Лученко Дмитро Валентинович Інститут оскарження в адміністративному праві

brief description

Лученко Дмитро Валентинович, доцент кафедри адмі­ністративного права Національного юридичного універ­ситету імені Ярослава Мудрого: «Інститут оскарження в адміністративному праві» (12.00.07 - адміністративне право і процес; фінансове право; інформаційне право). Спецрада Д 64.086.01 у Національному юридичному уні­верситеті імені Ярослава Мудрого

НАЦІОНАЛЬНИЙ ЮРИДИЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
ІМЕНІ ЯРОСЛАВА МУДРОГО
МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
Кваліфікаційна наукова праця на правах рукопису
ЛУЧЕНКО ДМИТРО ВАЛЕНТИНОВИЧ
УДК 342.9
ДИСЕРТАЦІЯ
ІНСТИТУТ ОСКАРЖЕННЯ В АДМІНІСТРАТИВНОМУ ПРАВІ
12.00.07 «Адміністративне право і процес;
фінансове право; інформаційне право»
Юридичні науки
Подається на здобуття наукового ступеня доктора юридичних наук
Дисертація містить результати власних досліджень. Використання ідей,
результатів і текстів інших авторів мають посилання на відповідне джерело
Д. В. Лученко
Науковий консультант - Битяк Юрій Прокопович,
доктор юридичних наук, професор,
заслужений діяч науки і техніки України, академік НАПрН України
Харків - 2017

ЗМІСТ
ПЕРЕЛІК УМОВНИХ ПОЗНАЧЕНЬ 5
ВСТУП 6
РОЗДІЛ 1. ВИНИКНЕННЯ ТА УТВЕРДЖЕННЯ ІДЕЇ ОСКАРЖЕННЯ АКТІВ ПУБЛІЧНОЇ ВЛАДИ 19
1.1. Ідея оскарження актів державної влади у класичній філософсько-
правовій та юридичній літературі 19
1.2. Проблеми оскарження рішень, дій або бездіяльності суб’єктів
публічно-владних повноважень у літературі радянського періоду 40
1.3. Сучасна вітчизняна адміністративно-правова доктрина у сфері
оскарження рішень, дій або бездіяльності суб’єктів публічно-владних повноважень 55
Висновки до розділу 1 62
РОЗДІЛ 2. МЕХАНІЗМ ОСКАРЖЕННЯ РІШЕНЬ, ДІЙ АБО БЕЗДІЯЛЬНОСТІ СУБ’ЄКТІВ ПУБЛІЧНО-ВЛАДНИХ ПОВНОВАЖЕНЬ: ТЕОРЕТИЧНА ХАРАКТЕРИСТИКА 65
2.1. Оскарження рішень, дій або бездіяльності суб’єктів публічно-владних
повноважень як правова категорія 65
2.2. Право на оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб’єктів публічно-
владних повноважень як елемент механізму оскарження 78
2.3. Нормативний елемент механізму оскарження 93
2.4. Діяльнісний елемент механізму оскарження 103
Висновки до розділу 2 130
РОЗДІЛ 3. МЕХАНІЗМ ОСКАРЖЕННЯ РІШЕНЬ, ДІЙ АБО
БЕЗДІЯЛЬНОСТІ СУБ’ЄКТІВ ПУБЛІЧНО-ВЛАДНИХ ПОВНОВАЖЕНЬ І ЄВРОПЕЙСЬКІ ПРАВОВІ ЦІННОСТІ 133
3.1. Оскарження як засіб гарантування прав і законних інтересів фізичних
і юридичних осіб 133
3.2. Адміністративно-правове оскарження у контексті верховенства
права 155
3.3. Оскарження рішень, дій або бездіяльності суб’єктів публічно-владних
повноважень як інститут демократії 176
Висновки до розділу 3 185
РОЗДІЛ 4. МАТЕРІАЛЬНО-ПРАВОВА ПЕРЕДУМОВА І ПРОЦЕСУАЛЬНЕ ОФОРМЛЕННЯ ОСКАРЖЕННЯ РІШЕНЬ, ДІЙ АБО БЕЗДІЯЛЬНОСТІ СУБ’ЄКТІВ ПУБЛІЧНО-ВЛАДНИХ ПОВНОВАЖЕНЬ .... 188
4.1. Адміністративно-правовий спір як матеріально-правова передумова
використання механізму оскарження 188
4.2. Процесуальні форми оскарження 205
4.2.1. Процесуальна форма розв’язання адміністративно-правових спорів:
поняття і структура 205
4.2.2. Позовна процесуальна форма 215
4.2.3. Скаржна процесуальна форма 231
4.2.4. Процесуальна форма непрямих способів оскарження 247
Висновки до розділу 4 254
РОЗДІЛ 5. ДОСВІД ЗАРУБІЖНИХ КРАЇН ТА ЄВРОПЕЙСЬКІ
СТАНДАРТИ У СФЕРІ ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ ІНСТИТУТУ ОСКАРЖЕННЯ 257
5.1. Європейські стандарти і рекомендації у сфері оскарження рішень, дій
або бездіяльності суб’єктів публічно-владних повноважень 257
5.2. Досвід реформування законодавства у сфері судового і позасудового
оскарження в пострадянських країнах 273
Висновки до розділу 5 295
РОЗДІЛ 6. УДОСКОНАЛЕННЯ ЗАКОНОДАВСТВА ПРО
ОСКАРЖЕННЯ РІШЕНЬ, ДІЙ АБО БЕЗДІЯЛЬНОСТІ СУБ’ЄКТІВ
ПУБЛІЧНО-ВЛАДНИХ ПОВНОВАЖЕНЬ 298
6.1. Загальні питання розвитку законодавчого регулювання механізмів
оскарження в адміністративному праві України 298
6.2. Напрями вдосконалення законодавства і правозастосування у сфері судового оскарження рішень, дій або бездіяльності суб’єктів публічно-владних
повноважень 311
6.3. Напрями вдосконалення позасудового оскарження рішень, дій або
бездіяльності суб’єктів публічно-владних повноважень 338
6.4. Удосконалення законодавства про електронні петиції в аспекті
проблем оскарження 349
Висновки до розділу 6 358
ВИСНОВКИ 362
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ 373
ДОДАТКИ 433
ПЕРЕЛІК УМОВНИХ ПОЗНАЧЕНЬ
ГПК - Г осподарський процесуальний кодекс України
ЄС - Європейський союз
ЄСПЛ - Європейський суд з прав людини
ІКТ - Інформаційно-комунікаційні технології
КАС- кодекс адміністративного судочинства України
КК - Кримінальний кодекс України
КМДА - Київська міська державна адміністрація
КУпАП - Кодекс України про адміністративні правопорушення
МК - Митний кодекс України
ОБСЄ - Організація з безпеки і співробітництва в Європі
ООН - Організація об’єднаних націй
РАЦС - Органи реєстрації актів цивільного стану
СНД - Співдружність Незалежних Дуржав
СРСР - Союз Радянських Соціалістичних Республік
ФРН - Федеративна Республіка Німеччина
ВСТУП
Обґрунтування вибору теми дослідження. Після здобуття Україною незалежності у розвитку вітчизняної науки адміністративного права відбулася певна зміна наукових парадигм. Зокрема, трансформацій зазнали погляди на проблеми, які традиційно відносять до сфери наукових інтересів учених- адміністративістів, що знайшло свій прояв в обґрунтуванні людиноцентристського підходу в правовій науці в цілому і в адміністративному праві зокрема, а також у демократизації розуміння цілей публічного управління. У центрі уваги сучасного адміністративного права знаходиться людина та її права, а носії публічної влади розглядаються як суб’єкти, основне завдання яких полягає у сприянні реалізації та захисту прав приватних осіб.
