ОЦІНКА ДЖЕРЕЛ ДОКАЗІВ У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ

brief description

ЗМІСТ

ВСТУП………………………………………………………………………...3
РОЗДІЛ 1. ПОНЯТТЯ, ЗНАЧЕННЯ ТА ЗМІСТ ОЦІНКИ ДЖЕРЕЛ
ДОКАЗІВ У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ
1.1 Докази та їх джерела: поняття та співвідношення………………….…11
1.2 Поняття та значення оцінки джерел доказів
у кримінальному судочинстві……………………………………………….44
1.3 Зміст оцінки джерел доказів………………………………………….…58
РОЗДІЛ 2. ОСОБЛИВОСТІ ОЦІНКИ КОНКРЕТНИХ ДЖЕРЕЛ
ДОКАЗІВ У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ
2.1 Загальне поняття та особливості оцінки показань, отриманих
від осіб ………………………………………...……………………………....82
2.1.1 Показання свідків та їх оцінка………………………………………….87
2.1.2 Оцінка показань потерпілих………………………………………….....98
2.1.3 Оцінка показань підозрюваних та обвинувачених…………………...101
2.2 Висновок експерта та його оцінка………………………………………105
2.3 Поняття речових доказів та їх оцінка……………………………………117
2.4 Оцінка протоколів слідчих і судових дій та інших документів………..129
2.5 Сучасні проблеми оцінки джерел доказів, одержаних у результаті
оперативно-розшукової діяльності………………………………………......144
2.6 Актуальні питання оцінки джерел доказів, одержаних органами
адміністративної юрисдик-ції………………………….……………………...169
ВИСНОВКИ ………………………………………………………………..…184
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ…………………………………..…196
ДОДАТКИ……………………………………………………………………...212

ВСТУП

Актуальність теми. Реформування усіх сфер життя нашого суспільства, яке почалося з проголошення і всенародного підтвердження незалежності України, пред’являє серйозні вимоги щодо вдосконалення діяльності правоохоронних органів. Важливим завданням на шляху становлення правової держави є укріплення законності, забезпечення дотримання прав людини під час провадження в кримінальних справах. Людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканість і безпека, згідно зі статтею 3 Конституції України, визнаються найвищою соціальною цінністю. Уся діяльність державних органів, в тому числі і в сфері кримінального судочинства, повинна бути спрямованою на захист прав і свобод людини.
Стаття 2 КПК України встановлює завдання кримінального судочинства, якими є охорона прав та законних інтересів фізичних і юридичних осіб, які беруть в ньому участь, а також швидке і повне розкриття злочинів, викриття винних та забезпечення правильного застосування Закону з тим, щоб кожний, хто вчинив злочин, був притяг¬нутий до відповідальності і жоден невинний не був покараний.
Реалізація вимог Конституції і виконання органами дізнання, слідчими, проку¬рорами та суддями завдань кримінального судочинства неможливі без прийняття пра¬воохоронними органами законних і обґрунтованих процесуальних рішень. Саме шля¬хом прийняття таких рішень здійснюється втілення в життя вимог Конституції і чин¬ного законодавства, досягається вирішення завдань кримінального судочинства.
В свою чергу, прийняття законних і обґрунтованих процесуальних рішень мож¬ливо лише тоді, коли вони ґрунтуються на перевірених та правильно оцінених відомостях, одержаних у відпо¬відності до вимог кримінально-процесуального закону. Помилка суб’єкта доказування під час оцінки доказів та їх джерел може привести до прийняття незаконних рішень, порушення прав і свобод громадян, покарання невинуватого або виправдання особи, яка вчинила злочин. У зв’язку з цим, правильна оцінка доказів та їх джерел має найва¬жливіше значення не тільки для прийняття окремих процесуальних рішень, але і вирі-шення кримінальної справи у цілому.
Важливе місце, яке займають джерела доказів в кримінальному процесі, пояс¬нює той факт, що питання їх оцінки притягають увагу багатьох вчених-процесуалістів. Зокрема, проблема оцінки джерел доказів зазнала значної теоретичної розробки в пра¬цях таких вчених, як С.А.Альперт, В.Д.Арсеньєв, М.І.Бажанов, Р.С.Бєлкін, А.Р.Бєлкін, В.П.Бож’єв, Л.Є.Владимиров, С.А.Голунський, Г.Ф.Горський, І.М.Гуткін, М.М.Гродзинський, В.Я.Дорохов, П.С.Елькінд, О.П.Єндовицька, В.І.Зажицький, З.З.Зінатуллін, Л.М.Карнеєва, М.М.Кіпніс, Л.Д.Кокорев, С.В.Курильов, А.М.Ларін, А.Л.Лубенский, Б.Т.Матюшин, М.М.Михеєнко, Г.С.Мосеян, І.І.Мухін, В.Т.Нор, П.Ф.Пашкевич, І.Л.Петрухін, Є.Є.Подголін, Г.М.Різник, Н.В.Сибільова, М.С.Строгович, В.М.Тертишник, М.К.Треушніков, А.І.Трусов, Л.Т.Ульянова, Ф.Н.Фаткуллін, М.Є.Шумило, Н.Я.Якубович та інші.
Окремі питання оцінки джерел доказів висвітлювалися також в працях Т.В.Ва¬рфоломеєвої, М.М.Вінберга, А.І.Видрі, А.С.Железняка, О.М.Коп’євої, М.В.Костиць¬кого, А.О.Ляша, Ю.К.Орлова, М.А.Погорецького, М.С.Полевого, М.В.Салтевського, М.Я.Сегая, П.Ф.Сілкіна, М.І.Сірого, С.М.Стахівського, Л.Д.Удалової, М.Л.Якуба та багатьох інших вчених.
Дослідження усіх зазначених вчених безперечно мають важливе значення для розвитку теорії доказів і вдосконалення правового регулювання оцінки джерел доказів. Багато наукових ідей і пропозицій, сформульованих в їх роботах, вже знайшли відображення в законодавстві і використаються в практичній діяльності правоохоронних органів.
Проте, незважаючи на значний розвиток, який зазнала теорія доказів, на сьогодні серед учених не досягнуто єдності поглядів щодо низки важливих питань. Зокрема, спірним залишається співвідношення між поняттями “доказ” та “джерело доказів”. Невирішеним залишається ряд аспектів, пов’язаних з поняттям, змістом і значенням оцінки джерел доказів, співвідношенням між оцінкою доказів та оцінкою джерел доказів. Крім того, проблемними залишаються деякі питання, пов’язані з оцінкою конкретних джерел доказів, передбачених частиною 2 статті 65 КПК України.
