Михайлов Олександр Миколайович. Правовий статус інших учасників адміністративного судочинства в Україні

brief description

Михайлов Олександр Миколайович. Правовий статус інших учасників адміністративного судочинства в Україні.- Дисертація канд. юрид. наук: 12.00.07, Нац. ун-т "Одес. юрид. акад.". - Одеса, 2015.- 238 с.

НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
«ОДЕСЬКА ЮРИДИЧНА АКАДЕМІЯ»

На правах рукопису

МИХАЙЛОВ ОЛЕКСАНДР МИКОЛАЙОВИЧ

УДК 342.925:(347.962+347.94)(477)

ПРАВОВИЙ СТАТУС ІНШИХ УЧАСНИКІВ АДМІНІСТРАТИВНОГО СУДОЧИНСТВА УКРАЇНИ

Спеціальність 12.00.07 – теорія управління; адміністративне право і процес; фінансове право; інформаційне право

Дисертація на здобуття наукового ступеня
кандидата юридичних наук

Науковий керівник:
Ківалов Сергій Васильович
доктор юридичних наук, професор

ОДЕСА – 2015

ЗМІСТ

ВСТУП…………………………………………………………………………..…..4

РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНА ХАРАКТЕРИСТИКА ІНШИХ УЧАСНИКІВ АДМІНІСТРАТИВНОГО СУДОЧИНСТВА В УКРАЇНІ
1.1. Ґенеза розвитку наукових поглядів щодо поняття та
правового статусу учасників адміністративного судочинства…..……..…....…12
1.2. Методологічна та понятійно-категоріальна характеристика
інших учасників адміністративного судочинства………………………….….....32
1.3. Види інших учасників адміністративного судочинства…………….……...57
Висновки до розділу 1……………………….………………………………….....78

РОЗДІЛ 2. ОСОБЛИВОСТІ ПРАВОВОГО СТАТУСУ ІНШИХ УЧАСНИКІВ АДМІНІСТРАТИВНОГО СУДОЧИНСТВА, ЯКІ НАЛЕЖАТЬ ДО АПАРАТУ СУДУ
2.1. Особливості правового статусу секретаря судового засідання
в адміністративному судочинстві…...…………………………………….....…..80
2.2. Особливості правового статусу судового розпорядника
в адміністративному судочинстві …………….……………....……….……..…118
Висновки до розділу 2………………………………………………….…..……137

РОЗДІЛ 3. ОСОБЛИВОСТІ ПРАВОВОГО СТАТУСУ ІНШИХ УЧАСНИКІВ АДМІНІСТРАТИВНОГО СУДОЧИНСТВА, ЯКІ НЕ НАЛЕЖАТЬ ДО АПАРАТУ СУДУ
3.1. Особливості правового статусу свідка
в адміністративному судочинстві........................................................................139
3.2. Особливості правового статусу експерта і спеціаліста
в адміністративному судочинстві…….….………...……………….…..…..….148
3.3. Особливості правового статусу перекладача
в адміністративному судочинстві………………………….…………..…..…..162
Висновки до розділу 3…………………………………………………..….…...177