У відносинах суб’єктів публічно-владних повноважень і приватних осіб важливого значення набуває належна реалізація права на оскарження рішень, дій або бездіяльності вказаних суб’єктів. Саме через механізм оскарження приватні особи, які перебувають чи можуть перебувати у правовідносинах з органами державної влади та органами місцевого самоврядування, їх посадовими особами, іншими владними суб’єктами, здатні домогтися скасування чи визнання протиправним певного рішення, дії чи бездіяльності. У свою чергу вплив, який чинять приватні особи на суб’єктів публічно-владних повноважень через механізм оскарження, має й більш широке значення. Зокрема, за його допомогою відбувається «зворотний» зв’язок суспільства і держави, корегуються певні рішення суб’єктів публічно-владних повноважень, їх правозастосовна практика, що сприяє забезпеченню верховенства права і демократії в країні.
У той же час, попри важливість оскарження як права людини, вітчизняні вчені майже не звертаються до його теоретичних підвалин та обґрунтувань. Здебільшого їх увага зосереджена на вивченні й коментуванні норм законодавства про адміністративне та судове оскарження, розробці певних пропозицій з удосконалення чинних нормативно-правових актів, дослідженні механізмів оскарження в окремих сферах публічного управління чи в адміністративно-юрисдикційній діяльності, що знаходить відображення у науковій літературі. Проте поза увагою наразі залишається загальна концепція механізму оскарження.
Пропонована дисертаційна робота є спробою вирішити зазначену проблему, комплексно розглянути інститут оскарження з позиції теорії адміністративного права та розробити сучасну концепцію механізму оскарження рішень дій або бездіяльності суб’єктів публічно-владних повноважень.
Науково-теоретичне підґрунтя дисертаційної роботи складають декілька видів джерел. Зокрема, для аналізу розвитку ідей, покладених в основу обґрунтування права на оскарження, використано праці з філософії права, політики та юриспруденції (Августин Блаженний, Аристотель, А. Гамільтон, Дж. Медісон і Дж. Джей, Т. Гоббс, Г. Гроцій, Л. Деревинський, Л. Дюгі, Г. Еліннек, Дж. Локк, Марк Тулій Цицерон, Марсилій Падуанський, С. Оріховський, Ш.-Л. Монтеск’є, Б. Спіноза, Платон, Тома Аквінський, Ф. Хатчесон, П. Юркевич та ін.). Радянські підходи до питань оскарження досліджувалися за публікаціями С. Абрамова, Д. Бахраха, О. Боннера, І. Г алагана, І. Кісляханова, Т. Козирєвої, Б. Лазарєва, Б. Лорія, О. Луньова, Я. Магазінера,
H. Малеїної, О. Мельникова, Л. Ніколаєвої, В. Ремньова, Р. Павловського, Г. Петрова, Л. Попова, О. Шергіна, О. Якуби та ін. Стан сучасної правової доктрини у сфері оскарження вивчався на основі робіт учених з теорії права і порівняльного правознавства, конституційного та адміністративного права, цивільного і господарського процесів й інших галузей права, а саме:
B. Авер’янова, О. Андрійко, Ю. Барабаша, А. Берлача, Ю. Битяка, Ю. Білоусова,
I. Бойко, В. Бевзенка, Л. Бринцевої, І. Венедіктової, Ю. Волошина, В. Гаращука, І. Г рибка, М. Г ультая, Е. Демського, О. Зайчук, Т. Кагановської, Р. Калюжного, Л. Кисіль, М. Козюбри, І. Коліушка, Т. Коломоєць, В. Колпакова, В. Комарова,
O. Комзюка, О. Константого, Б. Кормича, О. Кузьменко, В. Курила, М. Кучерявенка, Я. Лазура, Н. Матюхіної, Р. Мельника, О. Миколенка,
P. Миронюка, В. Настюка, І. Панкевича, Ю. Педька, О. Петришина, Н. Писаренко,
C, Погребняка, А. Пухтецької, П. Рабіновича, Я. Рябченко, В. Русанової,
A. Селіванова, С. Солдатенко, О. Соловйової, С. Стеценка, В. Стефанюка,
B. Тація, В. Тимощука, О. Угріновської, О. Харитонової, М. Цвіка, В. Шишкіна, А. Школика та ін.
Нормативну основу роботи становлять Конституція України, законодавство та підзаконні акти України та інших країн (Австрія, Білорусь, Болгарія, Велика Британія, Вірменія, Грузія, Естонія, Латвія, Молдова, Німеччина, Узбекистан, Франція), акти Ради Європи, Венеціанської комісії, рішення Європейського суду з прав людини.
Емпіричну базу дослідження становлять узагальнення практики судових органів, суб’єктів публічно-владних повноважень, статистичні дані та аналітичні матеріали.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами, грантами.
Дисертацію виконано на кафедрі адміністративного права Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого відповідно до Комплексної цільової програми «Конституційно-правові проблеми забезпечення верховенства права у функціонуванні механізму публічної влади в Україні» (державна реєстрація № 0111U0009666). Тему роботи затверджено на засіданні вченої ради Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого від 24.12.2010 р. (протокол № 5).
