ЛІНГВІСТИЧНА ДІЯЛЬНІСТЬ МАКСИМА РИЛЬСЬКОГО

brief description

ТАВРІЙСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМ. В. І. ВЕРНАДСЬКОГО

На правах рукопису

ПЕЛИПАСЬ МИКОЛА ІВАНОВИЧ

УДК 811:161.2’38:27:25:374

ЛІНГВІСТИЧНА ДІЯЛЬНІСТЬ МАКСИМА РИЛЬСЬКОГО

10.02.01 українська мова

Дисертація на здобуття наукового ступеня
кандидата філологічних наук

Науковий керівник:
Регушевський Євген Семенович,
кандидат філологічних наук, професор

Сімферополь 2007

ЗМІСТ
ПЕРЕЛІК УМОВНИХ СКОРОЧЕНЬ..................................................................... 4
ВСТУП ......................................................................................................................5
РОЗДІЛ 1. ПИТАННЯ НОРМАТИВНИХ ЗАСАД І СТИЛІСТИЧНИХ ЗАСОБІВ СУЧАСНОЇ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРНОЇ МОВИ В ТРАКТУВАННІ
М. РИЛЬСЬКОГО.................................................................................................. 15
1.1. Проблеми культури української мови в оцінках і судженнях
М. Рильського......................................................................................................... 15
1.1.1. Питання нормативності різних одиниць і явищ структури української мови в інтерпретації М. Рильського ................................................17
1.1.2. Культура художньої мови в оцінках М. Рильського ........... 31
1.1.3. Шляхи подолання негативних наслідків українсько-російської міжмовної інтерференції в оцінці М. Рильського............................................... 37
1.2. Проблеми лексичної стилістики та виражально-зображальних засобів української мови в інтерпретації М. Рильського ................................................ 44
1.2.1. Ставлення вченого до використання фольклоризмів і діалектизмів у літературній мові ........................................................................ 50
1.2.2. М. Рильський про використання стилістично зниженої лексики, жаргонізмів, професіоналізмів у художній мові ................................. 54
1.2.3. Вчений-мовознавець про використання застарілих слів і неологізмів у літературній мові ........................................................................... 56
1.2.4. М. Рильський про використання іншомовних слів.............. 70
1.3. Висновки до розділу 1 ........................................................................... 73
РОЗДІЛ 2. ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ У ВИСВІТЛЕННІ М.РИЛЬСЬКОГО ................................................................................................... 78
2.1. Історія української національної мови ............................................... 79
2.2. Історія української літературної мови ............................................ 84
2.2.1. Українська літературна мова і діалекти ................................. 86
2.2.2. Характеристика мовних особливостей творчості українських
письменників ........................................................................................................... 91
2.3. Висновки до розділу 2 ......................................................................... 120
РОЗДІЛ 3. ЛЕКСИКОГРАФІЧНА ТА ПЕРЕКЛАДОЗНАВЧА ТЕОРІЯ І ПРАКТИКА М. РИЛЬСЬКОГО ...........................................................................123
3.1. М. Рильський як лексикограф ............................................................ 123
3.2. Лінгвістичні проблеми перекладознавства у висвітленні М. Рильського........................................................................................................ 147
3.2.1. Історія і традиції української практики перекладу в оглядах М. Рильського ........................................................................................................ 152
3.2.2. Теоретичні засади перекладознавства в інтерпретації
М. Рильського........................................................................................................ 158
3.3. Висновки до розділу 3 ......................................................................... 178
ВИСНОВКИ .......................................................................................................... 182
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ ...................................................... 190
СЛОВНИКИ. ДОВІДНИКИ.................................................................................. 206
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ............................................................ 207