ВИСНОВКИ………………………………….……………….………….....…..179

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ….……….…………….……..…...196

ВСТУП

Актуальність теми. З метою забезпечення об’єктивного і своєчасного розгляду і вирішення адміністративних спорів законодавець визначив таку групу процесуальних осіб – інших учасників адміністративного процесу, які не є опонентами особам, що беруть участь у справі. Особи, які є іншими учасниками адміністративного процесу, сприяють суду та особам, що беруть участь у судочинстві, а також, попри «факультативний», «допоміжний» або «технічний» характер своєї участі, сприяють здійсненню правосуддя в адміністративній справі. Питання правового статусу, завдань і функцій секретаря судового засідання, помічника судді та судового розпорядника, а також окремих прав та обов’язків свідка, експерта, спеціаліста, перекладача у процесі здійснення судом правосуддя належать до кола проблем, що потребують вивчення та вирішення правового регулювання.
Важливо зазначити, що прагнення законодавця до удосконалення правових засад адміністративного судочинства України неодноразово змінювало вектор у визначенні основ правового статусу окремих інших учасників адміністративного процесу і, як результат – відсутність системного підходу у реформуванні законодавства на міжгалузевому та галузевому рівнях, що призвело до «дисбалансу» прав та обов’язків секретаря судового засідання, помічника судді та судового розпорядника в адміністративному судочинстві. Так, на теперішній час правовий статус секретаря судового засідання має прояв через призму здійснення ним чисто технічних функцій. Водночас, новела законодавця – за дорученням головуючого у справі «вимушене» виконання секретарем судового засідання функцій відсутнього обов’язкового учасника процесу – судового розпорядника – потребує від нього нових знань, спеціальних умінь тощо. Складна ситуація склалася й навколо визначення правового статусу помічника судді, оскільки у судовій практиці, всупереч чинному процесуальному законодавству України, мають місце випадки виконання помічником судді у судовому засіданні, з «мовчазної згоди» останнього, функцій відсутнього із поважних причин секретаря судового засідання і навпаки. Крім того, як свідчить судова практика, недостатньо урегульованими залишаються питання щодо: уточнення правового статусу експерта в адміністративному судочинстві, зокрема, доказової сили висновку експерта; консультацій і роз’яснень спеціаліста; наслідки неприбуття у судове засідання перекладача, допущеного за клопотанням особи, яка бере участь у справі, або призначеного з ініціативи суду тощо.
Слід зазначити, що окремі питання правового статусу інших учасників адміністративного судочинства досліджувалися у наукових працях
В.К. Матвійчука, О.М. Пасенюка, С.М. Фєдулової, І.О. Хар (секретар судового засідання); С.В. Ківалова, О.І. Картузової, А.Ю. Осадчого, Т.В. Галайденко (судовий розпорядник); С.М. Алфьорова, Є.В. Додіна, О.В. Крикун (свідок); Г.Л. Карпенко, Н.В. Шахмана, О.В. Джафарової (експерт); О.В. Круть,
Л.М. Ракітіної, О.Г. Юшкевича (спеціаліст); Ж.Д. Горіної, І.А. Бережної,
А.В. Мамрак, О. Паршіна, (перекладач); М.Т. Алімбєкова, Б.О. Амєтова,
К.А. Мамі, І.М. Осики, Д.А. Шамшієва (помічник судді). Водночас, їхні дослідження мали або загальнотеоретичний, або вузькогалузевий характер, базувалися або на законодавстві, яке вже втратило чинність, або на зарубіжному законодавстві.
Таким чином, недостатня як теоретична визначеність, так і нормативна урегульованість, неналежна практична реалізація прав і обов’язків інших учасників адміністративного судочинства, обумовили необхідність здійснення монографічного дослідження питання правового статусу інших учасників адміністративного судочинства.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження виконано відповідно до плану наукових досліджень кафедри адміністративного і фінансового права Національного університету «Одеська юридична академія» «Теоретико-правове забезпечення реалізації адміністративної реформи в Україні», що є складовою частиною теми Національного університету «Одеська юридична академія» «Традиції і новації у сучасній українській державності та правовому житті» (державний реєстраційний номер 0101U001195).
Мета та задачі дослідження. Метою дисертаційного дослідження є встановлення сутності і змісту правового статусу інших учасників адміністративного судочинства, стану їх правового регулювання та визначення основних напрямів його подальшого удосконалення шляхом внесення відповідних змін і доповнень до чинного законодавства України. Визначена мета обумовила такі задачі наукового дослідження:
охарактеризувати зміст і співвідношення категорій «суб’єкт адміністративного судочинства» і «учасник адміністративного судочинства»;
розкрити зміст поняття «правовий статус учасників адміністративного судочинства»;
уточнити критерії класифікації учасників адміністративного судочинства, виокремити та охарактеризувати критерії класифікації «інших учасників адміністративного судочинства»;
виокремити особливості правового статусу секретаря судового засідання-помічника судді і надати пропозиції щодо його правової регламентації;
охарактеризувати правовий статус судового розпорядника та визначити доцільність його функціонування в адміністративному судочинстві;
виокремити особливості правового статусу помічника судді і надати пропозиції щодо його правої регламентації;
виявити особливості правового статусу експерта та спеціаліста в адміністративному судочинстві;
охарактеризувати правовий статус перекладача в адміністративному судочинстві та визначити юридичні наслідки його неявки у судове засідання;
надати пропозиції щодо удосконалення правової регламентації статусів інших учасників адміністративного судочинства.
Об’єктом дослідження є правовий статус учасників адміністративного судочинства.
Предметом дослідження є правовий статус інших учасників адміністративного судочинства.
Методи дослідження. Методологічну основу дослідження становить сукупність загальнонаукових та спеціальних методів пізнання, застосування яких здійснено у межах системного підходу. Підґрунтям дослідження є діалектичний метод наукового пізнання явищ дійсності у їхньому розвиткові та взаємозв’язку.
У роботі застосовано методи наукового пізнання, характерні для досліджень юридичного змісту використаних категорій: формально-догматичний – для аналізу категоріально-понятійного апарату [п. 1.2]; класифікації та групування – для систематизації учасників адміністративного судочинства, напрямків удосконалення правового статусу інших учасників адміністративного судочинства [п. 1.3]; історико-правовий та порівняльно-правовий – для аналізу теоретичних основ визначення правового статусу учасників адміністративного судочинства, виокремлення особливостей правового статусу учасників адміністративного судочинства [п.п. 1.1, 1.2, 2.1, 2.2, 3.1]; на основі методів правового моделювання, компаративного та формально-догматичного методів, методу документального аналізу визначено напрямки удосконалення процесуального статусу інших учасників адміністративного судочинства, які належать, та які не належать до апарату суду [п.п. 1.3, 2.1, 2.2, 3.1, 3.2, 3.3].