Зазначені питання потребують глибокого теоретичного осмислення, систематизації, узагальнення існуючого матеріалу, розробки на цій основі пропозицій щодо вдосконалення кримінально-процесуального законодавства, практики доказування в кримінальних справах, що і зумовило вибір теми дисертаційного дослідження та свідчить про її актуальність.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження спрямоване на виконання основних положень Постанови Верховної Ради України від 28 квітня 1992 р. “Про Концепцію судово-правової реформи в Україні”, “Комплексної цільової програми боротьби зі злочинністю на 1996-2000 рр.”, затвердженої Указом Президента України від 17 вересня 1996 р. №83796, Указу Президента України від 18 лютого 2000 р. “Про заходи щодо дальшого зміцнення правопорядку, охорони прав і свобод громадян”, є складовою частиною наукових досліджень Міністерства внутрішніх справ України “Пріоритетні напрямки фундаментальних і прикладних досліджень навчальних закладів та науково-дослідних установ МВС України на період 1995-2000 рр.”, “Програма розвитку системи відомчої освіти та вузівської науки на період 2001-2005 роки”, включено до планів наково-дослідних робіт Національної академії внутрішніх справ України та Донецького інституту внутрішніх справ МВС України.
Мета і задачі дослідження. Головною метою дослідження є теоретичне узагальнення проблеми оцінки джерел доказів, опрацювання найбільш важливих аспектів, пов’язаних із поняттям, значенням та змістом оцінки джерел доказів, а також розробка науково обґрунтованих положень та рекомендацій щодо вдосконалення практики оцінки передбачених кримінально-процесуальним законом джерел доказів.
Дана мета зумовила постановку й вирішення наступних завдань:
- розкриття поняття доказів та їх процесуальних джерел, встановлення співвідношення між поняттями “доказ” та “джерело доказу” на підставі загальних теоретичних положень, чинного законодавства України, законодавства інших держав світу;
- аналіз та узагальнення теоретичного дослідження проблем, пов’язаних з оцінкою доказів та їх джерел у кримінальному процесі;
- визначення поняття, встановлення значення та змісту оцінки процесуальних джерел доказів у кримінальному процесі на основі аналізу кримінально-процесуального законодавства, правових ідей провідних вчених України та інших держав світу;
- встановлення елементів, які входять до змісту оцінки процесуальних джерел доказів і розкриття правової характеристики кожного елементу;
- визначення особливостей оцінки конкретних процесуальних джерел доказів, передбачених ч.2 ст.65 КПК України на основі узагальнення теоретичних положень, практики доказування під час провадження в кримінальних справах;
- внесення пропозицій до чинного КПК та проекту нового КПК України щодо вдосконалення кримінально-процесуального доказування в обсязі досліджуваних питань.
Об’єктом дослідження є сукупність суспільних відносин кримінально-процесуального характеру, які виникають під час оцінки джерел доказів між суб’єктами доказування під час провадження у кримінальній справі.
Предметом дослідження є теоретичні і практичні проблеми, які стосуються процесу оцінки процесуальних джерел доказів, а також правові норми, які регулюють цей процес.
Методи дослідження. Відповідно до мети і завдань дослідження в роботі використовувалися сучасні методи теорії пізнання соціально-правових явищ, положення і наукові принципи загальної теорії держави і права, теорії кримінального процесу. Крім того, під час підготовки дисертації широко використовувалися традиційні загальнонаукові методи пізнання: історико-правовий, формально-логічний, порівняльний, статистичний, узагальнення.
Зокрема, для з’ясування поняття та сутності джерел доказів, встановлення їх співвідношення з доказами перевага віддавалася загальнонауковим методам: історико-правовому, формально-логічному. Використовувалися також наукові досягнення кібернетики, зокрема теорії інформації. З метою встановлення поняття та змісту оцінки джерел доказів автор застосовував такі методи, як історико-правовий, формально-логічний, порівняльний, узагальнення, статистичний (вивчення кримінальних справ, анкетування). Наукові висновки і рекомендації, що містяться у дисертації, ґрунтуються на методі системного аналізу положень Конституції України, чинного та проекту нового Кримінально-процесуального кодексу України, інших нормативно-правових актів. Під час дослідження також було проаналізовано кримінально-процесуальне законодавство Російської Федерації, Республіки Білорусь, Німеччини, Великобританії, Сполучених Штатів Америки.
Емпіричну базу дослідження становлять дані, одержані в результаті вивчення 290 кримінальних справ в архівах Донецького обласного апеляційного суду і районних судів за 1992-2002 роки; матеріали анкетування суддів, працівників органів дізнання та слідчих МВС України (всього опитано 250 працівників правоохоронних органів); аналітичні і статистичні матеріали Верховного Суду України, статистичні дані МВС України, прокуратури Донецької області. Використовувався також особистий досвід дисертанта, набутий за час роботи у слідчому підрозділі системи МВС.
Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що дисертант, ґрунтуючись на наявних досягненнях вчених–правознавців, зосередив увагу на недостатньо вивчених питаннях, які мають наукове та практичне значення. Проведене дослідження дало автору можливість запропонувати свій підхід до розв’язання низки дискусійних теоретичних питань, обґрунтувати ряд нових теоретичних положень, які суттєво поглиблюють зміст теорії кримінального процесу з цієї проблеми. Крім того, були розвинуті та поглиблені положення, висунуті іншими авторами. Сформульовані також пропозиції щодо вдосконалення кримінально–процесуального законодавства та поліпшення практики оцінки джерел доказів. Наукову новизну результатів проведення дослідження можна конкретизувати в таких положеннях і висновках:
- дістала подальшого розвитку наукова точка зору, що доказами в кримінальному процесі необхідно вважати тільки відомості про факти. Зокрема, наводиться ряд нових аргументів на користь того, що визначення доказів як “фактичних даних” або як “фактів” не зовсім точно відображає їх природу та юридичне значення. Відповідно до цього значно доповнено аргументацію тих вчених, які піддають критиці “єдине” та “подвійне” розуміння доказів;
- поглиблено наукову позицію, згідно з якою докази та їх джерела є самостійними категоріями, які знаходяться між собою в діалектичному зв’язку. З використанням досягнень логіки та кібернетики наведено низку нових аргументів того, що інформація (відомості про факти) та її джерело не створюють нерозривну єдність;
- обґрунтовано точку зору, що наявний в науковій літературі погляд про ототожнення процесуальних джерел доказів з процесуальною формою доказів не можна визнати правильним;
- доповнено аргументацію наукової позиції, згідно з якою в теорії і практиці доказування у кримінальних справах необхідно відрізняти відповідно оцінку доказів та оцінку процесуальних джерел доказів;
- запропоновано авторське визначення змісту оцінки доказів та процесуальних джерел доказів. На думку дисертанта, до змісту оцінки доказів необхідно відносити встановлення їх належності, достовірності, а сукупності доказів – достатності для вирішення справи. У свою чергу зміст оцінки процесуальних джерел доказів складається зі встановлення їх допустимості, автентичності (непідробності, оригінальності) та повноти;
- обґрунтовано власну точку зору автора щодо потреби вдосконалити дефініцію допустимості процесуальних джерел доказів у кримінальному судочинстві;
- наведені додаткові аргументи на користь позиції, що не тільки протоколи з відповідними додатками, складеними уповноваженими органами за результатами оперативно-розшукових заходів, а будь-які матеріали, одержані в результаті проведення зазначених заходів, можуть бути використані в доказуванні у кримінальних справах за умов, як вони перевірені, оцінені слідчим, прокурором судом, а також встановлена допустимість і автентичність джерела доказів, належність та достовірність відомостей, які містяться в них;
- розвинено положення про те, що матеріали, одержані в результаті проведення ОРД, можуть використатися в доказуванні у кримінальних справах тільки у випадку, коли відоме джерело та спосіб їх одержання;
- обґрунтовано висновок, що такі адміністративно-процесуальні дії, як огляд особи та огляд речей (ст. 264 КУпАП), з позицій Конституції України та кримінально-процесуального законодавства не відрізняються від обшуків. Це викликає проблеми під час використання протоколів зазначених дій для доказування у кримінальних справах. З урахуванням важливості і часто незамінності протоколів адміністративних оглядів для доказування у кримінальних справах, а також для подолання зазначених вище проблем запропоновано закріпити в законодавстві України положення про можливість проведення обшуків поза кримінального процесу у конкретних випадках за наявності чітко окресленого кола підстав;
- сформульовано низку пропозицій щодо вдосконалення чинного кримінально-процесуального законодавства України та вдосконалення практики оцінки процесуальних джерел доказів у кримінальному судочинстві.
