ОКАЗІОНАЛЬНА ДЕРИВАЦІЯ: ТЕОРЕТИЧНИЙ ТА ФУНКЦІОНАЛЬНО-ПРАГМАТИЧНИЙ АСПЕКТИ

brief description

ХАРКІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ В.Н.КАРАЗІНА

На правах рукопису

КОЛОЇЗ ЖАННА ВАСИЛІВНА

УДК 811.161.2′ 373.611

ОКАЗІОНАЛЬНА ДЕРИВАЦІЯ:
ТЕОРЕТИЧНИЙ ТА ФУНКЦІОНАЛЬНО-ПРАГМАТИЧНИЙ АСПЕКТИ

Спеціальність 10.02.01 українська мова

Дисертація на здобуття наукового ступеня
доктора філологічних наук

Науковий консультант
Калашник Володимир Семенович,
доктор філологічних наук, професор

Харків 2007

ЗМІСТ

Вступ4
Розділ 1. Теоретичні проблеми дослідження оказіоналізмів14
1.1.Оказіональність / узуальність як концептуальна
лінгвістична категорія14
1.2.Оказіональні утворення в історії неології та в
перспективі її розвитку.......43
1.2.1.З історії вивчення індивідуально-авторських
новотворів в українському мовознавстві45
1.2.2.Основні підходи до визначення лінгвістичного статусу
неологізму та його співвідношення з поняттям „оказіоналізм”......64
1.2.3.Поняття про диференційні ознаки оказіоналізму...90
1.3.Принципи класифікації оказіональних утворень.109
Висновки до першого розділу119

Розділ 2.Оказіональна деривація як процес найменування
реалій / ірреалій навколишнього світу...121
2.1.Типологія дериваційних процесів..121 2.2.Формально-семантична мотивація оказіональних
номінативних дериватів..142
2.3.Оказіональні результати лексичної деривації..163
2.3.1.Оказіональні репрезентанти предметності170 2.3.1.1.Номеми для означення конкретних понять172 2.3.1.2.Номеми для означення абстрактних понять.......195
2.3.2.Оказіональні репрезентанти процесуальної ознаки..201
2.3.3.Оказіональні репрезентанти непроцесуальної ознаки215 2.4.Оказіональні результати семантичної деривації..227
2.5.Оказіональні результати фраземної деривації245 2.6.Оказіональні результати морфологічної деривації268 2.6.1.Оказіональні граматичні модифікації-репрезентанти
категорій відмінка та числа275 2.6.2.Оказіональні граматичні модифікації-репрезентанти
категорії співвідносної інтенсивності ознаки285 2.7.Оказіональні результати синтаксичної деривації292 2.7.1.Оказіональні репрезентанти атрибутивних відношень298 2.7.2. Оказіональні репрезентанти апозитивних відношень.306
Висновки до другого розділу.312
Розділ 3. Функціонально-прагматичний аспект
оказіональної деривації....................................................................................315
3.1.Прагматична орієнтація результатів оказіональної
деривації.......316 3.1.1.Оказіональна деривація і комунікативно-прагматична
ситуація.316 3.1.2.Перлокутивна сила оказіональних утворень.329 3.2.Експресивно-стилістичний ефект оказіонально утворених
номем342
3.2.1.Оказіональна експресія та засоби її забезпечення342
3.2.2.Прийоми увиразнення оказіональної експресії.353
Висновки до третього розділу369
Висновки.372
Список використаної літератури.......380
Список джерел435