Теоретичну базу дослідження становлять праці таких вітчизняних і зарубіжних вчених із питань адміністративного процесу й адміністративного судочинства, як: М.М. Аракелян, Л.Р. Біла-Тіунова, Н.Є. Блажівська,
І.Л. Бородін, І.П. Голосніченко, В.М. Горшенєв, О.М. Пасенюк, І.О. Картузова, Р.А. Калюжний, С.В. Ківалов, Б.Д. Мартиненко, В.К. Матвійчук,
А.Ю. Осадчий, О.П. Рябченко, І.О. Хар, О.О. Погрібний, О.І. Харитонова та ін. Особливу увагу було приділено дослідженням процесуальних прав та обов’язків учасників адміністративного процесу таких учених, як: Р.О. Куйбіда, Е.Ф. Демський, І.І. Діткевич, О.В. Кузьменко, А.Т. Комзюк, М.В. Косюта,
В.М. Бевзенко, Р.С. Мельник, О.М. Пасенюк, В.С. Стефанюк, М.М. Тищенко, В.В. Долежан, Ю.Є. Полянський та ін. Аналізові окремих питань правового статусу учасників адміністративного процесу присвячували свої праці, зокрема: М.І. Смокович, М.І. Цуркан, І.Л. Самсін, М.Г. Кобилянський, В.М. Кравчук, ОВ. Кощій, К.Ю. Пуданс-Шушлебіна, О.В. Сонюк, А.В. Смитюх, І.В. Топор, В.В. Сухонос, В.В. Кривенко, Т.В. Галайденко, О.В. Крикун, О.О. Покрещук, Т.В. Гальчак.
Нормативним підґрунтям роботи є міжнародно-правові стандарти прав людини, які гарантують право на судовий захист, Конституція України,
КАС України, чинні закони та підзаконні нормативно-правові акти, що регулюють відносини у сфері судового розгляду та вирішення адміністративних справ.
Емпіричну основу дисертації становлять матеріали судової практики.
Наукова новизна одержаних результатів. Дисертація є одним із перших у національній адміністративно-правовій науці монографічним дослідженням теоретичних, нормативних та практичних проблем визначення та удосконалення правового статусу інших учасників адміністративного судочинства. У результаті здійсненого дослідження сформульовано ряд нових наукових положень і висновків, запропонованих особисто здобувачем, а саме:
уперше:
класифіковано інших учасників адміністративного судочинства за критерієм належності до апарату суду на: 1) осіб, які належать до апарату суду (секретар судового засідання, судовий розпорядник, помічник судді); 2) осіб, які не належать до апарату суду (експерт, спеціаліст, свідок, перекладач);
аргументовано доцільність оптимізації апарату суду шляхом виключення з учасників адміністративного судочинства судового розпорядника;
сформульовано пропозицію щодо об’єднання повноважень секретаря судового засідання і помічника судді в одній процесуальній особі – секретар судового засідання-помічник судді;
запропоновано наділити секретаря судового засідання-помічника судді функціями медіатора з метою досягнення примирення між сторонами адміністративного процесу;
доведено необхідність надання на законодавчому рівні доказової сили роз’ясненням та консультаціям спеціаліста;
удосконалено:
критерії класифікації: 1) суб’єктів адміністративного судочинства за:
а) належністю до апарату суду; б) процесуальною роллю у справі; в) наявністю у структурі правового статусу окремих видів юридичної відповідальності;
2) інших учасників адміністративного судочинства за: а) належністю до апарату суду; б) процесуальною роллю у справі; в) наявністю у структурі правового статусу окремих видів юридичної відповідальності;
уніфікувати підхід до доказової сили усіх засобів доказування шляхом усунення передбаченого КАС України додаткового обов’язку судді мотивувати рішення про незгоду з висновком експерта;
набули подальшого розвитку:
положення щодо ролі перекладача в адміністративному судочинстві шляхом обґрунтування необхідності удосконалення його правового статусу в частині правової регламентації наслідків неприбуття перекладача у судове засідання;
положення щодо надання доказової сили фактам, установленим експертом при складанні висновку;
зміст правового статусу перекладача шляхом встановлення можливості застосування до нього заходу процесуального примусу у вигляді заміни та неможливості застосування щодо нього приводу.
Практичне значення одержаних результатів. Дисертація має теоретико-прикладний характер, а її висновки та пропозиції становлять науковий та практичний інтерес і можуть бути використаними у:
науково-дослідній сфері – для подальших наукових досліджень питань, пов’язаних із правовим статусом учасників і суб’єктів адміністративного судочинства;
правотворчості – для внесення змін і доповнень до КАС України, Законів України «Про судоустрій і статус суддів», «Про судову експертизу», «Про виконавче провадження», «Про державну службу»;
правозастосуванні – для удосконалення організаційно-правових засад діяльності апаратів судів;
навчальному процесі – для підготовки підручників та навчальних посібників із курсу «Адміністративний процес» і викладання цього курсу.
Апробація результатів дослідження. Положення і висновки дисертації обговорювалися на засіданні кафедри адміністративного і фінансового права Національного університету «Одеська юридична академія».
Основні результати дослідження доповідалися на: Міжнародних науково-практичних конференціях: «Сучасні проблеми, тенденції і перспективи розвитку права в Україні», присвяченої 5-річчю заснування Міжнародного гуманітарного університету (м. Одеса, 7–8 грудня 2007 р.); «Правове життя сучасної України» (м. Одеса, 5–6 червня 2009 р.; 20–21 травня 2011 р.;
20–21 квітня 2012 р. 16–17 травня 2013 р.); «Роль права у забезпеченні законності та правопорядку» (м. Запоріжжя, 11–12 жовтня 2011 р.); «Роль права та закону у сучасному світі», (м. Київ, 5–6 жовтня 2011 р.); «Правові проблеми зміцнення української державності» (м. Одеса, 29–30 листопада 2011 р.); «Національне та міжнародно-правове забезпечення стабільного розвитку»
(м. Львів, 2–3 березня 2012 р.); «Теоретичні та практичні проблеми забезпечення сталого розвитку державності та права», присвяченій 15-річчю Національного університету «Одеська юридична академія» та 165-річчю Одеської школи права (м. Одеса, 30 листопада 2012 р.); Міжнародних науково-практичних інтернет-конференціях: «Україна наукова» (м. Київ, 21–23 грудня 2011 р.); «Новітні наукові дослідження держави і права – 2012» (м. Миколаїв, 20 березня 2012 р.); «Актуальні проблеми функціонування держави та тенденції захисту прав і свобод людини» (м. Київ, 4 жовтня 2011 р.); а також Всеукраїнській науково-практичній конференції «Практика виборчого процесу в Україні та проблеми його правового врегулювання» (м. Одеса,
18–19 листопада 2005 р.).
Публікації. Основні теоретичні положення і висновки дисертаційної роботи знайшли відображення у 8 статтях, 7 із яких – у наукових фахових виданнях, що входять до затвердженого переліку, 14 працях апробаційного характеру.

