Нещадим Микола Іванович. Військова освіта України: історія, теорія, методологія, практика

brief description

Нещадим Микола Іванович. Військова освіта України: історія, теорія, методологія, практика: дис... д-ра пед. наук: 13.00.04 / Інститут педагогіки і психології професійної освіти АПН України. - К., 2004

Нещадим М.І.Військова освіта України: історія, теорія, методологія, практика. Монографія.
Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора педагогічних наук за спеціальністю 13.00.04 теорія та методика професійної освіти. Інститут педагогіки і психології професійної освіти АПН України, Київ, 2004.
У монографії відтворено генезис військової освіти в Україні та визначено його етапи, проаналізовано та систематизовано загальні риси її розвитку та обґрунтовано сучасну систему на засадах гуманістичної філософії освіти, визначено структуру та теоретико-методологічні основи оптимального функціонування, здійснено аналіз і систематизацію досвіду підготовки офіцерських кадрів низки розвинених країн світу. В руслі гуманістичної парадигми військової освіти розвинуті базові категорії та поняття підготовки військових фахівців, визначено теоретико-методологічні засади формування змісту їх підготовки, обґрунтовані теоретичні засади інтеграції військової і цивільної освіти, педагогічна система ВВНЗ.
Уточнено теоретичні основи управління військовою освітою, розроблено практичні підходи до управлінського забезпечення ефективності функціонування системою військової освіти, обґрунтовано методологію її функціонального моделювання та стратегічного планування, з’ясовані світові та вітчизняні тенденції розвитку військової освіти, перспективи подальшого розвитку системи військової освіти України.

На основі проведеного дослідження зроблено такі висновки:
1. Відповідно до мети, концептуальних положень і завдань дослідження простежено генезис СВО в Україні, проаналізовано вплив економічної, соціальної, політичної і духовної сфер суспільного життя на її формування, становлення й розвиток. Військова освіта має багаторічну історію і тісно пов’язана з розвитком військового будівництва та підготовкою військових фахівців у Російській імперії й колишньому СРСР. Водночас, самостійної системи підготовки військових кадрів в Україні на 1991 рік не існувало. Була тільки досить розрізнена мережа військових навчальних закладів, що, з одного боку, мало сприяти створенню СВО, а з іншого створювало значні проблеми щодо її трансформації відповідно до реальних потреб і можливостей ЗС України. У зв’язку з цим серед першочергових завдань у військовій сфері виникла необхідність створення СВО, яка була б складовою загальнодержавної освітньої системи.
СВО це сукупність взаємопов`язаних складових, яка функціонує відповідно до притаманних їй закономірностей і принципів та призначена для підготовки військових фахівців, зміцнення бойової готовності ЗС і створення матеріальних, інтелектуальних і духовних цінностей в інтересах забезпечення національної безпеки та оборони України.
Визначено та обґрунтовано таку періодизацію становлення й розвитку СВО в Україні: перший період 1991-1993 рр.; другий 1994-1996 рр.; третій 1997-2002 рр. Протягомпершого та другого періодівбуло розроблено нормативні документи щодо створення СВО в Україні та забезпечення ступеневої військової освіти; сформовано Перелік спеціальностей і спеціалізацій підготовки військових фахівців; структуровано мережу військових навчальних закладів, створено військові ліцеї, систему допризовної та призовної підготовки; здійснено науково-методичне забезпечення навчального процесу за новими ОКХ та ОПП; організовано підготовку у цивільних ВНЗ військових фахівців із спеціальностей, близьких до цивільних; забезпечено ЗС потрібною кількістю військових фахівців за всією номенклатурою військових спеціальностей; визначено нові концептуальні підходи до інтеграції військової і цивільної освіти та нормативне забезпечення цього процесу; розгорнуто наукові дослідження з психолого-педагогічних проблем військової освіти; вдосконалено систему управління, розроблено і впроваджено централізовані, регіональні і локальні автоматизовані комп’ютерні мережі управління підготовкою військових фахівців; здійснено дієві заходи щодо підвищення військової та виконавчої дисципліни, організації служби військ.
Доведено, що визначальним для СВО за ухваленими рішеннями, якісними змінами та вагомістю ставтретій період, у процесі якого було створено єдину СВО України; теоретично обґрунтовано положення щодо інтеграції військової і цивільної освіти; оптимізовано мережу військових навчальних закладів, кафедр військової підготовки; введено у дію новий Перелік спеціальностей і спеціалізацій підготовки військових фахівців; визначено зміст військової освіти на основі загальнодержавних освітніх стандартів; удосконалено правові засади функціонування СВО; створено інфраструктуру підготовки педагогічних і науково-педагогічних кадрів для СВО; розроблено Концепцію інформатизації військової освіти; підвищено ефективність комплексних науково-методичних досліджень з проблем військової освіти; розширено міжнародне співробітництво у сфері військової освіти; вдосконалено управління СВО; розвинуто матеріально-технічну базу військових навчальних закладів.