ВСТУП

У філософському витлумаченні система „є величиною, яку кваліфікують як усталений, завершений об’єкт, „представлений одночасно всіма своїми елементами”, або „актуально представлений” [428, с.38]. Природно, що абсолютно незмінних об’єктів немає, тому закономірно постає потреба аналізувати об’єкти матеріального світу в процесі їхнього історичного розвитку. Це твердження справедливе і щодо мовної системи, репрезентованої суперечливою діалектичною єдністю статики та динаміки.
Статика констатує факти і фіксує певні відношення між ними, має у своєму розпорядженні кодифіковані одиниці, матеріальні форми, які демонструють „одномоментний стан” знакової системи, що так само, як і все суще, перебуває в постійному розвитку [4, с.5]. Розвиток мовної системи можливий за умови зміни її „одномоментних станів”, тобто за наявності їхнього руху, який є основним способом існування мовної, як і будь-якої іншої, матерії. У кожен момент свого буття мова має статичну основу та динамічну форму вираження, де статика є відносною і виступає моментом динаміки, за образним висловом Л.Мурзіна, статика кадр у кінострічці, а динаміка кінострічка [389, с.9]. Проте зв’язки статики і динаміки настільки органічні, взаємопереплетені, складні та багатогранні, що далеко не завжди вдається ці два поняття розмежувати і тим паче протиставити.
Вивчення мови в її динаміці, у русі від загального коду у формі узуальних знаків до їхньої реалізації в умовах конкретних комунікативно-прагматичних ситуацій, від системи номінативних засобів до функціонування їх у мовленні уможливлює глибше проникнення в її системність, адже пізнати мову поза її функціонуванням нереально. Основна увага сучасних лінгвістів і зорієнтована передусім на дослідження функціонального аспекту мови як засобу вербальної комунікації.
Динамічний характер мови визначають механізми мовленнєвої діяльності, у межах якої відбуваються комунікативні, за своєю природою дериваційні, процеси, коли на основі кодифікованих знаків за певними правилами (а то й усупереч їм) продукують похідні одиниці, спрямовані на перетворення відповідної рівневої структури і мовної системи загалом. А тому проблеми функціонування мови як динамічної системи нерозривно пов’язані з проблемами деривації та дериватології як „науки про процеси утворення динамічних моделей мови” [440, с.61], як загального вчення про похідність мовних одиниць. Дериваційні процеси забезпечують рух від системного до несистемного і навпаки, що, врешті-решт, модифікує систему, де, як на шахівниці, рух однієї фігури (узуального знака) змінює розташування інших. Однак, модифікуючись, мова завжди залишається системою завдяки своїм внутрішнім ресурсам.
Мовний розвиток стимулює передусім безперервна зміна мовних смаків та оцінок, які не завжди збігаються з традиційними, усталеними, прийнятими та закріпленими узусом, що обов’язково спричиняє появу в системі несподіваних окремих лакун, які логічно мають бути чимось заповнені. У процесі мовленнєвої діяльності, що „детермінує норму, мовне чуття, смак і навіть мовленнєву моду”, іноді доводиться не лише „вибирати” з готового, давно апробованого матеріалу, але й конструювати на його основі щось нове, оптимальніше для конкретної комунікативно-прагматичної ситуації.
Цим прагматичним завданням підпорядковані різноманітні результати дериваційних процесів, що мають неузуальну матеріальну форму вираження. Іншими словами, є випадковими результатами оказіональної деривації: усі системні зміни починаються з випадкового в мовленні, хоч, зрозуміло, не все випадкове фіксує система. „Певне сито (можливо, це і є найважливіша риса, „облагороджувальна” функція літературної мови, „утвореного стандарту”?), зауважує В.Костомаров, відсіває витвори моди та багато недоліків смаку, які претендують на фіксацію” [285, с.284]. Проте частина випадково сконструйованих знаків згодом усе ж таки стає нормою й удосконалює систему.
У різних історичних умовах ставлення до нового змінювалося досить різко. Українська лінгвістична традиція пережила сприятливі та несприятливі моменти оказіональної деривації, зокрема оказіонального словотворення, схвальне і несхвальне сприйняття індивідуально-авторських новотворів як провідними науковцями, так і загалом. Сьогодні можна впевнено констатувати, що оказіональні дериваційні процеси є закономірними в історичному розвитку будь-якої мови: саме завдяки їхнім узуально закріпленим результатам мовна система має своє минуле, теперішнє і майбутнє. І „якщо ми хочемо уявити собі майбутнє мови, то повинні так само ґрунтовно дослідити оказіональні явища в мовленні, як дослідили діалекти для глибшого розуміння її минулого” [610, с.129].
Україномовна система віддзеркалює різні часи та епохи, політичну стабільність і нестабільність, розвиток парламентаризму і зміни в політико-правовій організації суспільства, економічні перетворення та досягнення науки і техніки, уніфікацію інформаційного простору та культурні потреби особистості. Кожне „зовнішнє потрясіння” в історії народу прискорювало еволюцію мови, яка, віднайшовши „стан свободи”, продовжувала свій нормальний плин [521, с.189].
Попередня епоха епоха тоталітарного режиму надмірно гальмувала всі мовні зміни, зокрема й ті, що могли б виявитися цілком прийнятними. Мовець був позбавлений свободи вибору, а система (як режимна, так і мовна) нав’язувала йому свою волю: з можливих варіантів доводилося вибирати тільки один, „єдино правильний”, той, який не суперечив би кодифікованим нормам. Це відповідало укоріненій у нашій свідомості соціалістичній моралі, ідеологізованій культурі, усталеному стандартному світогляду. Специфіка сучасної епохи свобода від різнорідних обмежень, знищення колишніх стереотипів мислення, лібералізація і демократизація суспільства загалом видозмінює й мовні смаки нашого покоління, що виходять за межі стандарту та активізують продукування оказіональних утворень. Кінець ХХ століття, за влучним висловом О.Земської, „навіть називають віком оказіоналізмів” [199, с.128], адже саме в цей період з’являються каскади неузуальних знаків, які, демонструючи „розкутість і розкріпачення”, прийшли на зміну „невиразності та стандарту”.