bibliography

ВИСНОВКИ

У дисертаційному дослідженні виокремлено та охарактеризовано особливості правового статусу інших учасників адміністративного судочинства і запропоновано основні напрямки його удосконалення.
1. Визначено, що учасник адміністративного судочинства – це особа, наділена адміністративно-процесуальною правоздатністю, яка за певних умов реалізовує власну адміністративно-процесуальну дієздатність для участі у процесі здійснення адміністративного судочинства, з метою захисту, відновлення, охорони оспорюваного чи порушеного права, законного інтересу учасника правовідносин. Інший учасник адміністративного судочинства – це особа, яка, з метою вирішення завдань адміністративного судочинства, залучається судом з власної ініціативи або за ініціативи сторін процесу, або яка вступає в процес на підставі закону, реалізуючи процесуальні права та обов’язки на підставі ухвали суду, або в межах визначеної законом компетенції, а в разі порушення встановлених у суді правил або протиправного перешкоджання здійсненню адміністративного судочинства може бути притягнутою до юридичної відповідальності.
2. Встановлено, що правовий статус є багатоаспектною, комплексною, універсальною категорією, що має чітку стабільну структуру та встановлює характер і принципи взаємодії суб’єктів суспільних відносин між собою, а також, шляхом визначення прав, обов’язків та гарантій їх реалізації, визначає місце суб’єкта в системі правовідносин. Визначено, що один учасник процесу водночас не може виконувати функції іншого учасника процесу, тобто процесуальні функції не можуть суміщатися однією особою.
3. Запропоновано такі критерії класифікації суб’єктів адміністративного судочинства: 1) за формою провадження, в якому беруть участь: а) особи, які беруть участь у судовому засіданні; б) особи, які беруть участь у письмовому провадженні; в) особи, які беруть участь у скороченому провадженні; 2) за наявністю державно-владних повноважень: а) особи, яких наділено державно-владними повноваженнями; б) особи, яких наділено окремими державно-владними повноваженнями; в) особи, яких не наділено державно-владними повноваженнями.
4. Запропоновано представників, залучених до справи на підставі закону, класифікувати за критерієм наявності державно-владних повноважень: 1) особи, яких не наділено державно-владними повноваженнями: а) представники фізичних осіб; б) представники юридичних осіб; 2) особи, яких наділено державно-владними повноваженнями: а) представники, що здійснюють «первинні»-представницькі функції; б) особи, що здійснюють «вторинні»-представницькі функції. Розкрито класифікацію представників учасників процесу, які беруть участь у справі на підставі договору в залежності від юридичного статусу особи, чиї інтереси представляються: 1) представництво інтересів фізичних осіб: а) особи, які здобули вищу юридичну освіту; б) особи, які не здобули або здобувають вищу юридичну освіту; 2) представництво інтересів юридичної особи: а) адвокатське бюро, адвокатське об’єднання; б) юридична особа, статут якої не передбачає здійснення професійної діяльності адвоката щодо захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнтові.
5. Зважаючи на відокремленість групи інших учасників адміністративного судочинства та її неоднорідність, здійснено класифікацію інших учасників за такими критеріями: 1) належність до апарату суду: а) особи, які входять до апарату суду; б) особи, які не входять до апарату суду; 2) процесуальна роль у справі: а) обов’язкові, б) факультативні; 3) наявність у структурі правового статусу окремих видів юридичної відповідальності: а) особи, до яких є можливим застосовування усіх видів юридичної відповідальності; б) особи, до яких є можливим застосовування кримінальної та адміністративної відповідальності.
6. Доведено, що одним з елементів правового статусу інших учасників адміністративного судочинства є обов’язок протерпіти несприятливі наслідки, у зв’язку із застосуванням заходів процесуального примусу. За ступенем поширеності їх може бути поділено на дві групи: 1) загальні – ті, що застосовуються до всіх інших учасників (попередження); 2) виключні – ті, що можуть бути застосовані до окремих їх різновидів. Встановлено, що привід є виключним заходом процесуального примусу щодо експертів, спеціалістів, свідків, а заміна – щодо перекладача, секретаря, розпорядника.
7. Відносно питання складу сторін адміністративного судочинства, запропоновано розширити його, виходячи з наступного.
Вбачається певна законодавча прогалина у регулюванні правового статусу тих учасників процесу, які заявляють самостійні вимоги до адміністративного суду, але не визначені процесуальним законом, як сторони процесу. Такими особами є треті особи із самостійними вимогами на предмет спору, особи (заявники), які звертаються із поданнями до адміністративного суду в особливому порядку, а також прокурор.
Проаналізовані випадки, коли адміністративна справа розглядається не за адміністративним позовом, а за поданням уповноваженого державного органу, наприклад, за зверненням органів доходів і зборів. Опосередковано законодавець відносить цього заявника до сторін процесу (у разі його неявки в судове засідання), проте в основній правовій нормі щодо складу сторін адміністративного процесу заявник не фігурує.
Також доведена необхідність детальної правової регламентації статус прокурора в адміністративному судочинстві. Питання визначення процесуальної ролі прокурора при здійсненні ним представництва інтересів держави або громадянина під час розгляду адміністративних справ судом, є одним з найбільш дискусійних в юридичній науці. Переважна більшість вчених доходять висновку, що проку¬рор є особливим суб’єктом процесу, який є представником держави, виражає державний інтерес та реалізує його при вирішенні конкретних справ, забезпечує законність прийняття по них рішень. Також висловлюються пропозиції наділити прокурора більш широкими повноваженнями, та надати право на звернення до суду за захистом суспільних інтересів, тобто в інтересах необмеженого кола осіб.
Підтримуючи думки вчених щодо особливого правового статусу прокурора в адміністративному судочинстві, обґрунтовано, що прокурор є самостійною процесуальною фігурою, наділеною визначеними законом компетенцією і повноваженнями, а відтак – має бути самостійною стороною адміністративного судового процесу.
З метою правової регламентації правового статусу прокурора в адміністративному процесі, а також з метою усунення законодавчих прогалин і колізій пропонуємо внести наступні зміни до Кодексу адміністративного судочинства України:
частину першу статті 50 викласти в наступній редакції: «1. Сторонами в адміністративному процесі є позивач, відповідач, третя особа із самостійними вимогами на предмет спору, заявник, який звертається до адміністративного суду із поданням, зверненням тощо у визначених законом випадках, а також прокурор у визначених цим Кодексом випадках»;
частину другу статті 60 викласти в наступній редакції: «З метою представництва суспільних інтересів, або інтересів громадянина або держави, в адміністративному суді прокурор в межах повноважень, визначених законом, звертається до суду з адміністративним позовом (поданням), бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, провадження в якій відкрито за адміністративним позовом інших осіб, на будь-якій стадії її розгляду, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення Верховним Судом України, про перегляд судового рішення за нововиявленими обставинами для представництва інтересів громадянина або держави. При цьому прокурор повинен надати адміністративному суду докази, які підтверджують неможливість громадянина самостійно здійснювати представництво своїх інтересів.