2. Розкрито зв’язок військової освіти з такими основними сферами життя суспільства: економічною, соціальною, політичною і духовною та з’ясовано їх вплив на формування, становлення і розвиток вітчизняної СВО. Їх за характером впливу на СВО можна згрупувати на чотири групи мегачинники, макрочинники, мезочинники та мікрочинники.
З’ясовано, що домінуючим чинником впливу на військову освіту виступає держава як певна ланка політичної системи суспільства, що має специфічні функції. Це вплив триаспектного роду: соціально-контрольований (через створення спеціальних закладів, організацій, покликаних здійснювати освіту й виховання майбутніх військових фахівців); певною мірою спрямований (через створення визначених умов і рамок для розвитку та самореалізації суб'єктів сфери військової освіти); стихійний (через неявне засвоєння норм і цінностей, задекларованих державою, і тих, що реалізуються на практиці). Держава розробляє певну військово-освітню політику і формує систему військової освіти.
3. Здійснено теоретико-методологічне обґрунтування сучасної вітчизняної СВО на основі гуманістичної парадигми, що базується на розумінні природи людини як центру соціальної культурно-освітньої реальності, радикальному переосмисленні сенсу освітньої діяльності майбутнього військового фахівця, ґрунтується на гуманістичному розумінні ідеалів його освіченості, способів соціокультурного спадкування та адаптації й покликана до життя новими типами взаємовідносин суб’єктів військово-освітнього процесу, а також низкою інших чинників. Доведено, що сучасна парадигма військової освіти є діалектичною єдністю п’ятьох основних компонентів особистісного, буттєвого, ціннісного, пізнавального і праксеологічного. Обґрунтовано, що однією з головних передумов реформування військової освіти в Україні стала Концепція військової освіти як система поглядів на цілі, структуру, зміст і розвиток військової освіти в руслі єдиної державної політики щодо захисту національних інтересів і забезпечення національної безпеки України.
4. У результаті порівняльного аналізу систем підготовки військових фахівців у розвинених країнах з’ясовано, що в них ефективно реалізується державна політика щодо підготовки офіцерських кадрів і основою її системного розвитку є орієнтація на захист національних інтересів і забезпечення національної безпеки держави; простежено певні характерні риси та тенденції. В основі функціонування СВО розвинених країн світу лежать чіткі правові механізми функціонування державної політики щодо прийняття нормативно-правових актів, здійснюється систематичний і дієвий контроль за дотриманням чинного законодавства та узагальненням практики його застосування. Динамічні процеси в галузі трансформації систем управління СВО в цих країнах свідчать про тенденцію подальшої оптимізації функцій ієрархічних структур управління військовою освітою з використанням функціонального моделювання.
Стратегія військової освіти в Російській Федерації та провідних країнах НАТО передбачає багатоступеневість, неперервність військової освіти військових фахівців протягом усієї служби від підготовчих курсів перед вступом до навчального закладу, здобуття базової освіти зі ступенем бакалавра до вищої військової освіти та отримання ступеня магістра. Аналіз систем військової освіти в цих країнах свідчить, що їхня побудова дає можливість офіцерському складові протягом усієї військової служби періодично вдосконалювати свою професійну компетентність.
5. На основі системного підходу до проектування СВО теоретично обґрунтовано й розроблено її узагальнену модель. Фундаментальне місце на стадії її проектування та аналізу ефективності функціонування посідає моделювання. Для побудови СВО використано нову інформаційну технологію, вдосконалену систему базових категорій та понять щодо підготовки військових фахівців у системі вищої військової освіти. Основними структурними складовими СВО визначено мережу закладів освіти та науково-методичних установ, нормативно-правову базу військової освіти й органи управління.
Головними цілями СВО визначено забезпечення ефективної підготовки військових кадрів відповідно до соціально-державного замовлення; зміцнення обороноздатності держави та морально-психологічного потенціалу ЗС України; внесок у фундаментальну, прикладну і військову науку та її науково-методичну складову; вдосконалення нормативно-правової бази СВО; підвищенняякості управління освітою; оптимізаціюмережі військових навчальних закладів і науково-методичних установ; збереження в армії і на флоті кращих традицій та започаткування нових; формування позитивного громадського ставлення до ЗС; забезпеченнякомпенсації фінансових витрат на утримання СВО.
Основними функціями СВО є цілепокладання, освітня, наукова, навчально-методична, управлінська, контрольна й коригувальна.