Практичне значення отриманих результатів полягає в тому, що сформу-льовані і аргументовані у дисертації теоретичні положення вносять певний вклад у розвиток науки кримінального процесу, оскільки можуть бути використані для подальших наукових досліджень з питань теорії доказів. Отримані автором результати досліджень можуть бути використані:
- у науково-дослідній роботі – для подальшої розробки науково обґрунтованих положень і рекомендацій щодо подальших наукових досліджень з питань теорії доказів;
- у законотворній роботі – про внесення змін і доповнень до чинного КПК, а також при доопрацюванні проекту КПК;
- у навчальному процесі – під час підготовки окремих розділів підручників і навчальних посібників з кримінально-процесуального права України, під час викладання курсів з дисциплін “Кримінальний процес”, “Дізнання в ОВС”.
Апробація результатів дисертації. Матеріали дослідження обговорені на засіданні кафедри кримінального процесу Донецького інституту внутрішніх справ. Результати дисертаційного дослідження доповідалися на 6 наукових конференціях: міжвузівській науково-практичній конференції “Захист прав, свобод і законних інтересів громадян України в процесі правоохоронної діяльності” (квітень 2001, м. Донецьк); науково-практичній конференції “Теорія та практика застосування чинного кримінального і кримінально-процесуального законодавства у сучасних умовах” (квітень 2002, м. Київ); міжвузівській науково-практичній конференції “Сучасні правові проблеми профілактики та розкриття злочинів, які скоюються неповнолітніми” (квітень 2002, м. Донецьк); міжнародній наукової конференції студентів та аспірантів “Актуальні проблеми правознавства очима молодих вчених” (квітень 2002, м. Хмельницький); міжнародній науковій конференції “Україна: шляхами віків” (травень 2002, м. Київ); науково-практичній конференції “Актуальні проблеми профілактики правопорушень підрозділами міліції громадської безпеки” (травень 2002, м. Івано-Франківськ).
Публікації. За матеріалами дисертаційного дослідження опубліковано вісім наукових статтей, з яких п’ять – у фахових виданнях, затверджених ВАК України.
Структура дисертації визначена відповідно до мети і завдань дослідження і складається зі вступу, двох розділів, які містять дев’ять підрозділів, висновків, списку використаних джерел та додатків. Повний обсяг дисертації становить 215 сторінок, у тому числі список використаних джерел на 16 сторінках (185 найменувань) та додатків на 4 сторінках.

bibliography

ВИСНОВКИ

З прийняттям нової Конституції Україна вступила в новий етап розбудови демократичної правової держави. Основним завданням суспільства і держави є впровадження конституційних положень у життя. Конституція України, увібравши в себе основні положення міжнародних норм, зокрема Загальної декларації прав людини, проголошує утвердження і забезпечення прав і свобод людини головним обов’язком держави та визначальним принципом її діяльності.
У результаті дисертаційного дослідження, виконаного на основі аналізу чинного міжнародного і національного законодавства та практики його реалізації, теоретичного осмислення наукових праць учених, сформульовано положення та рекомендації, спрямовані на вдосконалення теорії кримінального процесу і практики доказування в кримінальних справах.
Основні з них такі:
1. Доказами у кримінальному процесі є відомості про факти. Неправильним є розуміння доказів як фактів або фактичних даних.
Джерела доказів не є ані невід’ємною складовою доказів (як вважають прихильники “єдиного” розуміння доказів), ані доказами в одному з двох тлумачень (як вважають прихильники “подвійного” розуміння). Створюючи з доказами діалектичну єдність, їх джерела не втрачають самостійного значення для доказування у кримінальних справах.
2. Помилковою необхідно визнати думку вчених, які, застосовуючи для пояснення суті доказів у кримінальному процесі досягнення іншої науки  теорії інформації, стверджували, що доказ є відображенням об’єкта і структурно не відрізняється від сигналу. На підставі аналізу положень теорії інформації, застосування її досягнень для науки кримінального процесу можна зазначити, що:
- докази не є ані сигналами, ані відображенням. За своєю суттю докази є інформацією, тобто відомостями. У зв’язку з тим, що ані у філософії, ані в кібернетиці – науках, які найбільш детально досліджують проблеми, пов’язані з інформацією, – на сьогодні не існує єдиного, загальновизнаного розуміння інформації, в кримінальному процесі доцільно обмежувати тлумачення цього терміна і вважати, що інформація – це відомості;
- не можна ототожнювати “сигнал” і “відображення”, оскільки вони є різними поняттями;
- джерела доказів у кримінальному процесі не є матеріальною формою сигналу;
- з точки зору теорії інформації докази та їх джерела не створюють нерозривну єдність, а співвідносяться між собою як інформація та її джерела. Докази як будь-яка інформація можуть одночасно міститися в різних джерелах і під час процесу відображення поширюватися на інші носії.
3. Необхідно відрізняти матеріальні і процесуальні джерела доказів. Матеріальними джерелами є особи, предмети та інші носії інформації, які є об’єктами оточуючої дійсності. Процесуальними джерелами доказів є носії інформації, одержані і залучені до кримінальної справи з додержанням процесуальної форми. Не зовсім точно називати процесуальні джерела доказів процесуальною формою одержання відомостей про факти. У відношенні до джерел доказів процесуальна форма є встановленими законом вимогами щодо порядку їх одержання та закріплення в матеріалах кримінальної справи. Більш правильним є розуміння процесуальних джерел доказів як носіїв інформації, які були одержані і закріплені у кримінальній справі з додержанням процесуальної форми.