Прокурор, який звертається до адміністративного суду за захистом суспільних інтересів, в інтересах держави, в позовній заяві (поданні) самостійно визначає, в чому полягає порушення суспільних інтересів, інтересів держави, та обґрунтовує необхідність їх захисту, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до адміністративного суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі прокурор стає самостійною стороною адміністративного процесу».
8. Відносно особливостей правового статусу секретаря судового засідання і судового розпорядника, доведено, що як до прийняття КАС України, так і у теперішній час секретар судового засідання маючи ту саму кваліфікацію, що й судовий розпорядник, фактично виконує права та обов’язки останнього. Більше того, секретар судового засідання, так само як і судовий розпорядник виконує розпорядження головуючого у судовому засіданні й вимушений, оскільки немає владних повноважень щодо забезпечення порядку у залі судового засідання та не володіє спеціальними знаннями, уміннями та навичками як і судовий розпорядник, у складних ситуаціях звертатися за допомогою до спеціальних підрозділів органів Міністерства внутрішніх справ України. Окрім цього, норми щодо виконання судовим розпорядником розпорядження головуючого про приведення до присяги перекладача, експерта та запрошення до зали судового засідання свідків, приведення їх до присяги не узгоджуються із іншими нормами КАС України, за якими головуючий у судовому засіданні попереджає перекладача, експерта та свідка під розписку про кримінальну відповідальність та приводить їх до присяги.
Доведено, що утримувати за рахунок державного бюджету цілий підрозділ апарату суду – служби судових розпорядників, є недоцільним, тому що у будь-який момент за рішенням головуючого у судовому засіданні, на секретаря судового засідання можна покласти права та обов’язки недієвого учасника адміністративного судочинства. Наголошено, що наявність інституту судового розпорядника в адміністративному судочинстві України не виправдовує себе. Коефіцієнт корисної дії служби судових розпорядників низький, оскільки до її утворення, функції судового розпорядника виконували секретар судового засідання і судова міліція, так само на теперішній час, – за рішенням головуючого у судовому засіданні, – фактично продовжують виконувати секретар судового засідання і спеціальний підрозділ судової міліції «Грифон».
9. З урахуванням зарубіжного досвіду реформування судової системи на законодавчому рівні запропоновано закріпити статус іншого учасника адміністративного судочинства, а саме: секретаря судового засідання-помічника судді. Введення такого учасника обумовлене, перш за все, тим, що для якісного здійснення суддею правосуддя є необхідною достатня кількість часу для підготовки справи до судових слухань, що, у більшості випадків, є основою успішного і своєчасного розгляду справи, без подальшого його відкладення, тяганини. Саме помічник судді повинен сприяти організації судового процесу, його плануванню й управлінню рухом, що, природно, дозволить суддям працювати уже з підготовленими справами, а не відкладати їх розгляд у зв’язку з ненаданням окремих документів.
10. Запропоновано удосконалити правовий статус секретаря судового засідання-помічника судді в частині: а) освітньо-кваліфікаційних вимог; б) умов прийняття на роботу; в) підстав звільнення з роботи; г) покладення на нього функції створення умов для укладення сторонами угоди про примирення в адміністративній справі.
Враховуючи впровадження присудової медіації, яка відбувається в рамках імплементації Європейських стандартів організації і функціонування судової влади, наголошено за необхідне покласти на секретаря судового засідання-помічника судді повноваження по проведенню примирних процедур між сторонами. Секретар судового засідання-помічник судді має вивчати матеріали справи на предмет можливих поступок обох сторін, пропонувати шляхи розв’язання спору, проводити консультації зі сторонами адміністративного процесу, та готувати проект угоди про примирення для затвердження її суддею.
Враховуючи досвід зарубіжного процесуального законодавства, вітчизняну законопроектну роботу, практику впровадження присудової медіації в Україні, з метою законодавчої регламентації статусу секретаря судового засідання-помічника судді, запропоновано внести зміни до чинного законодавства України:
1) Статтю 62 Кодексу адміністративного судочинства України викласти в редакції «Учасниками адміністративного процесу, крім осіб, які беруть участь у справі, є секретар судового засідання-помічник судді, свідок, експерт, спеціаліст, перекладач».
2) Статтю 63 Кодексу адміністративного судочинства України викласти в наступній редакції: «Секретар судового засідання-помічник судді.
Секретар судового засідання-помічник судді:
 здійснює підбір актів законодавства, які необхідні для розгляду конкретної судової справи;
 вивчає та узагальнює практику розгляду справ і застосування законодавства;
 приймає участь у попередній підготовці судових справ до розгляду;
 вивчає матеріали справи на предмет можливості укладення угоди про примирення сторін, проводить консультації зі сторонами процесу, готує проект угоди про примирення, та надає її на затвердження головуючого;
 здійснює судові виклики і повідомлення;
 перевіряє наявність та з’ясовує причини відсутності осіб, яких було викликано до суду, і доповідає про це головуючому;
 запрошує учасників адміністративного процесу до зали судового засідання, оголошує про вхід/вихід суду до/із зали судового засідання
 забезпечує контроль за повним фіксуванням судового засідання технічними засобами;
 веде журнал судового засідання, забезпечує фіксування судового процесу технічними засобами;
 оформляє матеріали адміністративної справи, зокрема, копії судових рішень, які надсилає сторонам, іншим особам, які беруть участь у справі;
 виконує інші доручення головуючого у справі».
3) У тексті Кодексу адміністративного судочинства України словосполучення «секретар судового засідання» замінити словосполученням «секретар судового засідання-помічник судді» у відповідних відмінках.
4) Частину третю статті 51 Кодексу адміністративного судочинства України викласти у наступній редакції: «3. Сторони можуть досягнути примирення, і укласти між собою угоду про примирення, на будь-якій стадії адміністративного процесу, що є підставою для закриття провадження в адміністративній справі.
5) У пункті 4 частини другої статті 65 Кодексу адміністративного судочинства України додати словосполучення: «а також секретарі судового засідання-помічники суддів – про обставини, які стали їм відомі під час проведення консультацій щодо укладення сторонами процесу угоди про примирення».
6) Статтю 113 Кодексу адміністративного судочинства України викласти у наступній редакції: «Примирення сторін під час підготовчого провадження.
1. Сторони можуть повністю або частково врегулювати спір на основі взаємних поступок. Примирення сторін може стосуватися лише прав та обов’язків сторін, але не має обмежуватися предметом і підставами адміністративного позову. Примирення сторін оформлюється угодою про примирення, яка затверджується головуючим.
2. Угода про примирення може бути складена сторонами, їх представниками, а також секретарем судового засідання-помічником судді. З цією метою на стадії підготовчого провадження секретар судового засідання-помічник судді вивчає матеріали адміністративної справи і готує пропозиції для укладення угоди про примирення між сторонами, а також проводить консультації зі сторонами на предмет укладення угоди про примирення.
3. У разі примирення сторін суд постановляє ухвалу про закриття провадження у справі, якою затверджується угода про примиренні між сторонами. Умови примирення не повинні суперечити закону або порушувати чиї-небудь права, свободи або інтереси. Ухвала про закриття провадження, якою затверджена угода про примирення між сторонами, є виконавчим документом.