Мета і завдання дослідження. Мета дисертаційної роботи полягає в тому, щоб комплексно дослідивши інститут оскарження в адміністративному праві, з урахуванням стану наукової розробки питань реалізації права на оскарження сформулювати сучасну концепцію механізму оскарження рішень дій або бездіяльності суб’єктів публічно-владних повноважень, запропонувати конкретні шляхи вдосконалення нормативно-правового регулювання судового і позасудового оскарження.
Відповідно до поставленої мети визначено основні завдання дослідження:
- проаналізувати основні етапи розвитку ідей, покладених в основу обґрунтування права на оскарження як засобу захисту людини від свавілля державної влади, визначити стан розробки питань інституту оскарження у
вітчизняній доктрині адміністративного права;
- охарактеризувати аспекти оскарження в їх внутрішніх і зовнішніх зв’язках, зокрема такі, як право особи, комплексний інститут адміністративного права, адміністративно-правове відношення, адміністративна процедура, а також релевантні категорії науки адміністративного права;
- визначити та охарактеризувати функції оскарження в адміністративному
праві;
- розкрити значення оскарження як засобу захисту прав і законних інтересів приватних осіб у відносинах із суб’єктами публічно-владних повноважень, визначити зобов’язання держави щодо забезпечення права на оскарження;
- охарактеризувати зв’язки інституту оскарження і верховенства права як на рівні ідей, покладених в основу верховенства права, так і його елементів (законності, правової визначеності, due process тощо);
- розкрити значення інституту оскарження для забезпечення демократичності Української держави;
- визначити сутність адміністративно-правового спору як матеріально- правової передумови виникнення відносин оскарження та відмежувати адміністративно-правовий спір від інших видів публічно-правових спорів;
- з’ясувати роль альтернативних способів вирішення адміністративно- правових спорів у підвищенні ефективності судового й позасудового оскарження рішень, дій або бездіяльності суб’єктів публічно-владних повноважень;
- охарактеризувати процесуальні форми, в яких відбувається судове й позасудове оскарження, включаючи позовну і скаржну процесуальні форми та процесуальну форму непрямого оскарження;
- розкрити значення європейських стандартів і рекомендацій у сфері оскарження рішень, дій або бездіяльності суб’єктів публічно-владних повноважень на основі документів Ради Європи та практики Європейського суду з прав людини;
- охарактеризувати нормативно-правове регулювання судового й позасудового оскарження у зарубіжних країнах крізь призму можливості його врахування при удосконаленні вітчизняного законодавства;
- визначити специфіку електронної петиції, розкрити її роль та перспективи розвитку в Україні;
- сформулювати пропозиції щодо розвитку законодавства України про судове й позасудове оскарження, в тому числі в адміністративно-деліктній сфері.
Об’єктом дослідження є суспільні відносини, пов’язані з судовим і позасудовим оскарженням рішень, дій або бездіяльності суб’єктів публічно- владних повноважень.
Предмет дослідження - інститут оскарження в адміністративному праві.
Методи дослідження. Для досягнення поставленої мети та вирішення обумовлених нею завдань, забезпечення наукової обґрунтованості дослідження і його результатів було використано комплекс загальнонаукових і спеціальних методів. Зокрема, системний метод став у нагоді при розробці конструкції механізму оскарження та дослідженні його окремих елементів, встановленні внутрішніх зв’язків між ними, а також зовнішніх зв’язків з елементами правової системи й державної діяльності (розд. 2). Телеологічний підхід використано при встановленні функцій оскарження в адміністративному праві (підрозд. 2.1). Діалектичний метод застосовано при аналізі зв’язків між розвитком ідеї оскарження і зміною соціальних та політичних умов, в яких ці ідеї виникали (розд. 1), а також при аналізі взаємозв’язків між різними аспектами оскарження, зокрема, суб’єктивно-правовим і нормативним, нормативним і діяльнісним аспектами (підрозділи 2.1, 2.3, 2.4). За допомогою аксіологічного методу встановлено зв’язки оскарження з тріадою європейських правових цінностей (права людини, верховенство права, демократія) (підрозд. 5.2). Герменевтичний метод використано для дослідження зв’язків між розвитком ідеї обмеження державної влади й упровадженням інституту оскарження у законодавство та правозастосовну практику, а також аналізу поняття публічної адміністрації та доцільності його використання у законодавстві України (підрозд. 6.1). Антропологічний метод застосовано при розгляді суб’єктивно-правового аспекту оскарження, дослідженні останнього в контексті відносин «людина - держава», а також для критики спроб розглянути державу як носія певних прав, зіставних з правами людини (підрозділи 2.2, 3.1).
Логіко-семантичний метод використано для критичної оцінки та вдосконалення понятійного апарату законодавства і науки адміністративного права у сфері оскарження, зокрема, понять суб’єктивного публічного права, юридичного конфлікту, законного інтересу, суб’єкта публічно-владних повноважень (підрозд. 6.1). Методи аналізу і синтезу застосовувались при формулюванні поняття адміністративно-правового спору і визначенні критеріїв його відмежування від інших публічно-правових спорів (підрозд. 4.1). Логічний прийом класифікації використано для вироблення критеріїв поділу публічно- правових спорів на види (підрозд. 4.1), метод узагальнення - для аналізу визначення верховенства права Європейським судом з прав людини (п. 3.2), соціологічний і соціолого-правовий методи - для оцінки ефективності механізмів судового і позасудового оскарження в Україні (підрозділи 6.2, 6.3) та аналізу оскарження як правозастосовної діяльності й адміністративно-правових відносин (підрозд. 2.4).
Історико-правовий метод став у нагоді при дослідженні розвитку інституту оскарження актів державної влади (розд. 1); особливістю його застосування стало поєднання аналізу доктринальних джерел з історичними законодавчими актами, а також порівняння розвитку інституту оскарження в західній правовій думці та вітчизняній філософії права і політики та юриспруденції. Порівняльно- правовий метод застосовано під час аналізу законодавства європейських країн про судове і позасудове оскарження в контексті розвитку вітчизняного законодавства (розд. 5). З використанням формально-юридичного методу здійснювався аналіз законодавства України у сфері судового й позасудового оскарження, питань юрисдикції адміністративних судів, співвідношення Кодексу адміністративного судочинства України та Кодексу України про адміністративні правопорушення (розд. 6), а також досліджувалися законодавство інших держав і практика Європейського суду з прав людини (підрозділи 5.1, 5.2).
Наукова новизна отриманих результатів полягає в тому, що дисертаційна робота є одним із перших в Україні комплексним теоретичним дослідженням інституту оскарження в адміністративному праві, в якому надано його цілісну характеристику й сформульовано пропозиції з удосконалення правового регулювання судового і позасудового оскарження в Україні.