4. Оцінка процесуальних джерел доказів не входить до оцінки доказів: це тісно пов’язані, але не тотожні поняття. Оцінка доказів передбачає встановлення певних властивостей у відомостей про факти, під час же оцінки процесуальних джерел доказів аналізуються закріплені у кримінальній справі носії інформації. Оцінка доказів та їх джерел є лише розумовою, логічною діяльністю. Неправильним є вважати, що під час оцінки здійснюються інші, крім розумових, також як і вказувати, що логічна діяльність застосовується під час збирання чи закріплення доказів та їх джерел. Така логічна діяльність спостерегається не під час зазначених дій, а під час оцінки, яка протікає одночасно з ними. Оцінка доказів та їх процесуальних джерел не є етапом, який завершує доказування у кримінальних справах, а протікає протягом усього процесу доказування: від виявлення доказів до внесення будь-яких рішень у справі.
5. Змістом оцінки процесуальних джерел доказів є встановлення їх допустимості, автентичності (непідробності, оригінальності) та повноти.
а) Процесуальні джерела доказів є допустимими, коли вони передбачені чинним законодавством, залучені до кримінального процесу встановленими законом суб’єктами і внаслідок передбачених процесуальних дій, які були проведені в порядку передбаченому, КПК. Оцінка допустимості джерел доказів не обмежується встановленням дотримання кримінально-процесуального законодавства під час провадження у кримінальних справах. У тому випадку, коли носій інформації був створений або знаходився в обігу поза межами кримінального процесу, оцінка його допустимості передбачає встановлення факту дотримання вимог Конституції України та відповідного законодавства будь-якими особами, які створювали або брали участь в обігу цього носія.
б) Процесуальні джерела доказів є автентичними, якщо встановлена їх справжність, оригінальність та непідробність. Під час оцінки автентичності процесуальних джерел доказів аналізується весь процес їх формування, а саме: умови сприйняття, запам’ятовування, передачі і фіксації відомостей, повідомлених допитаною особою; умови появи, зберігання і копіювання матеріальних слідів; хід експертного дослідження і правильності його відображення і висновку; походження і стану документів, що були представлені слідчому (суду).
в) Оцінка повноти процесуальних джерел доказів включає встановлення ступеня їх наповнення відомостями про факти, що підлягають доказуванню у кримінальних справах, а також відомостями, на підставі яких можна перевірити та оцінити їх допустимість та достовірність. Зокрема, необхідно оцінювати: наскільки повно джерела доказів містять відомості про їх походження, умови створення, дотримання законодавства під час залучення до кримінальної справи.
г) До змісту оцінки процесуальних джерел доказів не входить встановлення доброякісності, достовірності та достатності. Оцінка доброякісності джерел доказів не має самостійного наповнення, а повністю охоплюється оцінкою інших якостей джерел, серед яких є допустимість, автентичність та повнота. Що ж стосується достовірності та достатності, то ці елементи входять до змісту оцінки відомостей про факти, а не їх процесуальних джерел.
З метою вдосконалення чинного кримінально-процесуального законодавства України до КПК доцільно внести такі зміни:
1) статтю 67 КПК “Оцінка доказів” назвати “Оцінка доказів та їх процесуа-льних джерел”, а зміст статті викласти в такій редакції:
“Суд, прокурор, слідчий і особа, яка провадить дізнання, оцінюють докази та їх процесуальні джерела за своїм внутрішнім переконанням, всебічно, повно і об’єктивно.
Кожен із доказів підлягає оцінці з метою встановлення його належності та достовірності, а сукупність доказів у справі – встановлення їх достатності для вирішення як окремих питань, так і справи в цілому.
Процесуальні джерела доказів оцінюються з метою встановлення їх допус-тимості, автентичності та повноти”.
2) Доповнити КПК України ст. 67-1 “Допустимість процесуальних джерел доказів” з таким змістом:
“1. Процесуальне джерело доказів є допустимим, коли воно передбачене чинним кримінально-процесуальним законом, залучене до кримінального процесу внаслідок передбачених законом процесуальних дій, що були проведені належним чином і встановленими суб’єктами.
2. Недопустимим є процесуальне джерело, яке було одержане з порушенням конституційних прав та свобод людини або з такими порушеннями законодавства, які позначились чи могли позначитись на його достовірності чи достовірності відомостей, що в ньому містяться.
3. Оцінка допустимості не обмежується встановленням факту дотримання кримінально-процесуального законодавства під час одержання і закріплення процесуальних джерел доказів особою, яка провадить дізнання, слідчим, прокурором або судом. Допустимість носія інформації, який був створений або знаходився в обігу поза меж кримінального процесу, крім загальних для всіх процесуальних джерел доказів умов, передбачає дотримання вимог Конституції України та відповідного законодавства будь-якими особами, які створювали цей носій або брали участь в його обігу.
4. Процесуальне джерело, визнане недопустимим, не може бути використане в доказуванні. Подальша оцінка належності та достовірності відомостей, які в ньому містяться, не може провадитися”.
3) Доповнити КПК України ст. 67-2 “Автентичність процесуальних джерел доказів”:
“1. Процесуальне джерело доказів є автентичним, якщо встановлена його справжність, непідробність.
2. Під час оцінки автентичності джерела доказів аналізується весь процес його формування, включаючи умови сприйняття, запам’ятовування, передачі і фіксації відомостей, повідомлених допитаною особою; умови появи, зберігання і копіювання матеріальних слідів; хід експертного дослідження і правильності його відображення і висновку; походження і стану документів, що були представлені слідчому (суду), та всі інші обставини, які надають можливість дослідити походження джерела“.
6. Показаннями осіб є не будь-які повідомлення, а лише такі, які зроблені і закріплені в матеріалах кримінальної справи з додержанням вимог КПК України. Свідком може бути особа, яка не несе відповідальності за вчинення злочину, щодо якого ведеться провадження в кримінальній справі, і якій злочином не заподіяно моральну, фізичну або майнову шкоду. В судовому засіданні не можуть бути допитані як свідки особи, які проводили дізнання, слідчі для “закріплення” одержаних ними показань від свідків, потерпілих, обвинувачених. Не повинні вони виступати як свідки і для підтвердження або заперечення правильності своїх дій під час розслідування справи. Не можна допитувати як свідків осіб, які підлягають допиту в справі як підозрювані, обвинувачені, потерпілі. Недопустимо допитувати як свідків осіб, у відношенні яких після пред’явлення обвинувачення справа закрита за нереабілітуючими підставами чи виділена в окреме провадження, або осіб, вже засуджених, – щодо дій їх співучасників.