4. У разі невиконання умов примирення однією із сторін, інша сторона має право пред’явити ухвалу про закриття провадження в адміністративній справі, якою затверджена угода про примирення між сторонами, для виконання до органів державної виконавчої служби».
7) Пункт 2 частини другої статті 17 Закону України «Про виконавче провадження» викласти у наступній редакції: «ухвали, постанови судів у цивільних, господарських, адміністративних справах, кримінальних провадженнях та справах про адміністративні правопорушення у випадках, передбачених законом, а також ухвали адміністративних судів про закриття провадження у справі, якими затверджені угоди про примирення між сторонами».
8) У частині одинадцятій статті 152 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» словосполучення «секретарі судового засідання» замінити словосполученням «секретарі судового засідання – помічники суддів».
9) Статтю 154 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» викласти у наступній редакції: «Секретарі судового засідання-помічники суддів судів загальної юрисдикції.
1. Кожний суддя суду загальної юрисдикції може мати секретаря-судового засідання-помічника, правовий статус і умови діяльності якого визначаються цим Законом та положенням, що затверджується Радою суддів України.
2. Секретарем судового засідання-помічником судді може бути громадянин України, який має повну вищу освіту в галузі права за спеціальністю «Правознавство» або «Правоохоронна діяльність» з освітньо-кваліфікаційним рівнем спеціаліста або магістра, і вільно володіє державною мовою. Секретарі судового засідання-помічники суддів Верховного Суду України повинні також мати стаж роботи в галузі права не менше трьох років.
3. Секретарі судового засідання-помічники суддів прикріплюються для кадрового та фінансового обслуговування до апарату відповідного суду, на них поширюється дія Закону України «Про державну службу».
4. Судді самостійно здійснюють добір секретарів судового засідання-помічників суддів. Секретар судового засідання-помічник судді призначається на посаду та звільняється з посади керівником апарату відповідного суду за поданням судді.
5. Секретарі судового засідання-помічники суддів з питань підготовки справ до розгляду підзвітні лише відповідному судді.
6. Період перебування на посаді секретаря судового засідання-помічника судді зараховується до трудового стажу, який дає право на зарахування до кадрового резерву на заміщення вакантних посад судді».
10) У рішенні Ради суддів України «Про затвердження Положення про помічника судді суду загальної юрисдикції» від 25 березня 2011 року № 14:
1. по тексту словосполучення «помічник судді» замінити словосполученням «секретар судового засідання-помічник судді»;
2. із пункту 2 слова «це посадова особа, яка» видалити;
3. пункт 3 викласти у редакції:
«Секретарю судового засідання-помічнику судді надається постійне робоче місце в суді, до апарату якого він входить. Правовий статус секретаря судового засідання-помічника судді визначається Законом України «Про державну службу» від 16 грудня 1993 року № 3723-XII. Умови оплати праці, матеріально-побутового, медичного, санаторно-курортного і транспортного забезпечення працівників апарату суду визначаються на засадах, що встановлені для відповідної категорії працівників апаратів центральних та місцевих органів виконавчої влади»;
4. пункт 4 викласти у редакції:
«Секретар судового засідання-помічник судді з питань підготовки справ до розгляду підконтрольний лише відповідному судді. Секретар судового засідання-помічник судді з питань перебування на державній службі підпорядкований керівникові апарату суду»;
5. пункт 6 викласти у такий редакції:
«Секретарем судового засідання-помічником судді може бути громадянин України, який має повну вищу освіту в галузі права за спеціальністю «Правознавство» або «Правоохоронна діяльність» з освітньо-кваліфікаційним рівнем спеціаліста або магістра. Секретар судового засідання-помічник судді Помічник судді Верховного Суду України повинен також мати стаж роботи в галузі права не менше трьох років»;
6. із пункту 10 слова «без конкурсного відбору» видалити;
7. пункт 19 викласти у редакції:
«Секретар судового засідання-помічник судді може бути звільнений з посади з дотриманням вимог законодавства про працю та Закону України «Про державну службу» на підставі мотивованого подання судді до керівника апарату суду. Не внесення мотивованого подання суддею з поважної причини – у випадку тривалої відсутності (відсторонення, відпустки у зв’язку з вагітністю та пологами, по догляду за дитиною тощо) або у разі припинення повноважень судді відповідного суду, не перешкоджає керівнику апарату суду звільнити секретаря судового засідання-помічника судді із займаної посади з дотриманням гарантій, передбачених діючим законодавством України».
11. Дослідивши особливості правового статусу свідка в адміністративному процесі, встановлено, що суди на практиці мало звертають увагу на такий носій доказової інформації, як показання свідків. Наголошено, що інформація, яка надходить від свідків, є важливим джерелом доказів у адміністративній справі. Цінність показань свідків зумовлена тим, що вони можуть містити відомості про факти предмета доведення, доказові факти, факти процесуального характеру, а також про причини виникнення адміністративно-правових суперечок, факти порушення режиму законності кимось із суб’єктів адміністративного процесу. Крім того, вони часто є єдиним засобом пізнання певних обставин справи.
Правовий статус свідка як іншого учасника адміністративного судочинства характеризується такими особливими ознаками: 1) наявність права не відповідати на запитання судового розпорядника; 2) механізм реалізації права знати про дату, час і місце судового розгляду справи (можливість виклику через засоби масової інформації); 3) механізм реалізації обов’язку повідомляти про відомі йому обставини, які мають значення для справи (видалення із зала судового засідання); 4) можливість «суміщення» статусу свідка із статусом особи, які беруть участь у справі.
В контексті статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, яка визначає завдання адміністративного судочинства, показання свідка стають особливо в нагоді для встановлення, чи прийнято рішення суб’єкта владних повноважень: обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; своєчасно, тобто протягом розумного строку; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення.
Дати об’єктивну оцінку таким поняттям, як «неупереджено», «протягом розумного строку», «пропорційно» тощо надзвичайно складно, покладаючись виключно на письмові докази в адміністративній справі. Проте, норми чинного адміністративного процесуального законодавства не містять норми щодо обов’язкового залучення свідків до розгляду справ щодо оскарження актів суб’єктів владних повноважень. З метою усунення цієї прогалини запропоновано наступні зміни:
Частину четверту статті 171 Кодексу адміністративного судочинства України (яка регламентує особливості провадження у справах щодо оскарження нормативно-правових актів суб’єктів владних повноважень) викласти в наступній редакції: «Оголошення повинно містити вимоги позивача щодо оскаржуваного акта, реквізити нормативно-правового акта, дату, час і місце судового розгляду адміністративної справи. Оголошення має запрошувати до участі в адміністративній справі свідків, яким відомо про обставини, умови та підстави прийняття оскаржуваного акта».
Частину сьому статті 171 Кодексу адміністративного судочинства України викласти в наступній редакції: «Адміністративна справа щодо оскарження нормативно-правових актів вирішується протягом розумного строку, але не пізніше одного місяця після відкриття провадження у справі. У виняткових випадках з урахуванням особливостей розгляду справи суд ухвалою може продовжити строк розгляду справи, але не більш як на один місяць. В ході розгляду справи повинні бути допитані свідки, яким відомо про обставини, умови та підстави прийняття оскаржуваного акта, з метою встановлення відповідності акта вимогам частини три статі 2 цього Кодексу».