Філологічна наука накопичила великий теоретичний і фактичний матеріал, що з певних позицій розв’язує питання неузуальних, або оказіональних, одиниць (І.Архипов [27; 28], Д.Баранник [40], А.Березовенко [60], І.Борисенко [72], В.Ващенко [90], Н.Гольцова [146], О.Жижома [182], А.Загнітко [190], Ю.Зацний [197], Є. Карпіловська [229], Б.Кривенко [296], І.Муромцев [394] І.Самойлова [481] Л.Семененко [489; 490], Р.Стефурак [528; 529], Л.Струганець [541], О.Юрченко [640; 641] та ін.). Увага до проблем оказіональних утворень протягом останніх десятиліть значно активізувалася, їхнє вивчення стає скрупульознішим. Цьому сприяє загальна орієнтація сучасного мовознавства на комплексний аналіз мовних явищ у взаємодії їхніх структурних і комунікативно-функціональних характеристик, необхідність дослідження мовної еволюції у всіх її виявах, посилення інтересу до вивчення проблем неології, дериватології, прагматики.
Проте, незважаючи на поширений характер цього явища, воно поки що не отримало різнобічного, адекватного йому визначення. У словниковій статті енциклопедії „Українська мова” подано досить вузьке витлумачення оказіоналізму, який кваліфікують як „незвичне, здебільшого експресивно забарвлене слово, утворене з порушенням законів словотворення чи норми мовної й існує лише в певному контексті, у якому воно виникло” [577, с.432]. Посилений інтерес вітчизняних (Г.Вокальчук [113; 114; 115], Н.Гаврилюк [126], В.Герман [138], С.Клімович [250], Д.Мазурик [347; 348], О.Муромцева [393], А.Нелюба [401], Н.Сологуб [517; 518], О.Стишов [536; 537], Л.Струганець [541], Г.Сюта [551] О.Турчак [569; 570], В.Чабаненко [600] та ін.) і зарубіжних мовознавців (С.Алаторцева [7], М.Бакіна [32; 33; 34], Г.Бакуліна [35], О.Габінська [124; 125], В.Гак [131], В.Дєвкін [170], В.Заботкіна [188; 189] О.Земська [199; 200; 202], С.Ізюмська [210], М.Калніязов [219; 220] О.Мєшков [367], О.Розен [463; 464; 465], І.Улуханов [578; 579; 580; 581]) до оказіонального матеріалу не забезпечив повного, вичерпного його аналізу. По-перше, дослідники здебільшого спираються на факти окремо взятого стилю (переважно художнього, рідше публіцистичного); по-друге, категорію оказіональності обмежують передусім виявом на лексичному рівні; по-третє, увагу фокусують насамперед на словотвірному аспекті як механізмі утворення „одноразових” одиниць.
Водночас оказіональні явища не варто ототожнювати з одноразовим використанням, як не слід обмежувати їхнє дослідження чи то компетенцією лексикології, чи то компетенцією словотворення (О.Александрова [8; 9; 10; 11], В.Бондаренко [68], Л.Бєляєва [57], І.Дегтяр [171], Л.Павленко [421; 422], Л.Пашко [427] та ін.). Вони демонструють складні взаємозв’язки різних царин мовознавчої науки, оскільки категорія оказіональності / узуальності може виявлятися на різних рівнях мовної системи, засвідчуючи актуалізацію лексичних, семантичних, фраземних, морфологічних і синтаксичних потенцій. Адже, як справедливо констатував Я.Мукаржовський, цілком очевидно, що порушення норми літературної мови незалежно від того, чи зважаємо ми тільки на тло актуалізації є обов’язковим у поетичній творчості, бо без цього її не було б узагалі. „Дорікати поезії за відхилення від літературної норми, наголошує дослідник, особливо в період, коли реалізується прагнення до посиленої актуалізації мовних компонентів, означає заперечувати поетичну творчість” [385, с.413]. Це твердження, висловлене ще в другій половині ХХ століття, актуальне й сьогодні.
Оказіональна деривація ілюструє те, що стабільність мовної системи є досить гнучкою і що в чіткі наукові рамки не вдається поставити жодну живу мову. Можна сперечатися про принципи підходу до розв’язання цього питання, „але не можна створити систему контролю над мовою, яка функціонувала б точно і безперебійно, як автоматичний електричний вимикач” [358, с.392]. Якщо такого „вимикача” немає, то закономірною є поява в системі мови нових елементів, що успішно пройшли стадію „узуалізації”, якій передувала оказіональна деривація. Такий підхід виводить проблему оказіоналізмів на якісно новий рівень і дає змогу розглядати її крізь призму теорії деривації та теорії дериваційних відношень.
Актуальність дослідження індивідуально-авторських інновацій пов’язана з тим, що мовно-естетичне освоєння екстралінгвістичного світу передбачає врахування динамічної сутності текстової структури, у якій оказіоналізми не тільки відображають певні реалії чи ірреалії навколишнього світу, а й характеризують їх, створюють відповідні образи, передають інформацію про нові речі, вичленовані внаслідок суб’єктивного, індивідуального пізнання. З’ясування природи оказіонального матеріалу має важливе значення як для номінативної, так і для комунікативної деривації, а сучасна лінгвістика потребує цілісного, системного аналізу оказіональних номем у широкому витлумаченні цього слова.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дослідження проведено в рамках реалізації наукової програми Інституту української мови НАН України (протокол №16 від 12.06.03). Дисертація визначає один з напрямків науково-дослідницької проблеми „Аналіз системи рівнів української мови ХVІІ-ХХІ століть”, що розробляється на кафедрі української мови Харківського національного університету імені В.Н.Каразіна.
Мета наукової роботи полягає в лінгвістичній ідентифікації оказіоналізмів, у з’ясуванні їхніх особливостей з позицій дериватології та теорії дериваційних відношень, прагматики та стилістики. Досягнення поставленої мети передбачає розв’язання таких завдань:
1) репрезентувати оказіональність / узуальність як концептуальну лінгвістичну категорію, як антиномію, що забезпечує розвиток та оновлення мовної системи загалом;
2) обґрунтувати статус оказіоналізму, зважаючи на новітні досягнення сучасної лінгвістичної науки;
3) розкрити специфіку оказіоналізму, уточнивши його диференційні ознаки й визначивши місце в системі української неології;
4) класифікувати результати оказіональних дериваційних процесів відповідно до основних і проміжних рівнів мовної системи;
5) схарактеризувати дериваційні особливості оказіонально утворених номем, виявити їхні формально-семантичні відношення;
6) систематизувати лексичні оказіоналізми одну з найбільших у кількісному вимірі групу оказіональних номем за номінативними полями (мікрополями), дериваційними полями та дериваційними рядами;
7) визначити місце оказіональної деривації у структурі комунікативно-прагматичної ситуації;
8) дослідити сутність оказіональної експресії, засоби її забезпечення та стилістичні прийоми увиразнення.
Об’єктом дослідження є українська оказіональна деривація.
Предметом дослідження стали оказіональні результати лексичних, семантичних, фраземних, морфологічних, синтаксичних дериваційних процесів оказіональні лексеми, семеми, фраземи, грамеми, синтаксичні номеми.
