. – 148 с.
175. Кудин Ф.М., Костенко Р.В. Достаточность доказательств в уголовном процессе. – Краснодар, – 2000. – 160 с.
176. Кузьминець О.В., Калиновський В.С. Історія держави і права України. Навчальний посібник. – К., 2002. – 448 с.
177. Кузьмичов В.С. Слідча діяльність: сутність, принципи, криміналістичні прийоми та засоби здійснення: Автореф. дис. ... д-ра юрид. наук. – К., 1996. – 36 с.
178. Кукарникова Т.Э. Документы в уголовном процессе и криминалистике //Воронежские криминалистические чтения. – Вып. 2. – Воронеж, – 2001. – С. 160-166.
179. Курс уголовного процесса. Часть общая. – М., – 1989. – 638 с.
180. Курылев С.В. Основы теории доказывания в советском правосудии. – М., – 1969. – 203 с.
181. Куценко О. Протокол здійснення оперативно-розшукових заходів – новий вид доказів у кримінальному судочинстві //Вісник прокуратури. – 2002. – № 2. – С. 41-43.
182. Ларин А.М. Доказывание на предварительном расследовании в советском уголовном процессе: Дис. … канд. юрид. наук. – М., 1961. – 217 с.
183. Ларин А.М. Истребование и представление предметов и документов в стадии расследования //Актуальные