12. Встановлено, що експерт і спеціаліст належать до однієї групи учасників адміністративного судочинства на підставі того, що кожен із них у судовому адміністративному процесі виконує допоміжну функцію для з’ясування обставин справи. Однак, на відміну від висновків експерта, результати роботи спеціаліста за діючим адміністративно-процесуальним законом не є джерелом доказів, а лише допомагають суду та іншим учасникам процесу розібратися в інформації, зокрема й доказах, які постають перед ними, та зрозуміти її. Також встановлено, що доказу силу мають висновки (умовиводи) експерта, яких він дійшов в результаті професійної оцінки, у сукупності зі встановленими ним обставинами і фактами.
Не зважаючи на існуючий принцип відсутності для суду наперед встановленої сили у жодного доказу, наголошено певну непослідовність у законодавчих нормах, і намаганнях надати «перевагу» такому доказу, як висновок експерта. Водночас, роз’ясненням і консультаціям спеціаліста взагалі не надано доказової сили. Окреслено це законодавчими прогалинами, і з метою удосконалення правового статусу експерта і спеціаліста запропоновано наступні зміни до адміністративно-процесуального закону:
в частині першій статті 82 Кодексу адміністративного судочинства України після слів «докладний опис проведених досліджень» додати словосполучення «встановлені в результаті їх обставини і факти»;
частину п’яту статті 82 Кодексу адміністративного судочинства України викласти в наступній редакції: «Суд досліджує висновки експерта і оцінює їх на предмет належності і допустимості. У випадку альтернативних висновків експерта, суд може оцінювати в якості доказів обставини і факти, встановлення яких передувало дачі висновків. Мотиви прийняття або неприйняття висновків (встановлених обставин, фактів) експерта обґрунтовуються в судовому рішенні»;
частини першу, другу статті 67 Кодексу адміністративного судочинства України викласти у наступній редакції:
«1. Спеціалістом є особа, яка володіє спеціальними знаннями у певній галузі, навичками застосування технічних засобів, і може надавати довідки і консультації під час вчинення процесуальних дій учасниками процесу.
2. Спеціаліст може бути залучений до участі у справі ухвалою суду, як за ініціативою суду, так і на підставі клопотання учасників процесу. Спеціаліст залучається з метою надання безпосередньої технічної допомоги (фотографування, складення схем, планів, креслень, відбір зразків для проведення експертизи тощо), або надання консультаційно-довідкової інформації (щодо виду судової експертизи, строків її проведення і вартості, профільних експертних організацій, формулювання питань, які ставляться на її вирішення), або для аналізу і роз’яснення висновку експерта»;
частину першу статті 69 Кодексу адміністративного судочинства України викласти в такій редакції: «Доказами в адміністративному судочинстві є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення осіб, які беруть участь у справі, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються судом на підставі пояснень сторін, третіх осіб та їхніх представників, показань свідків, письмових і речових доказів, роз’яснень і консультацій спеціаліста, висновків експертів».
13. Проаналізувавши правовий статус перекладача в адміністративному процесі, встановлено, що його діяльність має першочергове значення для реалізації принципу ведення судочинства національною мовою. В контексті дії норм Закону України «Про засади державної мовної політики», участь перекладача в адміністративному процесі забезпечує можливість користуватися рідною або іншою мовою, якою володіють учасники провадження, а отже і сприяє забезпеченню необхідних умов для об’єктивного, всебічного дослідження обставин справи. Послуги перекладача необхідні для виявлення і закріплення доказів, надання можливості учасникам ознайомитися із зібраними у справі матеріалами.
Водночас, встановлено, що засадничі норми чинного адміністративного процесуального законодавства не закріплюють принципу ведення судочинства державною мовою, та не відображають право учасників процесу користуватися іншою, зокрема, регіональною мовою. З метою усунення прогалини запропоновано внести зміни до статті 7 Кодексу адміністративного судочинства України, виклавши її в наступній редакції: «Стаття 7. Принципи адміністративного судочинства. Принципами здійснення правосуддя в адміністративних судах є:
1) верховенство права;
2) законність;
3) рівність усіх учасників адміністративного процесу перед законом і судом;
4) ведення адміністративного процесу державною мовою та забезпечення права особам, які нею не володіють, користуватися рідною мовою, зокрема, регіональною, і послугами перекладача;
5) змагальність сторін, диспозитивність та офіційне з’ясування всіх обставин у справі;
6) гласність і відкритість адміністративного процесу;
7) забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішень адміністративного суду, крім випадків, установлених цим Кодексом;
8) обов’язковість судових рішень».
Відмічено, що функціональне призначення перекладача полягає у допомозі суду та іншим особам, які беруть участь у справі, повноцінно спілкуватись з тим учасником адміністративного процесу, який не володіє або недостатньо володіє державною мовою. Для цього він здійснює послідовний або синхронний усний переклад того, що відбувається у судовому засіданні; усний чи письмовий переклад документів та інших матеріалів в обсязі, необхідному для учасника адміністративного процесу, який не володіє або недостатньо володіє державною мовою; письмовий переклад документів та письмових доказів у справі, що викладені мовою, якою не володіє суд та особи, які беруть участь у справі. Отже, за відсутності перекладача у судовому процесі в тих випадках, коли його участь потрібна і необхідна, стає неможливим об’єктивний і неупереджений розгляд адміністративної справи.
Відзначено, що чинне законодавство не передбачає критеріїв встановлення достатнього рівня володіння державною мовою, а також не встановлює, яким чином і хто має визначати цей рівень. Як свідчить практика, рівень володіння учасником процесу державною мовою має визначати адміністративний суд, адже саме на підставі ухвали суду перекладач допускається до справи або за клопотанням особи, яка бере участь у справі, або призначається за ініціативи суду.
Водночас, законодавство України не містить норми стосовно процесуальних наслідків неявки в судове засідання перекладача.
Виокремлено особливості правового статусу перекладача, які полягають у розширенні заходів процесуального примусу, що можуть до них застосовуватися. Зважаючи на те, що за відсутності перекладача у судовому процесі у тих випадках, коли його участь є необхідною, об’єктивний і неупереджений розгляд адміністративної справи стає неможливим, до цієї процесуальної особи застосовується заміна як особливий різновид заходів процесуального примусу.
Запропоновано викласти статтю 129 Кодексу адміністративного судочинства України у наступній редакції: «Стаття 129. Наслідки неприбуття в судове засідання свідка, експерта, спеціаліста, перекладача.
Якщо в судове засідання не прибули свідок, експерт, спеціаліст, перекладача, суд заслуховує думку осіб, які беруть участь у справі, про можливість продовження судового розгляду справи за відсутності свідка, експерта, спеціаліста, перекладача, які не прибули, та постановляє ухвалу про продовження судового розгляду або про оголошення перерви. Одночасно суд може вирішити питання про привід свідка, експерта, спеціаліста, перекладача, які не прибули».