Джерельна база наукової роботи. До наукової інтерпретації залучено об’ємний фактичний матеріал, дібраний з художнього, публіцистичного та розмовного мовлення, близько 10 тисяч оказіональних одиниць різного характеру. Робоча картотека укладена за матеріалами віршованих, прозових, публіцистичних текстів, видрукуваних як окремими книгами [див.: Список джерел], так і на сторінках україномовної періодики: газет „Батьківщина”, „Вісті з України”, „Голос України”, „День”, „Дзеркало тижня”, „Київські відомості”, „Культура і життя”, „Літературна Україна”, „Молодь України”, „Політика і культура”, „Селянська газета”, „Сільські вісті”, „Сільські новини”, „Україна і світ сьогодні”, „Україна молода”, „Час/Time”, „Червоний гірник”; журналів „Вітчизна”, „Дзвін”, „Київ”, „Кур’єр Кривбасу”, „Сучасність”. Джерелом добору ілюстративного матеріалу слугували також телевізійні інформаційно-аналітичні програми „Епіцентр”, „ТСН ”, „Я так думаю” (телеканал „1+1”), „Вікна” (телеканал „СТБ”), „Подробиці тижня” (телеканал „Інтер”), „Репортер” (телеканал „Новий”), рекламні ролики та розмовне мовлення.
Методи дослідження. Системний підхід до аналізу оказіонального матеріалу, зокрема й до аналізу результатів оказіональної деривації, визначає загальнонаукову лінгвістичну методологію нашої наукової розвідки. Для наукової інтерпретації фактичного матеріалу послуговувалися двома групами методів наукового пізнання, а саме: 1) загальнонауковими методами (спостереження над мовним матеріалом, аналіз і синтез, індукція та дедукція, абстрагування, зіставлення); 2) спеціальними науковими методами (лінгвістичний аналіз, синхронно-описовий метод і метод компонентного аналізу, типологічний метод, метод трансформаційного аналізу).
Наукова новизна. Уперше в українському мовознавстві обґрунтовано сутність оказіональності / узуальності як концептуальної лінгвістичної категорії, з’ясовано місце оказіональних інновацій у структурі неології зокрема та в історії розвитку мовної системи взагалі, дістала подальшу розробку концепція оказіоналізму з огляду на наукові здобутки сучасного мовознавства, здійснено комплексне дослідження оказіоналізмів, яке враховує наукові здобутки лексикології, неології, дериватології, семасіології, фразеології, морфології, синтаксису, прагматики та стилістики. Узагальнивши досягнення своїх попередників у царинах неології та дериватології, запропоновано нетрадиційну класифікацію оказіональних номінативних утворень, зваживши на те, що категорія оказіональності / узуальності може виявлятися не лише на лексичному рівні мовної системи і що оказіоналізм це не тільки похідне слово. Доповнено й розширено теоретичні положення про оказіональну деривацію. Результати оказіональних дериваційних процесів розглянуто як з позицій дериватології, так і з позицій теорії дериваційних відношень. Уперше в україністиці систематизацію оказіональних лексем репрезентовано ієрархічними номінативними полями (мікрополями), сегментованими на дериваційні поля та дериваційні ряди.
Теоретичне значення наукової роботи полягає в розвитку теорії української неології та української оказіональної деривації, у поглибленні наукових уявлень про оказіональну деривацію, в обґрунтуванні таких лінгвістичних понять, як „категорія оказіональності / узуальності”, „оказіональний / узуальний неологізм”, „оказіональна / узуальна деривація”, „лексичний оказіоналізм”, „семантичний оказіоналізм”, „фраземний оказіоналізм”, „морфологічний оказіоналізм”, „синтаксичний оказіоналізм”.
Практичне значення нашого дослідження пов’язане з можливістю використання одержаних результатів для створення підручників і навчальних посібників з курсів „Українська неологія” та „Українська оказіональна деривація”. Репрезентовані матеріали можна використати в лексикографічних студіях та викладацькій діяльності. Вони становлять цінність як для науковців-теоретиків, так і для вчителів-практиків.
Особистий внесок здобувача. Дисертація віддзеркалює результати самостійно проведеного дослідження. Увесь науковий доробок є узагальненням дослідницької роботи дисертанта, виконаної одноосібно. З усіх наукових праць лише одна опублікована у співавторстві з Н.Малюгою. Ідея, теоретичні положення та узагальнення належать здобувачеві, роль співавтора обмежена наданням окремих одиниць фактичного матеріалу.
Апробація результатів дослідження. Результати дослідження обговорено на засіданні кафедри української мови Харківського національного університету імені В.Н.Каразіна, на засіданні відділу фонетики та граматики Інституту української мови НАН України. Окремі положення дисертації було представлено в доповідях та повідомленнях на міжнародних конференціях „Дискурс як об’єкт філологічної інтерпретації” (Харків, 2001), „Мова і культура” (Київ, 2004), „Лексико-грамматические инновации в современных славянских языках” (Дніпропетровськ, 2005, 2007); на всеукраїнських конференціях „Творчість А.Малишка в контексті літературного процесу ХХ ст.” (Київ, 1997), „Творчість І.Котляревського в культурологічному контексті доби” (Київ, 1998), „Історія і сучасні проблеми функціональних стилів української літературної мови” (Чернівці, 2001), „Лексико-граматичні інновації в сучасних слов’янських мовах” (Дніпропетровськ, 2003), „Українська література: духовність і ментальність” (Кривий Ріг, 2003, 2004, 2005, 2006), „Східнослов’янські мови в їх історичному розвитку (до 100-річчя від дня народження проф. С.Самійленка)” (Запоріжжя, 2006); на наукових читаннях „Потебнянські читання (до 170-річчя від дня народження О.Потебні)” (Харків, 2005); на підсумковій науковій конференції викладачів філологічного факультету Харківського національного університету імені В.Н.Каразіна (Харків, 2006); на щорічних звітних наукових конференціях викладачів кафедри української мови Криворізького державного педагогічного університету та на засіданнях науково-методичних семінарів викладачів кафедри української мови Харківського національного університету імені В.Н.Каразіна.
Публікації. Проблематику, теоретичні й практичні результати наукової роботи викладено в монографії „Українська оказіональна деривація” (заг. обсягом 18,2 др. арк.), 46 статтях (заг. обсягом 12,4 др. арк.), з яких 24 опубліковано в провідних фахових наукових виданнях ВАК України (заг. обсягом 7,3 др. арк.). Фактичний матеріал частково представлений у лексикографічній праці „Тлумачно-словотвірний словник оказіоналізмів” (заг. обсягом 14 др. арк.).
Структура роботи. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, супроводжуваних висновками, загальних висновків, списку використаної літератури (655 позицій) та списку джерел (160 позицій).
Обсяг основного тексту дисертації 379 сторінок. Повний обсяг роботи 442 сторінки.