7. Висновки експерта підлягають оцінці особою, яка проводить дізнання, слідчим, прокурором, судом на загальних підставах. Змістом оцінки висновків експерта як і інших джерел доказів, є допустимість, достовірність та повнота.
Допустимість висновку експерта передбачає дотримання вимог Конституції і кримінально-процесуального закону під час призначення та проведення експертизи.
Оцінюючи допустимість висновків експерта необхідно також встановлювати, чи були дотримані права обвинуваченого (підозрюваного) під час призначення та проведення експертизи. Якщо постанова про призначення експертизи, а також висновки експертизи були пред’явлені обвинуваченому несвоєчасно, то вирішення питання щодо допустимості такого висновку необхідно вирішувати, виходячи із наявності реальних порушень прав обвинуваченого та можливості їх усунення.
Оцінка допустимості висновку експерта неможлива без оцінки компетентності експерта, що передбачає встановлення освіти, практичного досвіду, стажу роботи за фахом, вузької спеціалізації в межах цієї професії експерта. Крім того, недопустимим є висновок експерта, якщо експертиза була проведена особою, що підлягає відводу на підставах, передбачених статтями 54, 62 КПК України.
Допустимість висновків експерта залежить від допустимості об’єктів, які досліджував експерт. Недопустимість таких об’єктів веде до визнання недопустимим висновку експерта.
Те, що висновки експерта ґрунтуються на наукових знаннях, не виключає необхідності оцінки їх автентичності. Достовірність висновку експерта в значному ступені залежить від достовірності наукових знань, обґрунтованості застосованої під час експертизи методики.
Повнота висновку експерта передбачає: повноту використання матеріалів, наданих експерту; застосування різноманітних методів дослідження, що доповню-ють один одного, які необхідні для достовірної відповіді на поставлені запитання; повноту опису у висновках ходу виконаної експертом роботи.
8. Сучасна назва “речові докази” є не зовсім вдалою. Речові докази є процесуальними джерелами доказів, тобто певними, матеріальними об’єктами, носіями тієї інформації, яка використовується як докази в кримінальному процесі. Отже, в КПК України фактично ототожнюються інформація (відомості) та джерела цієї інформації, припускається змішування різних понять. У зв’язку з цим було б доцільним закріпити в Законі назву “речові джерела доказів”, яка б адекватно відображала їх сутність і запобігала ототожненню доказів з їх джерела-ми.
Крім того, стаття 78 КПК України називає підвиди речових доказів, але не дає їх узагальненого поняття, яке б розкривало сутність цього джерела доказів. У КПК України поняття речового доказу повинно складатися з двох груп характеристик. Перша група повинна відображати сутність цього джерела доказів як частини буття, об’єктивної реальності (онтологічні характеристики). Інша ж група характеристик повинна відображати здатність матеріального об’єкта сприяти встановленню істини в кримінальних справах (гносеологічні характеристики).
З точки зору онтології, речові докази є матеріальними об’єктами, які знаходяться в будь-якому стані (твердому, сипкому, рідинному, газоподібному). З точки ж зору теорії пізнання, речовими доказами можуть бути такі матеріальні об’єкти, які в силу свого зв’язку з подією злочину можуть сприяти його пізнанню суб’єктами доказування (предмети, які були знаряддям вчинення злочину, зберегли на собі сліди злочину тощо).
На підставі зазначеного вище в кримінально-процесуальне законодавство України пропонується внести такі зміни і доповнення:
- замість назви “речові докази” в ст.78, а також в частині 2 ст.65 КПК України було б доцільним закріпити назву “речові джерела доказів”;
- статтю 78 КПК України викласти в такій редакції:
“Речовими джерелами доказів є матеріальні об’єкти, які були знаряддям вчинення злочину, з’явилися в об’єктивній реальності в результаті події злочину, зберегли на собі його сліди, були об’єктом злочинних дій, а також гроші, цінності та інші речі, нажиті злочинним шляхом, і всі інші матеріальні об’єкти, які мо-жуть бути засобами для розкриття злочину і виявлення винних або для спросту-вання обвинувачення чи пом’якшення відповідальності.
Під матеріальними об’єктами необхідно розуміти предмети, речовини та інші макро- і мікрооб’єкти матеріального світу, які знаходяться в будь-якому стані (твердому, сипкому, рідинному, газоподібному)”.
9. Документами в кримінальному процесі є будь-які спеціально виготовлені матеріальні об’єкти (папір, фото - , кіно -, відеоплівка тощо), на яких за допомогою відомих людству знаків (письма, звуків, зображення тощо) зафіксовані відомості про обставини, які підлягають встановленню в кримінальній справі. Неправильно обмежувати поняття документів лише письмовими актами. Документи поділяються на: 1) протоколи слідчих і судових дій; 2) інші документи. Протоколом слідчої дії як джерелом доказів є не будь-який, а лише протокол такої дії, під час якої слідчий безпосередньо сприймає обставини, відомості про які закріплюються в протоколі. Протоколами слідчих дій як джерелами доказів є протоколи пред’явлення особи або предметів (ст.ст.174,175 КПК); огляду (місця події, предмета, речового доказу, трупа), освідування і відтворення обстановки і обставин події (ст.195 КПК); одержання зразків для експертного дослідження (ст.199 КПК). Докази, які містяться в таких протоколах, є первинними. Не зовсім точним є об’єднання в одну групу із зазначеними протоколами протоколів допитів і очних ставок, оскільки вони містять похідні докази. Протоколи допитів і очних ставок належать до інших джерел доказів – показань (підозрюваного, обвинуваченого, потерпілого, свідка).
Протоколи слідчих і судових дій є допустимими за наявності таких умов:
- протоколи складені уповноваженими на те особами;
- протоколи оформлені з додержанням встановленої кримінально-процесуальним законом форми (ст.85 КПК);
- дотримані вимоги законодавства, що регулює проведення конкретних слідчих та судових дій.
Виходячи із того значення, яке має інститут понятих для допустимості протоколів слідчих дій, потребує вдосконалення ст.127 КПК України. Зокрема, необхідно розширити коло осіб, які не можуть бути понятими, за рахунок прокурорів та суддів, а також родичів співробітників правоохоронних органів, які ведуть (вели раніше) провадження в тій кримінальній справі, в межах якої проведена слідча дія, або вели провадження в оперативно-розшуковій справі, за результатами якої порушено кримінальну справу. У зв’язку з цим ч.3 ст.127 КПК України пропонуємо викласти в такій редакції: “Як поняті запрошуються особи, не заінтересовані в справі. Понятими не можуть бути потерпілий, родичі підозрюваного, обвинуваченого і потерпілого, працівники органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду. Понятими не можуть бути також родичі співробітників правоохоронних органів, які ведуть (або вели раніше) провадження в тій кримінальній справі, в межах якої проведена слідча дія, або вели провадження в оперативно-розшуковій справі, за результатами якої порушено цю кримінальну справу”.