ВСТУП

В умовах розбудови української держави дедалі більшого значення набувають проблеми духовної культури нації, її розвитку. Істотним елементом, складовою частиною духовної культури суспільства є, як відомо, мова акумулятор знань і соціального досвіду, першооснова нагромадження культурних цінностей, один з найголовніших засобів самовираження особистості. З’ясування теоретичної та практичної значущості наукових поглядів, положень і навіть гіпотез діячів культури, вчених, письменників, чиї імена тісно пов’язані з розвитком української мови та науки про неї, сприяє повнішому осмисленню еволюції духовної культури українського народу та української мови як її основоположної частини.
Багато українських письменників зробили значний вплив на розвиток української літературної мови, на розширення соціальних сфер функціонування української мови не тільки своєю власне літературною діяльністю, а й своїми поглядами на мову як, за словами Панаса Мирного, „вираз наших думок, почувань..., вираз народної душі, народного світогляду” [108, т. 7, с. 270], „живу схованку людського духу” [108, т. 7, с. 187] і насамперед на місце і роль рідної мови українського народу в його житті, своєю діяльністю на ниві розбудови культури української мови, її правописних засад, її лексикографічного опрацювання, перекладу її на інші мови і т. ін., своїм активним відстоюванням соціальних прав української мови під тиском сусідніх мов [пор.: 104; 158, с. 3]. Як зауважував свого часу М. Сумцов, „для окреслення моральної особистості письменника важливі, з одного боку, його теоретичні погляди на мову, з другого, практичні засоби користування мовою” [162, с. 6]. В енциклопедії „Українська мова” [176] поряд з великими оглядовими статтями про Т. Шевченка та І. Котляревського як основоположні постаті в історії розбудови нової української літературної мови поміщено й статті про таких письменників, як П. Білецький-Носенко, А. Метлинський, І. Вагилевич, Я.Головацький, М. Шашкевич, М. Закревський, О. Афанасьєв-Чужбинський, Ю. Федькович, П. Куліш, І. Нечуй-Левицький, Панас Мирний, І.Франко,М.Старицький, Леся Українка, М. Коцюбинський, О. Маковей, В.Самійленко, Б. Грінченко, М. Рильський, П. Тичина, М. Йогансен, О. Гончар, Б. Антоненко-Давидович, П. Одарченко, Яр Славутич та деяких інших, про таких перекладачів, як Борис Тен, О. Кундзіч, М. Лукаш, Г. Кочур. Окремі висловлювання та уривки зі спеціальних праць мовознавчого характеру українських письменників подані в хрестоматіях з української мови та української літератури [170; 112; 177; 109], друкуються з 2002 р. у рубриці „Видатні постаті про українську мову” в журналі Інституту української мови НАН України „Українська мова”. Мовознавчі погляди, лексикографічна робота, участь у розробленні правописних принципів української мови, у дискусіях щодо шляхів розвитку української літературної мови, питань її культури та виражально-зображальних засобів, суспільно-політична діяльність українських письменників у відстоюванні прав української мови на вільний і безперешкодний розвиток уже знайшли своє висвітлення в ряді наукових розвідок.
Серед українських письменників ХІХ початку ХХ ст. найбільша увага в цьому плані цілком справедливо приділяється таким постатям, як І. Франко і Б.Грінченко. Вчений-енциклопедист І. Франко надзвичайно багато зробив у царині філології, мовознавства, перекладознавства, стилістики для вироблення засад українського правопису, формування магістральних напрямів розбудови української літературної мови (зокрема, його полеміка з галицькими москвофілами, а пізніше участь у відомій дискусії кінця ХІХ ст.), розвитку української термінології, розвитку вітчизняної діалектології, історії мови, ономастики, вчення про зображально-виражальні засоби мови, дослідження мовних особливостей творчості українських письменників, насамперед Т.Шевченка [див., зокрема: 181], для розуміння значення рідної мови в житті людини і народу та проблеми двомовності тощо [див., зокрема: 81; 82; 68; 182; 127; 140; 107; 136]. Концептуальні положення та практична діяльність Б.Грінченка істотно сприяли розвиткові вітчизняної філології й, зокрема, мовознавства в таких напрямах, як шляхи розвитку української літературної мови її уніфікація, соборність, удосконалення українського алфавіту і правопису, історія і теорія вітчизняної лексикографії, обстоювання функціонування української мови в різних сферах життя суспільства й насамперед у школі, протидія русифікації української культури та мови [з останніх праць про Б. Грінченка як мовознавця див., зокрема: 158, с. 228-396]. Висвітлюється також мовознавча діяльність і мовознавчі погляди П. Куліша, І.Нечуя-Левицького, Лесі Українки та ряду інших відомих українських письменників [див. з оглядом концептуальних положень і літературою, зокрема: 160]. Особливо ґрунтовним є дослідження В. І. Статєєвої [158; 159], в якому різнобічно й достатньо повно розкриваються мовознавчі позиції та практична діяльність, спрямована на розвиток української мови, М.Коцюбинського, Лесі Українки, Б. Грінченка. У дослідженні Б. К. Галаса [24] показана практична участь діячів вітчизняної культури й, зокрема, українських письменників у розбудові української лексикографії.
Серед українських письменників, чия творчість цілком або переважно припала на радянський час, найбільш плідною в царині різних аспектів науки про українську мову стала діяльність М. Рильського, яку можна порівняти на попередніх етапах розвитку української культури з мовознавчою діяльністю І.Франка. Значний внесок у шліфування культури української мови та в обстоювання її прав на повнокровне суспільне функціонування належить також П. Тичині [172; 77], Ю. Яновському, П. Панчеві, О. Гончареві [див.: 147; 185], Б. Харчукові, Д. Білоусові [76] та ряду інших письменників [див. добірку праць, виступів та окремих висловлювань українських письменників на мовні теми: 109]. Період 60-х 70-х років минулого століття став часом найбільшої активності в мовознавчій діяльності Б. Антоненка-Давидовича, чиї погляди на нормативну основу української літературної мови, чия позиція на захист повноцінного функціонування рідної мови справляли особливий вплив на думку сучасників і не втратили своєї актуальності й дотепер [див.: 1; 98; 151].