bibliography

ВИСНОВКИ

Рушіями мовної еволюції є не лише зовнішньомовні чинники, але й внутрішні суперечності, що виникають між структурними елементами мовної системи. До таких суперечностей належить й антиномія оказіональності / узуальності, яка перебуває в тісному зв’язку і взаємозалежності з антиномією потенційності / актуальності. Матеріалізація потенційності є початковою стадією закономірного процесу розвитку, що забезпечує процес формування нової сутності і, відповідно, об’єктивацію матеріальної форми вираження для її означення. Мовні потенції як нематеріальні складові мовної системи є такими, які ще не відбулися, але можуть відбутися, коли в тому буде необхідність, стати реальними результатами, що з’являються здебільшого як випадкові або випадково необхідні й отримують статус оказіональних матеріальних репрезентантів. Їхнє породження є прерогативою індивідуума, адже будь-який процес перетворення в мовній системі починається з непомітного хитання в мовленні, спричиненого не колективним досвідом, а індивідуально-творчою компетенцією мовця. Проте подальша доля індивідуально-авторської інновації залежить від узусу. За таких обставин „боротьба” між узуальним та оказіональним неминуча: оказіональне, отримавши матеріалізацію, прагне до узаконення, а узуальне, побудоване на основі того спільного, що закладене людською природою, відштовхує від себе все випадкове, сприймаючи лише ті елементи, які отримують суспільне схвалення. Тому не всі актуалізовані мовні потенції стають системними матеріальними репрезентантами, як і не всі надані системою можливості можуть відбутися, актуалізуватися, про що переконливо свідчать різноаспектні дослідження в царині української та зарубіжної неології.
Історія української неології має давні традиції, бере свої початки від середини ХІХ століття і пов’язується насамперед із так званими „кованими словами” та дискусією, що виникла навколо них. Уже в тогочасній лексикографічній практиці досить помітно впроваджували інноваційну лексику, створену „на народній основі”. Автори різноманітних інновацій обстоювали своє право на продукування індивідуально-авторських новотворів, частина з яких згодом отримала статус узуальних. Перехід від принагідного фіксування індивідуально-авторських утворень до їхнього теоретичного осмислення уможливив науковий підхід до виваженої систематизації інноваційних процесів здебільшого в лексиці.
Традиційне ототожнення неологізму з новим словом з позицій наукових здобутків сучасної неології є занадто вузьким, подекуди суперечливим і потребує перегляду, оскільки терміном „неологізм” можна означити той чи той новий результат реалізації мовної потенції, поява якого спричинена потребами переномінації або неономінації, тобто кожну новопредставлену одиницю номінативного характеру, неономему.
Однією з релевантних характеристик неономеми традиційно вважають фактор часу. Однак оцінка відповідного зразка як нового зумовлена не тільки певною часовою протяжністю, бо нове це ще й те, що наступає за чимось іншим щодо нього в часі, відображає не раптовий, короткочасний зріз об’єктивної вербальної дійсності, а протяжність у „мовному просторі”, яка неоднакова для різних матеріальних репрезентантів. За таких умов новизна не є абсолютною, а відносною, відносна ж новизна індиферентна до часу. Її варто розглядати як неадаптований, унікальний, винятковий якісний стан, що характеризується неповторністю та неподібністю до вже адаптованих.
Адаптованість / неадаптованість матеріального репрезентанта як результату реалізації мовної потенції визначається щодо „мовного простору”. Процес адаптації має часову плинність, що дає змогу диференціювати його за чотирма рівнями, кожен з яких співвідносний з відповідним ступенем відтворюваності у власне комунікативному просторі: а) нульовий рівень адаптації (нульовий ступінь відтворюваності); б) мінімальний рівень адаптації (мінімальний ступінь відтворюваності); в) середній рівень адаптації (середній ступінь відтворюваності); г) високий рівень адаптації (високий ступінь відтворюваності). Не адаптовані (з нульовим рівнем адаптації) у „мовному просторі” новоутворені матеріальні знаки з нульовим ступенем відтворюваності кваліфіковано як оказіональні неологізми та протиставлено частково адаптованим (з мінімальним рівнем адаптації) узуальним номемам з мінімальним ступенем відтворюваності. Оказіональні матеріальні репрезентанти, підняті до рівня узусу і прийняті ним, втрачають оказіональність та отримують статус узуальних неологізмів, які згодом, подолавши межу пасивності, узагалі денеологізуються.
Новоутворені матеріальні репрезентанти своєю появою завдячують різноманітним механізмам оказіональної деривації, яка відбувається значно складніше, ніж її можна представити в теорії дериваційних відношень, адже сам акт конструювання вторинного знака не є об’єктом безпосереднього споглядання, бо відбувається у свідомості мовців. Про те, як саме здійснили той чи той дериваційний процес, можна судити тільки за конкретними його результатами, репрезентованими передусім номінативними зразками. Ці зразки є відмінними від узуальних одиниць, що зберігаються в пам’яті носіїв мови та визначають сутність узуальної деривації дериваційного процесу, прийнятого та закріпленого узусом: оказіональні знаки ілюструють і сам процес утворення похідної одиниці, і відношення похідності, натомість як узуальні лише відношення похідності. Результати оказіональної деривації демонструють вияв категорії оказіональності / узуальності на різних рівнях мовної системи і відповідні типи номінативної деривації.
Найпродуктивніше представлені результати лексичної деривації, сконструйовані з наявного в системі мови готового „будівельного матеріалу” для номінації нових або переномінації вже відомих фрагментів позамовної дійсності. Нова матеріальна форма вираження репрезентує нове лексичне значення, віддзеркалює світ реальних чи ірреальних предметів та явищ і т. ін. та демонструє типові відношення між ними. Усе розмаїття оказіональних результатів лексичної деривації інтегровано в три основні номінативні поля: а)оказіональні репрезентанти предметності; б)оказіональні репрезентанти процесуальної ознаки; в)оказіональні репрезентанти непроцесуальної ознаки. Кожне з номінативних полів об’єднує в собі поля часткові, або мікрополя, у межах яких виокремлюються дериваційні поля, сегментовані на дериваційні ряди. Протяжність дериваційних полів залежить від спектру значень як градації загальної семантики та від ступеня абстракції останньої.