10. Оцінюючи допустимість відбитків об’єктів, інших копій, які створюються під час слідчих і судових дій, необхідно виходити з того, що вони не мають самостійного доказового значення. Їх допустимість безпосередньо залежить від допустимості протоколу слідчої чи судової дії. Крім того, копії мають доказове значення лише тоді, коли обставини їх одержання зазначені у відповідному протоколі.
11. Відомості, одержані під час проведення оперативно-розшукової діяльності, можуть бути доказами в кримінальному процесі. Такі відомості можуть міститися не тільки в протоколах з відповідними додатками, складених уповноваженими органами за результатами оперативно-розшукових заходів, а в інших документах і речових доказах. Будь-які матеріали, одержані в результаті проведення оперативно-розшукових заходів, можуть використовуватися в доказуванні у кримінальних справах, якщо вони перевірені, оцінені слідчим, прокурором судом і якщо встановлена належність, допустимість та достовірність джерела доказів та належність, достовірність відомостей, які містяться в них;
Не можна підмінювати оцінку допустимості матеріалів ОРД джерел доказів оцінкою достовірності відомостей, які в них містяться. Відомості, отримані в результаті проведення ОРД, можуть бути достовірними, але міститися в джерелах, які одержані з порушенням законодавства, а тому є недопустимими для використання в кримінальному судочинстві;
Відомості, одержані в результаті проведення ОРД, можуть бути використані в доказуванні за кримінальними справами тільки у випадку, коли відоме джерело та спосіб їх одержання. Це необхідно для їх перевірки та оцінки з метою встановлення того, чи були дотримані під час їх одержання вимоги законодавця, гарантовані Конституцією України права і свободи громадян.
12. Під час оцінки джерел доказів, одержаних у результаті проведення оперативно-розшукових заходів, необхідно встановлювати:
- найменування оперативно-розшукового заходу, в результаті якого були одержані представлені відомості;
- правову основу і мету оперативно-розшукового заходу, умови і юридичну підставу його проведення (санкція суду, рапорт співробітника оперативного підрозділу тощо);
- ким і за яких обставин одержані відомості, які включаються в процес доказування (хто проводив оперативно-розшуковий захід, хто брав у цьому участь, в який час, де і за яких умов воно здійснювалося, інші відомості, що забезпечують можливість перевірки інформації, яка використовується в процесі доказування);
- точне і докладне зазначення характеристик технічних засобів, які за-стосовуються, і матеріалів, які використовуються;
- ретельний опис деталей зафіксованої інформації, які мають значення для доказування.
Оцінка матеріалів, одержаних в результаті проведення ОРД, передбачає встановлення наявності таких критеріїв:
- дотримання положення закону про те, з якою метою може проводитися оперативно-розшукова діяльність;
- проведення оперативно-розшукових заходів уповноваженим на це державним органом;
- оперативно-розшукові заходи, в результаті яких була одержана інформація, яка залучається до кримінального процесу, повинні бути передбачені законом;
- наявність передбачених законом підстав для провадження оперативно-розшукових заходів;
- наявність додаткових умов, передбачених законом для проведення деяких оперативно-розшукових заходів;
- дотримання встановленого законом особливого порядку проведення оперативно-розшукових заходів, пов’язаних з обмеженням конституційних прав і свобод людини і громадянина;
- дотримання положень закону щодо недоторканності посадових осіб, які займають деякі державні посади.
На підставі аналізу існуючих у науці кримінального процесу точок зору, положень чинного законодавства автор пропонує вдосконалити законодавство, яке регулює використання в кримінальному судочинстві матеріалів, одержаних у результаті проведення ОРД. Зокрема, на думку автора:
- необхідно закріпити в законодавстві положення, яке міститься в проекті КПК, що був підготовлений робочою групою Кабінету Міністрів України. Частина 2 ст.132 проекту зазначає, що доказами є відомості про факти, зібрані органом дізнання в результаті оперативно-розшукових заходів, якщо вони перевірені дізнавачем, слідчим чи судом у порядку, передбаченому КПК України. Крім того, ч.3 ст.157 проекту вказує, що до документів відносяться, серед іншого, і результати застосування фотозйомки, звукозапису, відеозапису та інших носіїв знятої інформації, які містять відомості про обставини, встановлені в ході оперативно-розшукових заходів. Таке положення охоплює всі відомості, одержані в результаті проведення ОРД, а не частку з них, як це зроблено в чинному законодавстві. Гадаємо, що законодавче закріплення цього положення сприяло б вдосконаленню кримінально-процесуального законодавства і практики доказування у кримінальних справах;
- необхідно також доповнити КПК України главою “Використання резуль-татів оперативно-розшукової діяльності в кримінальному судочинстві”. В цій главі необхідно ретельно регламентувати питання, пов’язані з одержанням оперативними підрозділами відомостей під час проведення ОРД, порядком складання відповідних документів, їх формою. Необхідно також врегулювати порядок надання оперативними підрозділами матеріалів слідчому, прокурору, суду та порядок залучення таких відомостей до справи.
13. У кримінальних справах можуть бути використані відомості, одержані в результаті адміністративної діяльності правоохоронних органів, але лише в тому разі, якщо вони містяться в таких процесуальних джерелах доказів, як речові докази і документи.
14. Аналіз чинного законодавства, поглядів науковців дає підстави автор стверджувати, що огляд особи та огляд речей як адміністративно-процесуальні дії, передбачені ст.264 КУпАП, за свою суттю, змістом, обмеженням конституцій-них прав громадян не відрізняються від обшуків.
У зв’язку з тим, що в діяльності правоохоронних органів поширеною є практика фактичного проведення обшуків до порушення кримінальної справи, а також виходячи з того, що проведення таких обшуків є важливим і часто незамінним засобом виявлення факту злочину, доцільно було б у законодавстві передбачити можливість, за наявності вичерпних підстав, проведення обшуків до порушення кримінальної справи (в тому числі і під час адміністративно-процесуальних дій). До таких підстав необхідно віднести:
- забезпечення безпеки суспільства у цілому, окремих груп громадян, майна в громадських місцях (наприклад, перевірка на безпеку пасажирів в аеропортах).
- запобігання розкраданню майна на підприємствах, в установах, організаціях (проведення обшуку працівників під час виходу з території).
- затримання правопорушника працівником правоохоронного органу (обшук з метою забезпечення безпеки такого працівника, оточуючих осіб).
- перетинання особами митного кордону (обшук з метою виявлення заборонених для перевезення предметів).