6.Теоретично обґрунтовано педагогічну систему ВВНЗ, яка розглядається як сукупність специфічних елементів, взаємопов’язаних у відповідній структурі і включених у попередньо спроектований ВПП для забезпечення досягнення діагностичних цілей освіти щодо підготовки військових фахівців із заданими якостями щодо державного замовлення та в інтересах задоволення освітньо-наукових потреб особистості майбутнього офіцера.
Визначено такі основні елементи ВПП: цілі; зміст; принципи, методи та засоби; діагностика досягнення цілей; навчальна, наукова та позанавчальна діяльність курсантів (слухачів); моніторинг якості підготовки військових фахівців та рейтингова оцінка їхньої діяльності. Розглянуто організаційні засади ВПП, які детермінують організацію та розробку комплексу нормативних документів, що регламентують його перебіг, а також обґрунтовано та визначено його методичні основи у ВВНЗ. Доведено, що структурними складовими педагогічної системи ВВНЗ є два великі блоки: перший визначає потенційний стан системи, другий її функціональність.
7. Визначено, що управління СВО має сприяти вирішенню таких актуальних завдань:
дотримання чинного законодавства в СВО, інтегрування останньої в державну систему вищої освіти;
створення ефективної системи державного кадрового замовлення на підготовку військових фахівців;
забезпечення оптимального співвідношення чисельності випускників ВВНЗ, що мають освітньо-кваліфікаційний рівень молодшого спеціаліста, бакалавра, спеціаліста, магістра, а також кваліфікації магістра військового управління і магістра державного військового управління;
створення умов для виконання ВВНЗ стандартів вищої освіти відповідно до вимог ОКХ та ОПП підготовки військових фахівців;
оптимізація утримання військової освіти на всіх її рівнях відповідно до моделі ЗС України зразка 2010 р.;
поліпшення якості комплектування ВВНЗ постійним і змінним складом;
підвищення ефективності системи підготовки офіцерських кадрів;
підвищення науково-педагогічного потенціалу ВВНЗ;
розвиток наукової і науково-технічної діяльності ВВНЗ в інтересах удосконалення ВПП, створення перспективних зразків озброєння та військової техніки, розробки методів їх бойового застосування;
поліпшення якості науково-методичного і матеріально-технічного забезпечення ВВНЗ;
удосконалення навчально-матеріальної бази;
підвищення ефективності контролю за функціонуванням СВО, ступенем відповідності рівня підготовки військових фахівців державним стандартам освіти і вимогам ОКХ;
удосконалення нормативно-правової бази військової освіти;
удосконалення системи соціально-правового та психологічного захисту учасників військово-педагогічного процесу ВВНЗ.
8. Обґрунтовано такі напрями розвитку СВО:
оптимізація структури системи;
забезпечення якісного співвідношення навчальної і виховної складової процесу військової освіти;
формування нового змісту військової освіти;
кадрове забезпечення системи;
вдосконалення управління військовою освітою.
Визначено методологічні підходи та інструментарій щодо діагностування рівня якості підготовки військових фахівців.
З’ясовано такі тенденції розвитку сучасної СВО: синергетизація; гуманітаризація, стандартизація, технологізація, інформатизація, інтернаціоналізація.
9. Визначено такі основні напрями використання позитивного досвіду становлення і розвитку СВО в умовах переходу ЗС України на професійну основу комплектування у:
здійсненні кардинальної модернізації СВО шляхом її фундаменталізації;
інтенсифікації наукових досліджень;
впровадженні новітніх наукових і технологічних досягнень у практику підготовки військових фахівців;
забезпеченні гармонійного розвитку особистості військового фахівця та його творчої самореалізації, здатності до служіння своєму народові, збройного захисту держави, інноваційної освітньої діяльності;
поглибленні співпраці та кооперації ВВНЗ і наукових установ ЗС України;
випереджальному розвитку військової педагогічної та психологічної наук;
інтеграції вітчизняної військової освіти зі світовою.
Проведене дослідження не вичерпує всіх проблем становлення і розвитку СВО в Україні. Відповідно до Концепції військової освіти в Україні подальшого дослідження потребують такі аспекти:
теоретичні та методичні засади неперервної військової освіти;
теоретичне осмислення діалектики європейських і світових інтеграційних освітніх процесів, зокрема в Євросоюзі, гармонізації та узгодження з ними розвитку СВО в Україні;
науково-методичне обґрунтування становлення і розвитку системи підготовки військових фахівців за окремими напрямами та спеціальностями;
розроблення підходів до створення оптимального морально-психологічного стану у сфері військової освіти як складової духовного потенціалу ЗС;
теорія управління військово-освітніми процесами та якістю підготовки військових фахівців;
наукові засади інтеграції військової та цивільної освіти;
особистісна орієнтованість навчання військових спеціалістів у системі вищої військової освіти;
теоретичні основи цілісної концепції забезпечення ресурсною базою оптимального функціонування СВО тощо.