Номінативне поле оказіональних репрезентантів предметності представлене бінарними опозиціями (номеми на означення а)конкретних / абстрактних понять; б)реалій живої / неживої природи; в)осіб / не-осіб; г)предметів природного / штучного походження; ґ)власних / загальних назв; д)тваринного / рослинного світу) та проілюстровані сімома номінативними мікрополями, означеними нами як: 1)антропоніми; 2)персоніми; 3)зооніми; 4)флоризми; 5)натурфактоніми; 6)артефактоніми; 7)ідеоніми. Структура кожного номінативного мікрополя передбачає дериваційні поля, виокремлені відповідно до експлікованого механізму найменування кваліфікації номеми як носія процесуальної / непроцесуальної ознаки. На основі специфічних лексико-семантичних особливостей похідні представники того самого дериваційного поля згруповані в дериваційні ряди, протяжність яких постійно видозмінюється за рахунок нових оказіональних „надходжень”: кількісні зміни переходять у якісні, у межах одного ряду, крім ототожнювальних рис, з’являються диференційні, що стимулює сегментацію дериваційного ряду, його „розщеплення” на нові структурні елементи.
Номінативне поле оказіональних репрезентантів процесуальної ознаки представлене фінітними та нефінітними утвореннями (вербонімними та вербоїдними мікрополями). Вербонімне мікрополе передбачає два дериваційні поля, які об’єднують номеми, що є а)носіями процесуальності, опосередкованої предметною субстанцією; б)носіями процесуальності, опосередкованої іншою (процесуальною / непроцесуальною) ознакою. У дериваційному полі вербоїдного мікрополя зінтегровані номеми, що є а)носіями процесуальної ознаки, модифікованої в непроцесуальну; б)носіями супровідної процесуальної ознаки. Залежно від загальних категоріальних показників, кожне дериваційне поле як фінітних, так і нефінітних утворень сегментовано на дериваційні ряди, які перебувають у певних взаємовідношеннях із дериваційними рядами оказіональних репрезентантів предметності та непроцесуальної ознаки. Дериваційні ряди фінітних утворень як носіїв процесуальної ознаки, опосередкованої предметною субстанцією, диференційовано на основі номінації вербонімами фрагментів об’єктивної дійсності через їхнє відношення до антропонімів, персонімів, зоонімів, флоризмів, натурфактонімів, артефактонімів, ідеонімів.
Номінативне поле оказіональних репрезентантів непроцесуальної ознаки представлене ад’єктивними та адвербіативними мікрополями. Ад’єктивне номінативне мікрополе демонструє такі дериваційні поля: а)ад’єктиви як носії непроцесуальної ознаки, опосередкованої предметною субстанцією; б)ад’єктиви як носії непроцесуальної ознаки, опосередкованої ознаковим мотиватором. У їхній структурі виокремлено дериваційні ряди, ідентичні до тих, які проілюстровані вербонімними номемами з подібним означенням дериваційного поля.
Адвербіативні утворення, виражаючи якісно-кількісні відношення дії (стану) чи ознаки ознак, відображаючи відношення двох ознакових репрезентантів, активно продуковані лише в межах дериваційного поля, похідні якого є носіями непроцесуальної ознаки, опосередкованої ознаковим мотиватором.
Досить продуктивними є також оказіональні результати семантичної деривації, коли узуально закріплені звукові комплекси використовують для означення денотатів, з якими не співвідносні у свідомості носіїв мови, уже апробована матеріальна форма вираження набуває нового плану змісту, тобто звукові оболонки похідної одиниці та її дериваційної бази ідентичні. Будучи узуально закріпленою, матеріальна форма не створюється, а вдруге використовується у власне комунікативному просторі, зокрема й для означення тих реалій, що узус сприймає крізь призму інших матеріальних оболонок. Оказіональні результати семантичної деривації тяжіють до двох полюсів омонімії та полісемії, остання передбачає як метафоричні, так і метонімічні механізми, які поширюються як на лексему, так і на фразему.
Фразеологічні одиниці здатні модифікувати не лише семантичну, але й фразеологічну мовну систему. Стабільність зовнішньої оболонки узуальних фразем не є абсолютною. Комплексний характер їхньої структури, невідповідність актуальних позначень етимологічним значенням дає змогу творчо використовувати фразеологічний матеріал та успішно продукувати оказіональні фраземи, які за умови їхньої „узуалізації” самі можуть стати вихідною дериваційною базою для інших дериваційних процесів.
Оказіональні фраземи з’являються як результати фраземо-семантичного, рідше синтаксико-фразеологічного, дериваційних процесів, зокрема а)субституції, б)експлікації, в)контамінації, г)еліптизації, і демонструють регулярний та закономірний характер оказіонального фраземотворення, репрезентують зразки конструювання похідних одиниць за наявними в мові фразеологічними моделями.
Оказіональні результати морфологічної деривації засвідчують реалізацію граматичних можливостей мовної системи. Унаслідок реалізації конкретних комунікативних завдань змінюються формальні показники традиційних, закріплених системою мови для того чи того морфологічного класу грамем, що сприяє появі нових випадкових граматичних модифікацій, пов’язаних насамперед із: а)відмінковою та числовою словозміною морфологічних слів зі значенням предметності; б)грамемою вищого та найвищого ступенів категорії співвідносної міри якості морфологічних слів зі значенням атрибутивності та адвербіальності. Зміни відповідними морфологічними формами узуально закріплених граматичних характеристик спричиняють зрушення в парадигмах морфологічних категорій і в частиномовних парадигмах загалом.
Результати синтаксичних дериваційних процесів відображають зміни норм синтагматичних зв’язків і відношень мінімальної синтаксичної одиниці або демонструють зміщення її потенційної валентності. Вони ілюструють тенденцію до аналітизму в синтаксичній будові, що виявляється в семантичній та граматичній конденсації. Механізм утворення оказіональних репрезентантів атрибутивних та апозитивних відношень передбачає згортання предикативних конструкцій, перетворення предикації в номінацію і виведення новопредставлених номем на абстрактний рівень. Кожен з окремо взятих компонентів оказіональних атрибутивних та апозитивних синтаксичних номем є узуально закріпленим, використовується як готовий „будівельний матеріал”, але нові тенденції в конструюванні цього матеріалу забезпечують появу якісно нових результатів, що позначають єдине, хоч і розчленоване поняття.