Основні результати дисертаційної роботи, які мають наукову новизну і виносяться на захист, конкретизуються в таких основних положеннях, висновках і рекомендаціях:
уперше:
- проведено комплексне дослідження інституту оскарження в адміністративному праві та запропоновано концепцію механізму оскарження, який включає в себе суб’єктивний, функціональний, нормативний та діяльнісний елементи в їх системних взаємозв’язках. Це забезпечує цілісний розгляд судового й позасудового оскарження, в тому числі аналіз їхньої нормативної основи, динаміки та результату розвитку відповідних правовідносин;
- досліджено історіографію інституту оскарження крізь призму становлення адміністративно-правової науки. Зокрема, доведено, що: без зв’язку з ідеєю і вимогою обмеження свавілля державної влади цей інститут набуває суто декларативного чи надто невизначеного характеру; в адміністративно- правовій доктрині у різні історичні періоди інститут оскарження досліджувався фрагментарно;
- виокремлено та охарактеризовано елементи механізму оскарження, розкрито інтегративні зв’язки між ними. Наголошено на тому, що критерієм ефективності дії механізму оскарження є його діяльнісний елемент;
- доведено, що між інститутом оскарження і верховенством права існує двосторонній зв’язок, який виявляється в тому, що, з одного боку, дія верховенства права в державі наповнює право на оскарження реальним змістом, а з іншого - оскарження виступає способом забезпечення вимог, що випливають з верховенства права (законності, правової визначеності та ін.);
- розкрито значення інституту оскарження для забезпечення демократії в державі. Доведено, що оскарження є не лише гарантією виборчих прав громадян, але й способом, каналом зворотного зв’язку приватних осіб і носіїв публічної влади. Воно має й індивідуальне значення для особи-скаржника, а також виступає чинником забезпечення підконтрольності й підзвітності суб’єктів публічно-владних повноважень;
- з урахуванням доктрини позитивних зобов’язань держави у сфері прав людини сформульовано систему зобов’язань держави щодо поваги, захисту і забезпечення права приватних осіб на оскарження, дотримання яких може слугувати конкретними критеріями оцінки стану гарантованості вказаного права Українською державою;
- виокремлено непряме оскарження, що реалізується шляхом звернення приватних осіб до органів і посадових осіб, які виконують правозахисну функцію, що дозволяє більш повно розуміти, забезпечувати та використовувати право на оскарження у відносинах приватних осіб з носіями публічно-владних повноважень;
- обґрунтовано, що електронна петиція може виступати однією з форм звернення зі скаргою на рішення, дії чи бездіяльність суб’єктів публічно-владних повноважень і на сучасному етапі розвитку українського законодавства поєднує в собі скаржну процесуальну форму та процесуальну форму непрямого оскарження;
удосконалено:
- понятійний апарат науки адміністративного права, зокрема категорії: «адміністративно-правовий спір», «публічно-правовий спір», «юридичний конфлікт», «публічна адміністрація», «суб’єкт публічно-владних повноважень»;
- наукові підходи до характеристики видів публічно-правових спорів і визначення критеріїв, що відрізняють їх від інших публічно-правових спорів (конституційно-правового, процесуального), а саме: сфера і специфіка правовідносин, в яких виник спір, особливості суб’єктного складу спору, предмет спору, підстава спору, порядок розгляду і вирішення спору;
- доктринальні положення щодо визначення предмету судового і позасудового оскарження, обґрунтовано недоцільність одночасного використання у законодавстві понять «право людини» і «свобода людини»;
- теоретичні положення щодо характеристики суб’єктивних прав і законних інтересів, що захищаються через механізм оскарження, зокрема, виокремлено ознаки, які відрізняють та об’єднують права і законні інтереси;
- наукові підходи до визначення нормативного аспекту оскарження, з’ясовано місце норм, які регламентують судове і позасудове оскарження в системі адміністративного права, зокрема і в контексті дискусії про місце адміністративного-процесуального права;
- характеристику процесуальних форм, в яких відбувається оскарження: позовної та скаржної форм і процесуальної форми непрямого оскарження, що є теоретичним підґрунтям реформування відповідних проваджень;
- теоретичні положення щодо критеріїв розмежування юрисдикції судів адміністративної, конституційної, загальної та господарської юрисдикції в аспекті розгляду справ про оскарження; обґрунтовано пріоритетність норм КАС України як основного законодавчого акта у сфері судового захисту прав і законних інтересів приватних осіб у відносинах із суб’єктами публічно-владних повноважень при здійсненні останніми управлінської діяльності й, відповідно, юрисдикції адміністративних судів у випадку конфлікту юрисдикцій, у зв’язку з чим запропоновано ст. 2 КАС України викласти в новій редакції;
- наукові підходи до визначення співвідношення норм КАС України, КУпАП і МК України щодо оскарження постанов у справах про адміністративні правопорушення;
набули подальшого розвитку:
- теоретичні положення щодо співвідношення понять «юридичний конфлікт» і «правовий спір», доведено існування неконфліктних і конфліктних спорів, а останні, які є предметом аналізу в дисертації, запропоновано розглядати як форму вирішення юридичного конфлікту;
- доктринальні положення щодо запровадження інституту адміністративного позову в публічних інтересах. Загалом доведена неефективність використання цього інституту у сфері судового оскарження, крім двох категорій справ: оскарження нормативно-правових актів і оскарження рішень, дій або бездіяльності суб’єктів публічно-владних повноважень у зв’язку із застосуванням процедур очищення влади (люстрації);
- наукові погляди щодо принципів судового та адміністративного оскарження, зокрема, наголошено на меншій формалізованості адміністративного оскарження та сформульовано пропозиції щодо спрощення процедури розгляду скарг у порівнянні з процедурою, що закладено у проект Закону України «Про адміністративну процедуру»;
- виокремлення європейських стандартів і рекомендацій у сфері оскарження рішень, дій або бездіяльності суб’єктів публічно-владних повноважень, а також досвіду реформування законодавства про судове і позасудове оскарження на пострадянському просторі, що дозволило визначити напрямки розвитку відповідного законодавства України та оцінити ефективність і ризики законодавчих рішень у цій сфері;
- положення щодо можливості впровадження у законодавство України альтернативних способів вирішення адміністративно-правових спорів (арбітраж, примирення тощо). Обґрунтовано, що навіть за умови значного делегування державою низки публічних повноважень недержавним структурам (наприклад, професійним об’єднанням, створеним як юридичні особи публічного права, публічним корпораціям та агентствам) оскарження рішень, дій або бездіяльності вказаних суб’єктів не може відбуватись у формі звернення до третейського суду;
- пропозиції щодо реформування законодавства про адміністративну процедуру в частині врегулювання питань адміністративного оскарження, зокрема, запропоновано відмовитись від критерію доцільності як підстави скасування адміністративних актів через його неконкретність, натомість пропонується до законності, як критерію перегляду, додати також обґрунтованість, пропорційність і дотримання принципу правової визначеності. Перші три вимоги (законність, обґрунтованість, пропорційність) є основними, четверта (правова визначеність) виконує роль допоміжної;
- теоретичні положення щодо дискусії відносно «адвокатської монополії», передбаченої змінами до Конституції України в частині правосуддя, які набули чинності у 2016 р. Зокрема, визначено ризики можливого негативного впливу на реалізацію приватними особами права на оскарження;
- визначення причин, що негативно впливають на ефективність електронних петицій, серед яких виокремлено: 1) низький відсоток звернень, які подолали 25-тисячний бар’єр; 2) низька якість самих петицій; 3) необов’язковість електронної петиції, що набрала необхідну кількість голосів на свою підтримку; 4) відсутність захисту від розпорошення голосів; 5) недружній інтерфейс сайтів, на яких здійснюється оприлюднення електронних петицій. Зазначені положення дали можливість визначити напрямки подальшого вдосконалення цієї форми звернення.