З українських літературознавців, критиків і публіцистів цього періоду слід обов’язково згадати І. Дзюбу з його активним відстоюванням прав української мови як рідної мови українського народу на якнайширше соціальне функціонування [42; 41; 176, с. 140-141]. Дослідники відзначають також внесок у науку про українську мову (це насамперед питання культури української мови та розвитку її виражально-зображальних можливостей, обстоювання її самобутності) та в перекладознавство таких відомих оригінальних перекладачів другої половини ХХ ст., як Борис Тен [96], М. Лукаш [57; 187], Г. Кочур [56], О. Кундзіч [152]. Зі здобуттям Україною державної незалежності істотний вплив на культурно-мовне життя країни стали також справляти праці письменників та публіцистів української діаспори [див., зокрема: 123; 148; 65].
Постать Максима Тадейовича Рильського як мовознавця-теоретика й мовознавця-практика, лексикографа, перекладознавця, громадського діяча, який постійно піклувався про долю рідної мови, посідає особливе місце в культурному, літературному й науковому житті України 20-х першої половини 60-х років ХХ століття, тобто радянського періоду її історії. Це зумовлено двома відмітними гранями його особистості, його таланту: по-перше, тим, що він, як ніхто інший з його сучасників українських письменників, поєднував у собі письменницький, поетичний хист з блискучою філологічною освітою [7, с. 125][1], по-друге, його надзвичайно активною та різнобічною, різноманітною діяльністю на ниві різних ділянок філології і мовознавства. До питань як української мови, так і загального мовознавства, перекладознавства, лексикографії М. Рильський звертався постійно не тільки у спеціальних працях (вони зібрані в кількох тематичних збірниках і в окремому томі зібрання творів: див. Список використаних джерел), а й принагідно в різних виступах, листах тощо. У той же час, незважаючи на величезну обізнаність у багатьох мовних питаннях і надзвичайну повагу до мовознавчої справи, письменник скромно зізнавався в статті Розмова про мову”: Не вважаю я себе, звісно, непохитним авторитетом у цій справі, але не тільки цікавлюся нею, а й люблю її багато років, усе своє свідоме життя, і, може, ця любов сама вже собою дає мені право на голос” [т. 16, c. 361].
Різні аспекти діяльності М. Рильського в царині теоретичного і практичного мовознавства вже дістали висвітлення в наукових, науково-популярних та науково-біографічних дослідженнях таких вітчизняних мовознавців, літературознавців, журналістів, як І. К. Білодід, який першим звернувся до наукового осмислення та узагальнення внеску письменника в розвиток науки про українську мову (питання її культури і норм, лінгвостилістики, її історії, ролі фольклорної та діалектної основи в розбудові її літературної мови та такі теоретично-прикладні її аспекти, як лексикографія і перекладознавство) і взагалі до з’ясування творчої особистості М. Рильського як письменника-вченого [7, с. 125-168; 9, с. 255-276], Г. М. Колесник, який здійснив упорядкування та коментування праць М. Рильського з питань мовознавства, перекладознавства, лексикографії в окремих тематичних збірниках і добірках [„Ясна зброя”, „Як парость виноградної лози”, „Мистецтво перекладу”, „Статті про літературу”, „З мовознавчої спадщини”] та в окремому, 16-ому, томі Зібрання творів у двадцяти томах М. Рильського, дав стислий огляд напрямів його діяльності як мовознавця [74, с. 6-12; див. також: 73; 75], С. І. Головащук, який досліджував практичну і теоретичну діяльність М.Рильського як лексикографа [28; 27, с.19, 53, 57-58 та ін.], І. О. Ільєнко, який дав опис літературного і наукового життя письменника в контексті його епохи і, зокрема, висвітлив досі невідомі широкому загалові факти його громадської діяльності на захист української мови [59; 60; 58], Л. М. Новиченко, Л.О.Ставицька, які, зокрема, дали огляд мовознавчої творчості письменника на загальному тлі його літературної діяльності [118; 120, с. 227-236 та ін.; 153],
О. І. Білецький, В. В. Коптілов, Л. Г. Мушкетик, які висвітлювали значення практичної й теоретичної діяльності М. Рильського як перекладача і перекладознавця [5, с. 193-194 та ін.; 79, с. 464; 113, с. 30-31]; див. також обговорення творчості М. Рильського як поета і як мовознавця [16]. Образ Рильського-мовознавця доповнюють, наповнюючи конкретними життєвими деталями, спогади його сучасників письменників, перекладачів, науковців-мовознавців, літературознавців, літературних критиків та ін. [116; 142; 10; 137].
Актуальність дослідження зумовлена недостатньою вивченістю активної й багатогранної діяльності М. Рильського як теоретика і практика мовознавства та відсутністю окремого монографічного дослідження його наукової спадщини в сучасному українському мовознавстві, де б комплексно висвітлювався його внесок у розвиток філологічно-лінгвістичної думки, концепції і теорії мовознавства, перекладознавства періоду першої половини ХХ століття.
Зв'язок роботи з науковими програмами, плпнпми, темами. Дослідження виконано на кафедрі українського мовознавства Таврійського національного університету ім. В. І. Вернадського в межах комплексної програми науково-дослідної роботи кафедри «Лексична та граматична семантика української мови у функціонально-стилістичному аспекті» (державний реєстраційний номер 0106 U 00397). Тему дисертації затверджено на засіданні вченої ради Сімферопольського державного університету ім.М.В.Фрунзе (з серпня 1999 р. Таврійський національний університет ім. ім..В.І.Вернадського) (протокол №3 від 02 квітня 1997 року), наукової ради Інституту української мови НАН України (протокол №3 від 14 лютого 2001 року).
Метою роботи є комплексний аналіз наукової спадщини М. Рильського та висвітлення його практичної діяльності, що мають значення для розв’язання актуальних питань теорії і практики української мови. Проблематика дослідження зумовлює розв’язання низки конкретних завдань:
1) провести дослідження теоретичної і практичної діяльності М.Рильського в галузі мовознавства культури української мови, лінгвостилістики, історії літературної мови, лексикографії, філософії і психології мови, соціолінгвістики, лінгвістичних аспектів перекладознавства та фольклористики в тісному зв’язку як із суспільно-політичними та ідеологічними умовами життя і творчості письменника-вченого, так і з розвитком філологічно-лінгвістичних ідей його часу;
2) зробити огляд питань історії української національної та літературної мови в інтерпретації М. Рильського;
3) проаналізувати праці М. Рильського про мовні особливості творчості українських письменників;
4) охарактеризувати теоретичну і практичну діяльність М. Рильського як лексикографа;
5) висвітлити питання історії українського перекладу та теорії перекладознавства в трактуванні М. Рильського;
6) простежити практичну участь М. Рильського у розв’язанні актуальних соціальних питань функціонування української мови.
Об’єктом дисертації є філологічна, власне лінгвістична, публіцистична та епістолярна спадщина М. Рильського (статті, виступи, замітки, рецензії, відгуки на докторські й кандидатські дисертації, зауваження на берегах рукописів, листи), а також його художня творчість (мовознавча проблематика в поезіях, особливості його перекладацького стилю) на фоні тогочасних філологічних, соціально-культурних та громадсько-політичних проблем розвитку і функціонування української мови.
Предметом дослідження є виявлення та оцінка конкретного впливу М.Рильського на різні аспекти науки про українську мову і практичну реалізацію проблем, пов’язаних із функціонуванням української мови середини XX століття.
Методи дослідження. Основний метод дослідження описовий, який передбачає виявлення конкретних аспектів розуміння й тлумачення окремих мовних явищ у філологічній діяльності М. Рильського. Методи аналізу та синтезу при вивченні творчого доробку М. Рильського як мовознавця-теоретика, мовознавця-практика, лексикографа, перекладознавця, громадського діяча забезпечують адекватне й об’єктивне відображення його лінгвістичної діяльності. Використовувалися також елементи спостереження (інтерв’ю), зіставлення, систематизації.
Джерельна база дослідження: праці М. Рильського з питань науки про українську мову, перекладознавства, літературознавства, фольклористики, поміщені в його академічному Зібранні творів у двадцяти томах, особливо в т.16, а також у кількох тематичних збірниках і добірках (див. Список використаних джерел; посилання на праці в цих збірниках робиться в тих випадках, коли вони відсутні в академічному зібранні творів або мають редакції, відмінні від тих, що подані в багатотомному виданні); спогади про М.Рильського та біографічні дані про нього; архівні та інші матеріали, що не публікувалися в його творах.
Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що в дисертації вперше зроблено спробу комплексного й достатньо повного висвітлення на широкому соціально-історичному тлі життя України 20-х 60-х рр. ХХ ст. соціально- та культурно-мовної концепції М. Рильського, яка реалізувалася в його поглядах на мову в цілому та українську мову як національну мову українського народу зокрема і в його практичній науковій та громадській діяльності. В дисертації:
а) вперше залучено до наукового обігу значний за обсягом та вагомістю матеріал як опублікований у творах письменника (але, розпорошений у різних джерелах, він використовувався вибірково або зовсім не досліджувався), так і не публікований за життя автора;
б) удосконалено раніше опрацьовувані питання, в тому числі знято елементи попередніх ідеологічних схем;
в) дістала подальшого розвитку концепція розуміння М. Рильським низки складних мовно-філософських, мовно-соціологічних, мовно-естетичних проблем, власне лінгвістичних питань, які були актуальними як за життя письменника, так і тепер (питання про джерела та шляхи збагачення сучасної української літературної мови, критерії мовної норми, про її діалектну основу, про роль мови в розвитку національної культури та національної свідомості українського народу і т. ін.).
Теоретичне значення дисертаційної роботи полягає в тому, що в ній комплексно розкрито багатогранну теоретичну і практична діяльність М.Рильського як мовознавця, лексикографа, перекладознавця і громадського діяча, спрямовану на дослідження української мови, на розширення поля її соціального функціонування.
Практичне значення роботи виражається в можливості застосування її матеріалів у курсаз сучасної української мови, стилістики і культури української мови, при лінгвістичному аналізі тексту, при вивченні творчості М.Рильського, а також у спецкурсах і спецсемінарах.
Особистий внесок здобувача. Робота над дисертацією проводилася самостійно, праць, написаних у співавторстві, немає.
Апробація результатів дисертації. Основні положення та висновки дисертаційної роботи висвітлювалися на всеукраїнській науковій конференції „350-річчя відродження української державності: минуле і сучасне” (Сімферополь, 1998), звітних наукових конференціях професорсько-викладацького складу Таврійського національного університету В.І.Вернадського (2000 2002 рр.), VII міжнародній науковій конференції „Семантика мови і тексту” (Ялта, 2002), всеукраїнській науковій конференції „Поетика художнього тексту” (Дніпропетровськ, 2002), науково-практичній конференції „Мовна екологія як чинник гармонійного розвитку суспільства” (Одеса, 2002), науково-практичній конференції «М. Т. Рильський поет, перекладач, учений» (Керч, 2005).
Публікації. Результати дисертаційного дослідження викладено в п’яти наукових статтях, із яких три статті опубліковано у провідних наукових фахових виданнях України.
Обсяг і структура роботи. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел (197 позицій), переліку словників-довідників та списку джерел фактичного матеріалу. Повний обсяг дисертації 207 сторінок, із яких 189 сторінок основного тексту.