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
1. Конституція України від 28 червня 1996 року № 254к/96-ВР [Електронний ресурс] / Верховна Рада України // Офіційний веб-сайт. – Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/254%D0%BA/96-%D0%B2%D1%80
2. Кодексу законів про працю України від 10 грудня 1971 року № 322-VIII [Електронний ресурс] / Верховна Рада України // Офіційний веб-сайт. – Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/322-08
3. Кодекс України про адміністративні правопорушення від 7 грудня
1984 року № 8073-X [Електронний ресурс] / Верховна Рада України // Офіційний веб-сайт. – Режим доступу: http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/
80731-10
4. Закону України «Про прокуратуру» від 5 листопада 1991 року
№ 1789-XII [Електронний ресурс] / Верховна Рада України // Офіційний веб-сайт. – Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/1789-12
5. Законом України «Про державну службу» від 16 грудня
1993 року № 3723-XII [Електронний ресурс] / Верховна Рада України // Офіційний веб-сайт. – Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/
show/3723-12
6. Кримінальний кодекс України від 5 квітня 2001 року № 2341–III [Електронний ресурс] / Верховна Рада України // Офіційний веб-сайт. – Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/2341-14
7. Закону України «Про вищу освіту» від 17 січня 2002 року № 2984-III [Електронний ресурс] / Верховна Рада України // Офіційний веб-сайт. – Режим доступу :http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/2984-14
8. Закон України «Про ратифікацію Європейської хартії регіональних мов або мов меншин» від 15 травня 2003 року № 802–IV [Електронний ресурс] / Верховна Рада України // Офіційний веб-сайт. – Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/802-15
9. Цивільний процесуальний кодекс України від 18 березня
2004 року № 1618–IV [Електронний ресурс] / Верховна Рада України // Офіційний веб-сайт. – Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/
show/1618-15
10. Кодекс адміністративного судочинства України від 6 липня
2005 року № 2747–IV [Електронний ресурс] / Верховна Рада України // Офіційний веб-сайт. – Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/
show/2747-15
11. Закон України «Про судоустрій і статус суддів» від 7 липня
2010 року № 2453–VI [Електронний ресурс] / Верховна Рада України // Офіційний веб-сайт. – Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/
2453-17
12. Кримінальний процесуальний кодекс України від 13 березня 2012 року № 4651-VI [Електронний ресурс] / Верховна Рада України // Офіційний веб-сайт. – Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/4651-17
13. Закон України «Про засади державної мовної політики» від 3 липня 2012 року № 5029-VI [Електронний ресурс] / Верховна Рада України // Офіційний веб-сайт. – Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/
5029-17
14. Закону України «Про вищу освіту» від 1 липня 2014 року № 1556-VII [Електронний ресурс] / Верховна Рада України // Офіційний веб-сайт. – Режим доступу :http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/1556-18
15. Закон України «Про прокуратуру» від 14 жовтня 2014 р. № 1697-VII [Електронний ресурс] / Верховна Рада України // Офіційний веб-сайт. – Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/1697-18
16. Указ Президента України «Про Концепцію вдосконалення судівництва для утвердження справедливого суду в Україні відповідно до європейських стандартів» від 10 травня 2006 року № 361 /2006 [Електронний ресурс] / Верховна Рада України // Офіційний веб-сайт. – Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/361/2006
17. Постанова Кабінету Міністрів України «Положення про освітньо-кваліфікаційні рівні (ступеневу освіту)» від 20 січня 1998 року № 65 [Електронний ресурс] / Верховна Рада України // Офіційний веб-сайт. – Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/65-98-%D0%BF
18. Постанова Кабінету Міністрів України «Про затвердження Програми розвитку юридичної освіти на період до 2005 року» від 10 квітня
2001 року № 344 [Електронний ресурс] / Верховна Рада України // Офіційний веб-сайт. – Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/344-2001-%D0%BF
19. Розпорядження Кабінет Міністрів України «Про віднесення посад працівників апарату судів загальної юрисдикції до відповідних категорій посад державних службовців» вiд 24 лютого 2003 рок