Практичне значення отриманих результатів полягає в тому, що теоретичні положення, пропозиції, висновки та практичні рекомендації, сформульовані в дисертації, можуть бути використані у:
- науково-дослідній діяльності - для подальшої розробки питань судового і позасудового оскарження в їх суб’єктивно-правовому, нормативному, функціональному і діяльнісному аспектах, а також при дослідженні дотичних питань теорії адміністративного права, теорії публічного управління, адміністративного процесу та адміністративного матеріального права;
- правотворчості - при внесенні змін до чинного законодавства та ухваленні нових нормативно-правових актів, а також як теоретичний матеріал для розробки концепцій реформування адміністративного законодавства України;
- правозастосовній діяльності - при вдосконаленні практики розгляду відповідних категорій справ адміністративними судами та адміністративних скарг і звернень уповноваженими суб’єктами, а також при аналізі такої практики, оцінці її ефективності, відповідності цілям і принципам правового регулювання;
- навчальному процесі - при підготовці навчальних програм, підручників, курсів лекцій, навчально-методичних матеріалів, викладанні лекцій, під час
проведення семінарських і практичних занять із дисциплін адміністративно- правового циклу.
Наукові результати дисертаційної роботи впроваджено в навчальний процес Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого (акт впровадження від 07.09.2017 р.), а також юридичного факультету Запорізького національного університету (акт впровадження від 05.09.2017 р.).
Апробація матеріалів дисертації. Основні теоретичні й практичні положення, висновки, пропозиції та рекомендації, сформульовані в дисертації, було викладено й обговорено на засіданнях кафедри адміністративного права Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого. Основні положення роботи оприлюднені на таких міжнародних і всеукраїнських наукових і науково-практичних конференціях: «Актуальні проблеми правознавства: питання історії, теорії та практики» (м. Полтава, 27-28 квіт.
2011 р.); «Формування європейського правового простору: історія і сучасність» (м. Харків, 20 трав. 2011 р.); «Конституція України - основа розбудови правової демократичної соціальної держави та формування правової системи» (м. Харків, 23-24 черв. 2011 р.); «Публічна влада в Україні та конституційно-правовий механізм її реалізації» (м. Харків, 28 верес. 2011 р.); «Програма «Східне партнерство» як правова платформа співпраці України і ЄС» (м. Харків, 19 квіт.
2012 р.); «Інформаційне суспільство і держава: проблеми взаємодії на сучасному етапі» (м. Харків, 26 жовт. 2012 р.); «Правові засади гарантування та захисту прав і свобод людини і громадянина» (м. Харків, 23 листоп. 2012 р.); «Актуальні правові та організаційні проблеми публічного управління та судочинства» (м. Кіровоград, 12-13 квіт. 2013 р.); «Законодавство України: проблеми та перспективи розвитку» (м. Київ, 2 квіт. 2013); «Адміністративний процес: сучасний стан та шляхи вдосконалення» (м. Запоріжжя, 10 груд. 2013 р.); «Адміністративне право та процес України: пріоритетні напрями розвитку в умовах демократизації (м. Запоріжжя, 27-28 лют. 2014 р.); «Административное право и процесс: история, современность, перспективы развития» (Москва- Запорожье, 21-22 мая 2014 г.); «Проблеми правової інтеграції: глобальний, національний і регіональний контекст» (м. Харків, 2 жовт. 2014 р.); «Актуальні проблеми державного, регіонального та муніципального управління в контексті модернізації української державності» (м. Харків, 16 жовт. 2014 р.); «Юридична освіта та юридична наука в Україні: витоки, сучасність, перспективи» (м. Запоріжжя, 16-17 жовт. 2014 р.); «Сучасна адміністративно-правова доктрина захисту прав людини» (м. Харків, 17-18 квіт. 2015 р.); «Актуальні питання реалізації нового Закону України «Про державну службу»» (м. Запоріжжя, 21 квіт. 2016 р.); «Публічне адміністрування в умовах змін та перетворень: проблеми організації та правового забезпечення» (м. Харків, 18-19 трав. 2017 р.).
Структура та обсяг дисертації обумовлені предметом, метою та завданнями дослідження. Робота складається зі вступу, шести розділів, які містять 18 підрозділів, висновків, списку використаних джерел і додатків. Загальний обсяг дисертації - 441 сторінка, з яких основного тексту - 372 сторінки, список використаних джерел (591 найменування) - на 60 сторінках, 3 додатки на 9 сторінках.