[1] Як відзначив один з перших дослідників теми „М. Рильський як мовознавець” І. К. Білодід, „серед тих питань і тем, які хотів би бачити розробленими науково Л. А. Булаховський, він часто називав саме цю філологічна освіта і поетична, письменницька діяльність” [7, с. 125]. Пор. характеристику М. Рильського Л А. Булаховським як „людини високої художньої культури, чутливої до різних стилів” [14, с. 598].

bibliography

ВИСНОВКИ

Багато українських письменників зробили значний вплив на розвиток української літературної мови, на розширення соціальних сфер функціонування української мови не тільки своєю власне літературною діяльністю, а й своїми поглядами на мову й насамперед на місце і роль рідної мови українського народу в його житті, своєю діяльністю на ниві розбудови культури української мови, її правописних засад, її лексикографічного опрацювання, перекладу її на інші мови і т. ін., своїм активним відстоюванням соціальних прав української мови. Особливе місце серед них посідають П. Куліш, І. Франко, М. Старицький, І. Нечуй-Левицький, Леся Українка, Б. Грінченко, в радянський період історії України М. Рильський, Б. Антоненко-Давидович, з літературознавців, критиків і публіцистів І. Дзюба, серед перекладачів Борис Тен, М. Лукаш, Г.Кочур.
Постать М. Рильського як мовознавця-теоретика й мовознавця-практика, лексикографа, перекладознавця, громадського діяча, який постійно піклувався про долю рідної мови, посідає особливе місце в культурному, літературному й науковому житті України 20-х першої половини 60-х років ХХ століття. Це зумовлено двома відмітними гранями його особистості, його таланту: по-перше, тим, що він, як ніхто інший з його сучасників українських письменників, поєднував у собі письменницький, поетичний хист з блискучою філологічною освітою, по-друге, його надзвичайно активною та різнобічною, різноманітною діяльністю на ниві різних ділянок філології і мовознавства.
1. У своїх науково-теоретичних та науково-публіцистичних статтях і виступах, рецензіях і відгуках, у різноманітних принагідних зауваженнях М.Рильський лишив нам численні зразки свого ставлення до нормативного та культурномовного статусу різних слів, словоформ, словотвірних моделей, фразеологічних зворотів і синтаксичних конструкцій, вимови деяких звуків і наголошування різних слів української мови, оцінки і судження, які зберігають свою актуальність дотепер. Він постійно підкреслював значення культури української мови як для збереження та шліфування краси й самобутності самої мови, так і для розвитку культурно-освітнього рівня мовців. Активну діяльність письменника на ниві культури української мови органічно доповнюють його поетичні заклики любити і плекати рідну мову, „як парость виноградної лози”, боротися за її чистоту „доглядать свій сад” і „полоти бур’ян” на мовному полі.
2. Сам блискучий стиліст, М. Рильський лишив свої міркування про культуру художньої мови та мовну природу поетичної майстерності, а також критичні зауваження з приводу порушення стилістичних норм і, як наслідок, збіднення художньої палітри літературного твору в доробку ряду українських письменників, збіднення арсеналу виражально-зображальних засобів у мові публіцистики.
3. Особливо різку критику М. Рильського викликали численні, на жаль, випадки порушення норм української мови внаслідок потужної українсько-російської міжмовної інтерференції, численні випадки невмотивованого й ненормативного вживання як у живій розмовній мові, так і в мові різних стилів писемної мови, як в оригінальній, так і в перекладній літературі прямих запозичень і кальок з російської мови.
4. Багато уваги М. Рильський приділяв проблемам лексичного складу та лексичної стилістики української мови, питанням лінгвостилістики. Письменник постійно й активно протестував проти згубної для живої мови практики літературних редакторів, які всю своєрідність авторського стилю та багатство авторської мови підганяли під один вироблений стандарт. Важливе місце в повнокровному функціонуванні української літературної мови письменник відводив фольклорним та діалектним її джерелам. Він обстоював правомірність уживання в художній літературі задля повнокровного представлення в ній лексичного складу української національної мови стилістично зниженої лексики, жаргонізмів, професіоналізмів, застарілих слів, з чим боролися „літературні редактори” радянської доби.
5. Ставлення М. Рильського до проблеми і явища неологізмів в новій українській літературній мові змінюється не тільки залежно від міри потрібності та стилістичної органічності їх, що цілком зрозуміло, а й значною мірою у плані належності їх, з одного боку, до індивідуально-авторських, а з другого, до тих, що являли собою словотвірні кальки відповідних іншомовних слів і широко подавалися в українській термінології та лексикографії другої половини ХІХ першої третини ХХ ст. на зміну останнім. „Письменницькі” неологізми (зокрема, Лесі Українки, П. Тичини, М. Драй-Хмари, І. Виргана, „ковані слова” М. Старицького) він не тільки оцінював позитивно, а й захищав таку практику від критики (за винятком „брязкалець, виграшок, цяцьок” літературних формалістів). Значно складнішим видається визначити ставлення М. Рильського до згаданого масиву неологізмів, які активно творилися з метою заміни іншомовних слів. Письменник лишив нам переважно негативну оцінку цього масиву неологізмів, називаючи їх „дивоглядами”, „потворами” і т. ін. Водночас, наводячи, зокрема, як аргумент мовну практику чеського пуризму, М. Рильський схвально ставився до фактів заміни в українській мові, наприклад, аероплан на літак, голкіпер на воротар тощо.
6. У своєму ставленні до проблеми вживання іншомовних слів в українській мові М. Рильський, з одного боку, був, як уже відзначалося, противником штучного, пуристичного очищення мови, але, з другого боку, рішуче засуджував численні факти невмотивованого й тим більше неправильного вживання іншомовних одиниць.
7. М. Рильський лишив нам свої міркування і зауваження з питань історії як національної мови українського народу в цілому, так і української літературної мови зокрема. Він вважав, що вітчизняне історичне мовознавство недостатньо приділяє уваги дослідженню матеріалів живої народної мови й мови усної народної поетичної творчості та залученню їх до історико-лінгвістичних розвідок, що сприяло б, зокрема, точнішому встановленню справжньої хронології виникнення української мови (він визначав цей час як набагато давніший, ніж це було тоді офіційно прийнято).
8. Дослідивши мовну поетику героїчного епосу українського народу,
М. Рильський виділяє серед мовних особливостей народних дум насамперед такі, як широке вживання архаїзмів, насамперед церковнослов’янізмів, тавтологічну синоніміку, наявність постійних епітетів; серед морфологічних особливостей уживання форм кл. в. у значенні наз. в., використання дієслівних форм зі значенням тривалої, сповільненої дії, широке використання дієслівного римування; у синтаксисі складні синтаксичні побудови, періоди, використання анафоричних зачинів, заперечні порівняння.
9. Письменник підкреслює, що сама суть національної літературної мови передбачає, що „єдиний народ повинен мати єдину літературну мову”. Характеризуючи взаємовідношення між новою українською літературною мовою і діалектним складом живої української народної мови й визначаючи основу літературної мови, згідно з прийнятим тоді трактуванням, як „полтавсько-київський діалект”, М. Рильський відзначає, по-перше, прагнення українських письменників починаючи від Т. Шевченка до розширення діалектної бази літературної мови, по-друге, орієнтування передових письменників Галичини на загальноукраїнську літературну мову і виявляє таку діалектичну закономірність: з одного боку, кожний великий письменник ніколи не пориває зі своїм материнським діалектом, з другого боку, надмірність у такому спиранні на живомовну основу може стати на перешкоді його зростанню до всеукраїнського масштабу.