Таким чином, дисертаційне дослідження було спрямоване на аналіз існуючих наукових положень, норм чинного законодавства щодо проблем оцінки джерел доказів в кримінальному процесі. Пропозиції, викладені в дослідженні, можуть бути використані для вдосконалення чинного кримінально-процесуального законодавства, практики доказування в кримінальних справах.
Основні положення дисертації можуть бути використані під час навчального процесу з юридичних дисциплін, зокрема таких, як кримінальний процес, дізнання в органах внутрішніх справ.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Адміністративне право України: Підручник для юридичних вузів і фа-культетів / За ред. Ю.П.Битяка. – Харків: Право, 2001. – 528с.
2. Актуальные проблемы правовой защиты личности в уголовном судо-производстве: Сборник научных трудов. – Ярославль: Яр. ГУ, 1990. – 196с.
3. Актуальные проблемы теории юридических доказательств: Сборник научных трудов / Отв. ред. В.А. Семеусов. – Иркутск: Издательство Иркутского университета, 1984. – 159с.
4. Алексеев В.Б. Оценка доказательств в надзорной инстанции в советском уголовном процессе: Автреф. дис …канд. юрид. наук.  М.: Всесоюзный институт по изучению причин и разработке мер предупреждения преступности, 1965.  18с.
5. Антонов В.Д. Графические документы как носители информации в раскрытии и расследовании преступлений: Автореф. дис …канд. юрид. наук.  М. Академия Министерства внутренних дел СССР, 1990. – 20с.
6. Арсеньев В.Д. Вещественные доказательства в советском уголовном процессе.  М.,1957. – 95 c.
7. Арсеньев В.Д. Вопросы общей части теории судебных доказательств в советском уголовном процессе.  М.: Юридическая литература, 1964. – 180с.
8. Бандурка А.М., Горбачев А.В. Оперативно-розыскная деятельность: правовой анализ. Научно-практическое пособие. – К.: Редакционно-издательский отдел МВД Украины, 1994. – 160с.
9. Бахин В.П., Карпов Н.С. Некоторые аспекты изучения практики борьбы с преступностью (данные исследований за 1980-2002 гг.).  К., 2002. – 458с.
10. Бахрак Д. Н., Ренов Э.Н. Производство по делам об административных правонарушениях: Пособие для слушателей народных университетов. – М.: Знание, 1989. – 96с.
11. Баяхчев В.Г. Иные документы: Комментарий к Уголовно-процессуальному кодексу Российской Федерации / Под общ. Ред. В.В.Мозякова. – М., 2002. – 864c.
12. Бедняков Д.И. Непроцессуальная информация и расследование преступлений. – М.: Юридическая литература, 1991. – 208с.
13. Безлепкин Б.Т. Проблемы уголовно-процессуального доказывания // Советское государство и право. 1991.  №8.
14. Белкин А.Р. Теория доказывания: Научно-методическое пособие. - М.: Норма, 1999. 418с.
15. Белкин Р.С. Собирание, исследование и оценка доказательства. Сущ-ность и методы.  М.: Наука, 1966. 296с.
16. Бобров В.К. Уголовно-процессуальная форма и ее роль в обеспечении задач советского судопроизводства // Сборник статей адъюнктов и соискателей.  Выпуск №3.  М.: Научно-исследовательский и редакционно-издательский отдел Высшей школы МВД СССР, 1971.
17. Божьев В.П., Лубенский А.Л. Источники доказательств по уголовно-процессуальному законодательству СССР и других социалистических государств: Учебное пособие.  М.: Академия МВД СССР, 1981. – 72с.
18. Будников В. Субъект доказывания не может быть свидетелем по уго-ловному делу // Российская юстиция.  2002. №8.
19. Варфоломеева Т.В. Производные вещественные доказательства: Криминалистическое и уголовно-процессуальное исследование: Автореф. дис… канд. юрид. наук. – К., 1973. – 20с.
20. Васильев С.В. Доказывание и доказательства по делам о возмещении вреда, причиненного личности.  Х., 2000. – 198с.
21. Вдовиченко Г.Г. Ленинская теория отражения и информация: Материалы и лекции по спецкурсу «Философские проблемы современного естествознания». – К., 1969. – 37с.
22. Викторский С.И. Русский уголовный процесс: Учебное пособие. – М.: Юридическое бюро “Городец”, 1997. – 448с.
23. Винберг А.И. Доказательственное значение фотоснимков и специальных видов копий в советском уголовном процессе //Советская криминалистика на службе следствия. – М.,1955.  Вып. №6.
24. Винберг А.И. Производные вещественные доказательства и их значение //Практика применения нового уголовно-процессуального законодательства: Тезисы докладов.  М.,1962.
25. Винер Норберт. Кибернетика и общество. – М.: Издательство иностранной литературы, 1958. – 200с.
26. Владимиров Л.Е. Учение об уголовных доказательствах. – Тула, 2000.– 463с.
27. Вопросы уголовного процесса в практике Верховного суда СССР и Верховного суда РСФСР / Под редакцией В.В.Купикова и Д.С.Кирова. – М.: Юридическая литература, 1974.  271с.
28. Воронина Л. В. Протоколы и иные документы как источники доказа-тельств в советском уголовном процессе (по материалам Казахской ССР): Автореф. дис…канд. юрид. наук.  Ленинград: Ленинградский государственный университет им. А.А.Жданова, 1987. – 23с.
29. Выдря М.М. Вещественные доказательства в советском уголовном процессе. – М.: Госюриздат, 1955. – 35с.
30. Вышинский А.Я. Теория судебных доказательств в советском уголов-ном процессе: 3-е изд., доп. – Учебное пособие для юридических вузов.  М.: Государственное издательство юридической литературы, 1950. – 308с.
31. Галаган В.І. Конфіденційна інформація: поняття, зміст і значення в кримінально-процесуальній діяльності органів внутрішніх справ України // Науковий вісник НАВСУ.  1999.  №1.
32. Галкин В.А. Документы как источник доказательств в советском уго-ловном процессе: Автореф... канд. юрид. наук.  М.: Академия Министерства внутренних дел СССР, 1991. – 24с.
33. Глинский Б.А. Философские и социальные проблемы информатики. – М.: Наука, 1990. – 110с.
34. Гмирко В.П. Кримінально-процесуальні докази: поняття, структура, характеристики, класифікація: Конспект проблемної лекції.  Дніпропетровськ: Академія митної служби України.  64с.
35. Голунский С.А. Об оценке доказательств в советском уголовном про-цессе // Советское государство и право.  1955.  №7.
36. Горский Г.Ф., Кокорев Л.Д., Элькинд П.С. Проблемы доказательств в советском уголовном процессе.  Воронеж: Издательство Воронежского университета, 1978. – 303с.
37. Гродзинский М.М. Учение о доказательствах и его эволюция.  Х.: Юридическое издательство Наркомюста УССР, 1925. 20с.