bibliography

ВИСНОВКИ
У дисертації на доктринальному рівні вирішено важливу наукову проблему, яка полягає в розробці сучасної концепції механізму оскарження в адміністративному праві, створенні загального вчення про оскарження як інституту демократичної держави, що відповідає європейським правовим цінностям і забезпечує належний рівень захисту прав і законних інтересів приватних осіб у відносинах із суб’єктами публічно-владних повноважень. Це дозволило сформулювати низку пропозицій щодо внесення змін і доповнень до чинного законодавства в контексті вдосконалення, уніфікації та спрощення процедур судового і позасудового оскарження, що є необхідною умовою забезпечення його доступності для приватних осіб. Основні висновки дисертації конкретизуються в таких положеннях:
1. На підставі аналізу численних джерел філософсько-правової літератури, праць радянського періоду та сучасних наукових розробок зроблено висновок, що оскарження актів публічної влади формується як механізм зворотного впливу особи на державу, інструмент захисту прав і спосіб корегування хибних рішень публічної влади. Оскарження ґрунтується насамперед на правовій і політичній філософії, яка розглядала питання взаємовідносин держави з підданими (громадянами) та її відповідальність перед ними в тісному зв’язку з правовими правилами при ухваленні певних рішень. Наприкінці ХІХ - на початку ХХ ст. увага фахівців з поліцейського (а згодом адміністративного) права зміщується у бік способів закріплення і гарантування права на оскарження. Хоча радянській науці адміністративного права було властиве розуміння права як управлінського й репресивного механізму в руках держави, а не засобу протидії державному свавіллю, саме в цей період було закладено основу сучасного категоріального апарату та започатковано ґрунтовні дослідження спеціально-юридичних проблем оскарження. Сучасна адміністративно-правова наука, приділяючи значну увагу різним аспектам оскарження, наразі не має концептуального цілісного бачення змісту і механізму оскарження й по-різному вживає саме поняття «оскарження» (у значенні суб’єктивного права, правового інституту, процедури тощо), що зумовлює невирішеність низки питань правового регулювання процедур оскарження.
2. Доведено, що оскарження рішень, дій або бездіяльності суб’єктів публічно-владних повноважень є складною правовою категорією, яка включає в себе такі елементи механізму оскарження: суб’єктивно-правовий, функціональний, нормативний, та діяльнісний, які складають єдиний механізм оскарження. Наголошено, що: а) оскарження можна охарактеризувати у взаємопов’язаних суб’єктивно-правовому, нормативному, функціональному та діяльнісному аспектах; б) запровадження механізму оскарження передбачає досягнення певного результату, оскарження має бути ефективним, достатнім для захисту прав і законних інтересів приватних осіб, забезпечувати захищеність прав людини, дію принципу верховенства права та демократичний характер Української держави; в) оцінка результативності оскарження відбувається на рівні його діяльнісного аспекту, тобто в конкретних адміністративно-правових відносинах і опосередковуючих ці відносини адміністративних провадженнях.
3. Наголошено, що функції оскарження рішень, дій або бездіяльності суб’єктів публічно-владних повноважень мають бути пов’язані з трьома базовими європейськими правовими цінностями, які визначають сутність європейських правопорядків: правами людини, верховенством права і демократією. Оскарження виступає способом забезпечення втілення згаданих цінностей у реальну юридичну (нормотворчу, правозастосовну, контрольну тощо) практику. Встановлено, що без оскарження немає ефективного правозахисту і верховенства права, а за відсутності права на оскарження сумнівним виглядає демократичний характер самої держави. З огляду на це визначено такі функції оскарження: захист прав і законних інтересів приватних осіб у відносинах із суб’єктами публічно-владних повноважень (основна функція), гарантування верховенства права і демократії (похідна функція).
4. Зазначено, що оскарження є дієвим інструментом захисту прав і свобод людини і громадянина, а також прав юридичних осіб у відносинах з органами публічної влади при здійсненні ними управлінських функцій, що відповідає положенням ст. 3 Конституції України, згідно з якою права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Визначено, що суб’єктивні права, які захищаються через механізм оскарження, мають такі специфічні характеристики: а) становлять правові можливості, якими наділена фізична чи юридична особа у відносинах із суб’єктами публічно-владних повноважень; б) реалізуються у відносинах із суб’єктами публічно-владних повноважень з приводу здійснення ними своїх повноважень; в) у процесі оскарження захищаються зазвичай права, які належать скаржнику - фізичній або юридичній осіб (наводиться низка аргументів проти концепції народного позову і скарг actio popularis за виключенням деяких категорій справ); г) захистові в процесі оскарження підлягає фактичне існування права, а також його зміст і обсяг. Наголошено, що як засіб гарантування прав приватних осіб оскарження може бути спрямоване проти відкидання (заперечення) суб’єктом публічно- владних повноважень права скаржника, обмеження змісту права скаржника, обмеження обсягу права скаржника. Водночас підстави для виділення свободи людини як окремого об’єкта захисту через оскарження відсутні.
Захисту через оскарження підлягає також законний інтерес, який: а) виражає юридично значущі потреби особи і ґрунтується на нормах об’єктивного права; б) оформлюється у вигляді закріпленого у законодавстві дозволу, яким приватна особа уповноважується на певну поведінку, спрямовану на задоволення її потреб, що становлять зміст певного інтересу; в) не може суперечити суспільним інтересам, основоположним принципам права і правопорядку як кінцевому результату функціонування правової системи; г) може бути захищений у передбаченому законом порядку.
5. На підставі аналізу зв’язків верховенства права та оскарження виокремлено прояви їх взаємодії. Завдяки оскарженню забезпечується відповідність підзаконних нормативно-правових актів та індивідуально-правових актів вимогам закону, тобто реалізується принцип верховенства закону, який тлумачиться з урахуванням регулятивного значення конституційних та міжнародно-правових стандартів прав людини. Зв’язок верховенства права і права на оскарження вбачається і в тому, що через оскарження може бути забезпечена відповідність рішень, дій або бездіяльності суб’єктів публічно- владних повноважень принципам права, які, разом з правами людини, визначають те, що Європейський суд з прав людини назвав «якістю закону». При цьому ефективне й результативне функціонування інститутів оскарження можливе лише у правових системах, де досягнуто певного рівня верховенства права і державна сваволя є системно обмеженою.
6. Доведено, що оскарження рішень, дій або бездіяльності суб’єктів публічно-владних повноважень становить інститут демократії і чинник забезпечення демократичності Української держави. Право на оскарження, поряд із виборчим правом, є способом, «каналом» зворотного зв’язку приватних осіб і носіїв публічної влади. Наголошено, що на відміну від виборів, де відповідальність осіб, що обираються, є переважно політичною або політико- правовою, оскарження є механізмом саме юридичного впливу на публічну владу шляхом скасування рішень або визнання протиправними дій чи бездіяльності суб’єктів публічно-владних повноважень. При цьому відбувається не лише захист і відновлення порушених прав і законних інтересів приватних осіб, але й корегування нормотворчої та правозастосовної практики органів публічної влади на майбутнє.