10. Основне місце в характеристиці М. Рильським мовотворчості українських письменників займають спостереження за особливостями мови і стилю Т. Шевченка, П. Куліша, М. Старицького, І. Франка, Лесі Українки, М.Черемшини, П. Тичини. М. Рильський істотно поглиблює наше розуміння місця Кобзаря в історії української літературної мови: цілковита народність поета аж ніяк не перекреслює його могутньої творчої індивідуальності; Шевченко, як ніхто інший з українських письменників, сприяв оновленню та збагаченню виражально-зображальних можливостей української літературної мови; у мовному стилі поета М. Рильський вбачає безперервність зв’язку нової української літературної мови на народній основі зі старою книжною (звідси, зокрема, його цілковито позитивне ставлення до проблеми широкого використання церковнослов’янізмів у Кобзаря); дослідник демонструє нам зразки неперевершеної поетичної майстерності Кобзаря у використанні засобів звукопису, тропів і фігур, різних лексико-стилістичних розрядів, у побудові синтаксичних конструкцій, в особливостях віршування і т. ін. М. Рильський сприяв подоланню наслідків вульгарно-соціологічного підходу до літературної і мовної творчості П. Куліша, давши йому дуже високу оцінку за діяльність на ниві розбудови української літературної мови. Він також високо оцінював і захищав від несправедливої критики мовні принципи літературної та перекладацької діяльності М. Старицького (зокрема, його практику „кування слів”). У комплексі проблем „Франко і українська мова” М. Рильський виділяє такі аспекти: ставлення Каменяра до формування єдиної („соборної”) української літературної мови і його практична робота в цьому напрямі, мовностилістичні особливості творчості І. Франка, І. Франко про мову українських письменників, І. Франко і український фольклор, І. Франко як перекладач. Дослідник неодноразово звертався до розгляду мовної палітри творчості Лесі Українки, підкреслюючи її внесок у розвиток і шліфування виражальних можливостей рідної мови. М. Рильського дуже приваблювала мовотворчість М. Черемшини: „імпресіонізм” його поетичного мовлення в прозі й „закоханість” письменника в покутський діалект. Домінантою мовностилістичної манери П. Тичини М. Рильський вважав її музикальність, іншою характерною ознакою тичининського ідіостилю він подавав майстерність поета у творенні нових слів та в органічному поєднуванні їх з уже узвичаєними в мові одиницями.
11. Надаючи величезного значення як для розбудови літературної мови, так і для піднесення культурно-освітнього рівня мовців словниковій справі,
М. Рильський постійно займався як практичною лексикографічною діяльністю, так і розробленням теоретичних засад лексикографії. Він був серед творців кількох фундаментальних словників української мови середини ХХ століття, які відіграли велику роль у розвитку вітчизняної лексикографії, були на свій час найповнішими за реєстром та найдокладніше опрацьованими за іншими лексикографічними параметрами і зберегли своє культурно-мовне значення й дотепер. Як член редколегії РУС-48, УРС-68, СУМ, М. Рильський зробив істотний внесок як у вироблення їх загальних принципів, так і в опрацювання конкретних словникових матеріалів.
12. М. Рильський зробив істотний внесок у розроблення теоретичних питань вітчизняної лексикографії. Його цікавили такі питання, як типи словників та їх призначення, обсяг уміщуваної в словнику лексики, тобто повнота його реєстру, обсяг і переклад фразеології, побудова словникових статей, способи передачі значення слова засобами іншої мови в перекладному словнику, стилістична характеристика слів і питання їх нормативності, межі синонімічності в словнику, міжмовна омонімія і т. ін. Він виступав за якнайповніше подання в словниках лексики і фразеології національної мови, в тому числі й різних категорій рідковживаних слів. Письменник схвалював наявність у нормативних словниках різного роду обмежувальних і рекомендаційних стилістичних ремарок, але водночас звертав увагу, по-перше, на необхідність їх адекватного застосування, а по-друге, на неприпустимість їх абсолютизації з боку, зокрема, літературних редакторів. Великого значення надавав письменник-лексикограф ілюстративній частині словникової статті.
13. М. Рильський як перекладач, редактор-упорядник багатьох перекладів світової класики і теоретик-перекладознавець посідає одне з чільних місць не тільки в українській, а й у тодішній радянській та в загальнослов’янській теорії і практиці перекладу. Він сформулював або творчо розвинув цілий ряд загальних принципів і конкретних положень української школи перекладу.
14. Досліджуючи історію й традиції української практики перекладу, М.Рильський виходив з того, що історію перекладу слід розглядати в загальному контексті розвитку української літературної мови. У межах нової української літературної мови він убачав принаймні два основні етапи перекладацької практики. Перший етап, який розпочався в другій чверті ХІХ ст. і пов’язаний з іменами Л. Боровиковського, Є. Гребінки, пізніше вже на значно вищому художньому рівні з творчістю С.Руданського, М.Старицького, характеризувався тим, що, по-перше, це були ще не переклади у власному розумінні, а переспіви, варіації, переважно в народнопісенному та народнорозмовному дусі, по-друге (це стосується насамперед практики поетів-романтиків), переклади робилися „в дусі травестійної манери І.Котляревського”, були насичені просторіччям і вульгаризмами. Відлік другого етапу М. Рильський розпочинає з перекладацької діяльності І. Франка, П.Грабовського, В. Самійленка, М. Чернявського, М. Вороного, відзначаючи, що І. Франко і Леся Українка „незмірно розширили межі і можливості рідного слова” не тільки в оригінальній творчості, але і в перекладах. М. Рильський убачав у справі перекладів світової класики на рідну мову як важливий фактор розвитку і збагачення української літератури, так і не менш важливий засіб розбудови української літературної мови, один з основних шляхів досягнення нею висококультурного рівня.
15. М. Рильський визначив такі основні принципи перекладацького мистецтва, як: 1) максимальна адекватність („вірність”) змісту, стилістичної тональності та виражально-зображальних засобів оригінального і перекладеного творів, адекватність, яку, однак, жодним чином не слід розуміти як буквалізм у перекладах; 2) принцип розумної збалансованості в передаванні мовностилістичної специфіки та образної системи першотвору між збереженням особливостей мови-джерела і дотриманням вимог мови-реципієнта, оскільки „перекладач дуже часто стоїть перед небезпекою або підкорити рідну мову іншомовній стихії, або, навпаки, нарядити мову перекладу в дуже національні, специфічно національні шати”; 3) особлива складність перекладів з близьких, споріднених мов, оскільки перекладач може піддатися спокусі перекладати слово в слово (небезпека міжмовної омонімії і т. ін.); 4) за умови неможливості повної адекватності перекладу завдання перекладача обов’язково знайти й відтворити мовностилістичну домінанту твору, автора; 5) необхідність перекладу безпосередньо з мови оригіналу, без посередництва інших мов (принцип перекладознавства, який загалом був би незрозумілим в інших соціально-історичних умовах).