38. Громов В., Лаговиер Н. Уголовно-судебные доказательства. Теория доказательств и практика применения норм доказательственного права / Под редакцией и с предисловием А.Я. Вышинского.  М.: Юрид. Суд. НИЮ РСФСР, 1929. 142 с.
39. Громов В.И. Вещественные улики и научно-уголовная достоверность.  М.,1932.  65с.
40. Грошевой Ю.М., Дидоренко Э.А., Розовский Б.Г. Уголовно-процессуальные аспекты оперативно-розыскной деятельности //Вісник Луганської академії внутрішніх справ МВС України імені 10-річчя незалежності України. – Луганськ, – 270с.
41. Гуткин И.М. К вопросу о понятии доказательства в советском уголов-ном процессе // Труды высшей школы.  М., 1969.  Вып. №24.  276с.
42. Даль В. Толковый словарь живого великорусского языка.  М.: Рус-ский язык, 1991. – т.4. – 683с.
43. Дидоренко Э.А., Кириченко С.А., Розовский Б.Г. Процессуальный статус ОРД в уголовном судопроизводстве: Монография.  Луганск: РИО ЛИВД, 2000.  95с.
44. Дмитриев В.И. Прикладная теория информации. – М.: Высшая школа, 1989. – 320с.
45. Доля Е.А. Оценка доказательств в российском уголовном процессе // Государство и право.  1996.  №5.
46. Доля Е.А. Использование в доказывании результатов оперативно-розыскной деятельности.  М.: Издательство “СПАРК”, 1996. – 111с.
47. Доля Е.А. Использование результатов оперативно-розыскной деятельности в доказывании по уголовным делам // Советская юстиция.  1993.  №3.
48. Дорохов В.Я. Природа вещественных доказательств // Советское государство и право.  1971.  №10.
49. Дорохов В.Я. Показания потерпевшего как доказательство в уголовном процессе. М.: Издательство РИО, 1959.
50. Дубинский А.Я. Производство предварительного расследования органами внутренних дел: Учебное пособие. – К. КВШ МВД СССР, 1987.
51. Ендовицкая Е.П. Доказательства в юридическом процессе: Автореф. дис …канд. юрид. наук.  Саратов, 1987. – 21с.
52. Железняк А.С. Следы как вещественные доказательства // Тезисы до-кладов и сообщений. – Омск: Омская ВШ милиции МВД СССР, 1971.
53. Жуков Н.И. Информация (философский анализ центрального понятия кибернетики). /Под редакцией В.И. Степанова.  2-е изд., перераб. и доп. – М.: Наука и техника, 1971.  280с.
54. Зинатуллин З.З. Уголовно-процессуальное доказывание: Учебное пособие. – Ижевск: Издательство Удмурдского университета, 1993. – 180с.
55. Золотых В.В. Проверка допустимости доказательств в уголовном процессе.  Ростов-на-Дону: Феникс, 1999. – 288с.
56. Иеринг Р. Юридическая техника.  Спб., 1905. –101с.
57. Іщенко В.М. Протоколи слідчих і судових дій та інші документи як джерела доказів у кримінальному судочинстві: Автореф. дис …канд. юрид. наук.  Х.: Національна академія України ім. Ярослава Мудрого, 2001. –18с.
58. Кабанов П.П. Процессуальный статус информации, получаемой с по-мощью научно–технических средств при расследовании преступлений //Актуальные вопросы использования достижений науки и техники в расследовании преступлений органами внутренних дел: Труды Академии МВД СССР. – М.,1990. – №4.
59. Камышин В.А. Иные документы как «свободное» доказательство в уголовном процессе: Автореф. дис. …канд. юрид. наук, Ижевск.  1998.  21с.
60. Карнеева Л.М. Доказательства и доказывание в уголовном процессе.  М., 1994.
61. Карнеева Л.М. Особенности оценки источников доказательств // Про-блемы надежности доказывания в советском уголовном процессе. – М., 1984. – 801с.
62. Карнеева Л.М. Показания свидетелей и потерпевших как средство доказывания // Советская юстиция.  1964.  №18.
63. Карнеева Л.М., Картэс Имре. Источники доказательств по советскому и венгерскому законодательству.  М.: Юридическая литература, 1985. 136с.
64. Клейман А.Ф. Новейшие течения в советской науке гражданского процессуального права.  М.: Изд-во МГУ, 1967. 72с.
65. Кипнис Н.М. Допустимость доказательств в уголовном судопроизвод-стве.  М.: Юрист, 1995. – 128с.
66. Кони А.Ф. Собрание сочинений: В 8 т.  М.: Юридическая литература, 1967.  Т.4.  544c.
67. Копьева А.Н. Документы как доказательства в советском уголовном процессе: Автореф. дис ...канд. юрид. наук. – М.,1996.  21c.
68. Копьева А.Н. Документы как доказательства в советском уголовном процессе: Учебное пособие.  Иркутск, 1973. 43с.
69. Копьева А.Н. Доказывание по уголовным делам в вышестоящем суде.  Иркутск: Издательство Иркутского университета, 1990. 191с.
70. Корухов Ю., Орлов Ю., Эджубов Ю. Оценка достоверности заключения эксперта // Социалистическая законность.  1991.  №11.
71. Костаков А.А. Допустимость и относимость доказательств. – Ленинград, 1991.
72. Костицький М.В. Психологічні проблеми застосування чинного кримінального та кримінально-процесуального законодавства // Теорія та практика застосування чинного кримінального і кримінально-процесуального законодавства в сучасних умовах: Тези доповідей науково-практичної конференції. – К.: Національна академія внутрішніх справ України, 2002. – Ч.1. –232 с.
73. Кримінальний процес України: Підручник для студентів юрид. спец. вищ. закладів освіти /Ю.М. Грошевий, Т.М. Мірошниченко, Ю.В. Хоматов та ін. За ред. Ю.М. Грошевого та В.М. Хотенця. - Харків: Право, 2000.- 496 с.
74. Курс советского уголовного процесса. Общая часть / Ред. Бойков А.Д.; Всесоюз.НИИ проблем укрепления законности и правопорядка.-М.: Юрид.лит., 1989. 640с.
75. Курылев С.В. Основы теории доказывания в советском правосудии.  Минск: Издательство БГУ, 1969. 203с.
76. Ларин А.М. Доказывание на предварительном расследовании в совет-ском уголовном процессе: Автореф. дис … канд. юрид. наук.  М., 1962. 15с.
77. Ларин А.М. Работа следователя с доказательствами.  М.: Юридическая литература, 1966. – 156с.
78. Лузгин И.М. Сущность и методы оценки доказательств // Советское государство и право.  1971.  №9.
79. Лукашевич В.Г. До проблеми використання терміна “інформація”, що вживається в сучасному юридичному обігу //Вісник Запорізького юридичного інституту. – 1998. – №1.
80. Лупинская П. Доказательства и доказывание в новом уголовно