7. Зазначено, що використання механізму оскарження свідчить про те, що між фізичною або юридичною особою, з одного боку, та суб’єктом публічно- владних повноважень - з іншого, виникає спір про право матеріальне. Адміністративно-правовий спір є матеріальною передумовою оскарження. Виокремлено критерії відмежування адміністративно-правових спорів від інших видів публічно-правових спорів, серед яких: а) сфера і специфіка правовідносин, в яких виник спір; б) особливості суб’єктного складу; в) підстава спору; г) порядок його розгляду і вирішення; д) специфічні засоби захисту прав і законних інтересів.
8. Визначено, що для вирішення адміністративно-правових спорів передбачено адміністративний і судовий порядки, які обумовлюють існування відповідних процесуальних форм розгляду адміністративних скарг та адміністративних позовів. З урахуванням цього запропоновано виділяти: процесуальну форму розгляду адміністративних скарг (адміністративне оскарження); позовну процесуальну форму (судове оскарження); процесуальну форму непрямого оскарження (звернення до органів, наділених повноваженнями ініціювати оскарження рішення, дії чи бездіяльності суб’єкта публічно-владних повноважень). Акцентовано увагу на тому, що особливість процесуальних форм вирішення адміністративно-правових спорів (обмеженість досудового чи позасудового врегулювання цих спорів, менша диспозитивність розгляду тощо) зумовлена саме публічністю матеріально-правових відносин, в яких ці спори виникають, а не необхідністю досягнення рівності учасників розгляду цих спорів, як іноді вказується в літературі.
9. Виокремлено непряме оскарження, яке передбачає, що скаржник звертається за захистом своїх прав і законних інтересів до органів, які відповідно до своїх повноважень можуть вжити заходів для скасування, визнання неправомірним рішення, дії чи бездіяльності суб’єкта публічно-владних
повноважень. Ознаками непрямого оскарження є: а) спрямоване на вирішення існуючого адміністративно-правового спору між приватною особою і суб’єктом публічно-владних повноважень; б) орган, до якого звертається приватна особа в порядку непрямого оскарження, наділений повноваженнями звертатися до органів виконавчої влади та місцевого самоврядування, їх посадових осіб, а так само до адміністративного суду з вимогою (позовом) про скасування, визнання неправомірним рішення, дії чи бездіяльності суб’єкта публічно-владних
повноважень; в) обов’язком органу, що розглядає скарги, подані в порядку непрямого оскарження, є саме розгляд звернення (цей орган не зобов’язаний автоматично ініціювати оскарження, а має надати юридичну оцінку відомостям, викладеним у зверненні); г) непряме оскарження є додатковим інструментом забезпечення прав людини, а так само верховенства права і законності в діяльності органів публічного управління; д) в сучасних реаліях не можна говорити про єдину процесуальну форму непрямого оскарження, оскільки існуючі процедури є доволі специфічними й досить не розвиненими з точки зору їх правового оформлення. Слід вести мову про процесуальні порядки розв’язання адміністративно-правових спорів через механізм непрямого оскарження. Ці процесуальні порядки наближені до провадження за адміністративною скаргою без проведення слухань за зверненням, обов’язкової участі заявника у розгляді звернення, подання ним пояснень тощо. Визначено органи, наділені повноваженнями, пов’язаними з використанням механізму непрямого оскарження, серед яких: Уповноважений Верховної Ради України з прав людини; органи прокуратури (хоча їх компетенція і повноваження в цій сфері були суттєво звужені); уповноважені Президента України та ін.
10. За результатами аналізу документів Ради Європи встановлено, що у них зосереджено увагу на таких аспектах гарантування права на оскарження: забезпечення права на оскарження щодо всіх адміністративних актів, які несприятливо впливають на права приватних осіб, у тому числі рішень про накладення адміністративних стягнень; неприпустимість обмеження можливості оскаржити адміністративний акт, крім рішень про накладення дрібних адміністративних стягнень; важливість судового і відомчого контролю (й відповідно механізмів оскарження) у сфері дискреційних повноважень носіїв публічної влади; при перегляді адміністративний акт має перевірятися не лише на законність, а й на «якість» (відповідність принципам пропорційності, правової визначеності, розумності та ін.) адміністративного акта; важливість позасудових процедур вирішення адміністративно-правових спорів.
11. На підставі аналізу практики Європейського суду з прав людини (в контексті статей 6, 13 Європейської конвенції з прав людини, ст. 1 Першого протоколу до Конвенції) виокремлено найважливіші аспекти розуміння судом забезпеченості права на оскарження: а) необхідність забезпечення права на оскарження як складової юридичного захисту особи від сваволі держави; б) неабсолютність права на оскарження (винятки, як і у випадку з документами Ради Європи, можуть стосуватися сфери відповідальності за дрібні правопорушення); в) ефективність оскарження, тобто реальна здатність приватної особи захистити свої права внаслідок використання механізму оскарження; г) чітке визначення повноважень судів та інших органів, які розглядають скарги (позови) проти органів публічної влади.
12. Встановлено, що законодавче врегулювання питань оскарження у країнах Європи має різні вектори розвитку. Спільними є засадничі моменти, сформульовані в міжнародних документах, а саме: гарантованість права на оскарження, доступність різних способів оскарження, принципи, на яких ґрунтуються відповідні провадження, а також кодифікованість судових і позасудових процедур оскарження (за виключенням Франції і Великої Британії). Практика адміністративного оскарження у країнах Європи також є різною, зокрема, використовуються такі форми звернення зі скаргою: а) подання скарги керівникові органу, посадова особа якого ухвалила оскаржуване рішення, вчинила дію чи бездіяльність, або до вищого органу відповідної галузі державного управління; б) подання скарги до спеціальних апеляційних структур, що створюються при державних органах, які по суті є квазісудовими установами (вони є незалежними від інших структурних підрозділів певного органу, зазвичай діють із залученням громадськості та представників експертного середовища, а діяльність з розгляду скарг є для них основною).
13. У результаті аналізу досвіду реформування законодавства про оскарження в пострадянських країнах визначено загальні тенденції, врахування яких може бути корисним для України. Встановлено, що поширеною практикою є ухвалення кодифікованих актів про адміністративну процедуру, що охоплює і стадію оскарження адміністративних актів. У той же час важливим є чітке визначення сфер, в яких загальний порядок розгляду скарг не застосовується. Базовим демократичним принципом тут виступає максимальне зменшення таких ситуацій. У законах різних держав питання предмета захисту з використанням оскарження врегульовані по-різному. В окремих випадках (Вірменія) - це лише права осіб, а в решті - ще й законні інтереси та свободи. Але при цьому законодавчі акти, ухвалені на пострадянському просторі, виходять із того, що
право на адміністративну скаргу виникає тільки в особи, права або законні інтереси якої порушені. Інститут скарги в публічному інтересі не визнається. Право на скаргу гарантується фізичним і юридичним особам. За законодавством більшості пострадянських держав адміністративне оскарження є факультативним механізмом захисту прав і законних інтересів приватних осіб у відносинах з органами публічної влади (крім Білорусі та Естонії). При одночасному оскарженні адміністративного акта до органу, що розглядає адміністративні скарги, і до суду пріоритет належить судовому оскарженню.