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Антоненко-Давидович Б. Д. Як ми говоримо: Зб. статей. К.: Либідь, 1991. 256 с.
2. Антисуржик: Вчимося ввічливо поводитись і правильно говорити / За заг. ред. О. Сербенської: Посібник. Львів: Світ, 1994. 152 с.
3. Бевзенко С. П. Історія українського мовознавства: Історія вивчення української мови: Посібник. К.: Вища школа, 1991. 232 с.
4. Березовський І. П. Українська радянська фольклористика: Монографія. К.: Наукова думка, 1968. 343 с.
5. Білецький О. Творчість Максима Рильського // Зібрання праць: В 5 т. К.: Наукова думка , 1966. Т. 3. С. 163 204.
6. Білодід І. К. Питання розвитку мови української радянської художньої прози (переважно післявоєнного періоду, 1954 1950 рр.): Монографія К.: Вид-во АН УРСР, 1955. 328 с.
7. Білодід І. К. Поетична мова Максима Рильського : Монографія. К.: Наукова думка, 1965. 175с.
8. Білодід І. К. Невгамовне серце // Незабутній Максим Рильський: Спогади. К.: Дніпро, 1968. С. 172 183.
9. Білодід І. Дослідник скарбів рідної мови // Рильський М. Ясна зброя. К.: Радянський письменник, 1971. С. 255 276.
10. Булаховська Ю. Л. Слово наукове, слово поетичне ... // Мовознавство . 1985. №2. С. 12 16 .
11. Булаховський Л. А. Нариси з загального мовознавства.: Підручник . К.: Радянська школа, 1955. 248 с.
12. Булаховський Л. А. Про типи словників // Українська мова в школі. 1955. № 1. С. 21 25.
13. Булаховський Л. А. Виникнення і розвиток літературних мов // Вибрані праці : В 5 т. К .: Наукова думка , 1975 . Т. 1. С. 321 470 .
14. Булаховський Л. А. Максим Рильський поет-патріот // Вибрані праці: В 5 т. К.: Наукова думка, 1997. Т. 2. С. 594 600
15. Ващенко В. С. Стилістичні явища в українській мові: Посібник. Харків : Вид-во Харків. ун-ту , 1958. Ч. І. 228 с.
16. „Великий гранослов свого народу...” ( До 95-річчя з дня народження М. Т. Рильського ) // Мовознавство. 1990. №3. С. 3 11 .
17. Вервес Г. Він жив серед нас // Незабутній Максим Рильський. К.: Дніпро, 1968. С. 273 283.
18. Вервес Г. Д. Максим Рильський в колі слов’янських поетів: Монографія. К.: Наукова думка, 1972. 311 с.
19. Веселовська З. М. Мова Г. Квітки-Основ’яненка // Наукові записки Харківської науково-дослідної катедри мовознавства . Харків, 1927. С. 93 109.
20. Винник В. О. Жаргон // Українська мова: Енциклопедія. К.: Українська енциклопедія імені М. П. Бажана, 2004. С. 182 183 .
21. Виноградов В. В. Русский язык: Монография. Москва; Ленинград: Учпедгиз, 1947. 748 с.
22. Виноградов В. В. « Русско-украинский словарь» // Советская книга. 1950 . № 2 . С. 91 99 .
23. „...Віддати зумієм себе Україні...”: Листування Трохима Зіньківського з Борисом Грінченком / Упоряд. С. С. Кіраль. К.; Нью-Йорк, 2004. 518 с.
24. Галас Б. К. Ф. С. Шимкевич як лексикограф і українське словникарство (кінець XVΙΙΙ початок ХХ ст.): Монографія. Ужгород: [Б.в.], 1995. 300 с.
25. Гладишева А. О. Мова театру // Українська мова: Енциклопедія. К.: Українська енциклопедія імені М. П. Бажана, 2004. С. 352 353.
26. Гнатюк Л. То якою ж мовою писав Григорій Сковорода? // Дивослово. 2006. № 3 . С. 44 48 .
27. Головащук С. І. Перекладні словники і принципи їх укладання: Монографія . К.: Наукова думка , 1976 . 248 с.
28. Головащук С. І. М. Т. Рильський і українська радянська лексикографія // Мовознавство. 1985. № 2. С. 3 12 .
29. Горбач О. Засади періодизації історії української літературної мови й етапи її розвитку // Другий міжнародний конгрес україністів : Мовознавство. Львів : [ Б. в. ] , 1993. С. 7 12.
30. Гриценко П. Ю. Діалектизм // Українська мова: Енциклопедія. К.: Українська енциклопедія імені М. П. Бажана, 2004. С. 146 147 .
31. Грицютенко І. Є. Питання розвитку української літературної мови ХІХ ст. у висвітленні П. Мирного // Українська мова в школі. 1957. № 5. С. 21 26.
32. Грицютенко І. Є. Деякі проблеми української літературної мови в працях І. Нечуя-Левицького // Дослідження і матеріали з української мови. К., 1964. Т. 6. С. 3 14.
33. Грицютенко І. Є. І. Франко і питання теорії художньо-образного мовлення // Мовознавство. 1985. № 2. С. 23 28.
34. Грищенко А. Михайло Жовтобрюх // Дивослово . 2006. № 6. С. 37 39.
35. Грушевський М. Про українську мову і українську школу: Зб. статей. К.: Веселка, 1913. 48 с.
36. Грушка Є. Його істинна святиня. Пантелеймон Куліш про мову // Волинь. 1991. № 1.
37. Грушка Є. Храми рідного слова (Як Олена Пчілка утверджувала та захищала українську мову) // Волинь. 1993.
38. Гуць М. В. Сербохорватська народна пісня на Україні: Монографія. К.: Наукова думка, 1966. 206 с.
39. Дейч О. І. Народна творчість в колі поетичних та наукових інтересів Максима Рильського. Сторінки з історії української фольклористики. К.: Наукова думка, 1975.
40. Дейч О. Дорогою дружби // Незабутній Максим Рильський . К.: Дніпро, 1968. С. 40 82.
41. Дзюба І. Бо то не просто мова, звуки...: Роздуми письменника. К.: Радянський письменник, 1990. 136 с.
42. Дзюба І. Інтернаціоналізм чи русифікація?: Монографія. К.: Видавничий дім „КМ Академія”, 1998. 275 с.
43. Дослідження з мовознавства в Українській РСР за сорок років. К.: Вид-во АН УРСР , 1957. 312 с.
44. Єрмоленко С. Я. Фольклор і літературна мова: Монографія. К.: Наукова думка, 1987. 248 с.
45. Єрмоленко С. Я. Передмова // Історія української мови: Хрестоматія / Упоряд. С. Я. Єрмоленко, А. К. Мойсієнко К.: Либідь, 1996. С. 3 15.
46. Єрмоленко С. Я. Культура мови // Українська мова: Енциклопедія. К.: Українська енциклопедія імені М. П. Бажана, 2004. С. 285 286.
47. Єрмоленко С. Я. Культура мови перекладу // Українська мова: Енциклопедія. К.: Українська енциклопедія імені М. П. Бажана, 2004, С. 286 287.
48. Єрмоленко С. Я. Мова фольклору // Українська мова: Енциклопедія. К.: Українська енциклопедія імені М. П. Бажана, 2004. С. 353 354.
49. Єфремов С. Історія українського письменства: В 2 т. / Фотопередрук зі вступом О. Горбача. Мюнхен, 1989. Т. 2. 495 с.
50. Жилко Ф. П. Нариси з діалектології української мови: Підручник. К.: Радянська школа, 1966. С. 308.