Відповідно до теорії дериваційних відношень, між структурними елементами дериваційної опозиції встановлюються чи то експліцитні, або зовнішньо виявлені, чи то імпліцитні, або приховані, формальні зв’язки, де перші характеризують переважно результати лексичних, фраземних, морфологічних, синтаксичних дериваційних процесів, другі результати семантичної деривації. Формальні відношення, крім того, диференціюються також як елементарні (вторинні знаки продукуються на основі одиниць нижчого або того самого рівня) та неелементарні (дериваційною базою слугують похідні вищого рівня); серед елементарних розрізняються абсолютно елементарні та відносно елементарні (за останніх структурні відношення між дериватом і його дериваційною базою регулюються опосередкованим структурним елементом). Дериваційна опозиція здатна репрезентувати й неоднотипні семантичні відношення (передбачувані / непередбачувані), що ґрунтуються на асоціативно-дериваційних зв’язках.
Оказіональні номеми, будучи результатами номінативної деривації, водночас є продуктами вербальної комунікації, для яких конкретна комунікативно-прагматична ситуація стає їхньою своєрідною апробацією і в межі якої вони потрапляють як зразки об’єктивованих мовних потенцій у процесі текстоутворення. Процес текстоутворення передбачає як велику кількість заданих елементів із заданими відношеннями (узуальні знаки), так і певну частину уперше сконструйованих елементів із відношеннями, що тільки-но формуються (оказіональні знаки). Оказіональні елементи мають передусім прагматичну орієнтацію: вони репрезентують індивідуально-творчу компетенцію адресанта, який, користуючись своїм правом вибору, в оригінальний спосіб кодує певну інформацію і через конкретну комунікативно-прагматичну ситуацію доносить її до адресата, безпосередньо впливаючи на нього. Сила цього впливу, або перлокутивна сила, залежить від того, наскільки вдалим він є, і відповідно до його вияву, що визначається стильовою належністю та співвідношенням основних функцій спілкування, градуйована за трьома ступенями: 1) мінімальна, або менш ніж достатня; 2) достатня; 3) максимальна, або більш ніж достатня. Силу впливу адресанта зумовлює зворотна реакцію адресата: контактна або дистантна, пейоративна чи мейоративна. Чи правильно інтерпретуватиме адресат запропоновану йому інформацію і відповідним чином відреагує на неї залежить насамперед від його семантичної компетенції, від уміння співвіднести цей чи той оказіональний знак з його узуальною дериваційною базою, розкодувати, „розпрограмувати” його. Адже новопредставлені знаки в умовах вербальної комунікації завжди запрограмовані на інтенсифікацію виразності, вони ілюструють мовленнєву (оказіональну) експресію та демонструють споконвічне прагнення до небуденного, оригінального способу вираження думки. Це прагнення спонукає до пошуку таких стилістичних прийомів, які забезпечили б додаткову інтенсифікацію виразності. Цьому сприяють зокрема: а) каламбур; б) подвійна актуалізація; в) оманливе сподівання; г) вивільнення структурного компонента узуальної одиниці; ґ) протиставлення; д) оксюморон; е) парономазія та паронімічна атракція; є) тавтологія.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Авдєєва С. Морфологічна парадигма української мови // Українська мова. 2003. №3-4. − С.65-77.
2. Авксентьєв Л.Г. Сучасна українська мова: Фразеологія. Харків: Вища школа, 1988. 134с. Бібліогр.: с.127-133.
3. Авксентьєв Л.Г., Ужченко В.Д. Індивідуально-авторські видозміни у сфері фразеології // Українське мовознавство. 1979. Вип.7. С.55-63.
4. Адливанкин С.Ю., Мурзин Л.Н. О предмете и задачах дериватологии // Деривация и текст: Межвуз. сб. научн. тр. Пермь: Изд‑во Пермского ун‑та, 1984. С.3-13.
5. Азарх Ю.С. Словообразование и формообразование существительных в истории русского языка. М.: Наука, 1984. 247с.: табл. Библиогр.: с.217-223.
6. Азнаурова Э.С. Прагматика художественного слова. Ташкент: Фан, 1988. 121с.
7. Алаторцева С.И. Основные категории неологии (потенциальное, окказиональное, узуальное слово) в свете теории переходности // Переходные явления в области лексики и фразеологии русского и других славянских языков: Материалы междунар. научн. симпозиума. Великий Новгород: Изд-во Новгородского ун-та, 2001. С.68-69.
8. Александрова О.И. О текстовых функциях поэтических новообразований (на материале поэзии начала ХХ века) // Язык и композиция художественного текста: Межвуз. сб. научн. тр. М.: Изд-во Московского ун-та, 1983. С.34-44.
9. Александрова О.И. О формировании моделей поэтического словотворчества // Актуальные вопросы лексики, словообразования, синтаксиса и стилистики современного русского языка. Куйбышев, 1973. С.16-32.
10. Александрова О.И. Поэтические неологизмы начала ХХ века // Русская речь. 1974. №1. С.42-46.
11. Александрова О.И. Русское поэтическое словотворчество // Традиции и новаторство в поэтическом языке. Куйбышев, 1978. Т.218. С.3-73.
12. Алефіренко М.Ф. Теоретичні питання фразеології. Харків: Вища школа, 1987. 134с. Бібліогр.: с.125-134.
13. Амосова Н.Н. Основы английской фразеологии. Л.: Изд-во Ленинградского ун-та, 1963. 208с.
14. Английские неологизмы. К.: Наукова думка, 1983. 172с. Библиогр.: с.168-172.
15. Андреева Г.М. Общение как обмен информацией (коммуникативная сторона общения) // Психология влияния : Хрестоматия / Сост. А.В.Морозов. СПб.: Питер, 2001. С.83-99.
16. Анисимова Е.Е. О коммуникативно-прагматических нормах текста // Прагматика и структура текста: Сб. научн. тр. М., 1983. Вып.209. С.3-15.
17. Апресян Ю.Д. Лексическая семантика: Синонимические средства языка. М.: Наука, 1974. 367с. Библиогр.: с.346-364.
18. Аристотель. Сочинения: в 4-х томах. М.: Мысль, 1975. − Т.1. 550с.
19. Аристотель. Сочинения: в 4-х томах. М.: Мысль, 1978. − Т.2. С.51-91.
20. Аркушин Г. Діалектні оказіоналізми: як вони виникають, де і скільки живуть (на матеріалі західнополіських говірок) // Урок української. 2000. №5-6. С.18-22.
21. Арнольд И.В. Потенциальные и скрытые семы и их актуализация в английском художественном тексте // Иностранный язык в школе. 1979. №5. С.10‑14.
22. Арнольд И.В. Семантика. Стилистика. Интертекстуальность. Спб: Изд‑во Санкт-Петербургского ун-та, 1999. 443с.
23. Арнольд И.В. Стилистика декодирования: Курс лекций. Л., 1974. 76с.
24. Арутюнова Н.Д. Метафора и дискурс // Теория метафоры. М.: Прогресс, 1990. С.5-32.
25. Арутюнова Н.Д., Падучева Е.В. Истоки, проблемы и категории прагматики // Новое в зарубежной лингвистике: Лингвистическая прагматика. М.: Прогресс, 1985. Вып.ХVI. С.3-43.
26. Арутюнова Н.Д. Типы языковых значений: Оценка. События. Факты. М.: Наука, 1988. 339с. Библиогр.: с.316-321.
27. Архипов И.К. Значения и функции производных слов // Деривационные типы и гнезда в синхронии и диахронии: Сб. научн. тр. Владивосток: ДВО АН СССР, 1989. С.3-13.
28. Архипов И.К. Семантика производного слова английского языка. М.: Просвещение, 1984. 128с. Библиогр.: с.127.
29. Бабенко Н.Г. Окказиональное в художественном тексте: Структурно-семантический анализ: Учебное пособие. Калининград: Изд-во Калининградского ун-та, 1997. 79с.