14. Запропоновано заходи з удосконалення термінології, яка використовується КАС України. Обґрунтовано недоцільність використання терміна «публічна адміністрація», оскільки він не відбиває поняття, що позначається цим терміном, і є буквальним перекладом англомовного (й аналогічного франкомовного) терміна «public administration». Доведено, що термін «суб’єкт владних повноважень» є некоректним, оскільки не описує адекватно поняття, для позначення якого його використано, тому його доцільно замінити на термін «суб’єкт публічно-владних повноважень». Аргументовано доцільність заміни терміна «публічно-правовий спір» на «адміністративно- правовий спір». Обґрунтовано, що вживані у КАС України терміни «право» і «свобода» є синонімічними.
15. Визнано необхіднім уточнити правовий статус сторін адміністративно- правових відносин оскарження. Встановлено, що за захистом до адміністративного суду мають звертатися особи, чиї права і законні інтереси були порушені суб’єктом публічно-владних повноважень при здійсненні ним управлінських функції. Водночас аргументовано позицію щодо доцільності встановлення можливості звернутися до суду із позовом у публічних інтересах у двох категоріях справ: з приводу оскарження нормативно-правових актів; з приводу оскарження рішень, дій або бездіяльності суб’єктів публічно-владних повноважень у зв’язку із застосуванням процедур очищення влади (люстрації).
16. Запропоновано відмовитись від практики розгляду скарг про оскарження рішень, дій або бездіяльності різних суб’єктів публічно-владних повноважень судами адміністративної, господарської чи загальної юрисдикції.У разі колізії КАС України та інших законодавчих актів пріоритет має надаватися саме КАС України як основному законодавчому акту у сфері судового захисту прав і законних інтересів приватних осіб у відносинах із суб’єктами публічно- владних повноважень при здійсненні останніми управлінської діяльності. Передача ж окремих категорій таких справ до судів господарської чи цивільної юрисдикцій є хибною практикою.
17. Визнано необхідним доповнити норми процесуального закону, що регламентують судовий розгляд адміністративних справ, повноваженням адміністративного суду зобов’язувати відповідача ухвалювати необхідне позивачеві рішення, за винятком рішень, які ухвалюються виборними органами.
18. Доведено, що в умовах існуючої системи оскарження постанов у справах про адміністративні правопорушення вдосконалення законодавства і судової практики має відбуватися за такими напрямами: а) приведення процедури перегляду постанов у справах про адміністративні правопорушення, ухвалених у позасудовому порядку, у відповідність до вимог КАС України; б) запровадження судового збору за розгляд справ про оскарження постанов у справах про адміністративні правопорушення в порядку КАС України; в) розширення процесуальних можливостей скаржників шляхом внесення відповідних зміни до КУпАП; г) конкретизація переліку питань, які обов’язково має вирішити суд, розглядаючи скаргу (адміністративний позов) стосовно постанови у справі про адміністративне правопорушення (наявність обставин, які виключають провадження у справі про адміністративне правопорушення; наявність діяння, яке законом визначається як адміністративне правопорушення; встановлення факту вчинення правопорушення особою, що притягнута до відповідальності; повноважність суб’єкта ухвалення постанови у справі про адміністративне правопорушення; дотримання норм матеріального і процесуального права при притягненні особи до адміністративної відповідальності; наявність підстав для закриття справи або застосування заходів, передбачених ст. 241 КУпАП); д) обмеження, з метою зменшення навантаження на адміністративні та загальні суди, можливості оскарження у справах про дрібні адміністративні правопорушення лише апеляційним переглядом.
19. Наголошено, що ключовою проблемою вдосконалення законодавства про адміністративне оскарження є ухвалення закону (кодексу) про адміністративну процедуру. На відміну від судового, адміністративне оскарження має ґрунтуватися на принципах швидкості, відносної простоти та безкоштовності. Існуючі в цій сфері законопроекти не повною мірою відповідають названим принципам. Аналіз проекту Закону України «Про адміністративну процедуру» 2014 р. засвідчує, що він встановлює дещо обтяжливі вимоги щодо оформлення адміністративної скарги (наприклад, необхідність обов’язково вказувати порушені адміністративним актом норми права). Складним є і розгляд скарги, що тяжіє до відтворення багатьох елементів позовної процесуальної форми, що нівелює вагому перевагу адміністративного оскарження - його швидкість.
20. Обґрунтовано, що законність та/або доцільність адміністративного акта, визначені як критерії перегляду останнього під час оскарження за ч. 1 ст. 92 проекту Закону України «Про адміністративну процедуру» 2014 р., потребують уточнення. Критерій доцільності є недостатньо визначеним, через що у суб’єкта розгляду скарг виникають надто дискреційні повноваження щодо перегляду певного публічно-владного рішення шляхом оцінювання цього рішення крізь призму абстрактних цілей діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування, інших носіїв публічно-владних повноважень. Доведено, що зазначені два критерії не вичерпують усіх вимог, яким мають відповідати адміністративні акти. Тому запропоновано до законності як критерію перегляду додати також обґрунтованість, пропорційність і дотримання принципу правової визначеності. Перші три вимоги (законність, обґрунтованість, пропорційність) є основними, четверта (правова визначеність) виконує роль допоміжної.
Доведено, що електронні петиції потенційно здатні бути дієвим засобом оскарження, однак наразі використання цього інституту є неефективним, що зумовлено передусім недосконалістю процедури подання і розгляду петицій. Встановлено, що на сучасному етапі розвитку українського законодавства інститут електронної петиції поєднує в собі скаржну процесуальну форму та процесуальну форму непрямого оскарження. Запропоновано низку заходів щодо підвищення ефективності електронних петицій, а саме: здійснення просвітницької діяльності серед населення стосовно призначення та використання інституту електронних петицій; запровадження обов’язковості петицій, що подолали певний поріг голосів на їх підтримку; недопущення розпорошення голосів за однотипними петиціями з тотожними вимогами, що можна зробити, наприклад, шляхом об’єднання однотипних петицій або відсилання до першої за часом з поданих петицій; блокування нерелевантних петицій; вдосконалення інтерфейсу відповідних ресурсів.