51. Жовтобрюх М. А. Зауваження до періодизації історії української літературної мови // Українська мова в школі. 1959. № 2. С. 57 64.
52. Жовтобрюх М. А. Відбиття процесу становлення фонологічної системи української літературної мови у творах Г. Сковороди // Мовознавство. 1972. № 4. С. 60 67.
53. Жовтобрюх М. А. Нарис історії українського радянського мовознавства ( 1918 1941): Монографія. К.: Наукова думка , 1991. 260 с.
54. Забужко О. Хроніки від Фортінбраса: Вибрана есеїстика 90-х. К.: Факт, 2001. 340 с.
55. Засенко О. Експромт. За редагуванням // Незабутній Максим Рильський. К.: Дніпро, 1968. С. 284 192 .
56. Зорівчак Р. П. Кочур Г. П. // Українська мова: Енциклопедія. К.: Українська енциклопедія імені М. П. Бажана, 2004. С. 279 280.
57. Зорівчак Р. П., Савчин В. Р. Лукаш М. О. // Українська мова: Енциклопедія. К.: Українська енциклопедія імені М. П. Бажана, 2004. С. 323.
58. Ільєнко І. Життя духовного основа // Літературна Україна. 1988. 27 жовтня. С. 5.
59. Ільєнко І. Жага (Труди і дні Максима Рильського) : Документальний життєпис. К.: Дніпро, 1995. 416 с.
60. Ільєнко І. Лаштуючись в далекий шлях ( Максим Рильський у слідчих справах ДПУ НКВС) // Ільєнко І. У жорнах репресій : Оповіді про українських письменників ( за архівами ДПУ НКВС ). К.: Веселка , 1995. С. 59 121.
61. Інститут мовознавства ім. О. О. Потебні НАН України 1930 2005 : Матеріали до історії. К.: Довіра , 2005. 550 с.
62. Історія українського правопису ХVІ ХХ століття : Хрестоматія / Упоряд. В. В. Німчук, Н. В. Пуряєва. К.: Наукова думка , 2004. 583 с.
63. Історія української мови : Хрестоматія / Упоряд. С. Я. Єрмоленко, А. К. Мойсієнко. К.: Либідь , 1996. 281 с.
64. Калинович М. Я. Новий російсько-український словник Академії наук УРСР // Мовознавство ( Наук. зап. Інституту мовознавства ім.О.О.ПотебніАНУРСР) . 1946. Т. ІІ ІІІ. С. 18 29
65. Караванський С. Пошук українського слова, або боротьба за національне я”. К.: Академія, 2001. 240 с.
66. Керницький І. М. Іван Франко як мовознавець // Українська мова в школі. 1956. №3. С. 35 39.
67. Клименко Н. Ф. Калька // Українська мова: Енциклопедія. К.: Українська енциклопедія імені М. П. Бажана, 2004. С. 245.
68. Ковалик І. І. Наукова лінгвістична проблематика в працях Івана Франка // Іван Франко: Статті і матеріали. Львів: Вид-во Львів. ун-ту, 1965. Зб. 12. С. 113 121.
69. Ковалів Ю. І. Літературна дискусія 1925 1928 рр. К.: Знання. 1990. 48 с.
70. Коваль А. П. Практична стилістика сучасної української мови: Підручник. К.: Вища школа , 1987 . 352 с .
71. Ковганюк С. Про буквалізм у перекладі // Вітчизна. 1954. № 7. С. 156 173.
72. Ковганюк С. П. Практика перекладу: Монографія. К.: Дніпро, 1968. 276 с.
73. Колесник Г. М. Слово крилате, мудре, пристрасне: Лексична синоніміка поетичної мови М. Т. Рильського: Монографія. К.: Наукова думка, 1965. 244 с.
74. Колесник Г. М. Про цю книгу // Рильський М. Як парость виноградної лози : Статті . К.: Наукова думка, 1973. С. 6 12 .
75. Колесник Г. М. „ Слово має збройну силу... ” (Із спостережень над мовотворчістю М. Т. Рильського в роки Великої Вітчизняної війни) // Мовознавство. 1985. № 3. С. 10 16.
76. Колесник Г. М. Білоус Д. Г. // Українська мова: Енциклопедія. К.: Українська енциклопедія імені М. П. Бажана, 2004. С. 51.
77. Колесник Г. М. Тичина П. Г. // Українська мова: Енциклопедія. К.: Українська енциклопедія імені М. П. Бажана, 2004. С. 687.
78. Коломієць Л. „ Король Лір” Вільяма Шекспіра у перекладах Максима Рильського та Василя Барки : між неокласицизмом і модернізмом // П’ятий конгрес Міжнародної асоціації україністів : Мовознавство. Чернівці : Рута , 2003. С. 481 489.
79. Коптілов В. В. Переклади на українську мову // Українська мова : Енциклопедія. К.: Українська енциклопедія імені М. П. Бажана, 2004. С. 464 465.
80. Коптілов В. В. Першотвір і переклад: Монографія. К.: Дніпро, 1972. 215 с.
81. Корнієнко Н. П. Художня мова українських письменників ХІХ початку ХХ століття в оцінці Івана Франка // Іван Франко: Статті і матеріали. Львів:Вид-во Львів. ун-ту, 1955. Зб. 4. С. 150 171.
82. Корнієнко Н. П. Іван Франко великий поборник єдиної української літературної мови // Українська мова в школі. 1959. № 5. С. 17 24.
83. Корогодський Р. „Запротоколюйте мою заяву...” // Літературна Україна. 1990. 11 січня. С. 5.
84. Корсовецький О. Учні зеленої жаби. // Кримська світлиця 1994. № 13 ( 64) .
85. Корунець І. В. Теорія і практика перекладу (аспектний переклад) : Підручник. Вінниця : Нова книга , 2000. 448 с.
86. Костенко В. Великий розум і серцем // Незабутній Максим Рильський. К.: Дніпро , 1968. С. 300 306.
87. Крижанівський С. А. Максим Рильський: Монографія. К.: Вища школа, 1985. 126 с.
88. Крижанівський С. А. „Неокласики” // Українська літературна енциклопедія : В 5 т. К.: Українська енциклопедія імені М. П. Бажана. Т. 3. 1995. С. 482 483 .
89. Кочерган М. П. Словник російсько-українських міжмовних омонімів . К.: Академія, 1997. 400 с.
90. Кубайчук В. Хронологія мовних подій в Україні (Зовнішня історія української мови ). К.: „ К. І. С.”, 2004. 168 с.
91. Кундзіч О. Перекладацька мисль і перекладацький недомисел // Вітчизна . 1955. № 1 . С. 138 164.
92. Кундзіч О. Л. Творчі проблеми перекладу: Монографія. К.: Дніпро, 1973. 264 с.
93. Курс історії української літературної мови / За ред. І. К. Білодіда: У 2 т. К.: Вид-во АН УРСР, 1958. Т. 1. 596 с.
94. Курс історії української літературної мови / За ред. І. К. Білодіда: У 2 т. К.: Вид-во АН УРСР, 1961. Т. 2. 416 с.
95. Ларіонова О. М. М. Рильський перекладач „Пана Тадеуша” А.Міцкевича // Праці Одеського державного ун-ту. 1956. Т. 146: Серія філологічних наук. Вип. 5. С. 73 87.
96. Ленець К. В. Тен Борис // Українська мова: Енциклопедія. К.: Українська енциклопедія імені М. П. Бажана, 2004. С. 681.
97. Лизанчук В. Навічно кайдани кували ( факти, документи, коментарі про русифікацію в Україні ). Львів: Ін-т народознавства НАН України , 1995. 416 с.
98. Лицар неабсурдних ідей. Борис Антоненко-Давидович: Зб. споминів, листів і малодоступних творів. [Б.м.], 1994. 224 с.
99. Максим Р