30. Бакина М.А. Новообразования в современной поэзии // Русская речь. 1975. №2. С.67-76.
31. Бакина М.А. Общеязыковая фразеология и языковая выразительность в поэзии (на материале стихотворных текстов середины ХІХ в.) // Поэтика и стилистика: 1988-1990. М.: Наука, 1991. С.94-100.
32. Бакина М.А. Окказиональные слова, мотивированные прилагательными в современной поэзии // Слово в русской советской поэзии. М., 1975. С.164-179.
33. Бакина М.А. Отадъективные новообразования в языке современной поэзии // Автореф. дис. канд. филол. наук: 10.02.01/ Ин-т русского языка АН СССР. М., 1973. 30с.
34. Бакина М.А. Словотворчество // Языковые процессы современной русской художественной литературы: Поэзия. М.: Наука, 1977. С.78‑128.
35. Бакулина Г. Новое словарное слово: от интересного представления к эффективному усвоению // Русский язык в школе. 2002. №4. С.16‑24.
36. Балалыкина Э.А., Николаев Г.А. Русское словообразование: Учебное пособие. Казань: Изд-во Казанского ун-та, 1985. 184с.: ил. Библиогр.: с.176-183.
37. Балли Ш. Общая лингвистика и вопросы французского языка: Пер. с фр. М.: Изд-во иностранной л‑ры, 1955. 416с.
38. Балли Ш. Французская стилистика: Пер. с фр. М.: Изд-во иностранной л‑ры, 1961. 394с.
39. Балута Г.А. Смисловий простір комунікації (філософсько-лінгвістичний аналіз) // Актуальні проблеми духовності: Зб. наук. праць. Кривий Ріг: І.В.І., 2002. Вип.4. − С.143-150.
40. Баранник Д.Х. Українська мова на межі століть // Мовознавство. 2001. №3. С.40-47.
41. Баранникова Л.И. Специфика проявления нормы в различных формах реализации языка // Функционирование языка и норма: Межвуз. сб. научн. тр. Горький, 1986. С.11-26.
42. Баран Я.А. Основні питання загальної та німецької фразеології. Львів: Вища школа, 1980. 155с. Бібліогр.: с.147-154.
43. Баран Я.А. Фразеологія у системі мови: Автореф. дис. д-ра філол. наук: 10.02.15/ Прикарпатський ун-т ім. В.Стефаника. Івано-Франківськ, 1998. 32с.
44. Бахтин М.М. Эстетика словесного творчества. М.: Искусство, 1979. 424с.
45. Бацевич Ф.С., Космеда Т.А. Очерки по функциональной лексикологии. Львов: Світ, 1997. 391с.
46. Бацевич Ф.С. Основи комунікативної лінгвістики: Підручник. К.: Академія, 2004. 342с.: іл., табл. Бібліогр.: с.304-317.
47. Безпояско О.К., Городенська К.Г. Морфеміка української мови. К.: Наукова думка, 1987. 210с. Бібліогр.: с.207-210.
48. Безпояско О.К. Іменні граматичні категорії (Функціональний аналіз). К.: Наукова думка, 1991. 172с. Бібліогр.: с.164-170.
49. Безпояско О.К., Городенська К.Г., Русанівський В.М. Граматика української мови: Морфологія. К.: Либідь, 1993. 335с.
50. Белей Л.О. Як „промовляють” імена літературних персонажів: про мовні засоби української літературно-художньої антропонімії // Мовознавство. 2002. №1. С.23-32.
51. Белова Б.А. Контекст и окказиональное слово (на материале поэзии В.Луговского) // Вопросы лексики и грамматики русского языка. Кемерово, 1974. Вып.1. С.11-24.
52. Белова Б.А. Об особенностях производности синонимических окказионализмов // Актуальные проблемы русского словообразования: Сб. научн. тр. Ташкент: Учитувчи, 1980. Ч.2. С.74-78.
53. Белова Б.А. О номинативных свойствах окказионализмов художественной речи // Номинативные единицы языка и их функционирование: Сб. научн. тр. Кемерово: Изд-во Кемеровского ун-та, 1987. С.115-123.
54. Белова Б.А. Сложное окказиональное слово в поэтической речи // Вопросы языкознания и сибирской диалектологии. Томск, 1977. Вып.7. С.212-216.
55. Белоусов В.Н. Глаголы с неполной знаменательностью и их синтаксические характеристики // Слово и грамматические законы языка: Глагол. М.: Наука, 1989. С.172-210.
56. Белошапкова В.А. О понятии синтаксической производности // Русская язык за рубежом. 1983. №7. С.49-53.
57. Беляева Л.В. Образование лексических окказионализмов в текстах художественных произведений Ф.М.Достоевского // Активные процессы в русском словообразовании. Алма-Ата, 1987. С.61-66.
58. Белянин В.П. Психолингвистические аспекты художественного текста. М.: Изд-во Московского ун-та, 1988. 122с. Библиогр.: с.109-122.
59. Бенвенист Э. Общая лингвистика: Пер. с фр. М.: Прогресс, 1974. 447с.
60. Березовенко А.В. Лексичні інновації (на матеріалі болгарської мови 80-х років). К.: Вид-во Київського ун-ту, 1998. 189с. Бібліогр.: с.119-148.
61. Берков В.П., Павлов В.М. Новые слова // Новые слова и словари новых слов. Л.: Наука, 1983. С.58-70.
62. Бертагаев Т.А. Сочетание слов и аналитическая конструкция // Аналитические конструкции в языках различных типов. М.-Л.: Наука, 1965. С.121-128.
63. Білоноженко В.М., Гнатюк С.І. Функціонування та лексикографічна розробка українських фразеологізмів. К.: Наукова думка, 1989. 156с. Бібліогр.: с.145-154.
64. Білоусенко П.І. Історія суфіксальної системи українського іменника (назви осіб чоловічого роду). К.: Вид-во Київського педін-ту, 1993. 214с. Бібліогр.: с.203-211.
65. Блакар Р.М. Язык как инструмент социальной власти // Психология влияния: Хрестоматия / Сост. А.В.Морозов. СПб.: Питер, 2001. С.42-67.
66. Бойко Н.І. Типи лексичної експресивності в українській літературній мові// Мовознавство. 2002. №2-3. С.10-21.
67. Бойченко Л.М. Структурно-семантичні типи абревіатур і діапазон їх дериваційної активності в сучасній українській мові // Мовознавство. 1982. №5. С.75-80.
68. Бондаренко В.О. Фонетична структура інноваційних складних слів сучасної англійської мови: Автореф. дис. канд. філол. наук: 10.03.04/ Київський ун-т ім. Т.Шевченка. К., 2001. 20с.
69. Бондарко А.В. О грамматике функционально-семантических полей // Известия АН: Серия литературы и языка. 1984. Т.43. №6. С.495-499.
70. Бондарко А.В. Теория морфологических категорий. Л.: Наука, 1976. 255с.
71. Бондарь В.Р. О когнитивном и речевом мышлении // Деривация в речевой деятельности: Межвуз. сб. научн. тр. Пермь: Изд‑во Пермского ун-та, 1990. С.15-20.
72. Борисенко И.И. Окказиональное словопроизводство в современном английском языке (сложные глаголы) // Вісник Київського ун‑ту: Серія: Іноземна філологія. 1974. №8. С.52-53.
73. Бояджиев Т. Динамични процеси в лeксикалния състав на българския език// Българистични студии / Състав. Й.Холевич, И.Павлов. София: Университетско изд-во „Св. Климент Охридски”, 1995. С.7-17.
74. Брагина А.А. Неологизмы в русском языке. М.: Просвещение, 1973. 223с.
75. Брагина А.А. Неологизмы и закон аналогии // Вестник Московского ун-та: Серия 9: Филология. 1970. №4. С.72-78.
76. Брагина А.А. Рецензия на книгу: Лопатин В.В. Рождение слова: Неологизмы и окказиональные образования // Русский язык в школе. 1974. №3. С.111-114.
77. Брандес М.П. Стилистика немецкого языка. М.: Высшая школа, 19